Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

Грушевський М. С. Історія України — Руси: У 10 т., 13 кн. Львів, »

1904—1905. т. 1—3.

История Украинской ССР: В 10 т. К., 1981. Т. 1.

Мавродин В. В. Происхождение русского народа. Л., 1978.

Памятники русской литературьі XII и XIII веков, изданньїеВ. Яков-

левмм. Спб., 1872.

Пашуто В. Т. Внешняя политика древней Руси. М., 1968.

Повесть времешшх лет: В 2 ч. М.; Л., 1950.

Полное собрание русских летописей. М., 1962. Т. 1. Лаврентьевская

летопись; Т. 2. Ипатьевская летопись.

Рьібаков Б. А. Древняя Русь: Сказання. Бнлинн. Летописи. М., 1963.

Рьібаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв.

М., 1982.

Тихомиров М. Н. Древнерусские города. М., 1986.

Тихомиров М. Н. Крестьянские и городские восстания на Руси XI—

XIII вв. М., 1955.

Тихомиров М. Н. Происхождение названия «Русь» и «Русская зем-

ля»//Русское летописание. М., 1979.

Толочко П. П. Древнерусский феодальний город. К., 1989.

Толочко П. П. Древняя Русь. К., 1987.

Фроянов И. Я. Киевская Русь. Л., 1980.

Шахматов А. А. Разьіскания о древнейших русских летописньїх сво-

дах. Спб., 1908.

ЛЕКЦІЯ 4

ДАВНЯ РУСЬ У ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ

РОЗДРОБЛЕНОСТІ

(середина XII — перша половина XIII ст.).

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Причини феодальної роздробленості ф Соціально-еко-

номічний розвиток ф Південно-Західна Русь. Піднесення

Галицько-Волинського князівства ф Політична історія Га-

лицько-Волинського князівства. Роман Мстиславич. Да-

нило Галицький ф Боротьба проти монголо-татарської

навали ф Культура періоду феодальної роздробленості

Причини феодальної роздробленості. XII—XIII ст. на

Русі — період феодальної роздробленості. її причини корі-

нилися у тогочасних виробничих і суспільних відносинах,

які розвивалися на базі піднесення продуктивних сил у

сільському господарстві й ремеслі. Розвиток феодального

ладу і його утвердження на всій території Давньоруської

держави привели до виділення окремих областей — «зе-

мель»— та їхніх центрів, через натуральний, а отже—•

замкнутий характер феодального господарства слабо зв'я-

заних поміж собою. Місцеві економічні інтереси в умовах

натурального господарства породжували прагнення до від-

особлення: ставши землевласниками-вотчинниками, дру-

жинники — колишня опора великого князя київського —

пройнялися «земськими» інтересами. Вимагаючи служби

й матеріальних витрат, влада Києва почала їх обтяжу-

вати.

Водночас посилення феодального гноблення смердів

боярами-вотчинниками викликало опір трударів. В умовах

розгортання в окремих землях Русі народних виступів —

«коромол» — великий князь київський не мав уже змоги

забезпечити інтереси феоДалів на всій території держави.

Удільні князі й бояри створювали апарат влади ближче до

своїх вотчин. Роль центру регіональних політичних сил по-

чало відігравати головне місто землі. Тут знаходилася ре-

зиденція удільного князя, який в інтересах місцевого бояр-

ства та ще більше — своїх дедалі енергійніше домагався

відособлення від Києва.

Отже, роздробленість була природним наслідком роз-

витку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне

значення, оскільки супроводжувалася піднесенням еконо-

міки в окремих землях. Разом з тим втрата державної єд-

ності й князівські міжусобиці — «котори» — підірвали міць

Давньоруської держави. З цього скористалися зовнішні во-

роги — половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й

Угорської держав та ін. їхні напади на Русь значно почас-

стішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій

не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних

процесів: у період феодальної роздробленості на базі зро-

стання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнюва-

лися передумови для нового, міцнішого об'єднання в май-

бутньому руських земель в єдиній державі.

В процесі роздробленості в середині XII ст. єдина до

цього Давньоруська держава розпалася на ряд окремих

земель (князівств): Київську, Володимиро-Суздальську,

Новгородську і Псковську, Галицько-Волинську, Рязансь-

ку, Смоленську, Полоцько-Мінську, Переяславську та ін.

