Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

невеликим загоном відступив у Молдавію. Але сутички

селянських загонів із королівськими військами тривали ще

протягом 1491—1492 рр. Нарешті, в 1492 р. під Галичем

озброєні шляхтичі підступно напали на повстанців, схопи-

ли Муху й відвезли його до Кракова, де він незабаром

помер.

У 1514 р. в Угорщині спалахнуло велике селянське пов-

стання під проводом Д'єрдя Дожі. В ньому взяли участь і

селяни Закарпаття, визволивши з-під влади угорських фео-

далів чимало сіл і міст. У липні 1514 р. основні сили пов-

станців були розбиті королівськими військами. Д'єрдя

Дожу стратили. Каральні загони вчинили жорстоку роз-

праву над селянством Закарпаття: багатьох закатували, а

вцілілі протягом двох років мусили сплачувати контрибу-

цію.

Отже, в силу різних причин, передусім через стихій-

ність,

перші масові селянські виступи XV — початку XVI ст.

зазнали поразки. Та незважаючи на це, в народі міцнішало

прагнення до розподілу землі поміж тих, хто її обробляє,

посилювалася боротьба проти національного і релігійного

гноблення.

Посилення шляхетства. Після видання Нешавських ста-

тутів та Радомського привілею шляхті Польща на початку

XVI ст. перетворилася на шляхетську республіку з вибор-

ним монархом на чолі. Польська шляхта не лише домогла-

ся повних політичних прав, цілковитої влади над своїми

селянами, а й одержала навіть право відмови у «послушен-

стві» королеві. На початку XVI ст. законодавство у держа-

ві перейняв сейм (щоправда, король брав участь у його

роботі), представництво в якому мала виключно шляхта.

Характеризуючи державний лад у тодішній Польщі, Ф. Ен-

гельс, зокрема, наголошував: «Оперта на кріпосництві дво-

рянська демократія, в тому вигляді, як вона існувала в

Польщі... є однією з найпримітивніших суспільних

форм...»

Посилення позицій шляхти пояснювалося слабкістю роз-

витку в Польщі XV—XVI ст. буржуазних відносин, особли-

вістю суспільного життя міст, населення яких поділялося

на ворогуючі між собою стани і національні общини. За

Сигізмунда II Августа становище шляхти ще більше зміц-

нилося, вона на місцях привласнила в пожиттєве користу-

вання безліч так званих «титулярних посад»: каштелянів,

Енгельс Ф. Селянська війна в Німеччині // Маркс К., Енгельс Ф.

Твори. Т. 7. С. 375.

103

стольників, підстолйв, чашників, підчашіїв, мечників тощо.

Магнати ж привласнили найвищі пожиттєві посади: канц-

лера, гетьманів, маршалків, воєвод та ін. Вони ж засідали

у сенаті.

Галицьке боярство опинилося у менш привілейованому

становищі, ніж польська шляхта. Хоч Ягайло надав йому

землі на повному вотчинному праві, однак висунув при

цьому ряд умов: бояри мусили відбувати військову службу

точно визначеним числом озброєних людей з наданої зем-

лі;

участь бояр у військових походах не винагороджувала-

ся;

боярство виконувало королівські повинності. В Гали-

чині не існувало шляхетського самоврядування.

Проте в міру того як верхівка галицького боярства ока-

толичувалася й полонізувалася, вона одержувала приві-

леї, які надавали їй дедалі більше прав. Зрештою привіле-

єм від 1434 р. король Владислав III запровадив у Галичині

польське право, а великі й середні бояри отримали права

шляхетства. Дрібне боярство поступово злилося з селян-

ством. У 1435 р. галицькій шляхті надали право самовря-

дування, в Галичині набули чинності шляхетські (земські)

суди. У віданні старост залишилися лише гродські суди,

які судили підвладне «замкові» населення та лише в окре-

мих випадках — шляхтичів та їхніх селян. Польське право

вимагало вживання латини як офіційної мови діловодства.

За сприяння королів католицька церква посіла в Галичині

становище державної й привілейованої. Чимало православ-

них храмів було перетворено на костьоли. Православні

священики сплачували податок — один злотий з церкви.

В галицьких містах католики відтісняли православних

руських купців і ремісників на другорядні позиції.

