Мельник Л.Г., Гуржій О. І., Демченко М.В. та ін. Історія України. Кн.1

Подождите немного. Документ загружается.

більшими в усій Речі Посполитій латифундіями. За станом

на 1629 р. у руках 37 волинських магнатів зосереджувало-

ся

Д усіх селянських господарств. Наймогутнішим феода-

лом на Волині був князь Василь-Костянтин Острозький.

На початку XVII ст. йому належали 59 міст, містечок і

замків (у тому числі Острог, Звягіль, Чуднів), 857 сіл,

111 фільварків. Це становило третину всіх феодальних во-

лодінь на Волині. Крім того, князь був власником земель

у Київському, Руському, Подільському воєводствах. Його

річний прибуток досягав 1 млн злотих. Великі земельні

маєтності в інших місцевостях України мали також За-

славські, Збаразькі, Хоткевичі, Пронські.

Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успад-

кування, купівлі або захвату маєтків, окраїнних територій,

дарувань з боку королів і великих князів. Права магнатів

на придбані або й загарбані землі затверджувалися вели-

кокнязівськими та королівськими грамотами.

Литовський статут 1588 р. узаконив усі форми феодаль-

ного землеволодіння, в тому числі на Україні: «Бажаємо

й ухвалюємо, щоб усі піддані наші, як духовні, так і світ-

ські, князі й бояри і вся шляхта, які мають свої батьків-

ські, куплені та якимось звичаєм надбані за прародителів

наших славної пам'яті їхніх милостей королів і великих

князів литовських, а також і за нашого щасливого [воло-

дарювання] тримали й володіли, щоб їм такі маєтки вічно

від нинішнього часу і в прийдешні часи тримати і володі-

ти,

і їм самим, і нащадкам...»

Після Люблінської унії, яка відкрила польським магна-

там і шляхті широкі можливості для придбання земель на

Україні, вони загарбали на Придніпров'ї та Брацлавщині

величезні земельні масиви. З кінця XVI ст. сейми дозво-

ляють королеві роздавати на «вічність» особам з шляхет-

ського стану «пустині» в Придніпров'ї, причому не тільки

незаймані, а й заселені селянами та козаками землі.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. на Наддніпрян-

щині, Брацлавщині утворилися численні володіння шлях-

ти,

в першу чергу польських магнатів Замойських, Жол-

кєвських, Калиновських, Конєцпольських, Казановських,

.Потоцьких та ін. На Лівобережжі своїми розмірами виріз-

нялися маєтності Вишневецьких («Вишневеччина») з цен-

тром у Лубнах. Черкаський староста князь О. Вишневець-

кий наприкінці XVI ст. захопив частину Лівобережжя й

випрохав у короля підтвердження на «пустиню, звану ріку

Сулу, ріку Удай і ріку Солоницю», що простяглася від кор-

донів з Росією до Дніпра. Він збудував тут міста Лубни,

Ромни, Пирятин, Прилуки, «осадив» десятки й сотні сіл і

133

хуторів. А наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі бу-

ли власниками 39,6 тис. селянських дворів («димів»),

56 міст й містечок. У 20-х роках XVII ст. 18 магнатам і

великим шляхтичам Брацлавського воєводства належало

80 % усіх селянських і міщанських дворів.

Великими землевласниками були католицька та уніат-

ська церкви, а також українські православні монастирі.

Найбільшим церковним землевласником на Україні був

Києво-Печерський монастир. На початку XVII ст. уніат-

ській церкві на Волині належало близько 2,1 тис. селян-

ських дворів.

Зміцнення і зростання великої феодальної власності на

землю призводило до посилення кріпацтва. Кріпосне право

фіксувало й узаконювало ці процеси.

Правове становище українського селянства в Галичині

та на Західному Поділлі визначалося в основному поль-

ським державним законодавством. На решті земель Укра-

їни після Люблінської унії теж поширюється польське фео-

дальне право. Одночасно тут діяли і Литовські статути.

Згідно із законами Речі Посполитої селянство як клас-

стан не мало будь-яких прав, зокрема права брати участь

роботі центральних і місцевих органів влади.

