Мацнєв А.І., Проценко С.Б., Саблій Л.А. Моніторинг та інженерні методи охорони двкілля

Подождите немного. Документ загружается.

131

роб органів дихання, інфекційних і алергійних захворювань шкіри та підшкір-

ної клітчатки. Відома також підвищена чутливість до даного фактору дітей

дошкільного і шкільного віку, що проявляється не тільки зміною захворюва-

ності, порушенням функціонального стану центральної нервової і серцево-су-

динної систем організму дітей, але й зміною гармонійності фізичного розвит-

ку та більш пізнім статевим дозріванням. Між тим під дію електромагнітних

хвиль (різних частотних діапазонів, інтенсивності та режимів опромінення) з

рівнями, що перевищують гігієнічні нормативи, підпадає приблизно четверта

частина населення України [65].

В Україні складена Державна програма

генетичного моніторингу

, реалі-

зація якої у тому числі дозволить отримати достовірні відомості про розміри

генетичної небезпеки мутагенезу, індукованого як іонізуючою радіацією, так і

іншими мутагенними чинниками, до яких, крім хімічних, можуть належати

також неіонізуюче випромінювання та шум.

132

Вода - рушій природи.

Леонардо да Вінчі

4. Водні ресурси та антропогенний вплив на гідросферу

Вода у природі та житті людини має надзвичайно важливе значення.

Перш за все, вона є основною складовою усіх живих організмів, використову-

ється ними для забезпечення обмінних процесів, а людині також необхідна і

для задоволення побутових потреб. Для значної кількості організмів вода є

середовищем життя. Являючи собою універсальний розчинник, вода виконує

колосальну геохімічну роль, транспортує різноманітні речовини у розчинено-

му та завислому стані, сприяє утворенню осадових порід. Вода утворює хма-

ри, рідкі та тверді опади, льодовий і сніговий покрив; завдяки високій тепло-

ємності вода великих водойм вирівнює річні й добові зміни температури; при

переміщенні великих мас води нагріваються чи охолоджуються значні тери-

торії. Рухома вода (течії, хвилювання, припливи та відливи) використовується

людством як джерело енергії та засіб пасивного транспорту (сплав); різнома-

нітні водні об’єкти служать для судноплавства, рибальства, рибництва та ба-

гатьох інших цілей. Запаси розчинених у воді речовин є перспективним дже-

релом промислового видобутку хімічних елементів і сполук. Без води немож-

ливе здійснення багатьох технологічних процесів та ведення сільського гос-

подарства, яке потребує значної кількості води для зрошення угідь і обвод-

нення пасовищ. Багато водних джерел і об’єктів мають лікувальне та рекреа-

ційне значення, а водойми як елемент ландшафту становлять ще й важливу

естетичну цінність.

Хоча запаси води на планеті в цілому залишаються незмінними, проте в

окремих регіонах внаслідок діяльності людини вони можуть зазнавати знач-

них кількісних та якісних змін (наприклад, обміління водойм, зниження воло-

гості ґрунтів або їх заболочування, зменшення обсягів артезіанських вод, змі-

ни характеру течій, хімічного складу та вмісту завислих речовин тощо). Пере-

розподіл, зменшення чи зміни якості води та особливостей водних об’єктів

неминуче призводять до істотних порушень у природних процесах, утрудню-

ють ведення господарства й негативно впливають на живу природу та люди-

ну. Ось чому водні ресурси Землі потребують суворої охорони як в якісному,

так і в кількісному відношенні.

Тільки вода робить лебедя лебедем, без води лебідь - гусак.

Ж.Сесброн

4.1. Будова гідросфери Землі

У широкому вжитку під гідросферою розуміють “водну оболонку” Землі,

тобто воду у всіх її видах і фазах. Однак найчастіше гідросферу розглядають

як сукупність води, зосереджену у Світовому океані, на поверхні суші (вода

річок, озер, боліт), у підземних водоносних горизонтах, у снігах і льодовиках,

133

в живих організмах і, нарешті, у повітряній оболонці Землі - атмосфері. Між

всіма природними водами підтримується тісний зв’язок, всі вони взаємозв’я-

зані в процесі кругообігу води у природі.

Не обов’язково випити ціле море, щоб узнати, що вода в ньому солона.

