Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

протягом усього І тис. у ній зберігалися спільні риси. Сло-

в'янські поселення (площею, як правило, 1—2,5 га) розта-

шовувалися групами на близькій відстані одне від одного

на південних схилах річок та інших водоймищ. Люди про-

живали у напівземлянках або землянках із плетеними чи

зрубними стінами і вогнищем, а з V ст.— пічкою-кам'ян-

кою на долівці. Поховальний обряд — трупоспалення в ур-

ні або в ямці. Кераміка ліпна, зрідка оздоблена врізними

узорами. Лише частина слов'янського населення, що вхо-

дила до складу черняхівської культури, до кінця V ст. ко-

ристувалася високоякісним гончарним посудом провінці-

альноримських зразків. У другій половині І тис. слов'яни

вже самі почали виготовляти гончарний посуд та прикра-

шати його пишним хвилястим орнаментом.

Із знарядь праці відомі наральники, плугові чересла,

серпи, коси, струги, долота, свердла, різці від токарного

верстата, ножі, шила, кістяні проколки тощо, із предметів

побуту і прикрас — застібки (фібули), пряжки, кістяні

гребені (нерідко з багато орнаментованою спинкою), на-

миста, різноманітні підвіски, кільця, браслети і т. ін.

Господарство та соціальна структура східних слов'ян.

Основним заняттям східних слов'ян були землеробство та

скотарство. В перших віках н. е. вживалося дерев'яне ра-

ло,

але вже тоді з'являються і залізні наральники, які в

удосконаленому вигляді дійшли до давньоруського часу.

В IV ст. слов'янське населення черняхівської культури ви-

користовувало плуг з череслом. Урожай збирали серпами

та косами, зерно мололи на жорнах, хоча в першій поло-

вині І тис. у вжитку ще були й зер'нотерки. Основні куль-

турні злаки — просо, ячмінь, декілька сортів пшениці, жи-

то,

овес, бобові, ріпа та ін.

У слов'ян існували різні види ремесел (ливарне, залізо-

обробне, косторізне, гончарне і т. д.), які, починаючи з

VI—VII ст., концентруються в городищах. Найдавнішими

такими економічними і політичними центрами у згаданий

час були Зимнівське городище поблизу Володимира-Волин-

ського, а в Подніпров'ї — Київ.

Соціальні структури розвивалися в напрямі від первіс-

ної общини в перших століттях н. е. до сусідської общини.

Очевидно, в період великого розселення слов'ян та їхніх

походів на Візантію значно розвинулися суспільні інсти-

тути, притаманні стадії воєнної демократії.

Кількісне зростання міст як економічних і політичних

центрів, якісний прогрес різноманітних ремесел і торгівлі,

2 1-358 33

воєнні походи, в яких брали участь воїни з усіх слов'ян-

ських земель,— усе це сприяло створенню східнослов'ян-

ської держави — Київської Русі.

і * * *

Підведемо діякі підсумки. Письмові джерела І тис. фік-

сують слов'ян на порубіжжі Лісу і Лісостепу в межиріччі

Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують і нові архео-

логічні матеріали, які засвідчують спадкоємність матері-

альних пам'яток у вказаному регіоні, а також дані лінгві-

стики, зокрема

гідронімії.

За археологічними матеріала-

ми,

починаючи з середини І тис. слов'яни поділяються на

східних і західних. Тоді ж формується і південна група

слов'ян.

У першій половині І тис. південні райони Східної Єв-

ропи, крім слов'ян, населяли пізні скіфи, сармати, готи,

фракійці, котрі в IV—V ст. або відійшли на південь та

південний Захід, або ж були асимільовані слов'янським

населенням.

У процесі поступального соціально-економічного розвит-

ку — від первісної общини до великих племінних союзів

(княжінь) і зародження феодальних відносин — східні сло-

в'яни

досягли своєї державності.

Рекомендована література

Баран В. Д. Черняхівська культура. К., 1981.

Баран В. Д. Проблеми изучения раннеславянских древностей Юго-

Восточной Евроіш//Х Междунар. сьезд славистов. К., 1988.

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. К., 1968.

Йордан.

О происхождейии и деяниях гетов. М., 1960.

Максимов Е. В. Зарубинецкая культура на территорин УССР.

