Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

«ОСНОВИ ЖУРНАЛІСТИКИ»

ЯК НАУКОВА ДИСЦИПЛІНА

ПРО ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ

ПРОБЛЕМИ ФАХУ.

СТРУКТУРА НАУКИ

ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ

Предмет, структура та завдання курсу.

Стан журналістикознавства в Україні

та джерела курсу. Загальні поняття

про журналістику. Визначення журналістики.

Журналістика як соціальний інститут.

Журналістика як історія сучасності.

Журналістика як бізнес. Епістемологічна сутність

журналістики. Об’єкт і предмет журналістики.

Журналістика як наука (журналістикознавство)

та її найважливіші складові: теорія та історія

журналістики. Медіа-критика.

Методологія наукових досліджень та методика

навчання журналістики. Мова масової інформації.

Теорія та методика журналістської творчості.

Соціологія масових комунікацій.

Журналістська деонтологія. Бібліографія

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

007 року освітня спеціальність «Журналістика» стала

предметом загалом очікуваної реформи. Вона була вилу-

чена із напрямку «Філологія» і разом з іншими спеціальностями

(«Видавнича справа та редагування», «Реклама» і «Зв’язки з

громадськістю») віднесена до нового напрямку «Журналістика

та інформація». Приблизно тоді ж було реформовано й науко-

ву галузь, у якій здійснювалися кваліфікаційні наукові студії

з журналістики. Знову ж таки спеціальність «Журналістика»

була вилучена з сфери філології і під назвою «Теорія та історія

журналістики» включена до нового напрямку «Соціальні

комунікації». Це потягло за собою трансформацію журналістської

освіти, де в навчальному плані посилилася частка дисциплін,

пов’язаних з репрезентацією в ньому нової галузі.

Від сучасного журналіста вимагається від початку навчання

чітко уявляти структуру журналістикознавства (медіа-студій)

у цілому, оскільки усі навчальні дисципліни, які він вивчати-

ме, належать до тієї чи іншої галузі наук про журналістику. Під

найзагальнішим поглядом будь-яка гуманітарна наука має

в своєму складі щонайменше дві найголовніші дисципліни:

теорію та історію. Не є винятком і журналістикознавство.

Теорія журналістики репрезентована курсами

«Теорія журналістики», «Основи журналістики», «Теорія

публіцистики», окремі її положення висвітлюються і в курсах

«Етика журналістської творчості», «Психологія журналістської

творчості», «Правові основи діяльності ЗМІ» та ін., вивчають-

ся також і в спецкурсах та дисциплінах спеціалізації. Історія

репрезентована курсами «Історія української журналістики»,

«Історія зарубіжної журналістики», «Зарубіжна журналістика».

В університетах України активно вивчається практика

журналістики – у курсах «Теорія та методика журналістської

творчості», «Інформаційні жанри», «Аналітичні жанри»,

«Публіцистичні жанри», «Проблематика газетних виступів»,

«Журналістський маркетинг і менеджмент», «Сценарна

майстерність», «Журналіст у кадрі» та деяких інших, а також

набувається в творчих майстернях.

Особливість курсу «Основи журналістики» полягає в його

пропедевтичному значенні. «Основи журналістики» – голов-

на навчальна дисципліна, предметом якої є найважливіші

теоретико-методологічні проблеми явища. Водночас цей курс є

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретико-

методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

своєрідним вступом до спеціальності, містить первинні знання й

положення, які ще будуть при потребі розгортатися й поглиблено

висвітлюватися в інших дисциплінах журналістського профілю.

Завдання курсу – дати студентам знання з головних теоретико-

методологічних проблем журналістики, підготувавши їх тим

самим до практичної діяльності.

Джерела курсу наведені в кінці нашого підручника. Тут же

зробимо деякі коментарі:

1. У старих навчальних планах підготовки журналістів, що

діяли в Радянському Союзі, дисципліни під назвою «Основи

журналістики» чи «Теорія журналістики» не існувало. Це не зна-

чить, що був відсутній взагалі теоретичний курс. Але підготовка

журналістів у партійно-радянській політичній системі, де

ЗМІ розглядалися як спосіб виховання мас у потрібному для

компартії ідеологічному напрямку, була вкрай політизована.

