Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

породило теорії про південне та північне походження сло-

ва «Русь», компромісну — про південне й нівнічне одно-

часно, про соціальний зміст терміна «Русь», що його спер-

шу відносили тільки до класової верхівки давньорусько-

го суспільства. Аналіз писемних свідчень, здійснений

М. М. Тихомировим, Б. О. Рибаковим, В. В. Мавродіним

та іншими істориками, переконує в слушності теорії пів-

денного походження назви «Русь». У давньоруських літо-

писах, особливо XII—XIII ст., поняття «Русь» або «Руська

земля» виступають у двох значеннях: у широкому (відно-

силося до всіх східнослов'янських земель у складі Давньо-

руської держави) і вузькому (стосувалося лише південної

частини цих земель — Київщини, Переяславщини та Черні-

гівщини). Практично всі літописні згадки локалізують

Русь в її вузькому значенні в Середньому Подніпров'ї:

в басейнах Десни (на північному сході), Росі і Тясмину

(на півдні), Сейму і Сули (на сході), Горині (на заході).

Це — землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни,

які склали основу ранньодержавного утворення «Русь».

Провідна роль у ньому належала полянам. Літописець

вважав за необхідне особливо підкреслити це: «поляне,

яже ньіне зовомая Русь». Характерно, що саме в цьому ре-

гіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'я-

заних з назвою «Русь» — Рось, Росава, Роставиця, Росто-

вець.

Коли на Русі з'явилось кілька міст з назвою Переяс-

лав,

найперше із них називалося Переяслав Руський.

Навряд чи можна сумніватися в тому, що літописці пізнішого часу

у своїх свідченнях про Давньоруську державу сполучали з нею ту давню

Русь, яка поклала їй початок. Вочевидь, і Константан Багрянородний,

говорячи про «Внутрішню Русь», мав на увазі Середньодніпровський

регіон. Не мають рації ні О. Прицак, який шукає Русь на далекій

північно-східній околиці слов'янського світу, в межиріччі Волги, Като-

рослі й Трубежу, ні Д. А. Мочинський, що розміщує її на півночі, між

Новгородом і Старою Ладогою. Арабський автор XII ст. Ідрісі цілком

чітко означив північно-руський район терміном «Зовнішня Русь», що

відповідає й свідченню Константина Багрянородного.

Б.

О. Рибаков вважає, що союз слов'янських племен

Середнього Подніпров'я перейняв ім'я одного з племен —

народу «рос», або «рус», відомого в VI ст. далеко за ме-

жами слов'янського світу. Сталося це наприкінці VIII —•

на початку IX ст., і не випадково Русь — як країна і як

народ — неодноразово згадується тогочасними арабськими

та візантійськими авторами.

Незалежно від походження, в період східнослов'янської

політичної й етнокультурної консолідації назва «Русь»

ототожнювалася з назвою «слов'яни». «А словеньскьій

язьїк-ь и руский одно єсть»,— зауважував літописець. По-

казовими в цьому плані є літописні визначення «Руские

градьі», «мн от рода Руского», «Русин» та ін. Таким чи-

ном, вже в IX—X ст. колишні міжплемінні союзи східно-

слов'янських племен — поляни, древляни, сіверяни, криви-

чі,

волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші —

злилися у велику етнічну спільність — народність, яка ді-

стала назву «рода руского», «Руси».

Характер політичної діяльності Київської Русі, який ви-

значився за Олега, лишався незмінним і за його наступни-

ка Ігоря (912—945 рр.), котрий намагався здолати автоно-

мізм древлян і уличів, у 941 і 944 рр. ходив із військом

на Константинополь. Ці походи не були такими вдалими,

як попередні. Русько-візантійський договір 944 р., хоча й

підтверджував основні торговельні інтереси Русі на ринках

Візантії, містив разом з тим пункти, що обмежували ку-

півлю купцями коштовних тканин, скасовувалася безмитна

торгівля; руси зобов'язувалися не зимувати в гирлі Дніп-

ра, в районі Білобережжя і на острові св. Єлферія (сучас-

ний о. Березань), боронити кримські володіння Візантії

від нападів чорних булгар.

У 944 р. Ігор здійснив похід у Закавказзя, маючи намір

нейтралізувати союзника Візантії Марзубана — ватажка

войовничих горців Південного Прикаспію, і здобув Дер-

бент, Ширван, столицю Албанії м. Бердаа.

