Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

Загинув Роман у битві під Завихостом (у Польщі)

19 червня 1205 р.

У давньоруських літописах міститься ряд характеристик Романа

Мстиславича — згодом героя народної традиції та усних переказів.

Відзначаючи зосередження влади в руках великого князя, один з лі-

тописців титулує його «царем і самодержцем всієї Русі». Галицько-Во-

линський літопис засвідчує хоробрість Романа, який кидався на «пога-

них (кочовиків.— Л. М.) як лев, сердитий був як рись, нищив ворогів

як крокодил, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур».

Розповідаючи про успішну боротьбу Романа з половцями і литовським

племенем ятвягів, народний переказ звертається до нього: «Ой, Романе,

Романе, лихим живеш, Литвою ореш». Трудящий люд Галицько-Волин-

ської землі схвалював розправи Романа над місцевим боярством, оці-

нивши похмурий гумор князя, який, караючи боярських «коромольників»,

примовляв: «Не побивши бджіл, не їсти меду»...

Після загибелі Романа боярство Галицько-ВолинськоІ

землі, скориставшись з малолітства його синів Данила і

Василька, розпочало боротьбу за посилення своєї влади.

При цьому визначилося протистояння двох основних тен-

денцій: з одного боку, прагнення до збереження й зміцнен-

ня князівства, а з іншого — до поділу та роздроблення

його території. Прихильниками об'єднання земель під вла-

дою великого князя виступали середньозаможне боярство,

городяни. Вони побоювалися необмеженої сваволі бояр-

ської верхівки, яка зосередила в своїх руках великі зе-

мельні багатства. Князівську владу підтримувала також

група володимирських бояр на чолі з Вячеславом Товс-

тим, котрі надавали підтримку вдові Романа Ганні та її

синам. Серед найзаможнішого боярства — супротивника

великокнязівської влади — головував Володислав Кор-

мильчич. За них стояв бельзький удільний князь. В усоби-

ці втрутилися чернігово-сіверські князі, а також Угорщи-

на й Польща — останні з метою захопити Галичину і Во-

линь.

Галич не раз переходив з рук у руки. Княгиня Ганна

з синами змушена була поневірятись по дворах угорського

та польського володарів.

1214 року у Спиші Угорщина й Польща домовилися про

свою політику щодо Галицько-Волинського князівства.

Угорщина загарбала Галичину, а Перемишль було переда-

но краківському князеві Лешку. В 1215 р. за згодою Леш-

ка Данило й Василько одержали батькову вотчину—Во-

лодимир.

У 1219 р. галичани повстали проти угрів. Боярство за-

просило на галицький стіл Мстислава Удатного, який кня-

зював у Галичі до 1228 р. Тим часом Данило і Василько

об'єднали всі землі Волинського князівства, і Данило роз-

почав боротьбу за другу свою співбатьківщину — Галицьке

князівство. Після тривалих воєнних дій проти угорців та

чернігівського князя Михайла Всеволодича (він деякий час

тримав стіл у Галичі), Данило у 1238 р., спираючись на

підтримку городян і духовенства, оволодів Галичем та —

за висловом літопису — «поставив на Німецьких воротах

свою корогву». Так Данило відновив єдність Галицько-Во-

линського князівства.

У цей час виникла загроза німецької феодально-като-

лицької агресії. В 1237 р. об'єднаний Тевтонський орден

заніс меч над народами Прибалтики і Русі. Німецькі ри-

царі-хрестоносці починають нападати на руські землі.

В 1237 р. вони захопили Дорогочин і намагалися перетво-

рити його на опорний пункт для подальшого просування

на Галицько-Волинську землю. В 1238 р. очолене Данилом

військо розгромило хрестоносців і визволило Дорогочин.

Данило Галицький і надалі продовжував політику об'-

єднання земель Південно-Західної Русі. В 1240 р. він зай-

няв Київ і посадовив там свого воєводу Дмитра. Та мон-

голо-татарська навала зруйнувала ці плани Данила.