Корейське прислів’я

4.1.1. Води Світового океану

Світовий океан вкриває більшу частину поверхні планети (70.8 %), утво-

рюючи практично безперервну водну поверхню. Єдиний Світовий океан істо-

рично поділяють на чотири окремі частини - Тихий, Атлантичний, Iндійський

і Північний Льодовитий океани (до 30-х років окремо виділяли ще й п’ятий -

Південний океан). Межі океанів не завжди чітко окреслюються узбережжям

материків і на окремих ділянках проводяться умовно.

В узбережних частинах океану виділяють більш дрібні ділянки водної

оболонки Землі - моря, затоки, протоки та ін. Морями називають відокрем-

лені частини океанів, що характеризуються специфічними природними (го-

ловним чином, гідрологічними і кліматичними) особливостями. За розташу-

ванням виділяють моря зовнішні (крайові), умовно відокремлені від океану

витягнутими ланцюгами островів або значними півостровами, середземні,

розміщені між двома материками, та внутрішні, розташовані в глибині мате-

риків. Не завжди виразно простежується різниця між поняттями “море” і “за-

тока”, хоч останні, як правило, менші від морів. Затоки, моря і океани сполу-

чаються між собою системами проток - більш або менш широкими водними

“коридорами” між материками чи островами.

Щоб добратися до джерела, треба пливти проти течії.

Станіслав Єжи Лец

4.1.2. Поверхневі води суші

Незважаючи на досить скромні показники у загальному водному балансі

Землі, одне з чільних місць у гідросфері посідає поверхневий стік, який по-

діляють на схиловий (стікання дощової або талої води по поверхні літосфери

у вигляді міріад цівок і струмочків) та русловий, який утворюється при злитті

цівок схилового стоку і підсилюється за рахунок виходів на поверхню підзем-

них вод (руслові потоки часто іменують річковим стоком). Якщо загальний

обсяг стоку води із суші у Світовий океан оцінюється від 41 до 47 тис.км

за

рік, то повний річковий стік становить 38.8 тис.км

(у тому числі його поверх-

нева складова сягає майже 27 тис.км

). Поверхневий стік, на відміну від під-

земного, безпосередньо залежить від погоди: він нестійкий, тимчасовий, па-

134

водковий, часто катастрофічний і потребує штучного регулювання (створен-

ня ставків, водосховищ

тощо).

Поверхневий стік на планеті розподілений вкрай нерівномірно. Більшу

частину суходолу охоплюють області периферійного стоку, з яких вода ви-

носиться у моря та океан. Виділяють також області внутрішнього стоку

(річки несуть воду не в океан, а в ізольовані внутрішні моря та озера, наприк-

лад, Каспій, Арал тощо) та безстічні території, розташовані головним чи-

ном у пустелях жаркого поясу, де за винятком тимчасових потоків практично

відсутні поверхневі водотоки.

Рікою або річкою називають природний водотік, що протікає по руслу

(річищу) постійно або з перервами в період сухих сезонів. Кожна річка харак-

теризується довжиною, шириною і глибиною русла, його падінням, площею і

характером водозбору (басейну), швидкістю течії, витратами води, твердим і

хімічним стоком.

Місце, де починається ріка, тобто де з’являється постійна течія води в

руслі, називають витоком. Витоками річок можуть бути джерела, озера, бо-

лота, льодовики, а в окремих випадках річки починаються від місця злиття

окремих струмків, утворених атмосферними опадами. Місце впадіння ріки в

море, озеро чи іншу річку називають гирлом. Річку, що впадає в іншу, назива-

ють притокою, а ріка, в яку вона впадає, іменується головною рікою. Прито-

ки головної ріки, в свою чергу, можуть приймати воду з приток другого, тре-

тього і т.д. порядків. Головна ріка з усіма її притоками утворює річкову сис-

тему, а площа, з якої вода збирається у притоки і зрештою потрапляє у го-

ловну річку, одержала назву водозбору або басейну ріки. Річкові басейни від-

окремлюються один від одного підвищеннями в рельєфі, які називають водо-

ділами. За площею водозбору та витратами води річки поділяють на великі

(з площею водозбору більше 50000 км

та витратами води більше 100 м

/с),

середні (відповідно - від 2000 до 50000 км

та від 5 до 100 м

/с) і малі [15].

Сукупність річок, струмків, каналів, природних та штучних водойм на

певній території називають гідрографічною мережею. Вона характеризуєть-

ся густотою - відношенням загальної довжини всіх річок і їх приток, що

протікають на даній території, до площі цієї території (в км/км

). Так, наприк-

лад, в Україні при середній густоті річкової мережі 0.24 км/км

у Карпатах во-

на становить понад 1.0, на Поліссі - 0.20, у Степовому Криму - 0.10 км/км

, а

на окремих ділянках нижньої течії Дніпра взагалі падає до нуля.

