Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

Осмислення проблем журналiстики в новiтнiй філософії

421

питання. У людини немає часу подумати перед телекамерою.

«Я виявив, – відзначив дослідник, – негативний зв’язок між по-

спіхом і мисленням» (с. 43), – і зауважив: «Як це не парадоксально,

і в світі зображення панує слово» (с. 33). Існує зв’язок між мислен-

ням і часом. Не можна мислити на швидкості. Люди не можуть

гарно думати у прискореному темпі. Через це вони на телебачен-

ні мислять «готовими ідеями». «Готові ідеї» – це ідеї, засвоєні усіма,

загальні, які не викликають заперечень. Телебачення подає нам

обмін банальностями, загальними місцями, а це і є комунікація,

єдиним змістом якої є самий факт спілкування.

Зв’язне мовлення, яке поступово усувається з телевізійних

студій, насправді залишається однією з найбільш дієвих форм

опору маніпулюванню і утвердження свободи мислення. Джордж

Берклі говорив, нагадав П. Бурдьє: «Існувати – значить бути

сприйнятим». Для деяких наших філософів і письменників іс-

нувати – значить бути показаним по телевізору, тобто у підсум-

ку бути поміченим журналістами, або як говорять, перебува-

ти на гарному рахунку в журналістів. Телевізійний екран став

сьогодні своєрідним дзеркалом Нарциса, місцем нарцисичного

ексгібіціонізму.

За П. Бурдьє, названі ознаки свідчать про загальну деваль-

вацію думки на телебаченні і в культурі завдяки телебаченню.

На відміну від загальних місць, підкреслив він, думка за визна-

ченням є підривною (руйнівною): вона починає з руйнування го-

тових ідей, а потім повинна привести докази. На телебаченні ж

воліють мати справу з певним колом швидко-думців. «Існують

уже готові співбесідники, і це звільняє від необхідності шукати

когось, кому справді є, що сказати. Такими часто є молоді люди,

нікому поки не відомі, зайняті своїми дослідженнями, люди,

не дуже прагнучі мати справу з ЗМІ і яких до того ж іще слід

пошукати, у той час як під рукою є звичні, готові розродитися

статейкою або дати інтерв’ю завсідники ЗМІ. «Крім того, щоб

бути здатним „думати” в умовах, за яких ніхто вже не думає,

необхідно бути особливого роду мислителем» (с. 45). Світ по-

стійно запрошуваних на телебачення – це замкнуте коло, де всі

один одного знають, яке функціонує згідно з логікою постійної

взаємної підтримки.

Під час телевізійних дебатів можна помітити цілу серію опера-

цій цензури. Це не зовнішня цензура політичного органу влади;

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

422

це внутрішня цензура, породжена рейтинговим менталітетом

самих журналістів.

Рівень перший цензури виявляється у сталому складі студії.

Кінцевий склад студії у всіх перед очима, і видиме ховає неви-

диме: ми не помічаємо у видимій конструкції соціальних умов

сконструйованості. Склад студії надзвичайно важливий, тому

що він сприяє створенню враження демократичної рівноваги.

Слід мати запрошених для пояснення своїх дій і запрошених для

пояснення дій інших. Це забезпечує метадискурс програми.

Рівень другий виявляється в ролі телеведучого. Він починає

говорити від імені публіки, хоча висловлює свою приватну дум-

ку. Якщо він не розуміє якихось пояснень, то він говорить, що

глядачеві це не зрозуміло, мовляв, звичайний глядач, який за ви-

значенням є ідіотом, не зрозуміє висловлювань запрошеного

експерта. «Ведучий не повинен ставитися до всіх однаково, – під-

креслив П. Бурдьє, – він повинен допомагати тим, хто відчуває

найбільші труднощі в спілкуванні, якщо ми хочемо, щоб хтось,

непрофесіонал у виголошенні промов, зміг говорити щось зо-

всім прикметне. Я б визначив це як „сократичну місію у всій її

величності”» (с. 50). Ведучі, навпаки, часто «завалюють» мовців:

не надаючи їм слово в потрібний момент, звертаючись до них

тоді, коли вони цього не чекають, виявляючи нетерпіння.