В роки князювання Ігоря на південних рубежах Русі

вперше з'явилися печеніги. В 915 р. вони уклали з Києвом

мирну угоду й відкочували до Дунаю, але вже в 930 р.

Ігореві довелось воювати з ними. З візантійських дже-

рел можна зробити висновок, що в загостренні русько-

печенізьких відносин був зацікавлений імператорський

Двір.

Постійні військові походи виснажували економіку Русі.

Збагачуючи верхівку дружини, вони важким тягарем ля-

гали на плечі трудящого люду. До того ж князь та його

воєводи збирали з підлеглих племен нічим не нормовану

данину. Все це викликало обурення й опір на місцях. По-

зачерговий візит Ігоря до древлян за даниною восени

945 р. закінчився для князя трагічно — повсталі данники

вбили його.

Повстання древлян придушила вдова Ігоря Ольга, яка

через малолітство сина свого й Ігоря — Святослава фак-

тично стала великою княгинею (945—964 рр.). Щоб за-

побігти новим народним виступам, вона змушена була впо-

рядкувати норми феодальних повинностей і провела з цією

метою деякі реформи. За час правління Ольги міжнарод-

ний авторитет Русі зріс. Цьому сприяли, зокрема, візит ве-

ликої княгині до Константинополя, а також прийняття нею

християнства. Активний характер мали відносини Давньо-

руської держави з іншими країнами, наприклад, Німеччи-

ною,

з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посоль-

ствами.

У 964 р. Святослав вступив у свої великокнязівські пра-

ва. Час його правління (964—972 рр.) пройшов у безперерв-

них війнах. Протягом 965—967 рр. він розгромив Хозар-

ський каганат, Волзьку Булгарію, переміг ясів, косогів,

включив до складу Київської Русі вятичів. Активність Свя-

тослава турбувала Константинополь, і візантійська дипло-

матія докладала максимум зусиль, аби зіткнути Русь з од-

ним із її сильних сусідів, зокрема Болгарією. В 968 р.

руські дружини на чолі із Святославом з'явилися на Ду-

наї. В битві під Доростолом болгари зазнали поразки,

Святослав здобув подунайські міста і зробив Переясла-

вець своєю резиденцією. Маючи намір перенести сюди і

столицю Русі, він мотивував це тим, що в Переяславець

стікалося добро з різних країн: із Візантії — золото, шов-

кові тканини, вина, фрукти, з Чехії та Угорщини — срібло,

коні, з Русі — коштовні хутра, мед, раби. Однак у 969 р,

довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав по-

вернувся на Русь. Він посадовив на київському столі стар-

шого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Нов-

городі — Володимира. Таким чином було покладено поча-

ток державній реформі, внаслідок якої Київська Русь не-

забаром стане володінням однієї князівської династії.

Другий похід Святослава на Балкани закінчився невда-

чею.

За мирною угодою між Святославом та імператором

Іоанном Цимісхієм Русь відмовлялася від претензій на ві-

зантійські володіння в Криму і на Дунаї. Візантія зобо-

в'язувалась безперешкодно пропустити руських додому, за-

безпечивши їх при цьому харчами, а також ставитися до

них як до друзів. Повертаючись у Київ, 972 року в битві

з печенігами в районі Дніпровських порогів Святослав

загинув.

Кочові печенізькі орди становили дедалі більшу небез-

пеку, і боротьба проти них ставала для Русі життєвою

необхідністю. Очолив її Володимир Святославич (980—

1015 рр.), уся діяльність якого була спрямована на зміц-

нення внутрішнього та зовнішнього становища країни. Про-

тягом 981—993 рр. він здійснив походи на ятвягів, вяти-

чів,

хорватів, після чого завершився тривалий процес фор-

мування державної території Київської Русі. В кожному

князівстві Володимир посадовив своїх синів або посадни-

ягінв.

і^тже, з автономністю давньоруських земель було по-

кінчено.

Загроза з боку печенігів примусила звести цілу мережу

фортець уздовж Остра, Трубежу, Сули, Стугни.

