Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

Інфраструктура журналістики

Спілка журналістів України була прийнята в Міжнародну

Федерацію Журналістів. З цієї нагоди згідно з Указом Президен-

та України від 1993 р. щороку (починаючи з 1994 р.) 6 червня

журналісти України відзначають своє професійне свято – День

журналіста.

У квітні 1997 р. Спілка провела свій Третій з’їзд. На ньому

головою Спілки обраний відомий журналіст Ігор Лубченко, який

відтоді обирався головою Спілки й на наступних з’їздах. Нині

діючий статут Спілки передбачає можливість стати її членом

для викладачів журналістики з вищих закладів освіти, а також

для студентів зі спеціальності «Журналістика», які поєднують на-

вчання з успішною роботою в медіа. За видатні заслуги в справі

інформаційного забезпечення життя держави Спілці присвоєне

звання національної. ЇЇ сучасна назва звучить так: Національна

спілка журналістів України.

ІІІ. Органи державного управління інформаційним про-

стором. Важливим елементом забезпечення національної без-

пеки в інформаційній галузі є державні органи, на які покла-

дено нагляд за виконанням інформаційного законодавства.

Більшість країн мають такі органи. У Російській Федерації вже

біля десяти років працює «Доктрина інформаційної безпеки»

В українському законодавстві такий документ і досі відсутній.

У Радянській Україні регулювання стосунків у сфері

журналістики здійснювали: Державний комітет УРСР у спра-

вах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі та Державний

комітет УРСР з телебачення і радіомовлення. Існував також Дер-

жавний комітет УРСР з кінематографії. Цензурні функції викону-

вав Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі.

Усі вони були місцевими філіалами центральних органів – Дер-

жавних комітетів СРСР і самостійного значення не мали.

У незалежній Україні органи, що здійснюють і контролюють

державну політику в галузі масової комунікації, неодноразово

трансформувалися й змінювали назву. Зрештою, нічого дивного

в тому немає, оскільки медійна сфера, як ніяка інша, чутлива

до технологічних інновацій, що істотно впливають на її струк-

туру й контент (зміст інформаційного продукту).

Доктрина информационной безопасности Российской федерации//Жур-

налист. – 2000. – № 10. – С. 14–27.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Сьогодні такими органами є Державний комітет України

з питань телебачення і радіомовлення (скорочено – Держ-

комтелерадіо). В обласних державних адміністраціях Держком-

телерадіо має свої структурні одиниці. На цей орган покладено

функції нагляду за дотриманням національного законодавства

в журналістиці (у широкому розумінні цього слова, включаючи

й друковані органи масової інформації).

Безпосередньо ліцензування телерадіокомпаній та провай-

дерів зв’язку в українському телерадіоефірі здійснює Національна

рада України з питань телебачення і радіомовлення. Вона

має свого представника в кожній області; крім того – дев’ять

регіональних секретаріатів, які проводять моніторингову ро-

боту.

Попри те, що деяким журналістам державні органи, що

здійснюють державну політику в національному інформаційному

просторі, здаються зайвими, насправді їхнє існування ви-

правдане, а історія таких органів (у різних державах світу і

в Україні включно) може скласти предмет цікавого наукового

дослідження.

ІV. Технічні засоби виготовлення й поширення

інформаційного продукту. Технічним засобом виготовлення

інформаційного продукту для періодичної преси є друкарство.

Друкарство – виготовлення інформаційної продукції в необхідній

кількості копій за допомогою відбитків літер на папері. Традиційно

честь відкриття друкарства історики віддають німецькому

винахідникові Йоганну Гутенбергу (1394–99 (?) – 1468), хоча

за новими даними в нього були попередники, з досвідом яких він

був знайомий. Дослідники вказують, що окремо частини винахо-

ду Й. Гутенберга існували й раніше, його місія полягала в тому, що

він зібрав їх докупи, вдосконалив, розробив деякі нові технології.

Саме Й. Гутенбергові історія приписує відкриття способу виго-

товлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер,

створення ручного словоскладального пристрою, використання

для виготовлення відбитків виноградного преса, відкриття ре-

цепту і гарту шрифтів та хімічного складу друкарської фарби.

