Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

ДОДАТОК

461

користовувалася потім, – обирати за головного героя пригод-

ницького роману журналіста, а самий твір розгортати як уявне

журналістське розслідування.

ǴȁǾǻǮǹǥǿȀǶǸǮ ȍǸ ǲȁȃǼǰǻǶǷ ǻǮǾǸǼȀǶǸ

ǿȖșȪȐȓȟȠȞ ǾȜȏȓȞȠ. ǰȠȜȞȎȭ ȒȞȓȐțȓȗȦȎȭ

ȝȞȜȢȓȟȟȖȭ. – Ǻ.: ǶȕȒ-ȐȜ ȖțȜȟȠȞȎțțȜȗ

șȖȠȓȞȎȠȡȞȩ, 1957. – 328 ȟ.

Роман недарма названо «Друга найдавніша професія» – у тако-

му розумінні журналістики сутність концепції автора. Перша, як

відомо, проституція. Проституція – торгівля тілесними втіхами.

Журналістика – торгівля духовними цінностями. Кожна про-

фесія виникає з двох чинників: зовнішньої суспільної потреби і

внутрішнього психічного покликання. Роберт Сильвестр добре

показує, як професія журналіста оволодіває людиною, нищить

її особистість, перетворюється на самоціль. І життєвий принцип

перевертається: вже стає не професія для людини, а людина для

професії.

Прагнення довідатися про новину, першим повідомити про

неї, описати найбільш яскраво й мальовничо, домогтися сен-

сації, а то й самому створити новину, бо тоді тебе ніхто не ви-

передить – ось ті професійні обов’язки, які визначають сутність

журналіста й налягають важким тягарем на його особистість.

У полон професії журналіста потрапляє в романі Роберта

Сильвестра Нед Горс – спочатку рядовий репортер, потім началь-

ник відділу репортажу, а потім і головний редактор впливової

нью-йоркської газети «Глоб». Особливо талант його розквітнув

тоді, коли власником газети став містер Ходжмен. Роман почи-

нається епіграфом з промови Ходжмена на редакційній нараді

28 жовтня 1936 року, що створює ефект достовірності, налашто-

вує читача сприймати наступну розповідь як документальну.

Найбільшим успіхом газети «Глоб» стало проведення виборчої

кампанії, яка закінчилася обранням на посаду мера Нью-Йорка

Хобі Меллона, товариша Горса й Ходжмена. Але Нед уже перебу-

ває в полоні прагнення створювати сенсації, володіти новинами.

ДОДАТОК

462

І коли в нього в руках опинилися матеріали, що проливали нове

світло на злодійське вбивство відомого підприємця і його кохан-

ки на Мисі Маяк, він пустив їх у хід, незважаючи на сумнівність

джерела інформації. З Недової вини двоє людей, підозрюваних

у вбивстві, мали сісти на електричний стілець.

У романі є, звичайно, традиційні розмірковування про те, що

«існування вільної, безстрашної преси не більше ніж легенда».

Але поруч з цим доводиться інша істина: саме несумлінність,

недобросовісність журналіста, прагнення загравати з правдою,

підпорядкувати її собі призводять його до життєвої поразки й

катастрофи. Неда кидає дружина Вікі, переконана в невинності

звинувачуваних її чоловіком людей. Від нього відвертається його

колишній друг мер Меллон і рятує в останню мить приречених

на смерть. Навіть господар газети Ходжмен поступово відсуває

Неда на другі ролі в газеті. Горс пережив серцевий напад. А за-

вершає роман його смерть.

Власне, роман можна сприймати як ланцюжок передсмерт-

них марень головного героя, що помирає в лікарні, самотній,

нікому не потрібний. Але саме зараз він усвідомлює, що при-

чини його долі полягають не тільки в суспільних обставинах,

не тільки в характері американської журналістики, а містяться

в ньому самому, є наслідком відступу від високих моральних

засад, на які повинна орієнтуватися журналістика як галузь ду-

ховної діяльності людини. Моральна нечистоплотність, погоня

за сенсацією будь-якою ціною й відібрала в Неда Горса все те,

що він мав цінного в житті. «Нед Горс не міг не зізнатися, що він

сам був винен у тому, – осмислює герой причини своєї життєвої

катастрофи. – Якщо вже бути чесним перед самим собою, то він

не міг у цьому не зізнатися».