Річковий стік здійснюється по коритоподібних заглибинах на поверхні лі-

тосфери, які називають річковими долинами. Найбільш глибокі ділянки річ-

кових долин, де, власне, й протікає ріка, іменують руслом (річищем). У біль-

шості рівнинних річок розрізняють так зване меженне русло, якому відпові-

Став - штучно створена водойма місткістю не більше 1 млн.м

. Водосховище - штучна водой-

ма місткістю більше 1 млн.м

, збудована для створення запасу води та регулювання її стоку [9].

135

дає найбільш низький рівень води, та заплавне русло, що заповнюється во-

дою під час весняних повеней або дощових паводків.

Різниця висот між витоком та гирлом, поділена на довжину ріки, назива-

ється падінням ріки. Найбільшим падінням відрізняються гірські ріки (на-

приклад, поблизу Чернівців падіння р. Прут становить 8.17 м/км), а наймен-

шим - пригирлові ділянки річок (Волга у нижній течії має падіння всього 0.08

м/км).

Живлення річок відбувається поверхневими і підземними водами, що

надходять з території її водозбору. Залежно від того, яке джерело живлення

має переважне значення, розрізняють чотири основних типи живлення річок:

дощове

снігове

льодовикове

та

підземне

. Дощове живлення властиве водото-

кам екваторіальних, тропічних і більшості мусонних територій, а також захід-

ним частинам материків у помірних широтах (зокрема, річкам Західної Євро-

пи). Снігове живлення мають ріки територій, де протягом року нагромаджу-

ється велика кількість снігу. Льодовикове живлення мають ріки, що почина-

ються з високогірних льодовиків. Підземне живлення притаманне рікам, що

протікають по територіях з незначною кількістю атмосферних опадів і глибо-

ко розчленованим рельєфом, завдяки якому дренують підземні водоносні го-

ризонти. Переважна більшість річок мають мішане живлення (саме такий тип

живлення характерний і для основних річок України).

В залежності від переважаючого типу живлення формується і режим рі-

чок - зміни водності ріки в різні пори року. Так, на річках помірного поясу,

які характеризуються мішаним снігово-дощовим живленням, навесні талі сні-

гові води переповнюють русло і виходять на заплаву - таке явище називають

весняною повінню. Крім періодичних повеней на ріках трапляються відносно

короткочасні раптові підвищення рівнів води, пов’язані з випаданням сильних

дощів - так звані паводки. Період найнижчих рівнів води в річці називають

літньою меженню, під час якої річки живляться переважно підземними во-

дами (джерелами). З моменту появи на поверхні води криги настає зимовий

період у житті річки (зимова межень), який набуває найбільш чітких ознак

під час льодоставу (суцільного крижаного покриву ріки) і закінчується вес-

няним льодоходом.

Висока динамічність (мінливість) річкового стоку створює значні трудно-

щі при практичному використанні водних ресурсів. Iснують два головних на-

прямки регулювання поверхневого стоку:

• вплив на гідрологічні процеси на початковій стадії формування річко-

вого стоку, тобто до його надходження в річку (гідромеліорація, лісо-

меліорація, снігозатримання тощо);

• регулювання руслового стоку шляхом створення гідротехнічних спо-

руд і штучних водойм (греблі, водосховища, ставки та ін.).

Важливим способом перетворення водного балансу є транспортування

води у райони, де гостро відчувається дефіцит вологи, системами штучних ка-

136

налів та водоводів. Слід мати на увазі, що багатофакторність процесів форму-

вання стоку вимагає дуже обережного підходу до проблем його регулювання

в часі та просторі. Помилки і прорахунки в цій справі загрожують серйозними

екологічними ускладненнями, докорінними змінами сформованої природної

екосистеми, часом навіть катастрофами (Арал та ін.).

Завдяки процесам вивітрювання на суші нагромаджується величезна

кількість різноманітного уламкового матеріалу, який поверхневим стоком

зноситься в ріки. Розмиваючи власне русло, річкові потоки ведуть значну

руйнівну, або ерозійну (від лат. erosio - роз’їдання) роботу, в процесі якої теж

поповнюються твердими частинками. Розрізняють бокову і глибинну ерозії.

