Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

кам'яних камерах, розмальованих червоною фарбою. Над

могилами ставили антропоморфні стели.

Початок епохи металів був позначений кардинальними

змінами в соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в

суспільстві. Господарською основою стала патріархальна

сім'я, а це свідчить про перехід від материнського до бать-

ківського родового ладу — патріархату.

Племінна структура суспільства епохи бронзи. В другій

половині III тис. до н. е. на території України розпочався

бронзовий вік. Його характерна особливість — істотне по-

ширення виробів з бронзи — першого штучно створеного

людиною металевого сплаву. Опанування новою техноло-

гією дало змогу значно урізноманітнити асортимент зна-

рядь праці та зброї. А проте бронза не замінила цілком

каменю,— речі з нього використовувалися протягом усього

бронзового віку. Розвиток ливарної справи неможливий без

відповідних знань і навичок, отже, з'явилися професійні

майстри високої кваліфікації. На Україні відомі великі

центри стародавньої металургії (Донецький басейн) та

металообробки (Карпато-Дунайський регіон).

Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва

(зокрема бронзоливарного), основними галузями господар-

ства племен бронзового віку були землеробство (лісостеп)

та скотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення

великою мірою сприяло зростанню чисельності населення

й нагромадженню суспільного багатства. Сталися великі

зміни в соціально-політичному житті. Процеси, що зарод-

жувалися ще за епохи енеоліту, набули тепер характеру

визначальних. Розвиток виробництва та обміну, а також

постійна боротьба за території зумовили стійкі консоліда-

ційні тенденції на всіх рівнях суспільної організації, які,

поступово набираючи силу, привели врешті-решт до утво-

рення великих союзів племен на чолі з вождями. Зростан-

ня питомої ваги скотарства спричинилося до певного соці-

ально-майнового розшарування серед общинників. Через

його відносно невелику — порівняно із землеробством

трудозатратність частина чоловічого населення вивільни-

лася з господарської сфери й спеціалізувалася на грабіж-

ницьких набігах.

Протягом бронзового віку на території України існу-

вало кілька етнокультурних груп. їхнім археологічним

еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатова-

ликової кераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тши-

нецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська (Лісо-

степ і Полісся).

дз

В числі найбільших об'єднань Східної Європи рубежу

енеоліту та початкового етапу бронзового віку — давньо-

ямна культурно-історична спільність. У межах України во-

на займала степове й лісостепове Лівобережжя та Право-

бережжя. Племена, що входили до ії складу, об'єднували-

ся спільними типами господарства, в якому переважало

скотарство, та поховального обряду (яма під курганом).

Крім численних курганів, виявлені й сліди тимчасових

стоянок пастухів, а також залишки великих поселень. Од-

не з них, розташоване поблизу с. Михайлівка на Херсонщи-

ні,

мало потужні кам'яні оборонні стіни. Це був, мабуть,

племінний центр.

Найвиразнішими етнографічними рисами матеріальної

культури ямників були глиняний посуд яйцевидної форми,

оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні моло-

точковидні шпильки. В ряді поховань другої половини

III тис. до н. е. відкриті залишки дерев'яних візків. У Над-

порожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення

кам'яних сокир-молотів. Населення давньоямної культур-

но-історичної спільності займалося й металообробкою, од-

нак вона не набула великого поширення.

На початку II тис. до н. е. місце давньоямної заступи-

ла катакомбна культурно-історична спільність (назву отри-

мала від специфічної поховальної конструкції — катаком-

би,

тобто ями з підбоєм). Протягом першої половини

II тис. до н. е. на території Східної Європи (в тому числі

й України) відбувалися складні міграційні процеси, чим

зумовлювався загальний рухливий спосіб життя. Від ката-

комбників не залишилося довготривалих поселень: дослід-

никам відомі лише тимчасові стійбища пастухів. Це свід-

чить про кочівницький характер скотарства, яке станови-

ло основу господарства цієї спільності. Разом з тим ве-

лика кількість зброї в похованнях чоловіків — ознака

зрослої ролі військової справи. І не дивно, бо в той час

власність на переважну частину худоби зосередили в своїх

руках окремі патріархальні сім'ї, і це багатство потребува-

ло постійної охорони.

