Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретико-

методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

Серед запропонованих визначень поняття «журналістика»

є більш важливі й менш важливі. Зрозуміло, що розуміння

журналістики як сукупності періодичних видань чи професії

істотні, але не містять у собі наукової сутності поняття. Тому

слід підкреслити: визначення журналістики як соціального

інституту є найголовнішим і найважливішим з наукового по-

гляду; усі інші визначення мають розглядатися як доповнення

до нього. Вони розширюють наші уявлення про журналістику, але

мусять розглядатися як допоміжні до головного визначення.

Таку ж функцію розширення поняття відіграють і наступні

роз’яснення. Запропонуємо ще два визначення терміну

«журналістика», поширені в сучасній літературі. Вони так само

факультативні, зорієнтовані на образне розкриття змісту понят-

тя. Але без них наші уявлення про журналістику були б збіднені,

недостатньо повні й точні.

Журналістика – це історія сучасності.

З самого початку свого існування журналістика заявила про

себе як про могутній спосіб впливу на читацькі маси, чинник

формування суспільної свідомості, тобто могутню політичну

силу. Знаменитому засновникові французької періодики Теофра-

сту Ренодо належить постановка питання про журналістику як

історію сучасності. «Якщо острах не сподобатися сучасникам, –

писав він у зверненні до читачів першого числа своєї «Ля газетт»

30 травня 1631 р., – перешкоджав багатьом писати історію свого

століття, то настільки небезпечнішим для письменника є задум

писати історію того самого тижня, навіть того самого дня, коли

його будуть читати?»

Як на приклад плідного використання журналістики в науко-

вих історичних працях пошлемося на блискуче дослідження

австрійського історика Максиміліана Баха «Історія австрійської

революції 1848 року». Середина ХІХ століття в Європі вже

відзначалася розвинутою мережею періодичних видань, які до-

кладно відбивали події сучасності. Розпочинаючи виклад, науко-

вець зізнається: «Події трьох березневих днів детально описані

у багатьох брошурах, що з’явилися в безпосередньо слідуючий

за цими подіями час, а також у газетах»

. А сам виклад почат-

кового періоду революції містить такі подробиці, що не мож-

Бах М. История австрийской революции 1848 года. 2-е изд./Максмилиан

Бах. – М. – Пг.: ГИЗ, 1923. – С. 5.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

на сумніватися в їхньому походженні з численних газетних

репортажів, написаних під свіжим враженням від подій.

Сприймаючи щодня інформацію через різні канали

комунікації, ми не завжди відчуваємо історичний зміст подій, які,

відходячи в часі, стають надбанням минулого; а відтак, відколи

існує журналістика, преважна більшість істориків звертається

до неї як до невичерпної джерельної бази для своїх наукових

праць. Прикметно, що в радянські часи серед істориків існувало

зневажливе ставлення до партійної журналістики як до дже-

рела правдивих історичних повідомлень. Дисертація, написа-

на лише за газетними матеріалами, не вважалася поважним

дослідженням. Представники цієї науки, як ніхто інший, розуміли

дозованість і цілеспрямованість інформаційної діяльності

радянської держави, викривленість картини дійсності, відбитої

в партійній журналістиці.

Важливий аспект цієї теми полягає в тому, що в тоталітарному

суспільстві можливості журналістики бути історією сучасності

обмежені, бо обмежений доступ працівників мас-медіа

до інформації. Тому за таких обставин має місце поверхо-

ве, тенденційне відображення подій в журналістиці, свідоме

чи не свідоме приховування справжніх мотивацій вчинків

історичних героїв та персонажів. Часто винні в цьому не самі

журналісти, а їхні інформатори, зацікавлені в приховування

історичної правди. Зі сторінок радянської преси 1933 року

неможливо довідатися про жахливий голод в Україні,

організований більшовицькою Москвою для придушення воле-

любного українського селянства, яке не хотіло йти в колгоспи.

Але чим демократичнішим є суспільство, у якому функціонує

журналістика, тим повніше вона відіграє роль історії сучасності,

відбиваючи всі боки суспільного життя, проводячи самостійні

журналістські розслідування складних ситуацій, здобуваючи

приховувану інформацію й оприлюднюючи її.

Не позбавлене слушності зауваження С. Б. Пархоменка, який

відзначив, що в радянський час зовсім не існувало найважливішої

для сучасного журналіста проблеми – доступу до інформації.

«Аграновському не потрібно було ніколи, для жодного тексту

безпосереднього доступу до інформації, – загострив він свою дум-

ку. – Йому потрібний був доступ до людей, характерів, обставин і

до чого завгодно ще. Уся інформація, яка міститься в його текстах,

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретико-

методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

опосередкована. Ніколи у своєму житті він не з’ясовував нічого.