В основі радянської теоретичної концепції журналістики ле-

жала ідея партійності, тобто думка про те, що не існує преси

як такої, преси взагалі, а є лише або соціалістична, або бур-

жуазна преса. Усі теоретичні питання в цій концепції, навіть

питання журналістської майстерності, зводилися передусім

до засвідчення вірності партійним ідеалам і вірнопідданства

тому партійному комітету, чиїм органом був засіб масової

інформації.

А відтак не бракувало підручників і навчальних посібників

типу: Рубан В. А. «Предмет, завдання і метод курсу «Теорія і прак-

тика партійно-радянської преси». К., 1966; «Теория и практика

советской периодической печати». М., 1980 тощо. [Підкреслення

наші. – І. М.]. У самих заголовках цих навчальних книжок було

підкреслено, що радянська (партійна) журналістика не може

мати нічого спільного з своїм буржуазним аналогом.

У меншій мірі позначилася партійність на працях, створе-

них наприкінці 1980-х років, в епоху так званої Перебудови,

а саме: Прохоров Е. П. «Ввдение в журналистику: Ученик» (М.,

1988) чи «Теорія і практика радянської журналістики: Основи

майстерності, проблеми жанрів» (Львів, 1989).

Найкращими джерелами нашого курсу є книжки, які вийш-

ли вже в нових умовах незалежної України, як-от: Москален-

ко А. З. «Основи журналістики: Тексти лекцій» (К., 1994); він же.

«Вступ до журналістики» (К., 1997); він же. «Теорія журналістики»

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

(К., 1998); «Масова комунікація» (К., 1997); Владимиров В. М.

«Основы журналистики» (Луганск, 1998), Ворошилов В. В. «Жур-

налистика: Ученик» (СПб., 1999), Корконосенко С. Г. «Основы

журналистики» (М., 2002), Ахмадулин Е. В. «Основы теории

журналистики» (2009) тощо. Але незначні тиражі, а ще більше

відсутність надійного комунікативного каналу навчального кни-

гопостачання в Україні роблять ці книжки малодоступними для

наших студентів.

2. За безпосередні джерела курсу, отже, нам правлять:

а) сучасні, створені в 1990–2000-х роках підручники, на-

вчальні посібники з курсу «Основи журналістики» або «Те-

орія журналістики»;

б) сучасні теоретико-методологічні дослідження з проблем

журналістики, як монографічного типу, так і статті в періо-

дичних виданнях, як-от: «Збірник праць науково-дослідного

центру періодики», що його видає Національна Львівська

наукова бібліотека ім. В. Стефаника; «Наукові записки ін-

ституту журналістики», «Українське журналістикознав-

ство», «Вісник Київського університету. Серія: Журналіс-

тика», що видається Інститутом журналістики Київського

національного університету ім. Тараса Шевченка; «Вестник

Московского университета. Серия 10: Журналистика» та

аналогічні видання Львова, С-Петербурга та інших уні-

верситетів, де традиційно існують факультети журналіс-

тики;

в) вічно жива класика журналістики, до якої в українській

культурі належить відповідна частина творчості П. Кулі-

ша, М. Костомарова, І. Франка, М. Драгоманова, С. Подо-

линського, С. Єфремова, М. Трублаїні, О. Гончара, М. Риль-

ського, І. Дзюби, Є. Сверстюка, М. Шестопала та багатьох

інших; у російській культурі – М. Ломоносова, М. Новико-

ва, М. Карамзіна, П. Чаадаєва, В. Бєлінського, О. Герцена,

М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Горького, В. Ко-

роленка, М. Кольцова, В. Овечкіна, К. Симонова, Б. Полє-

вого та ін.; у білоруській культурі – це публіцистика Алеся

Адамовича, Василя Бикова, Світлани Алексієвич.

3. Журналістикознавство є молодою галуззю гуманітарного

знання. Настільки молодою, що досі триває становлення його

категоріального й поняттєвого апарату та формування про-

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретико-

методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

блемного ядра та його периферії. Щодалі то все більш вираз-

но виявляється інтердисциплінарний характер цієї науки.

Журналістська освіта, яка власне й викликала її до життя, – на-

буток ХХ століття. Саме відкриття факультетів журналістики

в провідних університетах світу зумовило розвиток науки про

масово-інформаційну діяльність. Незважаючи на нагромад-

жений у цій галузі досвід, існує все ж стале переконання, що

журналістика як наука перебуває у пелюшковому стані.

