Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

землях, у 1246 р. призначив митрополитом Русі свого спо-

движника— печатника Кирила. Данило прагнув також на-

лагодити добрі взаємини із сусідніми державами. У 1246 р.

Бела IV погодився на шлюб своєї дочки Констанції з

сином Данила Левом. Король відмовився підтримувати

Ростислава Михайловича, який все ще претендував на га-

лицький стіл, а Данило повернув угорських бранців, захоп-

лених під Ярославом. У 1247 р. Данило встановив мирні

відносини з князями мазовецьким і краківським. Неза-

баром була укладена мирна угода з Литовським князів-

ством.

Римська курія намагалася поширити католицизм на

Галицько-Волинську землю та використати зрослу могут-

ність князівства в інтересах протидії Золотій Орді. В 1246 р.

на Русь вирушив посол римського папи Інокентія IV Пла-

но Карпіні, який провадив переговори з Данилом Романо-

вичем. Галицько-волинський князь встановив стосунки з

Римом. Папа надіслав у Галичину свого легата—архіє-

пископа Альберта. Однак, переконавшись, що легат при-

їхав «для викорінення грецьких звичаїв та обрядів», Да-

нило у 1248 р. припинив зв'язки з Ватіканом.

Данило Галицький і надалі зміцнював традиційно

дружні зв'язки з Володимиро-Суздальським і Тверським

князівствами. У 1250 р. його дочка побралася з великим

князем володимирським Андрієм Ярославичем, У 1252 р.

великим князем у Володимирі-на-Клязьмі став Олександр

Невський. З ним Данило теж підтримував приязні стосун-

ки,

а Василько одружився із сестрою Олександра. Голов-

ною метою цих династичних шлюбів була спільна бороть-

ба проти Золотої Орди, , ,

В 1252 р. відновилися переговори Данила з пацською

курією. До цього спричинилося виникнення нової загрози

на східних кордонах Галицько-Волинської землі: набли-

ження монголо-татарської орди під проводом воєводи Ку-

ремси. Розраховуючи на допомогу папи римського, Данило

дав згоду на унію і прийняв від папи королівську корону,

якою й був коронований у Дорогичині в 1253 р. Тоді ж

Інокентій IV оголосив хрестовий похід проти татар, закли-

кавши взяти участь у ньому Польщу, Чехію, Моравію. Про-

те намічений похід не відбувся, оскільки феодали цих кра-

їн втрутилися у боротьбу за австрійську спадщину. Як

тільки з'ясувалося, що ніякої реальної допомоги від Ваті-

кану Данило не одержить, він розірвав угоду про унію.

Так само відкинув домагання папи щодо унії й Олександр

Невський,

Не одержавши допомоги від Риму, Данило Галицький

вирішив власними силами воювати проти монголо-татар.

Перш за все він зайнявся зміцненням свого війська — кня-

зівської дружини та ополчення, будівництвом нових міст-

фортець (саме тоді й був заснований Львів).

Напружені відносини у Данила склалися з литовським

князем Міндовгом. Періоди союзницьких зв'язків змінюва-

лися на ворожі. У 1254 р. Данило здійснив похід на Лит-

ву; після перемир'я його син Роман одержав волості в Бі-

лій Русі, а інший син — Шварно — одружився на дочці

Міндовга. Тоді ж був укладений військовий союз Данила

з Міндовгом проти монголо-татар.

Наприкінці 1254 р. Данило з військом перейшов у на-

ступ проти Куремси. Полки Лева Даниловича увійшли в

землі Побужжя і «повоювали там татарських людей»; Да-

нило і Василько дали бій Куремсі в Болохівській землі.

Нападники були розбиті. Навесні 1255 р. Шварно зайняв

землі понад Случчю й Тетеревом і «здобув міста, що під-

далися татарам». Куремса намагався перейти у наступ і

вдерся на Волинь, але під Володимиром і Луцьком його

орда була розгромлена Данилом.

Князь Данило мав намір рушити на Подніпров'я та ви-

зволити Київ, однак у цей час Міндовг розірвав військо-

вий союз і виступив проти галицького князя. В 1255—•

1256 рр. точилися військові сутички з Литвою. В цій війні

в 1256 р. загинув Роман Данилович, а волості в Білій Русі

були втрачені.

