Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

ки дедалі більше відтісняли її на другорядні позиції. Уряд

свідомо нехтував своїми обіцянками на Люблінському сей-

мі:

зберегти недоторканими права й привілеї української

шляхти.

Запровадження фільварків у шляхетських маєтках знач-

но піднесло економічний добробут місцевих феодалів, час-

тина яких, прагнучи до більших прав і привілеїв у Поль-

ській державі, перейшла в уніатство або католицтво. Про-

те більшість середньої й дрібної шляхти залишалася вір-

ною батьківській, «руській» вірі — православ'ю та бажала

посилити на Україні свій політичний вплив шляхом лікві-

дації магнатського — польського та українського — земле-

володіння, її ідеалом була централізована держава з силь-

ним абсолютним монархом на чолі. Відбиваючи ці настрої,

згодом Зиновій-Богдан Хмельницький скаже: король має

бути государем — «щоби карал і стинал шляхту і дуки,

і князі, щоби вольний був собі: згріши Князь — урізати

йому шию, згріши козак — тоє ж йому учинити...» Україн-

ська шляхетсько-старшинська опозиція не відмовлялася від

легальних — сеймових — форм боротьби, але й не задо-

вольнялася ними. Вона намагалася використати зростаю-

чий національно-визвольний рух народу (передусім коза-

цтва) та очолити його. При цьому більшість шляхетських

діячів вважала за можливе здійснити свої плани, не пори-

ваючи остаточно із Річчю Посполитою.

З утворенням реєстрового козацтва чимало українських

феодалів увійшло в його ряди, командувало його загона-

ми.

Шляхта вимагала збільшити «реєстр», аби за його до-

помогою, зокрема, відстояти й підтримати ієрархію пра-

вославної церкви, піднести культурно-просвітницький рух

на Україні. Особливу активність у цьому відношенні вияв-

ляли Я. Бадовський, Я. Оришовський, Г. Лобода, П. Сагай-

дачний, X. Нечковський, Т. Байбуза та ін. Більш радикаль-

но настроєні шляхтичі — К. Косинський, Кремпський, Під-

висоцький, Ф. Полоус та інші — йдуть на Січ, займають

старшинські посади в запорозькому війську, активно, зі

зброєю в руках виступають проти магнатського засилля

та польських можновладців.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. у громадсько-

політичному житті на Україні заявляє про себе нова су-

спільна течія — міщанство. Піднесення її ролі зумовлене

економічним розвитком у другій половині XVI ст. україн-

ських міст. Зростала чисельність городян, зокрема реміс-

ників, посилювалася роль цехів і цехового ремесла. Купці

та цехові старшини стали впливовою силою у великих

королівських містах. Ще в ЗО—40-х роках XVI ст. міщан-

143

ство,

особливо західноукраїнське, утворює легальні форми

своєї організації, використовуючи при цьому традиції ста-

рих церковних і цехових братств і пристосовуючи тим са-

мим стару братську організацію до нових умов міського

життя, що склалися під владою Речі Посполитої. Спочат-

ку зміст діяльності таких братств залишався традиційним;

опіка над православною церквою, над бідними й зубожіли-

ми міщанами-«братчиками» тощо. Однак уже з другої по-

ловини XVI ст., у міру посилення в містах України інозем-

ного — польсько-німецького — католицького елемента,

братства стають на оборону національних прав корінного

міського люду. Цей рух особливо розвинувся у Львові —

найбільшому на той час місті на Україні.

В 70-х роках XVI ст. православні львів'яни значно по-

силили боротьбу за свої права, за відновлення православ-

ної єпископії в місті, проти зловживань владою львівським

католицьким архієпископом. Дальшого розвитку рух пра-

вославного міщанства набув у середині 80-х років. Члени

Львівського братства вирішили покласти край деяким тра-

диціям старих цехових братств (наприклад, братським

«пирам») та піднести діяльність братства на вищий ща-

бель.

Братські «сходини» тепер мали зосереджувати увагу

на питаннях віри, церковних справ, освіти. Це відбилося і

в статуті братства.

Організаційне оформлення Львівського Успенського

братства відбулося наприкінці 1585 р. за ініціативою за-

можних міщан: Ю. та І. Рогатинців, І. та Д. Красовських,

Л.

Малецького, С. Мороховського. Під час урочистого при-

йому нових членів до братства вони присягали ревно ви-

конувати обов'язки братчика. Збори й звіти старшин від-

бувалися часто та регулярно. Були запроваджені санкції

за порушення дисципліни й статуту братства.