К., 1982.

Нидерле Л. Славянские древностн. М., 1956.

Петров В. П. Етногенез слов'ян. К., 1972.

Повесть временннх лет: В 2 ч. М.; Л. 1950.

Русанова И. П. Славянские древности VI—IX вв. М., 1976.

Рьібаков Б. А. Первие века русской истории. М., 1964.

Рьібаков Б. А. Новая концепция предмстории Киевской Руси // Исто-

рвя СССР. 1981. № 1.

Рьібаков Б. А. Язичество древних славян. М., 1981.

Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. М., 1979.

Славяне Юго-Восточной Европи в предгосударственний период.

К., 1990.

Трубачев О. Н. Язьїкознание и зтногенез славян // Тр. V Между-

нар.

конгресса археологов-славистов: В 4 т. К-, 1988. Т. 4.

ЛЕКЦІЯ

КИЇВСЬКА РУСЬ

Соціально-економічний розвиток: феодальне господар-

ство;

село і місто ф Суспільні відносини. Народні рухи ф

Утворення й політичний розвиток Давньоруської держави.

Походження назви «Русь» ф Культура Київської Русі

Соціально-економічний розвиток: феодальне господар-

ство;

село і місто. У результаті тривалого процесу полі-

тичної, економічної та етнокультурної консолідації схід-

нослов'янських племен на рубежі VIII—IX ст. виникла

Київська Русь з центром у Києві. Досить швидко вона зай-

няла провідні позиції в старому світі. Тогочасні арабські

та візантійські автори, скандінавські саги, французькі епіч-

ні твори розповідали про Русь як могутню державу, що

посідала важливе місце в системі європейських політичних

і економічних відносин. Аль-Масуді називав русів «вели-

ким народом». Славнозвісна «Пісня про Роланда» засвід-

чує участь руських дружин у війні проти Карла Великого.

Нікіта Хоніат повідомляв, що «християнніший» руський

народ врятував Візантію від навали половців.

Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало

й зміцнювалося власне усвідомлення безпосередньої при-

четності до світової історії. Не випадково на монетах Во-

лодимира Святославича великий князь київський зображу-

вався як візантійський імператор. За словами відомого

церковно-політичного діяча Русі першої половини XI ст.

Іларіона, Володимир і його попередники «не в худв бо и

нев'Ьдом'Б

земли владьічьствоваша, нь вь Руськв, яже ве-

дома и сльїшима всвми четьірьми концами земли».

Київська Русь відігравала особливу роль в історії Схід-

ної Європи. К. Маркс вважав цю роль аналогічною тій,

що її відігравала імперія Карла Великого в історії За-

хідної Європи.

Завершення процесів формування Давньоруської дер-

жави позитивно позначилося на етнічному розвиткові схід-

нослов'янських племен, які поступово складалися в єдину

давньоруську народність. її основу становили спільна те-

риторія, єдина мова й культура, відносно міцні економіч-

ні зв'язки. Протягом усього періоду існування Київської

Русі давньоруська народність — спільна етнічна основа

українців, росіян і білорусів — розвивалася шляхом даль-

шої консолідації.

2»

Русь справляла великий вплив на сусідні неслов'янські

народи. її досягнення в галузі суспільного, економічного й

культурного розвитку ставали надбанням Литви, естів, ла-

тишів, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюркських ко-

чових народів південноруських степів. Частина цих народів

етнічно й політично консолідувалася у складі Русі.

Існування Київської Русі як єдиної держави охоплює

період з IX ст. по 30-ті роки XII ст. Політична форма —

ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. її

територія простягалася тоді від Балтики до Чорного

(«Руського») моря і від Карпат до Волго-Окського межи-

річчя. В 30-х роках XII ст. на Русі розпочалася епоха фео-

дальної роздробленості, яка характеризувалася подальшим

розвитком продуктивних сил і феодальних виробничих від-

носин, кристалізацією федеративних форм правління. Ви-

дозмінюючи свою форму, Давньоруська держава проісну-

вала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-

татареьких завойовників.