В них відбувалися розвиток і зміцнення місцевого дер-

жавного апарату та збройних сил. Влада й управління в

деяких землях будувалися за принципом васалітету. На

чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим кня-

зем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої

виходили військові слуги — «милостники», котрі разом з

міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній бо-

ротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля,

в свою чергу, поділялося на менші князівства, або «волос-

ті».

Сюди великий князь призначав адміністраторів: посад-

ників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях —

«уділах» — князівства сиділи менші князі — васали вели-

кого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярсь-

ку раду; відбувалися також князівські з'їзди своєї землі —

«снеми». Роль віча у головних містах земель дедалі біль-

ше занепадала, хоча в ряді міст (наприклад, у Новгороді,

Києві) воно діяло і надалі. Військові слуги й управителі

повинні були забезпечити володарювання великого князя,

придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі

зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а та-

кож єдина руська православна церква із центром-митропо-

лією в тому ж Києві.

Кожна руська земля мала свої особливості політичного

устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого бо-

ярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися бо-

ярські республіки, в інших землях (зокрема у Володими-

ро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Га-

лицько-Волинській великий вплив на політичне й соціаль-

ио-економічне життя справляло боярство, хоча в окремі

періоди тут зміцнювалася влада князя.

Соціально-економічний розвиток. У XII—XIII ст. відбу-

лися істотні зрушення в розвитку провідної галузі госпо-

дарства Русі — землеробства. Змістом соціально-економіч-

ного процесу був розвиток феодально-кріпосницьких відно-

син — зростання феодального і церковного землеволодіння

й феодальної залежності смердів. Поряд із цим виникає

й умовне землеволодіння, коли князі наділяли своїх вій-

ськових слуг («служилих бояр», «дворян», «милостників»)

землею із селянами за умови, що вони й надалі їм слу-

житимуть.

У період феодальної роздробленості основна маса се-

лян-смердів із вільних землеробів-общинників перетвори-

лася на держальників привласнених князем, боярами і

церквою земель. Смерди втрачали господарську самостій-

ність та особисту свободу. Сталися зміни і в формах екс-

плуатації селян. В умовах низького рівня техніки земле-

робства вотчинники були позбавлені можливості широко

організувати власне господарство, тому основну частину

вотчини — «сеньйорії» — становили селянські господарства,

які сплачували феодалам натуральну ренту — оброк. «В усіх

країнах Європи,— наголошував К. Маркс у «Капіталі», —

феодальне виробництво характеризується поділом землі

між якомога більшою кількістю васально залежних людей.-

Могутність феодальних панів, як і всяких взагалі сувере-

нів,

визначалась не розмірами їх ренти, а числом їх під-

\ 55

даних, а це останнє залежить від числа селян, які ведуть

самостійне господарство»

Натуральна рента гарантувала певну господарську са-

мостійність давньоруського селянина. Він був зацікавле-

ний у результатах своєї праці, а це підвищувало її продук-

тивність, забезпечувало в кінцевому підсумку подальший

економічний розвиток Давньої Русі.

Внаслідок господарського піднесення в досліджуваний

період розбудовуються міста — ремісничі й торговельні

центри. Зростання їхньої ролі зумовлювалося поглиблен-

ням суспільного поділу праці, пожвавленням ремесла і тор-

гівлі. Столиця Русі Київ і в цей час розвивалася. її площа

збільшувалася, а населення досягло 50 тис. чоловік. Це

було одне з найбільших міст не лише Русі, а й усієї се-

редньовічної Європи. Протягом XII — першої половини

XIII ст. у Києві зведено близько 20 кам'яних будівель

культового, цивільного, оборонного характеру — майже по-

ловина кам'яних споруд, збудованих за всю його попередню

історію. Швидко зростали також великі міста — центри зе-

мель:

Володимир-на-Клязьмі, Перемишль, Галич, Турів,

Полоцьк, Новгород, Володимир-Волинський, Чернігів, Нов-

город-Сіверський та ін.

У XII — першій половині XIII ст. економічне й політич-

не посилення міст сприяло утвердженню феодальної роз-

дробленості. Надалі із зростанням суспільного поділу праці

й розвитком економічних зв'язків міста виступають як опо-

ра сил централізації, що привело в подальшому до утво-

рення єдиної держави.

