Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

Сучасна масово-iнформацiйна ситуація

441

рекламні, жіночі, бізнесові, сільськогосподарські, молодіжні,

еротичні i т. д. газети й журнали.

Мовна ситуація в інформаційному просторі України відзна-

чається перевагою російськомовних ОМI, якi економічно поки

що витісняють українські. У східних і південних регіонах нашої

держави українськими за мовою залишаються районні, деякі

міські й обласні ОМI, якi перебувають на дотаціях держбюджету.

Традиційно сильні позиції української мови в західних областях

держави. По-українськи видаються друковані органи партій i

громадських організацій, програма яких спрямована на під-

тримку й розбудову української державності.

Причини цьому історичні – наслідки сучасні. Мовна ситуація

в українській журналістиці – спадщина тоталітарного минулого.

Витискування української мови з усіх сфер ужитку, пересліду-

вання її носіїв i патріотично налаштованих українців, що три-

вало впродовж багатьох поколінь, спричинило те, що кількість

читачiв російськомовної преси на сьогоднi реально більша, ніж

української, особливо в східних та південних регіонах нашої

країни.

Таке становище створене багатолітньою кадровою політикою,

що в СРСР зводилася до відкачування найбільш талановитих

умів (між ними й журналістів) з України до Росії і в заповнюванні

вакантних місць випускниками з журфаків університетів Росії.

Якщо навіть відкинути імперське мислення, вироблене в росіян

впродовж багатьох поколінь їхнього панівного становища в Росії

й Радянському Союзі, i уявити, що людина прибуває на Україну з

найкращими намірами вивчити мову, літературу й культуру, це

неможливо зробити, в 22 роки починаючи з нуля по закінчен-

ні вузу, мало що до того знаючи про Шевченка, Франка, Лесю

Українку, М. Лисенка, Марiю Заньковецьку та інших діячів нашої

історії і культури. Але почасти саме в руках таких осiб опинилася

українська журналiстика після проголошення незалежності.

«Із сумом треба констатувати, – писав з цього приводу видат-

ний журналістикознавець В. Й. Здоровега, – що сьогодні, на сьо-

мому році незалежності, (текст створений у 1998 році. – І. М.)

нам в Україні, у середовищі журналістів бракує патріотично

настроєних журналістів. Є досить кваліфіковані, талановиті

працівники мас-медіа, які так і не пройнялись дієвою любов’ю

РОЗДІЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

442

до батьківської землі, заражені певним скепсисом, відчуттям

меншовартості, непевності”

Але за роки незалежності в мовній ситуації України намітили-

ся певні зрушення. Від 1991 року припинена практика звільнен-

ня від вивчення української мови в середніх школах, що було зви-

чайною справою в СРСР, а також припинена примусова масова

міграція, тобто перемішування народів, найперше інтелігенції, з

метою її поросiйщення або використання російської інтелігенції

для денаціоналізації нашого краю; нарешті, можна все ж говори-

ти про державну політику підтримки українського слова. Існує

й опір політиці підтримки української мови. Проте історичною

реальністю стало нове покоління громадян України, яке хоч i не є

ще україномовним в цілому, але вже позбавлене українофобства,

нігілістичного ставлення до українського слова й створюваних

на його ґрунті духовних цінностей. Можна говорити, що пасивне

володіння українською мовою (тобто його розуміння, а не вико-

ристання) властиве вже усім громадянам України.

На концертах українських естрадних співаків головний гля-

дач – молодь 14–17 років, тобто та, що прожила свідоме життя

в незалежній Україні. Соціологічні дослiдження засвідчують,

що гасне хвиля антиукраїнізму, з кожним роком росте кількість

проукраїнськи налаштованих громадян, а вiдтак скоро за діалек-

тичним законом кількість перейде в якість. З’явиться нове по-

коління, що потребуватиме задоволення своїх духовних потреб

на теренах української мови й культури, а вiдтак i журналiстики,

яка, зрозуміло, є й мусить бути складовою частиною i фактором

творення української культури.