Рецептом друкарського шрифту: 70 частин свинцю, 25 – олова

і 5 сурми – поліграфія користувалася до ХХ ст. Друкарську фар-

бу, на відміну від своїх попередників, які розчиняли барвники

Інфраструктура журналістики

у воді, Й. Гутенберг запропонував виготовляти на олійній основі,

що надало їй стійкості й довговічності. Експерименти задля по-

шуку рецептів шифру і фарби та й саме виготовлення книги

ремісницьким способом потребували часу й коштів, яких у Й. Гу-

тенберга не було. Він просив позику в монастирів і заможних

людей. Ті давали гроші, сподіваючись на швидке відшкодування

з прибутком, а коли справа затягувалася, сварилися з друкарем,

подавали на нього в суд, руйнували його друкарню. Й. Гутенберг

тричі починав свою справу спочатку. Уперше в Страсбурзі, де

найбільш імовірно його друкарня вже існувала в 1438 р., двічі

в Майнці, де він і створив свою знамениту книгу – 42-х рядкову

Біблію латинською мовою. Вона виготовлялася довгі п’ять років

(1452–1456), склала два томи і налічувала 1282 сторінки. На-

клад її становив 200 прим., 165 з них друкувалися на папері,

35 – на пергаменті. Кожна сторінка Біблії виготовлялася як ми-

стецький витвір: містила візерунки навколо тексту, портрети

святих та інші ілюстрації. По завершенні роботи Й. Гутенберг

пережив ще одне розорення, внаслідок чого весь наклад Біблії

був відібраний у нього компаньйонами й справу довелося по-

чинати спочатку. Помер Й. Гутенберг у бідності, місце його по-

ховання невідоме.

Проте відкритий ним спосіб друкарства (високий друк) став

надбанням людства і зберігся в незмінному вигляді до ХХ ст.

Лише поява комп’ютерних технологій внесла істотні зміни

в поліграфію. Але це сталося в останній чверті ХХ ст.

З Німеччини друкарство швидко поширилося в інші країни

Європи: в Італію (1464), Швейцарію (1468), Францію (1470), Угор-

щину (1473), Польщу (1474) та ін. На 1500 р. друкарні існували

в 250 містах Європи і випустили близько 40 тис. видань. Про

темпи розвитку книгодрукування свідчать такі цифри: про-

тягом ХVІ ст. в Європі було видано близько 500 тис. назв книг,

протягом ХVІІ ст. – 3 млн. Утворилася, за словами дослідника

інформаційної історії людства Г. М. Маклюена, Галактика Гутен-

берга.

Винайдення друкарства стало найважливішою технічною

передумовою виникнення журналістики.

Для розповсюдження друкованої періодики головну роль

відіграє поштове сполучення.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Поштове сполучення (від нім. Post, з італ. posta, від лат.

postus– поставлений; той, що перебуває в певному місці) – один

з основних видів зв’язку загального користування, що провадить

пересилання газет, журналів, листів, посилок, грошових пере-

казів, та державна організація, яка здійснює цей вид зв’язку.

Пошта – один з основних способів забезпечення комунікації,

в тому числі й масової.

Поштове сполучення існувало ще в стародавньому Єгипті,

але користувалися ним лише фараони, найвищі державні служ-

бовці і каста жерців. Повідомлення у давнину в залежності від

умов та відстаней доставлялися пішими або кінними гінцями.

У стародавньому Римі вся імперія була вкрита мережею доріг

загальною довжиною близько 100 тис. км. У державі існувала

служба «Курсус публікус» – громадська пошта. Спочатку нею мо-

гла користуватися лише еліта – імператорська родина, патриції,

але з часом пошта стала за плату обслуговувати всіх вільних

римських громадян. Завдяки «Курсус публікус» поширювалися

чергові випуски заснованої ще Цезарем газети «Acta diurna». Із

занепадом Римської імперії зникла й «Курсус публікус».

У добу пізнього Середньовіччя й раннього Ренесансу відбулося

відродження поштового сполучення. Вважають, що слово «пош-

та» в його нинішньому значенні вжив знаменитий італійський

мандрівник Марко Поло (1254–1324) на сторінках «Книги про

розмаїття світу» (1298).

Уперше регулярне міжміське поштове сполучення в Європі

налагодили купці Лейпцига в 1388 р., з’єднавши своє місто з

Аугсбургом. Згодом були відкриті поштові лінії до Дрездена, Маг-

дебурга, Нюрнберга й Праги. У Франції державну пошту органі-

зував Людовік ХІ у 1460 р., але лише в 1598 р. на її послуги були

призначені тарифи й вони стали доступні для широкої публіки.

В Англії поштову службу, яка здійснювала перевезення купець-

кої кореспонденції за кордон, заснував у 1603 р. король Яків І.

А в 1635 р. Карл І, аби поповнити державну скарбницю, відкрив

королівську поштову мережу для користування публіки.