У системі заходів, спрямованих на зміцнення Київської

Русі, важливе місце посідали релігійні реформи. Спершу

Володимир намагався піднести авторитет язичеських богів,

для чого спорудив у Києві нове святилище з ідолами Пе-

руна, Сімаргла, Стрибога, Хорса, Дажбога і Мокоша. Од-

нак, збагнувши незабаром, що язичество зжило себе і біль-

ше не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, Володи-

мир рішуче порвав з ним. У 988 р. на Русі як офіційна

державна релігія було запроваджено християнство в його

візантійсько-православному варіанті. Цим актом Русь оста-

точно визначила своє місце в Європі. Значно розширилися

її економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськи-

ми країнами. А на самій Русі бурхливо розвивалися пи-

семність, література, мистецтво, архітектура. Нова релігія

справила великий цементуючий вплив на процес форму-

вання давньоруської народності, сприяла зміцненню дер-

жавної єдності Русі.

Крім Візантії, Київська Русь у період правління Воло-

димира Святославича підтримувала відносини з Німеччи-

ною,

Римом, Польщею, Чехією, скандінавськими країнами,

що свідчило про її зрослий міжнародний авторитет.

К. Маркс вважав час князювання Володимира кульміна-

ційним моментом в історії Київської держави.

Після смерті Володимира в 1015 р. між його синами

розгорілася боротьба за великокнязівський стіл. Перемо-

гу в ній здобув Ярослав Мудрий. Період його князювання

(1019—1054) позначився новим піднесенням Київської Ру-

сі та її столиці. Одночасно з масштабною розбудовою Киє-

ва він здійснював енергійні заходи щодо зміцнення пів-

денних кордонів Русі. Була зведена нова оборонна лінія

вздовж Росі. Ярослав приділяв велику увагу посиленню

християнства, добре розуміючи його ідеологічне значення

в житті країни. Ще за Володимира церква одержала спе-

ціальний статут, який визначав її місце в системі держав-

ного управління, а при Ярославі церковні привілеї ще

більше розширилися. В усіх великих містах розгорнулося

будівництво православних храмів, засновувалися монасти-

рі.

Найбільший із них — Києво-Печерський — став важ-

ливим осередком не лише православ'я, а й культури, осві-

ти.

В 1051 р. Ярослав без відома Константинопольського

патріарха і всупереч канонові собором руських єпископів

обрав на митрополичу кафедру Софії Київської відомого

вітчизняного церковного діяча і письменника Іларіона.

За Ярослава значно поширилися міжнародні зв'язки

Київської Русі. Вона підтримувала відносини з Візантією,

Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандінав-

ськими країнами.

В 1054 р. Ярослав Мудрий помер. Київський стіл пе-

рейняв його старший син — Ізяслав. Формально він став

главою держави, але фактично виконував цю роль разом

із своїми братами Святославом і Всеволодом, які сиділи,

відповідно, на чернігівському та переяславському столі.

Якийсь час Ярославичі спільно зберігали мир і єдність

Київської Русі. В 1072 р. тріумвіри зібралися у Вишгороді

на раду, результатом якої стала «Правда Ярославичів» —

загальноруський кодекс юридичних норм. Згодом поміж

братами виникли суперечки — перше свідчення початку по-

літичного дроблення держави. Ці суперечки грунтувалися

на причинах соціально-економічного характеру. Розвиток

феодалізму, чисельне зростання й економічне зміцнення

місцевої земельної знаті неминуче породжували відцентро-

ві тенденції на Русі.

З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі займали київ-

ський стіл: Святослав у 1073—1076 рр., Ізяслав у 1076—

1078,

Всеволод — у 1078—1093 рр. А наприкінці XI — на

початку XII ст. на політичну арену виступили онуки Ярос-

лава Мудрого — Святополк Ізяславич (1093—1113 рр.) і

Володимир Всеволодович Мономах (1113—1125 рр.). Щоб

покласти край князівським чварам та організувати спільну

боротьбу проти половців, вони в 1097 р. скликали в м. Лю-

беч з'їзд князів, який підтвердив непорушність вотчинних

володінь — «кождо держить очьчину свою», а також під-

креслив необхідність консолідації усіх давньоруських кня-

зівств для боротьби проти половців. Заклик любецького

з'їзду — «почто губим-ь Рускую землю, сами на ся котору

дйюще?» — не припинив внутрішні чвари, але відіграв по-

зитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. Перше

десятиліття XII ст. позначене блискучими перемогами русь-

ких дружин над половцями, слава про які, за літописом,

дійшла «ко всимь странамг далнимь, к Грекомь и Угромь

и Ляхомь, и Чехом-ь, дондеже и до Рима пройде». Після

поразок від степовиків кінця XI ст. Київська Русь знову

зміцнила свої позиції на Півдні, відновила Посульську та

Пороську оборонні лінії. Половецькі кочовища, які набли-

зились до кордонів Русі, перебазувалися вглиб Степу.