Він нічого в своєму житті не встановив. Він вів блискучі розмови

з надзвичайно цікавими людьми і чудово їх описував. Це – інша

професія»

. Навряд чи варто скидати з пароплава сучасності

ту частину нашої спадщини, яка з якихось причин у контексті

сьогоднішнього дня не виглядає актуальною. Саме історичний

досвід навчає протилежному: і нарисова творчість В. Овечкіна,

і А. Аграновського і полемічна публіцистика М. Костомарова й

М. Драгоманова – це все увіходить в обсяг журналістики, як і су-

часний її тип з актуалізованою проблемою доступу до інформації.

Це все – журналістика. Журналістика – дзеркало суспільства

не тільки в тому значенні, що відбиває події сучасності, але і

в тому, що несе на собі відбиток суспільних відносин, політичної

системи.

І ще один важливий аспект слід висвітлити, даючи первинні

уявлення про журналістику. Журналістика – це бізнес. Від пер-

ших днів свого існування журналістика була способом торгівлі

новинами, інформацією, тобто сферою бізнесових інтересів,

справою, що приносить прибуток.

У демократичному суспільстві, щоб повідомлення органів

масової інформації були насправді об’єктивними, вони не повинні

підлягати втручанню або контролю уряду, якої-небудь однієї

громадської організації (партії) або приватної особи (грипи осіб).

Така незалежність можлива лише за умов самофінансування;

тому в демократичному суспільстві інформаційні установи

в основному є комерційними чи бізнесовими структурами.

Подібно до інших комерційних структур, успіх або занепад

організації, що постачає новини, залежить від ринкової ситуації,

від ставлення до неї споживача новин.

На відміну від інших комерційних структур, залежність між

задоволенням споживача та вигодою органу масової інформації

непряма. Новини мають бути укладені так, щоб продаватися;

прибуток повинен підвищуватися не безпосередньо від конкрет-

ного читача чи глядача, а через збільшення кількості читачів чи

глядачів, кожен з яких не витрачає більших, за інших, коштів

на придбання газети.

Пархоменко С. Б. Журналистика прошлого и настоящего – две разные

профессии. Пресса в обществе С. Б. Пархоменко. – М.: Аспект-пресс, 2000. –

С. 389.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Завойовуючи дедалі більшу аудиторію за допомогою підви-

щення журналістської майстерності, дизайнерської якості ви-

дання, правдивості й точності пропонованих читачам повідо-

млень, орган масової інформації здійснює другий економічний

крок: продає на цей раз рекламодавцю залучену до свого ви-

дання читацьку аудиторію. Шляхом посилення обігу новин ЗМІ

можуть привабити більше осіб, що дають рекламні оголошення

і повідомлення, і брати з них більші грошові суми за рекламні

послуги, оскільки їхню рекламну інформацію читатиме або бачи-

тиме більша аудиторія. Таким чином, продаж реклами субсидує

продаж новин, а відтак і всю журналістику.

Отже, журналістика є складною сферою духовної, інтелекту-

альної та економічної діяльності людини, що має передусім гно-

сеологічний (епістемологічний) характер. Адже саме пізнання

у сучасній філософії розуміється як «сукупність процесів, завдя-

ки яким людина дістає, переробляє і використовує інформацію

про світ і про саму себе»

. Будь-яка пізнавальна діяльність ви-

кликана потребами доцільної практичної діяльності людини,

спрямована на задоволення історично сформованих її матері-

альних і духовних потреб.

Те, чого людина не знає (а ще більше – не розуміє) здається

їй хаосом. З погляду теорії комунікації хаос може бути пода-

ний як «стан відсутності інформації»

. Долати хаос у процесі

пізнання світу – іманентна властивість людини. В історії земної

цивілізації не завжди існувала практика суспільного викори-

стання інформації. Більше того, у порівнянні із загальним віком

людського суспільства пізнавально-інформаційна активність

людини – риса порівняно молода. Властивість людини пізнавати

світ, отримувати, переробляти і поширювати інформацію фор-

мувалася історично. Існували цілі епохи (Стародавній Єгипет,

Середньовіччя), у які традиційним було приховування знань пев-

ними групами осіб (жерцями, монахами) від широкого загалу.

Але внаслідок внутрішнього саморозвитку біологічна людина

поступово перетворилася на соціальну істоту, для якої пізнання

себе і світу стало іманентною потребою. Можна сказати, що

Лазарев Ф. В. Философия: учеб. пособие/Ф. В. Лазарев, М. К. Трифонов. –

Симферополь: СОНАТ, 1999. – С. 197.