Дещо інша ситуація склалася у Великому князівстві

Литовському, де шляхті, в тому числі українській, довелося

вести тривалу боротьбу проти всевладного магнатства

(«князів-панів») за свої привілеї та владу в державі. Ще

в XV ст. тут в шляхетському стані існували соціальні про-

шарки: бояри, земяни і шляхта. Загалом же цей стан не

був тоді повністю відокремлений від «нижчих» станів: ве-

ликі князі нерідко набирали на військову службу замож-

них селян («панцирних» і «путніх» бояр), звільняючи їх

на час служби від повинностей.

Зростаючий опір селянства посиленню кріпосницького

гніту змушував магнатів іти на поступки шляхті з метою

внутрішньої консолідації шляхетського стану. Уряд здійс-

нив ряд заходів, аби відмежувати шляхетство від «простих

людей». У 1522 р. за сеймовою ухвалою про «вивід шля-

хетства» до шляхетського стану включалися лише нащадки

104

тих землевласників, що належали до бояр і земян з часів

Вітовта, Сигізмунда і Казимира, тобто з часів видання

перших шляхетських привілеїв.

У 1528 р. був проведений «попис земський» (перепис

шляхти), затверджений сеймом. Посилання на цей «попис»

стало доказом шляхетства. Водночас терміни «боярин» і

«земянин» замінили на єдиний — «шляхтич». Нижчі про-

шарки бояр і земян злилися із селянством. У 1545 і 1552 рр.

були здійснені люстрації (описи) замків на Волині, Брац-

лавщині та Київщині: визначалися склад місцевої шляхти,

число шляхетських слуг, їхні повинності тощо. «Виводові»

шляхетського стану сприяла також «волочна поміра»

1557 р. «Помірі на волоки» шляхетські землі не підляга-

ли.

Щоб земля не попала «в поміру», землевласник мусив

документально довести свої права на неї та своє шляхет-

ство.

Землі, придбані самовільно, під час «поміри» відби-

ралися, а їхні власники поверталися у стан «простих лю-

дей» і залишалися на становищі господарських (великокня-

зівських) слуг.

Отже, оформлення шляхти як привілейованого стану та

його остаточне відокремлення від «поспільства» (селян-

ства) на середину XVI

ст.

були в основному завершені.

Одночасно з консолідацією шляхетства як стану відбу-

валося законодавче закріплення її прав і вольностей. Ли-

товський статут 1529 р. підтвердив усі права, надані шлях-

ті попередніми привілеями, та доповнив їх деякими новими,

котрими шляхта фактично вже користувалася. Підтверджу-

валося правило, за яким шляхтич, що тримав маєток під

магнатом, був у праві покинути його, забравши своє рухо-

ме майно, а також — з дозволу великого князя — розпоря-

дитися третиною маєтку. Статут визначав кари за вбивство

шляхтича та замах на його честь: за вбивство шляхтича

стягалося 100 кіп грошей («головщини») і стільки ж —

«вини» великому князеві, а за вбивство «мужика тягло-

го»—

лише 10 кіп грошей. Якщо шляхтича вдарить «прос-

тий хлоп або міщанин», за це йому належало відтяти руку.

За статутом, шляхтич викликався до суду не «посилкою

дітською», а лише судовим повідомленням. Його присяга

визнавалася «доводом», тобто безсумнівним доказом. Ра-

зом з тим статут узаконив поділ привілейованого класу

(«стану») на шляхту, яка тримала землі за правом умов-

ного володіння (за службу), і магнатів — князів і «панів»,

які володіли містами і містечками, величезними маєтностя-

ми за вотчинним правом, підлягали юрисдикції безпосеред-

ньо великого князя і могли мати свої власні військові

загони. ?І

105

Загальноземський підтвердний привілей від 1529 р. Сн-

гізмунда II Августа гарантував непорушність володіння

«отчинами» тим шляхтичам, котрі тримали маєтки під

великим князем (або магнатом-паном), тобто дозволяв їм

користуватися «повним правом і панством». Великий князь

обіцяв не віддавати шляхетських володінь будь-кому з маг-

натів:

«Шляхта не маеть, ани можеть бити никому в моц

подана». Однак магнати, маючи «отчини», могли служити

«кому хотя», а шляхта — лише великому князеві. «Вислу-

жені маєтності» великий князь надавав тільки магнатам-

панам.

Нарешті, Литовський статут 1566 р. остаточно скасував

всі обмеження шляхетської земельної власності. Тепер

шляхтичеві не потрібен був дозвіл великого князя на відчу-

ження «отчини» — досить було повідомити про це зем-

ський суд. Шляхтич одержував право на свій розсуд розпо-

ряджатися усім маєтком. Щоправда, вислужені маєтки

(«вислуги») відчужувалися лише за згодою великого кня-

зя.