В часи правління Володимира Мономаха внутрішнє ста-

новище Київської Русі значно стабілізувалося. В системі

заходів Мономаха, спрямованих на нормалізацію соціаль-

ної ситуації, винятково важливе місце посідало його зако-

нодавство. На нараді у с. Берестове був розроблений слав-

нозвісний «Устав», або доповнення до юридичного кодексу

«Руська Правда», який значно обмежував безконтрольну

діяльність адміністрації, що спричинювала зубожіння жи-

телів міст і сіл. Зміцнілися й міжнародні позиції Київсь-

кої Русі. Особливо тісними стали відносини з Візантією.

Після смерті Мономаха київський стіл перейшов до рук

його сина Мстислава (1125—1132 рр.). Його правління ха-

рактеризувалося піднесенням авторитету великого князя,

реальне старшинство якого визнавали всі давньоруські

князі. Навіть полоцькі князі, завжди опозиційно настроєні

до Києва, змушені були підкоритися. В Новгороді сидів

син Мстислава Всеволод.

На міжнародній арені Мстислав продовжував політику

батька щодо забезпечення недоторканості державних кор-

донів і захисту загальноруських інтересів. Великий князь

і його воєводи здійснили успішні походи проти неспокій-

них сусідів Русі — половців, литви, чуді. З Візантією, де

імператором був зять Мстислава Іоанн II Комнін, налаго-

дилися дружні союзницькі відносини.

За роки князювання Мстислава, не ускладнені міжкня-

зівськими усобицями, економічний і культурний розвиток

Русі відбувався спокійно і по висхідній.

Культура Київської Русі. Русь відзначалася високим

рівнем культурного розвитку. Феномен її незвичайного

зльоту нерідко пояснюють тісними контактами Русі з Ві-

зантією— спадкоємницею традицій античної цивілізації, а

також з іншими передовими країнами Європи. Безперечно,

вплив іззовні, особливо з боку Візантії, позитивно позна-

чався на розвиткові Русі, але досягнення європейських

культур потрапляли на Русі в добре підготовлений грунт.

На етапі завершення формування Київської Русі її

культура збагатилася новими здобутками. Найважливішим

серед них була писемність. Археологічні джерела дозво-

ляють відносити час оволодіння східними слов'янами не-

упорядкованим письмом до IX ст. У цьому переконує «Со-

фійська азбука», виявлена С. О. Висоцьким на стіні Со-

фійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер:

23 грецьких і чотирьох слов'янських — б, ж, ш, щ. Запро-

вадження на Русі християнства сприяло поширенню кири-

лиці — досконалої слов'янської писемності. Східні слов'я-

ни знали й глаголичний алфавіт, однак значного розпов-

сюдження він не набув.

З часів Володимира Святославича у Києві, Новгороді

та в інших великих містах відкривалися школи грамоти,

в яких вчилися діти «нарочитої чаді», тобто бояр, старших

дружинників, духовенства. «Повесть временньїх лет» по-

відомляє, що Ярослав Мудрий «прийде к Новгороду, собра

от старости поповмх детей 300 учити книгам». Крім дер-

жавних шкіл, на Русі практикувалося й приватне навчан-

ня.

Так, Феодосій Печерський дістав освіту в невеличкому

Курську, де навчався в «єдиного учителя» та, за словами

Нестора, швидко осягнув усі «граматикия».

Для продовження і поглиблення освіти при храмах і

монастирях, а також у князівських дворах засновувалися

бібліотеки. Ярослав Мудрий створив бібліотеку Софії Ки-

ївської, його син Святослав наповнив книгами комори сво-

го палацу, князь Нікола Святоша витратив на книги всю

свою скарбницю й подарував їх Печерському монастире-

ві Літописи називають волинського князя Володимира Ва-

сильовича книжником. Велику книгарню маз один із учнів

Феодосія Печерського Григорій.

При церковних і монастирських бібліотеках існували

спеціальні майстерні, де переписувалися або перекладали-

ся з іноземних мов книги — здебільшого церковні, але й фі-

лософські та юридичні трактати, твори, які містили відо-

мості зі світової історії, географії, астрономії.

На базі монастирських бібліотек розвинулися вітчизня-

ні літописання, література. В Софії Київській був укладе-

ний перший давньоруський літописний звід 1037—1039 рр.,

написане й проголошене митрополитом Іларіоном славно-

звісне «Слово о законе и благодати», створений «Избор-

ник» 1073 р.— фактично перша давньоруська енциклопедія.