Боротьба проти монголо-татарської навали. Наприкінці

XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня вій-

ськово-феодальна Монгольська держава. В 1206 р. хан Те-

мучин (Чінгіс-хан) був проголошений ханом всієї Монго-

лії й розпочав відтоді здійснювати широку завойовницьку

політику. В 1221 р. він завоював Середню Азію та Хорезм.

Перед агресорами відкрився шлях на Закавказзя й При-

чорномор'я.

У 1222 р. монголо-татари через Кавказ вдерлися в при-

чорноморські степи і завдали поразки половцям у битві

на Дону. Половецький хан Котян відступив до Дніпра й

звернувся по допомогу до руських князів. Мстислав Га-

лицький, Данило, що княжив на Волині, князі київський,

чернігівський, смоленський разом з половцями виступили

проти ординців. Проте через неузгодженість дій князів у

битві на р. Калка 31 травня 1223 р. руські та половецькі

загони були розгромлені. Зазнавши великих втрат, монго-

ло-татари не наважилися продовжувати похід вглиб Русі

та повернули назад.

Після смерті Чінгіс-хана його наступник хан Удегей про-

довжував агресивну зовнішню політику. Очолити похід на

Русь мав онук Чінгіс-хана Батий, улус якого знаходився

на заході монгольських володінь. Наприкінці 1237 р. Ба-

тий рушив на руські землі. Протягом 1237—1238 рр., незва-

жаючи на героїзм руських воїнів, були розгромлені війська

рязанського, володимиро-суздальського князів. Монголо-

татари здобули штурмом і спалили Рязань, Володимир,

Москву, Твер та інші міста. Північно-Східна Русь була

спустошена.

У 1239 р. монголо-татарські орди на чолі з Менгу-ха-

ном, знову розгромивши половців, почали завойовувати

Південно-Західну Русь. Навесні 1239 р. вони захопили Пе-

реяслав, зруйнували й спалили його. Така ж сама доля

спіткала Чернігів. Від нього нападники повернули на Ки-

їв.

Проте Менгу-хан не наважився штурмувати це місто,

в якому стояла сильна залога на чолі з воєводою Дмит-

ром, і, знищивши навколишні села, пішов на з'єднання з

голозпими силами Батия.

Восени 1240 р. монголо-татари «многом множеством

сили своєй» знову підступили до Києва й облягли його.

Понад 10 тижнів тривав штурм. Зрештою впала остання

твердиня киян — «град Володимирів». Вороги вдерлися в

київський дитинець. Останні захисники трималися в Деся-

тинній церкві. Від ударів пороків стіни храму завалилися.

Всі,

хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-тата-

ри остаточно захопили «верхнє» місто («княжий город») і

повністю зруйнували його, а людей, за словами суздальсь-

кого літописця, «от мала до велика все убиша мечем».

Здобувши Київ, кочовики рушили на Галицько-Волин-

ську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, вони взя-

ли н зруйнували міста Волині — Кам'янець, Ізяслав, Ко-

лодяжин, Луцьк, Володимир, а жителів хан Батий «взя

и копьем и избил не щадя». Під Галичем орди з'єдна-

лися, після триденної облоги оволоділи містом і знищили

його.

У 1241 р. ординці вийшли на західні рубежі Русі та

вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. Наразив-

шись на рішучу відсіч, знесилені війська Батия у 1242 р.

повернули на схід. У пониззі Волги монголо-татарські фео-

дали заснували державу — Золоту Орду (столиця — м. Са-

рай),

під владу якої потрапили народи Русі, Хорезму,

Північного Кавказу, Поволжя.