У книзі багато речей трохи несподіваних. Як правило, художні

твори про журналістів пишуться по свіжих слідах подій. Тут же

маємо роман, написаний у 1950 році, а події в хронології відне-

сені до 1930-х років, видано книжку в Лондоні, хоча предметом

її відображення є професійна діяльність американських журна-

лістів. Завершує книжку післямова відомого радянського публі-

циста Д. Заславського, а проте, йдеться в ній не про сам роман,

а про те, чого в ньому немає: про хижацький характер та інші

неймовірні вади «буржуазної преси».

ДОДАТОК

463

Російський переклад вийшов у Москві в часи нарощування

потужності хвилі хрущовської «відлиги», але без зазначення ти-

ражу – річ небачена в радянській системі книговидання.

І про Роберта Сильвестра ми не знаємо нічого. Окрім рома-

ну «Друга найдавніша професія», на теренах колишнього СРСР

не було видано жодного іншого його твору. Наскільки ж можна

судити про автора з самого роману, то він прийшов у літературу

з журналістики, настільки добре йому відомі таємниці цієї про-

фесії, організація роботи газети, технічні й технологічні подро-

биці видавничої діяльності. Іноді він зображає їх як самоціль,

докладно описуючи функціональні обов’язки начальників відді-

лів газети або рух повідомлень від усного прийняття по телефону

до лінотипної машини, а потім і до вуличних рознощиків номе-

рів. Усе це через сорок років після виходу російського перекладу

застаріло. Лишилися загальнолюдські проблеми, поставлені й

глибоко проаналізовані в романі.

ǽǼǺǶǹǸǮ ȄǥǻǼȌ ǰ ǴǶȀȀȍ

ǴȡȣȜȐȖȤȘȖȗ ǹȓȜțȖȒ. ǼȟȠȎțȜȐȖȠȪȟȭ, ȜȑșȭțȡȠȪȟȭ…:

ǾȜȚȎț. – Ǻ.: ǿȜȐ. ǾȜȟȟȖȭ, 1986. – 320 ȟ.

Роман «Зупинитися, озирнутися…» вперше вийшов у 1973 році

і став своєрідним бестселером сімдесятих, що засвідчила потреба

його перевидання у пізніші часи. Його головний герой – Георгій

Неспанов – фейлетоніст однієї з центральних газет СРСР. Він же

оповідач. Дія відбувається в 1964 році, коли героєві виповнилося

тридцять. У романі створено колоритний образ професійної ді-

яльності журналіста: безкінечні поїздки по всьому Радянському

Союзі, праця в різних життєвих сферах (розгляд квартирної кля-

узи, репортаж з відкриття шлюзу на далекому каналі, фейлетони

й нариси на медичні теми), прийом відвідувачів, які вбачають

в журналістові центральної газети напівбога, здатного спинити

вже занесену над людиною сокиру судового вироку, переінакши-

ти людські долі, на цьому тлі й відчуття власної всемогутності,

сили талановитого слова. Недарма Неспанова журналістка-

практикантка Танька Мухіна називає Королем фейлетону.

ДОДАТОК

464

Якось на прохання одного з керівників газети, Одинцова,

Неспанов виконав замовлений матеріал: написав фейлетон про

шахраїв у медицині Єгорова і Хворостуна, які попри всі невда-

чі у випробуваннях намагаються протягти свій препарат для

лікування лейкозів. А невдовзі несподівано захворів його най-

кращих друг, Юрка. Діагноз – хвороба Ковача, один з різновидів

лейкозів. Лікувати цю хворобу наша медицина ще не вміє. Лікарі

вдаються до використання всіх засобів, у тому числі й препарату

Єгорова–Хворостуна. Чуда не сталося – Юрка помер. У Неспано-

ва триває звичне журналістське життя з роз’їздами по всіх усю-

дах, журналістськими розслідуваннями, написанням влучних

творів, кожен з яких нагадує удар у дзвін на всю країну.

