Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

У 1652 р. Січ була перенесена на нове місце — острів

у гирлі річок Чортомлик і Прогной при впадінні їх у

р.

Скарбну. Чортомлицька Січ проіснувала до 1709 р.

25 березня цього року російські війська здобули Січ і зруй-

нували її. Частина козаків перейшла кордон Кримського

ханства і заснувала на його землях Олешківську Січ.

У 1734 р. запорожці одержали дозвіл повернутися у межі

Російської держави і неподалік від Чортомлика, на р. Під-

пільній, заснували Нову Січ, яка проіснувала до 16 червня

1775 р., коли російське військо під проводом генерала Те-

келія зайняло її. За маніфестом Катерини II від 14 серпня

1775 р. запорозьке козацтво як військо припинило своє

існування.

Запорозька Січ відіграла велику роль в історії україн-

ського народу XVI—XVIII ст. З утворенням Січі народ

України одержав могутню опору в своєму прагненні до

визволення з-під гніту Речі Посполитої. Тут знаходили при-

тулок відважні борці проти магнатів і шляхти, польських

урядовців. Січовики підтримували в народі дух протесту

й запалювали його на боротьбу.

Запорожжя стало зародком нової української (козаць-

кої) державності. Січовики створили органи влади, які по-

ступово зосереджувалися в руках старшини. Керівним ор-

ганом був «Кіш»,— по суті, центр не лише військової, а й

адміністративної та судової влади на території Запорожжя.

Кошу слухалося не лише козацтво, тобто військо, але й

навколишня людність, що мешкала по укріпленнях-«палан-

ках» і хуторах-зимівниках. На чолі Коша стояв виборний

кошовий отаман. У складі Коша були виборні суддя, пи-

сар,

обозний, осавул, хорунжий. Згодом, у XVIII ст., тери-

торія Запорожжя, яка простягалася тоді із заходу від ниж-

нього Побужжя до верхів'їв Кальміусу на сході, від

р.

Оріль на півночі до р. Кінські Води на півдні, почала

поділятися на округи-«паланки» на чолі з полковниками і

місцевою старшиною. Військо Запорозьке мало свою пе-

чать-герб із зображенням козака з рушницею на плечі,

з шаблею та списом, застромленим у землю поруч із по-

статтю козака. Січова корогва (прапор) була червоного

(малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений

в білий колір Св. архангел Михаїл, а на зворотному — бі-

лий хрест, оточений небесними світилами.

Найважливіші питання військового та політичного ха-

рактеру кошовий отаман виносив на розгляд військової

Ради. Згідно із звичаєвим правом, у ній міг брати участь

кожний козак, який перебував на той час на Січі.

123

Номінально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ да-

леко не завжди зважала на його волю і нерідко виявляла

самостійність у своїй внутрішній і зовнішній політиці. Вже

наприкінці XVI ст. вона починає відігравати помітну роль

і в міжнародних справах. Зважаючи на запорозьке коза-

цтво як на значну військову та політичну силу, уряди Ро-

сії, Туреччини, Венеції, Австрії, Кримського ханства вста-

новлювали з Січчю зв'язки.

На другу половину XVI ст. січовики створили значне

військо зі стрункою організацією. На чолі його стояв геть-

ман, або «старший». Основною військовою одиницею був

полк з 500 мушкетів, який ділився на сотні, а останні — на

десятки. Лад у війську пильнували осавули. Посади геть-

мана, полковника, сотника, отамана, який командував де-

сятком, були виборними. У своїх грамотах і «листах» вони

титулували себе «Військом Запорозьким» або «Лицарством

Війська Запорозького».

Основну його частину становила піхота, кіннота ж була

нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був

озброєний рушницею (мушкетом), пістолем, шаблею, но-

жем, списом, келепом; використовувалися також лук і стрі-

ли.

Січовики славилися як добрі гармаші, влучні стрільці,

вправні рубаки.

Чисельність запорозького війська не була сталою. Так,

у листі до австрійського імператора в 1594 р. запорожці

писали: «Кількість нашого Війська Запорозького сягає

шести тисяч досвідчених добірних козаків, не рахуючи ху-

торян, що живуть на кордонах...» А в 1584 р. італійський

письменник Гамберіні зазначав: «З козаків можна зібрати

14—15 тисяч добірного, добре озброєного війська, жадного

більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку. їхня

зброя шаблі й рушниці, що з них вони ніколи не хиблять.

