Лобас В.X. Українська і зарубіжна культура

Подождите немного. Документ загружается.

та одягу чи й зовсім від них відмовлялися. Були також люди, які демонстративно знущалися з власного тіла, носили на

голому тілі важкі залізні ланцюги (вериги) або халати з верблюжої вовни. Але термін "аскетизм" має й ширше значення.

Він застосовується для характеристики всіх віруючих католиків, які відповідають трьом основним вимогам,

установленим церквою: бідність, слухняність і невинність.

Церквою було розроблено спеціальні засоби для досягнення стану аскези: піст, молитва й покаяння. Ці засоби мали

забезпечити звільнення душі з темниці тіла, яке взагалі вважалось "огидною шкаралупою душі". Ідеалом стало

самокатування.

Незважаючи на те що така соціальна орієнтація була більш жорсткою та протиприродною, ніж первісна екзогамія, її

сприйняли не лише монахи, а й миряни. Теза про те, що католицький священик не може достойно славити святі

таємниці, коли його тіло оскверняється тілесним актом (шлюбом), знайшла підтримку серед мирян і послужила

підставою для відокремлення від східного християнства.

Мабуть, у цьому протиставленні іншим ("несправжнім") християнам і нехристиянам можна побачити психологічну

причину перемоги аскетизму в суспільній свідомості. Адже це універсальний психологічний механізм обраності. Усі

первісні народи самовизначалися за допомогою протиставляння іншим народам, яких вони не вважали за людей. У

даному випадку здатність (принаймні деяких представників певної групи) до самокатування могла свідчити про певну

зверхність, винятковість усієї групи (конфесії). Звичайно ж, ці фізіологічні та психологічні передумови створювали лише

можливість утвердження аскетизму як ідеологічного явища. На реальність ця можливість перетворювалася за

допомогою організаційних зусиль церкви, яка поступово зміцнювала свою диктатуру. є орієнтації на боротьбу двох

рівноцінних основ світу — добра та зла, світла та темряви. їх називають маніхейською логікою за ім'ям проповідника III

ст. Мані (бл. 216 — бл. 277), що став популярним від Індії до Іспанії. Це була релігійна версія античної діалектики, тобто

заміна знання вірою, а остання не може погодитись із єдністю протилежностей і їх самозапереченням на вищому рівні.

Віра може бути лише "єдино істинною", тому визнає тільки боротьбу з "неістинною", "диявольською" вірою, "єрессю",

"антихристом".

У VIII ст. в церковній міфології було витворено образ антихриста як диявольського персонажа, що з'явиться

напередодні кінця світу й намагатиметься завести людство на шлях вічної погибелі. Проти нього підніметься інший

герой — Цар останніх часів, який намагатиметься об'єднати людство й повести його до спасіння. Врешті-решт знову

зійде на землю Христос і переможе Антихриста. Тема ця виявилася дуже зручною для середньовіччя. У Німеччині

пропагандисти національної ідеї оголошували царями останніх часів Фрідріха І Барбароссу та Фрідріха II. У Франції таку

роль визначили Людовіку VII під час II хрестового походу. В Італії, навпаки, того самого Фрідріха II прихильники папи

гвель-фи називали антихристом. Пізніше так називали папу Боніфація VIII його політичні супротивники.

Ідея суперництва, або особистого поєдинку, мала своє продовження в лицарстві, увійшла в тематику театрів. Із XII ст.

релігійний театр зробив образ антихриста звичним для всіх. "Дійство про антихриста", у якому його противником був

"справедливий цар", грали в усьому християнському світі. Отже, усі сфери життя від виробництва та сім'ї до політики та

мистецтва опинилися під владою церкви.

СЕРЕДНЬОВІЧНІ ШКОЛИ ТА УНІВЕРСИТЕТИ

Для підготовки служителів церкви були створені єпископські та монастирські школи. До програми навчання,

розробленої для них Боецієм і Кассіодором, входило "сім вільних мистецтв", поділених на дві частини: тривіум (три

шляхи знання: граматика, риторика й діалектика) та квадріум (геометрія, арифметика, астрономія й музика). Чому саме

така схема навчання була потрібна служителям церкви? Бо це був найпростіший варіант, що залишився від античної

освіти. Його було запозичено в карфагенського ритора Марціана Капелли, який у V ст. визначив сім вільних

мистецтв.Середньовічні вчені відмовлялися від тонких міркувань античності. Вони обирали та створювали найпростіші

варіанти роздумів для того, щоб завоювати серця мирян. Адже існувала потреба переконувати селян, утримувати їх

силою слова. Рабів же в античності, як відомо, за людей не мали, й освіту на них не орієнтували.

Через те середньовічна риторика та діалектика не були розраховані на публічні диспути. Вони лише продовжували

граматику, яка давала змогу оволодіти звичайним словом і словами, що мали приховане значення. А пошуки таємничого

смислу були за середніх віків найважливішою справою. Уся природа вважалася величезним вмістилищем символів.

Дерева, рослини, тварини — усе символічно, але одні з них важливіші, ніж інші. Каміння та квіти поєднували своє

символічне значення з лікувальними властивостями. Поєднанням жовтих і зелених камінців лікували жовтуху та

хвороби печінки, а червоних — кровотечу. Червоний сардонікс означав Христа. Образом Діви могли служити олива,

лілія, конвалія, фіалка, троянда. Яблуко було символом зла.

Слова й речі вважалися тотожними. Достатньо було поставити діагноз захворювання — і вважалося, що вже

розпочалося лікування. Якщо єпископ чи інквізитор говорив про когось, що той єретик, то це означало, що головна мета

була досягнута — ворога названо, викрито. Так повторювалася первісна синкретичність мислення, збагачена рештками

античної культури. Проте вже стала можливою дискусія про універсали

номіналістів і реалістів.

У XII—XIII ст. деякі школи, що мали знаменитих професорів богослов'я, філософії, медицини та римського права,

було реорганізовано в університети. У 1200 р. було засновано Паризький університет. У ХШ ст. з'явилися Оксфордський

і Кембриджський в Англії, Саламанський в Іспанії, Неаполітанський в Італії, у XIV ст. — Празький, Краківський,

Гейдельберзький, Кельнський та Ерфуртський університети. Наприкінці XV ст. у Західній Європі функціонувало 65

університетів.

Навчання здійснювалося у формі лекцій, під час яких читались і коментувались праці авторитетних церковних і

деяких античних авторів. Потім проводилися богословські й філософські диспути латинською мовою, в яких брали

участь і студенти. Таку університетську науку називають схоластикою (від лат. НоІа — школа), наголошуючи на її

підірваності від суспільного життя й технічних потреб суспільства.