Але раптом від лікаря Юрія він довідався, що інша хвора, яку

також паралельно лікували препаратом Єгорова–Хворостуна,

одужала. Щоправда, хвороба в неї була не задавнена: Юрія по-

чали лікувати на шостому тижні хвороби, а Ніну – на другому.

Висновок зрозумілий: якби препарат почали вживати раніше,

Юрій також був би врятований. І так би й сталося, якби автори-

тет цих ліків не був закритий публікацією Неспанова в газеті.

Журналіст приголомшений і вимагає від газети спростування

своєї недавньої статті. Але його керівники проти цього: визнати,

що газета допустила помилку, неможливо в системі тоталітарної

держави. Вони переконують Неспанова в тому, що він діяв пра-

вильно, спирався на документи і свідчення авторитетних осіб.

Але совість журналіста говорить йому інше: він припустився

жахливої помилки; повірив у факти, подані Одинцовим, не запід-

озрив їх тенденційності; звірився на авторитет керівника, а сам

не зустрівся з Єгоровим, основним автором препарату; тобто

з професійного боку не завершив збирання інформації, не ви-

черпав для себе проблему, прийняв робочу гіпотезу за справ-

жню концепцію. Унаслідок цього його помилка мала фатальні

наслідки.

У процесі вивчення питання розкрився прихований суспіль-

ний механізм, коліщатком і гвинтиком якого виявився газетяр.

Виявляється, Інститут імені Палешана, який і піднімав питання

про шахрайство лікарів, сам розробляв препарат проти лейкозів

і за допомогою преси усунув конкурентів.

Неспанов вирішує будь-що-будь домогтися відновлення іс-

тини і справедливості. Але воно можливе тепер лише на шляху

ДОДАТОК

465

його професійного самогубства. Закохану в нього журналістку

Таньку Мухіну він примушує написати фейлетон, спрямований

на викриття його власної помилки. Розвінчання невдатного

журналіста, зрозуміло ж, як побічний ефект матиме реабіліта-

цію Єгорова і Хворостуна. Задум виконано, професійний інтер-

ес, потяг до гарячого матеріалу переважив у Мухіній її почуття

до Неспанова. Фейлетон опублікований.

А журналістові доводиться залишати Москву і виїздити в по-

шуку роботи у провінцію. Шлях на шпальти центральної преси

йому надовго заказаний. Попереду – довгий процес реабілітації,

який триватиме невідомо скільки.

Роман цікавий передусім змалюванням журналістського по-

буту епохи «хрущовської відлиги», створенням образу чесного,

принципового журналіста, готового принести в жертву свою

кар’єру задля виправлення власної помилки, постановкою го-

строї проблеми моральної відповідальності журналіста за кожне

написане слово й високої ефективності його професійної діяль-

ності

ǽǾǶȃǼǰǮǻǳ ǰǸǹȌȅǳǻǻȍ… ǰ ǿǺǳǾȀȊ

ǮțȠȜțȖȜțȖ ǺȖȘȓșȎțȒȔȓșȜ. ǽȞȜȢȓȟȟȖȭ:

ȞȓȝȜȞȠȓȞ. – Ǻ.: ǶȟȘȡȟȟȠȐȜ, 1980. – 111 ȟ.

Радянські джерела з журналістики, описуючи один з голо-

вних методів збирання інформації – спостереження, обов’язково

зазначають, що воно може бути прихованим і неприхованим,

включеним і невключеним. Не бракує там і прикладів. Як прави-

ло, вони такі. Приходить журналіст на завод, у партком, і гово-

рить: «Хочу написати нарис про найкращу людину вашого колек-

тиву». – «Будь ласка, – відповідали йому, – це Герой Соціалістичної

Праці ім’ярек». – «Мені треба вивчити його життя», – говорить

журналіст. – «Будь ласка, – відповідали йому, – ми зарахуємо вас

Див. змістовне інтерв’ю з автором роману Тетяни Рощиної, де висловлений

сучасний погляд письменника на свій твір: Жуховицкий Л. “Роль анекдотиче-

ского патриарха не для меня. Буду печататься и дальше”/Леонид Жуховиц-

кий//Журналист (Москва). – 1996. – № 3. – С. 2–5.