Київська Русь відкрила новий — феодальний — період

в історії народів Східної Європи. Вони не знали в своєму

розвитку рабовласницької формації: феодалізм зароджу-

вався в них на базі первіснообщинного ладу. Головною

особливістю раннього етапу східноєвропейського феодаліз-

му було панування данинної форми експлуатації, так зва-

ного «полюддя». За словами К. Маркса, у Київській дер-

жаві існувала васальна залежність без ленів, або лени, що

полягали у виплаті данини. В міру захоплення князями

і знаттю общинних земель формувався феодальний маєток,

який викликав до життя таку форму експлуатації, як від-

робітку Вперше про них згадує літопис під 946 р. у зв'яз-

ку з реформою княгині Ольги. Запроваджені київською

адміністрацією «уроки» фактично стали нормованими

відробітками в господарстві феодалів. Зростання їхньо-

го значення обумовлювалося розвитком товарного ви-

робництва і збільшенням попиту на сільськогосподарську

продукцію.

Основною категорією населення, зайнятого на підробіт-

ках, були феодально залежні смерди. Вони мали власне

господарство, проте певний час повинні були працювати і

на феодала. В історичних джерелах згадується й інша ка-

тегорія підневільного населення: дворова челядь, або холо-

пи,

які перебували у цілковитій залежності від свого гос-

подаря. Близьким до холопського було становище рядови-

ків і закупів — колишніх смердів, які внаслідок посилення

експлуатації втрачали власне господарство й ішли в каба-

лу до феодала. Вони працювали за договором — «рядом»

(звідси «рядовичі») або відробляли позичені гроші —

«купу» (звідси «закупи»).

Третьою формою феодальної експлуатації на Русі була

грошова рента, засвідчена в письмових джерелах уже в

X ст. Згодом вона значно поширилася.

Форми феодальної експлуатації визначалися рівнем

розвитку виробництва і, в свою чергу, впливали на еконо-

мічне становище суспільства. Характерною особливістю

Київської Русі були прискорені темпи її соціально-еконо-

мічного розвитку.

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сіль-

ське господарство, збагачене давніми традиціями. Для об-

робітку грунту і вирощування врожаю використовувалися

досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха,

борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито,

пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні

вживалася парова ситема землеробства з двопільною і

трипільною сівозмінами, у лісовій — підсічна і перелогова.

Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зер-

на значно більше, ніж це було необхідно для задоволення

біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудо-

вих пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати у феодаль-

них господарствах велику кількість худоби.

Важливу роль у господарському розвитку Київської

Русі відігравало розвинене ремісниче виробництво, в пер-

шу чергу чорна металургія та металообробка. Асортимент

виробів із заліза налічував близько 150 назв, а давньо-

руські ковалі опанували всіма відомими тоді технічними і

технологічними прийомами його обробки: куванням, зварю-

ванням (зокрема, сталевих лез), гартуванням, інкруста-

цією кольоровими металами.

Високим рівнем майстерності відзначалися вироби «кузнецов злату

и серебру»: золоті діадеми і барми, колти і ланцюги, срібні браслети-

наручі тощо, виконані у техніці перегородчастих емалей, скані, черні,

литва, карбування. Майстерність давньоруських ремісників набула між-

народного визнання. У відомому трактаті ченця Теофіла із Падерборна

«Про різні художества» Русь названо країною, яка відкрила таємниці

«мистецтва емалі й різноманітності черні».

Ремесло розвивалося як у структурі господарства фео-

далів,

так і на вільній міській основі. У XII—XIII ст. по-

садські ремісники починають об'єднуватися в корпорації,

свідченням чого є назви міських кінців (районів) — гончар-

ський, теслярський, міських воріт — ковальські та ін., а та-

кож згадки письмових джерел про артілі городників і

мостників.

Стан сільськогосподарського і ремісничого виробниц-

тва визначав рівень розвитку торгівлі — як внутрішньої,

так і міжнародної. Найбільшими торговельними комуніка-

ціями були шляхи «от Грек», або «Грецький», який зв'я-

зував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, «Со-

ляний» і «Залозний», котрі вели в Галичину і на Кавказ.

Шлях Київ — Галич — Прага — Регенсбург сполучав Київ-

ську Русь з країнами Центральної та Західної Європи.