Хотілося б думати, що останню крапку в мовній проблемі по-

ставив своїм рішенням від 16 грудня 1999 року Конституцій-

ний суд України, давши офіційне тлумачення положень статті

10 Конституції України щодо застосування державної мови орга-

нами державної влади, органами місцевого самоврядування та

використання її у навчальному процесі в навчальних закладах

країни.

Здоровега В. Й. Професіоналізм українського журналіста у контексті іс-

торичного жосвіду та сучасних економіко-політичних реалій/В. Й. Здорове-

га//Українська періодика: історія і сучасність. Доповіді та повідомлення п’ятої

Всеукраїнської науково-теоретичної конференції 27–28 листопада 1998 р. – Львів,

1999. – С. 17.

Сучасна масово-iнформацiйна ситуація

443

Конституційний суд вирішив: положення частини першої

статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Укра-

їні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як

державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території

України при здійсненні повноважень органами державної влади

та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діло-

водства, документації тощо), а також в інших сферах суспільного

життя, які визначаються законом. Поряд з державною мовою

при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої

влади, органами Автономної Республіки Крим та органами міс-

цевого самоврядування можуть використовуватися російська та

інші мови національних меншин у межах і порядку, що визнача-

ються законодавством України. Мовою навчання в дошкільних,

загальних середніх, професійно-технічних та вищих держав-

них і комунальних навчальних закладах України є українська

мова. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим

до виконання на території України, остаточним і не може бути

оскарженим»

Журналіст, що випускається будь-яким вищим навчальним

закладом України, мусить добре володіти письмовою і усною

українською мовою, що є одним із гарантів успішного здійснення

ним його професійної масово-інформаційної діяльності.

Цензурна ситуація в Україні залишається все ще складною.

За Конституцією, цензура в нашій державі заборонена, тобто

заборонено попередній перегляд творів, п’єс, телепередач, ко-

респонденції з метою нагляду й контролю.

Але поза цим використовуються найрізноманітніші способи

тиску на редакції в цілому і окремих журналістів, аби домогтися

відповідних коректив у їхнiй позиції. Їм нічого не забороняють,

але виразно натякають, закликаючи до послуху.

Тиск буває за силою грубий i оксамитовий.

Грубий тиск (метод батога) – теж реалія нашого життя. Його

смисл – у прямій боротьбі з журналістами, застосуванні проти

них адміністративної й фізичної сили.

Оксамитовий тиск (метод пряника) полягає в тому, що жур-

налістові чи редакції ніхто не диктує відкрито бажану для пев-

Чикирисов Ю. Здається, українска мова нарешті стане державною/Ю. Чи-

кирисов//Літературна Україна. – 1999. – 23 грудня.

РОЗДІЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

444

них кіл позицію, але за принципом «розумному – досить» дають

можливість самим здогадатися, чого від них хочуть.

За способом дії тиск буває політичний, ідеологічний, еконо-

мічний, моральний i фізичний.

1. Політичний тиск виявляється в прямому чи непрямому

втручанні гілок влади в діяльність журналістів. Окрім безпосе-

редніх вказівок i вимог, можуть існувати інші способи надання

переваг тим чи іншим виданням, як-от: узяти чи не взяти редак-

тора чи журналіста з газети в закордонну поїздку Президента чи

Прем’єра, надати в першу чи в другу чергу оперативну офіційну

інформацію тощо.

2. Ідеологічний тиск виявляється в приховуванні з ідеологіч-

них міркувань опозиційних думок i поглядів. Григорій Мусiєнко,

редактор відділу полiтики газети «Вечірній Київ» розповідає, що

в 1989 роцi він виступив на установчому з’їзді НРУ з критичними

міркуваннями про ідеологічні засади та напрямки практичної

дiяльностi організації. «До сьогоднішнього дня в Україні той мій

виступ неопублікований, незважаючи на те, – свiдчить журна-

ліст, – що всi матеріали Руху давно надруковані в закордонних

ЗМI, незважаючи на те, що я звертався до першого голови НРУ,

i до співголів, i до нинішнього голови».