Культура періоду феодальної роздробленості. Культура

руських земель періоду феодальної роздробленості розви-

валася на спільній основі багатої культури давньоруської

народності. Нові політичні та економічні умови справили

певний вплив на її розвиток. Незважаючи на усобиці й на-

пади половців, відбувалося неухильне піднесення давньо-

руської культури. Вона дедалі більше демократизувалася,

оскільки до культурного життя залучалися ширші суспіль-

ні верстви, нові землі та міста. Писемність, наприклад,

З 1-358

уже не була привілеєм лише феодальної верхівки, вона

ставала звичайним явищем і в середовищі городян.

На тлі загального розвитку давньоруської культури ви-

являлися певні локальні відмінності. Поряд із старими

культурними центрами — Києвом, Новгородом, Черніго-

вом — підносяться нові — Володимир-на-Клязьмі, Галич,

Полоцьк та ін. Культура кожної землі набуває своєрідних

рис,

які відбилися в літературі, архітектурі, живопису. Ви-

сокорозвинута культура Русі XII—XIII ст. мала значний

вплив на культури інших слов'янських і неслов'янських на-

родів Європи.

Народна творчість, просякнута давніми реалістичними

традиціями, зміцнювала свої позиції у феодальній культу-

рі Русі, чому сприяв розвиток продуктивних сил країни.

В усіх землях спостерігався вплив фольклору на літерату-

ру, дерев'яного будівництва — на кам'яну архітектуру то-

що.

Загострювалася боротьба передових і реакційних тен-

денцій в культурному житті, що виражалося, зокрема,

в боротьбі об'єднавчих, патріотичних ідей проти ідей кня-

зівсько-удільного роздроблення.

Дальшого розвитку в період феодальної роздробленості

набула давньоруська література. Вона, як і до цього, збе-

рігала загальноруський характер і відбивала, насамперед,

ідеологію класу феодалів. Значна частина літературних

творів присвячувалася церковно-богословській тематиці.

Літописці творили як у Києві, так і в окремих землях.

Провідним центром літописання в XII — першій половині

XIII ст. залишався Печерський монастир — осередок кон-

солідації патріотичних сил на Русі. Звідси вийшли видат-

ні літописці Никон, Нестор — автор загальновідомого тво-

ру «Повесть временньїх лет», в якому проводиться ідея єд-

ності Руської землі. У Видубецькому монастирі в Києві

був створений Київський літопис, що охоплює події від

1111 до 1200 р. Автори цього твору описують діяльність

князів, зокрема Володимира Мономаха та його синів, по-

ходи проти половців, закликають до єднання Русі.

Літописи складалися також в інших великих центрах

Русі — Володимирі-на-Клязьмі, Новгороді, в Галичині, на

Волині.

Виникли й суто літературні, художні твори, в яких вті-

лилися риси усної народної творчості. В Галичі за князю-

вання Романа Мстиславича творив «премудрий книжник»

Тимофій (родом з Києва) — автор оповіді про останні ро-

ки життя Романа та початок діяльності його сина Дани-

ла (приблизно до 1211 р.). Письменник змалював яскравий

образ Романа як видатного державного діяча, котрий гід-

но «наслідував предка свого Мономаха...».

Найславетнішим зразком давньоруської літератури

XII ст. е «Слово о полку Ігоревім» (створене, ймовірно,

у Києві). Своєрідним літературним твором є «Києво-Пе-

черський патерик», складений наприкінці XII — на почат-

ку XIII ст. До збірника увійшли житія святих, повчання,

різні оповіді («Про зодчих», «Про живописців») тощо. Бо-

ротьба проти половців і монголо-татар відображена в би-

линах, а також у «повістях», вміщених у літописах (на-

приклад, про поразку руських військ на Калці).

У другій половині XII — першій половині XIII ст. три-

вав розвиток архітектури, художнього ремесла, живопису

Давньої Русі. В окремих землях головні міста забудову-

ються оборонними та культовими спорудами, нерідко вико-

наними у традиціях місцевої народної архітектури. їх спо-

рудженнями керували досвідчені будівничі. Літопис пові-

домляє, наприклад, що міські укріплення на Волині зводив

«мужг. хитрнй» Олекса.

