Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

Сучасна масово-iнформацiйна ситуація

451

ДОДАТОК

ǮǻǼȀǼǰǮǻǶǷ ǽǼǸǮǴȅǶǸ

ȀǰǼǾǥǰ ȃȁǲǼǴǻȊǼǦ ǹǥȀǳǾǮȀȁǾǶ,

ȁ ȍǸǶȃ ǰǥǲǼǯǾǮǴǳǻǮ

ǽǾǼȂǳǿǥǷǻǮ ǲǥȍǹȊǻǥǿȀȊ ǴȁǾǻǮǹǥǿȀǥǰ.

Твори літератури, що відображають певну професійну діяль-

ність, завжди цікаві для представників цієї професії. Вони, ніби

дзеркало, дають можливість побачити себе сторонніми очима,

глибше збагнути особливості цього роду людської діяльності. Для

майбутніх фахівців, що опановують спеціальність журналіста,

буде корисним познайомитися з художніми творами про свою

майбутню професію. А їх не так і мало, є серед них класика, є

й твори призабуті, що належали своєму часові. Доволі давно

професія журналіста приваблює увагу письменників. Ми зібра-

ли далеко не все, але сподіваємося, що подані тут твори дадуть

можливість майбутнім спеціалістам краще зрозуміти свої про-

фесійні обов’язки, навчитися долати труднощі й використову-

вати переваги свого фаху, перевірити, нарешті, правильність

обраного життєвого шляху. Такі завдання ставимо, вміщуючи

тут цей анотований покажчик.

Ми будемо вдячні, якщо читачі висловлять нам свої поради й

підказки щодо його продовження.

ǯǾȁǲǻǮ Ǹȁȃǻȍ ǴȁǾǻǮǹǥǿȀǶǸǶ

ǯȎșȪȕȎȘ ǼțȜȞȓ. ǰȠȞȎȥȓțȳ ȳșȬȕȳȴ: ǾȜȚȎț. –

Ǹ.: ǲțȳȝȞȜ, 1986. – 632 ȟ.

«Втрачені ілюзії» – один з найвидатніших романів видатного

французького реаліста Оноре де Бальзака (1799–1850), написа-

ДОДАТОК

452

ний у зеніті розквіту його творчості. Роман складається з трьох

частин, які у свій час виходили окремими книжками: – «Два

поети» у 1837 р., «Провінційна знаменитість у Парижі» – 1839 р.

і «Поневіряння винахідника» – 1843 р. Звичаї французької

журналістики описані в другій частині твору.

Один з головних героїв роману Люсьєн Шардон – син аптекаря

з провінційного Ангулема. Проте він змагається за надання йому

материного дворянського прізвища – де Рюбампре. Унаслідок

певних перипетій, пов’язаних з його коханням до пані Луїзи де

Баржетон, він опиняється в Парижі, без підтримки, знайомств,

засобів до існування. Люсьєн має неабиякий літературний та-

лант, він привозить у Париж збірку поезій та історичний роман,

проте знайти видавця початківцеві не просто. В умовах фінан-

сової скрути він і вирішив зайнятися журналістикою.

Дія роману розгортається в 1822 р. у Франції періоду Рес-

таврації. Французька преса того часу навіть не ставила перед

собою завдання правдиво інформувати читачів про стан справ

у суспільстві. Це була вкрай політизована журналістика думок

і оцінок. Дві головні партії – роялісти й ліберали – з’ясовували

стосунки через пресу шляхом взаємних викриттів і образ. Пре-

са тоді тільки набувала величезної ваги й перетворювалася

на реальну владу. Будь-який авторитет міг бути знищений і по-

валений завдяки могутності друкованого слова. У середовищі

журналістів часто виникали змови: про кого і як писати. Журна-

лістів уже боялися. Але розумілося, що перо журналіста можна

й підкупити.

