Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

ДОДАТОК

471

«Репортер» – продовження праці письменника в жанрі полі-

тичного пригодницького роману. Головний герой – журналіст

Іван Варравін проводить журналістське розслідування за мате-

ріалами листа до редакції центральної газети Голови Ради Міні-

стрів якоїсь автономної республіки Російської федерації Рустема

Карімова, який виступив проти звинувачувального вироку ди-

ректорові великого підприємства Василю Горенкову.

Роман насичений політичними реаліями й дискусіями епохи

так званої Перебудови, а відтак був гостроактуальним для свого

часу. Сьогодні ж викликає подив той запал, з яким йде боротьба

навколо загальнозрозумілих зараз проблем. Головним тоді було

подолати упереджене ставлення партноменклатури до приват-

ної ініціативи й підприємливості. Варравін домагається перегля-

ду справи Горенкова й цілковитої його реабілітації. Але не можна

двічі увійти в одну річку, доля керівника великого підприємства

й талановитої людини зруйнована.

Сюжет роману рухається в численних розділах (їх 33), кожен

з яких є монологом одного з героїв, що надає творові незвичного

для детективної літератури психологізму. Твір зорієнтований

на захист загальнолюдських цінностей, пройнятий активним

гуманістичним пафосом. Але політична проблематика роману

опрацьована все ж на репортажному рівні, пропонує пришвид-

шені й полегшені варіанти розв’язання глибоких соціальних і

суспільно-економічних конфліктів.

ȀǰǼǾȅǥǿȀȊ ȍǸ ǱǾǥȃ ǿǮǺǼǿǽǮǹǳǻǻȍ

ǱȎșșȜ ǺȎȘȟ. ǸȜȣȎțțȭ Ȑ ȝȜȞȡ ȟȎȚȜȠȖ:

ǾȜȚȎț//ǰȟȓȟȐȳȠ. 1997. Ɋ 5–6, ȟ. 9–53;

Ɋ 7, ȟ. 57–119.

Макс Галло (р. н. 1932) – відомий французький письменник,

історик і політик.

У романі «Кохання в пору самоти» (1993) головні герої – пере-

важно журналісти: редактор «Жіночого журналу» Катрін Ванс,

її колишній чоловік, тележурналіст Жан-Франсуа Гільшер, їхня

донька, лікар-психіатр Жанна Гільшер, журналіст-міжнародник

ДОДАТОК

472

Венсан Жановер, який пише для «Жіночого журналу» репортажі

з «гарячих» точок світу.

Психологізм роману забезпечується за допомогою зміни опо-

відачів в окремих частинах твору, що надає йому сповідальнос-

ті, дозволяє міняти авторську точку зору на події, показати їх з

погляду то одного, то другого героя. Важливе місце займають

у романі передісторії персонажів. Спогади найстарших з них

переносять художній час у Другу світову війну.

Герої роману – люди глибоко самовіддані, закохані в свою про-

фесію. Разом з тим вони починають відчувати гріх самоспалення

в творчості й розуміти, що журналістика не може бути вищою

за людину. Спонукою до прозріння для родини Гільшер стає са-

могубство шістнадцятирічного Матьє – сина Жанни, онука Ка-

трін і Жана-Франсуа. У такий спосіб юнак висловив свій протест

проти самоти, відсутності інтересу до нього з боку рідні.

Відчуває духовну виснаженість і самотність, духовно травмо-

ваний від передбачених людських трагедій і Жановер. Поряту-

нок від самоти й самозречення він і Катрін здобувають у кохан-

ні, яке створює для них можливість відродитися, знову знайти

в собі сили для добротворення.

ǵǮ ǵǾǮǵǸǼǺ «ǾǳǺǯǼ»

ǸȜțȟȠȎțȠȖțȜȐ ǮțȒȞȓȗ. ǴȡȞțȎșȖȟȠ:

ǾȜȚȎț. – ǿǽȏ.: ȂȜșȖȜ-ǽȞȓȟȟ, 1996. – 512 ȟ.