У другій половині II — на початку І тис. до н. е. сте-

пову територію Лівобережної України заселили племена

зрубної культури (назва походить від звичаю ховати по-

мерлих у дерев'яних зрубах) північноіранського (?) етносу,

які прийшли сюди із Середнього Поволжя. Всі риси їх-

ньої матеріальної культури свідчать про осілий спосіб жит-

тя.

Поселення (деякі площею до 3—4 га) розташовувалися

на надзаплавних терасах понад річками. Основні госнодар-

ські заняття зрубників — скотарство й землеробство, а та-

кож металообробка (нерозвинута).

Заключна стадія бронзового віку південних районів

України загалом позначена завершенням переходу до ко-

чівницьких форм скотарства. Його ефективність дедалі

більше зростала внаслідок поліпшення видового складу

стада, вдосконалення засобів пересування й використання

пасовиськ. Дальшого розвитку набула соціальна структура,

яка характеризувалася військово-політичною організацією

суспільства, зародженням станово-класових відносин.

Дещо інакше відбувався історичний прогрес у бронзо-

вому віці в лісостеповій зоні України. Тоді як степовики

тяжіли до східних районів, племена Лісостепу підтримува-

ли постійний контакт із населенням західних територій.

У другій половині III — першій половині II тис. до н. е.

на величезних просторах Східної та Західної Європи про-

живали носії культур шнурової кераміки, або бойових со-

кир.

На думку археологів і лінгвістів, вони належали до

однієї з груп індоєвропейців — предків слов'ян, балтів і

германців. У межах України виділяється кілька культур

шнурової кераміки; найпоширенішою з них була середньо-

дніпровська.

У середині II — на початку І тис. до н. е. на основі

культур шнурової кераміки склались культури пізнього пе-

ріоду бронзового віку, в тому числі тшинецько-комарівська,

білогрудівська, бондарихінська. Основу їхньої господар-

ської діяльності становили землеробство, приселищне ско-

тарство, рибальство, мисливство, а також ремісниче вироб-

ництво, зокрема бронзоливарне.

За темпами соціального розвитку лісостепова зона де-

що поступалася степовій, але обидві вони перебували під

дією загальних закономірностей. їхні суспільні відносини

грунтувалися на патріархальній сім'ї та племінній органі-

зації.

Бронзовий вік на Україні — завершальна стадія пер-

віснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях роз-

витку від первісної общини на базі екзогамних шлюбних

відносин до воєнно-потестарних племінних об'єднань.

У ньому зародилися й визріли всі передумови для виник-

нення стаиово-класових відносин — панівних на наступно-

му історичному етапі.

Становлення і розвиток державотворчої традиції на те-

риторії України: кіммерійці, скіфи, сармати. З відкриттям

і поширенням заліза в історії стародавнього населення

України розпочалася нова епоха, позначена докорінним

зламом старих соціально-економічних структур. На цей

час припадають завершення процесу розкладу первіснооб-

щинного ладу і початок переходу до станово-класового

суспільства. Поява додаткового продукту спричинилася до

створення досить міцних, ієрархічно добре організованих

воєнно-політичних об'єднань, що, в свою чергу, сприяло

виділенню військово-аристократичної верхівки суспільства.

В її руках відтепер зосереджується значна влада, а отже,

й можливість шляхом данницьких відносин відчужувати

та привласнювати певну частину суспільного додаткового

продукту, трансформуючи його в престижні цінності (скар-

би золотих і срібних коштовностей, багате вбрання тощо).

Ясна річ, надзвичайно піднеслося значення торговельних

контактів із сусідами, які в обмін на традиційну продук-

цію степів (зерно, худоба та ін.) постачали тогочасним ко-

човим народам Півдня України — кіммерійцям, скіфам,

сарматам — витвори своїх ремісників, зокрема і в першу

чергу — предмети розкоші для аристократії. Тож зрозумі-

ло,

що степовики прагнули до мирних стосунків з антич-

ними містами-державами Північного Причорномор'я, і рід-

ко коли політична ситуація тут загострювалася аж до воєн-

ної конфронтації. Починаючи з VII ст. до н. е. історичний

процес І тис. до н. е. на території України позначений

впливом давньогрецької цивілізації — як у матеріальному,

так і в соціально-економічному й духовному аспектах. Це

відбилося в прискоренні формування у кочовиків станово-

класового суспільства, в зародженні державотворчої тра-

диції.