Під боковою ерозією розуміють підмив берегів (долин, ярів тощо), який від-

бувається в результаті мандрування русла ріки або бокового його зміщення

під впливом обертання Землі. Глибинна ерозія призводить до врізання русла

водотоку. Бокова і глибинна ерозії - найважливіший вид геологічної діяльнос-

ті текучих вод.

Інший вид геологічної діяльності річок - перенесення частинок зруйнова-

них порід. Весь твердий матеріал, що переноситься річками, називають твер-

дим стоком. Розрізняють два основні різновиди твердого стоку: завислі ре-

човини, від яких залежить мутність річкової води, та придонний твердий

стік (волочіння наносів). Чим більша швидкість течії річки, тим більше вона

переносить твердого матеріалу. Так, в залежності від особливостей рельєфу

поверхневий змив становить: у горах - понад 2500 т/км

, на височинах - від 20

до 100 т/км

, у межах низовинних рівнин - менше 5 т/км

. Твердий стік різко

зростає в період весняної повені і зменшується під час літньої та зимової ме-

жені. Так, велика китайська річка Хуанхе виносить за один день під час пове-

ні 29 млн.м

твердих речовин, а під час межені - тільки 72 тис.м

Відкладання і нагромадження річкових осадів - це третій найважливіший

вид діяльності текучих вод. Води річок, що несуть з собою величезну кіль-

кість різних за розмірами частинок, здійснюють природне сортування цього

матеріалу. Великі і важчі частинки швидко осідають на дно річки у верхній і

середній течії, в першу чергу - безпосередньо в руслі та на її заплаві під час

повеней і паводків, і тільки дрібний матеріал досягає нижньої течії - гирла

річки і водойми, в яку вона впадає. Гирло є головним районом акумуляції

твердого стоку, де потоки утворюють своєрідні форми нагромадження, так

звані конуси виносу (інколи конуси виносу зливаються один з одним, форму-

ючи особливе природне утворення - дельту ріки).

Відкладення твердого матеріалу, перенесеного річками, називають алюві-

єм (від лат.

albuvio

нанос

), при чому розрізняють декілька його типів:

русло-

вий, заплавний, старичний і дельтовий. Вивчення твердого стоку річок має

важливе екологічне значення, оскільки саме з ним пов’язана ціла низка особ-

ливих природних явищ і процесів: замулення, вторинне заболочування тощо.

Слід особливо підкреслити, що важливим джерелом надходження твердого

137

матеріалу в ріки є нерозважливе господарювання, зокрема, вирубування лісів,

розорювання схилів водозборів, руйнування водоохоронних зон тощо.

Поверхневі води, проходячи значний шлях по схилах водозборів, розчи-

няють різноманітні сполуки і надходять в річки вже у вигляді природних роз-

чинів. Певна кількість хімічних елементів надходить і з атмосферними опада-

ми - таким чином формується хімічний стік річок. Так, Дунай за рік вино-

сить у Чорне море залежно від водності від 33 до 64 млн.т солей та від 1 до

3.9 млн.т біогенних речовин. Якщо цей вантаж засипати в кузови потужних

КрАЗів, то знадобиться колонна машин, яка опереже земну кулю по екватору,

а по периметру Чорного моря - вишикується в кілька рядів.

У зонах надмірного зволоження мінералізація води в річках здебільшого

незначна (30-40 мг/л) і переважно гідрокарбонатно-кальцієва, в той час як у

зонах недостатнього зволоження вона помітно зростає разом із збільшенням

вмісту сульфатів SO

, хлоридів Cl

і натрію Na

. Важливу роль в утворенні

річкових гідрохімічних аномалій відіграє господарська діяльність людини:

скидання у річки недостатньо очищених промислових і побутових стоків,

змив з ланів мінеральних добрив, пестицидів тощо.

Разом з поверхневим стоком у водойми і водотоки надходить величезна

кількість продуктів життєдіяльності організмів та розпаду різноманітних ор-

ганічних залишків (СО

, органічні кислоти, гумусові речовини та ін.), що

зумовлює високу хімічну активність поверхневих і підземних вод, зокрема,

їх розчинну діяльність (хімічне вивітрювання, карстоутворення тощо).

Особливою ефективністю відзначається

діяльність мікроорганізмів

в ана-

еробних умовах - на дні водойм та на мілководді морів. Для дихання мікроор-

ганізми використовують кисень, який входить до складу сульфатів, нітратів,

гідроксидів, що зрештою призводить до помітних змін хімічного складу та ак-

тивності води.