3. Економічний тиск полягає в розширенні чи скороченні фі-

нансування ОМI їхніми очевидними чи прихованими господа-

рями. Хто платить, той i замовляє музику.

На жаль, у даному випадку маємо справу не з українською

тенденцією, а зі світовою проблемою, давно поміченою інтелек-

туалами. «Державна влада чи сили, які вона представляє, – від-

значив Жак Дерріда, – більше не мусять забороняти дослідження

чи піддавати цензурі слово, особливо на Заході. Достатньо об-

межити кошти, регулювати підтримку виробництва, переда-

вання та поширення. Механізм цієї нової „цензури” у широкому

сенсі набагато складніший і всюдисущий, ніж, наприклад, у часи

Канта, коли всю проблематику і всю типологію Університету

зводили до застосування королівської цензури»

Проте тут слід мати на увазі дві обставини:

а) практично всім зрозуміло, що за нинішньої економічної

ситуації (в основному через низьку купівельну спромож-

Дерріда Ж. Закон достатньої підстави: Університет очима його послідовни-

ків/Жак Дерріда//Ідея Університету: Антологія. – Львів, 2002. – С. 254.

Сучасна масово-iнформацiйна ситуація

445

ність громадян) державна підтримка інформаційної сфери

незалежної України i конче необхідна й вкрай корисна;

економічна допомога виданням від імені держави фактич-

но надається; на практиці це означає, що така допомога

надається за рахунок держави, з державних коштів, але

не державою, а вищими й нижчими державними посадов-

цями, якi мають доступ до розподілу державних коштів i

за власними уподобаннями, у мiру свого розумiння ситу-

ації, прагнень власного іміджу й кар’єри фінансують тi чи

інші видання;

б) твір журналіста є товар i як такий потрапляє на інтелекту-

альний ринок; продаючи свій твір, журналіст однак пови-

нен ставити перед собою завдання служити істині, загаль-

нолюдським ідеалам, а не «золотому тільцю»; треба бути

залежним від передплатника, читача, а не від господаря;

залежність від передплатника й рекламодавця є свобода

журналіста.

«Кажуть, після проституції наша професія на другому місці», –

сказав Віталій Карпенко, головний редактор газети «Вечірній

Київ», маючи на увазі саме товарні відносини, що складаються

навколо журналістської творчості.

«Журналісти продажні – це нормально, бо журналіст має бути

продажним, – вважає політичний оглядач Володимир Скачко. –

Журналіст, який не продажний, – то не журналіст, бо ефектив-

ність журналіста визначається в тому, скільки матеріалів він

написав i скільки газет захотіли ці матеріали купити. Найвища

«продажність» журналіста, найвища оцінка його кваліфікації –

коли він може бути надрукований скрізь i коли його однаково

лають як комуністи, так i націонал-демократи».

4. Моральний тиск здiйснюється через суди. Недосконалість

нашого законодавства дозволяє будь-яку критику владних струк-

тур, певних кланів чи негативну інформацію про їх діяльність

розглядати як образу честі i гідності громадян. Причому закон

дає можливість оцінювати моральні збитки будь-якою сумою,

нічим її не підтверджуючи конкретно. Практика розгляду позо-

вів проти преси поки що засвідчує, що суди, як правило, стають

на бік органів влади. Третя влада служить двом першим. Позови

економічно розоряють видання, власне, знищують їх. З’явилися

адвокати, якi спеціалізуються на процесах проти преси; вони

РОЗДІЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

446

нічого не роблять, а тільки читають газети i, знаходячи там кри-

тику на урядовців, телефонують їм i пропонують подати позов,

за умови поділити виграну суму навпіл. В умовах такого тиску

працювати важко, журналісти ходять по судах, замість робити

газету.