Добрі вони до війни пішої й кінної...»

Січ мала свій флот з великих човнів — чайок, або бай-

даків.

Основу байдака — цього, по суті, корабля (20 м завдовжки, З—

4 м завширшки, осадка 2,5 м, швидкість до 15 км на годину)—ста-

новило днище з липового дерева, на яке набивалися бортові дошки;

він був оснащений однією — трьома щоглами з вітрилами, веслами,

двома кермами і ніс на борту чотири — шість гармат. Число гребців

досягало 20—30 чоловік, бойовий екіпаж складався з 50—70 козаків,

озброєних рушницями та мушкетами. Корогва для морських походів

була біла із зображенням Св. Михаіла або корабля на червоному по-

лотнищі.

Перша звістка про похід козаків на байдаках датована

1492 р. З початку XVI ст. козаки з «волості» та січовики

124

вже постійно ходять морем на Крим і Туреччину. У 1510 р.

розлютований хан наказав навіть «замкнути» Дніпро

заліз-

ним ланцюгом. У походи вирушали до 80, а в 20-х роках

XVII ст.— понад 100—150 чайок. Наскочивши на турецькі

галери, козаки сміливо нападали на них і дуже часто пере-

магали в бою.

Під час морських походів запроваджувалася сувора

дисципліна. Влада гетьмана та інших старшин була необ-

меженою. Зрада та інші злочини каралися нещадно. Суво-

ро пильнувалася тверезість.

Не відмовляючись від походів проти Туреччини та Кри-

му, з 80—90-х років XVI ст. запорожці почали брати актив-

ну участь у народних повстаннях на «волості», як правило,

очолюючи їх.

Утворення реєстрового козацького війська. Вже на по-

чатку XVI ст. литовський уряд робить спробу використати

січових козаків на державній службі по охороні пів-

денних рубежів держави. У листі до «панів-Ради», надісла-

ному в грудні 1524 р., великий князь Сигізмунд І писав, що

державці Семен Полозович і Криштофор Кмитич, «зібравши

невелике число козаків, на чолі їх Дніпром до Києва і далі

до Тавані на службу нашу ходили і, там будучи, послуги

своєї нам не мало вчинили, і тих людей ворожих, татар

усіх, які в державу нашу ввійшли були, тиждень через

Дніпро не пропускали...». А тому

«якщо

вони з таким ма-

лим числом людей такі послуги нам, господареві, чинили,

то ми з цього бачимо, що якби там тисяча або дві людей

наших козаків на Дніпрі жило, то, мабуть, без сумніву,

була б від них велика і знаменита послуга і

оборона

дер-

жавам нашим». Великий князь пропонував «панам-Раді»

«обміркувати, щоб видно стало вашим милостям там по

Дніпру козаків мати на наступний рік для оборони держа-

вам нашим», і з цією метою «обрати з дворян наших яко-

гось достойного чоловіка і наказати йому завчасно по

вели-

кодні до Києва їхати і козаків збирати. І накажіть на той

час послати для них сукон і декілька сот кіп пенязів, а тих

козаків по Дніпру на переправах порозміщувати, щоб нам

і Речі Посполитій земській служили і ті переправи стерегли

і боронили». Згодом, у 1533 р., з подібним проектом

звер-

нувся до сейму черкаський староста О. Дашкевич. Однак

наміри створити козацьке військо на державній службі у

20—30-х роках XVI ст. не були здійснені

через

брак кош-

тів у скарбниці великого князівства та незначче число осі-

лої заможної

Еерстви

козацтва, на яку уряд міг би

опер-

тися.

125

А тим ча»сом з кожним десятиріччям серед козаків та

волості» міцнішав прошарок заможних хуторян і промис-

ловців. Частина з них належала до «шляхетних» козаків —

вихідців із шляхти. На своїх хуторах і промислах заможні

козаки експлуатували працю наймитів і підсусідків, пози-

чали пенязі на ріст, давали човни та зброю «ухідникам» і

«добичникам», відбираючи потім значну частину воєнної

здобичі.