На середину XVI ст. остаточно склалося польське та

литовське феодальне земельне право, за яким власність на

землю мав лише шляхетський стан. Це було його класовим

(становим) привілеєм. Селянство на землях феодалів пере-

бувало під їхньою необмеженою владою. В «Уставі на во-

локи» від 1557 р. підкреслювалося, що не тільки селянське

майно, а й сам селянин належать феодалові: «Кметь и все

його майно є наше...» Це повинно було забезпечити фео-

далові необхідні робочі руки для поміщицького господар-

ства, що зростало. Безправними були і селяни, що сиділи

на «королівщинах» — державно-феодальних землях. Селя-

нин не міг без дозволу королівської адміністрації покину-

ти свій наділ, самочинно освоювати нові землі, фактично

позбавлявся права подавати скаргу на пана.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литов-

ський уряди видали ряд законів із суворою забороною се-

лянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-

власника. «Артикули» Генріха Валуа від 1573 р. запровад-

жували необмежену панщину в маєтках «з волі пана».

У другій половині XVI ст. феодали розпочали силоміць

ліквідувати громади, їхнє самоврядування, копні суди. За

вбивство кріпака «у гніві» пан сплачував лише невеликий

штраф.

134

За Литовським статутом 1566 р. «похожий» (ще не за-

кріпачений) селянин, проживши за домовленістю з феода-

лом кілька років «на слободі», міг відійти, але за умови —

відпрацювати стільки років, скільки він перебував «на сло-

боді». Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати

його та обернути на «отчича», тобто на селянина, що втра-

тив право відходу. Феодалові дозволялося продавати селя-

нина-втікача без землі.

Литовський статут 1588 р. остаточно ввів селянство до

закріпаченого стану. Селянин, який прожив на землі фео-

дала 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 р. ви-

значав 10-річний термін розшуку втікача-селянина та по-

вернення його в «підданство», то Статут 1588 р. збільшив

строк розшуку до 20 років. Шляхтич тепер регламентував

усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім

майном, а й життям. Селянин цілком підлягав юрисдикції

доменіального (вотчинного) суду. «Будет вольно и теперь

каждому пану,— говорилося у Статуті 1588 р.,— подданого

своего непослушного... скарать». Отже, узаконювалося

будь-яке свавільство пана щодо своїх підданих, якщо їхня

поведінка розцінювалася як непокора. Таких шляхтич міг

закувати у кайдани, кинути до в'язниці, посадовити на

палю.

Отже, законодавство Польсько-Литовської держави в

цілому мало відверто шляхетський, класовий характер.

Воно повинно було забезпечити експлуатацію класом-ста-

ном феодалів селянства в господарських і приватних во-

лодіннях.

Генезис капіталізму в Західній Європі, розвиток товар-

но-грошових відносин зумовили зміни і в структурі помі-

щицького господарства на Сході Європи, зокрема в Речі

Посполитій. Протягом XVI ст. Україна залучається до бал-

тійського експорту сільськогосподарських продуктів (через

Гданськ). Піднесення міст і мануфактур в Європі викли-

кали попит на український хліб і промислову сировину. Як

зауважував Ф. Енгельс, «капіталістичний період (у Захід-

ній Європі.— Л. М.) заявив на селі (в країнах на схід від

Ельби.— Л. М.) про свій прихід як період великого сіль-

ськогосподарського виробництва на основі панщинної пра-

ці кріпаків»

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав

польських феодалів до перетворення своїх маєтностей на

фільварки, тобто до запровадження власного господарства

(з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільсько-

Енгельс Ф. Марка // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 19. С. 330.

135

господарської сировини), заснованого на постійній щотиж-

невій панщині. Така перебудова аграрних відносин стала

можливою за умов зміцнення феодальної земельної влас-

ності та посилення кріпацтва й кріпосного права (безпо-

середньої влади феодала над селянином). Феодальна дер-

жава та панство шукали шляхів збільшення прибутків від

своїх маєтків насамперед за рахунок посилення експлуата-

ції селянства.

Руйнування старовинного аграрного ладу, що складався

віками, розпочалося на великокнязівських господарських

землях. Ця рішуча реформа здійснювалася згідно з вида-

ною у 1557 р. великим князем литовським і королем Поль-

ським Сигізмундом II Августом «Уставою на волоки».

Основою великокнязівського господарства ставав фільва-

рок: «Фольварки хочем мати, аби везде становленьї, яко

набольши бьіти могут при каждьіх замках и дворах наших,

окром где бьі грунти злне и непожиточньїе били,— тако-

вн казати людьми осажатн... Когдн заложен будет

[фільварок],

тогдн не малий пожиток скарбу нашему чи-

нити может».