Про свій досвід участі в теледебатах П. Бурдьє розповів таке:

навіть маючи справу з добре до нього налаштованими журна-

лістами, йому дуже часто доводилося розпочинати з перефор-

мулювання питання. Журналісти з причини своїх окулярів,

своїх критеріїв думки ставлять питання, які не мають ніяко-

го змісту. Якщо не бути до цього готовим, то можна виявитися

зобов’язаним відповідати на запитання, які не було смислу на-

віть ставити.

Нарешті, третя особливість, що випливає з попередньої:

телебачення в сучасну епоху стало способом уніфікованості і

«баналізації» мислення і в цілому – стандартизації життя. Термін

«баналізація» філософ винайшов сам для позначення уніфікую-

чого впливу телебачення на соціум і людину. Для нього це теж

наслідок дії економічного чинника, рейтингового менталітету,

конкуренції. Один з парадоксів полягає в тому, доводив він, що

конкуренція, яка завжди подавалася як умова свободи, здійснює

зворотний вплив на поля культурного виробництва, які відчува-

Осмислення проблем журналiстики в новiтнiй філософії

423

ють комерційний тиск: вона має своїми наслідками уніфікацію,

цензуру і навіть консерватизм. Наші якісні газети, зауважив він,

стають дедалі менше відмінними, тому що конкурентна боротьба

приводить не до диференціації їх, а до уніфікації.

Зазвичай гуманітарна наука воліє не говорити про закони

суспільного життя, оскільки вони діють у ньому не так вираз-

но, як фізичні закони в природі. Але П. Бурдьє тут є винятком і

сміливо формулює такі закони. Наприклад, він вважає, що в сус-

пільстві діє закон монополізації права на публічний виступ, який

здійснюється в такий спосіб: спочатку народ делегує це право

парламентаріям, які в свою чергу його делегують офіційному

представникові парламентської фракції і т. д. У результаті сус-

пільство отримує чотири чи п’ять офіційних представників, які

постійно присутні на телебаченні і завдяки цьому присвоїли собі

доступ до засобів легітимного розпорядження способами бачен-

ня світу. П. Бурдьє нагадує: ймовірність відповісти «так» чи «ні»

засадничо є вторинною, тоді як їй передує первинна ймовірність

доступу до можливості відповісти (бути запитаним).

Вузьке коло професіоналів публічного виступу – соціологів,

істориків, політиків, журналістів і т. п. – об’єднує дві речі: з одно-

го боку, вони працюють над експлікацією принципів бачення і

розподілу практик, з другого боку, вони борються, кожен у сво-

єму просторі за нав’язування цих принципів і за можливість ви-

знання їх як легітимних категорій конструювання соціального

світу.

П. Бурдьє сформулював ще один соціальний закон – «залізний

закон олігархії»: не всі громадяни рівні по відношенню до вироб-

ництва думки. Найбільш залежні від закону олігархії ліві партії.

«У силу історичних умов партії, що виступають за реформи або

революцію, особливо налаштовані на виконання закону олігар-

хії: делеговані від імені революційних вартостей, на відміну від

делегованих від імені консервативних вартостей, мають більше

шансів бути делегатами соціально обділених, які цілком на них

покладаються і надають їм величезну свободу, в тому числі й

свободу говорити їм такі речі, які суперечать тому, що б вони

сказали самі, якби були здатні говорити від себе» (с. 118–119).

Найбільш сильна політична боротьба здійснюється між най-

більш близькими у політичному просторі партіями, сектами,

напрямками, течіями, рухами, оскільки боротися їм доводить-

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

424

ся за один і той самий електорат. Це останнє спостереження

так само можна вважати суспільним законом, сформульованим

П. Бурдьє.