Наприкінці II — на початку І тис. до н. е. у степах Пів-

нічного Причорномор'я розселилися кіммерійці — найдав-

ніший народ, назву якого донесли до нас писемні джере-

ла, зокрема «Одісея» Гомера. Етнічність кіммерійців оста-

точно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони

належали до однієї з груп іраномовного населення. Про-

відною галуззю їхнього господарства було кочове скотар-

ство,

дуже висока ефективність якого давала змогу ство-

рювати значний додатковий продукт. Без цього не могли б

існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі

здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню

Азію.

Кіммерійці першими на території України освоїли

технологію залізного виробництва із болотяних руд, а та-

кож металообробку, яка дозволила кардинально поліпшити

озброєння кінних дружин.

Поряд з економічними в кіммерійському середовищі від-

бувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостері-

гався перехід від військової демократії до станово-класо-

вого суспільства на базі рабовласницького способу вироб-

ництва. Відчужуваний додатковий продукт нагромаджу-

вався в руках знаті й «царів» (вождів міжплемінних сою-

зів) .

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснува-

ло до VII ст. до н. е. і розпалося під натиском скіфських

племен. Згодом кіммерійці, ймовірно, розчинилися в скіф-

ському суспільстві.

Звернемося тепер до історії раннього залізного віку в

лісостеповій зоні України. На початку І тис. до н. е. тут

продовжували жити місцеві землеробсько-скотарські пле-

мена. Дніпровське Правобережжя населяли носії чорно-

ліської культури. Постійна загроза нападу з боку кіммерій-

ців спонукала чорнолісців будувати величезні укріплення.

Одне з них, досліджене О. І. Тереножкіним у Чорному лісі

на Кіровоградщипі, й дало назву культурі.

Густа мережа поселень свідчить відповідно про велику

густоту населення. Чорнолісні займалися землеробством,

менш інтенсивно — бронзоливарним, залізоробним та залі-

зообробним виробництвом. Під натиском кіммерійців окре-

мі групи цього народу переселилися в IX ст. до н. е. на

Лівобережжя Дніпра в басейни Ворскли, Орелі й Самари.

На території Західної України з кінця II тис. до н. е.

розселилися фракійці, а також племена лужицької архео-

логічної культури. На Волині в перших століттях І тис.

до н. е. мешкали племена милоградської культури, які у

VI ст. до н. е. перемістилися на сучасну територію Півден-

ної Білорусії. Середнє Подесення й Посейм'я населяли в

цей час юхнівські племена. В Гірському Криму й на крим-

ському узбережжі Чорного моря з IX ст. до н. е. відомі

племена кизил-кобинської археологічної культури (ототож-

нюються з таврами). Вважається, що таври прийшли на

півострів через Тамань і Керченську протоку з гірських

районів Західного Кавказу.

У середині VII ст. до н. е. у південноукраїнських сте-

пах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звід-

си,

а частково, як ми вже згадували, асимілювавши кім-

мерійців. До меж Скіфії увійшла також лісостепова зона

України. Скіфськими землями протікали Борисфен (Дніп-

ро),

Гіпаніс (Південний Буг), Тирас (Дністро), Танаїс

(Дон) та інші ріки.

Давньогрецький історик Геродот у своїй «Історії» навів загальну

картину розселення народів Скіфії та її сусідів. У пониззі Південного

Бугу жили калліпіди («прекраснокінні»), вище їх — алазони, далі на

північ, між Дніпром і Дністром — скіфи-орачі. Всі ці три групи племен

займалися землеробством (за Геродау^у-.скіфи-орачі вирощували зерно

на продаж грецьким колоніям, головним чином Ольвії). Степовими про-

сторами Лівобережжя й Правобережжя Дніпра володіли скіфи-кочівви-

ки й царські скіфи. На схід від Дніпра, в Лісостепу, мешкали скіфи-

землероби.

Скіфію оточували численні народи, етнічно не споріднені з при-

йшлими кочовиками. В межах лісостепової та поліської зон України,

за Геродотом, локалізувалися неври, мелапхлсни («чорноризці»), андро-

фаги («людоїди»), гелони, будини та ін.

