Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

Журналістика як інформаційний простір

141

Але, можливо, Харків – виняток, тут існує специфічне став-

лення до української мови? На жаль, ні. Реальна картина

загальноукраїнської ситуації вражає.

Довгі роки заборони публічного українського слова в Росії,

витискування української мови з усіх сфер ужитку в СРСР при-

звели до катастрофічного звуження аудиторії україномовної пре-

си. Унаслідок цього в незалежній Україні частка україномовних

періодичних видань не зросла, як того можна було сподіватись,

а скоротилася під дією ринкових чинників. «Загалом в Україні

частка періодичних україномовних видань становить лише 13 %,

у ряді областей – п’ять чи навіть три відсотки, – наводить у статті

«Турбота про ближніх чи самозречення?» такі цифри молодий

дослідник Юрій Колісник. – На 80 % лишаються зросійщеними

бібліотеки. Частка українських фільмів у інформаційному про-

сторі становить два відсотки»

У цих умовах застосування до України вимог, що виробили-

ся й усталилися в традиційних національних демократичних

державах, мусить бути потрактоване як політичне лицемірство

і було б по-науковому некоректним. В Україні склалася унікаль-

на політична ситуація, пов’язана з наявність в нашій державі

великої кількості російського та російськомовного населення,

яке аж ніяк не надається до ототожнення його з національною

меншиною. Воно було переселене сюди радянською державою

з російської глибинки й зайняло місце планомірно винущува-

ного голодоморами й репресіями питомого українського насе-

лення. А тепер нав’язувана російськими псевдодемократами

українцям думка про те, що видання органами влади своєї преси

чи утримування свого телеканалу – відхилення від норми, що

цього, мовляв, немає ніде в світі, що це суперечить правилам

демократичного устрою і є більшовицьким анахронізмом, – на-

справді ніщо інше, як спроба інформаційно обеззброїти молоду

Українську державу. «Держава, яка не може або не хоче захищати

свій телевізійний та інформаційний, культурний та духовний

простір, – підкреслив письменник Олександр Сизоненко на сто-

рінках журналу «Журналіст України», – це не держава, а якась

карикатурна подоба її»

Колісник Ю. Турбота про ближніх чи самозречення? Юрій Колісник//Публі-

цистика і тенденції розвитку світу: Зб. наукових статей. – Львів, 1999. – С. 172.

Сизоненко О. Час розбрату і ганьби/Олександр Сизоненко//Журналіст

України. – 2002. – № 1. – С. 14.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

142

Тим більше, що в усьому світі існує стійка практика державної

підтримки суб’єктів інформаційної діяльності. В Австрії,

Франції, Нідерландах, Норвегії, Швеції уряд з метою забезпе-

чення плюралізму думок надає субсидії газетам, які відчувають

фінансові труднощі. У кожній країні надання фінансової допомо-

ги регулюється спеціальним законодавством, але найбільш зруч-

ною виглядає шведська система регулювання інформаційного

ринку. Її головною ознакою є стабільна видача субсидій другій

за величиною газеті у кожній номінації (щоденні газети, тиж-

невики, рекламні, розважальні видання і т. ін.). Чому ж такої

можливості не мусить мати Українська держава?

Хто ж, окрім неї, захистить український інформаційний

простір? Подбає про відродження української (за мовою і змістом)

журналістики? Адже ця справа, пущена на самоплив, призведе

до остаточного придушення ринком (принаймні в східних та

південних регіонах) українських видань. Це не просто тривожна,

а доленосна для України ситуація. Адже без мови неможлива

національна самосвідомість. Наявність української за мовою

і змістом на Заході і переважно російської за мовою і змістом

на Сході України мереж масової інформації здатна виклика-

ти з часом утворення двох окремих етносів у межах держави,

що призведе до формування етнічної, а потім і національної

самосвідомості, з неминучою умовою територіально-політичного

розмежування в майбутньому східного й західного регіонів

У цій ситуації цілком відповідало б вимогам часу створен-

ня державою в Харкові та інших обласних центрах щоденних

україномовних інформаційних газет. Причому держава ж по-

винна гарантувати журналістам свободу масово-інформаційної

діяльності, аби їм не прийшлося від сорому брати собі псевдоніми

для публікації вірнопідданських статей. Українська держа-

ва мусить формувати свій інформаційний простір і сприяти

вирівнюванню ситуації, що стала наслідком кількасотлітнього

упослідження українського народу на його власній землі.