В Печерському монастирі наприкінці XI — на початку

XII ст. працював один із провідних літописців того часу

Нестор — автор «Повести временньїх лет». Слазу видатно-

го публіциста мав у XII ст. Володимир Мономах, перу яко-

го належить широко відоме «Поучение» дітям. Вершиною

давньоруської літератури стало «Слово о полку Ігоревім»,

у якому з особливою силою прозвучала ідея єдності

Русі.

Як свідчать археологічні матеріали, зокрема графіті на

стінах храмів, ливарних формочках, посуді, берестяні гра-

моти, писемна культура не була привілеєм виключно духо-

венства та вищих феодальних кіл Київської Русі. Вона по-

ширювалася і серед трудящих мас.

Складовою частиною давньоруської культури була усна

народна творчість — епічні пісні, перекази, билини. В них

відображалися важливі історичні події та явища, прослав-

лялися захисники вітчизни від іноземних загарбників.

На Русі розвивалася й музична культура, котра сягала

своїм корінням в глибоку язичницьку старовину. Музика,

пісні, танці, театралізовані вистави супроводжували всі

родинні, культові та землеробські свята. Після прийняття

християнства набирає поширення хоровий спів. Розквіт му-

зично-театрального мистецтва засвідчують знахідки гудків,

гусел, а також фрески Софії Київської із зображеннями

оркестру з семи виконавців, які грають на флейті, трубі,

лютнях, гуслях, органі.

Разом із християнством на Русь прийшла монументаль-

на культова архітектура. Величні православні храми вра-

жали уяву сучасників досконалістю архітектурних форм і

пишнотою внутрішнього оздоблення.

Найславетнішою з них була Софія Київська. Свідок її будівництва

митрополит Іларіон писав: «Церкви дивна и славна всьмь округьньїм-ь

странамг, яко же ино не обрящется вт> всемт> полунощи земнт>*м от

вьстока до запада». В цьому храмі втілилися досягнення візантійської

культури, вживлені у свідомість давньоруської людини й одухотворені

її гуманістичним світосприйняттям. Софіївський собор був взірцем для

будівництва однойменних храмів у Новгороді та Полоцьку. В одному

ряді з названими — храм св. Спаса в Чернігові, який продовжив архі-

тектурні традиції київської Десятинної церкви.

Архітектура Києва справляла великий вплив на архітектуру інших

давньоруських міст і пізніше. Тип Успенського храму Києво-Печерсько-

го монастиря (шестистовпний, хрестовокупольний) набув поширення по

всій території Київської Русі. Згідно з «Києво-Печерським Патериком»,

Володимир Мономах «взем-ь мьру божественньїя тоя церкви Печерской,

ВСБМ-Ь подобиемь сьзда церкви вт> градЬ Ростов*».

В культовому будівництві XII ст. переважали невеликі

чотиристовпні храми, декоровані пілястрами з напівколон-

ками, аркатурними поясами, хрестами. Наприкінці XII —

на початку XIII ст. монументальна архітектура Русі роз-

вивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі

цього часу мають висотні композиції. Класичним зразком

нового стилю стала П'ятницька церква Чернігова.

З архітектурою були тісно пов'язані й такі види мис-

тецтва, як живопис і художня різьба. Всі собори Русі оз-

доблювалися мозаїчними панно та фресками, іконами, об-

разами, мармуровими капітелями, шиферними різьблени-

ми плитами.

Особливо високого рівня розвитку досяг монументаль-

ний живопис, яскравим прикладом якого є ансамбль роз-

писів київського Софійського собору. Мозаїчні композиції

виконані зі смальти 177 кольорових відтінків на золотис-

тому тлі. Фрески покривали всі стіни собору. Високоху-

дожні мозаїки та фрески прикрашали Михайлівський Зла-

товерхий собор у Києві.

' Твори станкового живопису, переважно ікони, дійшли

до наших днів у поодиноких екземплярах. Це «Ярославсь-

ка оранта» (зберігається у Третьяковській галереї), «Дмит«

рій Солунський», «Свенська (або Печерська) богоматір»,

«Борис і Гліб» та деякі інші. В Києві існувало кілька іко-

нописних майстерень. Одна з них діяла у Печерському мо-

настирі. Тут працював відомий маляр Алімпій, який про-

йшов школу цареградських майстрів.