ДОДАТОК

466

на місяць робітником у його бригаду, попрацюйте поруч, при-

дивіться, а потім опишіть усе, нічого не вигадуючи». І журналіст

опинявся на деякий час поруч із своїм героєм. Потім писав нарис

чи документальну книгу. Найбільш ефективним вважався метод

прихованого включення, який полягав у тому, що журналіст при-

ховує від оточення свою професію й завдання. У такому випадку

люди розкриваються глибше, бувають відвертішими.

І могло скластися враження, що цей тип спостереження – ви-

нахід радянської журналістики для вивчення життя робітничого

класу та трудових колективів… Але виявляється, що це зовсім

не так. Методом спостереження користувалися завжди жур-

налісти усього світу, часто з ризиком для власного життя. Про

невситимий журналістський потяг опанувати таємницю, збаг-

нути приховані механізми життя видатний італійський режисер

Мікеланджело Антоніоні створив один з найбільш вдалих і за-

гадкових своїх фільмів «Професія: репортер» (1975).

Картина, відзнята за романом англійського письменника

Марка Піплоу, стала такою популярною, що викликала в усьо-

му світі вибух інтересу до романтичної професії журналіста.

Навіть у Радянському Союзі конкурси на журфаки зросли в кіль-

ка разів. Молодий італійський режисер Карло Ді Карло, щоб

зробити твір М. Антоніоні також і надбанням читачів, записав

з плівки сценарій фільму. Так виник цілком новий текст, який

докладно описував картину. Він був опублікований свого часу

в Італії. У 1980 році кінознавець С. Токаревич переклав цей текст

по-російськи і видав його у видавництві «Искусство» в Москві

із своєю передмовою й додатком уривків з деяких критичних

статей про цей фільм.

Твір М. Антоніоні загадковий не лише тому, що всяке велике

мистецтво є загадковим. Тут містилася своя таємниця двійни-

цтва, таємниця перевтілення. Головний герой фільму, тележур-

наліст Девід Локк, працював над створенням документального

фільму про Африку. Йому доводилося знімати розстріл негритян-

ського лідера, брати інтерв’ю в президента країни й у чаклуна

одного з племен. Репортер – це мовчазний свідок, це людина, що

спостерігає й фіксує побачене, але згідно з професійним табу

не бере участі в подіях. Проте поступово нагромаджуються пси-

хічна втома, жага заховатися від виснажливої погоні за новина-

ми. Чи можливо це?

ДОДАТОК

467

Якось Девід опинився в готелі, де його сусідом якийсь час був

торговець зброєю Робертсон. Кілька разів зустрілися, поговори-

ли, залишилися магнітофонні записи цих розмов. А через кілька

днів цей чоловік помер. Він був схожий на Девіда. І журналіст

прийняв відчайдушне рішення зайняти його місце. Важко навіть

сказати, яка спонукальна пружина запустила в хід цей механізм

двійництва. Бажання виключитись зі свого життя, перестати

бути собою, звільнитись від минулого? Чи навпаки, бажання

включитись у чуже життя, проникнути в таємничі сфери поста-

чання зброєю повстанців, не дати загинути справі національного

визволення, яка не може не викликати співчуття. Слід сказати,

що обидві версії жваво обговорювалися в критиці. Мені ж більш

переконливою здається друга.

Журналістський інстинкт переміг у Девіді. Він запалився

прагненням замість тимчасового ігрового включення пройти

небезпечним шляхом справжнього прихованого включення

в чуже життя. Підстановка вдалася, Локк з паспортом Роберт-

сона повернувся до Лондона. Він нічого не знає про людину, роль

якої йому доводиться виконувати, лише стає власником його

небагатого багажу. У ньому він знайшов блокнот із записами

майбутніх зустрічей, що заплановані по всій Європі: тут і Мюн-

хен, тут і Барселона. У записах вказано час і місце побачень. І

Девід вирушає шляхами Робертсона. Він випадково знайомиться

з дівчиною, яка закохується в нього й стає його супутницею.