На міжнародні ринки Русь поставляла хутро, мед, віск, шкіри, деякі

види ремісничих виробів, продукцію сільського господарства, рабів,

завозила ж золото, срібло, коштовні тканини, вина, посуд, предмети

християнського культу, зброю. Основними торговельними партнерами

Давньоруської держави були Візантія, Волзько-Камська Булгарія, Хо-

зарія,

країни Арабського Сходу, скандінавські, центрально- та західно-

європейські.

В Русі існували купецькі об'єднання, що спеціалізувалися на тор-

гівлі з певними країнами або певними видами товарів. Відома, наприк-

лад,

іванівська община у Новгороді, яка зосереджувала у своїх руках

торгівлю воском, мала свій статут, розроблений майже одночасно з

гільдійськими статутами європейських країн. Купецькі корпорації «греч-

ників» і «залозників» торгували з Візантією і країнами Кавказу. В Киє-

ві, Новгороді, Смоленську, Володимирі та інших містах розташовували-

ся торговельні двори іноземних купців.

Не можна не згадати й практику кредитних операцій,

відбиту в законодавстві. В «Руськой правде» містяться

статті з регламентуванням порядку одержання боргів з

купців-боржників і сплати ними процентів під позичені

суми грошей.

Торгівля викликала до життя грошовий обіг. На ран-

ньому етапі (VIII—X ст.) на Русі оберталися арабські дір-

хеми, візантійські номісми і міліаресії, західноєвропейські

динари. За Володимира Святославича та Ярослава Мудро-

го Русь карбувала власні гроші — срібники і златники.

З XI ст. при розрахунках у великих торговельних операці-

ях використовувалися срібні зливки — гривни. Відомі грив-

ни трьох типів: київські, новгородські та чернігівські.

Розвиток феодальних відносин зумовлював поглиблен-

ня соціальної диференціації поселень. Більшість населення

була зайнята в сільськогосподарському виробництві й про-

живала у селах, відносно ж нечисленний адміністративний

апарат землеробських округ зосереджувався у феодальних

дворах — замках. У письмових джерелах сільські поселен-

ня часів Київської Русі мають кілька назв: «село», «сель-

цо»,

«деревня», «погост», «двор», «дом». Вони відрізняли-

ся не лише розмірами, а й соціальними функціями. «По-

гост» джерела визначають як центральне поселення окру-

ги (можливо — сільської общини), де знаходилися торги,

культові та общинні установи, «деревню» — як невеликі

дочірні поселення, засновані вихідцями із великих сіл,

«дворьі», або «домьі»,— як садиби окремих феодалів, осе-

редки феодальних володінь. Двори-замки мали міцні укріп-

лення.

Зміни, що відбувались у сфері суспільно-політичного й

економічного життя східних слов'ян у третій чверті І тис,

супроводжувалися виникненням нових форм поселень —

укріплених «градов», у яких слід убачати зародки міст. Це

були міжплемінні центри, порубіжні фортеці, пункти зосе-

редження зібраної данини, общинні сакральні місця. Саме

з таких градів зросло чимало найдавніших східнослов'ян-

ських міст — Київ, Чернігів, Псков, Ізборськ, Стара Ла-

дога та ін. За «Повістю минулих літ», у IX—X ст. на Русі

налічувалося понад 20 міст, у XI ст.— ще 32. Згідно з лі-

тописними даними, в ХШ ст. у Давньоруській державі бу-

ло близько 300 поселень міського типу, з яких 100, за

П. П. Толочком, являли собою справжні міста. Головні з

них — столиці земель-князівств — займали площу в кіль-

касот гектарів і в них мешкало по кілька десятків тисяч

чоловік. Ці міста були складними соціальними організма-

ми,

що виконували в системі феодальної держави цілий

комплекс функцій — економічних, політичних, адміністра-

тивних, культових.

Господарське життя міст характеризувалося високим

ступенем концентрації в них ремесла і торгівлі, а також

тісним зв'язком з сільським господарством. Останнє засвід-

чується численними знахідками при розкопках землероб-

ських знарядь праці, залишків садиб феодалів тощо.