1 січня 1586 р. антіохійський патріарх Иоаким, що при-

був до Львова, затвердив статут Львівського Успенського

братства і встановив за ним право зверхності над іншими

братствами. У грудні 1587 р. константинопольський патрі-

арх Єремія визнав за Львівським братством право ставро-

пігії, тобто непідлеглості місцевому єпископові. 22 червня

1590 р. Берестейський собор єпископів України та Білору-

сії підтвердив привілей Єремії щодо Львівського братства

і погодився на те, щоб такі ж самі братства засновувалися

і в інших містах. Патріархи затверджували привілеї

братств, оскільки були зацікавлені в одержанні матеріаль-

ної допомоги від них. Однак у подальшому вони нерідко

вороже ставилися до деяких найважливіших напрямів

діяльності братств.

144

Згідно із статутом, львівські братчики мали «ся сходити за обсила-

ниєм знамене братского в четнре неділя, или як потреба и час прили-

чится, и повинен каждьій брат в чотири недвли полгроша дати до

скринки братской». До братства могли вступати не лише міщани, але й

шляхтичі та посполиті: «А кто би хотьл вступити в сие братство, или

мещанин, или шляхтич, или предмещанин, или посполитих людей вше-

лякого стану, як тутешний, так сторонний,— маеть дати вступного гро-

шей шість». Братчики «каждого року мають вибирати з межи себе

старших четири брати, поручаючи им все старейшинство церковного

братства». Члени братства підлягали суду самого братства й не повинні

були «к власти свьтской призивати». Братство надавало допомогу своїм

незаможним членам. Відлучити братчика від церкви можна було лише

за згодою братства. Воно мало право контролювати дії єпископа та не

коритися йому, коли не погоджувалося з якимись його вчинками

(«аще ж и єпископ сопротивится закону, истинне, и не по правилам

святих апостол и святих отец строяще церков, развращающе праведних

в неправду, подкрепляюще руки беззаконником,— таковому єпископу

сопротивлятися всім, як врагу истиннн»), притягати до відповідальності

«попов безчинников или мирских людей». Останній пункт дає підставу

твердити, що боротьба Львівського Ставропігійського братства проти

засилля духовних осіб у громадському та культурному житті була одним

із проявів Реформації на Україні.

Львівське Ставропігійське братство намагалося створи-

ти у Львові міське самоврядування, незалежне від влади

Речі Посполитої, активно виступало проти заборони пра-

вославним брати участь у діяльності магістрату. Воно під-

тримувало тісні політичні й культурні зв'язки із Росією,

Грецією, Молдавією, південнослов'янськими країнами.

В його діяльності брали участь відомі громадські й куль-

турні діячі: С. та Л. Зизанії, К. Ставровецький, І. Борець-

кий. Виступаючи проти соціально-політичного гноблення та

національно-релігійних утисків українського міщанства з

боку польської влади, братство у 1613 р. заприсяглося

«прав свого народу боронити», а «єстли би которий отсту-

повати міл, того в ненависті совершенно, яко проклятого...

і на каждом містцу таковим гнушатися, як отступником і

гвалтовником віри і всієї руської Речи Посполитої...».

Наприкінці XVI ст. подібні братства виникли у Рогати-

ні,

Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі.

У своїй діяльності вони керувалися статутом Львівського

братства й теж активно виступали не лише проти експан-

сії католицизму, а й проти засилля православного духо-

венства, на захист станових прав міщан. Незважаючи на

опір церковної ієрархії, братства запроваджували прин-

цип виборності служителів церкви з числа світських лю-

дей — членів братств, намагалися контролювати діяльність

впливових церковників.

У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство.

27 травня 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан підтвер-

див його статут. Важливу роль в організації цього брат-

ства відіграли представники міщанства, шляхти та духо-

венства — І. Борецький, 3. Копистенський, Т. Земка,

І. Курцевич, Є. Гулевич (яка заповіла братству свій двір

на Подолі та значні кошти). 1620 р. до братства записав-

ся гетьман П. Сагайдачний «зі всім Військом Запорозь-

ким». У 1615 р. братство заснувало школу.

У 1617 р. було засноване Луцьке Чеснохрестське брат-

ство.

В його організації взяла участь частина православної

шляхти Волині та городян Луцька. До нього входили та-

кож окремі представники старшини Війська Запорозького.

Це братство займалося громадсько-просвітницькою та бла-

годійною діяльністю і відігравало активну роль у боротьбі

проти експансії католицизму та поширення унії на Волині.