Посилення феодальної експлуатації відповідно спричи-

нялося до загострення антифеодальної боротьби селян-

смердів і городян-ремісників. Трудящий люд обстоював

право ведення власного господарства, можливість його

дальшого розвитку, протестував проти збільшення норми

оброку тощо. Діючи спільно, князі й бояри придушували

народні виступи.

Незважаючи на роздроблення, в міру розвитку госпо-

дарства, міст між окремими давньоруськими землями не

лише зберігалися, а й зміцнювалися економічні, політичні,

культурні зв'язки. В народних масах не згасало почуття

єдності Русі, що, зокрема, відбивалося в усній народній

творчості та літературі. Православна церква також висту-

пала за політичну єдність, хоча й залишалася ідеологічною

опорою князівсько-боярської верхівки. Все це стимулюва-

ло централізаторські тенденції, зокрема в межах окремих

Маркс К., Енгельс Ф, Твори. Т. 23. С. 677—678.

регіонів Русі: Північно-Східного, Південно-Західного і За-

хідного. Тут утворювалися передумови дальшого фор-

мування споріднених народів — російського, українського

та білоруського.

Південно-Західна Русь. Піднесення Галицько-Волин-

ського князівства. В епоху феодальної роздробленості в

XII—XIII ст. завершуються процеси виділення окремих зе-

мель-князівств. Київ перетворився із столиці Русі на

«стольне» місто Київської землі, яка займала територію

Середнього Подніпров'я. Окраїнне розташування Київської

землі, що межувала з Половецьким Степом, певна річ, не

сприяло забезпеченню її мирного життя. Постійні вторг-

нення половецьких загонів підривали економіку, відволіка-

ли значні сили на боротьбу з ворогом. Та незважаючи на

це,

в умовах надзвичайного загострення внутрішньо- й зов-

нішньополітичної обстановки, виснажливої боротьби до- і

відцентрових сил Київ як символ цілісності Русі залишав-

ся одним із головних вузлів міжкнязівських відносин.

Не випадково ті князі, які прагнули до об'єднання давньоруських

земель, убачали головну передумову успішної реалізації цього завдання

володінні Києвом. У круговерть боротьби за стародавню столицю

иївської Русі втяглися удільні князі волинські, переяславські, черні-

гівські, смоленські, суздальські. Серед них траплялися й автономісти,

але,

оволодівши Києвом, вони, незалежно від своєї династичної належ-

ності, негайно перетворювалися на рішучих і послідовних поборників

об'єднання всіх земель.

Найпомітнішими політичними постатями на київському столі періоду

феодальної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132—1139),

Всеволод Ольгович (1139—1146), Ізяслав Мстиславич (1146—1154),

Ростислав Мстиславич (1158—1167), Святослав Всеволодович (1177—

1194).

На певний час їм удавалося стабілізувати внутрішньополітичну

ситуацію, об'єднувати сили земель для відбиття половецької загрози,

але зупинити процеси дроблення було неможливо. Вони захопили і зем-

лі-князівства, котрі також роздробились на уділи.

Врешті-решт Київ і Київська земля стали об'єктом колективного

суверенітету з боку найсильніших князів Русі: володимиро-суздальсько-

го,

чернігово-сіверського та галицько-волинського.

Окрім Київського, на території Південно-Західної Русі

в XII—XIII ст. існували також незалежні Чернігівське,

Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке

князівства, поміж яких не вщухала міжусобна боротьба.

Особливу роль у політичному житті відігравало Росто-

во-Суздальське князівство, розташоване на північному схо-

ді Русі. Саме тут згодом утворився центр майбутньої Ве-

ликоросії. Князь Юрій Долгорукий намагався підпорядку-

вати своєму впливові Київ і Новгород. Оволодівши Киє-

вом у 1155 р., він залишився там великим князем, однак

нагла смерть у 1157 р. урвала його діяльність щодо об'єд-

нання Русі. Син Юрія Андрій Боголюбський (1157—

Ї174 рр.) продовжував справу зміцнення Володимиро-Суз-

дальського князівства та об'єднання всієї Русі. В 1169 р.

він оволодів Києвом і посадовив там князем свого брата

Гліба. Андрій зміцнив також свій вплив на Новгород. Про-

те посилення великокнязівської влади викликало незадо-

волення місцевих бояр. Змовившись, вони вбили Андрія і

Гліба. Брат загиблих Всеволод (1176—1212 рр.), утвердив-

шись у Володимирі, придушив боярську опозицію і знову

поширив князівську владу на Київ та Новгород.