Убогий, але талановитий Люсьєн, поставлений перед мож-

ливістю гарного заробітку, втрачає моральну опору, женеться

за успіхом, стає відомим журналістом, з чиїм словом мусять ра-

хуватися політики, письменники, театральні діячі. Успіх до ньо-

го прийшов у ліберальній пресі. Проте засліплений мрією стати

графом де Рюбампре, він починає співробітництво в роялістській

газеті. Колишні соратники не вибачили йому такого повороту і

за допомогою тієї ж журналістики організували його професійне

знищення.

Стилістика змалювання героїв у творчості О. де Бальзака зна-

йшла своє яскраве втілення і в цьому романі. До позитивних

героїв беззастережно може бути віднесений лише винахідник

нового рецепту виготовлення паперу Давід Сешар і його дружина

ДОДАТОК

453

(сестра Люсьєна) Єва. Решта героїв – це моральні каліки, потво-

ри, засліплені жагою збагачення або кар’єрного просування. Це

батьки, які люблять гроші й ненавидять своїх дітей, вбачаючи

в них лише марнотратників. Це дворяни, які пишаються своїм

походженням й герметично замикають своє середовище від про-

никнення в нього представників «нижчих станів», хоча б вони

й володіли такими чеснотами, які відносили їх до культурної

еліти нації. Це ненажерливі буржуа, які не мають поняття про

людську честь, гідність, совість, і мріють про одне – докласти

до своїх мільйонів ще одне су, відібране в розореної голодуючої

родини. Це урядовці, гаслом яких стала сваволя в ім’я служіння

золотому тільцю. Це журналісти, які торгують словом, як і будь-

яким іншим крамом на ярмарку життя. За логікою письменника,

щирий і безпосередній, чесний і сумлінний Люсьєн у середовищі

цих потвор не мав іншого виходу, ніж стати таким, як вони.

У романі неодноразово журналістика стає предметом обго-

ворення в товаристві різноманітних Люсьєнових друзів, які ви-

словлюють про неї свої думки. У братстві вільних філософів з

вулиці Чотирьох Вітрів його попереджають про небезпеку стати

журналістом, що для цих людей означає втратити можливість

лишатися собою й говорити те, що думаєш. «Журналістика –

справжнє пекло, – говорить один з членів гуртка Фюльжанс, –

то безодня несправедливості, наклепів і зради, яку може терпіти

і звідки може вибратися чистим тільки той, кого, як великого

Данте, оберігатиме божественний лавр Вергілія».

Люсьєн не повірив у небезпеку, зрештою, життя не залишило

йому простору для вибору. У журналістику його ввів його зна-

йомий з Латинського кварталу Етьєн Лусто. Люсьєн опинився

на вечірці, де присутні знамениті ліберальні журналісти. У бесіді

за столом пролунало багато пророцтв щодо журналістики, які

справдилися в майбутньому.

«Вплив і могутність газети ще на своєму світанку, – сказав

Фіно. – Журналістика нині в дитячому віці, але вона виросте.

Через десять років усе підлягатиме гласності». Інші співбесідники

додають свої деталі: журналістика підноситиме на трон коро-

лів і руйнуватиме монархії, «вона все розпаскудить». Найтонші

спостереження запропонував німецький дипломат: журналіс-

тика перешкоджатиме піднесенню особистості, «сіючи зерна

ДОДАТОК

454

самосвідомості в умах нижчих класів, – сказав він, – ви пожнете

бурю і станете її першими жертвами», журналістика призведе

до повстання мас.

Письменник Клод Віньйон подав таку думку: «Замість під-

нятися до служіння громаді, газета зробилася знаряддям у ру-

ках партій, знаряддя стало предметом гендлю, а де гендлюють,

там, як відомо, втрачають і сором і совість. Кожна газета – це

лавочка, де торгують словами будь-якого забарвлення, на смак

публіки».

Ці думки героїв відлунюють неодноразово й в авторській мові

О. де Бальзака. Він пише: журналісти «поквапилися до своїх

крамничок. Для цих людей, обдарованих щоденним і гострим

розумом, газета була всього лише крамничкою» [курсив О. де

Бальзака. – І. М.]. В іншому місці він зазначає: «Преса й Інтелект

правили суспільством».