На Подніпров'ї розвивалися й взаємозбагачувалися по-

в'язані єдиними стильовими особливостями київська, чер-

нігівська та переяславська архітектурні школи. В Києві

будуються соборні церкви Видубецького і Михайлівського

Златоверхого монастирів, церква Богородиці Пирогощі на

Подолі (1132 р.), Кирилівська та ін. У Чернігові у другій

половині XII ст. були споруджені Єлецький собор, церква

П'ятниці, високохудожні архітектурні пам'ятки виникають

у Володимирі-на Клязьмі: Успенський і Дмитрівський собо-

ри та Золоті ворота, Покровська церква на Нерлі; в Нов-

городській землі побудували церкву Спас-Нередиця.

Протягом XII—XIII ст. велике кам'яне будівництво

здійснювалося в Галичі. Зведено кам'яний князівський па-

лац, Успенський собор (1157 р.), церкву Пантелеймона

(1200 р.) та ін.

Літопис наводить яскраву картину спорудження Данилом храму в

Холмі: «Звів також [Данило] церкву св. Іоанна [Златоустого], красну

і гожу. І споруда її була така: склепінь чотири; кожного вугла—скле-

піння, і стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним

умільцем; троє вікон прикрашені стеклами римськими, при вході в алтар

стояли два стовпи з цілого каменя, і на них — склепіння; а верх же

вгорі прикрашений зорями золотими на лазурі; внутрішній поміст її

був вилитий з міді і чистого золота, так що блищав він, як дзеркало.

Дверей же її двоє прикрашені каменем тесаним — галицьким білим і

зеленим холмським, різьблені одним умільцем Авдієм... [на західних две-

рях] був зроблений Спас, а на північних святий Іоанн [Златоустий],

так що всі, хто дивився [на них], дивувався. Прикрасив [Данило] ка-

мінням дорогим і золотом також ікони, які він приніс із Києва..»

Розвивався й монументальний розпис — оздоблення ін-

тер'єру давньоруських палаців і храмів, що прикрашалися

настінними мозаїками, фресками, різьбленим каменем,

іконами. В Києво-Печерському монастирі діяла іконописна

майстерня, де творив художник Алімпій. Видатною пам'ят-

кою живопису тих часів є мініатюри в літописах.

Високого рівня досягли також ювелірна справа (оброб-

ка дорогоцінних металів — зернь, скань, чернь, карбування,

інкрустація, тонке литво тощо), музично-пісенне мистецт-

во.

В Галицько-Волинському літопису, наприклад, згадує-

ться «словутьннй п'Ьвец'ь» Митуса, який співав у супро-

воді арфи або лютні.

Отже, незважаючи на князівські усобиці й напади кочо-

виків,

культура Давньої Русі невпинно розвивалася. За

своїм ідейним багатством і художніми якостями вона пе-

ревершувала культури багатьох народів середньовічної Єв-

ропи. Грунтуючись на скарбниці єдиної культури Київської

Русі, вона і в умовах роздроблення втілювала ідею єднос-

ті Руської землі. Монголо-татарська навала урвала цей

злет творчої думки, чимало пам'яток архітектури, живо-

пису, літературних творів загинуло в згарищах. Проте й у

тяжких умовах ординського іга наші предки зберегли і

примножували багатющі традиції давньоруської культури.

В першій половині XIII ст. у Південно-Західній Русі

підноситься Галицько-Волинське князівство («королівство

Русі»).

Проте влада великого князя, помітно посилившись,

не зміцнилася остаточно, процес феодальної роздробленос-

ті

на цих землях не був подоланий.

У 1239—1240 рр. процеси централізації й політичного

піднесення, що визначилися в Південно-Західній Русі, бу-

ли перервані монголо-татарською навалою.

Із завоюванням руських земель Золотою Ордою закін-

чився великий період вітчизняної

історії,

період поступаль-

ного розвитку Давньої Русі. Загарбники практично зруй-

нували господарство, матеріальну й духовну культуру Русі.