У добу Відродження поштова справа стала предметом біз-

несових інтересів підприємливих осіб. У 1516 р. представник

знатного бергамського роду Франческо де Тассіс отримав від ім-

ператора Максиміліана І звання поштмейстера Священної Рим-

Інфраструктура журналістики

ської імперії німецького народу, а потім і генерал-поштмейстера

Нідерландів. Він розпочав створення мережі поштових станцій

в усіх країнах Центральної й Західної Європи. Так утворився По-

штовий дім Турн-і-Тассіс, яким далі керували брати, племінники,

сини й онуки засновника. Лише в 1867 р. прусський уряд за ве-

личезну суму викупив у цієї родини її бізнес, націоналізувавши

в такий спосіб поштову мережу.

Удосконалення поштового сполучення стало гарантом успіш-

ного розвитку журналістики. Перші газети могли мати лише

регіональний статус і поширювалися лише шляхом роздрібного

продажу переважно в межах того міста, де виходили. Поняття

передплати не існувало. Поява зв’язку між містами було пропози-

цією до розширення читацької аудиторії періодичних видань.

У 1784 р. в Англії з’явився перший поштовий екіпаж, що кур-

сував за маршрутом Лондон–Брістоль. Незабаром було нала-

годжене поштове сполучення між різними частинами країни,

що спричинилося до пришвидшення процесів поширення пе-

ріодики, розширення її географії, зростання кількості назв та

тиражів. Якщо в 1784 р. на території Великобританії виходило

79 газет, то в 1834 р. їх видавалося вже 400. Лише завдяки по-

штовому сполученню з’явилася можливість створення загально-

національних газет, які видавалися в столиці й поширювалися

за допомогою передплати в провінціях. Наприкінці ХVІІІ ст. були

засновані щоденні політичні лондонські газети «Таймс» («Часи»),

«Морнінг кронікл» («Ранкова хроніка»), «Морнінг пост» (Ранкова

пошта»), які в наступному століття стали впливовими британ-

ськими виданнями, зразками англійської якісної преси. Приклад

Англії типовий для всього світу. Недарма слово «пошта» викорис-

товується багатьма засновниками для назв своїх періодичних

видань, наприклад «Вашингтон пост» (Вашингтонська пошта»),

«Сатедей івнінг пост» («Суботня вечірня пошта»), «Лондон пост»

(«Лондонська пошта») та ін.

У сучасній журналістиці передплата часописів та доставка

їх додому споживачеві за допомогою поштового сполучення ви-

значає головниу частину накладу періодичного видання, а сама

пошта належить до важливих складників інфраструктури жур-

налістики.

До інфораструктури радіожурналістики й телевізійної жур-

налістики належать радіо- й телевізійні станції, ретранс ляційні

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

мережі, дротове радіомовлення, структури для поширення ка-

бельного телебачення, організації, що забезпечують здійснення

супутникового зв’язку.

Як бачимо, творчу працю сучасного журналіста забезпечу-

ють численні структури та працівники, без яких його успішна

діяльність була б неможлива. Професійний журналіст повинен з

повагою ставитися до всіх представників тих професій, які тим

чи іншим чином беруть участь в організації функціонування

мас-медіа, здійснюють доставку й розповсюдження інформа-

ційного продукту.

V. Професійні журналістські часописи. Завершимо роз-

мову про інфраструктуру журналістики оглядом українських

(і почасти російських) професійних часописів, які висвітлюють ті

чи інші питання розвитку журналістики. Найбільш популярним

періодичним виданням, яке торкається різноманітних аспектів

журналістської праці, сьогодні є часопис «Журналіст України»,

засновником якого є Національна спілка журналістів України.

Започаткований в 1975 р. як інформаційний бюлетень, він з

березня 1982 р. перетворений на щомісячний журнал. У ньому

висвітлюється творча та організаційна діяльність Спілки жур-

налістів та її обласних філій, досвід роботи редакцій, подаються

матеріали з теорії і практики журналістики. На жаль, у роки

економічної кризи на початку 1990-х рр. журнал мало не заги-

нув. Але з 2004 р. «Журналіст України» виходить стабільно раз

на місяць, його популярність серед журналістів дедалі зростає.

Сьогодні журнал знайомить читачів з хронікою, де репрезен-

товані події, пов’язані з інформаційним простором, висвітлює

новинки в законодавстві, надає юридичні консультації, містить

інтерв’ю з провідними учасниками інформаційних відносин.

Для порівняння: часопис спілки журналістів Росії «Журна-

лист», заснований 1959 р., виходить і виходив усі роки, незважа-

ючи на економічну скруту. Ознайомлення з часописами Спілок

журналістів надзвичайно важливе для студентів (і викладачів)

журналістики; думаю, що їх з інтересом читають і професійні

журналісти.