Владимиров В. М. Журналістика, особа, суспільство: проблема розуміння:

монографія/В. М. Владимиров. – К.: КНУ, 2002. – С. 23.

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретико-

методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

пізнавальна діяльність сьогодні є невід’ємним атрибутом люди-

ни. Журналістика виникла на певному етапі розвитку людства,

а саме: тоді, коли оволодіння різноманітною за змістом і фор-

мою інформацією стало необхідним для практичної діяльності

суспільної людини. Таку інформацію відтоді й донині постачають

людині журналістика.

Епістемологія розрізняє об’єкт, суб’єкт і предмет пізнання.

Ті конкретні явища, процеси, предмети і речі, на які безпосе-

редньо спрямована пізнавальна активність людей, прийнято

називати об’єктом пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну

діяльність, називається суб’єктом пізнання. У ролі суб’єкта

може виступати як окремий індивід чи суспільна група (напри-

клад, колектив науковців, що вивчають певну проблему), так і

суспільство в цілому. Об’єкт зазвичай володіє безкінечними вла-

стивостями, внутрішніми зв’язками і зовнішніми відношеннями.

Тому, окрім нього, прийнято виділяти у сфері пізнання ще й пред-

мет – певні цілком визначені властивості, аспекти, структури

об’єкта.

Об’єкт журналістики – уся дійсність без будь-яких об-

межень чи винятків, уточнень чи застережень. Немає

такої сфери життя – у політиці, науці, культурі, побуті, – якої б

не торкалося слово журналіста. Щоправда, в кожній країні є

поняття державної таємниці, тобто такої сфери, куди навіть

журналістам проникати заборонено. Але попри це запропоно-

вана нами формула зберігає принципову правильність, оскільки

державна таємниця – поняття релятивне, відносне, а потяг

журналістики писати про все абсолютний, вічний.

Разом з тим у структурі журналістики доцільно виділяти її

предмет – вужчу сферу дійсності, конкретну частину об’єкта,

яка відіграє провідну роль у гносеологічному спрямуванні

даної діяльності. У цьому сенсі журналістика спрямована

на повідомлення про конкретні зміни в дійсності, нові явища

в ній. «Відповідно предметом пізнання для журналіста, – вважа-

ють автори спеціального дослідження, – виступають конкретні

ситуації життя, у яких виявляють себе її нові моменти –

позитивні чи негативні, але обов’язково значущі для багатьох»

Основы творческой деятельности журналиста: учебник для студ. ву-

зов по спец. «Журналистика»/Ред.-сост. С. Г. Корконосенко. – СПб.: Знание

СПбИВЭСЭП, 2000. – С. 62.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

[підкреслення авторів. – І. М.]. У вигляді дефініції можна запро-

понувати таку формулу: предмет журналістики – суспільно зна-

чима новина.

Розглянувши систему визначень журналістики як

гносеологічної категорії, склавши попередні уявлення про

об’єкт і предмет журналістики, ми можемо, озброївшись цими

знаннями, повернутися до питання про структуру науки про

журналістику. Журналістика як наука (журналістикознавство)

має дві найважливіші складові: теорію журналістики та історію

журналістики. Між ними існує якнайтісніший зв’язок. Це

суміжні, взаємозалежні дисципліни, кожна з яких може розви-

ватися лише на ґрунті іншої.

Історія журналістики – це наука про процес розвитку

масово-інформаційної діяльності від зародження до наших днів,

включаючи всю множинність явищ друкованих, аудіовізуальних,

електронних органів та організацій масової інформації. Але пра-

ця історика журналістики неможлива без використання основ-

них положень, термінологічного апарату, головних засад теорії

журналістики, вироблених у межах цієї дисципліни наукових

засад вивчення і оцінки історичних явищ.

Теорія журналістики – це наука про сутність і специфіку

журналістики, її місце в структурі суспільства і суспільної

свідомості, її функції та засади, природу журналістської

творчості, метод журналістики та її загальні жанрологічні про-

блеми, шляхи аналізу окремих явищ та журналістського процесу

в цілому. Теорія журналістики виростає на ґрунті вивчення її

історії і є узагальненням безкінечного числа явищ до кінцевого

числа найважливіших законів.

ɁȺɄɈɇ

Явище

ЯЯЯ

Що таке журналістика? Яке її місце в сучасній суспільній

дійсності та в історичній ретроспективі та перспективі? Ось

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретико-

методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

питання, на які відповідає теорія журналістики як наука. Ці

питання виникають постійно перед кожним свідомим чита-

чем і журналістом-практиком. А тому глибоко помиляються

ті, хто вважає наукову теорію зібранням сухих, умоглядних по-

ложень, набором хитромудрих понять і навмисне вигаданих

термінів. Які б не були складні ідеї цієї науки, сам її предмет –

журналістика – завжди незмірно складніший і розмаїтіший.