Особлива роль у полі журналістики належить особі жур-

наліста. Цій центральній постаті П. Бурдьє присвятив пильну

увагу. Значення журналістів у соціальному світі пов’язане з їх

фактичною монополією на засоби виробництва і на право ши-

рокого розповсюдження інформації. Особливо його непокоїть те,

що телевізійні журналісти, ведучі новин, теледебатів, спортивні

коментатори через цю монополію беруть на себе моральне ке-

рівництво суспільством і без особливих зусиль стають провідни-

ками типової дрібнобуржуазної моралі, говорять, що «потрібно

думати» про так звані «проблеми суспільства».

Займаючи низьке, підлегле становище стосовно інших полів

культурного виробництва, журналісти здійснюють особливе,

рідкісне панування: вони користуються владою над засобами пу-

блічного самовираження й існування, доступом до популярності,

до громадського визнання, користуються повагою, яка не відпо-

відає їх інтелектуальним заслугам. Найголовніше: користуючись

можливістю доступу до громадської уваги і самовираження, вони

володіють можливістю нав’язати свої засади бачення світу, свою

проблематику, свою точку зору всьому суспільству. Немає тако-

го дискурсу, громадської акції, які для того, щоб дістати доступ

до телеглядача, не виявилися б піддані випробуванню журна-

лістським відбором, тобто цензурою. Її здійснюють самі журна-

лісти, які навіть не звітуючи перед собою, залишають тільки те,

що здатне їх зацікавити, звернути на себе їх увагу, тобто тільки

те, що відповідає їх баченню світу, лишаючи без уваги решту

продуктів символічного вираження, які заслуговують на увагу

всіх. Журналісти тим швидше сприймуть за гарного того чи

іншого соціолога, чим менше буде розходжень між тим, що він

говорить і тим, що вони прагнуть від нього почути. Таким чином,

журналісти продукують усередненість і баналізацію, сприяють

заниженню рівня думки і утверджують панування консерватив-

них елементів життя.

Історично аналітичні газети з’явилися в кінці ХІХ століття

як реакція на багатотиражні газети, жадібні до сенсацій, які

викликали жах і огиду в освічених читачів. Небезпека тих га-

зет полягала ще й у тому, що припускала появу в журналістиці

Осмислення проблем журналiстики в новiтнiй філософії

425

не тільки неосвіченого читача, але й неосвіченого журналіста.

«Журналісти іноді являють із себе небезпеку: будучи не завжди

добре освічені, вони дивуються речам, які не являють із себе

нічого незвичайного, і залишають без уваги цілком вражаючі

явища» (с. 61). Журналісти самі створюють новину, піднявши

шум довкола тої чи іншої події.

Засадничо «гарним істориком» є той, кого гарні історики

вважають гарним істориком. Катастрофа загрожує тоді, коли

нематематик починає втручатися і висловлюватися про мате-

матиків, неісторик – про істориків і т. д. Але ці дилетанти завдя-

ки телебаченню стають почутими суспільством. ЗМІ постійно

втручаються в справи професіоналів як дилетанти і виносять

свої вердикти. Це все одно, якби суперечку між двома математи-

ками, біологами, фізиками розв’язували внаслідок голосування

в студії або бесіди співбесідників, обраних (пристосую приклад

до українських реалій) паном Данилом Яневським (Миколою

Вереснем, Вахтангом Кіпіані чи ін.).

Антиінтелектуалізм є постійною структурною величиною сві-

ту журналістів. Коли створювач тієї чи іншої програми на радіо

чи телебаченні запрошує на неї дослідника, він виявляє йому

честь, яка до недавнього часу розцінювалася як щось компро-

метуюче справжнього ученого.

У світі, що загрожений небезпекою показатися нудним і спо-

нуканий необхідністю розважати будь-що, політичне життя є

невдячним сюжетом. Звідси тенденція замість поважних ко-

ментаторів і репортерів, що займаються аналізом, віддавати

перевагу масовикам-затійникам і замість інформації подавати

в ефір розваги, зокрема беззмістовну балачку різних ток-шоу.

Журналісти, посилаючись на очікування телеглядачів, виправ-

довують політику демагогічного спрощення.