Особливо скрутним становище Данила Романовича ста-

ло в 1258 р., коли на Подніпров'ї з'явився з великими си-

лами монгольський воєвода Бурундай. «Безбожний, лихий,

окаянний», як його називає літописець, Бурундай повів

підступну, хитру політику проти Данила і Василька. Він

примусив їх піти разом з ним походом на Литву — з тим,

щоб остаточно посварити Романовичів із Міндовгом.

У 1259 р. орда Бурундая увійшла на Волинь. Данила і Ва-

силька монгольський воєвода зустрів вороже і наказав їм

як своїм вассалам («союзникам») поруйнувати укріплення

власних міст. Князі були змушені зруйнувати або спалити

укріплення Володимира-Волинського, Луцька, Кременця,

Львова та інших міст і замків. Зберігся лише Холм, штур-

мувати який Бурундай не наважився. Галицько-Волинське

князівство знову визнало над собою владу ординських

ханів.

Під час свого правління Данило Галицький прова-

див активну політику на Заході, втручався в польські спра-

ви та у боротьбу за австрійську спадщину. Ще у 1252 р.

його син Роман одружився з племінницею австрійського

герцога Фрідріха II Гертрудою — спадкоємницею австрій-

ського престолу. Данило намагався силою зброї утвер-

дити права сина на володіння його дружини, але зазнав

невдачі.

В 1264 р. князь Данило Романович помер у Холмі.

«Його історичною заслугою,— наголошував академік

П. Крип'якевич у своїй книзі «Галицько-Волинське кня-

зівство»,— було об'єднання в одне князівство земель Га-

личини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Вико-

нуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси на-

селення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади

великих бояр. З'єднавши територію Галичини і Волині в

одне князівство, Данило сприяв його економічному розвит-

ку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здій-

снити свого найголовнішого наміру — визволити західні

землі з-під ординського ярма. Але державна організація,

яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди

не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство

знову підвелося із занепаду і набрало нової сили».

Галицько-Волинське князівство за наступників Данила.

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство пере-

йшло до рук його брата Василька, котрого решта князів

шанувала як «отця і господина». В Галичині княжили си-

ни Данила: Лев — у Галичі й Перемишлі, Мстислав —

у Теребовлі, Шварно — у Белзі та Холмі. Наприкінці

XIII ст. на Галицько-Волинську землю знову натиснула

Золота Орда: хани вимагали участі князів у своїх похо-

дах та сплати данини. Переходячи через Волинь та Гали-

чину, ординці грабували міста і села. Особливо спустош-

ливим був перехід через ці землі у 1288 р. орди хана Теле-

буги, який ішов у похід на Польщу. Під Володимиром-

Волинським і Львовом, писав літописець, татари «чинили

велике насильство», людей «одних повбивали, інших гра-

бували і коней віднімали...». Лев Данилович та Василько

були не в змозі дати відсіч Орді. До того ж у цих скрут-

них умовах між Левом Даниловичем та іншими князями

почалися суперечки, особливо між Левом і Шварно — за

білоруські землі, частиною яких володів Шварно. Втручав-

ся Лев і в польські справи: використовуючи в своїх похо-

дах на Польщу загони союзників-татар, на деякий час (до

1302 р.) захопив Люблінщину. Лев ходив і на Угорщину й

приєднав до своїх володінь частину Закарпаття. 1270 ро-

ку Василько помер, передавши перед смертю Волинь своє-

му синові Володимирові.

Володимир Васильковим мало займався зовнішньополі-

тичними справами і залишив по собі пам'ять як покрови-

тель освіти і культури. «Він вмів ясно говорити про книжні

справи, був книжник і великий філософ, якого не було пе-

ред ним у цілій землі...»,— писав про нього літописець.

Лише в середині 70-х років Володимир здійснив похід на

ятвягів. У 1289 р. він помер, а незабаром померли Лев

(у 1301 р.) і Мстислав Даниловичі. Галицька та Волинська

землі знову об'єдналися в руках Юрія Львовича, котрий

титулувався «королем Руси й князем Володимири». Як і

Данило, Юрій вів переговори з папою про унію, але на-

магання Ватікану запровадити унію на Русі успіху не

мали. З метою зміцнення свого становища Юрій у 1303 р.