Теорія дає ключ до розуміння журналістики і оцінюється

передусім за тим, якою роз’яснювальною силою вона володіє.

Теорія журналістики – порівняно молода наукова дисципліна.

Вона почала розвиватися лише в XX столітті разом з виник-

ненням журналістської освіти, була на теренах СРСР вкрай

заполітизована в радянську добу і в комплексі нинішніх про-

блем постала в нас лише в новітні часи. На Заході створе-

но чимало цікавих теоретичних концепцій журналістики,

але через відсутність комунікаційних каналів між двома

взаємовиключними ідеологічними системами у нас ці концепції

або ж були невідомі, або ж сприймалися лише із знаком «мінус»,

цілковито заперечувалися. А відтак, теорія журналістики

в Україні постала сьогодні перед необхідністю вироблення нових

підходів до традиційних проблем, вивчення західного досвіду

їхнього розв’язання, адаптації цього досвіду до української

дійсності, створення такої наукової дисципліни, яка б відповідала

реаліям демократичної правової держави, що нею прагне стати

наша Батьківщина.

Поруч з цими двома найголовнішими дисциплінами журна-

лістикознавства важливо також у її структурі бачити й інші

складники, які вже сьогодні виокремлюються в окремі галузі

чи напрямки досліджень, незважаючи на молодість науки

в цілому.

Ще професор А. З. Москаленко висловив свого часу думку про

необхідність виокремлення в журналістикознавстві дисципліни

під назвою «журналістська критика». «Уся система ЗМІ, яка

досліджує явища дійсності, – переконливо доводив він, – сама

потребує дослідження, журналістської критики, перевірки

тією дійсністю. Вивчаючи сучасну пресу, ми можемо відзначити

дальше розширення і поглиблення її тематики, позбавлення

від надмірного однобокого інтересу до окремих галузей за ра-

хунок інших, відображення сьогоднішніх подій в історичній

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

закономірності, зростаючу увагу до питань духовного форму-

вання сучасного покоління, відхід від поверховості, абстракт-

ного моралізаторства, декларативності, нудної дидактичності»

[підкреслення моє. – І. М.].

З наведеного висловлювання професора А. З. Моска-

ленка видно, що під журналістською критикою він розумів

ту частину журналістикознавства, предметом якої є су-

часна масово-інформаційна ситуація, як-от: особливості

й закономірності розвитку журналістики в сучасну епоху,

процеси становлення органів масової інформації в ринко-

вих умовах, трансформація завдань, функцій, змісту, поети-

ки та стилістики світових та українських медіа, вплив нових

інформаційних технологій на якість повідомлень і загальний

стан журналістики.

Варто заакцентувати важливість цієї галузі журналістико-

знавства, яка в сучасному професійному лексиконі все частіше

кваліфікується як медіа-критика. Вона синтезує в собі не тільки

історичні, але й теоретичні знання. Осмислюючи нові явища

соціальних комунікацій, медіа-критика є першопрохідцем

в дослідженні тих процесів, які пізніше стають предметом вив-

чення теорії та історії. Вона першою пропонує термінологічний

апарат для позначення новітніх явищ, визначає пріоритетні

напрямки розвитку журналістики, формує уявлення про корпус

класики. Актуальність медіа-критики посилюється ще й тим, що

сама журналістика за предмет відображення має сучасне життя.

А відтак, і наука про неї вбирає в себе особливості предмета сво-

го дослідження. Медіа-критика зовсім не маргінальна наукова

дисципліна, а цілком самостійна, повноцінна, самодостатня.

Ще один напрямок у структурі журналістики як науки слід вио-

кремити, хоча він лише починає зароджуватися в нашій Україні –

методологія наукових досліджень з журналістикознавства

та методика навчання журналістики. Предметом цієї дисци-

пліни є процеси, що відбуваються в самій науці, пошук опти-

мальних шляхів розв’язання тих чи інших проблемних ситуацій

у науковому мисленні, а також способів навчання такій унікально

складній і творчій професії, якою є журналістика.

Москаленко А. З. Теорія журналістики: підручник/А. З. Москаленко. – К.:

Експрес-об’ява, 1998. – С. 36.