Надзвичайно цікавими є спостереження П. Бурдьє над струк-

турою журналістського середовища, де він бачить конфлікт стар-

шого й молодшого поколінь працівників мас-медіа. У середовищі

журналістів усе більше відчуваються тертя між тими, хто висту-

пає на захист незалежних цінностей, свободи від комерційного

зиску, попиту, і тими, хто підпорядковується необхідності і відпо-

відно винагороджується. Причому особливо високо оплачується

та категорія журналістів, які без особливих докорів сумління

догоджають очікуванням найменш вибагливої публіки, цинічні

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

426

і глухі до вимог деонтології і тим більше до політичної проблема-

тики. Вони намагаються нав’язати свої «вартості», стиль життя і

мовлення, свій «людський ідеал» решті журналістів. Переважно

це представники старшого покоління.

Але все більше в журналістському середовищі нових людей,

які приходять в журналістику з університетів, маючи якісну під-

готовку до професійної діяльності. Непомітні робітники новин,

репортери стають тим більше критичними, чим кращу освіту

отримують. На переконання П. Бурдьє, сьогодні люди, що пра-

цюють з камерою й мікрофоном, набагато краще освічені, ніж

ті, хто був на їх місці в 1960-ті роки. Іншими словами, зараз

різниця між тим, чому навчають в університеті на факультеті

журналістики, і тим, чим його випускникам доводиться займа-

тися насправді, стає все помітнішою – хоча існують і випадки

адаптації, до якої особливо хапливі себе заздалегідь готують.

Мета освіти не тільки навчити людей читати, писати і раху-

вати, щоб зробити з них гарних працівників, але також дати їм

засоби, необхідні для того, щоб стати гарними громадянами,

здатними розуміти закони, розуміти й захищати свої права,

створювати профспілкові об’єднання. Ми можемо й повинні

боротися проти рейтингу в ім’я демократії.

«Молоді журналісти, які не займають стабільного станови-

ща, – спостеріг П. Бурдьє, – найбільш схильні протиставляти

принципи й цінності своєї професії більш реалістичним і ци-

нічним вимогам своїх старших колег» (с. 95).

Художники мусили боротися впродовж кількох століть, щоб

звільнитися від замовлення і нав’язати свою автономію, пра-

во використовувати колір на свій смак, право обирати манеру

письма, якщо їм вказують фарби, право обирати сюжет, зобра-

жати чи ні замовника, відтворювати його крупним планом чи

ні, на колінах чи стоячи. У таку ж боротьбу сьогодні втягнуті

журналісти, які можуть і мусять захистити свою професійну

гідність.

Теорія «поля журналістики» П. Бурдьє була сприйнята з інтер-

есом у західній гуманітарній науці, де в нього з’явилися одно-

часно критики й послідовники. Наприклад, такі дослідники, як

Л. Чоуліаракі і Н. Феркло у спільній праці

відзначили, з одного

Chouliaraki L., Fairclough N. Discourse in Late Modernity: Rethinking Critical

Осмислення проблем журналiстики в новiтнiй філософії

427

боку, що П. Бурдьє забезпечив критичний дискурс-аналіз ме-

татеорією, яка допомагає прив’язати порядок дискурсу до по-

рядку соціальної практики, а, з іншого боку, критикували його

за невміння побачити «засадничо конфліктну конфігурацію

дискурсів у середині певної соціальної галузі»

(тобто виокрем-

лених ним же самим полів) і зрозуміти конфлікт дискурсів як

рушійну силу в розвитку соціальних полів. Обговорення теорії

П’єра Бурдьє, яке триває й зараз, свідчить про її продуктивність

і необхідність для українських журналістів і науковців бути обі-

знаним з нею.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛIСТА

ЖОВТА ПРЕСА – бульварно-сенсацiйнi друкованi органи ма-

сової інформації, якi пiд предметом журналiстики розумiють

подiї скандально-порнографiчного характеру й розрахованi

на невибагливi смаки малоосвiченого, досить примiтивного

за своїм культурним рівнем, але чисельного кола читачi в.