Зосередження значних коштів у руках заможного коза-

цтва у другій половині XVI ст. стало економічною та соці-

альною базою створення реєстрового козацтва, тобто ко-

зацьких загонів на державній службі. Водночас після Люб-

лінської унії та об'єднання Литви з Польщею в єдину дер-

жаву збільшилися можливості й самої держави в справі

організації регулярного козацького війська. Король Сигіз-

мунд II Август грамотою від 5 червня 1572 р. доручив ко-

ронному гетьману Юрію Язловецькому набрати «певний

почет» з козаків, який мав одержувати платню з держав-

ного скарбу, та вчинити «постановеньє межи козаки низо-

вими», тобто запровадити певний контроль над Запорож-

жям. Язловецький мав вилучити цих козаків «з власті й

присуду всяких урядів» і взяти їх «під свою гетьманську

власть». Старшим і суддею над усіма низовими козаками

був поставлений шляхтич Ян Бадовський.

Набраний полк складався з 300 «низових козаків», кот-

рі одержували по 2,5 злотих «на квартал» і сукно на жу-

пан. Козаки на державній службі вносилися до «реєстру»,

звідки й одержали назву реєстрових.

До реєстру, звісно, увійшла лише незначна частина ко-

зацтва. Уряд сподівався, що, спираючись на цей добірний

полк, Я. Бадовський встановить свою владу над усім ко-

зацтвом та «приборкає» Запорожжя. А проте цим надіям

не судилося здійснитися. Саме в ці роки почастішали похо-

ди козацтва на турецькі фортеці, в Молдавію. Та й «ре-

єстр» незабаром припинив своє існування.

Однак, на думку М. С. Грушевського, висловлену в його

«Історії української козаччини», «реформа Язловецького»

мала велике значення у формуванні козацтва як стану в

цілому. Оскільки не лише реєстрове, а й усе козацтво під-

лягало своєму «старшому» Бадовському і звільнялося від

влади воєводи і старост, це було початком козацького іму-

нітету— «першою підставою сформування козацької вер-

стви як суспільного класу». Всупереч бажанням уряду ко-

зацтво зробило такі висновки з реформи: хто козакував,

той вважав себе вільним від будь-якої місцевої влади,

окрім свого «старшого». «Козацтво таким чином ставало

126

привілейованою верствою,— зауважував М. С. Грушев-

ський,— бути козаком — мало значний суспільно-економіч-

ний інтерес». Все це й спричинилося до масового «покоза-

чення» в майбутньому (наприкінці XVI — на початку

XVII ст.).

Тривала Лівонська війна та «своєволенство» низових

козаків змусили уряд Речі Посполитої відновити реєстрове

військо. У вересні 1578 р. король Стефан Баторій послав до

козаків Я. Бегера з універсалом: з-поміж «кращих коза-

ків»,

що проживали на «королівщинах», утворити реєстро-

вий полк числом 500 чоловік. Служба мала початися з

6 грудня 1578 р. Під час війни козакам сплачували 15 зло-

тих на рік та сукно на жупани. Реєстровці підпорядкову-

валися черкаському і канівському старості князеві Михай-

лу Вишневецькому; козацьким гетьманом призначався Ян

Оришовський. У Літопису Григорія Грабянки йдеться про

надання козакам клейнодів: «Той же король, видя у коза-

ков мужество великое із татари на бранєх... прнсла їм ко-

рогов [прапор], бунчук і булаву, і на печаті герб — рицар

з самопалом і на голові ковпак перекривлений...» «Реєстр»

одержував у володіння Трахтемирів (на Дніпрі) із Заруб-

ським монастирем. Тут мав розташуватися арсенал і шпи-

таль реєстровців. За вірну службу їм було обіцяно рахува-

тися з ними як «із заслуженими людьми».

З метою припинення «своєволенства» низовців реєстро-

ве військо мало пильнувати, аби запорозькі козаки не «чи-

нили ніяких шкод ані розрухів» в турецьких володіннях і

на землях кримського хана. Свавільців же треба було «га-

мувати, ловити і бити як ворогів королівських і коронних»

і взагалі чинити з ними «відповідно до наказів наших, які

їм дамо».

Не задовольняючись сеймовими настановами, уряд Речі

Посполитої посилює наступ на Січ. Ще у квітні 1578 р. бу-

ло видано універсал, за яким прикордонні старости зобо-

, 'в'язувалися надати допомогу київському воєводі князеві

К- Острозькому, коли той почне «згоняти низовців з Дніп-

ра».

Заборонялося пропускати запорожців «на волость»,

а також продавати їм зброю, порох.

Реєстрове військо, дислоковане на Подніпров'ї та

Низу, офіційно звалося «Низовим» або «Запорозьким

Військом».