5. Фізичний тиск особливо жахливий. Це розбійні напади, по-

грабування на вулицях i в квартирах, побиття й навіть убивства.

Звістки про терористичні акти проти журналістів час від часу

струшують Україну. Журналісти навіть висунули ідею створен-

ня Білої книги, де б висвітлювалися факти фізичної боротьби

з представниками цієї професії. Як правило, слідства в таких

випадках ведуться мляво, i справжні зловмисники не віднахо-

дяться. Старі приклади – Георія Гонгадзе, Ігоря Александрова,

Михайла Коломійця – поповнилися свіжим нагадуванням про

існування в Україні фізичного типу цензури – випадком зник-

нення влітку 2010 року редактора газети «Новий стиль» Василія

Климентьєва.

Урізноманітнення форм i способів тиску на журналiстику, зре-

штою, лише засвідчує відсутність головного чинника придушен-

ня преси – попередньої цензури. Власне, ці способи й віднаходять

різні заклади й організації для встановлення свого контролю

над інформаційною сферою країни. Боротьба за журналістику

ведеться тому, що вона вже здобула певну самостійність, неза-

лежність від влади, а відтак і завоювала авторитет серед народу,

стала чинником формування суспільної свідомості, а не просто

знаряддям агітації i пропаганди. За свідченням уже згадувано-

го Віталія Карпенка, «незважаючи на складну обстановку, ЗМI

в Україні потихеньку стають четвертою владою».

Жанрово-стильова картина сучасної української журналiстики

відзначається теж істотними прикметами, що відрізняють її від

попереднього радянського етапу.

Передусім впадає в око тенденція до посилення iнформа-

ційностi. Тоді як у світовій журналiстицi в 1990-х роках намі-

тилося зростання питомої ваги аналітичних жанрiв, а в США

виникла навіть школа «концептуальної журналiстики»

, на по-

Див. огляд Г. Голованової американського журналу «Columbia

JournalismReview» за січень–лютий 1996 року, у якому вона розглянула статтю

Пола Старобіна «Концептуальна сенсація». Стаття фіксує перехід в американ-

ській журналістиці від інформаційної до аналітичної, «концептуальної» моделі

діяльності.

Сучасна масово-iнформацiйна ситуація

447

страдянських просторах ОМI, звільнені від обов’язку тенденцій-

ної, пропагандивної аналітики, кинулися в іншу крайність, мак-

симально розширивши рiвень оголеної iнформаційностi. Зникли

найбільш впливовi аналітичні та художньо-публіцистичні жан-

ри – передові статті, фейлетони, нариси. Їх витіснили матеріали

із загостреним інформаційним началом. Журналістику затопила

хвиля дрібних тем i дрібних жанрів.

Поруч із зростанням питомої ваги інформаційної журналiстики

в ній посилюється потяг до оцiночностi.

Одним з шляхів посилення оціночності є зростання ролі літе-

ратурного прийому в обробці матеріалу. Журналістський текст

все відчутніше набуває ознак літературності: змінюється його

стилістика в напрямку до есеїзації, слово стає більш емоційним,

образно виразним, дотепним.

Другий шлях реалізації оцiночності виявляється тоді, коли,

не маючи змоги вийти на рiвень повноцінної аналітичності, зна-

ходить для себе реалізацію в іронії як в одному з найголовніших

способів непрямої оцінки. Останнім часом у журналістських ко-

лах поширилося професійне слово «стеб», яким i позначають

нову, окреслену вище, якість журналiстики.

Стеб (стьоб) – це блазнювально-блюзнiрськi, шалапутно-

агресивнi, почасти пародоксальнi поведінка, мислення, спіл-

кування, відношення до чого-небудь, а, можливо, й ширше –

цілий спосіб життя, а також відповідний стиль у журналiстицi,

літературі, живописі, кіно.