Справді, середньовічні схоласти у своїх дискусіях мали пам'ятати про небезпеку язичницької традиції та можливість

впасти в єресь. Тому вони покладалися на арабську філософську думку й займалися логікою: розробляли проблеми

можливого та дійсного, скінченного та нескінченного (наприклад, чи може Бог створити такий камінь, який сам не зможе

підняти?). З часом виявилося, що вони цікавилися проблемою відчуження (люди можуть створити такі економічні чи

політичні відносини, з якими не можуть впоратися), сприяли розвитку поняття нескінченності в математиці, а ідеї

діалогічної логіки, які вони розвивали, не реалізовані ще й досі.

Незважаючи на те що богослови всіляко обмежували розум, ставили його під диктат (Фома Аквінський (1225—

1274)) або говорили, що віруючий створений для того, щоб каятись у своїх гріхах, а не для занять наукою (Петро

Даміані), усе-таки в боротьбі зі світською владою вони змушені були викладати свої ідеали в логічній формі. Крім того,

розвиток права привчав бачити в соціальній дійсності щось таке, що може бути методично описане й раціоналістично

витлумачене. А внутрішній розвиток природничого наукового знання взагалі створював незалежну сферу

інтелектуальної діяльності. Так, за середніх віків сформувалися чотири основні напрями, з яких пішла сучасна наука:

фізико-космоло-гічний на основі вчення Арістотеля про рух, учення про світло, з якого виросла оптика, науки про живе

та астролого-медичні знання. Особливе місце в інтелектуальній діяльності того часу посіла алхімія.

АЛХІМІЯ ЯК ЯВИЩЕ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Алхімія — транскультурне явище. Про це свідчить саме слово "алхімія", утворене з арабського "аль-кім'я", коренем

якого є грецьке слово "/г/?е/т?/а", тобто "чорна магія", що походить від єгипетського "кет" — "чорний". Виникла алхімія

у Єгипті в III—IV ст., була поширена в IX—XI ст. в арабському світі й досягла максимального розвитку в Західній

Європі в IX—XVI ст. Основна мета діяльності алхіміків полягала в знаходженні так званого філософського каменя, за

допомогою якого можна було б перетворити неблагородні метали на золото й срібло, одержати еліксир довголіття,

універсальний розчинник тощо. Алхімія — типово середньовічне явище. У різних регіонах діяв один і той самий стиль

поєднання наукового узагальнення та фантазії, раціональної логіки та міфології, хімічного рецепта та священнодійства.

Алхіміки знали, що мають право вивчати лише досконалість божественних витворів ("тварний світ"), копіювати

зразок. Але вони намагалися перетворити "все у все", створювали зовсім нові сплави, тим самим виходячи за межі

створеного Богом. У них виник свій бог — філософський камінь, який дасть їм можливість виходити за межі того, що

існує. Утворилася нова форма причетності до Бога — не через злиденність духу, а через його гординю. А це вже означає

уподібнити себе до Бога. Виникає нова формула спілкування. Замість християнської пари "людина — Бог" утворюється

алхімічна пара "Бог — Бог". Це й надзвичайно високо, і надзвичайно небезпечно за умов дії святої інквізиції. Тому

алхіміки були небагатослівними, свої секрети довіряли лише обраним особам. Діяв принцип Лао-цзи: "Той, хто знає, не

говорить, а той, хто говорить, не знає".

Алхіміки виходили з ідеї гармонійного зв'язку всього зі всім, тіла й духу, землі й неба, а також їх взаємної заміни. Це

ніби гра за певними правилами. Але водночас вони й змінювали правила, виходили за межі тогочасної культури,

створювали нову культуру.

Алхіміки справді створили багато нового, і не лише сплави та культуру лабораторної праці. У творі Й. В. Гете

"Фауст" сформульовано новий принцип світогляду, який по-різному перекладали прихильники еволюційного та

революційного шляхів розвитку, але всі погоджувались із тим, що не Бог, а напружені зусилля можуть забезпечити

людині гідне життя. Отже, в алхімії можна виявити паростки культури Відродження.

ЛИЦАРСТВО ЯК ЯВИЩЕ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Жорстка соціальна структура середньовіччя, що унеможливлювала зміну статусу, і жорстка ідеологія, яка вважала

відхилення від стандарту небезпечною єрессю, гальмували розвиток культури, позбавляли її змоги дошукуватися

відповідей на нестандартні питання. Якщо ж урахувати, що суспільство було неоднорідним, інтереси різних класів і

станів не збігалися, то очевидно, що інквізиція й молитва не могли дати відповіді на всі конфліктні ситуації.

Коли ми розглядали первісну культуру, то визначали, що вона мала у своєму складі спеціальні ритуальні механізми

для розв'язання конфліктних ситуацій. Тоді ж було виявлено, що будь-яка жорстка структура в складі культури

породжує свої антиподи — системи типу комунітас, які намагаються зовсім відмовитися від структури. Звичайно,

вони дуже швидко структуруються. Ситуація в середньовічній культурі нагадує первісну культуру й синкретичністю

мислення, і жорсткістю соціальних орієнтацій. Тому й з'являються аналогічні ритуальні форми відхилення від

стандарту.

Такою формою противаги церкві, аскетизму, стало в XI—XII ст. лицарство. Лицар мусив бути активним

(подорожувати, змагатися на турнірах на честь дами серця), скрізь шукати можливості відзначитися. Увесь

перелік вимог до лицаря свідчить, що то був саме ритуальний борець, а не діяч із власної ініціативи та з

власним планом дії. Він мав риси й римського воїна, і борця з антихристом. Лицар повинен був молитися,

ухилятися від гріха, захищати свого сюзерена, але робити це за певними вимогами, які було описано в

куртуазній (від фр. соигіоів — шанобливий) літературі XII—XIV ст. До цієї літератури належать лицарські

романи (найпопулярніший з них — "Трістан та Ізольда" — про тра гічне кохання лицаря Трістана та

дружини корнуольського короля Ізоль-ди), лірика трубадурів (провансальських мандрівних поетів і співаків),

труверів (придворних поетів-співаків у Франції), мінезинтерів (німецьких співців кохання).