Від багатьох міст і сіл залишилися лише згарища. Проте

руський народ ціною величезних жертв врятував Західну

Європу від ординців.

Рекомендована література

Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. К., 1990.

Древнерусские княжества X—XIII вв. М., 1975.

Історія та історіографія України. К-, 1985.

6»

Історія Української РСР: У 8 т„ 10 ки. К., 1977. Т. 1, кн. 1,

розд.

VIII.

Котляр М. Ф. Данило Галицький. К., 1979.

Крип'якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. К., 1984.

Лихачев Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое зна-

ченис. М.; Л., 1947.

Лихачев Д. С. «Слово о полку Игореве»: Ист.-лит. очерк. 2-е изд.,

доп.

М.; Л., 1955.

Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волмнской Руси. М., 1950.

Пашуто В. Т. Героическая борьба русского народа за независимость

(XIII в.). М., 1955.

Рьібаков Б. А. Древняя Русь: Сказання. Бнлинн. Летописи.

М, 1963.

Толочко П. П. Древнерусский феодальний город. К., 1989.

ЛЕКЦІЯ 5

ПІВДЕННО-ЗАХІДНА РУСЬ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ

ХНІ —СЕРЕДИНІ XIV ст. ЗАГАРБАННЯ РУСЬКИХ

ЗЕМЕЛЬ ПОЛЬЩЕЮ, УГОРЩИНОЮ ТА ЛИТВОЮ

ф Золотоординське іго на Південно-Західній Русі ф Со-

ціально-економічний розвиток ф Галицько-Волинське кня-

зівство у 40—60-х роках XIII ст. Боротьба Данила Галиць-

кого проти Орди ф Галицько-Волинське князівство за на-

ступників Данила ф Політичний лад Галицько-Волин-

ського князівства ф Загарбання Польщею і Литвою пів-

денно-західних руських земель ф Київське князівство в

XIV ст. ф Культура Південно-Західної Русі

Золотоординське іго на Пізденко-Західній Русі. Мой-

голо-татарська навала завдала величезної шкоди Півден-

но-Західній Русі. В руїнах і згарищах лежали міста-і села,

припинили існування чимало осередків ремесла, торгівлі,

культури. Багато люду загинуло або потрапило в полон.

Внаслідок ординського панування уповільнився процес по-

літичного розвитку Русі: поглибилася феодальна роздроб-

леність, загальмувалося об'єднання руських земель.

Південно-Західна Русь підпала під залежність держави

хана Батия — Золотої Орди. Монголо-татари безперервно

грабували руське населення. Воно обкладалося податками,

поборами та відбувало численні повинності: данину, мито,

плужне, підводне, корм, «війну», ловче тощо. За князями

й боярами були залишені їхні володіння, але місцеві зем-

левласники підкорялися владі ханів та їхніх намісників —

баскаків. Лише церква звільнялася від данини. Монголо-

татарське іго було особливо нестерпним для селян і горо-

дян, що зазнавали подвійного гніту: від ханів і від «сво-

їх» господарів — місцевих князів, бояр, церковних феода-

лів та управителів.

Навала кочовиків змінила політичне становище Русі.

Хани здійснювали політику, спрямовану на збереження й

поглиблення феодальної роздробленості, підтримували

чвари МІНІ руськими князями і цим зміцнювали свою владу

над ними. Посилився економічний і політичний занепад

Києва та всього Придніпров'я. Батий передав Київ у воло-

діння володимиро-суздальському князеві Ярославу Всево-

лодовичу, який тримав тут свого намісника — боярина

Дмитра Єйковича. Після смерті Ярослава у 1249 р. Київ

і Київська земля перейшли під владу Олександра Невсько-

го,

але Олександр не сидів у Києві. Деякий час тут кня-

жив його брат Ярослав. Після нього ординці передавали

управління Києвом князям різних руських земель. Посту-

пово Київ втратив значення і церковного центру—напри-

кінці XIII ст. митрополит переїхав звідси у Володимир-на-

Клязьмі.