«Як уже мовилося, – зазначають автори авторитетного

дослідження, – науку про журналістику слід вважати доволі

молодою галуззю знань – настільки молодою, що на Заході

до сьогодні відсутнє навіть загальновизнане визначення її пред-

мета»

. Приблизно ж таку думку мало не через тридцять років

висловив російський учений Є. В. Ахмадулін. «Категоріально-

понятійний апарат теорії журналістики, – підкреслив він, – має

багато витлумачень і різночитань. Це свідчить про молодість

і великий потенціал науки про журналістику»

. Прикметну

оцінку знаходимо в праці польського дослідника Войцеха Цісака.

«У польській науковій теорії дотепер журналістика не отримала

статусу окремої науки, – твердить він. – Питання про пресознав-

ство (журналістикознавство) як і раніше, залишається пред-

метом дискусії. Останнім часом під впливом західних наукових

розробок все частіше ці терміни заміняються поняттям «масова

комунікація». І хоча журналістика як наукова дисципліна не ви-

робила ще властивих тільки їй методів наукових досліджень, усе-

таки щодо журналістики як навчальної спеціалізації існує кон-

сенсус. Більшість дослідників визнають інтердисциплінарність

журналістики»

Однак ці твердження фіксують не стільки реальну відсутність

досліджень з журналістикознавства в украънськый та зарубіжній

науці (їх якраз не бракує), скільки наявність у цій галузі значної

кількості суб’єктивних, зроблених на рівні публіцистики

спостережень, неможливість звести позиції дослідників

Буржуазные теории журналистики (Критический анализ). – М.: Мысль,

1980. – С. 102.

Ахмадулин Е. В. Основы теории журналистики: учеб. Пособие/Е. В. Ахма-

дулин. – Ростов н/Д: Феникс, 2009. – С. 7.

Цісак В. Трансформація преси в Україні та Польщі в контексті суспільних

змін (1989–1999)/Войцех Цісак. – К.: Центр вільної преси, 2000. – С. 179.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

до спільного знаменника. Войцехом Цісаком висловлена також

важливе спостереження про інтердисциплінарний характер

журналістикознавства. Так як і сама журналістика є професією

професій, так і наука про неї є наукою наук, об’єднуючи тут

зусилля філологів, істориків, політологів, соціологів, філософів,

психологів, правознавців та представників інших наук.

Україна потрапила в розвитку журналістикознавства

в специфічні умови, що мусять бути охарактеризовані в трьох

аспектах:

а) по-перше, виникнення журналістської освіти припа-

ло в нас на 1920-ті роки, тобто на радянський час, коли

журналістика розвивалася на Східній Україні лише під

знаком комуністичної партійності, а на Західній Україні

взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Радян-

ське журналістикознавство з сучасного погляду виглядає,

за рідкісними виключеннями, в цілому як псевдонаука,

непридатна для використання в умовах гуманітарного

громадянського суспільства;

б) по-друге, політичним і культурним центром Радянського

Союзу була все ж Москва. Київ у цій державі виглядав уже

як провінція, яка в готовому вигляді мусила сприймати всі

навчальні документи з журналістської освіти, виготовлені

в центрі. Навчальні плани, програми курсів, підручники й

навчальні посібники створювалися в Москві і в готовому

вигляді спускалися в провінції для виконання і вивчен-

ня. Таким чином, на момент проголошення незалежності

України в українській освіті не виявилося своїх надбань

у галузі методики журналістської освіти й методології на-

укових досліджень;

в) по-третє, світовий досвід у справі розвитку журналістико-

знавства залишився довгий час несприйнятим Україною

унаслідок перебування її за радянською «залізною заві-

сою», тобто в цілковитій ізоляції від решти світу. У нас

не перекладалися й не видавалися класичні зарубіжні

праці, присвячені проблемам масової комунікації, не пе-

редплачувалися найбільш масові західні газети, що нагро-

мадили значний досвід масово-інформаційної діяльності,

а також не перекладалася класика світової журналістики

й публіцистики, бо, заґрунтована на загальнолюдських

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретико-

методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній

ідеології тоталітарного спрямування.