У 1579—1582 рр. частина реєстровців брала участь у

Лівонській війні, зокрема на Сіверщині. 1583 р. набір у

«реєстр» було поновлено, а платню збільшено — до 20 зло-

тих на рік і по чотири аршини сукна на козака. Гетьманом

реєстровців знову став Я. Оришовський. Універсалом від

127

25 липня 1590 р. реєстр збільшувався до І тис. козаків

(два полки) —з метою успішнішого «приборкання україн-

ського свавільства та додержання згоди із сусідніми дер-

жавами». Неподалік від порогів мали збудувати фортецю.

Платня визначалася в п'ять злотих «на квартал». Над реє-

стровцями поставили снятинського старосту Миколая Яз-

Ловецького. «Комісаром з козацьких справ» призначили

теребовльського старосту Якуба Претвича. Гетьманом, як

ї до цього, був Я. Оришовський. Реєстрова старшина одер-

жала «рангові маєтності» на Київщині.

Після повстання Северина Наливайка «реєстр» було

розпущено, проте в 1599 р.— знову відновлено.

Українські козаки на службі у Російської держави.

Після угоди 1503 р. між Російською державою та Литвою

до Росії відійшли Сіверська (Путивльська) земля («пус-

тиня по Сул1з»), Глинщина, Лосицька волость (по Ворск-

лі).

У цих районах організовується «великокнязівська сто-

рожа». Укріплення згодом розташовуються по лінії

Брянськ — Рильськ — Путивль. Вже на початку XVI ст.

сюди починають переселятися «черкаси» — українські коза-

ки з Черкащини та Канівщини. Російський уряд сприяв за-

селенню південних порубіжних земель московськими слу-

жилими людьми і козаками. У 1516 р. путивльський воєво-

да повідомляв у Москву, що «в поле» зібралося чимало

козаків — «и черкасцов и киян и твоих государевьіх». На

службу в прикордонні міста-фортеці прийшла велика кіль-

кість українських козаків. Переселення козаків з України

тривали і в другій половині XVI ст. У 1589 р., наприклад,

в Москву повідомили, «что пришли на Донец с Днепра чер-

каєм, Матвей Федоров с товарьіщи, которьіе с Запорожья

пришли». Російський уряд наказував місцевим служилим

людям «стояти и промишляти с ними («черкасами».—

Л. М.) государственньш делом за один...». Збереглися істо-

ричні відомості про участь українських козаків на чолі з

отаманами М. Черкашиним, Г. Сліпецьким, А. Мартиновим

та іншими в обороні південних кордонів Російської держа-

ви.

Наприкінці XVI ст. уже цілі козацькі загони стояли в

південноросійських містах і за свою вартову службу одер-

жували державне жалування.

У 50-х роках XVI ст. українські козаки і московські рат-

ні люди разом ходили на татар. У березні 1556 р. військо

воєводи Ржевеького спільно із загонами «черкасів», очолю-

ваних отаманами Млинським і Єськовичем, Пслом, а далі

Дніпром спустилися на човнах «воювати» Крим. У 1558 р.

російське військо і козаки під проводом Д. Вишневецького

128

здійснили новий похід проти татар. У лютому 1559 р. загін

Д. Адашева разом з козаками спустився на човнах Дніп-

ром і розгромив хана Девлет-гірея.

* * *

Козацтво на Україні — явище самобутнє, національне,

суто народне. Воно виникло і сформувалося в другій поло-

вині XV—XVI ст. як форма протесту українського народу

проти зростаючого соціального та національно-релігійного

гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного пра-

ва. Соціальний склад козацтва був неоднорідний. Переваж-

ну його масу становили збіглі селяни, представники місь-

ких низів, а також декласовані елементи земян і шляхти.

Воно поповнювалося вихідцями не лише з українських зе-

мель,

а й з Білорусії,

Росії,

Молдавії.

Джерелом утворення козацтва в другій половині

XV—•

у XVI ст. були «ухідництво», втечі, масові переселення се-

лян і міщан. Це стало фактором освоєння обширів Над-

дніпрянщини, яка у XV

ст.

була спустошена та знелюднена

внаслідок постійних татарських нападів.

Козацтво «на волості» взяло на себе справу боротьби

проти татар. Найвидатнішим явищем в історії козацтва

було утворення в середині XVI ст. Запорозької Січі. Згур-

товуючи в собі найволе люб ніші елементи козацтва, вона

стала осередком боротьби не лише проти зовнішніх ворогів

України — Турецької (Османської) держави і Кримського

ханства, а й проти зазіхань правлячих кіл Речі Посполитої

щодо України. Запорожці очолили рух свого народу за со-

ціальне й національне визволення. Січ стала зародком но-

вої української козацько-старшинської державності, утво-

ривши органи влади («Кіш»), військо та морський флот,

К. Маркс назвав Запорожжя «християнською козацькою

республікою».