Ознаками жовтої преси є сенсацiйнi репортажi, скандаль-

на кримiнальна хронiка, безсоромне висвiтлення таємниць

приватного й iнтимного життя вiдомих осiб, значна кіль-

кість iлюстративного матерiалу, переважно еротичного ха-

рактеру. У погонi за сенсацiєю жовта преса не зупиняється

перед неправдивими вигадками, наклепами, плiтками, пере-

крученням фактi в.

Початком масової сенсаційної преси вважають перший но-

мер «New York Sun», яку нью-йоркський видавець Бенджамін Дей

випустив у світ 3 вересня 1833 р. Тираж газети за два місяці

зріс до 2000. У 1837 р. він вже сягнув 30 тис. прим. З 1835 р. най-

більш читаною газетою стала «Herald», яка належала Джеймсу

Гордону Беннету. Найважливішого значення набув у ній спеціа-

лізований репортер. Не тільки пошук, але й виготовлення новин

Discourse Analysis/L. Chouliaraki, N. Fairclough. – Edinburgh: Edinburgh University

Press, 1999. – 240 p.

Филлипс Л. Дж., Йоргенсен М. В. Дискурс-анализ: Теория и метод/Л.

Дж. Филлипс, М. В. Йоргенсен;. пер. с англ. – Х.: Изд-во Гуманитарный Центр,

2004. – С. 117.

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

428

стало нормою журналістики. У 1860-х рр. набула поширення

така форма виготовлення новин, як інтерв’ю.

Далі розвиток цього типу преси пов’язаний з іменами Дж. Пу-

літцера і В. Р. Герста. Джозеф Пулітйцер у 1883 р. придбав «New

York World», яка мала наклад 20 тис. прим. Наприкінці 1890-х

рр. він становив 1 млн прим. Вільям Рандольф Герст придбав

1895 р. «New York Journal». У змаганні цих інформаційних маг-

натів і народилася «жовта преса».

Виникнення явища пов’язане з винайденням комiксiв –

своєрiдної «преси для неписьменних». Їх почав малювати в 1895 р.

художник Рiчард Уотколт для нью-йоркської газети «The World»,

яка була власнiстю магната Дж. Пулiтцера. Зображали першi

комiкси пригоди «жовтого малюка», який кривлявся, гримас-

ничав, смiшив читача. Iнший газетний магнат В. Р. Герст-

старший перехопив продуктивну iдею i запросив художника

за бiльшу платню до свого видання «New-Jork Journal», куди й

перемандрував «жовтий малюк».

Виник гучний скандал мiж Дж. Пулiтцером i В. Р. Герстом,

у процесi якого учасники дiйшли до публiчних образ на адре-

су один одного. Редактор видання «New-Jork Press» Ервiн Уор-

дмен тоді уперше назвав обидвi газети, що лаялися через

малюка, «жовтою пресою». Так виник термiн, що закрiпився

в журналiстицi для позначення певного типу видань.

«Преса для неписьменних» – оповідання в картинках з

безкiнечними продовженнями – була призначена для розгля-

дання, а не читання, мiстила мiнiмум слiв i максимум усiм

зрозумiлих малюнкi в. В. Р. Герст на такого роду виданнях зба-

гатився, а його нащадки заволодiли троном магнатiв «жовтої»

журналiстики.

В. Р. Герст навіть сформулював теоретичнi засади «жовтої

преси». «Читач цiкавиться передусiм подiями, якi мiстять еле-

менти його власної примiтивної природи. Такими є:

1) самозбереження;

2) кохання i розмноження;

3) честолюбність.

Матерiали, що мiстять один з цих елементiв, слід оцінювати

як гарнi. Якщо вони мiстять два з них, вони кращi, але

якщо вони мiстять усi три елементи, то це першоклас-

ний iнформацiйний матеріал».

Осмислення проблем журналiстики в новiтнiй філософії

429

Далі В. Р. Герст роз’яснив, як слід розуміти виділені ним чин-

ники впливовості журналістики.

«Елемент самозбереження міститься у всіх матеріалах, що

повідомляють про вбивства, самогубства, нещасні випадки,

драми, а також про те, як зберегти здоров’я, як правильно

харчуватися і т. д.