добився утворення галицько-волинської митрополії. Люб-

лінську землю втримати не вдалося, і вона знову відійшла

до Польщі. Помер Юрій у 1308 р. У «Житії» першого га-

лицько-волинського митрополита Петра, складеному на-

прикінці XIV ст., говорилося, що за час княжіння Юрія

Львовича «була Волинська земля в честі й повазі, повна

багатства і слави».

Після смерті Юрія Галицько-Волинське князівство пе-

рейшло до його синів Андрія і Лева, і вони правили спіль-

но.

Андрій і Лев налагодили союзні зв'язки з польським

королем Владиславом Локетком і з хрестоносцями, однак

їм довелося тривалий час воювати з Литвою та ординцями.

Війна з Литвою була невдалою,— внаслідок її були втра-

чені Дорогичинська та Берестейська землі. В одному з вій-

ськових походів (ймовірно, проти татар) Андрій і Лев за-

гинули в 1323 р. Династія Даниловичів припинилася.

Після недовгого періоду боярського правління землею,

що супроводжувалося усобицями феодальної верхівки, бо-

ярство в 1325 р. запросило на галицько-волинський стіл

мазовецького князя Болеслава Тройденовича, одруженого

на сестрі Андрія і Лева Юрійовичів Марії. Болеслав при-

йняв православ'я та ім'я Юрія і почав титулуватися «кня-

зем землі Руської, Галицької і Володимирської». Юрій-

Болеслав не став маріонеткою в руках бояр, як вони спо-

дівалися. Він проводив самостійну внутрішню та зовнішню

політику, воював з Польщею і водночас намагався нала-

годити добрі відносини з Ордою та Литовським князівст-

вом. Свою дочку він видав заміж за сина Гедиміна Лю-

барта й оголосив його своїм спадкоємцем — володарем (піс-

ля смерті Юрія-Болеслава) «у Володимирі, Луцьку й усій

Волинській землі». Проте народ був невдоволений протегу-

ванням католикам, яких Юрій-Болеслав запрошував у Га-

.76

личину. З цього скористалися бояри, ї 7 квітня 1340 р.

князь був отруєний.

Смерть Юрія-Болеслава стала переломним моментом в

історії Галицько-Волинської землі: вона відкрила шлях до

прямих втручань у справи князівства з боку сусідніх дер-

жав.

Політичний лад Галицько-Волинського князівства.

В Галицько-Волинському князівстві державна влада нале-

жала великому князю, який спирався на бояр-землевлас-

ників та міський патриціат. І князь, і феодальна верхівка

були пов'язані спільними класовими інтересами, що згур-

товували їх проти селян, дрібних бояр та нижчих верств

городян. Разом з тим між князем і боярством точилася по-

стійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити в

своїх руках усі державні функції й стати «самодержцем»,

бояри — обмежити його владу та зробити виконавцем

своєї волі.

Галицько-волинські володарі розглядали князівство як

свою «отчину», а себе як «уроджених князів». Нерідко во-

ни титулувалися «великими князями». Після коронування

Данила в 1253 р. літописець постійно й послідовно нази-

ває його королем; титулом «короля Русі» користувався

Юрій Львович. З початку XIV ст. Галицько-Волинські кня-

зі починають титулуватися володарями землі «божою ми-

лістю». Так, Андрій і Лев Юрійовичі називають себе «бо-

жою милістю князі всієї землі Русі». Для сусідніх монархів

назва «королівство Русі» щодо Галицько-Волинського кня-

зівства була загальноприйнятою.

Галицько-волинські князі мали такі ознаки (атрибути) влади: «ві-

нець» (корону), герб, державну печатку, прапор. Під впливом зв'язків

із західними державами ці ознаки влади набули в Галицько-Волин-

ському князівстві особливого розвитку. З початку XIV ст. гербом Га-

лицько-Волинської держави утверджується зображення золотого лева

на синьому щиті. Таке зображення вперше знаходимо на печаті Юрія

Львовича, а також на печатці, прикріпленій до грамоти князів Андрія і

Лева, датованої 1316 р. Лев як державний герб є й на печатці Любар-

та — правителя Волині, який вважав себе спадкоємцем Галицько-Волин-

ського князівства. Прапором-корогвою князівства було сине полотнище

із зображенням лева.