Чернігово-Сіверською землею монголо-татари управля-

ли за допомогою місцевих князів. Посилилося дроблення

Чернігово-Сіверщини на дрібні князівства. Чернігів втра-

тив значення політичного центру землі; цю роль почав ві-

дігравати Брянськ. Переяславське князівство взагалі при-

пинило існування як окрема земля.

Російські дореволюційні історики (наприклад, С. М. Соловйов)

твердили, що Придніпров'я з Києвом після монголо-татарської навали

начебто опинилося в стані цілковитого запустіння. Насправді ж навіть

на Переяславщині частково залишалося сільське населення, а ряд міст,

зокрема Київ, і надалі зберігали своє значення економічних і культур-

них центрів.

Як вважали українські дореволюційні дослідники, і серед них

В.

Б. Антонович, ординське панування внаслідок нібито знищення на

Придніпров'ї князівсько-боярської верхівки призвело до утворення тут

якогось особливого «общинного» ладу. Проте Золота Орда, в якій роз-

вивалися феодальні відносини, не могла проводити політику ліквідації

місцевих феодалів. Якраз навпаки — вона всіляко підтримувала князів

і бояр та особливо церковних феодалів, але повсякчас контролювала їх

через своїх баскаків.

Соціально-економічний розвиток. Незважаючи на гніт

Золотої Орди, у другій половині XIII — на початку XIV ст.

у Придніпров'ї, на Поділлі, Волині відбудовувалося госпо-

дарство, підірване монголо-татарською навалою. Руське се-

лянство відновлювало ниви, що «лядиною поросли», по-

верталося на згарища сіл, засновувало нові поселення. По-

ступово відроджувалися міста, ремесла, торгівля. В Гали-

чині, на Волині в другій половині XIII—XIV ст. працювали

ремісники різних спеціальностей: ковалі, зброярі, шевці,

кушніри, чинбарі, римарі. Високого рівня знову досягло

художнє ремесло. Розвивалися промисли — рибальство,

полювання на хутрових звірів, бджільництво, в Прикар-

патті— солеваріння, на Поліссі — виробництво заліза в

руднях. Великими торговельними центрами стають Київ,

Холм, Львів, Луцьк, Володимир-Волинський, Перемишль,

Кам'янець. Зокрема, Київ вів жваву торгівлю з російськи-

ми містами, з генуезькими містами-колоніями в Криму.

Князі постійно дбали про розвиток міст, ремесла, тор-

гівлі. Так, Данило Романович запрошував до Холма «нім-

ців,

іноязичників і ляхів». З Наддніпрянщини тікали до

цього міста від татарських утисків «сідлярі, лучники, са-

гайдачники, ковалі, золотарі» та інші ремісники. «І було

життя й наповнило довкола городу двори, поля і села».

Сприяв Данило й економічному розвоєві новозбудованого

Львова.

У другій половині XIII—XIV ст. тривало розширення й

зміцнення великої феодальної земельної власності — осно-

ви феодального ладу. Великі князі роздавали землі боярам

за їхню військову службу — «до волі господарської» (до

волі великого князя), «до живота» (до смерті феодала),

«в отчину», тобто з правом передачі землі в спадщину.

Спираючись на великокнязівську владу, місцеві феодали

посилювали своє панування над залежним селянством, яке

сплачувало на користь великого князя данину — татарщи-

ну (її раніше збирали баскаки), серебщину, відбували різ-

ні повинності, а на користь місцевих феодалів — оброк

Ддякло) натурою: хутром, воском, зерном.

Галицько-Волинське князівство у 40—60-х роках ХШст.