Згідно з «Уставою» в усіх великокнязівських маєтках великокнязів-

ські та селянські землі перемірювалися й поділялися на волоки — ділян-

ки площею у ЗО моргів (21,3 га). Під фільварок відводилися кращі зем-

лі, зведені в одну велику площу. Селянські ж волоки розташовувалися

на гірших, окраїнних землях. Примусово запроваджувалася трипільна

система землеробства: кожному селянському двору виділялася волока,

розмежована на три смуги. Коли одна родина не мала змоги обробити

волоку й відбувати з нею повинності, дозволялося двом родинам брати

в користування одну волоку та розподіляти повинності нарівно. Селянин

прикріплювався до наділу. Якщо він тікав, «тая земля зо всим домов-

ством» передавалася іншій особі, збіглого ж повинна була розшукувати

адміністрація фільварку. Волоками, але зменшеними, наділялися також

городники і колишні «челядники» (холопи).

«Волочна поміра» руйнувала, хоча й не повністю, сіль-

ську громаду та пов'язану з нею общинну форму селян-

ського землекористування («дворище»), зміцнювала фео-

дальну залежність селян й урізувала їхні землі, пасови-

ща, луки, що перебували в спільному користуванні. Повин-

ності тепер відбували окремі селянські двори («дими»),

тобто кожна окрема селянська сім'я. Отже, волока стано-

вила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконува-

ти всі феодальні повинності. Для тяглових селян визнача-

лася систематична панщина — два дні на тиждень з воло-

ки з тривалістю роботи від сходу до заходу сонця: «А ста-

новитися ку робот* подданнм, як солнце всходит, а знйти,

як заходить». Якщо селянин не виходив на панщину, вій

мусив, відробляти свою норму іншим днем: «А иншого дня

.136 і

заробити повинное, што змешкал, а не откупатися от робо-

ти никому...» Крім панщини, тяглові селяни виконували

додаткові роботи («ґвалти», «толоки») та сплачували

чинш грішми (40—80 грошів з волоки) і натурою, відбува-

ли також мостову, вартову й підводну («повіз») повиннос-

ті.

Для обробітку однієї волоки у фільварку притягалися

селяни з семи волок. Городники мали один день на ти-

ждень відробляти пішу панщину (тобто працювати без ро-

бочої худоби), а їхні жінки — шість днів на тиждень у

жнива. За ходом робіт у фільварку наглядали війти і лав-

ники.

За «Уставою на волоки» все господарство селянина під-

порядковувалося інтересам фільварку. Посилювалося май-

нове розшарування селянства, бо зростала кількість мало-

земельних, які вже не могли забезпечити своє існування з

наділів. їх широко використовували як «робітних людей»

на численних панських промислових закладах, розташова-

них у фільварках.

Заходи, обумовлені аграрною реформою Сигізмунда Ав-

густа, поширювалися не тільки на великокнязівські маєт-

ки.

Втягнення у товарно-грошові відносини господарств

магнатів і шляхти спонукало їх також переходити на во-

лочну систему. Процес запровадження феодального філь-

варочного господарства із застосуванням панщини тривав

протягом другої половини XVI — першої половини

XVII ст. Отже, реформа Сигізмунда Августа мала загаль-

нодержавне значення.

Внаслідок формування фільваркової системи, посилення

феодально-кріпосницької експлуатації через панщину та

активізації національно-релігійних утисків становище укра-

їнського селянства протягом другої половини XVI — пер-

шої половини XVII ст. значно погіршало. При цьому пан-

щина запроваджувалася з одночасним зростанням нату-

ральної та грошової ренти. Слід, однак, зауважити, що

панщина поширювалася в різних районах України не одна-

ково інтенсивно. Особливого розвитку вона набула в Га-

личині й на Волині, де поміщицькі маєтки найтісніше були

сполучені із зовнішнім ринком. Ці воєводства були й най-

більш заселеними. На Волині у 20-х роках XVII ст. пав>

щина досягла вже чотирьох — п'яти днів на тиждень від

волоки, тоді як, наприклад, на півночі Київського воєвод-

ства в ці ж роки — двох-трьох днів на тиждень. Менш по-

ширеною, ніж у Галичині та на Волині, панщина була на

Брацлавщині. >

Становище селянства погіршувалося ще й унаслідок

здачі феодалами своїх маєтків в оренду. Прагнучи видо*

137,

бути з селянської праці якнайбільше прибутку, орендарі —

шляхтичі, купці, лихварі-євреї — примушували кріпаків

працювати у фільварку до п'яти — шести днів на тиждень.