У 20—30-х роках XVII ст. братства виникли й у ряді міст

Наддніпрянщини: у Немирові, Вінниці, Лубнах.

У діяльності братств виявлялися соціальні суперечнос-

ті між різними групами міщан, а також між міщанством,

шляхтою і верхами православної церкви. Так, у Луцько-

му та Київському братствах перед вели представники

шляхти й духовенства, які, стурбовані загрозою католиць-

кої експансії на Україні, шукали підтримки у міського на-

селення. Міщани погодилися на співробітництво з духовен-

ством і православною шляхтою, однак не були настільки

економічно сильними, щоб утримати провідні позиції в

об'єднаних братствах. Таке об'єднання різних соціальних

верств дало певний результат у боротьбі проти польського

католицизму, але при цьому міщани, наприклад, Києва і

Луцька, втратили можливість активно виступати на захист

своїх інтересів, послаблювати вплив православного духо-

венства на громадсько-культурне життя. Після відновлен-

ня православної ієрархії та визнання її правлячими кола-

ми Речі Посполитої церковники та верхівка шляхти не за-

барилися покласти край будь-якому контролю над собою

з боку братств. У другій половині XVII ст. діяльність Київ-

ського і Луцького братств поступово занепадає, а неза-

баром вони взагалі припиняють існування. Львівське ж

та ряд інших братств на західноукраїнських землях і в

другій половині XVII та у XVIII ст. зберегли свою важли-

ву роль у громадсько-політичному та культурному житті

своїх міст.

Берестейська церковна унія. В середні віки католицька

церква підпорядковувала питання віри своїм економічним

та політичним інтересам, а саме: поширенню впливу Риму

на Сході Європи та збільшенню володінь церкви. Унія

146

церков розглядалася Ватіканом не як повернення до того

стану, котрий був у християнстві до розколу, а як приєд-

нання православної національної церкви до католицької з

обов'язковим погодженням з верховенством римських пап

та визнанням католицьких догматів єдино істинними. От-

же, йшлося не про об'єднання на рівних засадах, а про

приєднання Східної християнської церкви до Західної.

Польський уряд здавна намагався якщо не ліквідувати пра-

вославну ієрархію, то підпорядкувати її папському пре-

столові й католицькій ієрархії.

Православне духовенство не мало в Речі Посполитій

того привілейованого становища, як католицьке. Проте

один із панівних станів — найвище православне духовен-

ство — всіма своїми інтересами було пов'язане з католиць-

кими магнатами і шляхтою, а не з православним селян-

ством і міщанами. Це й визначило його угодовську політи-

ку щодо правлячих кіл Польської держави.

Посилення кріпосництва в ході наступу феодалів на се-

лянство (особливо після Люблінської унії) загострило со-

ціальні конфлікти на Україні. Страх перед вибухом народ-

ного гніву іноді був важливою причиною, що стримувала

перехід православного пана чи шляхтича у католицтво. То-

му пануюча верхівка Речі Посполитої знайшла інший ви-

хід:

зміну релігії самого українського люду. Ватікан вирі-

шив створити нову, уніатську церкву, яка мала стати пере-

хідним містком до повного навернення православних до

католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ'я,

відправу церковнослов'янською мовою і календар, але ви-

знаючи адміністративну зверхність Ватікану, приймаючи

догмати католицизму, передусім про непогрішимість і бо-

жественність папи римського та про «Дух святий». Все це

не відповідало настроям широких мас українського насе-

лення — селянства і міщан, частини середньої та дрібної

шляхти. Для них православна віра («руська», «батьків-

ська») зберігала традиційну роль гасла національно-виз-

вольної боротьби, католицька ж церква була символом і

знаряддям іноземного поневолення.

До загострення становища спричинилася і так звана «календарна

реформа». Запровадження папою Григорієм XIII нового календаря

у 1582 р. зробило особливо відчутною для віруючих розбіжність між

православ'ям і католицизмом, що нагромаджувалася віками, та по-

глибило незгоди між католицькими верхами і православними низами!

починаючи з 1582 р. православні й католики святкували релігійні свята

(Різдво, Пасху тощо) в різний час, а це призводило до нехтування фео-

далами-католиками релігійних традицій православного українського се-

лянства і міщан.