В міру розвитку козацтва всередині його відбувалися

процеси соціального розшарування, почав виділятися про-

шарок заможних козаків-хуторян. З цього скористався

уряд Речі Посполитої, прийнявши частину заможного ко-

зацтва на державну військову службу («козацький ре-

єстр»).

Проте сподівання короля і сейму за допомогою реє-

стровців розколоти козацтво, взяти під контроль або й лік-

відувати Січ не справдилися. Чисельність козацтва внаслі-

док «покозачення» населення України зростала й надалі.

Цей процес викликав урешті-решт хвилю козацько-селян-

ських повстань.

Б 1-358

» ' " Рекомендована література

Багалей Д. И. Очерки из истории колонизации степной окравнй

Московского государства. М., 1887.

Велика історія України. Львів; Вінніпег, 1948.

Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. К., 1957.

Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. К., 1990.

Гру шевський М. Історія української козаччини. Т. 1. До року

1625//Вітчизна. 1989. № 1—11.

Гуслистий К. Г. Визвольна боротьба українського народу проти

шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половиш XVII ст.

К., 1941.

Ефименко А. Я. История украинского народа. К., 1990.

Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К., 1977. Т. 1, кн. 2, розд. II,

§ 6; розд. V, § 3.

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография.

2-е изд. К., 1990.

Ригельман А. И. Летописное повествование о Малой России и ее на*

роде и казаках вообще. К., 1847.

Сергійчук В. Байда-Вишневецький — ратник української землі

Дніпро. 1989. № 2.

Шевальє її. Історія війни козаків проти Польщі. К., 1960.

Зварницкий Д. И. Вольности запорожских казаков (описание земель

запорожских казаков). СПб., 1898.

Яворнщький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. К., 1990—

1991.

ЛЕКЦІЯ 8

УКРАЇНА У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ:

^ ПОСИЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО І НАЦІОНАЛЬНО-

РЕЛІГІЙНОГО ГНІТУ

(друга половина XVI — початок XVII ст.)

ф Люблінська унія. Приєднання українських земель до

Польського королівства ф Соціально-економічний розви-

ток України ф Суспільно-політичний рух. Братства ф

Берестейська церковна унія

Люблінська унія. Приєднання українських земель до

Польського королівства. Протягом XV — першої половини

XVI ст. великі й середні феодали в Литві та Польщі зли-

лися в єдиний пануючий стан — шляхетство. Воно склада-

лося з двох верств: панів-магнатів і середніх та дрібних

землевласників — шляхти. Проте українські шляхтичі за-

лишалися незадоволеними своїм становищем: на відміну

від польських вони сплачували серебщину, звичайним яви-

щем були «наїзди» магнатів на маєтки дрібних землевлас-

ників тощо. Тому шляхта в Литовській державі прагнула

обмежити панування магнатів і домогтися тих же приві-

130

леїв,

якими вже користувалася польська шляхта. З цього

скористалися польські правлячі верхи, що прагнули приєд-

нати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей на-

мір схвалювала значна частина українських феодалів, ли-

товські ж, побоюючись втратити своє панівне становище,

виступали проти повного об'єднання Литви з Польщею та

наполягали лише на збереженні унії. Однак невдачі у Лі-

вонській війні змусили їх поступитися.

10 січня 1569 р. у Любліні був скликаний спільний поль-

сько-литовський сейм для вирішення питання про об'єд-

нання Литви з Польщею у єдину державу. Не погодившись

на польський проект нової унії, литовські посли залишили

сейм. Тоді польський король розпочав переговори безпосе-

редньо з українськими магнатами і шляхтою Волині та

Київщини. Спираючись на їхню підтримку, він видав ряд

універсалів про відторгнення Волині, Київщини й Брацлав-

щини від Литви та включення їх до складу Польщі («ко-

рони»). В «Акті про приєднання Волині до Польської ко-

рони» Сигізмунд Август обіцяв не порушувати прав і при-

вілеїв місцевих магнатів і шляхти: «Обтщуемо и повинни

будемо достоинств и дикгнитарств и урядов земл-Ь нашей

Вольїнской, духовних и св'Ьтских, великих и малих, так

римского яко греческого закону будучих, не уменшати,

а не затлумляти и овшем в ц'Вль заховати». Це ж стосува-

лося й інших українських воєводств. Литовські посли зму-

шені були повернутися на сейм, і 1 липня 1569 р. відбула-

ся урочиста присяга обох сторін та була укладена угода

про нову унію, за якою Литва об'єднувалася з Польщею в

одну державу — Річ Посполиту.