Для тих, хто не здатний змиритися з існуванням державної

журналістики, пояснимо: мова йде не про встановлення

державної монополії в інформаційному просторі, а лише про

Див. про це у ст.: Вовканич С. Мова, межа, модус, мобільність: що між ними

спільного чи повчального?/Степан Вовканич//Публіцистика і тенденції розви-

тку світу: Зб. наукових статей. – Львів, 1999. – С. 52–53.

Журналістика як інформаційний простір

143

присутність держави на своєму ж власному інформаційному

ринкові. У цих умовах держава вступає в конкурентну бороть-

бу за читача, пропонує йому свій інформаційний продукт, але

не в змозі нав’язати його при наявності вагомої альтернативи.

Парадокс другий. Міжнародний досвід налаштований

на підтримку в кожній країні національних меншин. Так уже

повелося, що слід підтримувати слабшого, забезпечуючи йому

можливість конкурувати з сильнішим. Парадокс української

ситуації полягає в тому, що тут потребує підтримки не національна

меншина, а титульна нація. Саме вона на Півдні і Сході не може

перебувати в рівноправному становищі з росіянами, які аж

ніяк не надаються називатися національною меншиною в цих

регіонах України. А відтак ми мусимо роз’яснювати міжнародним

організаціям специфіку ситуації в нашій країні й потребу нестан-

дартних підходів до неї.

Парадокс третій. Міжнародний досвід виробив стійку

традицію: громадяни й організації розв’язують конфлікти з ор-

ганами масової інформації, тобто з «четвертою владою», за до-

помогою третьої влади, тобто через суди. Україна теж іде цим

шляхом. Але от біда: українське законодавство таке недосконале

(навмисне недосконале?), що судові позови стають підставою

для економічного зруйнування видань. Сума відшкодування

за моральні збитки, заподіяні потерпілій стороні, як правило,

така велика, що після її стягнення з рахунку видання, воно

перестає виходити. З’явилися адвокати, які судові позови проти

преси зробили прибутковою справою свого життя. Вони чита-

ють газети і телефонують урядовцям: ось, мовляв, що про вас

написали, як ви можете таке терпіти, подаймо судовий позов,

а суму моральних збитків поділімо навпіл. У надрах суспільства,

у журналістських спілках визріла думка про те, що необхідно

обмежити законодавчо суму матеріального відшкодування за за-

вдану моральну шкоду, аби видання, якщо воно навіть і припу-

стилося помилки, було лише покаране, але не знищене цілком

і не залишило українського інформаційного ринку. Але цей за-

конопроект, будучи вже поданим до Верховної Ради України,

наштовхнувся на відчутну протидію. Виявилося, що багатьом

депутатам він не до вподоби.

У таких умовах постійної загрози, що будь-який критичний

виступ може бути потрактований як образа честі і гідності, уне-

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

144

можливилося виконання журналістами їх прямих інформаційних

обов’язків. З нашої преси зникли критичні матеріали, сатиричні

жанри журналістики. Хто може пригадати, коли він в останнє

читав памфлет чи хоча б безневинний безадресний гумористич-

ний фейлетон з анонімними героями? А критика, якщо і є, то без-

адресна: все погано, все чорне, ця країна гідна ненависті.

Це жахливі парадокси нашого часу, які вимагають вдоско-

налення законодавства, енергійного виявлення журналістами

позиції у справі захисту своїх прав.

Четвертий парадокс. Міжнародний досвід свідчить: головне

достоїнство демократичної держави – свобода слова. «Наша сво-

бода залежить від свободи преси, – твердив один з авторів Акту

проголошення незалежності США Томас Джефферсон (1743–

1826), – а цю останню не можна обмежувати, не загубивши її

цілком. Свобода не така небезпечна, як її придушення». На жаль,

мало хто в Україні на повен голос говорить про соціальну відпові-

дальність журналіста за використання свободи слова. Тимчасом

розвинуті країни відмовилися від моделі журналістики свободи

волі (за книгою «Чотири теорії преси» Ф. Зіберта, Т. Петерсона

і У. Шрамма

) і перейшли до моделі соціально відповідальної

журналістики.

Що не влаштовувало самих журналістів у попередній кон-

цепції? Якщо сказати коротко: зловживання свободою слова.

Це виражалося в потягові до сенсаційності, до втручання в при-

ватне життя діячів, до перетворення журналістики на систе-

му розваг, до витискання з видань максимального прибутку.

Свобода в цих умовах обернулася на свавілля, уседозволеність.