Як свідчить анотація, Андрій Константинов – відомий петер-

бурзький журналіст. У романі зроблено все можливе, аби дати

читачеві відчути достовірність описаних подій. На це «працює» і

репортажна манера оповіді, і співпадіння художнього хронотопу

з реальним часом і простором написання твору, проставленим

у його кінці.

Перед нами взірець пригодницької літератури. Части-

на перша роману, названа «Палестинець», витримана як

військово-політичний, друга частина, названа власне «Журна-

ліст» – як авантюрно-кримінальний детективи.

ДОДАТОК

473

Про професійну діяльність журналіста тут ще не йдеться. Але

твір цікавий тим, що розкриває процес збагачення життєвим

досвідом і прихід у журналістику талановитої людини без базо-

вої освіти. А такі випадки є типовими в практиці сучасних ОМІ.

Такий шлях проходить Андрій Обнорський – спочатку студент-

практикант, а потім і випускник східного факультету Ленінград-

ського університету, що працює перекладачем з арабської мови

в радянських загонах військових спеціалістів на Близькому Схо-

ді. Тут набуває він той досвід і проходить шлях, що приводить

його в журналістику.

ǸȜțȟȠȎțȠȖțȜȐ ǮțȒȞȓȗ. ǴȡȞțȎșȖȟȠ-2:

ǾȜȚȎț. – ǿǽȏ.: ȂȜșȖȜ-ǽȞȓȟȟ, 1996. – 496 ȟ.

Цей твір є продовженням роману «Журналіст» і розповідає про

подальшу долю Андрія Обнорського, який став відомим журна-

лістом і працює над кримінальною тематикою. Саме його обирає

злодій в законі Барон, аби перед смертю повідомити велику й

небезпечну таємницю.

Андрій Обнорський розпочинає своє журналістське розслі-

дування і несподівано виявляє, що за ним полює мало не весь

кримінальний Петербург, залучивши до цього високопоставле-

них корумпованих чинів з МВС.

Роман добре відображає небезпеку, з якою пов’язана журна-

лістська діяльність, адже кожен автор, навіть працюючи в без-

невинній культурній тематиці, може в певний момент стати во-

лодарем таємної інформації, а відтак перетворитися на об’єкт

переслідування.

Поруч з цим роман дає відчуття великих можливостей, які

створює для журналіста його професія, можливостей захищати

свою позицію, боротися за справедливість, за примноження до-

бра в світі.

При створенні обох романів «Журналіст» продуктивно вико-

ристано схему американського кіносеріалу «Рембо» з властивими

його жанровій природі елементами, до числа яких належать су-

пергерой, його карколомні пригоди, патріотичне протистояння

героя і мафії, бурхливі еротичні сцени.

ДОДАТОК

474

Псує роман натуралістичне відтворення мовлення персона-

жів, включно з російськими матюками. Обидва твори, як і їх

першовзірець «Рембо», належать не до мистецтва, а до маскуль-

тури – занадто очевидними є пропагандистська сутність образу

головного героя, гіперболічними його богатирські властивості,

казкова неймовірність його пригод, заданість сюжетних пово-

ротів.

ǻǼǰǥȀǻȍ ȁǸǾǮǦǻǿȊǸǮ ǴȁǾǻǮǹǥǿȀǶǸǮ ȍǸ ǳǽǼȃǮ

ǣȐȑȓț ǣ. ǱȜșȜȒțȳ ȝȟȖ ȟȓțȟȎȤȳȗ: ǾȜȚȎț. –

Ǹ: ǵȓșȓțȖȗ ȝȓȟ, ǱȎȚȎȕȖț, 2006. – 608 ȟ.

З перших же сторінок пригодницького роману, головним ге-

роєм якого є журналіст Олександр Барес, читач потрапляє у вир

подій. Група Бареса, у якій, крім нього працюють фотожурна-

ліст Джага й водій (він же охоронець і організатор інформацій-

ної мережі) Пепа, уночі виїздить на двадцять восьмий кілометр

варшавської траси за терміновим викликом анонімного інфор-

матора на місце злочину приміського маніяка, який тероризує

вже кілька місяців населення мегаполісу. Журналістам вдається

випередити слідчу групу, ввести в оману міліцейський кордон,

першими проникнути на місце злочину, зробити його огляд й

сфотографувати жертву.