Посилювалися покарання тих, хто вчиняв замах на жит-

тя й честь шляхтича: за образу його словом винному відрі-

зали язика, за вбивство шляхтича «холопами» (селянами)

всіх їх (але числом не більше семи) страчували.

Досягненням шляхти у Литовській державі було запро-

вадження за Віденським привілеєм від 1565 р. повітових

шляхетських сеймиків за польським зразком, в яких брали

участь місцеві пани і шляхта. На повітових сеймиках оби-

ралися земські суди, посли (депутати) до сейму; тут же

вони одержували інструкції. Протягом першої половини

XVI ст. компетенція литовського сейму розширюється — він

перетворюється на постійно діючий верховний орган, кот-

рий визначав розміри податків (зокрема серебщини), вирі-

шував питання військової служби, законодавства тощо. На

сеймі 1512 р. були вже представлені по два посли від

шляхти кожного повіту. Однак виключне право засідати у

«панах-Раді» — вищому дорадчому органі при великому

князеві, як і до того, мали магнати-пани. Так, на початок

XVI ст. склався Великий вальний сейм, в якому було два

«кола»: «лицарське коло» (шляхетство) і «пани-Рада».

А на місцях у 60-х роках XVI ст. сформувалася система

місцевих шляхетських судів: гродські суди (очолювалися

воєводами і старостами, розглядали кримінальні справи

шляхти та інших верств населення); земські (для розв'я-

зання цивільних справ шляхти); підкоморські суди (роз-

гляд межових земельних суперечок).

Статут 1566 р. закріпив за шляхтою (зокрема на укра-

їнських землях) законодавчі права і створив організоване

-106

представництво шляхти на сеймах. Запроваджувалися єди-

ні для магнатів і шляхти порядки військової служби, уза-

конювалося значення Великого вального сейму, без згоди

якого великий князь не мав права встановлювати будь-які

державні устави.

Розвиток культури. Період від кінця XIV до середини

XVI ст.— це час дальшого формування українського наро-

ду, піднесення його визвольної боротьби проти польсько-

литовського панування й турецько-татарської

агресії.

Іно-

земний гніт, постійні спустошливі напади кримчаків аж

ніяк не сприяли розвиткові культури України. Натомість

велике значення для неї мало зміцнення взаємозв'язків із

культурами братніх народів — російського та білоруського.

На Україні поширювалися рукописні книги з майстерень

Москви, Новгорода, Пскова. Серед українського освіченого

загалу відчувався вплив творів видатного російського пи-

сьменника Максима Грека. Східнослов'янські народи роз-

ширювали культурні взаємини із південнослов'янськими

країнами — Болгарією та Сербією. На Україні була добре

знана південнослов'янська література.

Значну роль у розвитку взаємовідносин слов'янських

народів відіграло зародження наприкінці XV ст. у Кракові

та Чорногорії східнослов'янського кириличного друкарст-

ва. В друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові в 1491 р. ки-

риличним шрифтом були видрукувані «Октоїх», «Часосло-

вець» і «Псалтир». Зазнавши утисків з боку католицьких

кіл,

Фіоль у 1492 р. перебрався до Угорщини, але справу

свою там не поновив. Першодруки богослужебних книг

церковнослов'янською мовою поширювалися на Україні.

Велике значення для піднесення культури українського та

білоруського народів у першій чверті XVI ст. мала видав-

нича діяльність білоруського вченого-гуманіста Франциска

Скорини. У 1517—1518 рр. він у Празі відновив друкування

книг кириличним шрифтом. Тут були видані частини з

«Біблії». Переїхавши до Вільно, Скорина працював тут під

егідою місцевого братства. 1525 р. він видав «Апостол» і

«Малу подорожню книжицю». Однак після пожежі в 1530 р.

його друкарня припинила існування.

В галузі освіти на Україні ще зберігалися традиції дав-

ньоруського шкільництва. Початкові школи існували у міс-

тах, при великих церквах та монастирях, а також у маєт-

ках деяких магнатів. Навчали в таких школах дяки-«устав-

ники». їхня праця винагороджувалася збіжжям та іншими

продуктами. На свята учні давали їм «приноси» (дарунки).

Наука відбувалася або в хаті дяка, або в «шкілці» при

, 107

церкві, де вчили читати й писати та церковному співу. За

підручники правили «Часослов» і «Псалтир».