«Культ абсолютного індивідуалізму, – так характеризував ста-

новище в цьому типі журналістики відомий учений, академік

РАН М. М. Моїсеєв, – готівки, максимального прибутку, какофонії

замість справжньої музики, крутих детективів замість творів

класиків, наркотиків, сексу – усе це природний розвиток подій,

що почалися ще в ХVІІ столітті»

Соціально відповідальна журналістика сперта на усвідомлення

журналістикою своєї інформаційної місії та місії формування

Sibert F. Four theories of the press/Fred Sibert, Theodore Peterson, Wilbur Sch-

ramm. – Urbana: University of Illinois press, 1963. – 153 pp.

Моисеев Н. Н. Судьба цивилизации. Путь Разума/Н. Н. Моисеев. – М.: Языки

русской культуры, 2000. – С. 107.

Журналістика як інформаційний простір

145

громадської думки. Вона розуміє свою відповідальність за майбут-

ню долю людства, і свою включеність в управлінські процеси ним.

Вона розуміє, що без її участі політичні, суспільні, екологічні та

інші проблеми розв’язані бути не можуть. Але панує упевненість і

в тому, що органи масової інформації, функціонуючи як комерційні

підприємства, навряд чи спроможні добровільно відмовитися від

своїх рекламних гонорарів або від безкінечного демонструван-

ня низькопробних фільмів, які й далі будуть виховувати людей

у дусі споживацтва, насилля й бездуховності. Журналістика буде

й далі потурати людським слабкостям, що набагато вигідніше

(економічно), ніж розповідати про доброту, взаємодопомогу,

необхідні самообмеження, екологічні проблеми.

А відтак у межах соціально відповідальної моделі виникла ідея

місіонерської журналістики, тобто такої, яка свідомо захищає

загальнолюдські цінності, мир і спокій у державі, протистоїть

її руйнуванню, розпалюванню в ній громадянської війни між

класами й національної ворожнечі між націями. У публічну сві-

домість прийшло розуміння того, що демократична держава й

демократична журналістика мають спільні цілі – добробут сус-

пільства, його гармонійний еволюційний (а не революційний)

розвиток, а отже, мусять діяти спільно.

Українська журналістика коливається між цими двома моде-

лями інформаційної діяльності, причому здебільшого перебу-

ваючи поки що в межах моделі свободи волі. Особливо непокоять

факти свавілля, використання наданої українською державою

свободи слова (чого не було в Радянському Союзі) для придушен-

ня й нищення цієї ж української держави або для дестабілізації

її внутрішнього життя.

Це теж парадокс українського інформаційного простору,

неможливий, очевидно, в жодній іншій державі світу.

П’ятий парадокс. У міжнародному досвіді пропаганда роз-

глядається як спосіб маніпулятивної обробки громадян, вона

протистоїть інформаційній функції журналістики. Інформація

повинна бути достовірною, безсторонньою. Пропаганда – свідо-

ма тенденційність, обробка населення в потрібному замовникам

напрямку. Пропаганда пов’язана з партійністю і є атрибутом

партійної журналістики. На перший погляд тут знову ж таки все

правильно. Але тільки на перший погляд.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

146

При глибшому розгляді проблеми вона виявляє свою прихо-

вану глибинну сутність. Ця сутність полягає в тому, що модель

лише інформаційної журналістики роззброює українське сус-

пільство перед навальною пропагандою російського шовініз-

му, української меншовартості та комуністичного реваншизму.

Україна виявляється цілком безборонною, якщо її журналістика

не буде відповідати на пропагандистські заходи, спрямовані про-

ти нашої держави. Що говорити про пересічні органи масової

інформації, коли Державна Дума Росії дозволяє собі приймати

антиукраїнські ухвали і втручатися у внутрішні справи нашої

держави?!

У нинішній ситуації безпропагандна (а лише інформаційна)

журналістика виявляється страшенно пропагандистською іде-

єю. Головна мета її запровадження в свідомість українських жур-

налістів – домогтися їхньої безборонності перед навалою чужих,

а то й відверто ворожих українській державі ідей. «Пропаганда

ганебна, – говорять нашим журналістам, – вона несумісна з жур-

налістикою, ви повинні лише інформувати суспільство».

Але особливість українського інформаційного простору по-

лягає в тому, що він насичений саме пропагандистською анти-

державною продукцією, якій необхідно протиставити мудрі й

вагомі контраргументи й талановиті журналістські твори. Тому з

розумінням сприймається виокремлення в підручнику А. З. Мос-

каленка «Теорія журналістики» (1998) пропагандистської і навіть

контрпропагандистської функцій

. Парадокс інформаційного

простору України виявився знову в тому, що норми міжнарод-

ного досвіду втратили в ньому свою слушність.