Князь здійснював усі функції державної влади — зако-

нодавчу, виконавчу, судову, тому літописець називав його

«самодержцем». Стародавнє віче в Галицько-Волинській

землі в XII—XIII ст. втрачає своє значення, проте князь

за традицією нерідко скликав народні збори для вирішен-

ую

щ. .ч. ішіаїш. ирп пючлп/ и_ л V

>« і <і рада /1 }7,

без згоди якої не можна було проводити в життя будь-яку

велику справу. Відбувалися також князівські з'їзди (сне-

ми),

на яких укладалися різні угоди, зокрема договори

(ряди) про мир.

Для здійснення внутрішнього управління князівством

існувала розгалужена система княжих управителів. Орга-

нізацію оборони окремої землі було покладено на тисяць-

кого,

призначуваного з-поміж вірних бояр. Тисяцькі нерід-

ко командували полками та брали участь у дипломатичних

переговорах. Починаючи з XIII ст. чільне місце в держав-

ній структурі посідав дворський (палатин), основна діяль-

ність якого була пов'язана з княжим двором. Він також

виконував судові функції від імені князя. Високий суспіль-

ний статус мав печатник — хранитель державної печаті

(ймовірно, він складав і тексти грамот та прикладав до

них печаті; грамоти ж писав писець). Печатник нерідко

виконував важливі князівські доручення (згадаймо печат-

ника Кирила, який очолював князівське військо під час

походу на бояр Пониззя та Перемишльської землі)..Управ-

ління князівськими маєтками (доменом) здійснював столь-

ник. Князь призначав з-поміж бояр сідельничого — управи-

теля княжим двором й довірену особу володаря.

Вся князівська адміністрація утримувалася за рахунок

княжих земельних подарувань.

Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств — зе-

мель,

а останні — на волості, центрами яких були міста-го-

роди. Управителів волостей призначав князь із числа ве-

ликих бояр. Так, у 1238 р. Данило, прийшовши під Галич,

став на березі Дністра і роздав городи Галицької землі

боярам і воєводам.

У містах Галицько-Волинської землі заправляла бояр-

сько-патриціанська верхівка. Міста поділялися на сотні й

вулиці. З першої половини XIV ст. поширюється Магде-

бурзьке («німецьке») право, що забезпечувало містам са-

моуправління. Першим «Магдебурга» одержало м. Сянок

у 1334 р. З другої половини XIV ст. Магдебурзьким пра-

вом володів Львів.

У судівництві Галицько-Волинської землі застосовува-

лася «Руська правда». Міста на Магдебурзькому праві ма-

ли окремий суд.

Найбільші надходження до державної скарбниці йшли

за рахунок данин з жителів міст і волостей. Збиралися та-

кож побір, татарщина, ловче. На торговельних шляхах іс-

нували митниці, де з купців збирали мито. Великі прибут-

ки мали князі від коломийської солі.

В грошовому обігу перебували, як і скрізь на Русі,

«гривні кун» — зливки срібла певної ваги і форми. Свою

монету галицько-волинські князі не карбували, на внутріш-

ньому ринку оберталися монети сусідніх держав (гроші,

денарії та ін.).

Основними формами військових сил були вої та дру-

жина. Бої — це загальне народне ополчення. Дружина

складалася з бояр та їхніх загонів (оружників і стрільців).

Щоб зменшити свою залежність від бояр, князі вдавалися

до організації найманого війська (переважно з угрів та

половців). Подальшого вдосконалення військо набуло за

Данила Романовича, який поділив його на важкоозброє-

них оружників та легкоозброєних стрільців. Нове військо

цілком підлягало великому князеві. Воно складалося пе-

реважно з дрібних бояр та селян. На утримання княжого

війська йшли, зокрема, прибутки з прикарпатських солева-

рень («на роздавання оружникам»).

Протягом другої половини ХШ — першої третини

XIV ст. Галицько-Волинська держава досягла високого рів-

ня політичної та військової могутності.

Загарбання Польщею і Литвою південно-західних русь-

ких земель. У XIII ст. унаслідок розкладу племінного та

зародження феодального суспільства створилася Литовсь-

ка держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівон-

ського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литов-

ська держава за великого князя Гедиміна (1316—1341 рр.)

розпочала наступ на південно-західні руські землі. Після

смерті Юрія-Болеслава в 1340 р. князем Волині став син

Гедиміна Любарт, котрий номінально вважався галицько-

волинським князем. У Галичині правив глава боярського

уряду перемишльський воєвода Дмитро Дедько. Литов-

ський уряд мав значний вплив на політику Любарта.