Навчальні заклади, які мають у своїй структурі факультети

журналістики, як правило мають серію «Журналістика» у своїх

періодичних виданнях, які називаються переважно «Вісниками».

Інфраструктура журналістики

Почнімо наш огляд з періодичних видань флагмана української

журналістської освіти – Інституту журналістики Київського на-

ціонального університету імені Тараса Шевченка. З 1958 р. тут

розпочав своє життя часопис «Вісник Київського університету

імені Тараса Шевченка. Серія Журналістика». Із здобуттям

Україною незалежності нумерування чисел розпочато заново.

Зараз головним редактором журналу виступає директор Інсти-

туту професор В. В. Різун. «Вісник» має тематичне спрямування,

його числа присвячуються науковим школам професорів Інсти-

туту і передбачають стислу розповідь про Вчителя та його учнів,

усі вони репрезентовані науковими працями.

Після постанови ВАК України, якою було передбачено статус

фахового видання, в Інституті було створено кілька нових часо-

писів. Головним із них можна вважати «Наукові записки Інститу-

ту журналістики», заснований у 2000 р. з періодичністю 4 рази

на рік (квартальник). Головний редактор журналу – професор

В. В. Різун. Часопис має рубрики: «Гість інституту», «Лекційний

фонд», «Моніторинг ЗМК», «Дисертаційне дослідження», «Погляд»,

«Бібліографія». Журнал ведеться з вигадкою. Кожне його число

готує окрема кафедра, яка знайомить журналістську спільноту

із своїм складом, історією, проблематикою наукових студій.

Скромніший обсяг має щорічник «Українське журналістико-

знавство». Видання засноване 2000 р. за редакцією професора

В. В. Різуна. Воно має такі рубрики: «Шпальта головного редакто-

ра», «Наукові проблеми та завдання», «Історія журналістикознав-

ства», «Методологія та методика досліджень», «Теорія журналісти-

ки», «Постаті», «Термінологія», «Рецензії та відгуки», «Конференції,

семінари, наради», «Дисертаційні дослідження».

Практично кожна кафедра Інституту журналістики з 2000 р.

має своє окреме періодичне видання, яке виходить один раз

на рік. Кафедра мови і стилістики видає часопис «Стиль і текст»,

що його редагує завідувач кафедри професор Н. П. Шмарова.

Журнал має рубрики: «Теоретичні питання», «Стилістичні кате-

горії», «Жанрова специфіка», «Рецензії».

Кафедра історії журналістики за редакцією завідувача про-

фесора Н. М. Сидоренко здійснює випуск збірника «Образ», де

містяться рубрики: «Теорія образу», «Світ розмаїтий літератури»,

«Публіцистичні обрії», «Світло християнства». У 2002 р. кафе-

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

дра відновила випуск часопису «Журналістика», заснованого

ще в 1976 р. У часопису наявні рубрики: «До джерел», «Грані»,

«Постаті», «Гендерні акценти», «Преса за межами України», «Сту-

дентська наука», «Журналістська доля (інтерв’ю, есе)».

Наймолодша кафедра Інституту – теорії соціальних комуні-

кацій, – що працює під керівництвом професора В. В. Різуна, ви-

дає щорічник «Актиальні питання масової комунікації».

Ми перелічили не всі періодичні видання Інституту журна-

лістики, особливо з огляду на те, що унаслідок трансформації

журналістської освіти можлива поява нових наукових часопи-

сів.

Важливим центром фахової журналістської періодики є фа-

культет журналістики Львівського національного університету

імені Івана Франка. З 1958 р. тут видається «Вісник Львівського

університету. Серія Журналістика». Головою редакційної ради

сьогодні є декан факультету професор М. П. Присяжний. «Вісник»

має розділи «Концептуальні засади журналістики», «Сфера ЗМІ

в світі та в Україні», «Сучасний публіцистичний дискурс» та ін.

У 1995 р. кафедра української преси заснувала свій часопис,

який спочатку називався «Збірник праць кафедри української

преси», а з 2002 р. дістав сучасну назву – «Пресознавчі студії: іс-

торія, теорія, методологія. Збірник праць кафедри української

преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської пре-

си». Головним редактором часопису є завідувач кафедри україн-

ської преси професор С. А. Кость. Особливість часопису полягає

в тому, що він містить наукові статті, матеріали конференцій,

які проходять на факультеті журналістики, наукові роботи сту-

дентів, а також публіцистичні та літературні твори викладачів

факультету. С. А. Кость дотримується думки, що таким і повинен

бути часопис для журналістів: не відзначатися науковим пуриз-

мом, мати право на публікацію публіцистичних, літературних

творів, містити інтерв’ю з видатними особами, есеї, полеміку з

важливих проблем. Часопис не претендує на ваківську реєстра-

цію, але вільний у своїй програмі та її реалізації.