Терпіли селяни і від «тимчасових» власників-феодалів, які

брали під заставу села в інших шляхтичів.

Визиском селянства та міщанства займався і уряд, кот-

рий стягував з трударів великі податки (особливо під

час майже безперервних війн), ставив у їхніх домівках на

постій жовнірів. При цьому королівське («кварцяне») вій-

сько грабувало місцеве населення.

Великого лиха зазнавали селяни від панської сваволі,

озброєних наїздів феодалів на маєтки сусідів, неспромож-

ності Речі Посполитої налагодити охорону рубежів країни

від татарських набігів. Наприкінці XVI — на початку

XVII ст. Наддніпрянщина і Поділля залишалися майже

беззахисними перед татарами. По так званому Чорному,

шляху (який пролягав вододілом Південного Бугу, Росі,

Тетерева й Случі) кримчаки продиралися аж до Волині та

Галичини, спалюючи села, забираючи людей у полон. Ли-

ше на початку XVII ст., зі зміцненням козацтва, на Поділ-

лі й Наддніпрянщині створилися сприятливіші умови для

розвитку землеробства і зростання міст. Однак і до цього

зусиллями народних мас освоювалися нові землі, розвива-

лися сільське господарство, промисли, ремесла, зовнішня

і внутрішня торгівля, розбудовувалися міста.

Внаслідок освоєння окраїн — Наддніпрянщини і Побуж-

жя—

та піднесення фільваркового господарства протягом

другої половини XVI — першої половини XVII

ст.

на Укра-

їні значно зросла площа оброблюваних земель. Культурне

землеробство поширювалося на нові місцевості Східного

Поділля, на південну частину Київщини й Лівобережжя,

Слобідську Україну. Найрозвинутішими в цьому відношен-

ні були Волинь, Галичина, Західне Поділля — тут панува-

ло трипілля, лани удобрювалися. Основним знаряддям пра-

ці був дерев'яний плуг «із залізом» (залізним череслом і

лемешем). У східних і північних районах поряд з трипіл-

лям зберігався переліг. Основною культурою залишалося

жито,

але поширювалися також пшениця та ячмінь. Пше-

ниця вирощувалася у фільварках переважно на продаж.

Урожайність була низькою, що взагалі притаманне феода-

лізму: жита — сам-три, сам-п'ять, пшениці — трохи вище.

Головними технічними культурами, як і до того, були

льон, коноплі, хміль. Розвивалися городництво, садівни-

цтво,

пасічне бджільництво, ставкове рибництво, помітно

зростало тваринництво. Розводили велику рогату худобу

і свиней, у гірських районах — овець, у степових ширилося

Ї38

.табунне конярство. Зберігали своє значення й мисливські

промисли.

Розвиток фільваркового господарства супроводжувався

зменшенням селянських наділів та зростанням числа мало-

земельних і безземельних селян. В Руському воєводстві в

60-х роках XVI ст. 41,3 % селян мали півланові наділи,

25 % користувалися наділами у чверть лана. Становище

селянства погіршувалося ще й тим, що пани накладали на

нього різноманітні побори: «спасне» — за право випасати

худобу, «сухомельщину» — за помел зерна, «очкове» — за

кожний вулик на пасіці, «рогове» — за вола, «ставовщи-

ну» — за право ловити рибу в панському ставі тощо. Дер-

жаві ж селяни сплачували «подимне» і «стацію» — на

утримання королівського війська. Зростала кількість город-

ників (загородників) і комірників (халупників), у маєтках

збільшувалася кількість «гультяїв», котрі не мали будь-

якого майна. Феодали широко використовували згадані ка-

тегорії селянства у своїх промислових закладах. Майже

кожний фільварок мав ґуральню, броварню, медоварню,

не рідкістю були також рудні, поташні буди, гути, селітро-

варні, жупи (солеварні). Робітні люди, зайняті на цих

промислах, були найбільш експлуатованою частиною сіль-

ського населення.

Поглиблення суспільного поділу праці у другій поло-

вині XVI — першій половині XVII ст. сприяло розвиткові

старих і виникненню нових міст. Протягом зазначеного

періоду на Наддніпрянщині розбудувалися Канів, Черкаси,

Лубни, Переяслав. Львів, Київ, Біла Церква, Острог мали

від 10 до 18 тис. мешканців. На карті України з'явилися

нові назви — Фастів, Кременчук, Миргород, Умань, Гайсин

та ін. Найбільш значні міста («королівські міста») нале-

жали державі, багато міст — феодалам. Так, з 206 міст у

Київському воєводстві 46 були королівськими, 150 — при-

ватновласницькими, 10—церковними; у Брацлавському

воєводстві налічувалося 111 приватновласницьких і лише

шість королівських міст і т. д. Більшість міст на Україні

на початку XVII ст. користувалися Магдебурзьким правом.