147

Позбавлена підтримки Польсько-Литовської держави,

православна церква на Україні в XVI ст. перебувала в за-

непаді, її єпископські кафедри разом з маєтностями роз-

давалися «панами-Радою» і затверджувалися великим кня-

зем або польським королем. Користуючись «правом презен-

ти»,

магнати у своїх маєтностях розпоряджалися право-

славними парафіями й церквами, призначали й скидали

священиків. Часто пани-магнати просто торгували церков-

ними посадами та парафіями.

Ідеї оновлення православної церкви стали одними з

провідних у діяльності братств. Вони самі обирали свяще-

ників, намагалися брати участь у виборі церковних ієрар-

хій,

втручалися у всі справи громадського життя. Брат-

чики в своїх проповідях заперечували авторитет ієрархів,

викривали факти зловживань і розпусти священиків, на-

полягали на праві громад керувати церковними справами,

видавати книги, утримувати школи. Все це, звісно, викли-

кало різке невдоволення православних єпископів. У Львові

Стався конфлікт між братством та місцевим єпископом Ге-

деоном Балабаном. Патріарх ще більше розпалив цей кон-

флікт, надавши братству ставропігію. Володимирський

єпископ Іпатій Потій — противник братств, бо вважав їх

опорою реформаційного руху,— енергійно виступав проти

участі світських людей, зокрема міщан, у церковних спра-

вах. Церкві личить звітувати перед князями церкви, заяв-

ляв він, а не перед «хлопами, шевцями й кушнірами», про-

стими посполитими людьми, які, «покинувши ремесло: драт-

ву, ножиці й шило та привласнивши собі владу, належну

в церкві лише одним пастирям, без пошани поводяться із

самим словом Божим і на свій лад його переінакшують,

перекручують і на свої богохульні та єретицькі думки ли-

цюють, своїх правних пастирів безчестять, неславлять». На

думку Потія, все це загрожувало потопити православну

церкву на Україні у хвилях протестантизму і відтак позба-

вити її духовної влади. Роздратовані критикою на свою

адресу і взагалі «вільнодумством» низів, верхи православ-

ної ієрархії схилилися до унії.

Підсумовуючи все сказане вище, можна визначити

основні безпосередні приводи до укладення унії: невдово-

лення православних єпископів тим, що у церковні справи

дедалі активніше втручалося міщанство, організоване в

братства; бажання єпископів звільнитися від своєї підлег-

лості східним патріархам, які підтримували братства та

під час своїх відвідин України вмішувалися в справи єпар-

хій та стягали побори; прагнення верхівки українського

православного духовенства добитися рівності з католиць-

148

кими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «кня-

зів церкви» і підкорялися тільки владі папи та почасти

короля.

Слід при цьому мати на увазі, що й католицька церква

у Польщі протягом першої половини XVI ст. переживала

глибоку кризу, викликану поширенням реформаційного ру-

ху серед шляхти і городян. Більшість польських протестан-

тів-шляхтичів вимагала секуляризації земель католицької

церкви. Проте Реформація у Польщі не перемогла.

В 1564 р. король Сигізмунд II Август дозволив єзуїтам

розпочати свою діяльність у Польщі, у 1569 р. вони отабо-

рилися й на території Литви. Вся Річ Посполита вкрилася

мережею єзуїтських шкіл і колегіумів, в яких у католиць-

кому дусі виховувалися діти шляхтичів, заможних городян.

Вже у 80—90-х роках XVI ст. католицька реакція повністю

взяла гору. Приєднання українських земель до «корони»

внаслідок Люблінської унії 1569 р. відкривало перед поль-

ськими магнатами і шляхтою перспективи загарбання й

колонізації нових територій. Польське шляхетство тепер не

наполягало на секуляризації церковних маєтностей у ко-

рінній Польщі — адже на сході розташовувалися чудові

землі, до яких рукою подати. А католицька церква става-

ла прапором шляхетської експансії на «кресах», боротьби

проти православної «схизми», під яким крилися великодер-

жавні плани Польщі. В цьому церкву активно підтримува-

ли королі Стефан Баторій та особливо Сигізмунд III Ва-

за — сам, нагадаємо, ревний католик. Зміцнення позицій

католицтва в Польщі на початку 90-х років XVI ст. якраз

і забезпечило можливість здійснення унії.

Значну роль у підготовці унії відіграли єзуїти. В 1577 р. єзуїт Петро

Скарга видав книгу «Про єдність церкви Божої під одним пастирем

і про грецьке від сеї єдності відступлення». Автор змальовував занепад

православної церкви і твердив, що єдиний порятунок для неї — це, за-

лишивши недоторканими свої обряди, порвати з патріархами та визнати

верховенство папи і догмати римської церкви. Тим самим «руська»

церква звільниться з-під впливу світських людей, а її добробут і осві-

ченість піднесуться. Русь (Україна) увійде в культурне спілкування з

іншими католицькими народами, уніати ж одержать змогу обіймати

державні посади. А все це, мовляв, піде на благо і Речі Посполитої.