Наприкінці XV —у першій половині XVI ст. у Польщі

та Литві розпочалося культурне піднесення. Тут поширю-

валися передові ідеї гуманізму, вчення Яна Гуса та інших

діячів Реформації. Важливу роль у цьому відігравав Кра-

ківський університет, де навчалося й багато молоді з укра-

їнських земель. Через Польщу прогресивні ідеї проникали

на Україну. Зі свого боку, українська культура збагачува-

ла польську. Вихідці з України навчалися також в універ-

ситетах Європи. У документах паризької Сорбонни імена

студентів-українців, зокрема киян, трапляються вже з дру-

гої половини XIV ст. І не лише студентів, а й бакалаврів,

ліцензіатів, магістрів. Так, під 1553 р. згадується «магістр

Петро Кордован і товариш його в Рутенії (Русі.— Л. М.)»,

а в списку за 1397 р. є «Герман Вілевич, ліцензіат мов і

бакалавр рутенської нації з Києва». В середині XV ст. Сор-

бонна мала вже кілька докторів-українців. Юнаки з Укра-

їни—

діти шляхтичів, міщан — навчалися і в Болонському,

Краківському, Празькому університетах. Повернувшись на

батьківщину, вони не поривали зв'язків зі своїми «альма-

матер».

Деякі залишалися там працювати. Наприкінці XV — на початку

XVI ст. в Європі знали про наукову діяльність учених — українців за

походженням: Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському та Павла

Русина у Краківському університетах. Особливо помітний слід у того-

*часній науці залишив Юрій Дрогобич. Спочатку він учився в Ягеллон-

ському (Краківському) університеті, де в 70-х роках XV ст. отримав

вчені ступені бакалавра й магістра. Для продовження навчання прибув

до Болоньї. Ставши тут доктором філософії, а згодом медицини, у 1478—

1482 рр. читав у місцевому університеті лекції. Підтримував зв'язки

з ученими Дж. Манфредо, Дж. Гарцоні. В 1481 р. Юрій Дрогобич був

обраний ректором Болонського університету. Створював наукові праці

з астрономії. 1483 р. в Римі вийшла друком його книга «Прогностик» —

про розташування небесних тіл. У ній, зокрема, висловлювалася думка

про можливість передбачення погоди на основі спостережень за небес-

ними світилами.

Значну роль у культурно-освітньому русі на Україні та в Польщі

в другій половині XV — на початку XVI ст. відіграв магістр Краків-

ського університету Павло Русин. На його поетичній творчості виразно

позначився вплив європейського Гуманізму. Він видавав і коментував

твори Овідія, Сенеки, сприяв поширенню літератури епохи Відродження.

Таким чином, міжнародні культурні зв'язки, що зміц-

нювалися в досліджувану епоху, сприяли взаємозбагачен-

ню та взаємозближенню культур європейських народів і

серед них — українського.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. розвиток

народної творчості українців відбувався на основі давньо-

108

руських фольклорних традицій, в умовах боротьби селян і

міщан проти феодального гніту та іноземних загарбників.

Водночас нові історичні, суспільні умови породжували й

нові форми народної творчості. Обрядова поезія, напри-

клад, значною мірою звільнялася від культових елементів.

Народною мовою творилися прислів'я, приказки, казки, пе-

рекази тощо. Незважаючи на переслідування з боку церк-

ви,

зберігалися народні обряди: колядування, щедрування,

свято Купала, що їх церковники, осуджуючи, разом з тим

пристосовували до своїх свят. Продовжували існувати вес-

нянки, русальні обряди й пісні. В обрядовій поезії (йдеться

про жнивні та обжинкові пісні) виникають соціальні, пе-

редусім антифеодальні мотиви і настрої.

У XV ст. зароджується епічна поезія українського на-

роду— історичні пісні та думи. Виконували їх народні

співці-кобзарі. Виникнення дум пов'язане із зародженням

козацтва та епічною давньоруською традицією. Одна з най-

відоміших і найстаріших — дума про козака Голоту. Думи

та історичні пісні-балади виховували у народних масах

почуття любові до вітчизни, будили протест проти її воро-

гів та панського гніту, прославляли народних героїв. Усна

поетична творчість відігравала значну роль у формуванні

й розвитку українського народу.

Культурні традиції Давньої Русі продовжувалися і в

літописанні. Найвизначнішими тогочасними літописними

творами були «Короткий Київський літопис» XIV—XV ст.