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретико-

методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

Теорія і методика навчання журналістики розвивалася лише

в найбільших центрах журналістської освіти в Радянському

Союзі: Москві й Ленінграді, – де нагромаджувався найкращий

досвід у цій галузі

. «Педагогічна практика журналістських

відділень і факультетів (як і журналістська наука), – підкреслював

один з авторів, – ще перебувають у стадії становлення, розвитку»

Відтоді мало що змінилося по суті на теренах цієї дисципліни.

Але з розширенням журналістської освіти методологія науко-

вих досліджень у галузі журналістики та методика навчання

журналістики має велике майбутнє і повинна залучити нові сили

найбільш досвідчених учених, які мають багатий досвід викла-

дання журналістики передусім у вищій школі.

Оскільки будівельним матеріалом для всіх типів масової

інформації було й залишається слово, то слід визнати, що на роль

важливої наукової дисципліни в межах журналістикознавства

претендує вивчення мови масової інформації. І скільки б у су-

часному світі не говорилося про дефілологізацію журналістики, це

завжди слід сприймати в метафоричному сенсі, як свідчення того,

що самого знання мови і вміння писати сьогодні замало. Професія

журналіста вимагає ще й ґрунтовних знань у галузі політології,

історії, економіки, соціології, філософії та ін. гуманітарних

дисциплін. Але ця вимога не перекреслює необхідності глибоко

й досконало знати мову – першооснову журналістської творчості.

Над збагаченням мовного інструментарію журналіст мусить

працювати все життя, а журналістикознавство вивчати мовний

арсенал масово-інформаційної сфери.

Як окрему дисципліну слід також розглядати теорію і ме-

тодику журналістської творчості. Хоча вона й виростає з

потреб освітньої журналістської науки, її значення неможли-

во недооцінювати. До цієї частини журналістикознавства на-

Див. цікаві збірники статей: Из опыта преподавательской работы на факуль-

тетах и отделениях журналистики государственных университетов. – М.: Изд-

во Москов. ун-та, 1983. – Вып. 2. – 185 с.; Из опыта преподавательской работы

со студентами-заочниками факультетов журналистики государственных уни-

верситетов. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1971. – 108 с.; Проблемы журналистики. –

Л.: Изд-во Ленинград. Ун-та, 1985. – Вып. 12: Вопросы методики преподавания

журналистских дисциплин. – 104 с.

Савенков А. А. Проблемная лекция: ее место в учебном процес се, крите-

рии действенности/А. А. Савенков//Проблемы журналистики. – Л., 1985. –

Вып. 12. – С. 33.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

лежать не тільки навчальні посібники, присвячені навчанню

творчості, але й праці журналістів-практиків, які містять опис

їх діяльності, починаючи з пошуку теми, збирання інформації

й завершуючи створенням тексту.

Варто відзначити, що лише в незалежній Українській державі

почали розвиватися такі напрямки журналістикознавства,

як соціологія масових комунікацій і журналістська

деонтологія.

У СРСР, де панувала оголошена єдино правильною певна

ідеологія, не існувало ні урядових, ні громадських програм,

спрямованих на об’єктивне висвітлення економічного стано-

вища народу чи стану громадської думки. У сучасній Україні при

популярності різноманітних соціологічних опитувань, не буде

помилкою сказати, що все ще залишається слабким розви-

ток медійних соціологічних досліджень і методик кількісного

аналізу. Головною перешкодою тут є висока вартість такого роду

досліджень. У суспільстві ще відсутні сили, які були б зацікавлені

в створенні об’єктивної картини діяльності журналістики й

фінансуванні тривалих соціологічних програм.

Журналістська деонтологія так само не розвивалася

в радянській державі, оскільки медіа-сфера не потребувала ні

журналістської етики, ні права. Колізії розв’язувалися за допо-

могою партійної дисципліни. Медіа-право не існувало взагалі.

Перший закон про масово-інформаційну діяльність був прийня-

тий в СРСР в 1991 р., у рік, коли ця тоталітарна держава пере-

стала існувати.

Сьогодні Україна серед інших країн пострадянського профе-

сору має найбільш розгалужене право в галузі комунікаційної

діяльності. Воно є предметом вивчення в курсах «Правові за-

сади діяльності ЗМІ», який входить як обов’язковий до навчаль-

них програм підготовки журналістів. Етика по відношенню

до права – все одно що звичаєве право по відношенню до за-

кону. У ситуації свободи слова виникла потреба в створенні

етичних кодексів журналістів, які регламентують їх професійну

діяльність у різноманітних ситуаціях, взаємини з джерела-

ми інформації, між собою, із засновниками. Досвід сучасних

дослідників медіа-етики свідчить про те, що чим детальніше

прописані в етичному кодексі ситуації професійної діяльності,