Суспільні відносини. Народні рухи. В умовах розвитку

феодальних виробничих відносин у Київській Русі відбу-

валася певна поляризація майнового й соціального стано-

вища різних груп населення. Величезній масі сільської та

міської бідноти протистояли феодальні верхи, пов'язані

між собою системою васальних взаємин. Главою держави

і верховним власником усієї державної території був ве-

ликий князь київський. Під його рукою — «світлі князі» і

великі бояри, які володіли окремими князівствами та мі-

стами. У залежності від останніх перебували дрібні феода-

ли (бояри, дружинники), влада яких поширювалася на не-

великі міста і села.

Соціально стратифіковане, давньоруське суспільство ха-

рактеризувалося станово-класовими суперечностями, які

нерідко переростали в народні повстання. В літописах збе-

реглися відомості про ряд таких повстанських рухів — у

1068—1069, 1113, 1146—1147, 1157 рр. у Києві, в 1024,

1070—1071,

1175 рр. у Ростово-Суздальській землі,

в 1069—1070, 1136, 1209, 1228 рр. у Новгороді, в 1219 р.

у Галичі. Іноді вони набували широких масштабів, і до

них разом із зубожілими міськими верствами населення

втягувалися і селяни. Народні рухи в Київській Русі час

від часу набирали релігійного забарвлення й зливалися з

боротьбою проти християнства. Так, повстання 1024 р. у

Ростово-Суздальській землі очолювали язичницькі жерці;

літопис засвідчив участь жерців у київському повстанні

1068—1069 рр. Нерідко правлячі феодальні угруповання,

які постійно ворогували між собою, використовували не-

вдоволення «низів» у своїх інтересах. Та всі ці форми бо-

ротьби експлуатованих мас у Київській Русі мали під со-

бою спільне підґрунтя — важке, часто-густо нестерпне

становище трудящого люду, його виступи проти феодаль-

ного гноблення об'єктивно сприяли прогресивним змінам

у суспільстві. Даючи таку оцінку місцю й ролі повстань у

соціальному житті Русі, необхідно разом з тим мати на

увазі: феодальна еистема тоді ще не вичерпала своїх про-

гресивних можливостей. Отже, конструктивність народних

рухів полягала не в підважуванні цієї системи, розумної й

прогресивної альтернативи якій у той час просто не могло

бути, а в її вдосконаленні, зокрема в сприянні виробленню

під тиском «знизу» найдоцільніших форм господарського

управління.

Утворення й політичний розвиток Давньоруської держа-

ви.

Походження назви «Русь». Писемні джерела, і в тому

числі «Повесть временньїх лет» літописця Нестора, засвід-

чують перші кроки східнослов'янської державності з VI ст.

Важливим моментом у процесі політичної консолідації по-

лянського міжплемінного союзу стало заснування Києва.

Розташований у надзвичайно вигідній географічній точці,

яка була своєрідним природно-історичним фокусом Схід-

ноєвропейської рівнини, він швидко висунувся на позиції

головного політичного й соціального центру східних сло-

в'ян. Спираючись на дружини полян — русів, київський

князь владарював над усіма тими племенами, головні рі-

ки яких текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів),

дреговичами (Прип'ять, Дніпро), родимичами (Сож), сі-

верянами (Десна, Дніпро). Першим київським князем,

згідно з літописом, був Кий.

Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави

були VIII—IX ст. Саме в цей час, за Нестором, у Серед-

ньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання Руська

земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверя-

ни.

Від середини IX ст. літописи починають послідовний

династичний виклад історії Київської Русі. Під 862" р.

київськими князями у «Повести временньїх лет» згадані

Аскольд і Дір, котрі начебто спершу були боярами Рюри-

ка, але відпросилися у нього в похід на Царгород і на

шляху до нього здобули Київ. Ця версія, й досі поширена

в зарубіжній літературі, була переконливо спростована ще

О. О. Шахматовим. Проаналізувавши літописні повідом-

лення, він дійшов висновку, що Аскольд і Дір були на-

щадками Кия, останніми представниками місцевої київ-

ської династії. Князювали вони, очевидно, в різний час.

Діра згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із

слов'янських князів, що володів багатьма містами і вели-

кими територіями. Значно більше свідчень збереглося про

Аскольда. Фрагментарні записи Никонівського Літописного

зводу, запозичені з якихось більш ранніх джерел, показу-

ють його як визначного державного діяча, проводиря вій-

ськових походів на Константинополь, печенігів, волзьких

булгар.