Повернувшись до міста на помешкання Джаги, вони зайня-

лися кожен своєю справою: Барес сів за ноутбук створювати

текст, Джага друкувати фотографії, Пепа готувати їм каву та

бутерброди. На ранок готові двадцять конвертів, у кожний з яких

вкладена дискета з ексклюзивним текстом і по півтора десятка

фотографій. Розвезення сенсаційного матеріалу розпочинається

з найголовніших, найбільш тиражних, заможних газет, де висо-

кий гонорар виплачується за розпорядженням редактора негай-

но, а для вміщення привезеної статті переверстується перша

сторінка номера, а закінчується дрібними жовтими листками,

куди збуваються останні тексти з рештками фотографій.

О 12 годині 14 хвилин не залишилося жодного конверта, але

з’явилася купа грошей, яка розподіляється так: по тридцять

ДОДАТОК

475

відсотків Баресові й Джазі, двадцять Пепі, двадцять платним

інформаторам, яких утримує журналістська група, аби мати

першочерговий доступ до суспільно вагомих сенсаційних подій.

Ці гроші розвозить Пепа, зустрічаючись з цими людьми (їх жур-

налісти називають пацюками) то просто в машині, то на вулиці,

то в кафе. Серед них високий чин з Великого Сірого Будинку (чи-

тай: СБУ), міліціонери різних звань і рангів, диспетчер швидкої

допомоги, «хлопці з комунальних служб», співробітники Інсти-

туту психіатрії та ін., хто може постачати новини. Іноді Пепа

розгортає свою Облікову Книгу і розплачуватися з «дрібними

інформаторами, що не піддаються жодній класифікації й сис-

тематизації».

За жанром цю пригодницьку книгу можна назвати романом

у повістях та новелах. Історія з Приміським Убивцею мала таке

завершення. Ним виявився відомий усій країні бізнесмен Микола

Арсенович Ле – «власник заводів та іншого за списком; людина,

яка могла би побудувати чотири Ейфелеві вежі з банкнот і зо-

лотих зливків, що належали йому». Склавши список з двадцяти

трьох імен журналістів, які систематично писали про нього, він

вирішив усіх їх знищити. Передостаннім у списку був Олександр

Барес, від імені якого ведеться розповідь. Але недаремно цей

журналіст «пройшов чотири війни». Відповідним чином були

підготовані до різноманітних несподіванок і його колеги. Бареса

він заманив перспективою дати йому ексклюзивне інтерв’ю. Од-

нак зустріч закінчилася тим, що Барес з друзями заарештував

маніяка. Здавати він повіз його не у відділок, і не в управління

УБОЗу, а додому до слідчого Дмитрика, який вів цю справу. Боса

кинулася відбивати вся його охоронна команда, унаслідок чого

в житловому кварталі міста зав’язався справжній бій. Журна-

лісти були затримані як його учасники. Тридцять дев’ять годин

протримали їх в міліції для свідчень. Сенсаційні матеріали про

арешт Приміського маніяка писали вже інші журналісти. Але

Барес не вважав себе скривдженим, адже завдяки його журна-

лістській діяльності вдалося досягти найголовнішого ефекту –

ліквідувати небезпечного вбивцю.

Якось, уже в іншому сюжеті, підбиваючи підсумки своєї ді-

яльності, Джага говорить Баресові, що за його підрахунками

унаслідок їхньої журналістської праці були знищені тридцять

дві банди. Головною зброєю Бареса є точне, дотепне і влучне

ДОДАТОК

476

слово, але, коли виникає потреба, він бере в руки пістолет і на-

віть автомат. Разом з героями читач «проходить» історію Україн-

ської незалежної держави, коротку, але насичену епохальними

змінами. Спочатку ми потрапляємо в епоху «раннього капіта-

лізму», первісного накопичення капіталу, дикунського переділу

власності, сутичок бандитських формувань просто на вулицях

міста. На одну таку «стрілку» (розбірку) – між бандами Вані Си-

нельникова (вони ж «сині») і Станіслава Горжа (вони ж «горжі») –

прагне потрапити Барес. Горж – монополіст на торгівлю «коксом»

(кокаїном) у місті. Роздає він дилерам товар у клубі «Сайгон».