На відміну від річок, озера - заповнені водою замкнені природні заглиби-

ни на поверхні суші - являють собою водойми уповільненого водообміну, що

і зумовлює основні риси їх режиму: вертикальна і горизонтальна неоднорід-

ність та циркуляція води, нагромадження (акумуляція) в улоговині твердих

матеріалів, характер біоценозів і, нарешті сам процес еволюції та відмирання

водойми.

Озера на Землі займають близько 2.7 млн.км

(1.8 % загальної площі су-

ходолу) і представлені величезним розмаїттям - від невеличких мілководних

водойм площею у кілька десятків квадратних метрів до велетенських ізольо-

ваних від океану “морів” (Каспійське море площею 393.2 тис.км

) та бездон-

них провалів (глибина Байкалу перевищує 1620 м).

Кожне озеро складається з трьох основних елементів:

• улоговини - пониження у рельєфі, в якому розміщується водна маса

озера;

138

• водної маси, яка поєднує в собі не тільки безпосередньо воду, що за-

повнює улоговину, а й розчинені в ній гази та солі;

• біоценозу організмів озера.

В залежності від особливостей формування водного балансу озера поді-

ляють на:

• добре проточні, коли озеро приймає кілька річок, а постійно витікає з

нього одна (вода в таких озерах прісна, чиста і безперервно поновлю-

ється, подібні озера поширені в зонах надмірного атмосферного зволо-

ження, наприклад, оз. Байкал);

• малопроточні, які теж приймають кілька приток, але стік з них відбу-

вається періодично (такі озера найчастіше зосереджуються в межах зо-

ни недостатнього атмосферного зволоження);

• безстічні (гирлові), що приймають одну або й кілька приток, проте ви-

току з них немає (Каспій, Арал);

• глухі (замкнені), які не мають ні постійних приток, ні витоків і жив-

ляться переважно дощовими, сніговими або підземними водами (неве-

ликі озера у тундровій, лісовій та степовій зонах, в кратерах вулканів

тощо);

• карстові - особлива група озер, які живляться не стільки поверхневи-

ми водами приток, скільки потужними потоками жильних водоносних

горизонтів.

В залежності від кількості розчинених у воді хімічних сполук озера поді-

ляють на прісні (з мінералізацією менше 3 ‰), солонуваті (3-25 ‰) і солоні

[43]. В зонах з достатнім і надмірним зволоженням (тундра, ліси) переважа-

ють прісні озера, а в зонах нестійкого і недостатнього зволоження (степи,

пустелі і напівпустелі) озера мають підвищену мінералізацію. В окремих ви-

падках мінералізація озер підвищується за рахунок розмиву водною масою

пластів солених порід (наприклад, Артемівсько-Слов’янські озера на Донба-

сі). Останнім часом на хімізмі озер все більше позначається господарська ді-

яльність людини.

В процесі своєї еволюції озера проходять принаймні чотири стадії роз-

витку:

• прогресивну (стадію юності) - початковий етап формування озера, ко-

ли западина (улоговина) ще зберігає всі риси первинного рельєфу;

• оптимальну (стадію зрілості), яка характеризується утворенням в озе-

рі берегової обмілини, поширенням у гирлах річок, що впадають в озе-

ро, конусів виносу (дельт) і початком вирівнювання дна за рахунок річ-

кових наносів;

• регресивну (стадію старості), якій відповідає вирівнювання дна озера

річковим алювієм та бурхливий розвиток водної рослинності на узбе-

режному мілководді;

139

• стадію затухання, коли озеро дуже міліє, рослинність поширюється

на всю його поверхню, підводні рослини поступово змінюються над-

водними, болотними, і озеро зрештою перетворюється на болото.

Болотом називають ділянки суші, які характеризуються надмірним зво-

ложенням прошарків ґрунту, застійним режимом підземних вод і поширенням

специфічної болотної рослинності. Найважливішим процесом у болотах вис-

тупає торфоутворення (торф утворюється з маси відмираючих рослин, пере-

важно мохів, трав, осок і лишайників, які без доступу повітря нагромаджу-

ються і перегнивають під водою, одночасно ущільнюючись і частково збага-

чуючись мінеральними частинками дрібно-уламкових та пилуватих осадових

порід).

Саме за потужністю торфового горизонту розрізняють власне болота

(потужність торфу понад 30 см) і заболочені землі, де потужність торфу мен-

ша. Надмірно зволожені мінеральні ґрунти, позбавлені торфового горизонту,

називають перезволоженими землями.