Після обрання Сигізмунда III королем Польщі, якого підтримувала

єзуїтська громада, Скарга у 1590 р. перевидав свою книгу і закликав

короля, католицьких і православних панів і особливо православних

єпископів подбати про укладення унії.

Вже в тому ж 1590 р. у Бєльську відбулася нарада

чотирьох єпископів: львівського — Гедеона Балабана,

холмського — Діонісія, пінського — Леонтія та луцького

Кирила Терлецького, на якій було вирішено порушити кло-

потання про прийняття унії. В 1591 р. єпископи подали

королеві таємну заяву про готовність укласти унію. Ця

змова відбулася без згоди князя В.-К. Острозького — про-

тивника унії. Однак ідея об'єднання церков уже поширю-

валася серед вищої православної ієрархії. В 1594 р. до

прибічників такого об'єднання пристали митрополит Ми-

хайло Рогоза, володимирський, перемишльський і берестей-

ський єпископи. Іпатій Потій, Кирило Терлецький і Гедеон

Балабан звернулися з листом до короля Сигізмунда III з

обгрунтуванням своїх мотивів схвалення унії: «Бачачи в

старших наших, патріархах, велике безладдя і нехтування

церквою Божою та законом святим, бачачи їхню неволю,

бачачи, що замість чотирьох патріархів стало вісім, бачачи,

як вони живуть на патріархатах, як один під іншого під-

купається... як, сюди до нас приїжджаючи, вони ніяких

диспутацій з іновірними не чинять, тільки побори з нас

беруть і, набравши абиде грошей, один під іншого там,

у землі поганській, підкупаються,— бачачи все це, ми, єпи-

скопи, не бажаючи далі залишатися в такому безладді й

під таким пастирством, одностайно погодившись, воліємо

приступити до з'єднання віри і пастиря єдиного, головного,

котрому самим Спасителем ми ввірені, найсвятішого папу

римського пастирем своїм визнати».

Влітку 1594 р. у Сокалі відбувся з'їзд православних

єпископів, на якому були вироблені умови з'єднання з ка-

толицькою церквою. В грудні 1594 р. була ухвалена поста-

нова про бажання ієрархів відділитися від Східної церк-

ви й підпорядкуватися папі. На Кирила Терлецького з'їзд

поклав обов'язок зноситися з урядом з цього приводу.

В червні 1595 р. у Кракові відбулася нарада за участю

Потія і Терлецького, з одного боку, та сенаторів-католиків

і єзуїта Скарги — з іншого. Були остаточно вироблені

основні умови унії. їх розглянув і схвалив папський

нунцій.

Проти унії знову виступив князь В.-К. Острозький, який

наполягав на передачі справи про унію на обговорення

сейму, але король відмовив йому в цьому.

У вересні 1595 р. Терлецький і Потій вирушили до

Риму. 23 грудня в присутності папи Климента VIII ці

ієрархи проголосили своє «сповідання віри»: визнання дог-

мату про «исхождЬніє Св. Духа», вчення про чистилище,

верховенство папи, визнання приписів і постанов контрре-

формаційного Тридентського собору.

Після повернення Терлецького і Потія з Риму розпо-

чалася підготовка до проведення уніатського собору. Таєм-

на змова єпископів викликала обурення серед православ-

]50

них. Особливо гострою була реакція козацтва. В ході ко-

зацько-селянського повстання 1594—1596 рр. громилися

маєтності церковників — прибічників унії. Це налякало

деяких єпископів. Від ідеї унії відмовився один з її ініціа-

торів — Г. Балабан, а також перемишльський єпископ

І. Копистинський. Проте поразка козацтва у повстанні, роз-

пуск «реєстру» дозволили верхам католицької церкви і ко-

ролеві зважитися на здійснення свого задуму. На початку

жовтня Сигізмунд III і Михайло Рогоза за дорученням па-

пи Климента VIII скликали в Бересті (Бресті) церковний

собор для офіційного проголошення унії.