Важливе місце в Південно-Західній Русі належало Чер-

нігово-Сіверській землі з містами Чернігів, Новгород-Сівер-

ський, Путивль, Курськ, Стародуб. У Чернігово-Сіверсько-

му князівстві укріпилася династія Ольговичів — нащадків

Олега Святославича, внука Ярослава Мудрого. Зміцнивши

свою владу, вони активно включилися в боротьбу за вплив

на Київ і всю Русь. В 1183 р. у битві на р. Хирія Ольгови-

чі завдали поразки половцям. Однак у 1185 р. похід нов-

город-сіверського князя Ігоря Святославича на степняків

був невдалим. Битву на р. Каяла князь програв, а сам по-

трапив у полон.

Цей нещасливий похід і негативні наслідки роздробленості Русі

описані в «Слові о полку Ігоревім». Закликаючи князів до єдності, автор

вклав у вуста київського князя Святослава Всеволодовича «золоте сло-

во» — заклик до єднання. «Чи не прилетів би ти здалека, щоб подбати

про батьківський золотий стіл?» — звертається поет до князя суздаль-

ського Всеволода і закликає інших князів — Рюрика Ростиславича, Яро-

слава Осмомисла, волинського князя Романа Мстиславича — подати

допомогу Новгород-Сіверській землі. Та дарма — феодальні усобиці й

напади кочовиків поступово підірвали міць Чернігово-Сіверського кня-

зівства.

Постійну виснажливу війну з половцями змушене було

вести й Переяславське князівство. В тяжких умовах між-

князівських чвар і набігів степняків Переяславське князів-

ство підтримувало зв'язки з могутнім Володимиро-Суздаль-

ським князівством та діставало від нього допомогу.

У XII—XIII ст. у Південно-Західній Русі підносяться

Галицьке та Волинське князівства. Землі, на яких напри-

кінці XII ст. утворилося об'єднане Галицько-Волинське

князівство, простягалися в басейнах рік Сян, Західний Буг

та у верхів'ях Дністра. На південному заході ця територія

мала природну межу — Карпати, або, як тоді називали

їх,—

«Гору». Західний кордон Галицько-Волинського кня-

зівства не був точно визначеним: тут великі пущі відокрем-

лювали Русь від Польщі. У XIII ст. кордон між ними

усталився. Він проходив у Карпатах по р. Яселка, далі в

північно-східному напрямку—через річки Віслок і Сян,

ще далі — на захід від р. Вепр. Північною межею Галиць-

ко-Волинського князівства були притока Бугу Володавка

і Верхня Прип'ять, а після приєднання Берестейської зем-

лі (в другій половині XII ст.) — річки Наров та Ясельда.

На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Туро-

во-Пінською землею й Київським князівством. Кордон тут

проходив через Прип'ять, Стир, правим берегом Горині, да-

лі — верхів'ями Случі та Південного Бугу й повертав на

річки Ушиця і Прут.

Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лі-

совій та степово-лісовій смугах. Незаймані ліси зростали

не лише в Карпатах і на Поліссі, а й на обширах над Дні-

стром, Сяном та Бугом. Разом з тим у долинах цих рік

проживало чисельне сільське населення, яке займалося ор-

ним землеробством (сіяли жито, овес, менше — ячмінь і

пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом,

мисливством (шкіри й хутра диких звірів використовува-

лися для виробництва одягу, бойового спорядження). Особ-

ливого значення набуло видобування солі з підкарпатських

соляних джерел.

У Галицько-Волинській землі було чимало великих

міст — торговельно-ремісничих центрів: на Волині — Воло-

димир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя,

Дорогобуж, у Галичині — Перемишль, Звенигород, Тере-

бовль, Галич. Гончарництво, обробка хутра і шкіри, ливар-

ництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня.

Галицько-Волинська земля вела жваву торгівлю із захід-

ноєвропейськими та придунайськими країнами. В Галичи-

ні й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один

торговий «гостинець» з Балтійського моря (з Торуня) про-

лягав на Холм, Городло й Володимир, інший — на Берес-

тя і Ковель; з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок,

Галич. Головна торговельно-транспортна артерія з'єдну-

вала Володимир-Волинський із Луцьком, Пересопницею,

Возвяглем і Києвом. З Галича через Теребовлю, Межи-

біж, Болохове, Василів пролягав «гостинець» на Київ, із

Звенигорода — на Городок, Перемишль, Сянок і через пе-

ревал «Ворота» — на Закарпаття і в Угорщину.