З розколу Галицько-Волинської землі скористалися

польські феодали. Король Польщі Казимир III, заручив-

шись підтримкою Ватікану та уклавши в 1339 р. союз з

угорським королем Лайошем, розпочав у 40-х роках заво-

йовницькі походи проти Галицько-Волинської землі. До-

лаючи опір руського населення, він захопив Сяноцьку зем-

лю,

а в 1349 р. завоював усю Галичину.

У 1351—1352 рр. між Польщею та Литвою тривала вій-

на за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 р.

Галичина залишалася під владою Польщі, Волинь і Бере-

стейська земля — під владою Литовської держави. В

1353—

1366 рр. Казимир і Любарт знову воювали; останнього під-

тримувало Литовське князівство. В 1366 р. Польща та

Литва уклали нове перемир'я, за яким до Польщі віді-

йшли Холм і Белз із землями. Після смерті Казимира в

1370 р, Галичиною протягом 1370—1386 рр. володіла Угор-

щина. (В 1372—1377 рр. Галичиною правив васал угорсь-

кого короля князь Владислав Опольський.) У 1387 р., за

короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до

Польської держави.

В 50-х роках XIV ст, розпочався наступ Литовської

держави на Придніпров'я, полегшуваний тим, що Золота

Орда після смерті хана Джанібека у 1357 р. вступила в

смугу феодальних міжусобиць і фактично розпалася на

кілька улусів. У 1355—1356 рр, литовський князь Ольгерд

повоював Чернігово-Сіверщину, а в 1362 р. захопив і Київ,

і всю Київську землю. Влітку 1362 р. військо Ольгерда на

р.

Сині Води (притока Південного Бугу) розгромило заго-

ни кількох татарських ханів. «В сие лтзто,— говориться в

Густинському літопису,— Ольгерд побт>ди трех царков та-

тарских из ордами их, си ест, Котлубаха, Качзея, Дмитра;

и оттоли от Подоля изгна вдасть татарскую...» Внаслідок

синьоводської битви до Литовської держави остаточно

відійшли Київщина та Поділля. В цих землях Ольгерд

посадовив князями своїх синів і племінників: у Києві стар-

шого сина Олександра (Олелька), в Подільській землі —

своїх небожей Коріатовичей. Місцеві руські феодали збе-

регли свої володіня. Самі руські землі — Чернігово-Сівер-

щина, Київщина, Поділля — залишалися автономними, бо

великий князь литовський, як твердить літопис, «увійшов

у приязнь» з місцевими феодалами, закріплену традицій-

ним рядом. Руські князі й бояри зобов'язалися служити

великому князеві як васали, князь же — боронити землю

від татар, «виходу не почати давати». Литовський уряд то-

ді ще дотримувався правила: «Ми старину не рушимо, а

новини не вводимо».

З приєднанням земель Південно-Західної та Західної

Русі Литовське князівство стало великою феодальною дер-

жавою, де більшість становило руське населення. Руські

землі з їхньою вищою культурою, правом справляли вели-

кий вплив на політичне й суспільне життя Литовської дер-

жави. Руська мова була державною, нею писалися офіцій-

ні документи.

Отже, в 40—60-х роках XIV ст. більшість південно-русь'

ких земель підпали під владу Польщі та Литовської дер-

жави. Північна Буковина увійшла до складу Молдавського

князівства, а Закарпаття було загарбане Угорщиною.

Київське князівство в XIV ст. З середини XIV ст. і до

70-х років XV ст. знову підноситься значення Київського

князівства. Тут княжила (з перервами) династія Гедимі-

новичів (Олельковичів). У цей час межі Київської землі

порівняно з домонгольським періодом дещо змінилися й

розширилися — частково внаслідок приєднання до Київ-

щини порубіжних округ сусідніх князівств, частково вна-

слідок колонізації південних степів. На південному заході

Київська земля межувала з Поділлям — по водорозділу

басейну Південного Бугу й Росі, далі кордон з Волинню

йшов по р. Случ до впадіння її в Прип'ять, на півночі в

Київську землю входив Мозир з повітом, а на сході —

землі по Лівобережжю Дніпра з містами Остер і Переяс-

лав.

На півдні ж не було сталого кордону — тут межі кня-

зівства губилися в обширах Дикого Поля.