Археологічними старожитностями, що лишилися від названих наро-

дів,

є скіфські кургани. VI—IV ст. до н. е. (південні райони України),

пам'ятки підгірцівського типу (Київське Подніпров'я), величезні горо-

дища лісостепових племен на Київщині, Черкащині, Полтавщині.

Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах

формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скі-

фами, до складу якого увійшло місцеве населення степових

і лісостепових регіонів. Верховна влада в Скіфії належала

царям і заможній племінній верхівці; столиця знаходилася

на Нижньому Дніпрі (поблизу сучасного м. Кам'янка Дні-

провська).

За своїм характером скіфська держава була великою

мірою експлуататорсько-паразитарною, оскільки за основ-

ний метод одержання додаткового продукту мала експлуа-

тацію сусідніх землеробських племен та грабіжницькі вій-

ськові походи. В «Історії» Геродота є розповіді про насиль-

ства, що їх скіфи чинили на загарбаних місцевостях, зокре-

ма протягом 28 років — у Передній Азії. Так само вони

поводилися і на території нинішньої України. З визиску

місцевого землеробського населення Лісостепу вони мали

величезні багатства, економіка ж самих землеробів під

тягарем зовнішньої експлуатації занепадала. Так, уже з

кінця V ст. до н. е. припиняється життя на поселеннях ба-

сейну Тясмина.

Причорноморська Скіфія, за Геродотом, поділялася на

три царства — басілеї; одне з них очолював головний цар,

а два інших — молодші царі (ймовірно, сини головного).

Спадкова влада передавалася за традиціями мінорату від

батька до молодшого сина. Суспільство (без найвищої ари-

стократії) складалося з трьох стапово-кастових груп — об-

щинників, воїнів, жерців. На думку фахівців, ці соціальні

відмінності могли зумовлюватися відмінностями етнічни-

ми,—

адже в етнографії відомі випадки, коли владні або

якісь інші функції в багатоетнічному суспільстві цілком

зосереджував у своїх руках один з етносів

Розквіт скіфської державності припадає на VI—IV ст.

до н. е. і виявляється, зокрема, у феномені царських курга-

нів.

Однак шлях до завершення процесу класоутворення

заступав принцип колективного користування землею, що

консервував родоплемінні відносини. Ряд дослідників про-

понують кваліфікувати кочівницьке суспільство як таке,

в котрому співіснували тенденції двох формацій — первин-

ної первіснообщинної та вторинної класової.

Скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона уві-

брала в себе досягнення місцевих племен, передових циві-

лізацій Сходу, Кавказу і особливо Греції, а пізніше — і

Риму. В свою чергу, Скіфія справляла істотний вплив на

економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідео-

логію землеробського населення лісостепової України.

А проте, як ми вже наголошували, тривала експлуатація з

боку кочовиків врешті-решт виснажила господарські ресур-

си Лісостепу, і це стало однією з головних причин загибелі

Скіфії.

З кінця III ст. до н. е. розпочався заключний період її

історії. Під натиском сарматів основна частина скіфів ві-

дійшла в Нижнє Подніпров'я й у Степовий Крим. Була

заснована нова столиця із грецькою назвою Неаполь, тобто

Нове місто. Залишки цього міста можна тепер побачити

на околиці сучасного Сімферополя. Нове державне об'єд-

нання відоме в літературі як Мала Скіфія.

Заключний період історії скіфів характеризувався даль-

шим розвитком державності й етнічної консолідації, за-

родженням міських форм життя, пожвавленням торговель-

них і культурних зв'язків з грецькими містами Північного

Причорномор'я. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла

у II ст. до н. е. В перших століттях нової ери спостеріга-

ється ще одне піднесення економічної й політичної могут-

ності Малої Скіфії, після чого під ударами сарматів з пів-

ночі та римських міст-держав з півдня вона у III ст. н. е.

фактично припиняє своє існування.

Отже, розвиток скіфської кочівницької державності не

був безперервним й поступально висхідним. її піднесення

та занепад визначалися переважно масштабами і характе-

ром зовнішньоексплуататорської діяльності скіфів.