Господарські центри, що до них «тягнули» навколишні

«городки» і села, стали основою численних «волостей»-уді-

лів,

на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так,

на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-

Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Чер-

£9

вепська, Белзька землі, в Галичині — Перемишльська, Зве-

нигородська, Теребовлянська й Галицька.

У XII—XIII ст. ускладнювалася соціальна структура населення Га-'

лицько-Волинської землі. Класовий поділ, що поглиблювався, відобра-

жали вживані у літописах терміни: «бояри і проста чадь», «бояри і

прості», «люди і бояри», «луччі бояри і слуги», «ліпші мужі володимир-

ські» тощо.

Соціальна верхівка складалася з великих землевласників — князів,

бояр,

вищого духовенства. Великі князі розпоряджалися «княжими»,

або доменіальними, землями, а також власними. Бояри успадковували

землю (принцип «батьківщини») або одержували їі від князів. Так,

Данило Галицький, зайнявши Галицьку землю, «роздав городи боярам

і воєводам». Серед боярства існувала верхівка — «луччі», «великі» й

«нарочиті» — та досить значна верства малоземельних, дрібних бояр.

«Великі» мали привілейоване становище при великих князях, служили

в княжій «старшій» дружині, а їхні сини обіймали посади «двірних

слуг» на княжому дворі. Провідну роль у суспільстві відігравало також

вище духовенство: єпископи, ігумени монастирів.

«Городяни», або «містичі», також поділялися на заможну верхівку

(«ліпші мужі»), середнє міщанство та «простих людей».

Княжо-боярська верхівка визискувала «простих лю-

дей»,

смердів, утискувала дрібне боярство. Літописи зга-

дують про «грабежі нечестивих бояр». Трудящий люд чи-

нив їм опір, піднімав повстання. Так, у 1144 р. міщани Га-

лича виступили проти князя Володимирка; в 1230 р. гали-

чани повстали проти боярина Судислава; з 1236 по 1255 р.

тривав народний рух «болохівців» — жителів землі у вер-

хів'ях Случі, Південного Бугу й Тетерева. Смерди рятува-

лися від боярської сваволі втечею на Пониззя; їх звали

«берладниками», «вигінцями», «бродниками».

Політична історія Галицько-Волинського князівства.

Роман Мстиславич. Данило Галицький. У 1097 р. Галицька

земля відокремилася від Києва. Тут укріпилися правнуки

Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Василько, Воло-

дар і Рюрик, які перемогли князів-суперників «на Рожні

полі» та угорців під Перемишлем у 1099 р. З великою

енергією вони налагоджували внутрішню організацію та

оборону свого князівства, підтримували союзницькі зв'язки

з Володимиром Мономахом, але водночас обстоювали не-

залежність від Києва. Після смерті братів Ростиславичів

син Володаря Володимирко (1124—1152 рр.) об'єднав Га-

лицьку землю. Столицею князівства у 1141 р. став Галич,

зайнятий Володимирком по смерті свого племінника Івана

Васильковича. Володимирко дав відсіч спробам польських

феодалів захопити Галицьку землю, розширив межі кня-

зівства на сході (по Дністру, Пруту й Серету), уклав союз-

ні угоди з Візантією та Юрієм Долгоруким, вів тривалу бо-

ротьбу проти Угорського королівства, яке постійно загро-,

жувало Галицькому князівству; спираючись на підтримку.

Юрія Суздальського, поклав край намірам київського кня-

зя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва.

Отже, Володимирко був видатним державним діячем, «зби-

рачем» Галицької землі.

Найвищої могутності Галицьке князівство досягло за

князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла

(1152—1187 рр.). За тогочасним літописом, Ярослав був

«шанований в усіх землях»; автор «Слова о полку Ігоре-

вім» так характеризував галицького князя: він «сидить

високо на своїм золотокованім престолі, підперши гори

Угорські своїми залізними полками — заступив дорогу ко-

ролеві, зачинив Дунаєві ворота». Посилювало позиції Яро-

слава й те, що після несподіваної смерті свого батька він

перейняв Галичину неподіленою на уділи.