Лицар насамперед мав походити з доброго роду. Були випадки, коли в лицарі посвячували за подвиги, цей

привілей можна було й купити, але в куртуазній літературі лицар завжди мав поважне й давнє генеалогічне

дерево. По-друге, лицар мав бути сильним, інакше він не міг би носити обладунки, що важили 60—80 кг. По-

третє, лицар мав бути гарним і привабливим, носити одяг, оздоблений золотом і коштовним камінням. По-

четверте, постійно турбуватися про свою славу, неодмінно шукати собі все нові й нові випробування. Це

передбачало наявність мужності та гідну поведінку в бою. По-п'яте, від лицаря вимагалася щедрість — здат-

ність без вагань дарувати кожному те, чого той просив. Краще було розоритися, ніж вважатися скупим,

оскільки подарунок може повернутися стократно, а скупість призведе до втрати звання, становища в

суспільстві.

Окремою рисою вважалася безумовна вірність власним зобов'язанням щодо рівних собі осіб. Якщо

лицарі давали слово, то виконували його навіть тоді, коли це суперечило здоровому глузду. Цю вірність

слову в поєднанні з великодушністю описано в одному з оповідань XIV ст. Там ідеться про даму, яка за

відсутності чоловіка пообіцяла відповісти на пристрасть закоханого в неї пажа, якщо він очистить узбережжя

Бретанії від підводних скель. Вона вважала, що це нездійсненне завдання. Але паж за допомогою чаклуна

виконав цю роботу, і дама мала виконати свою обіцянку. її чоловік, що повернувся в цей час додому, теж

визнав законність вимог пажа, хоча, за його словами, йому особисто було б краще загинути з пробитим в

бою серцем. Паж оцінив велич жертви й відмовився від своєї вимоги незважаючи на те, що послуги

чаклуна йому обійшлися в тисячу фунтів золотом. Але за такої всеосяжної великодушності й чаклун

виявився на висоті: він відмовився від плати.

Ця ситуація підводить до тієї характеристики лицаря, яка всім добре відома, оскільки вона ввійшла в

європейську культуру й залишається дотепер. Лицар має бути закоханим. "Воювати й кохати" — ось

його гасло. Кохання до дами серця має облагороджувати лицаря. Якщо ж ІІН не звертав уваги на жінок,

то це вважалося великим злом і поганим вчинком стосовно природи. Але не всім, мабуть, відомо, що дамою

серця не могла бути власна дружина. У XII ст. були створені суди кохання — "серйозна гра" придворних

для розгляду любовних проблем. У XV ст. поширювався анекдот про ухвалу такого суду, за якою "між

чоловіком і жінкою не може бути кохання", а через це після заміжжя дама повинна дарувати кохання тому з

суперників, який не став її чоловіком (вона обіцяла йому віддатися після того, як розлюбить його

суперника; її одруження було для "суду" доказом того, що кохання минулося). Це, звичайно, гра. Але не

тільки.

Про що свідчать такі любовні колізії? По-перше, про те, що хрис тиянство сформувало в людей

уявлення про перевагу духовного над тілесним і водночас, зробивши шлюб примусово пожиттєвим,

спонукало до пошуків ідеалів за межами сім'ї. Якщо грецька античність цінува ла лише тіло й

оспівувала боротьбу за прекрасне тіло Єлени, яку передавали з рук у руки, то середньовіччя підноситься

до рівня кохання, що передбачає наявність особистісних духовних рис. По-друге, лицарська поведінка

в цих колізіях і турнірах була ритуальною (ігровою), вона підтримувала становий порядок суспільства.

Французькі лицарі носили емблему — три лілії, аби підкреслити, що вони захи щають два інші стани

(духовенство та третій стан, до якого до Великої французької революції належала й буржуазія).

Гаслом лицарства була рівність, оскільки вважалося, що справжня аристократичність тримається на

благородстві серця, а тому лицарі захищають слабких. Лицарство відновило християнську ідею рівності,

втрачену церквою, яка перетворилася на жадібного багача й викликала осуд суспільства. Тому лицарство

могло стати противагою церкві в межах християнізованої культури середньовіччя.

Унаслідок дії загального закону культури зберігати й модифікувати ефективні форми організації

поведінки людей лицарство не зникло після переходу суспільства до буржуазної культури: джентльмена,

який зневажає процес наживи, називають лчцарем.

Закономірною, мабуть, є та обставина, що в США однією з двох най популярніших книг є роман Маргарет

Мітчелл "Віднесені вітром", де постійно протиставляються благородні джентльмени Півдня та вульгарні бізнесмени

Півночі. Головна героїня Скарлетт вульгарна, жадібна до грошей, але вона роками зітхає за бездоганним лицарем.

У США в 1922 р. було видано посібник з добрих манер Емілії Пост "Етикет" (654 сторінки). З 1922 р. він уже

витримав близько сотні видань. У чому причина такої популярності цієї книги? Мабуть, туга за лицарством. Вона

висловлена таким чином: честь джентльмена вимагає, щоб слово його було твердим, а принципи непорушними. Він

— спадкоємець лицаря, хрестоносця, захисник беззахисних, борець за справедливість; інакше він не джентльмен.

3.4. КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ ТА НОВОГО ЧАСУ

Відродження, або Ренесанс (від фр. гепоіззапсе — відродження), — перехідний період у розвитку європейської

культури від середньовіччя до Нового часу, що розпочався в Італії в XIV ст., в інших країнах — у XV ст. і тривав до

кінця XVI ст.

Цей період в очах сучасників і дослідників Нового часу настільки відрізнявся від попереднього способу

організації поведінки людей, що здавався цілковитим розривом із середньовічною культурою. Під цим кутом зору

дуже довго середньовіччя кваліфікували як суцільну темряву, а Відродження — як повне його заперечення й

повернення до світлої античності. Але ми вже розглянули культуру середньовічної Західної Європи й можемо

згадати про те, що вона використала певні досягнення античності (наприклад, римське право), створила нові регу-

лятори поведінки (форми контролю та вдосконалення духовного життя), винайшла гнучкі механізми поєднання

християнства з грошовими відносинами (чистилище). Але зміна технологічної підсистеми культури, що полягала в

переході від землеробської (феодальної) до ремісничо-торговельної (міської) діяльності, змінила також її

соціонормативну та символічну підсистеми. Звичайно, це було запереченням середньовічної культури, але не

відкиданням її й відновленням бездоганної античності. Це було діалектичне заперечення, тобто зі збереженням

позитивного.