Разом з тим містобудівництво на Україні гальмувалося

пануванням феодально-кріпосницького ладу, всевладдям

магнатів і шляхти. Землевласники вивозили без сплати ми-

та продукцію своїх фільварків за кордон, на основі права

пропінації запроваджували у своїх маєтках промислове ви-

робництво. Все це звужувало ринок збуту виробів міських

ремісників. У той же час у передмістях великих міст шлях-

та і духовенство осаджували на своїх землях («юриди-

ках»),

які не підлягали міській адміністрації, нецехових

139

ремісників — «партачів». Між цеховиками та «партачами»

точилася гостра конкурентна боротьба, що ослаблювала

міста в їхньому протиборстві з феодалами. Розвиткові міст

перешкоджали й великі побори та повинності городян на

користь «корони».

Незважаючи на зазначені та інші перешкоди, міське

цехове ремесло невпинно розвивалося. Найбільшими реміс-

ничими центрами були Львів, Київ, Луцьк, Острог, Кам'я-

нець.

Загалом у першій половині XVII ст. на Україні існу-

вало близько 300 ремісничих спеціальностей. Із розвитком

ремесел, промислів і торгівлі поглиблювалася соціальна

диференціація міського населення, котре, як і раніше, поді-

лялося на аристократію (патриціат), бюргерство (цехові

майстри і торговці) і безправну міську бідноту — плебс.

Значну частину міщан Наддніпрянщини становили коза-

ки та жовніри міських залог. Національний склад городян

був строкатий, особливо в Галичині та на Волині. Основну

масу становили українці, поряд із ними проживали євреї,

німці, поляки, вірмени, греки та ін. Заможні іноземці зай-

малися торгівлею, орендували фільварки й промисли, бра-

ли на відкуп міста.

Польсько-католицька експансія, яка особливо посилила-

ся після Люблінської унії, спричинювалася до утисків і

дискримінації українського населення в містах: українці,

зокрема, наражалися на численні перешкоди при вступі до

ремісничих цехів, обмежувалися місця їхнього проживан-

ня у містах тощо. Міщанство в Речі Посполитій зазнавало

також феодального гніту, особливо в містах, що належали

феодалам. Воно платило чинш (по 20—30 грошів з «ди-

му»),

церковну десятину тощо. Значними були натуральні

повинності.

Як і раніше, у внутрішній торгівлі значну роль відігра-

вали місцеві торги та ярмарки, що відбувалися у містах і

містечках, визначених королівськими грамотами-привілея-

ми.

Деякі ярмарки (у Києві, Львові, Кам'янці, Луцьку)

мали загальноукраїнське значення. Сюди з'їжджалося і ку-

пецтво із сусідніх країн. У містах розвивалася постійна

торгівля, зростало число крамниць.

Підносилася зовнішня торгівля. Тісними були економіч-

ні зв'язки українських земель з Росією. Постійні торговель-

ні шляхи сполучали Москву та інші російські міста з Киє-

вом, Кам'янцем, іншими економічними центрами України.

Через Україну та Київ Росія вела транзитну торгівлю з

країнами Західної Європи, Балкан, Туреччиною, Кримом.

Україна ж торгувала із Західною Європою через Краків і

Прибалтику. Особливо велику роль в експорті українських

Товарів (хліба, поташу, вовни, воску тощо) відігравав

Гданськ. Через нього ж на Україну йшов європейський і

східний імпорт. Щоправда, всі ці зовнішньоторговельні

зв'язки стримувалися приписами середньовічної регламен-

тації та численними митами.

Таким чином, незважаючи на посилення феодально-крі-

посницької системи, протягом другої половини XVI — пер-

шої половини XVII ст. у соціально-економічному станови-

щі України сталися значні позитивні зрушення. Саме у

вказаний період українські селяни, козаки, міщани освої-

ли — не забуваймо: в умовах магнатської сваволі й ту-

рецько-татарської агресії! — великі простори Правобереж-

ної та Лівобережної України (Наддніпрянщини), заселив-

ши їх і заснувавши сотні сіл, слобід, міст і містечок. Як-

раз на цій території були закладені економічні підвалини

майбутньої Визвольної війни 1648—1654 рр., саме цей край

забезпечив постачання народної

армії,

створення козацько-

го військово-територіального устрою — Гетьманщини.