Собор одразу ж розколовся на два окремі собори —

православний і уніатський. В уніатському брали участь:

київський митрополит М. Рогоза, п'ять єпископів, три ар-

хімандрити, три католицьких єпископи (посланці папи),

чимало магнатів і шляхти. Побоюючись вибуху народного

гніву, учасники собору зачинилися в Миколаївській церкві,

виставивши для охорони королівських жовнірів, і протя-

гом кількох днів не наважувалися проголосити акт про

унію.

Зрештою 8 (18) жовтня 1596 р. під тиском представ-

ників Сигізмунда III вже не в Миколаївській церкві, а в

католицькому костьолі Рогоза і єпископи (на чолі з По-

тієм) підписали угоду про унію, присягнули на вірність па-

пі римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від пат-

ріарха вони не мали.

На православному соборі, який відбувся в домі князя

Острозького, були присутні два єпископи — Балабан і Ко-

пистинський, белградський митрополит Лука, дев'ять ар-

хімандритів (у тому числі києво-печерський Никифор Тур),

два представники східних патріархів, понад 200 представ-

ників православного духовенства. Собор відкинув унію й

оголосив ієрархів-відступників позбавленими духовної

влади. Учасники православного собору підписали протест

проти унії та надіслали його з делегацією до короля. Про-

те Сигізмунд III затвердив рішення уніатського собору.

Згідно з цим рішенням уніатське духовенство, як і ка-

толицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла

унію,

одержувала право обіймати державні посади нарівні

з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у

правах з католицьким міщанством. Уряд вважав унію обо-

в'язковою для всіх православних на території Речі Поспо-

литої.

Отже, православна церква стала, по суті, неза-

конною.

Незважаючи на погрози уряду, православні виступили

на захист своєї віри. Ареною боротьби став сейм, а ініціа*

тором — православне шляхетство. Суперечки на перших

151

двох сеймах, які відбулися після 1596 р., не дали будь-

яких результатів. Лише несприятливе зовнішньополітичне

становище Речі Посполитої на початку XVII ст. спонука-

ло уряд уважніше поставитися до вимог православних, і в

1603 та 1607 рр. останні одержали ряд поступок (зокре-

ма, сейм оголосив про припинення переслідувань право-

славних).

А тим часом унія впроваджувалася силою. Так, єпи-

скоп І. Потій особисто очолив похід проти Іллінського пра-

вославного монастиря (на Волині), ченці якого відмовили-

ся підкоритися постанові Берестейського собору. Монастир

був спустошений. Спроба представників місцевого населен-

ня оскаржити вчинки єпископа не увінчалась успіхом. Зна-

ряддям упровадження унії було також «право презенти»,

яким користувалися магнати і шляхта, ставлячи уніатів

священиками в церквах у своїх маєтностях. Матеріально

і морально залежні від магнатів і уніатських єпископів

«презентатори» слухняно виконували волю своїх патронів.

Виступи проти унії набували активних форм. Наприк-

лад,

у 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан

Луцька, яким власті заборонили під загрозою суворого

покарання «будування тамтої церкви і школи». Налякані

масовим опором міщан, власті змушені були відступити.

У 1629 р. селяни відмовилися відбувати повинності на ко-

ристь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію.

Виступ селян було придушено. Закінчилося поразкою й

повстання міщан Острога в 1638 р., які протестували проти

закриття православних храмів. Між прихильниками унії та

православ'я розгорілася активна ідейна боротьба, відбита

в полемічній літературі. Ширився рух за відновлення пра-

вославної ієрархії.

Внаслідок опору козацтва і посполитих на початку 30-х

років XVII ст. польський уряд змушений був видати «Стат-

ті для заспокоєння руського народу», які узаконювали

існування православної церкви. Проте

«Статті»

не припи-

нили наступу католицизму та уніатства на Україні.

В історичній літературі Берестейська церковна унія оцінюється не-

однозначно. Більш того, висловлюються прямо протилежні думки. До-

революційні російські історики, виходячи з позицій ортодоксального пра-

вослав'я, до унії ставилися в цілому негативно. М. С. Грушевський давав

їй стримано негативну оцінку: «...Владики, котрі тепер задумали під-

датися під вдасть папи,— писав він в «Ілюстрованій історії України»,—

зрозуміли, що патріархи на таке не пристануть, і з'єднатися з католи-

ками значить розірвати з патріархами. Знали, що на се громадянство

не піде. Тому рішили робити се діло потайки, сподіваючися, що як воно

буде зроблено, тоді правительство польське зуміє погнати за ними і

ниаших, духовни* і громадянство...» Далі М, С, Грушевський наголо-»

1^2