Особливо великого розголосу по всій Європі набув похід руських

дружин у 860 р. на Константинополь. Незважаючи на його відносну

невдачу, цей похід відіграв вирішальну роль в утвердженні міжнарод-

них позицій Київської Русі. Не випадково давньоруський літописець,

пославшись на «літописання грецьке», зауважив, що від цього часу

«нача ся прозивати Руска земля». Отже, фактично відбулося диплома-

тичне визнання Київської Русі Візантією.

У 882 р. на київському столі сталася зміна династій.

Вбивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег. Час

його князювання (882—912 рр.) характеризувався активі-

зацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширилась

не лише на древлян і сіверян, а й на новгородських словен,

кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські пле-

мена — чудь і мерю.

Значних успіхів досягла Київська Русь кінця IX — по-

чатку X ст. і в міжнародній політиці. Першим важливим

заходом Олега у цій сфері стала спроба захистити свою

державу від нападів сусідів, у тому числі норманнів. Цій

меті, напевне, підпорядковувалася щорічна данина в

300 гривен, сплачувана Руссю скандінавам «мира деля».

В такий спосіб Олег порозумівся з уграми, які під прово-

дом Алмоша проходили через землі Русі на захід. За ано-

німним угорським хроністом XII—XIII ст., русичі погоди-

лися виплатити Алмошові грошову контрибуцію, але в

свою чергу запропонували йому залишити межі Русі.

Певною компенсацією цих матеріальних збитків стала

данина, яку Русь одержувала з Візантії (також «мира де-

ля») за угодою, укладеною ще Аскольдом. Надходила во-

на далеко не регулярно і, певно, саме у цьому слід убача-

ти причину чергового загострення взаємовідносин Києва і

Константинополя. У 907 і 911 рр. руські дружини під про-

водом Олега здійснили успішні походи на Візантію, вна-

слідок яких Русь домоглася нових вигідних для себе мир-

них договорів.

Князюванням Олега завершився процес утворення Київ-

ської Русі, що був результатом тривалої політичної, еко-

номічної, культурної консолідації східних слов'ян. Цей

процес відбувався в умовах складної зовнішньополітичної

обстановки. Тривало переселення народів, і численні орди

кочовиків одна за одною вдиралися на східнослов'янські

землі. Особливо спустошливою була навала аварів.

З VII ст. південносхідними сусідами слов'ян були хоза-

ри,

які поширили данницькі відносини на частину давньо-

руських племен. Деякі зарубіжні історики вважають, що

«мирна торговельна держава» хозар справляла винятково

благотворний вплив на державний і культурний розвиток

Русі. Насправді ж головною «заслугою» хозарів було те,

що вони змушували східних слов'ян консолідуватися для

боротьби за своє звільнення. На півночі з Руссю сусідили

скандінавські народи, озброєні загони яких нападали на

слов'янські землі. Якийсь час їхніми данниками були нов-

городські словени, кривичі, чудь і меря. Місцеве населення

неодноразово повставало і виганяло чужинців. Київські

князі виряджали на північ військові дружини, засновували

там укріплені центри. Але, звісно, взаємини із північними

сусідами не обмежувалися виключно воєнними сутичками.

Варяги з прибалтійських земель приходили на Русь і з

мирними намірами. На ранніх етапах існування Давньо-

руської держави варяги (серед них були і скандінави, і за-

хідні слов'яни, і балти, і угро-фінни) йшли на південь

переважно як купці, згодом же почали найматися в дру-

жини київських князів для походів на Візантію. Частина

варягів осідала на Русі, вливаючись у верхівку суспіль-

ства, в тому числі і в князівську адміністрацію. Однак це

не дає підстав твердити про їхню виняткову роль у форму-

ванні давньоруської державності. Вони лише брали участь

у тих соціально-політичних, економічних та політичних про-

цесах, які відбувалися на Русі за об'єктивними законами

внутрішнього розвитку суспільства.

З проблемою утворення Київської Русі тісно пов'язане

питання про походження етноніму «Русь». Дискусія істори-

ків про те, хто були руси і де їх слід локалізувати, зумов-

лена характером джерел. Вибіркове використання останніх