Така манера нав’язує читачам агресивно-нiгiлiстичне ставлен-

ня до всiх явищ дійсності i є не лише стилем висловлюватися, але

й світоглядною позицією, зміст якої у висміюванні всього i всiх,

у негативному сприйнятті, а то й запереченні всього життя.

Посилення іронічності все ж не є єдиним способом реалізації

оцiночностi. В усій, а не лише в «стебовiй», журналiстицi намі-

тилося посилення позиції авторського «я», яке ранiше було при-

глушене, розмивалося в обов’язковій партійності, необхіднос-

ті демонструвати передусiм свою класово-соціальну сутність.

Сьогодні на черзі дня демонстрація особистісних рис характеру

журналіста. Авторське «я» стає більш м’яким, толерантним, роз-

кутим, людяним. Відходить у минуле однолінійне, чорно-біле

бачення світу, натомість запроваджується плюралістична мо-

дель дійсності, багатокольорове сприйняття проблем i явищ.

РОЗДІЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

448

Не викриття ворогів, а пошук друзів i однодумцiв, консолідація

населення України в український народ стають актуальними

завданнями для такого авторського «я». Це позиція людини-

спостерiгача, аналітика, мислителя, але не судді, інспектора

чи наглядача.

«Зрозуміло, що кожен виступ журналіста, – наголошує

В. В. Лизанчук, – які б ідеї він не сповідував, має бути спрямова-

ний не на розмежування, роз’єднання українського суспільства

на Схід, Захід, Південь, Північ, на червоних і білих, а на згурту-

вання, міцну інтеграцію різних областей в єдиний український

державний організм»

Посилення авторського «я» відбивається не лише в конкрет-

них журналістських матеріалах, але й у праці цілих редакційних

колективів. Якщо всi радянські газети були більш-менш схожі

одна на одну, то зараз йдуть інтенсивні пошуки свого обличчя

для кожного видання, свого текстового стилю й зорового образу.

Наш час – це період диференціації газет та й усіх ОМI за стильо-

вими ознаками, період бурхливих шукань на теренах газетно-

публiцистичних стилів.

Стильове розкріпачення, звільнення від навмисної однома-

нітності привело до своєрідної мовної революції на шпальтах на-

ших періодичних видань. Широким потоком до газет i журналів

ринула раніше пасивна лексика, що практично не допускалася

в літературну мову: просторіччя, жаргонізми. Літературна мова

виявилася пiд ударом мови майданів і вулиць, розмовної стихії.

Змінилася й стилістика заголовків. Вони все більше набу-

вають характеру розповідних двоскладових речень, дієслівні

конструкції витісняють називні. Підраховано, що в деяких га-

зетах дієслівні заголовки складають часом 90 % від усієї кіль-

кості i відіграють роль своєрідних лідів. У поширенні таких

заголовкiв-речень виявляється також посилення інформаційної

функції сучасної журналiстики.

Такою виглядає масово-iнформацiйна ситуація в Україні

сьогоднi. Можливо, створена нами картина є неповною, багато

що бачиться недостатньо виразно зблизька, на невеликій віддалі

Лизанчук В. В. Засоби масової інформації і проблеми громадянського при-

мирення в Україні/В. В. Лизанчук//Українська періодика: історія і сучасність.

Доповіді та повідомлення п’ятої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції

27–28 листопада 1998 р. – Львів, 1999. – С. 24.

Сучасна масово-iнформацiйна ситуація

449

часу, але цілком очевидно, що в 1990-х роках розпочався новий

етап в історії української журналiстики, остаточну оцінку якому

дадуть науковці, а не його учасники.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛIСТА

ГАЗЕТНА КАЧКА – псевдоінформація, фальшива, вигада-

на сенсація, іноді явна брехня, очевидна своєю безглуздістю й

неправдивістю.

Існує три версії походження цього виразу.