Доля Робертсона все глибше втягує в себе Девіда. Спочатку ми

бачимо, як якісь діячі розплачуються з ним за вже поставлену

зброю, а потім ці діячі заарештовані дають свідчення на допи-

ті, – звучить ім’я Робертсона. За ним починається полювання.

Його розшукує дружина Рейчел Локк, аби розпитати про свого

чоловіка, адже за версією поліції Робертсон був останнім, хто

бачив Девіда живим. На Девіда полює й резидентура тієї держа-

ви, повстанцям якої він постачає зброю. А він переховується від

усіх. Якось дівчина запитала його, від чого він утікає. «Оглянь-

ся», – сказав він. Позаду була порожня довга дорога, відбігаючі

дерева, синє небо – звичайне життя і нічого більше. Від нього й

тікав Девід Локк.

Убивці наздоганяють його в готелі «Де ля Глорія» на околиці

іспанського містечка Осуна. Можливо, так ще недавно вони на-

ДОДАТОК

468

здогнали справжнього Робертсона. Не чути пострілів. Немає ме-

тушні. Лише на ліжкові – бездиханне тіло. І поліція, яка завжди

приїздить потім, після злочину. Господар готелю запалює світло,

його дружина сідає на порозі й береться до в’язання в останніх

променях сонця. Звичайне життя перемагає тих, хто хоче з нього

вирватися.

ǴȁǾǻǮǹǥǿȀ ǻǮ ǰǥǷǻǥ

ǿȖȚȜțȜȐ ǸȜțȟȠȎțȠȖț. ȀȎȘ țȎȕȩȐȎȓȚȎȭ

șȖȥțȎȭ ȔȖȕțȪ (Ƕȕ ȕȎȝȖȟȜȘ ǹȜȝȎȠȖțȎ):

ǾȜȚȎț Ȑ ȠȞȓȣ ȝȜȐȓȟȠȭȣ. – ǸȎȕȎțȪ,

ȀȎȠȎȞ. Șț. ȖȕȒ-ȐȜ, 1985. – 608 ȟ.

К. М. Симонов (1915–1979) – видатний російський радянський

письменник, Лауреат Ленінської премії (1974), Герой Соціаліс-

тичної Праці (1974). Він був одним з офіціозних митців свого

часу, який, працюючи в межах соцреалізму, намагався все ж

таки використати всі можливості свого таланту для правдивого

відображення дійсності. Це йому найкраще вдавалося на мате-

ріалі подій війни.

Роман «Так зване особисте життя» писався понад двадцять

років (1956–1978) і увібрав власний досвід автора, що всю ві-

йну провів військовим кореспондентом. Проте у вступному слові

до твору К. Симонов наголошував на принциповій неавтобіогра-

фічності головного героя і приналежності його до старшого, ніж

він сам, покоління.

Роман складається з трьох повістей: «Чотири кроки», «Двад-

цять днів без війни» й «Ми не побачимось з тобою», – кожна з яких

охоплює події початку, середини й кінця німецько-радянської

війни. Головний герой твору – військовий кореспондент, що

часто буває на фронті, аби висвітлювати бойові дії радянських

військ.

Твір, зокрема, цікавий відображенням професійної діяльності

й побуту редакції головної газети Міністерства оборони СРСР

«Красная звезла».

ДОДАТОК

469

Поруч з фронтовими подіями в романі багато побутового, ін-

тимного матеріалу, що дозволяє авторові відтворити приватне

життя журналіста під час війни. Проте рівень проникнення

у внутрішньопсихологічний світ героя недостатньо глибокий.

Перевагу віддано зовнішньо-подієвому опису. Лише поверхово

заторкнуті гострі гуманістичні проблеми, пов’язані з веденням

війни тоталітарною державою і прагненням журналістики зна-

йти прийнятні варіанти їхнього розв’язання.