Якщо утвердження середньовіччя було переходом від античної міської культури до натурального господарства, то

нове утвердження міської культури не стало повторенням міст-полісів. То вже були міста іншого

типу — буржуазного. Французьке слово "буржуа" або голландське "бюргер" означають "міщанин",

тобто людина, що має інший статус, між дворянство та духовенство. Вона належить до третього стану (який

складають ремісники, купці, селяни) або становить разом з іншими ремісниками та купцями особливий стан —

міщан, який формувався за умов розвиненого поділу праці між ремісниками, обміну продуктами праці,

утвердженням стабільних грошових відносин. А такі відносини потребують нової політичної організації, що

враховувала б інтереси буржуазії, нових моральних орієнтирів, які передбачали б повагу до праці й багатства, нових

форм мислення, що забезпечували б ефективне вимірювання й оцінку власної діяльності та її продуктів. Якщо раба й

кріпака продавали інші, то міщанин продає себе сам.

У політичному житті відбулася зміна сюзеренітету королівської влади, головним принципом якого був "перший

серед рівних", на королівську владу, що побудована на принципі публічного суверенітету. Ця влада утвердилася за

допомогою буржуазії, яка допомогла королям у їхній боротьбі проти феодальної роздрібненості й міжусобних

чвар. В обмін на підтримку королі дарували буржуазії привілеї, а міста Мали захист і підтримку центральної влади.

Проте такий союз королівської влади та буржуазії не міг бути ефективною політичною формою для реалізації

інтересів буржуазії. Королівська влада залишалась атрибутом феодальної організації суспільства, і тому вона досить

швидко пограбувала буржуазію.

У духовному житті відбувався процес секуляризації, тобто перетворення церковної власності (не лише землі, а й

світогляду, мистецтва) на світську. Цей процес був підготовлений засвоєнням римського права, яке виявилося

необхідним для розмежування церкви й держави та організації товарного виробництва. Так, елементи античної

культури, що збереглися в середньовічній культурі, спричиняли її самозаперечення, а матеріальні потреби товарного

виробництва стимулювали цей процес.

ВІДРОДЖЕННЯ АНТИЧНОСТІ

Для ідеологів Відродження античність була взірцем світосприйняття, оскільки потрібні були якісь орієнтири для

зміни застиглого феодально-церковного світу, в якому для молодої буржуазії майже не було простору. Античність же з

її міською цивілізацією, активністю людей, здатних поєднати різні професії та досягти мети власноруч, виявила ся

доволі привабливим типом культури. Адже формувалося суспільство, в якому провідна роль переходила від дворянства

до людей певних професій, фахівців із різних галузей матеріальної й духовної діяльності, які "самі себе створили" та

вивчали не "божественне", а "людське". Звідси і їхня назва — гуманісти (від лат. Нитапиз — людський). Вони боролися

за свободу думки, наукових пошуків, мистецьких новацій, за новий, раціональний і життєрадісний світогляд —

гуманізм.

Звичайно, це не було й не могло бути повторенням античності. її увага до земного, людського лише надихала діячів

Відродження в їхній боротьбі з церквою, яка зневажала земне й людське. Проте сформува ти адекватну програму

поведінки в умовах товарного виробництва за античними (рабовласницькими) зразками було неможливо. Ідеологи

Відродження напружено шукали та пропонували різні моделі поведінки. Дуже добре це видно з творчості Вільяма

Шекспіра (1564—1616), котрий до 1600 р. писав оптимістичні твори, герої яких не помічали, що у світі є зло, а потім

раптом (після того, як королівська влада зрадила буржуазію) дійшов висновку, що зло панує у світі, й основною його

причиною є головний принцип Відродження — "прагнення людей задовольняти свої потреби" [8, с. 97].

Не випадково саме в цей історичний і культурний період виник утопічний соціалізм. Томас Мор (1478—1535)

написав книгу "Утопія" (1516), де пов'язав ідеальний соціальний лад із суспільною власністю, централізованою

організацією виробництва й розподілу та демократичною формою державного управління. Томмазо Кампанелла (1568

— 1639) у книзі "Місто Сонця" змалював ідеальне суспільство, у якому знищено приватну власність на засоби

виробництва, ліквідовано соціальну нерівність, утверджено ідеал соціальної справедливості; виробництво базується на

високій технології та свідомій праці всіх громадян, а розподіл вироблених товарів і продуктів відбувається за

потребами; керують державою мудреці й жерці на чолі з папою.

Незважаючи на всі ці застереження, сумніви, пошуки, відродження античності справді відбувалося в тому

розумінні, що було реабілітовано язичесько-античні орієнтири поведінки людей на повноту життя, щоб

заперечити богословську орієнтацію на аскетизм. Але й християнські орієнтири теж не вдалося

заперечити повністю. Досвід християнсько-середньовічного осмислення світу з його увагою до

внутрішнього життя людини, протиставлянням вічного та плинного (індивідуального) уже показав свою

ефективність в управлінні поведінкою людей, а відтак був використаний на новому етапі розвитку культури.

Тому можна сказати, що творці культури Відродження використали два джерела розвитку, а не одне, і

створили оригінальну культуру, у центрі якої перебувала людина. Вона прагне до земної, прижиттєвої та

посмертної слави. То був ЙИКЛИК середньовіччю з його постійним піклуванням про світ вічний,

потойбічний. Водночас формальної відмови від християнства не було, оскільки визнавалася християнська

інтерпретація "великого сплетіння буття". До того ж християнське вчення про "воскресіння людини у

плоті" було використане з метою утвердження людини замість Бога в центрі всесвіту гуманістів. Саме

людина почала вважатися справжнім творчим початком буття. Це є заміна геоцентризму на

антропоцентризм, або гуманістичне вчення, основними принципами якого є такі.

Першим була реабілітація природи взагалі, а разом із нею й природи самої людини. Це вже не

"тварний", грішний світ, як твердило середньовічне християнство, а "мати-природа". Людину стали вважати

природною істотою. Метою гуманістів Відродження були "природні" суспільство та держава. Такі

мірки сформувалися в XVI ст. й існували аж до XX ст. Найкраще їх висловив Й. В. Гете в 1782 р.:

"Природа! Ми оточені й обійняті нею, не маємо сил вийти з неї та не можемо глиб ше в неї ввійти.

Непрошено, негадано захоплює вона нас у вихорі свого танцю й кружляє з нами доти, поки ми,

знемігши, не випадемо з її обіймів.

Вона створює вічно нові образи: того, що зараз є, ще ніколи не бува ло; того, що було, більше ніколи не

буде — усе нове й водночас старе.

Ми живемо всередині неї й чужі їй. Вона безупинно говорить з нами й ніколи не видає нам своїх

таємниць. Ми без кінця впливаємо на неї й усе-таки не маємо над нею ніякої влади...