Згiдно з першим його авторство приписується заснов-

нику протестантизму (лютеранства), видатному діячеві

Реформації Мартіну Лютеру (1483–1546). Якось у промові він

помилився i замість слова «легенда» сказав «люґенда». Німецькою

мовою «люґе» – «брехня», а «енте» – «качка». Сприйняте на слух

слово трансформувалося в «люґ енте», що буквально означало

«брехлива качка». Відтоді так почали говорити про помилкові

дані, неправдиву інформацію.

Друга версія така. Виникнення виразу знову сталося

в Німеччині й пов’язується з німецькою мовою, але пересувається

в ХVII століття, коли вже існували першi газети. Після сумнівних,

але спокусливих для росту накладу, повідомлень журналісти,

щоб лишитися в межах добропорядності, ставили помітку з двох

літер: «NТ» – ен-те, що являло собою скорочення латинського вира-

зу «non testatur» – не перевірено. Це був час відмирання латинської

мови, заміщення її національними мовами європейських народів.

Особливу роль у цьому процесі відіграла журналістика. Для ши-

рокого читача, не обізнаного з латиною, умовний знак «NT» зву-

чав як «енте», що по-німецьки означало «качка». А оскільки за цим

підписом найчастіше подавалися неправдиві повідомлення, то з

часом це слово все частіше стало вживатися для позначення

безсоромних журналістських вигадок.

Відповідно до третьої версії, виникнення виразу пов’язують

з анекдотом бельгійського журналіста Корнелiссена, який

одного разу опублікував цілком серйозно, як нібито наукове

повідомлення, анекдот про ненажерливість качок. Якийсь учений

порубав, мовляв, качку на дрібні шматочки i віддав «на сніданок»

РОЗДІЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

450

іншим дев’ятнадцятьом качкам. Потім такий саме фарш зро-

бив з дев’ятнадцятої качки для iнших вісімнадцятьох. Так були

порубані решта качок, аж поки не залишилася одна. За кілька

хвилин одна качка, виходило, з’їла дев’ятнадцять. Незважаю-

чи на очевидну неправдивість і навіть абсурдність такого

повідомлення й очевидну його неймовірність, газети сприйняли

цю потішну розповідь за чистісіньку правду i передрукували її

на своїх сторінках. Згодом, коли ця історія була осмислена в своїй

суті, слово «качка» стало символом вигадок газетярів.

Газетна качка – ознака жовтої преси. Наявність газетної

качки знижує авторитет видання й журналіста. Однак

вона iснувала й існує як засіб боротьби за увагу читачiв,

збільшення тиражу, а вiдтак i прибутків.

КОНТЕНТ (від англ. contents – зміст, вміст) – обсяг інформації,

вміщений в певному тексті, сукупності текстів. В електронній

журналістиці – покажчик рубрик (глав, розділів) докумен-

та або програми, а також передмови, додатків, післямови,

покажчиків, яким можна користуватися як змістом книги з

метою навігації по мережі. Поняттям «контент» окреслюють

усю сукупність змісту текстів певного (друкованого чи елек-

тронного) часопису.

НЬЮЗРУМ (від англ. newsroom – кімната новин) – приміщення

на радіо- чи телевізійному каналі, куди збираються та де опра-

цьовуються оперативні інформаційні повідомлення і звідки вони

передаються за допомогою технічних засобів у студії, звідки

транслюються до споживачів новин. Для української друкованої

журналістики, яка успадкувала від радянських часів кабінетне

розміщення журналістів, ньюзрум – це новинка. На Заході під

ньоюрумом розуміється велика кімната, де працюють усі:

журналісти, редактори, стажери. Вони вільно спілкуються,

телефонують нбозмейкерам, на очах один в одного збирають

інформацію, пишуть свої твори. Це створює неповторну атмос-

феру спільних дій, яка сприяє почуттю солідарності, стимулює

змагальність.