До тем кохання і розмноження слід зараховувати: історії

одруження і заміжжя, сексуальні скандали, розлучення, любов-

ний трикутник, романтичні історії про те, як кохання спонука-

ло здійснити що-небудь незвичайне, драми ревнощів – коротше,

усе цікаве у узаєминах статей.

Честолюбність же викликається таємничим у всіх цих

історіях. Таємниче примушує замислитися про те, якою буде

розв’язка, до того ж спонукає читача купувати й наступні но-

мери газети, щоб пересвідчитися в правильності свого здогаду.

Ми пишемо для всіх читачів. Ми відсуваємо всі повідомлення, які

не містять жодного з перерахованих елементів. Ми нехтуємо

або зовсім не помічаємо тих речей, які є лише важливими, але

не цікавими».

У сучаснiй журналiстицi практично всiх країн світу жовта

преса за всiєї своєї змістової й інформаційної примiтивностi

займає досить значне мiсце, виконуючи розважальну функцiю.

Не можна не бачити й позитивного впливу жовтої преси

на журналістику в цілому. Саме масові розважальні видання,

наприклад, допомогли зробити спорт тим, чим він є сьогодні –

масовим захопленням і популярним шоу.

Сучасна масова культура є продуктом комерційних

мас-медіа. Журналістика рухається в напрямку до все

більшої розважальності, найчастіше вона нагадує коктейль

тривіальності, метушливого намагання розважати та випад-

кових, хаотичних, нетипових сцен життя. Навіть політика

подається в розважальному тоні.

В Україні за радянських часiв жовта преса не iснувала з огля-

ду на цензурнi перешкоди, але сьогоднi вона створена й досить

швидко розгалужується.

Молодого журналіста слід застерегти: хоч робота

в жовтiй пресi дає кращi заробiтки, але перешкоджає творчiй

самореалiзацiї й може навіть знiвечити й неабиякий талант.

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

430

КРИЗА ІДЕНТИЧНОСТІ МАС–МЕДІА – процес втрати свого

індивідуального обличчя, звичної суспільно-політичної позиції,

стилю в подачі новин, дизайні традиційних органів масової

інформації у зв’язку зі зміною власника, тиском політичних

обставин або іншими причинами. Загалом правильним є виз-

начення, яким Ф. Сіберт, Т. Петерсон та У. Шрамм розпочали

свою книгу «Чотири теорії преси»: «Преса завжди набуває фор-

ми й забарвлення тієї соціально-політичної структури, у ме-

жах якої вона функціонує». Зміни в системі викликають зміни

в журналістиці.

Криза ідентичностей мас-медіа – явище не сьогоднішнього

дня. Будь-яке видання, яке існує тривалий час, має тенденцію

до зміни обличчя, аж до такого ступеня, коли під старою назвою

утворюється нове видання. Наприклад, так сталося з газетою

«Харьковские губернские ведомости», головним редактором якої

губернське правління призначило 22 березня 1903 р., замість лі-

берала А. Я. Єфимовича, чорносотенця М. А. Остроумова. На на-

ступний день газета перетворилася на чорносотенне видання,

втративши цілковито ідентичність з тим часописом, у якому

друкувалися Я. Щоголев, В. Мова, В. Гаршин, М. Сумцов, а ще

раніше – Г. Квітка, В. Каразін, І. Срезневський.

Кризи ідентичностей зазнало багато обласних газет в укра-

їнських містах, які спочатку були приватизовані, потім про-

дані, потім перепродані і внаслідок цієї процедури цілком втра-

тили своє обличчя, змінили формат, спрямованість, а часом і

мову. Це вже зовсім інші газети під старими вивісками назв.

У світі так само помічена криза ідентичності мас-медіа.

Наприклад, медіа-експерти відзначили, що великі газети

«Вашингтон-пост» і «Нью-Йорк таймс», які ніколи не підігрува-

ли американському урядові, під час висвітлення іракської війни,

прийняли державну політичну доктрину, хоча реальні обста-

вини давали більш ніж достатньо підстав для її критики.