Синельников зі своєю бандою мав намір просто обкласти Горжа

податком на свою користь (тобто здійснити рекет), але той від-

мовився підкоритися. Через це банда «Синіх» запланувала наліт

на «Сайгон», але й «Горжі» старанно готувалися до захисту.

Цінність кожної сенсації не тільки в тому, щоб побачити, але

й довести, що ти бачив те, про що написав. Для збирання ін-

формації й документальних свідчень про подію не шкодуються

ніякі кошти: знімається квартира в будинку напроти «Сайгону»,

купаються антени, жучки, малесенькі відеокамери «та інший

мотлох, необхідний для вирощування таких сенсацій». Баресові

вдалося проникнути в самий епіцентр подій і стати свідком того,

як банди знищили одна одну в бою, а міліція довершила справу

розгрому.

Журналістські розслідування проводяться групою Бареса

на високому професійному рівні; по суті вони виступають що-

разу в ролі приватних детективів, збираючи інформації більше,

ніж міліцейські структури. З гордістю Барес заявляє: «нам трьом

удалося довідатися про Челеля більше, ніж усьому їхньому Управ-

лінню по Боротьбі».

За окрему повість у романі можна вважати журналістське

розслідування про нічні війни на дорогах, яке, як можна здога-

датися з деяких хронологічних орієнтирів, проводилося в перші

роки незалежності. Грабунки вантажів, байкерські банди, при-

шляхові готелі, що утримувалися кримінальними авторитетами

з метою грабунку постояльців – усе це Барес пізнавав за кіль-

ка місяців життя на дорогах, занурення в нову ситуацію, де ще

не було налагодженого кола інформаторів. Проте зареферувати

весь роман неможливо (і недоцільно), тому залишімо цей сюжет

для знайомства з ним самих читачів.

ДОДАТОК

477

Повернувшись з шляхової війни, Барес застав у мегаполісі

нову журналістку ситуацію. За цей час був призначений новий

Міністр преси, за якого вільна журналістика припинила своє

існування. Він створив «Комітет правди», який мусив дозволяти

до друку будь-які періодичні видання. Для Бареса запроваджен-

ня цензури означало професійну смерть. Журналісти створюють

Страйковий комітет, але протистояння з владою програють. Тоді

Барес діє самотужки: він найняв двох гакерів, які скачали для

нього інформацію з бази даних Людей у Сірому (мусимо корис-

туватися термінологією автора, сподіваючись на її символіч-

ність, але й достатню прозорість). Йому вдалося познайомити

з компроматом людину вищого рангу, яка відправила Міністра

у відставку. Днем раніше було розігнано «Комітет правди».

Радісні журналісти подарували Баресові газету, назвавши її

«Справжня бомба». І от уже Барес сів у крісло головного редак-

тора, Джагу призначив більдредактором, а Пепу – начальником

охорони. Увесь свій хист і журналістський досвід уклав Барес

у першу свою газету. Її наклад збільшувався мало не кожного

числа. Але дивовижна річ: Пепа доповідає, що ось-ось, ще трош-

ки і вони зможуть мати прибуток. Але цього шляху у «ще трошки»

так і не вдалося пройти. Причина в тому, що всі гроші з’їдали

витрати на охорону. Газета, що має викривальний характер,

набуває дуже швидко багато ворогів і мало друзів, з’являються

конкуренти-заздрісники, які прагнуть поквитатися з газетою

за втрату успіху на ринку преси. Ця газетна війна кінчилася,

укладенням мирної угоди між редакторами чотирьох найбіль-

ших видань.