У неї все продумано, і мислить вона постійно, але не так, як люди на, а як природа. Свій ротайний

загальний смисл вона тримає при собі, і його ніхто в неї підглянути не може... Вона випліскує свої

творіння із Нічого й не каже їм, звідки вони прийшли й куди йдуть. їхня справа — крокувати, дорогу

знає вона.

У ній усе завжди — тут і тепер. Минулого й майбутнього вона не знає. Сучасне — її вічність. Вона

добра. Я славлю її з усіма її витворами. Вона мудра й тиха. У неї неможливо вирвати пояснення,

и/

манути

подарунка, якщо вона не дарує добровільно. Вона хитр заради доброї мети, і найкраще не помічати її

хитрощі".

Другий принцип — висування на перший план у відносинах між людьми особистісної та діяльної основ

людської сутності. Особисті гідність і доброчесність — найвищі цінності. Флорентієць Джаноццо Манетті (1396—

1459) написав 1451 р. трактат "Про гідність і вищість людини", а через 35 років Піко делла Мірандола (1463—

1491) створив свою "Промову про гідність людини", яка стала маніфестом Високого Відродження. У цьому

маніфесті стверджувалося, що людина є проміжною ланкою між вищими й нижчими створіннями, між незмінною

вічністю та плинним часом.

Третій принцип полягає в тому, що культурі Відродження властиві радісне світосприйняття, вимога повноти життя —

усіма почуттями, здібностями; гармонія розуму й пристрасті. Цей оптимізм походить від орієнтації на красу світу (на

противагу тезі про жалюгідність людського існування) і гідність людини, причому не родову й станову, а лише інди-

відуального існування.

І нарешті, типовою рисою культури Відродження був її акцент на "омолодженні" й регенерації часу. Всюди

підкреслювалося відчуття юності, молодості, початку весни на противагу середньовіччю як осені. Це доволі

поширена орієнтація в різних культурах. Дуже мало культур (китайська, наприклад), де вище цінується зрілість,

досвід, переваги старості, а не юність. Але культура Відродження поєднала цю типову думку з тезою про регенерацію

часу й тим самим, як відзначає В. Полікар-пов, породила парадокс [9]. Адже, з одного боку, юність Відродження

повинна бути вічною, оскільки античні боги, яких намагалися наслідувати люди Ренесансу, ніколи не старіли. А з

іншого боку, Відродження претендувало на історизм, на те, щоб відновити історію знову, на акт початку,

регенерацію суспільного часу. І цей парадокс утілився в концепції титанізму, в уявленні про безмежну могутність

людини, її величезні можливості. Дуже добре це помітно у творах В. Шекспіра "Король Лір" (1605) і "Макбет"

(1606), де впевненість Макбета в тому, що для нього немає нічого неможливого, і бажання Ліра подивитися збоку

на той світ, який він створив, демонструють героям, що світ має свій внутрішній плин часу й подій, незалежний від

титанів. Титани ж можуть лише завдати шкоди своєю великою енергією. Спроба радикального оновлення дійсності

(регенерації часу) з метою її доцільного впорядкування (досягнення стабільності) зумовлює серйозні зрушення, після

яких суспільство дуже довго не може стабілізуватися. Так було під час Великої французької та нашої революцій,

коли хотіли "залізною рукою загнати людей у щастя" (таке гасло було на Соловках).

Цю тему в художній літературі втілює образ великого Інквізитора, який створиш Йоганн Шіллер (1759—

1805) у трагедії "Дон Карлос" і розвинув Федір Достоєвський у романі "Брати Карамазови".

Природознавці також виявили вплив вимірювальних приладів на об'гкі вимірювання. У квантовій механіці існує

співвідношення невизна-чем<к.іі (імпульсу та координати частинки), що виникає через дію проме-Ий СІІТ/ш на

мікрочастинку. Тому сучасні природничі й соціальні науки ..<>< (НЖІІІШС ставляться до намагань досягти

досконалості радикальними методами, ніж це було за періоду Відродження. Але й у ті часи людство зіткнулося з

негативними наслідками благородних задумів.

ПОБУТОВІ ТИПИ ВІДРОДЖЕННЯ

Філософський постулат про творчі можливості людини ("людина може стати такою, якою захоче"),

проголошений П. д. Мірандолою, на побутовому рівні перетворився на заклик до розбещеності та свавілля. Від

епохи Відродження починається поворот до людини нового типу — індивідуаліста, який не відчуває своєї

залежності від певної соціальної групи й не має перед нею обов'язків. Уся попередня історія людства була історією

колективізму, який називали по-різному: общиною, кастою, суспільним станом, цехом, сектою, полісом,

громадою. У межах цих колективних утворень окремий індивід міг реалізувати себе лише так, як сучасний

спортсмен у команді, тобто максимально чітко виконуючи свою стандартну функцію, яка є частиною функції ко-

лективу. Грецький або римський атлет, мудрець, оратор, полководець прагнув бути взірцем у виконанні своєї

функції й саме так сприймався своєю спільнотою. Відхилення від стандарту було виходом за межі існуючої

культури; воно розцінювалося як злочин і відповідним чином каралося. Це переконливо демонструє доля

Сократа.

Християнство спочатку змушене було допустити індивідуалізм у вигляді особистого контакту з Богом.

Обслуговуючи позбавлених роду та племені рабів, раннє християнство запровадило формулу "нема ні елліна, ні

іудея", але момент індивідуалізації в ньому вважався другорядним (акциденцією); першорядним же було соборне й

вічне. Навіть Христа неможливо уявити індивідуально, а лише в складі Трійці, у парадоксі "слиянной неслиянности".

Лише формування капіталізму, культура якого полягає в тому, що все та всі продаються добровільно, поставило

перед людьми завдання самооцінки, оцінки власного "я" на ринку праці чи товарів. Формується особисте "я",

незалежне від оточуючих, тобто байдуже до їхньої думки й таке, що не очікує від них допомоги. Саме ця

незалежність від нормативів і була абсолютно новим явищем, що виникло в умовах Відродження.

Індивідуалізм починався саме з порушення певних стереотипів поведінки, з навмисної десакралізації. Так,

в одному з творів тієї епохи Христос звертається до однієї черниці з такими словами: "Сідай, моя люба, я

хочу з тобою поніжитися. Моя обожнювана, моя прекрасна, моє золотко, під твоїм язиком мед... Твої вуста

духмяніють, як троянда... Ти мною заволоділа подібно молодій дамі, що спіймала в кімнаті молодого

кавалера" [9].