і так звані «литовські» або «західноруські» літописи. «Ко-

роткий Київський літопис», в якому використані давньо-

руські літописи, подає також цінні відомості з історії

України XV—XVI ст., зокрема про боротьбу проти кримча-

ків,

містить окрему оповідь про литовсько-російську війну,

описує дії князя К. Острозького на полях битв (зокрема

під Оршею у 1515 р.). Автор літопису порівнює Острозько-

го з індійським царем Пором. Завершується оповідь по-

хвалою Острозькому. В окремих «литовських» літописах

наведені факти про «від'їзди» українських та білоруських

феодалів до Російської держави. Загалом літописання на

Україні розвивалося у зв'язку з російським. Ідеї російсько-

го літописання про єдність історичного процесу всіх східно-

слов'янських земель діставали відгук на українських зем-

лях, пригнічених Польщею та Литвою.

В XV — у першій половині XVI ст. поширювалися цер-

ковно-літературні твори: послання, «слова», житія святих

тощо. Видатною літературною пам'яткою був «Києво-Пе-

черський патерик». Поряд із житіями ченців і розповідями

про різні «чуда» у Києво-Печерській лаврі в ньому місти-

109

лося чимало фактів з тогочасного суспільного життя, побу-

ту ченців тощо. Значне поширення мали також збірки жи-

тій святих «Четьї-Мінеї» (XV ст.).

Разом з ідеями Гуманізму на Україну із Заходу наді-

йшла течія Реформації. Під її впливом відбувалося набли-

ження літературної мови до народної, відчувалося праг-

нення зробити її доступною для найширших суспільних

кіл.

На мову, наближену до народної, перекладалися книги

Священного писання, як-от «Пересопницьке євангеліє»

(назва походить від монастиря в Пересопниці на Волині),

перекладене в 1556—1561 рр. Михайлом Васильовичем та

архімандритом Григорієм за дорученням княгині Алоїзії

Заславської «для лепшого виразумления люду християн-

ського посполитого». До нас дійшов ряд списків цього

Євангелія, прикрашеного заставками, ініціалами, мініатю-

рами, орнаментом у стилі Відродження.

Поряд із церковною розвивається світська література.

Це — згадуваний уже збірник «Ізмарагд», в якому вміщено

близько ста «слів» здебільшого на морально-побутові теми;

про книжну мудрість, про повагу до вчителів, про добро-

чинність і гріхи, про багатих і бідних тощо. В XV ст. з'яв-

ляються перекладені повісті про Олександра Македонсько-

го («Олександрія»), про Троянську війну, про Таудала-ли-

царя та ін. У цих творах прославляються подвиги, муж-

ність і хоробрість героїв, і водночас у них певною мірою

відображена реальна дійсність того часу, погляди різних

верств суспільства на сучасні їм політичні явища та події.

Архітектура і живопис кінця XIV — першої половини

XVI ст. значною мірою продовжували традиції мистецтва

попередньої епохи. Разом з тим у архітектурі запрова-

джуються нові елементи, зумовлені змінами у тактиці ве-

дення війни, розвитком військової техніки. Виникають зам-

ки,

цілком побудовані з каменю або цегли, підсилені муро-

ваними вежами, бійницями для обстрілу підступів до стін

(в Луцьку, Кременці, Хотині, Меджибожі, Невицькому,

Одеську). Ці споруди вели своє походження від давньо-

руської мурованої архітектури.

Нові тенденції виявляються в культовій архітектурі.

Хоча великі феодали, як і до того, будували замки, церкви,

монастирі тощо, головними замовниками численних буді-

вель стають шляхта та зміцнілі міські та сільські громади,

чиї смаки та естетичні уподобання справили вплив на архі-

тектуру, зокрема церковну. Зміцнюються також взаємо-

зв'язки з передовою гуманістичною культурою Польщі та

Західної Європи. Всі ці тенденції відбилися в будові та

оздобленні безкупольних храмів, в яких разом із продов-

110

жениям традицій давньоруської архітектури реалізовані

творчо переосмислені здобутки західної архітектури. Вели-

ке будівництво у XV — першій половині XVI ст. проводили

монастирі: Києво-Печерський, Дерманський і Уневськнй

(Львівщина), Троїцький в Межирічі під Острогом та ін.