«Втрачені ілюзії» увібрали в себе багато автобіографічних еле-

ментів і деталей. Люсьєн Шардон не просто сучасник, а однолі-

ток О. де Бальзака. Великий письменник так само в 1820-х рр.

пройшов випробування журналістикою, добре знав її внутрішнє

життя, способи ведення справ, методи створення й знищення

авторитетів. Таким чином, роман «Втрачені ілюзії», зокрема його

другу частину «Провінційна знаменитість у Парижі» (1839) мож-

на вважати першим масштабним твором світової літератури,

у якому відображено професійне середовище журналістів.

«ǾǳǲǮǸȀǼǾ ǹǥǻǱǳ»

ǱȎȚȟȡțȑ ǸțȡȠ. ǾȓȒȎȘȠȜȞ ǹȖțȑȓ: ǾȜȚȎț //

ǱȎȚȟȡțȑ ǸțȡȠ. ǽȜșțȜȓ ȟȜȏȞ. ȟȜȥ. –

Ǻ., 1910. Ȁ. 2. – 240 ȟ.

Так називається роман про журналіста, що належить перу

Кнута Гамсуна (1859–1952) – видатного норвезького письмен-

ника, увінчаного в 1920 році лаврами лауреата Нобелівської

премії.

У літературі кінця минулого століття йому належить місце

одного з найбільш виразних й послідовних представників імп-

ДОДАТОК

455

ресіонізму. Талант К. Гамсуна був яскравий і могутній. Це спри-

чинювало те, що його твори негайно перекладались світовими

мовами.

Роман «Редактор Лонге» (є варіант перекладу «Лонге») ство-

рено в 1892 році, невдовзі після завершення знаменитого ро-

ману «Містерії». І хоча в «Редакторі Лонге» К. Гамсун продовжив

центральну сюжетну лінію попереднього роману, пов’язану з

фру Дагні, ці твори різко протистоять один одному: «Містерії»

присвячені вічній, загальнолюдській темі кохання і смерті; «Ре-

дактор Лонге» – злободенній політичній проблематиці. Через це

перший роман зажив голосної слави, другий перекладався мало,

видавався рідко. Разом з тим «Редактор Лонге» – мало не перше

в історії літератури велике епічне полотно, у якому відображена

професійна діяльність журналіста.

Редактор газети «Новини», що видається в столиці Норвегії,

вже усвідомлює пресу як могутній чинник суспільного життя.

«Редактор – це все одно, що яка-небудь державна влада. А влада

Лінге більша, ніж якась інша», – так думає про себе головний

герой. «Більша» тому, що він талановитий автор і організатор,

відчуває силу свого слова, його здатність впливати на форму-

вання громадської думки. Актом визнання влади преси стало

запрошення редактора на нараду до голови уряду.

Поруч з цим К. Гамсуну вдалося показати перетворення преси

на бізнес, прибуткове підприємство. Ще вчора «сільський хло-

пець» Лінге «на очах у всіх зробився впливовою особою, у нього

був свій дім, своє вогнище, прекрасна дружина, що прийшла

до нього не з порожніми руками, і своя газета, яка приносила

йому тисячу на рік».

Популярність газети залежала від правдивості й достовірності

її матеріалів, принциповості позиції її редактора. Тоді зростає

до неї довіра читачів. Лінге це знає. На початку роману ми ба-

чимо, як сміливо виступає він проти можновладців, розкриває

злочин високого урядовця й домагається його відставки. Але з

часом він відчуває, як вичерпується аудиторія передплатників

певного політичного напрямку, і усвідомлює необхідність змін.

К. Гамсун зобразив народження загальної газети, яка прагне

подобатися всім, підтримує то лібералів, то консерваторів, умі-

щує матеріали то за унію з Швецією, то за норвезьку самостій-

ДОДАТОК

456

ність. Але в політично поляризованому суспільстві багатьма

читачами така позиція сприймається як безпринципна.