Професор Львівського національного університету імені Івана

Франка Б. В. Потятиник видає з 2004 р. журнал «Медіа критика»,

залучаючи до участі в ньому широке коло авторів, як науковців,

так і журналістів. Журнал виходить щомісяця і жваво відгуку-

Інфраструктура журналістики

ється на події в сучасному медіа-світі, розглядаючи проблеми

свободи слова, журналістської майстерності, застосування но-

вітніх технологій в комунікативній діяльності.

Другим визначним центром дослідження журналістики

у Львові є Науково-дослідний центр періодики Національ-

ної Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН Укра-

їни. Центр створений у 1993 р. з ініціативи професора М. М. Ро-

манюка, відомого історика преси. Він же став і першим його

керівником. Зараз професор М. М. Романюк – директор бібліо-

теки, проте він не припинив своєї участі у виданнях НДЦ пері-

одики. НДЦ видає такі періодичні видання: щорічні часописи

«Збірник праць Науково-дослідного центру періодики», «Укра-

їнська журналістика в іменах»

НДЦ періодики регулярно проводить конференції під загаль-

ною назвою «Українська періодика: історія і сучасність», мате-

ріали яких друкуються в однойменних збірках. Збірник праць

і матеріали конференцій мають таку внутрішню структуру: «Іс-

торія української періодики», «Теорія і практика преси», «Україн-

ська періодика як історичне джерело», «Українська журналістика

в іменах».

Відзначимо, що НДЦ періодики НЛНБ імені В. Стефаника –

єдина інституційна академічна установа в Україні, яка здійснює

дослідження журналістики, як зрозуміло з назви – лише друко-

ваної.

Інші університети, які відкрили в своєму складі спеціальність

«Журналістика», містять матеріали своїх учених у «Вісниках» чи

«Наукових записках», ввівши для цього спеціальні рубрики. Але й

тут є тенденція до створення своїх суто журналістських видань.

Піонером виступив Одеський національний університет імені

І. І. Мечникова, кафедра журналістики якого 2004 р. розпочала

видання свого часопису (2 рази на рік) «Діалог: Медіа-студії».

Редагує часопис завідувач кафедри журналістики професор

О. В. Александров. Журнал має рубрики: «Медіа-сучасність»,

«Медіа-історія», «Медіа-освіта», «Медіа-образ», «Медіа-мова»,

«Медіа-рецензія» та ін.

У Російській Федерації Московський, Санкт-Петербурзький,

Воронезький, Ростовський-на-Дону та інші університети, де є фа-

культети журналістики, мають, як правило, серію журналістики

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

в своїх періодичних виданнях, що найменовані переважно

«Вісниками».

Молодий журналіст мусить знати про ці видання й використо-

вувати їх для розширення свого творчого діапазону, збагачення

професійного досвіду.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

КОМЕНТАР (від лат. commentarium – нотатки, пояснення,

тлумачення) – роз’яснювальні або критичні міркування чи

витлумачення певних подій і фактів громадського, наукового,

культурного життя. Коментар пояснює зміст певної події,

політичного чи історичного документа, незрозумілі місця

літературного чи публіцистичного твору.

У журналістиці поняття «коментар» має два значення:

широке і вузьке. У широкому значенні «коментар» – це стри-

жень аналітичної журналістики, її головна складова частина

й сутність. Тут існує правило: факти недоторкані – коментарі

вільні. Журналіст особливо сумлінно, правдиво, точно й вичерп-

но повинен викладати факти, але цілком вільний у коментарях

до них і ні перед чим, окрім своєї совісті, не відповідає за них.

У вузькому значенні слова «коментар» – це окремий жанр

у жанрологічній системі журналістики, який передбачає

роз’яснення для читачів, слухачів чи глядачів матеріалу чи

фактів, поданих в органах масової інформації. Як правило, він

подається під заголовками: «Наш коментар», «Від редакції»,

у радіо- й телепередачах починається словами: «Коментар про-

грами».

Для коментування подій журналіст звертається

до ньюзмейкерів (організаторів та учасників подій, урядовців,

політичних та громадських діячів), а також незалежних

експертів (науковців, фахівців у даній галузі, письменників,

діячів культури). Це не значить, що сам він не має права мати

власну думку на події й висловлювати її в ролі коментатора.

При всій вагомості в журналістиці інформаційних жанрів

поважного читача все ж вабить аналітика, неможлива без

коментарю, бо він самотужки часто буває неспроможний