У III ст. до н. е. в Північне Причорномор'я зі сходу

почали проникати іраномовні сарматські племена. У II ст.

до н. е. вони зайняли межиріччя Дону й Дніпра, на рубежі

нової ери — Дніпра і Дністра. Частина сарматів зайшла у

лісостепове Правобережжя, на територію місцевих земле-

робських племен, у тому числі слов'янських.

Із сарматами пов'язаний великий період в історії Укра-

їни.

Протягом шести століть вони панували в степах Пів-

нічною Причорномор'я. Давні автори відзначали спорідне-

ність сарматів і скіфів, мова яких належала до північно-

східної групи іранських мов.

Економічні й культурні зв'язки з грецькими та римськи-

ми містами Північного Причорномор'я сприяли поглиб-

ленню у сарматів процесу формування станово-класового

суспільства, посиленню племінної знаті. Проникнення їх у

причорноморські міста і навіть входження в правлячі ди-

настії Боспорського царства призвело до сарматизації ан-

тичної культури.

Від середини III ст. н. е. сармати втрачають провідне

становище в причорноморських степах. У цей час тут з'я-

вились вихідці з Прибалтики — готи. Вступивши в спілку

з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне з

сарматських угруповань), готи здійснювали спустошливі

напади на римські міста Північного Причорномор'я. А в

IV ст. н. е. у степовій Україні з'явилися нові кочівники —

гуни.

Античні міста-держави Північного Причорномор'я. Ве-

лику роль в історії України відіграли античні міста-дер-

жави Північного Причорномор'я. Як органічна частина ан-

тичної цивілізації, вони жили і розвивались у тісній взає-

модії з місцевим причорноморським населенням. Останнє,

як ми вже наголошували, впродовж цілого тисячоліття від-

чувало на собі вплив високої античної культури, що знай-

шло свій вияв у прискоренні їхнього соціально-економіч-

ного та культурного розвитку.

Заселення греками Північного Причорномор'я відбува-

лося в умовах формування рабовласницького ладу і від-

носного перенаселення в Греції. Колонії засновувалися, як

правило, організовано. їхали сюди в основному безземель-

ні селяни, ремісники, торговці. Уже в перші століття коло-

нізаційних процесів (VII—VI ст. до н. е.) визначилися

грецькі центри, особливо активні у заснуванні колоній.

Це насамперед міста малоазійського узбережжя Іонії (зо-

крема Мілет), а також дорійська колонія Гераклея Пон-

тійська.

В історії античних міст-держав Північного Причорномо-

р'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час

з VI по середину І ст. до н. е. й характеризується відносно

самостійним життям на базі еллінських традицій і мирни-

ми відносинами зі скіфськими племенами. Другий припа-

дає на середину І ст. до н. е.— 70-ті роки IV ст. н. е., коли

міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Ри-

му й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів го-

тів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорно-

мор'ї утворилися чотири основних осередки. Перший — це

побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів.

У другій половині VII ст. до н. е. греки заснували на

о. Березань (тоді півострів) поселення Борисфеніду. В пер-

шій половині VI ст. до н. е. на правому березі Бузького

лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський

лиман (поблизу сучасного с. Парутіно Очаківського райо-

ну Миколаївської області), вихідці з Мілета заклали Оль-

вію — згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст

Північного Причорномор'я. її зручне географічне поло-

ження сприяло налагодженню тісних торговельних зв'яз-

ків із землеробами Лісостепу та кочовиками Степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України

склався в районі Дністровського лиману, де розташовува-

лися міста Ніконій (поблизу сучасного с. Роксолани Оде-

ської області) і Тіра — на західному березі Дністровського

лиману, в північній частині нинішнього Білгород-Дністров-

ського (за середньовіччя тут була зведена фортеця). Гео-

графічне положення й особливості господарства Тіри обу-

мовлювали її тісні економічні, політичні й культурні зв'яз-

ки з Ольвією та Істрією.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Кри-

му. Головне місто тут — Херсонес Таврійський (на захід-

ній околиці нинішнього Севастополя). Заснували його у

422—421 рр. до н. е. вихідці з Гераклеї Понтійської. Про-

тягом усієї античної історії Херсонес був великим еконо-

мічним, політичним, культурним центром, що справляв по-

мітний вплив на розвиток місцевого тавро-скіфського на-

селення. Крім Херсонесу, в цьому районі Криму розташо-

вувалися також міста Керкинітіда (сучасна Євпаторія) і

Калос-Лімен.