Унаслідок цих обставин, проголосивши в 1991 р. держав-

ну незалежність, Україна опинилася фактично без науки про

журналістику. Склалася ситуація, за якої практично вся робота

мала розпочатися спочатку, досвід радянської науки мусив бути

майже цілком відкинутий як непридатний для використання

в демократичному громадянському суспільстві, а натомість

необхідно було створити нову науку про журналістику, при-

чому в обсязі усіх її можливих компонентів. Це завдання й

розв’язують зараз українські науковці, що працюють на фа-

культетах і відділеннях журналістики вищих навчальних

закладів. Слід сказати, що розв’язують успішно і працюють

досить інтенсивно.

Саме слово «журналістика» багатозначне. Цієї багатозначності

не вдається уникнути і в його термінологічному вживанні,

що часом створює негативний ефект і призводить до втрати

порозуміння між співрозмовниками. Існує багато визначень

журналістики. З певною мірою умовності їх можна звести в такі

рубрики:

Журналістика – це

1) форма громадської та літературної діяльності по зби-

ранню, обробці та поширенню інформації через кана-

ли масової комунікації, під якими розуміються переду-

сім преса, радіомовлення, телебачення, інформаційні

агентства, електронні канали зв’язку;

2) періодичні видання в цілому, а останнім часом і всі

засоби масової інформації, включаючи ефірні та елек-

тронні;

3) наукова дисципліна, що вивчає різноманітні про-

блеми даного фаху; це значення виразно простежу-

ється в такому словосполученні, як «кафедра журналіс-

тики»; більш точними для вираження цього значення

нам уявляються терміни «журналістикознавство» або

«журналістикологія», які починають входити в ужиток

нашої науки; але їхня конструктивна незграбність пе-

решкоджає широкому використанню цих слів, а відтак

автори воліють за краще лишатися в межах традиційного

слововжитку;

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

4) професія журналіста; це значення простежується у ви-

словах «займатися журналістикою», «навчатися журналіс-

тиці»

Теорія журналістики в пострадянському просторі пере-

буває у стадії становлення. Після десятиліть однобічного

функціонального погляду на журналістику як на засіб реалізації

певної політики (що відбилося й в усталеному терміні «Засо-

би масової інформації», вживаному синонімічно до терміну

«Журналістика») прийшов час замислитися над тим, чим є

періодична преса для суспільства і навіщо вона йому, а відтак і пе-

реглянути визначення основного поняття масової комунікації.

І щоглибше науковці замислюються над цим питанням,

тим послідовніше й категоричніше заперечують погляд

на журналістику лише як на вид певної діяльності, засіб досяг-

нення якихось цілей. Усе виразніше проступає головна мета,

на реалізацію якої та громадська й літературна діяльність спря-

мована. Усе сміливіше лунають голоси дослідників, які твер-

дять: журналістика сьогодні мусить розглядатися не як засіб

досягнення чогось і не лише як певного роду діяльність, а як

самодостатня цінність. А відтак мусить бути запропоноване й

нове визначення журналістики, зорієнтоване на осягнення її

самостійної ролі в суспільному житті, у якому б не була запере-

чена, але розширена попередня концепція журналістики як пев-

ного виду діяльності.

Як відомо, життя суспільства як саморегулівної системи

забезпечується різними соціальними інститутами. Соціальний

інститут – продукт розвитку людської культури, що становить

собою сукупність норм, які регулюють стосунки між людьми в тій

чи іншій галузі суспільних відносин. Так, на конкретних ета-

пах історичного розвитку людства виникли соціальні інститути

шлюбу, власності, держави, права, церкви та ін. У відповідності

до своїх інформаційних потреб суспільство утворило на порівняно

Такі аспекти поняття «Журналістика» викладені в статті: Федченко П. М. Жур-

налістика П. М. Федченко//Українська літературна енциклопедія. – К., 1990. –

Т. 2. – С. 218. Близьке розуміння журналістики пропонував і А. З. Москаленко:

«Журналістика – вид громадської діяльності щодо періодичного поширення

соціальної інформації через канали масової комунікації (пресу, радіо, телеба-

чення, кіно та ін.)» (Москаленко А. З. Теорія журналістики/А. З. Москаленко. – К.:

Експрес-об’ява, 1998. – С. 8. (Підкреслення А. З. Москаленка – І. М.).