У дерев'яному культовому будівництві виробляються

трндільний і хрещатий типи вирішень об'ємно-просторових

композицій храмів (церква Святого Духа в Потеличі, собор

Благовіщення у Ковелі). В кам'яних же храмах XV — по-

чатку XVI ст. в основному наслідуються давньоруські архі-

тектурно-будівельні традиції (Богоявленська церква в

Острозі, Троїцька церква в Межирічі). В невеликих хра-

мах, споруджуваних міськими та сільськими громадами,

яскраво виявляється оборонний характер, викликаний на-

падами татар і міжфеодальними чварами. Викінченим ти-

пом церкви-фортеці є Покровська церква у Сутківцях

(XV ст.).

Образотворче мистецтво розвивалося на Україні у дос-

ліджуваний період при інтенсивному проникненні в нього

народних мотивів. До кращих зразків тогочасного маляр-

ства відносяться сюжети-композиції «Різдва Христового»

й «Успіння Богородиці» (до яких уведено побутові й крає-

видні мотиви) стінопису Кирилівської церкви в Києві

(XIV ст.), розписів Онуфріївської церкви в с. Лаврові

(XV ст.), вірменського собору у Львові (XIV—XV ст.).

Поширюються ікони, намальовані на дошках, які мали ба-

гато спільного з мистецтвом Новгорода і Пскова. Найпопу-

лярніші сюжети — зображення Юрія Змієборця і «Страш-

ного суду». Останній під впливом уподобань замовників —

селян і міщан — набув сатиричного та антифеодального

звучання. Високий рівень досконалості показує творчість

маляра-іконописця Петра Ратенського, уродженця Волині,

йому належать ікона «Богородиця» у Володимир-Волин-

ському соборі, так звана «Петровська» ікона в Успенсько-

му соборі в Москві. В його творчості вже помітні впливи

італійського малярства епохи Відродження.

Значного розвитку досягло мистецтво книжкової мініа-

тюри. Високу художню цінність мають також мініатюри

рукописних творів: «Житіє Бориса і Гліба» та «Радзиві-

ловський літопис». Загалом у цей період в українському

малярстві бачимо прагнення більш життєво зображати лю-

дей, наділяти їхні образи виразністю та гідністю.

Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів

(виконавців і творців усної поезії, музичного й танцюваль-

ного фольклору, сповнених демократичного змісту), народ-

нопісенні жанри — пісні ігрові, трудові, обрядові. Кобзарі

111

виконували думи у супроводі гри на кобзі-бандурї або лірі.

Підносяться хорова музика і танцювальні оканри інстру-

ментальної музики (гопак, козачок).

Отже, незважаючи на важкі умови іноземного понево-

лення, оригінальна та високохудожня культура українсько-

го народу, продовжуючи кращі традиції давньоруської

культури та підтримуючи взаємозв'язки з російською і бі-

лоруською культурою, досягла високого рівня. її надбання

послужилися справі боротьби українського народу за соці-

альне та національне визволення.

Отже, протягом XV — першої половини XVI

ст.

на укра-

їнських землях, які перебували під владою Польщі та Ве-

ликого князівства Литовського, відбулися значні соціально-

економічні й політичні зрушення. Набирав сили процес

зміни та ускладнення соціально-класової структури су-

спільства, консолідації двох основних класів (станів) фео-

дального суспільства: селянства і шляхетства. Піднесення

шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва та

запровадженням кріпосного права.

Панівні верстви Польщі та Литви настійно провадили

політику ліквідації залишків автономності українських зе-

мель у складі як Польського королівства, так і Великого

князівства Литовського. Опір місцевої князівсько-шляхет-

ської опозиції був придушений. Посилення Московського

князівства, а потім утворення Російської держави сприяли

зміцненню тенденції значної частини українських феодаль-

них верхів до об'єднання українських і російських земель

під владою великого князя московського, що виявлялося,

зокрема, у «від'їздах» місцевих феодалів до Москви, почат-

ку переселення міщан і козаків у межі Російської держави.

У досліджувану епоху над Україною зависла зовнішня

небезпека з боку Османської імперії та Кримського хан-

ства, які постійно нападали на українські землі з метою

їхнього пограбування та захоплення ясиру. Польсько-ли-

товська держава була не в змозі організувати оборону сво-

їх кордонів, і цю справу — справу збереження свого народу

від винищення — взяла на себе нова сила, що її утворив

український народ,— козацтво.

Незважаючи на несприятливі історичні умови, на Укра-

їні мав місце інтенсивний процес економічного розвитку:

підносилися землеробство, ремесла, торгівля, розвивалися

міста. Все це супроводжувалося освоєнням трудящим лю-

дом України нових обширів земель на Побужжі та Подні-

112 /