І тут розпочалася Газетна війна–2. Часопис Бареса, як і всі

інші значні газети столиці, вирішив придбати бос північних ра-

йонів міста Кирило Сергійович Коморих, у бандитському мину-

лому «Кома». Виявилося, що Кома професійно взявся за справу,

а його служба охорони знешкоджувала усі заходи групи Бареса

зібрати проти нього компромат. Нарешті, коли всі кошти Баре-

са були витрачені на боротьбу, відбулася його зустріч з Комою,

яка, однак, пройшла за сценарієм кримінального авторитета.

Він найняв Бареса на роботу і призначив головним редактором

у «Газету-4». У цьому сюжеті змодельована діяльність преси, яка

перебуває у приватній власності засновника. Головному редакто-

рові робити в ній насправді нічого, усю роботу виконує незалеж-

ДОДАТОК

478

но від нього апарат професійних журналістів. Газета має своїм

завданням створити для читачів комфортний інформаційний

світ, у якому торжествує справедливість, добро перемагає зло,

приховуються негативні сторони дійсності.

Із здивуванням Барес помічає зміни в характері й поведінці

своїх колишніх друзів: Джаги й Пепи, які, діставши владу в руки,

стали невпізнаваними. Барес зрозумів цю нову ситуацію як

шлях до своєї професійної загибелі і спробував випручатися з

неї. Спочатку він вніс свої пропозиції засновникові щодо зміни

напрямку газети, але вони були категорично відхилені. У цьому

місці в романі наведена дискусія між засновником і редактором,

яку можна кваліфікувати як полеміку прихильників двох різних

концепцій преси. Засновник (Кома), сам будучи репрезентан-

том кримінального світу, хоче, щоб журналістика виконувала

функцію заспокоєння суспільства, створювала позитивний об-

раз дійсності, запевняла людину в тому, що навколо неї все га-

разд. Редактор (Барес) наполягає на тому, що преса повинна

застерігати людину від реальних небезпек повсякденного життя,

готувати до випробувань, стояти на сторожі інтересів маленької

людини.

Далі Барес спробував надрукувати авторські матеріали в ін-

ших газетах, але його відразу впізнали за стилістикою і попе-

редили про неможливість надалі такої поведінки. Більше того,

господар зажадав від нього знищення інших газет-конкурентів

для збільшення накладу свого видання. Поступово найманці

Коми знищують одну газету за іншою. Але недарма Барес трохи

раніше сказав: ніщо не може бути страшніше за роздратованих

скажених псів. Він і тут знайшов вихід, який у кінцевому рахунку

обернув ситуацію на його користь. Він замість Газетної війни – 2,

організував реальну війну північних і південних районів міста.

Олігархом півдня столиці був Анатолій Степанович Мацц.

Закінчується роман тим, що олігархи гинуть у цій боротьбі,

а Барес знаходить нових прибічників. Ними стають солдати

Ігоря Гончара з групи охорони Коми, які, як він сам здивовано

виявляє потім, готові покласти за нього свої життя. Прикмет-

ний такий епізод. Під час бою один з охоронців запитує Бареса:

«Пам’ятаєш мене?» – «Ні, – відповідає Барес і цікавиться: – А по-

винен пам’ятати?» З’ясовується, що ці солдати знають Бареса

ще з Першої Гірської війни, він тоді написав нарис про одного з

ДОДАТОК

479

них, і мати, яка не мала від сина повідомлень цілих сім місяців і

вважала загиблим, дістала звісточку про нього з газети і стала

чекати його. І тут Барес гостро відчув могутню силу друкованого

слова. Скільки людей прочитали його статті: один мільйон, п’ять

мільйонів, десять? Для кожного з них вони мали свій зміст, часто

незрозумілий для самого автора. І тоді, коли Барес зрозумів, що

навколо нього – друзі, для яких саме його ім’я священне, він ви-

стрибує з вікна їхнього притулку і йде здаватися.