Боротьба Данила Галицького проти Орди. Невдовзі після

монголо-татарського нашестя Данило і Василько повер-

нулися з Угорщини на Волинь. Колись густо залюднена,

земля лежала тепер у руїнах і згарищах. На Волині та в

Галичині знову підвело голову бунтівне боярство. Галиць-

кий книжник писав: бояри, хоч і вважають Данила вели-

ким князем, та насправді «самі тримали всю землю»; вла-

ду в центральній Галичині й на Пониззі утримував боярин

Доброслав Судьїч, на Перемишльщині старшинував боя-

рин Григорій Васильович... «І були в землі [Галицькій]

велике замішання і грабунок від них».

Проте, маючи підтримку з боку простолюду, невдоволе-

ного сваволею бояр, та скориставшись з боярських між-

усобиць, Данило зрештою зміцнив свою владу.

Коли в 1241 р. на Пониззі та в Перемишльській землі спалахнуло

повстання селян і городян проти місцевого боярства, Данило вирядив

туди своє військо на чолі з печатником (хранителем державної печатки)

Кирилом, щоб, за словами з літопису, «переписати грабунки нечестивих

бояр і вгамувати землю». Галицьке боярство запросило до себе черні-

гівського князя Ростислава Михайловича, однак Данило ув'язнив бояр-

ських ватажків — Доброслава і Григорія, вигнав дружини Ростислава

з Пониззя та повоював Болохівську землю, якою правили місцеві боя-

ри — спільники Ростислава. Чернігівський князь не відмовився від своїх

домагань на Галичину. 1242 року він виїхав до Угорщини. Ставши зятем

короля Бели IV, у 1244 р. на чолі угорського війська пішов на Пере-

мишль. Роблячи ставку на Ростислава, Бела в такий спосіб прагнув

перетворити в майбутньому Галичину на провінцію Угорського королів-

ства. Але після сутичок з дружинами Данила зять Бели повернувся

в Угорщину. Наступного року, підтримуваний угорськими та польськими

феодалами й приєднавши до свого війська дружини бунтівних гали-

цьких бояр, Ростислав удруге вдерся в Галичину, здобув Перемишль

та обложив м. Ярослав (на р. Сян). Заручившись допомогою з боку

литовського князя Міндовга та мазовецького князя Конрада, Данило й

Василько з великими силами вирушили під Ярослав. 17 серпня 1245 р.

відбулася вирішальна битва. Нападники зазнали нищівної поразки;

були полонені угорський воєвода Фільней та інші воєначальники; Рости-

слав урятувався втечею.

Битва під Ярославом зміцнила владу Данила та піднес-

ла міжнародний престиж Галицько-Волинського князівст-

ва. Влада Данила тепер поширювалася на всю Галичину,

Дорогичинську, Белзьку та Холмську землі. Його брат Ва-

силько тримав як співправитель Володимир і більшу части-

ну Волині. Брати правили у цілковитій злагоді. Хани Зо-

лотої Орди, звісно, вважали небезпечним для себе дальше

посилення Галицько-Волинського князівства. В 1245 р. до

Данила прибули посли від Батиєвого намісника Мауці з

вимогою «Дай Галич!» Щоб утримати за собою «полуотчи-

ну» — Галичину, князь змушений був наприкінці того ж

року виїхати до Орди. Визнавши себе васалом хана, він

зберіг за собою свої володіння («и поручена бьіть земля

еґо ему, иже беаху с ним-ь»). Все ж залежність Галицького

князівства від Орди була меншою, аніж інших земель Ру-

сі.

Зокрема, сюди не наїжджали ханські баскаки, тут не

здійснювалися фіскальні переписи населення. Галицько-во-

линські князі були зобов'язані під час воєнних походів над-

силати своє військо у розпорядження ханів та інколи спла-

чувати татарщину.

Данило та його оточення розглядали залежність від

Орди як вимушений крок. Князь галицький розпочав по-

слідовну й обачливу політику, спрямовану на визволення

Русі від іга кочовиків. З цією метою він здійснив ряд по-

ходів на литовське плем'я ятвягів, що нападали на при-

кордонні землі Волині, поширив свій вплив на Турово-Пін-

ське князівство; щоб піднести свій авторитет на руських