В постановах Люблінського сейму наголошувалося: «Польське ко-

ролівство і Велике князівство Литовське, згідно з попередньою інкорпо-

рацією між ними, складають з обох вищезазначених народів одне, не-

розрізне, неподільне тіло, одне зібрання, один народ, так що віднині

у цього... неподільного народу... буде на вічні часи одна голова, не

окремі государі, а один — король польський, який, згідно з давнім зви-

чаєм і привілеєм, спільними голосами поляків і

Литви

обиратиметься

в Польщі, а не в іншому місці... Обраний таким чином на Польське

королівство [король] буде миропомазаний і коронований у Кракові...

...Головний сейм завжди повинен бути один, а не окремі; крім того.

Повинен бути один ніколи не роздільний сенат для всіх справ... Сенат

повинен бути при нас...» Єдиний глава держави — король польський —

одночасно титулувався великим князем литовським. Єдиний сейм і сенат

мав збиратися у Варшаві. Запроваджувалася єдина монета. Шляхта

звільнялася від сплати торгових мит: «Віднині і на вічні часи не слід

брати ніяких мит з духовних і світських людей шляхетського звання і

з їхніх підданих з будь-яких речей їхньої власної роботи і кормління».

Польські феодали мали право володіти землями в Литві, а литовські —

в Польщі. Литовське князівство, у складі якого залишалися власне ли-

товські землі й переважна частина Білорусії, користувалося певною

І31

автономією: в ньому, як і до цього, зберігалися найвищі посади (їх

обіймали лише литовські феодали), військо, фінанси, закони й суди.

Об'єднання всіх військових сил і фінансово-економічних засобів Литви

та Польщі дало змогу успішніше боротися з Росією за Прибалтику

та утримання під своєю владою українських і білоруських земель.

Новий король Стефан Баторій у 1582 р. переможно завершив Лівон-

ську війну.

Після 1569 р. українські землі в складі Польського ко-

ролівства («корони») входили у сім воєводств: Руське

(Галичина), яке складалося з Львівської, Галицької, Пе-

ремишльської, Сяноцької та Холмської земель; Белзьке

(складалося з Бузького, Городельського і Грабовецького

повітів); Волинське (складалося з Володимирського, Луць-

кого й Кременецького повітів); Подільське (складалося з

Кам'янецького, Червоногородського й Летичівського пові-

тів);

Брацлавське (складалося з Брацлавського і Вінниць-

кого повітів); Київське (складалося з Київського, Овруць-

кого і Житомирського повітів); Чернігівське (утворене в

1635 р.; складалося з Чернігівського та Новгород-Сівер-

ського повітів).

На території України (за винятком Галичини) мало

чинність не польське право, а обласні привілеї та Литов-

ський статут. Після Люблінської унії за Волинським, Київ-

ським і Брацлавським воєводствами було залишене «ли-

товське» право, тобто другий Литовський статут 1566 р.,

що одержав назву Волинського. Більшість українських

міст керувалася положеннями Магдебурзького права. Та

незважаючи на все це, польські феодали поширили своє па-

нування на більшу частину України. Цьому сприяла й міс-

цева шляхта, яка прагнула за допомогою поляків зміцни-

ти свою владу над покріпаченим селянством та придушити

народні виступи. Люблінська унія принесла на Україну

посилення соціального й національно-колоніального при-

гноблення трудящого люду.

Соціально-економічний розвиток України. Протягом

другої половини XVI — першої половини XVII ст. на Укра-

їні,

особливо в Галичині та на Волині, інтенсивно зростало

велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське,

церковне. В Галичині розташовувалися маєтності Потоць-

ких, Собєських, Даниловичів, Одровонжів та інших у фор-

мі «ключів» — кількох сіл і містечок, що становили в ад-

міністративному відношенні єдиний господарський ком-

плекс. На Волині 250 магнатських родів — князів Острозь-

ких, Заславських, Любомирських, Збаразьких, Корецьких,

Вишневецьких, Чорторийських та інших — володіли най-

132