Серед багатьох причин болотоутворення слід відзначити: заростання і

заторфовування озер, затоплення понижених ділянок місцевості морськими

або проточними водами, вихід на поверхню джерел підземних вод тощо. По-

мітну роль у формуванні боліт відіграє й антропогенний фактор: господар-

ська діяльність людини зазвичай спрямовується на боротьбу з перезволожен-

ням ґрунтів (осушення боліт різними способами і методами, насамперед гід-

ромеліоративними заходами), проте внаслідок нерозважливого господарю-

вання (підтоплення при піднятті рівнів ґрунтових вод, затоплення поверхне-

вими водами, замулення водойм тощо) часто створюються умови для виник-

нення так званого вторинного заболочування.

Болота на Землі займають велетенську площу (2682 тис.км

, або 2.1 % те-

риторії суші [98]), але майже 2/3 світового меліоративного фонду - сукуп-

ності боліт, заболочених і перезволожених земель - зосереджується в межах

Євразії, насамперед на території Росії, Білорусі, країн Балтії і Скандинавії

(тундрова і лісова зони, що характеризуються надмірним зволоженням). В

Україні загальний меліоративний фонд становить близько 6 млн.га, проте ос-

новна його частина припадає на лісову зону (Полісся).

У житті біосфери болота відіграють суттєву роль як природні регулятори

поверхневого стоку, гігантські випаровувачі та накопичувачі органічної речо-

вини (інколи болота називають “легенями” Землі). Отже, будь-які роботи, по-

в’язані з господарським освоєнням (осушенням) боліт, вимагають ретельного

природного і, насамперед, екологічного обґрунтування.

140

Пролиту воду не зібрати.

Чеченське прислів’я

4.1.3. Підземні води

Підземні води, тобто такі, що знаходяться нижче рівня земної поверхні в

товщах гірських порід верхньої частини земної кори, не слід уявляти собі у

вигляді суцільних потоків води на зразок річок, струмків чи озер, хоч інколи,

при наявності великих тріщин і порожнин у літосфері вони й можуть зустрі-

чатися у такому вигляді. Підземні води, головним чином, просочуються

(фільтруються) крізь шпарини між частинками пухких порід або через систе-

ми взаємозв’язаних тріщин у скельних породах. Насичуючи шпарини, порож-

нини і тріщини гірських порід, підземні води можуть знаходитися у будь-яко-

му агрегатному стані - рідкому, твердому чи газоподібному (пара).

Згідно класифікації води у гірських породах, що була запропонована в

1923 р. російським професором О.Лебедєвим і одержала загальне визнання,

виділяють такі види води у товщі літосфери:

• хімічно зв’язану воду, яку, в свою чергу, поділяють на кристалізацій-

ну, що входить до складу окремих мінералів (гіпсу CaSO

·2H

O, опалу

SiO

·nH

O тощо), і при її вилученні змінюються властивості мінералів,

та конституційну, що хімічно зв’язана у мінералах і входить до складу

мінеральної решітки у вигляді іонів Н

та ОН

, а при її вилученні міне-

рали повністю руйнуються;

• фізично зв’язану воду, яка утримується навколо частинок ґрунту сила-

ми поверхневого натяжіння і представлена також у двох формах - гіг-

роскопічній, що у вигляді окремих молекул утримується навколо дріб-

них агрегатів породи і може бути вилучена лише при значному нагрі-

ванні, тобто при переході у газоподібний стан, та плівковій, яка утри-

мується навколо частинок ґрунту у вигляді плівки води різної товщини

і може засвоюватися рослинами, хоч і відривається з певними трудно-

щами;

• пароподібну воду, що займає порожнини у гірських породах;

• воду у твердому стані (лід), яка може зустрічатися як у зоні багато-

річної мерзлоти, так і в ґрунтах сезонного (зимового) промерзання;

• капілярну воду, що заповнює дрібні порожнини (капіляри) у гірських

породах, де утримується силами поверхневого натяжіння (менісковими

силами) і може рухатися навіть проти напрямку сили тяжіння (саме за-

вдяки цій властивості підземні води часто підходять до поверхні землі,

зумовлюючи різноманітні негативні процеси: заболочування, засолю-

вання, зниження морозостійкості форм рельєфу тощо);

• гравітаційну (вільну) воду, яка заповнює тріщини і порожнини земної

кори, рухаючись під дією сил тяжіння.