Шостий парадокс. Після всього сказаного про нього мож-

на було б і не говорити, бо в даному випадку ми виходимо поза

творчі аспекти. Але якщо пригадати, що журналістика включає

в себе не лише збирання, виготовлення, але й розповсюдження

інформації, то стане зрозумілим: і в даному випадку йдеться про

цілком журналістську проблему.

Тут знову парадокс української ситуації полягає в тому, що

рідко яка держава так потребує своєї журналістики задля здій-

снення державобудівної функції і рідко яка держава робить так

Москаленко А. З. Теорія журналістики: Підручник. – К.: Експрес-об’ява,

1998. – С. 172–173.

Журналістика як інформаційний простір

147

багато для знищення ж своєї журналістики. Адже ті 40 %, які

в передплатній ціні складає доставка, створюють безкінечні

труднощі для функціонування інформаційного простору. Ця

частка значно перевищує ті реальні витрати, які йдуть на по-

ширення друкованої журналістики; різко підвищує передплатну

ціну, що призводить до скорочення тиражів традиційних по-

пулярних видань. Створюється ситуація, коли журналісти пра-

цюють не на себе, а на зв’язківців, а поштова доставка коштує

приблизно стільки ж, скільки й інформація. Це неможливий

у жодній цивілізованій країні світу варіант. Тим не менше це –

реальність українського інформаційного простору.

Які наслідки такого становища? Загибель інформаційних ви-

дань, що впродовж років української незалежності від життя

перейшли до животіння й стоять перед загрозою цілковитого

щезнення. Наприклад, під загрозою зникнення стабільно пере-

буває знаменита газета «Літературна Україна». Тут важить навіть

не те, що вона заснована в 1927 році, а більше те, що саме зі Спіл-

ки письменників розпочалося пожвавлення політичного життя

в Україні у другй половині 1980-х років, з неї народилася «Просві-

та» і Народний Рух України. Там розпочалося виношування ідеї

української незалежності. Газета мала тираж понад 200 тисяч

примірників, поширюваний переважно за передплатою. Тепер

її тираж складає 7 тисяч прим., газета є збитковою і власне під

кожен номер мусить розшукувати джерела фінансування. У та-

кому ж становищі опинилися українські літературні журнали.

Натомість розквітають розважальні (тобто неінформаційні)

видання, які поширюються переважно в роздріб, а не за перед-

платою. Особливо прикро, що державна політика спрямовує

розвиток інформаційного простору до того, що інформаційні

передплатні видання скоро зовсім будуть придушені виданнями

розважальними.

От такими виглядають деякі парадокси українського інфор-

маційного простору. Очевидно, при більш пильному розгляді їх

може виявитися ще більше.

Що можна сказати у підсумку?

По-перше, цілком доведеною виглядає теза про те, що між-

народний досвід – не панацея від наших внутрішніх інформацій-

них хвороб; його, зрозуміло ж, необхідно вивчати, але виявляти

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

148

обережність у застосуванні до українських проблем; практика

останніх років довела неможливість його прямолінійного вико-

ристання. Якщо Україна не хоче змиритися з роллю і статусом

маргінальної держави, вона, тобто її громадяни, повинні шукати

нестандартні розв’язання існуючих в інформаційних відносинах

проблем.

По-друге, цілком очевидною виглядає необхідність запро-

вадження в Україні моделі соціально відповідальної журналіс-

тики (а не моделі свободи волі). Слід зрозуміти, що українська

журналістика мусить відіграти державобудівну функцію; віді-

грати попри те, що в традиційних демократіях така функція

журналістиці сьогодні не властива. Не властива тому, що в них

вона була відіграна два, а то й три століття тому і тепер ця функ-

ція просто не актуалізована в них. Слід зрозуміти глибинний

причиново-наслідковий зв’язок між існуванням української

журналістики й Української держави і від стосунків конфрон-

тації перейти до стосунків консолідації й співробітництва. Щоб

до кінця визначитися, додам, що українська держава, зрозумі-

ло ж, не тотожна ні конкретному Українському Президентові, ні

конкретному Українському Урядові, ні іншим релятивним по-

літичним явищам.

По-третє, цілком неможливою виглядає індиферентність

журналістикознавства в нинішній ситуації в Україні. Воно по-

винно подавати весь час свій голос, бити на сполох, домагаючись

від Верховної Ради України й Уряду скасування перешкод на шля-

ху розвитку масово-інформаційної діяльності і прийняття таких

рішень, які б сприяли її розвитку як соціально відповідальної

журналістики.