Звичайно, це написано з викликом, можливо, навіть із ризиком для життя, оскільки священна інквізиція

продовжувала полювати на єретиків і відьом. Але сама дійсність розкололася на протилежні форми пове-

дінки.

Розгул пристрастей, свавілля й розбещеність досягли в ренесансній Італії неймовірних розмірів.

Священнослужителі утримували м'ясні лавки, шинки, ігорні та публічні будинки, через що папам

неодноразово доводилося видавати декрети, що забороняли священикам "заради грошей ставати звідниками

повій", але все марно — ішов у наступ ринок. Черниці читали "Декамерон", віддавалися оргіям, а в брудних

стоках знаходили дитячі скелети як наслідки цих оргій. Папа Александр VI і його син Цезар Борджіа

збирали на свої нічні оргії до 50 куртизанок; у Фе-рарі герцог Альфонс серед білого дня голим

прогулювався вулицями, а в Мілані герцог Галеаццо Сфорца тішив себе за столом сценами скотолозтва.

Ці та інші приклади, докладніше описані в культурологічній та історичній літературі, свідчать про

тенденцію навмисного порушення середньовічних норм, виклик їм, заперечення, а відтак і певну залежність

від них. Діяв відомий у культурі механізм інверсії, перевертання ("зробити навпаки"). Так само

утверджувало себе християнство ("не вдягати головний убір у храмі, а знімати його", "не людина для

суботи, а навпаки") та інші конфесії.

Індивідуалізм теж не зміг зруйнувати культурні норми, але істотно порушив зовнішні для людини

регулятори поведінки, значно розширив сферу індивідуальної свободи, що за відсутності внутрішніх

регуляторів зумовило в розвиненому буржуазному суспільстві відчуття "прокляття свободи" (Ж. П. Сартр),

бажання "втечі від свободи" (Е. Фромм) і "жагу общинності" (Ж. Дерріда).

Ці вже сучасні оцінки індивідуалізму, але й ренесансні ідеологи були приголомшені зворотним боком

титанізму, а тому намагалися осмисли-іи гиіуицію художньо й теоретично. У художньому осмисленні

відбуте* перехід від "високого міфу" (людина — це найвища істота) до • їй нікого міфу"

Відродження (людина — це найбрудніший бруд), Й йітслідок теоретичного осмислення зародився

раціоналізм.

РАЦІОНАЛІЗМ ЯК САМОЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДРОДЖЕННЯ

Радикальні зрушення суспільних норм, що потребували нетрадиційних пояснень, а також орієнтація на

умоглядні зразки античності спонукали мислителів доби Відродження розробляти інтелектуальні

обґрунтування світоглядних і політичних проблем. Віра у "Святе письмо" та авторитет "отців церкви"

поступилася перед розумом, раціональними аргументами. Але теза про єдиного Бога збереглася. Це

поєднання разом зі спробою відновити античний космоцентризм призвело до появи світоглядної конструкції,

яка називається пантеїзмом, або всебожжям. У ній бог зливається з природою, усі складові якої

одухотворюються.

Методом аналогії було розроблено складну систему відповідностей між небесними тілами, мінералами,

рослинами, органами тварин і людини. На думку німецького лікаря, алхіміка й астролога Теофраста

Парацельса (1493-1541), усю природу можна зрозуміти за допомогою трьох алхімічних елементів — ртуті,

сірки й солі: ртуть відповідає духу, сірка -— душі, а сіль — тілу. Оскільки в людині всіма функціями відає

душа, то й у природі слід відшукати душевний початок — архей. Такий підхід був різновидом

неоплатонізму, підготовленим пізньою схоластикою XIII—XIV ст., якій уже не подобався Арістотель із

його протиставленням живого й неживого. Неоплатоніки відновили поняття світової душі, відкинуте

церквою як язичеське. Його пантеїсти намагалися поставити замість християнського Бога.

Найцікавішу форму пантеїзму створив Джордано Бруно (1548-1600). Він використовував (слідом за

Ніколасом Кузанським) принцип "єдине є все", за яким кожен елемент намагається злитися з нескінченним

кос-мосом-божеством. Стосовно Космосу розміри Землі незмірно малі, і це була дуже радикальна позиція.

Дж. Бруно пропонував відійти від індивідуалізму, для якого доброчинність безплідна, оскільки ставить чужі

інтереси вище за власні. Вихід полягав у тому, щоб людину вважати мікрокосмом, монадою, за допомогою

якої космос сам себе споглядає.

По-друге, Дж. Бруно виходив не лише за межі античності, для якої космос був скінченним, а й за межі

християнства, оскільки ототожнював творця та створене. За це його було спалено.

І нарешті, Дж. Бруно не замикав свою думку на Відродженні, оскільки він вслід за Миколаєм Коперніком

(1473—1543) розвінчував не лише Бога, а й людину. Якщо Земля — лише піщинка у Всесвіті, то які ж

можливості у тих "титанів", що її населяють?

Геліоцентризм і теза про нескінченну безліч світів позбавили людину претензії на центр Всесвіту. Отже, спроба

раціоналістичного впорядкування ренесансних претензій призвела до їх самозаперечення, і це стосується не лише

світоглядно-космічних уявлень. Аналогічне самозаперечення сталося в богословських і політологічних уявленнях.

У першій половині XVI ст. в Німеччині виник протестантизм. То був і наслідок вільнодумства Відродження, і

відповідь на буржуазну вимогу "дешевої церкви", і такий радикальний розрив із традиційним християнством, що

для пояснення його можливостей потрібен спеціальний аналіз.

Мартін Лютер (1483-1546), який виступив 1517 р. зі своїми 95 тезами проти індульгенцій, висловив не

лише власну позицію, а й протест бюргерства (протобуржуазії — торгово-промислового прошарку, що виник за

умов первісного нагромадження капіталу) проти пануючих феодалів і церкви, які швидко засвоїли гендлярські

відносини та перекрили дорогу дрібним ремісникам і торгівцям. Цей прошарок опинився в трагікомічному

становищі. Його представники не могли повернутися до натурального господарства й водночас не могли

зрівнятися з феодальними конкурентами, які утворилися як результат трансформації традиційного військово-

феодального стану з його нескінченними війнами у стан цинічно-гендлярського феодалізму. Вони почали

займатися лихварством, хабарництвом, масовим споюванням народу дешевими спиртними напоями, які вперше

запровадили у вжиток. На початок 30-х років XVI ст. пияцтво в Німеччині набуло розмаху національного лиха.