На північ від Росі країна, незважаючи на татарські на-

біги, була заселена і впорядкована. Під владою київсько-

го князя, крім стольного града Києва, перебували численні

«київські пригороди»: Овруч, Мозир, Чорнобиль, Житомир,

Звенигород, Остер, Канів, Черкаси, Переяслав. Всі ці міс-

та звалися «замками господарськими», київський князь

призначав у них намісників — державців (або старост).

Останні правили не лише замком, а й навколишньою окру-

гою (повітом), котра «тягнула» до замку. Всі жителі по-

віту, до якого б стану вони не належали, у військовому,

судовому й адміністративному відношенні підпорядковува-

лися старості та відбували на користь князя повинності й

сплачували намісникові певну данину.

Будучи васалом великого князя, київський князь збері-

гав за собою верховну владу в землі: йому підлягали ста-

рости, він здійснював верховне командування військовими

контингентами всіх повітів, до нього апелював суд наміс-

ників; він мав виключне право роздачі в користування зе-

мельних володінь (привілейований стан землевласників

складали земяни й бояри).

Перший князь з династії Гедиміновичів — Володимир

Ольгердович — княжив у Києві з 1362 по 1395 р. Він зміц-

нив свою владу, спираючись на місцевих землевласників —

земян та на православну церкву, карбував власну монету.

Гербом-символом Київської землі було зображення архі-

стратига Михаїла. На зеленому полотнищі князівського

стягу зображувався архістратиг Михаїл на червоному

щиті.

Володимир Ольгердович був усунутий з київського сто-

лу новим правителем Литовської держави — Вітовтом,

який не бажав посилення Київського князівства. В Києві

сів князем Скиргайло Ольгердович. Після його смерті у

1396 р. Вітовт правив Київською землею через своїх наміс-

ників. Проте згодом, у 1440 р., князівська влада у Києві

відновилася. Останній київський князь Симеон Олелькович

помер 1470 р. З цього часу київська феодальна держав-

ність припинила своє існування. Київська земля з 1471 р.

стала управлятися литовськими воєводами.

Культура Південно-Західної Русі. У другій половині

XIII—XIV ст. дальший розвиток усної народної творчості

в Південно-Західній Русі відбувався на основі давньорусь-

ких усно-поетичних надбань і традицій, в умовах боротьби

селян і городян проти місцевих феодалів та ординських за-

гарбників. Водночас зароджувалися нові форми народно-

поетичної творчості, зумовлені своєрідними історичними,

соціальними та культурними умовами життя. Розвивалася,

звільняючись від культових елементів, обрядова пісенність.

Фольклорні жанри були репрезентовані казками, новела-

ми,

легендами, переказами та притчами. В народній мові

вживалися різноманітні прислів'я і приказки. Серед наро-

ду поширювалися перекази та оповідання про Батиєву на-

валу, легенди про київського витязя Михайлика — героя

боротьби проти половців. Народну пісенну творчість пред-

ставляли веснянки та гаївки, русальні, купальські, петрі-

вочні, жнивові пісні. Поряд з цим розроблялися мотиви со-

ціального змісту, що відбивали антифеодальні настрої на-

роду, теми боротьби проти монголо-татар.

Монголо-татарська навала негативно позначилася на

розвиткові освіти та писемності, проте культурний розви-

ток Русі не припинився. Визначним центром культури за-

лишався Київ. У Києво-Печерському монастирі працювали

переписувачі й перекладачі книг, художники-мініатюристи,

іконописці. В Галицько-Волинській землі освічених людей,

знавців іноземних мов залучали до роботи в князівських

та єпископських канцеляріях, де вони готували тексти гра-

мот, вели дипломатичне листування, зокрема латинською

мовою. Серед князівсько-боярської верхівки були поширені

рукописні книги. Осередками переписування книг стали,

крім Києва, Львів, Володимир-Волинський, Холм. У мові

рукописів, церковнослов'янській у своїй основі, починає

відчуватися вплив народних говорів.

Велике значення для збагачення культури Південно-

Західної Русі мали тісні зв'язки з Північно-Східною Рус-

сю.

У Володимирі-на-Клязьмі здійснено нову редакцію

Кормчої книги, яка слугувала основою для волинської

редакції 1286 р. Відбувався взаємообмін діячами культури.