Суспільно-політичний рух. Братства. У відповідь на по-

силення польсько-католицької експансії після Люблінської

унії на Україні зростає православна магнатсько-шляхет-

ська опозиція. Очолював її князь Василь-Костянтин

Острозький. Ця аристократична опозиція дотримувалася

поміркованих, консервативних політичних поглядів і не

виступала активно проти влади польської «корони» на

Україні, більш того, була прихильницею аристократичного

державного устрою Речі Посполитої. Це й не дивно, адже

чимало її представників породичалося з польськими маг-

натськими фаміліями (той же Острозький одружився на

дочці краківського каштеляна Тарновського). Єдине, до

чого прагнула опозиція,— це розширення адміністративної

та культурно-релігійної автономії українських земель у

складі Речі Посполитої. До того ж вона домагалася цієї

мети лише легальними засобами: подавала петиції коро-

леві, сеймові, протегувала культурно-освітню справу тощо.

В.-К. Острозький, А. Курбський, Ю. Слуцький, Г. Ходке-

вич та інші православні магнати вважали своїм ідеалом

федерацію удільних українських, польських і білоруських

земель з перевагою православних центрів. Однак ця полі-

тична програма вже не відповідала новій добі, дедалі біль-

ше ставала анахронізмом.

Однією з форм опозиції політиці Речі Посполитої з бо-

ку частини українських можновладців була підтримка ни-

ми реформаційного руху (кальвінізму, соцініанства). Цей

рух обмежувався критикою церковних догматів (зокрема,

про «троїстого бога»), виступами за свободу совісті як

умову морального вдосконалення людини. Проповідь вибор-

ності церковних посад за участю світських громад приваб-

лювала великих панів можливістю захвату керівництва

новою (оновленою) церквою та використання її проти по-

силення королівської влади. Кальвінізм та інші протестант-

ські течії поширювали у своїх володіннях Воловичі, Чап-

личі, Гойські, Сапіги, Ходкевичі. Князь О. Пронський

створив центр кальвінізму в м. Берестечку на Волині,

Я.

Потоцький підтримував кальвіністські громади на По-

діллі, в Галичині.

Поміркованість політичних вимог опозиції, її угодов-

ство з поляками спричинилися до різкого загострення кон-

флікту православної аристократії з широким народним ру-

хом, очолюваним козацтвом. Це особливо яскраво вияви-

лося у 90-х роках XVI ст. До того ж православні магнати

були роздратовані зростанням середнього та дрібного шля-

хетського землеволодіння, слушно вбачаючи в цьому зазі-

хання шляхти на панські латифундії.

Незадоволена своїм становищем частина православних

«княжат» (Рюриковичі, Гедиміновичі та ін.) ще наприкінці

XV — на початку XVI ст. «від'їхала» з дворами до Москви,

влившись у ряди верхівки російського боярства. Біль-

шість же українських панів-магнатів стала на шлях зради

національних інтересів, перейшла в католицтво, сприйняла

польську мову й культуру. Так само на початку XVII ст.

у міру зростання козацько-селянських рухів більшість маг-

натів і шляхтичів-кальвіністів привернулася до католиць-

кої віри. Католицькій експансії на Україні сприяла також

політика ордена єзуїтів, у 60-х роках XVI ст. запрошених

до Польщі, та короля-католика Сигізмунда III Вази. Все

це викликало гнів і осуд кращих представників православ-

них українських кіл.

Мелетій Смотрицький у своїй книзі «Тренос» (1610 р.) писав від

імені православної церкви: «Де тепер той безцінний камінець — яко

світильник сяючий...— дім княжат Острозьких, той, що блиском світлості

старожитної віри своєї дужче від інших світив? Де інші дорогі і такі ж

неоціненні... славні доми руських князів... княжата Слуцькі, Заславські,

Збаразькі, Вишневецькі... Це ви, злочинці, з мене таку оздоблену шату

здерли, і над бідним тілом моїм, з якого ви вийшли, насміхом і глумом

знущаєтесь...»

Місце магнатсько-князівської опозиції польській владі

на Україні заступала шляхетсько-старшинська, тим біль-

ше що православна шляхта була єдиною суспільною верст-

вою-«станом», окрім магнатів, яка згідно із законами Речі

Посполитої мала вплив у політичному житті. Однак поля-

142