Німецькій бюргерській культурі початку XVI ст. властиве відчуття "кінця часу", крихкості життя, ефемерності й

навіть нікчемності людської істоти. М. Лютер переклав із латини німецькою мовою середньовічну пісню "Посеред

життя обложені смертю", яка стала типовим виразом настроїв дрібної буржуазії та всіх, хто не належав до

панівного класу. Зрозуміло, що тут уже нема ренесансного оптимізму та віри в сили людини. До того ж відсутня й

надія на Бога, оскільки Він допомагає лише великим феодалам. Відчай та й годі! Проте вже існувало особистісне

ставлення до світу, що виникло за доби Відродження, і воно допомогло бюргерам витерпіти всі негаразди. Ідеалами

стали праця, чесність, скупість (М. Лютер згадував 1537 р., що в дитинстві мати відшмагала його до крові за те, що він

узяв один-сдиний зайвий горіх).

М. Лютер навіть намагався підсилити важкі випробування. У монастирі він умертвляв тіло, не їв, проводив ночі в

молитвах. Але відчуття богозалишеності не зникало. За словами М. Лютера, він дійшов до того, що ненависть

переймала його кожного разу, коли він бачив Розп'ятого.

Ось така релігійна трансформація соціального конфлікту ранньобур-жуазного підприємництва з пізньофеодальним

споживацтвом! Вихід було знайдено в парадоксально-релігійній формі. На сьомий рік перебування в монастирі М.

Лютер раптом дійшов висновку, що його відчай стосовно власних сил свідчить про безпосередню причетність до Бога

(через здатність совісті судити саму себе). А всі подвиги монахів не мають ніякого значення. Особисто до Бога — через

совість, а не через магічні ритуали церкви!

Замість церкви як таємничого колективу, де ієрархи, які виводили себе від самих апостолів, забезпечували

безпосереднє спілкування з Христом, було створено молитовні будинки, де слухали проповіді та співали молитви

без будь-яких таїнств, обрядів і містичних посередників. Туди ходили звичайні люди, що свідомо стежили за своєю

поведінкою й фіксували порушення.

Відомий дослідник протестантизму Макс Вебер (1864-1920) писав 1905 р., що звичка протестантів

записувати до щоденника свої гріхи та спокуси дуже схожа на ставлення покупця до господаря лавки, якому ніяк не

вдається повністю віддати борг. М. Вебер також відзначає: "Точна калькуляція — основа всіх наступних

операцій — можлива лише за використання вільної праці. Оскільки за межами Заходу не було раціональної

організації праці, остільки (і тому) решта країн світу не знала й раціонального соціалізму" [5, с. 52].

Отже, протестантизм за допомогою раціоналізму замінив містику церКІМ й героїку Відродження на

розрахунок буржуа.

Аналогічне самозаперечення Відродження спостерігається і в політичній Ідеології. Показовою в цьому

відношенні є праця Нікколо Ма-кіаналлі (1469-1527) "Государ", у якій серйозно трансформується

індивідуалістична антропоцентрична картина світу, обґрунтовується необхідність примусового загнуздання

егоїстичної природи людини силою Діржави. Н. Макіавеллі намагався пояснити політику виключно

раціоналістичними засобами. На його думку, політику слід позбавити не лише від християнської'

моралі, оскільки "саме християнство зробило світ слабким, віддало його у владу негідникам", а й від

будь-якої іншої. Головний герой книги вільний від гуманізму; йому рекомен дується володіти

природою як звіра, так і людини. Такі рекомендації відповідали умовам життя, а не переконанням самого

автора, якого тривалий час вважали циніком, хоча він був лише логічним. Н. Макіавел- лі відзначив

невідповідність між загальнолюдською мораллю та політичною практикою й рекомендував правителю

спиратися на страх підданих, а не на їхню любов.

Отже, маємо низку філософських, богословських і політичних спроб легітимізувати культуру

Відродження, виявити її характер як перехідної до культури ринкового суспільства, в якому розрахунок

приходить на зміну традиції та емоції, поняття "зрада" замінюється поняттям "порушення умов

контракту". Цей перехід тривав століття й відбувався здебільшого в релігійній формі. Виникає

протестантизм у різних варіантах, посилюється діяльність інквізиції, відбуваються релігійні війни, що при -

зводять до цілковитого знищення населення в деяких регіонах Західної Європи. Тому не філософська й

не політична форми цього переходу закарбувались у пам'яті сучасників і потомків, а релігійна, яка набула

назву Реформація (від лат. геґогтаґ/'о — перетворення, виправлення). Реформація знову змістила центр

духовного життя в релігійно-світоглядну сферу. На передній план було висунуто ставлення людини до

Бога, і це означало відхід від ренесансних орієнтацій на людину.

КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ

Проте індивідуалізм і раціоналізм Відродження не зменшилися, а, навпаки, посилилися. Розвиток

товарно-грошових відносин, ремесел, мануфактури, а з часом і машинного виробництва потребував саме

таких орієнтацій. Тому з XVII ст. формується культура Нового часу.

Це культура вимірювання та зважування природних і соціальних явищ, власних сил і тих, які стоять

над суспільством. Інтенсивний розвиток природничих наук, зокрема математики, вплинув на

формування механічно-матеріалістичного уявлення про природу, яке найповніше ви ражене в класичній

праці Ісаака Ньютона (1643-1727) "Математичні засади натуральної філософії" (1687).

Зміст цієї культури набагато складніший порівняно з попередніми як за різноманітністю програм

поведінки (виробничих, політичних, релігійних, мистецьких, філософських), так і за їх неузгодженістю.

Співвідношення технологічної, соціонормативної й символічної підсистем культури дотримувалося лише

в остаточному підсумку, а не в кожному конкретному випадку. Так, протестантська етика, яку

досліджував М. Вебер, була не лише наслідком конфлікту ранньобуржуазного підприємництва та

пізньофеодального споживацтва, а й передумовою капіталістичного виробництва.

Найвагомішими складовими культури Нового часу вважаються Реформація та Просвітництво (у сфері

світоглядно-політичних орієнтацій), раціоналізм і емпіризм (у сфері філософських дискусій), бароко та кла-

сицизм (у художній сфері). Спільною рисою всіх цих складових була орієнтація на розум, вимір,

кількісний розрахунок. Акцент на розум є не лише практично доцільним, але він відображає сенс життя.