Авторитетний у художній системі роману персонаж Лео Хойб-

ро, розчарувавшись в редакторі, говорить, що «Лінге знищив

у людях усяке почуття скромності; своїми безкінечними риноч-

ними викриками йому вдалося усунути вроджений страх перед

безстидством», а читачі виявилися «обмануті брудними витів-

ками спекулянта».

Негативне враження від Лінге посилюється й тим, що йому

доводиться в ім’я інтересів газети робити непривабливі вчинки:

прийняти на роботу в редакцію, а потім звільнити представни-

ка відомого консервативного роду Фредріка Ілієна, зажадати

від друга дитинства Конгсфольда несумісної з його посадою

послуги.

Однак негативне ставлення до головного героя не приводить

письменника до сатири. К. Гамсун і тут лишається вірним імпре-

сіонізмові і зображає героя поважно, з епічним спокоєм, будучи

переконаним, що він здійснив художнє відкриття важливого

суспільного явища. Тому й назвав роман двома словами, що по-

значали професію та ім’я героя, – «Редактор Лонге».

ȅǼǯǼȀǶ ǥ ǽǾǮǰǲǮ

ǿȖțȘșȓȞ ȋȝȠȜț. ǺȓȒțȎȭ ȚȎȞȘȎ. –

ȃ.: ǽȞȜșȓȠȎȞȖȗ, 1924. – 77 ȟ.

«Звичайно людям краще обходитись без чобіт, ніж без прав-

ди, але люди погано знають про це і вважають за краще не зна-

ти правди, але ходити в чоботах», – таке цікаве спостереження

висловив знаменитий американський письменник Ептон Сін-

клер у публіцистичній книзі «Мідний жетон», присвяченій опи-

сові звичаїв преси США. Ця книга була надрукована в Америці

в 1919 році, і відразу стала популярною. Невдовзі з’явилися її

переклади світовими мовами. Цікаво, що в СРСР вона вийшла

в Харкові в 1924 році в дещо скороченому перекладі російською

мовою у видавництві «Пролетарій» під назвою «Медная марка».

ДОДАТОК

457

Слава Ептона Сінклера в Україні була великою. З пильним

інтересом тут читалися його романи «Джунглі» (1905), «Король

Вугіль» (1917), «Джіммі Гіггінс» (1919). Останній роман інсцені-

зував сам Лесь Курбас і створив за власним текстом блискучу

виставу, яка з незмінним успіхом йшла в «Березолі» з прекрасним

актором Амвросієм Бучмою в головній ролі. До голосу Е. Сін-

клера прислухалися в світі. Усе, що він сказав про американ-

ську пресу, мало великий резонанс. Ромен Роллан надіслав йому

листа підтримки з Швейцарії, де тоді відпочивав. «Я радий, що

бачу Вас по-старому сповненим енергії, але боюся, що з появою

в світ Вашої нової книги, Вам доведеться витримати запеклу

боротьбу, – писав французький побратим по перу. – Потрібно ба-

гато мужності, щоб насмілитися виступити одному проти цієї

потвори, проти нового Мінотавра, якому платить данину весь

світ – проти преси».

Назва книжки була промовистою й витлумачувалася на пер-

ших же сторінках. Мідний жетон отримували клієнти в касі пу-

блічного дому, вибравши жінку, аби потім розплатитися ним

за куплені ласки. Але є й інші види проституції, – бататозначно

натякав Е. Сінклер, символом яких і є «Мідний жетон». Так читач

підводився до цілком певного розуміння журналістики, що її

головними ознаками є продажність і служба інтересам велико-

го капіталу.