ǴȁǾǻǮǹǥǿȀ ǻǮ ǿǹȁǴǯǥ ǰ ǽǼǹǥȀǶǸǮ

ȁȜȞȞȓț ǾȜȏȓȞȠ ǽȓțț. ǰȟȭ ǸȜȞȜșȓȐȟȘȎȭ

ȞȎȠȪ: ǾȜȚȎț. – Ǻ.: ǽȞȎȐȒȎ, 1988. – 528 ȟ.

Дія роману відбувається в 1936–1939 роках в одному з пів-

денних штатів США. Відомий у минулому журналіст газети «Кро-

нікл», історик за освітою Джек Бьорден, тепер працює в команді

губернатора штату Віллі Старка. Політик використовує його як

чиновника з особливих доручень за журналістським фахом у тих

випадках, коли необхідно провести неофіційне розслідування,

зібрати інформацію про політичного противника з метою шан-

тажувати його тощо.

Джек Бьорден старанно виконує доручення Хазяїна; почас-

ти вірячи в правильність його політики, почасти здійснюючи

своє покликання й реалізуючи природне обдарування. Лише

з часом він починає розуміти, що цілковито поглинутий бруд-

ною політичною грою, здійснюючи службові функції, втратив

самостійність і тепер цілком узалежнений від замовлень Хазя-

їна, не в силі зупинитися й застосувати власну моральну мірку

до своїх і чужих учинків.

Він втрачає кохану жінку Анну Стентон і з подивом дізна-

ється, що вона стала коханкою Віллі Старка. Минає час, і він

починає розуміти й власну провину в усьому, що сталося.

Виконуючи доручення Хазяїна, він розкопав компрометуючі

матеріали проти судді Ірвіна, який виступив напередодні виборів

проти губернатора, підтримавши кандидатуру його противника.

Суддя, що був відомий своєю непідкупністю, у роки молодості

ДОДАТОК

470

вдався до шахрайства. Після бесіди віч-на-віч з Джеком Бьор-

деном, поставлений перед можливістю зганьблення, суддя Ір-

він покінчив із життям. І тільки після цього Джек довідався від

матері, що суддя був його батьком, а численні чоловіки матері

насправді не мали відношення до його народження.

За дорученням Хазяїна Джек Бьорден умовив свого друга Ада-

ма Стентона (брата Анни) стати головним лікарем нової лікарні,

яку Віллі Старк розпочав будувати для штату. Згодом розігралася

трагедія: Адам довідавшись про зв’язок своєї сестри з губернато-

ром, вирішив, що це вона ціною жіночої честі купила для нього

місце головного лікаря; у стані нервового потрясіння він вбиває

Віллі Старка, але при цьому й сам був розстріляний охороною.

Потім Джекові стає відомо, що нацькував лікаря на губернатора

найближчий помічник Старка – крихітка Дафі.

Обурення проти середовища, до якого належав він сам, гли-

боко вразило журналіста. Але на помсту своєму колишньому

товариству він не наважується, бо розуміє, що сам є частиною

того політичного механізму, який призвів до загибелі близьких

йому людей і позбавив його щастя. Він був коліщатком, без якого

цей механізм не спрацював би.

Порятунок Джек Бьорден знаходить в усамітненні, у цілкови-

тому розриві з «королівською раттю» – командою мерзотників, що

готові служити будь-кому за право черпати з державного корита.

Він знаходить спокій в одруженні з Анною, в усвідомленні потре-

би робити добро в світі, в розумінні богоприсутності в світі навіть

тоді, коли цей світ здається наповненим злом і ненавистю.

ǴȁǾǻǮǹǥǿȀ ǥ ǽǳǾǳǯȁǲǼǰǮ

ǿȓȚȓțȜȐ ȌșȖȎț. ǾȓȝȜȞȠȓȞ:

ǾȜȚȎț. – Ǻ.: «ǲȋǺ», 1989. – 248 ȟ.

Юліан Семенов (р. н. 1931) – знаменитий автор пригодницьких

романів «Майор Вихор» (1967), «Сімнадцять миттєвостей весни»

(1969), які здобули славу авторові не лише завдяки численним

перевиданням і великим тиражам, але й завдяки талановитим

багатосерійним екранізаціям.