Перемігши Івана Ростиславича Берладника, який за

допомогою половців намагався повернути свій галицький

стіл, Ярослав уклав союзницькі договори з Угорщиною та

Польщею і доклав чимало зусиль до впорядкування внут-

рішнього ладу князівства. З метою зміцнення союзу з Юрі-

єм Долгоруким Осмомисл одружився з його дочкою Оль-

гою.

Все це, однак, не перешкодило посиленню галицького

боярства.

1 жовтня 1187 р. Ярослав помер. Київський літописець

писав про нього: «Був він князь мудрий, вимовний, бого-

боязний, поважаний по всіх землях і славний своїми пол-

ками. Коли була йому яка кривда, то він не ходив з своїм

військом, але посилав своїх воєвод. Він привів землю до

квітучого стану...; у всьому сповняв Божий закон і тримав

у порядку церковні справи».

Але Ярославові так і не вдалося здолати чи бодай об-

межити боярську опозицію, і після його смерті вона роз-

почала відкриту боротьбу проти Ярославова сина Володи-

мира. Цей князь не відзначався сильною волею й велики-

ми здібностями. Під натиском бояр він залишив Галич.

З цього скористалися угорські феодали: у 1189 р. угорський

король Бела III захопив Галицьку землю і посадовив у

Галичі свого сина Андрія. Та незабаром галичани повста-

ли й вигнали загарбників. За підтримкою польського кня-

зя Казиміра влітку 1189 р. Володимир знову увійшов до

Галича і прокняжив до своєї смерті в 1199 р.

В середині XII ст. швидко підноситься Волинське кня-

зівство. За правнука Володимира Мономаха Мстислава

Ізяславича волинська земля утворила окреме князівство.

Після смерті Мстислава у 1170 р. у Володимир-Волинсь-

кому почав князювати його син Роман.

Між сусідніми Галицькою й Волинською землями роз-

вивалися жваві господарські зв'язки. Це, а також необ-

хідність спільної боротьби проти агресії з боку Угорщини

й Польщі створювало передумови для об'єднання цих зе-

мель в єдине князівство. Скориставшись зі смерті галиць-

кого князя Володимира Ярославича, Роман у 1199 р. ово-

лодів Галичем та об'єднав Галичину і Волинь.

За князювання Романа Мстиславича (1170—1205 рр.)

Галицько-Волинське князівство досягло великої могутнос-

ті.

Спираючись на середнє й дрібне служиле боярство та

городян, Роман приборкав боярську верхівку, здійснював

активну й цілеспрямовану зовнішню політику: успішно

воював проти половців на сході та Литви на заході,

в 1196 р. приєднав до свого князівства землі литовського

племені ятвягів. Вже на початку XIII ст. Ватікан намагав-

ся проникнути на Русь, навернути Романа і галицько-во-

линське боярство на католицтво, але князь рішуче відки-

нув пропозицію папи.

Роман прагнув підпорядкувати Київ своїй владі.

В 1195 р. великий князь київський надав Романові як на-

щадкові київського князя Володимира Мономаха уділ в

«Руській землі» (так тоді називалися Київщина та Пере-

яславщина): міста Торецьк, Корсунь і Канів з волостями,

а згодом •— і Полонне. Укріпившись на Київщині, Роман

у 1202 р. розпочав боротьбу із київським князем Рюриком

Ростиславичем, аби покласти край його намаганням втру-

чатися в справи Галичини. Цього ж року Роман з галицьки-

ми й волинськими полками підійшов під Київ. Рюрик зму-

шений був зректися київського столу й незабаром під при-

мусом свого супротивника постригтися в ченці. Отже, на

початку XIII ст. Київ і Придніпров'я опинилися під подвій-

ним впливом Романа та його союзника — володимиро-суз-

дальського князя Всеволода Юрійовича. За однією з поль-

ських хронік, Роман «за короткий час так піднявся, що

правив майже усіма землями і князями Русі».

Великої слави Роман набув у війнах проти половців,

які,

підбадьорені ослабленням Києва та князівськими чва-

рами, постійно нападали на Русь і спустошували цілі во-

лості. Боротьба проти степових хижаків була найважли-

вішим питанням тогочасного політичного життя. Роман

двічі — у 1202 і 1204 рр.— очолював об'єднані походи пів-

денно-руських князів на половецькі кочовища. Під час цих

успішних походів було визволено багато руських бранців.