За двадцять років спостережень над американською пре-

сою письменник нагромадив численні приклади приховування

правди, перекручення фактів, справжньої інформаційної війни

за громадську думку. Багато цікавих історій із смаком і власти-

вим Е. Сінклерові хистом розповів він на сторінках книги. Але

він виступив у ній і як аналітик. «Царство ділків, – узагальнив

письменник, – для забезпечення своєї влади над журналістикою

володіє чотирма способами: по-перше, видання власної газети;

по-друге, контроль над власниками газет; по-третє, підкуп у ви-

гляді реклами і по-четверте – прямий підкуп». В американському

світі, на думку автора, ніби й не залишилося місця для правди,

неупередженого висвітлення новин. Особливо нищівно викри-

вається інформаційний магнат США агентство «Ассошіейтед

Пресс», від якого виявляються в залежності як від постачальника

новин практично всі газети і журнали.

ДОДАТОК

458

Небезпека полягає в тому, що суспільство не замислюється

над тим, у чиїй владі опиняється його свідомість. Коли читачі

беруть до рук ранкову чи вечірню газету і думають, що просто

читають світові новини, вони прикро помиляються: вони на-

справді читають пропаганду, уміло скомпоновану зацікавленою

фінансовою владою.

Останнім часом, свідчить Е. Сінклер, набула поширення ку-

півля газет фінансовими корпораціями. Це вигідніше, ніж ство-

рювати нову газету, і тому за це сплачуються величезні гроші.

Адже разом з газетою купується читач. «І непомітно для вас, –

звертається письменник до читача, – вони беруться спотворю-

вати вашу психіку, усі ваші поняття про довкілля. Ви могли б

опиратися, якби ви тільки підозрювали про їхні плани, але вони

діють так хитро, що ви навіть і не здогадуєтесь про здійснений

ними переворот у вашій свідомості».

Такі спостереження Е. Сінклера тим більш цікаві, що в бага-

тьох теоретичних дослідженнях висловлюється й обґрунтовуєть-

ся думка про особливий, відмінний від європейського, характер

американської журналістики, специфіка якої полягає, нібито,

в передачі лише об’єктивних некоментованих новин, у її прин-

циповій непубліцистичності. Е. Сінклер, як бачимо, думає інак-

ше. Пропаганда і агітація ведеться й в американській пресі, але

самими фактами, їх добором, комбінацією, замовчуванням про

те, що, на думку власників газет, слід приховати від публіки.

Змалювавши таку безрадісну картину, автор все ж не втра-

чає оптимізму й бачить вихід із становища. За Е. Сінклером,

у суспільстві завжди знайдеться певна група осіб, що поставить

правду вище за чоботи й буде готова заплатити за неупереджену,

об’єктивну інформацію. У фіналі книги він пропонує створити

таку газету.

Світові продажної американської преси письменник проти-

ставляє соціалістичну журналістику. Він і сам був тоді членом со-

ціалістичної партії, але спостереження за першою в світі держа-

вою робітників і селян (тобто СРСР) розчарувало його й призвело

до різкого поправіння. Його сподівання на свободу й правдивість

соціалістичної преси виявилися грандіозною ілюзією. Насправді

її залежність від партійних комітетів різних рівнів, фізичне й

моральне нищення талановитих журналістів соціалістичною

ДОДАТОК

459

державою виявилося набагато жахливішим способом придушен-

ня вільної думки, аніж купівля преси в капіталістичному світі.

«ǵǮȀǶȆǻǥ ȃǰǶǹǶǻǶ» ǻǮ ǽǾǶǣǺǻǥǷ ǰȁǹǶȄǥ

ǰȡȒȑȎȡȕ ǽ. ǲȔ. ǽȟȚȳȠ-ȔȡȞțȎșȳȟȠ. –

ȃ.: ǲǰȁ, 1928. – 216 ȟ.

Книжки, як і люди, мають свої долі й живуть своїм життям.

Ця стара істина спадає на думку, коли береш у руки книжку

П. Дж. Вудгауза «Псміт-журналіст», видану в Харкові Державним

видавництвом України 1928 року. Побачивши вигорілі кольори

її обкладинки, потерті від частого перегортання сторінки, роз-

шиті, з порваними нитками аркуші, мимоволі замислюєшся

над тим, скільки ж читачів захоплювалися цим твором і в чому

полягала його таємнича принадність. Щоб зрозуміти це, треба

поглянути на книжку очима її сучасника, тобто читача кінця

1920-х років.