Серед пам'яток художньої різьби по каменю, які оздоб-

лювали давньоруські собори та палаци, особливу увагу

привертають київські різьблені плити з Михайлівського

Златоверхого і Печерського монастирів, капітелі Ворисо-

глібського собору з Чернігова, кам'яні мережива соборів

Галича, Володимира-на-Клязьмі, Юр'єва Польського тощо.

Високого рівня в Київській Русі досягло декоративно-

прикладне мистецтво. Орнаментальні композиції, чимало

елементів яких походили ще з язичницької давнини, вжи-

валися при оздобленні предметів побуту, зброї, металевого

посуду, прикрас. Особливою декоративністю відзначалися

твори художнього ремесла, виготовлені в техніці черні,

наприклад, срібні окуття рогів тура (курган Чорна могила

в Чернігові), срібні широкі пластинчасті браслети-наручі,

прикрашені сюжетним орнаментом, зображеннями фантас-

тичних звірів і птахів.

Великої популярності на Русі набули вироби, оздоблені

різнокольоровими емалями: золоті діадеми, барми, колти,

рясна — ланцюжки у вигляді медальйонів, нашивні плас-

тини, хрести, іконки, оклади книг тощо. Вони прикраша-

лися зображеннями, серед яких найулюбленіші — русалки,

«древо життя», птахи, жіночі голівки, рослинні сюжети.

Унікальними мистецькими творами, виготовленими в тех-

ніці перегородчастих емалей, є дві золоті діадеми XII ст.:

одна — з ликами святих (так званий «Деісус»), інша — зі

сценою вознесіння Олександра Македонського на небо.

Давньоруські майстри були добре обізнані з технікою

художнього металевого литва за восковими моделями, а та-

кож у кам'яних формочках. Мистецькою довершеністю по-

значені дві бронзові арки XII ст. давньоруського майстра

Костянтина, знайдені під час розкопок городища міста

Вщиж на Брянщині. Підвищення попиту на ювелірні виро-

би в XII ст. зумовило поширення техніки литва в так зва-

них «імітаційних» кам'яних формочках.

Монументальне будівництво викликало до життя ху-

дожнє різьблення по каменю, склоробне виробництво, ви-

готовлення керамічних, у тому числі майолікових поліхром-

них плиток для внутрішнього оздоблення князівських па-

лаців,

храмів (Київ, Білгород). На Галичині з цією метою

використовувалися керамічні плитки із рельєфними зобра-

женнями грифів, орлів, соколів, павичів.

Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ла-

доги, Пскова, Звенигорода та інших міст виявили велику

кількість виробів з різьбленого дерева. Різьбою по дереву

прикрашалися фасади зрубових будівель, човни, судна, са-

ни тощо. Далеко за межами Київської Русі були знані

давньоруські різьбярі по кістці. Вони виготовляли скринь-

ки,

образки, держаки для ножів і дзеркал, шахи, шашки

та ін.

* * *

Таким чином, з IX ст. по 30-ті роки XII ст. Київська

Русь як єдина централізована держава пройшла великий

шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвави-

ми політичними, соціально-економічними, культурними про-

цесами. За своїм державним устроєм це була ранньофео-

дальна монархія з центром у Києві. В ході формування

Русі східнослов'янські племена склалися в єдину давньо-

руську народність. Русь відкрила новий — феодальний —

період в історії народів Східної Європи. Протягом усього

свого існування Давньоруська держава воювала з агре-

сивними сусідами, насамперед зі степовими кочовиками,

і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв'язки з

країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу полі-

тичний устрій, виробничі відносини, високопродуктивне

сільське господарство, добре налагоджене ремісництво,

вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, під-

кріплювана силою зброї в боротьбі проти іноземних за-

гарбників, широке використання здобутків світової цивілі-

зації,

виразний потяг до творчого, духовно збагаченого

буття (причому не тільки з боку церкви, багатьох князів,

видатних митців, а й з боку трудящих «низів») — все це

сприяло тому, що Київська Русь висунулася на провідні

позиції в Європі й була шанована тогочасними найрозвину-

тішими країнами. Невпинний поступ Русі по шляху полі-

тичного, суспільного, економічного, культурного прогресу в

середині XIII ст. перервала й на десятиріччя загальмувала

монголо-татарська навала.

Рекомендована література

Вьісоцшй С. А. Средневековне надписи Софии Киевской. К... 1976.

Грекое Б. Д. Киевская Русь. М„ 1956.