Четвертий центр античної культури в Північному При-

чорномор'ї виник на Керченському й Таманському півост-

ровах. Тут були побудовані міста Пантікапей (нинішня

Керч),

Феодосія, Фанагорія (поблизу сучасної станиці Сін-

на на Таманському півострові), Гермонаса (нині станиця

Таманська), Горгіппія (тепер Анапа). Всі вони засновані

переважно в VI ст. до н. е. вихідцями з іонійських міст.

У V ст. до н. е. ці міста об'єдналися в Боспорську держа-

ву, до складу якої увійшли й місцеві племена.

За формою політичного устрою та адміністративно-те-

риторіальною структурою античні міста-держави Півден-

ної України були тотожними з грецькими полісами і явля-

ли собою (за винятком Боспору) рабовласницькі демокра-

тичні республіки. Політичним, економічним і культурним

центром держави було місто, навколо якого знаходилась

хора (сільськогосподарська округа).

Протягом усієТ своєї історії міста-держави Північного Причорно-

мор'я підтримували тісні культурні, економічні й політичні контакти з

Грецією та Римом. Залежність від метрополії спричинювалася до су-

перечностей, які подеколи переростали в справжні воєнні конфлікти.

Так, причорноморські міста-держави у V ст. до н. е. входили до складу

Афінського морського союзу, а згодом брали участь у війнах понтін-

ського царя Мітрідата VI Євпатора з Римом. Мали місце й зіткнення

колоній зі своїми північними сусідами. Відомі, зокрема, війни Херсонес

проти Скіфської держави в Криму. Наприкінці II ст. до н. е. Херсонес

змушений був звернутися по допомогу до Мітрідата. Направлене ний

військо на чолі з полководцем Діофантом розбило скіфів та оволоділо

їхньою столицею Неаполем.

Натиск північних племен на узбережні міста в останні

століття до н. е. й перші століття н. е. штовхав їх під про-

текторат Риму. Тож у ряді пунктів Північного Причорно-

мор'я римляни розташували свої гарнізони, а Ольвія,

Херсонес і Тіра увійшли до складу римської провінції

Нижня Мезія.

*Ч

* * *

Таким чином, стародавнє різноетнічне населення тери-

торії нинішньої України пройшло в своєму розвитку всі

основні формаційні етапи: кам'яний (палеоліт, мезоліт,

неоліт),

мідно-кам'яний, бронзовий, ранній залізний віки.

Були створені відповідні цим етапам типи суспільно-госпо-

дарської організації життя: первісна палеолітична та ро-

дова общини, племінна структура, станово-класове суспіль-

ство.

Особливе значення для історичного прогресу на наших

землях мала тисячолітня епоха античної цивілізації Пів-

нічного Причорномор'я. Давньогрецькі міста-держави спра-

вили великий вплив на соціально-економічний, політичний,

культурний розвиток не лише сусідніх з ними скіфів, сар-

матів та ін., а й більш віддалених племен, у тому числі

слов'янських. Давні традиції зв'язків з культурою Півден-

но-Східної Європи перейняла згодом Київська Русь.

Рекомендована література

Античнне города-государства Северного Причерноморья // История

Україшской ССР: В 10 т. К., 1981. Т. 1.

Археологія Української РСР: У 3 т. К., 1985. Т. 1; 1986. Т. 2.

Бсрезанская С. С, Отрощенко В. В., Чередниченко Н. Н., Шарафут-

дапоза И. Н. Культури зпохи бронзи на территории Украйни. К-, 1986.

Березанська С. С, Ляшко С. М. Вивчення ремесла за виробничими

комплексами з пам'яток доби бронзи//Археологія. 1989. № 3.

Бибиков С. Н. Хозяйствеино-зкономический комплекс развитого Три-

полья (Опьіт изучения первобитной зкономики) // Сов. археология.

1965.

№ 1.

Бибиков С. Н. Древнейший музмкальньїй комплекс из костей мамон-

та.

К.. 1981. - . •