Очевидно, секрет успіху твору полягав у тому, що це був

перший (м’якше, один з перших) детективний роман про жур-

наліста. До того ж написаний дотепно й з гумором. Сюжет

був закручений карколомно. Старий редактор щотижневої

релігійно-моралізаторської газети «Затишні хвилини» містер

Вілберфлосс підірвав журналістською працею своє здоров’я так,

що лікар приписав йому десять тижнів цілковитого відпочинку

в горах, заборонивши на цей час навіть зв’язок з рідним часо-

писом. Вілберфлосс залишає керувати газетою молодого спів-

робітника Біллі Віндзора.

На другий день по від’їзді редактора Біллі випадково позна-

йомився із студентом Кембріджу Псмітом, що прибув до Нью-

Йорку (там відбувається дія роману) з наміром струснути свою

нервову систему якимись цікавими пригодами. Він і переконує

Біллі рішуче змінити напрям газети. «„Затишні хвилини” по-

винні перетворитись на гарячу штуку, – запевняв Псміт. – Ми

повинні подавати всі живі події дня, вбивства, пожежі тощо,

таким манером, щоб нашим читачам хребти тремтіли. А понад

усе ми повинні стояти на сторожі народних прав. Ми повинні

ДОДАТОК

460

бути прожектором, що викривав би темні плями в душах тих,

хто намагатиметься в той чи інший спосіб шкодити народові».

Сам же Псміт заходився втілювати свою програму.

Унаслідок здійснення його плану в газети з’явився новий

читач, її популярність росла від числа до числа. Несподівано

виявилося, що публікації про незадовільні житлові умови в бу-

динках на Приємній вулиці зачіпають інтереси їхнього власника,

впливового політика містера Ворінга. Спочатку хлопців хочуть

підкупити, аби вони відмовилися від подальших публікацій,

потім якісь невідомі особи намагаються фізично знешкодити

їх. Втечі, переслідування, захоплення героїв та їх визволення,

журналістське розслідування, що приводить до вияснення імені

власника будинків, яке спочатку не було відоме, – все це і складає

подальший сюжет.

Зрозуміло, що хлопці не здалися, і містер Ворінг з’явився в ре-

дакції, шукаючи примирення й порозуміння. Псміт вимагає від

нього п’ять тисяч доларів на облаштування й поліпшення жит-

лових умов у його ж будинках.

Повернення редактора Вілберфлосса не призвело до гран-

діозного скандалу. Виявляється, що видання «Затишних хви-

лин» провадиться у відповідності з інтересами їхнього власника.

А цим власником місяць тому став саме Псміт, умовивши батька

купити для нього газету на гроші зі спадщини. Проте новий влас-

ник не виганяє редактора на вулицю, а пропонує йому повернути

часопис на попередні позиції. Закінчується роман у Кембріджі,

де сльотавого листопадового вечора Псміт з товаришем згадує

свої літні пригоди.

Автор роману П. Дж. Вудгауз (1881–1975), англо-амери-

канський письменник, сьогодні маловідомий. Його ім’я просто

загубилося серед імен авторів пригодницьких романів, що де-

монстрували й більшу психологічну глибину відтворення пер-

сонажів, і з кращою вигадкою будували сюжет, і вміли пов’язати

створювані картини з глибокою філософічністю. Тому сьогодні

роман П. Дж. Вудгауза віддає примітивністю, штучністю ситу-

ацій. Для читача ж сімдесятилітньої давнини, який ще не був

розпещений великою кількістю детективної літератури, роман

«Псміт-журналіст» виявлявся привабливим і сюжетом, і героями,

і дотепним гумором, і легкою щасливою кінцівкою. Нарешті,

можливо, саме П. Дж. Вудгауз заклав традицію, що нерідко ви-