Анатолій Москаленко висловив свого часу думку про те, що

курс «Теорія журналістики» «будучи цілком науковим, пови-

нен разом з тим бути і гостро публіцистичним»

. «Питання про

публіцистичний характер курсу – це питання про його зв’язок

з життям, про його злободенність, про широту його громадсь-

кого подиху, про його громадський розголос, – роз’яснював він

далі. – На всі явища життя журналіст реагує з точки зору не кор-

Москаленко А. З. Теорія журналістики: підручник/А. З. Москаленко. – К.:

Експрес-об’ява, 1998. – С. 35.

Журналістика як інформаційний простір

149

поративних, а народних інтересів, точніше – загальнолюдських

вартостей»

Це значить, що журналістикознавство повинне давати свої

відповіді на гарячі питання практики масово-інформаційних

відносин, глибоко аналізувати проблеми, що виникають

тут, влаштовувати їх ґрунтовне обговорення і висловлювати

свою вагому думку про шляхи подолання кризових ситуацій.

В об’єктивності нашої науки й полягає її публіцистичність.

У демократичній державі думка фахівців-науковців обов’язково

мусить бути висловлена, почута і врахована.

У порівнянні з Україною зовсім інакше організований

інформаційний простір у Російській Федерації. У цій країні

9 вересня 2000 р. тодішнім Президентом РФ В. В. Путіним

була затверджена «Доктрина інформаційної безпеки Російської

Федерації» – важливий стратегічний документ, що визначає дер-

жавну політику в сфері інформаційних відносин. Для України

ця «Доктрина» є прикладом турботи про свій інформаційний

простір. Тому доцільно зупинитися хоча б на головних її поло-

женнях.

«Інтереси держави в інформаційній сфері, – вказано

тут, – полягають у створенні умов для гармонійного розвит-

ку російської інформаційної інфраструктури, для реалізації

конституційних прав і свобод людини і громадянина в галузі

отримання інформації і користування нею з метою забез-

печення непорушності конституційного ладу, суверенітету і

територіальної цілості Росії, політичної, економічної і соціальної

стабільності, у беззаперечному забезпеченні законності і право-

порядку, розвитку рівноправного і взаємовигідного міжнародного

співробітництва»

У розділі «Види загроз інформаційній безпеці Російської

Федерації» відзначені зокрема такі: «Витіснення російських

інформаційних агентств, засобів масової інформації з

внутрішнього інформаційного ринку й посилення залежності

духовної, економічної й політичної сфер суспільного життя Росії

від зарубіжних інформаційних структур»

Там само.

Доктрина информационной безопасности Российской Федерации//Жур-

налист. – 2000. – № 10. – С. 14.

Там само. – С. 16.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

150

«Доктрина» оперує поняттям «інформаційна війна» та

«інформаційна зброя», використовуючи їх у тому розумінні, що

«ряд держав» розробляє засоби масового впливу на інформаційні

сфери інших країн світу. Держава повинна бути фактором

стабільності у власному інформаційному просторі.

Аналіз стану інформаційної безпеки Російської Федерації

в «Доктрині» містить такі висновки: «Недосконале нормативне

правове регулювання відносин у галузі масової інформації

утруднює формування на території Російської Федерації конку-

рентноспроможних російських інформаційних агентств і засобів

масової інформації». Тут відзначено, що незабезпеченість прав

громадян на доступ до інформації, маніпулювання інформацією

викликає негативну реакцію в громадян і веде до дестабілізації

соціально-політичного становища в країні».

У «Доктрині» самокритично визнається: «Немає чіткості при

проведенні державної політики в галузі формування російського

інформаційного простору, розвитку системи масової інформації

[…], що створює умови для витіснення російських інформаційних

агентств, засобів масової інформації з внутрішнього інформацій-

ного ринку і деформації структури міжнародного обміну»

. Дер-

жавна підтримка діяльності російських інформаційних агенцій

у справі просування їх продукції на зарубіжний інформаційний

ринок визнана в «Доктрині» недостатньою.

У документі намічена ціла низка державних заходів, спря-

мованих на захист інформаційного суверенітету Російської

Федерації, державну підтримку вітчизняного виробника

інформації, створення умов для виникнення конкурентноспро-

можних російських органів масової інформації.

Виходячи з прикладу й досвіду Росії, Україна так само повин-

на сприймати захист свого інформаційного простору як справу

першорядної ваги, на законодавчому рівні осмислити і закріпити

напрямки своєї діяльності в інформаційній сфері. Чому в Україні

ще й досі не сформована виразна державна політика, спрямова-

на на захист українського інформаційного простру? Чи не тому,

що Росією керують росіяни, а в Україні у Верховні Раді п’ятого

скликання українці становили усього 37 % її складу? Чи буде

Доктрина информационной безопасности Российской Федерации//Жур-

налист. – 2000. – № 10. – С. 17.