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретико-

методологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

недавньому, високому етапі історичного розвитку наймолодший

соціальний інститут – журналістику. Її призначення – забезпе-

чувати всю суспільну вертикаль і горизонталь всебічними й точ-

ними повідомленнями про навколишню дійсність, передусім про

сферу соціальних відносин.

Таким чином, можна запропонувати нове визначення

журналістики, яке виходить із самодостатнього її значення,

констатує не її функції чи вказує на вид діяльності, а спрямоване

на осмислення її конститутивних ознак. Отже:

Журналістика – це соціальний інститут, створений з ме-

тою забезпечення всебічного й об’єктивного інформування

всіх суб’єктів суспільного життя про соціальну дійсність,

що необхідне для оптимального функціонування всіх

інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як

саморегулівної системи.

Соціальна місія журналістики полягає у формуванні

громадської думки та управлінні масовими емоціями.

Функціонування журналістики забезпечується в сучасному

світі через її інфраструктуру, яка складається з технічних,

інформаційних, організаційно-управлінських та навчаль-

них закладів та установ

Під суб’єктами суспільного життя розуміються органи влади,

організації й установи, заклади й підприємства, політичні партії

та громадські організації, а також окремі громадяни. Суб’єкти

суспільного життя розташовані на всій території інформаційного

простору України; повідомлення, виготовлені в столиці, негайно

розходяться в регіони, а виготовлені в регіонах так само негайно

досягають столичних реципієнтів. У такий спосіб здійснюється

горизонтальна (географічна) організація інформаційного про-

стору держави.

Усі суб’єкти суспільного життя неспроможні функціонувати

й реалізувати свої завдання без вичерпної й точної інформації.

Підходи до кваліфікації журналістики як інформаційного соціального ін-

ституту присутні вже в книзі А. З. Москаленка «Теорія журналістики» (К., 1998),

де принагідно в різних місцях (с. 31, 248, 267) автор називав журналістику со-

ціальним інститутом. З визначення журналістики як соціального інституту

починає свій підручник петербурзький науковець В. В. Ворошилов; див.: Во-

рошилов В. В. Журналистика. – С. 3. Журналістику як соціальний інститут ви-

тлумачували вже автори підручника «Введение в теорию журналистики» (М.:

Изд-во МГУ, 1980. – С. 11).

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

А відтак журналістика мусить розумітися як вертикаль-

ний соціальний інститут, який інформаційно обслуговує

все суспільство: від Президента до учня молодшого кла-

су. «Своєрідність журналістики як соціального інституту, –

відзначено в авторитетному дослідженні, – полягає в тому,

що вона вторгається в усі соціальні процеси, у всі сфери

дійсності»

. Об’єктивна й всебічна інформація потрібна всім

суб’єктам суспільного життя для прийняття правильних рішень,

віднаходження оптимальної поведінки чи шляху розвитку,

уникнення конфліктних ситуацій та антагоністичних зіткнень,

гармонійного існування різних соціальних та національних

спільнот. Іншими словами, інформація, яку в сучасному світі

постачає споживачам журналістика, є найважливішим чин-

ником функціонування демократичного суспільства, існування

окремої особи зокрема і людства в цілому.

Якщо здійснити розумовий експеримент і на мить припу-

стити, що з якоїсь причини виявилися зруйнованими канали

масової комунікації й інформація припинила вільно поширю-

ватися в світі, то не важко зрозуміти, що це відкине людство

на століття назад, у часи середньовічної темряви, роз’єднаності

й герметичної замкнутості окремих країн і регіонів; людство

зупиниться в своєму розвиткові, настане цілковитий колапс

цивілізації.

За чотири століття існування журналістика довела свою

спроможність забезпечувати саморегулювання суспільства,

міцно увійшла до механізмів суспільного самоуправління,

стала щонайважливішим суб’єктом соціального управління.

У тоталітарному суспільстві роль журналістики зводиться

до агітації і пропаганди, тобто передавання готової, створюваної

в партійних комітетах інформаційної продукції споживачам.

У вільному демократичному суспільстві роль журналістики

незмірно зростає, вона сама перетворюється на «фабрику но-

вин», її працівники самі збирають, обробляють і виготовляють

інформацію, без якої неможливе існування жодного іншого

суб’єкта суспільної дійсності. Таке велике значення журналістики

як соціального інституту сьогодні.

Введение в теорию журналистики. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1980. – С. 11.