Але тут Ігор Гончар зробив так, що ворожі загони були відве-

дені і Барес не дійшов до противника, який зник так же раптово,

які з’явився. Охоронець, успадкувавши від свого боса велику

суму грошей, заснував для Бареса нове періодичне видання,

яке повинне стати «Газетою-1». Барес, збагачений значним жит-

тєвим досвідом, уже не думає про те, щоб наповнити її самою

«чорнухою». Філософія газети в тому, щоб нести читачам радість,

надію, жах і порятунок від жаху, правду, і вимисел, що перетво-

рює сірість реальності у веселки мрій, віру, невір’я, передчуття

кохання, тисячі приводів для радості і надій на щастя.

Коли перегортаєш останню сторінку цього цікавого рома-

ну, то здається ніби новітня історія української журналістики

пройшла перед очима читача ніби одна епоха. Роман повчаль-

ний і цікавий тим більше, що сучасники ще впізнають у ньому

реалії України Кравчука й України Кучми, темники й реальну

боротьбу журналістської спільноти за свободу слова в нашій

Батьківщині. Але й згодом, коли політична злободенність по-

слабиться, не втратять естетичної значимості й актуальності

портрет активного журналіста, який зміст свого життя вбачає

в оздоровленні суспільства, яке пізнає саме себе за допомогою

створених ним текстів.

«ǸǼǹǶȆǻǥǷ ǴȁǾǻǮǹǥǿȀ» ȁ ǹǳȇǮȀǮȃ ǽǼǹǥȀǶǸǶ

ǰȳșȪȥȖțȟȪȘȖȗ ǼșȓȘȟȎțȒȞ. ǰȳȎȑȞȎ Ȓșȭ ȚȓȞȎ:

ǾȜȚȎț. – Ǹ.: ȂȎȘȠ, 2006. – 296 ȟ.

Головний герой роману Андрій Грабовський, відомий у журна-

лістських колах під псевдонімом Граб, вже давно покинув штатно

ДОДАТОК

480

працювати в організаціях журналістики, зневірившись у мож-

ливості залишатися в них у просторі свободи. Відтак і називає

себе «колишнім журналістом». Насправді ж роман показує, як

справжній журналіст ніколи не може стати «колишнім». Таким

неколишнім журналістом і виступає перед нами Андрій Граб.

Його самотній спосіб життя порушується несподівано – на-

ближається виборча кампанія, розпочинається нещадна (й ко-

мічна водночас) війна за посаду міського голови (мера). Здаєть-

ся, що в неї втягнуте мало не все населення доволі невеликого

міста. Автор чимало уваги приділив сатиричному зображенню

українського регіонального (провінційного) політикуму: міського

голови та секретаря міської ради, між якими й розгорається ви-

борча боротьба.

Іноді ці сцени здаються навіть зайвими в розповіді про жур-

наліста. З іншого боку, вони дозволяють дистанціювати від по-

літичних шахраїв «колишнього журналіста» Андрія Граба. Ціл-

ком слушно висловився один другорядний герой: боротьба між

претендентами йде за те, щоб знайти таку брехню, у яку знову

повірить народ (виборці), а після виборів знову зайнятися по-

шуком нової брехні, яка б пояснила, чому передвиборчі обіцянки

не виконуються.

У цих умовах прихильники одного з виборчих штабів зверта-

ються до Андрія з пропозицією стати редактором їхньої газети.

Він свою згоду дав. Але великим було його здивування від того,

що гроші йому платили, але роботи не вимагали. Попри це газета

все ж з’явилася, вийшла ніби сама собою, без його відома, але

на місці імені редактора значилося його прізвище. Наповнена

вона була брудними інсинуаціями проти «політичних проти-

вників». Андрій Граб зрозумів, що є в житті вищі цінності, ніж ті

гроші, за які його куплено.

Автор проте не ідеалізує свого героя. Понад те, Андрій Граб –

завсідник барів і кафе, не дурень випити, «зняти» гарну дівчину.

Та й головний його вчинок, який полягає в прийняття запро-

шення працювати редактором передвиборчої газети, так само

демонструє його необачність і легковажність, адже він не міг

не розуміти, що агітаційні технології в Україні поки що брудні й

безчесні. Андрій все ж покладав сподівання на те, що, ставши

редактором, він сам зможе формувати інформаційну політику й