Формула Р. Декарта "Содіїо егдо зит"("мислю, отже, існую") найкраще репрезентує цю позицію та

свідчить про наявність раціоналістичної спадкоємності між культурами Відродження та Нового часу.

Просвітництво (XVIII ст.) поширило ідеї раціоналізму за межі вузького кола вчених на всі верстви

населення; воно започаткувало суспільні га правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної

західної цивілізації.

Ж. Ж. Руссо був одним з основоположників ідеї народного суве ренітету, яка передбачає безпосередню

участь кожного громадянина у иладних відносинах на відміну від принципу представництва, коли гро -

мадянин передає свою волю іншій людині. Ідеї політичної та громадянської свободи, поділу державної

влади на законодавчу, виконавчу й судову сформулював у своїх працях Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755).

Філософське обґрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у

рамках двох суперечливих напрямів — раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. гаґіо — розум)

визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігісив — суто практичний) — чуттєвий

досвід.

Художній стиль бароко (від лат. Ьагоссо — дивний, химерний) сформувався після глибокої духовної

кризи, зумовленої Реформацією. Він полягав у спробах поєднання урочистого, пишного дворянського

стилю З елементами різноманітності, мінливості. Створювався ефект контрастності за рахунок поєднання

реальності з ілюзією. Цей стиль був реалізований у різних видах мистецтва (архітектурі, живопису, музиці),

але його суть найкраще виразив театр. Фраза з комедії Вільяма Шекспіра "Як вам це подобається" про те,

що "весь світ — театр, а люди в ньому — актори", стала ключовою для розуміння світосприйняття в XVII ст.

Уявлення про дійсність як театр, де немає різниці між реальністю та ілюзією, свідчить про світоглядну кризу. Адже

в театрі всі пристрасті й зусилля нереальні, ілюзорні. Чи варто напружуватися? "Так", — відповідають одні та

створюють палаци, що вражають своїм викликом і досі. "Ні", — відповідають інші, оскільки "кожна мить життя

— крок до смерті", а тому треба поспішати насолоджуватися життям.

Ще складнішим і неоднозначнішим був художній стиль класицизму (від лат. сіаззісиз — зразковий), який

виник у Франції в період абсолютизму XVII ст., а потім удосконалювався у XVIII ст. Ґрунтуючись на

принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну та справедливу владу

освіченого монарха. У художніх творах переважали громадянські, героїчні та патріотичні мотиви. У дусі античного

естетичного ідеалу утверджувався поділ жанрів мистецтва на "високі" (трагедія, ода, героїчна поема), оскільки в

них відображалося життя видатних персонажів, і "низькі" (комедія, байка, сатира, ідилія), де героями були селяни

та міщани.

У надрах Просвітництва виник ще один художній метод — просвітницький реалізм (від лат. геаііз —

речовий, дійсний), за допомогою якого митці намагалися розглянути проблему несумісності "приватної

людини" з її егоїстичними інтересами та "людини взагалі" — носія розуму та справедливості. Вони виявили, що

"громадянові світу", вільному від усіх станових, конфесійних і національних особливостей, немає місця в

конкретних історичних умовах. Усім з дитинства відомі твори "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо (1660—1731) і

"Мандри Гул-лівера" Джонатана Свіфта (1667-1745). Тепер можна глянути на них дорослими очима, під

культурологічним кутом зору.

Просвітницький напрям у художній культурі проявився також у методі сентименталізмі/ (від фр.

зегпіітепі — почуття), який був своєрідною реакцією на надмірний раціоналізм класицизму з його нехтуванням

почуттями простої людини. Сентименталізм не лише доповнював, а й заперечував раціоналізм, оскільки тяжів

до зображення світу як алогічного, позбавленого цілісності й завершеності. Тут уже спостерігається момент

кризи просвітницької культури. Криваві акції Великої французької революції 1789—1794 рр. завдали

відчутного удару по просвітницьких ідеалах, але не змогли перекреслити ідею раціоналізму та пов'язану з нею

ідею суспільного прогресу, які зберегли свою силу й у XIX ст.

Промисловий переворот кінця XVIII — початку XIX ст., який полягав у переході від мануфактурного

виробництва до машинного, підтвердив наявність прогресу та його залежність від розуму людей. Розвиток класичного

природознавства в цей період призвів до створення цілісної наукової картини світу. Розроблення клітинної теорії

живого та еволюційної теорії Чарлза Дарвіна, відкриття закону збереження й перетворення енергії та інші відкриття

вплинули на формування діалектичного методу у філософії та конкретних науках, зокрема в гуманітарних.

Буржуазні революції виявили, що в основі історичного процесу лежить боротьба класів за економічні інтереси.

Ця обставина була зафіксована французькими істориками доби Реставрації Франсуа Гізо (1787— 1874) та Франсуа

Міньє (1796—1884) і використана К. Марксом для опрацювання тез щодо матеріалістичного розуміння історії,

згідно з яким люди самі створюють свою історію, діючи в конкретних економічних умовах, і здатні випрямити

"зигзаги" історичного процесу, якщо за допомогою розуму вони виявлять закони історичного розвитку. Ця концепція

стала основою ідеології соціалізму, відповідно до якої буржуазію було оголошено реакційним класом, а

індустріальний пролетаріат — прогресивним. Таким чином, прапор раціоналізму перейшов до рук опонентів

буржуазної культури, в якій у другій половині XIX — на початку XX ст. наростали мотиви песимізму і набував

популярності ірраціоналізм. Цей період фахівці оцінюють як кризу культури. Одні автрри звертають увагу на появу

державних і монополістичних утворень, що поневолювали суспільство та особистість, інші — на поширення настроїв

зневіри, песимізму, відмови від традиційних гуманістичних цінностей і переорієнтації мд цінності нижчого ґатунку.

Поява "філософії життя" з її ірраціональними орієнтаціями та декадентського (від фр. бесабепсе — занепад) ми-

СТіЦтва розглядалися як підтвердження факту втрати раціоналістичних і прогресистських орієнтацій.

Інші автори звертали увагу на те, як успіхи техніки й науки змінили

Іілення людини до природи, праці, культури та самої особистості •>дини. Те шанобливе й безпосереднє

ставлення до природи, яке В. Гете висловив на початку Нового часу, стало неможливим наприкінці

існування культури цієї доби, адже воно вже опосередковувалось приладами й вимірами. Люди почали планувати й

чинити такі дії, ик) виходять за межі їхніх можливостей безпосереднього відчуття (наприклад, роботи космічних та

мікроскопічних розмірів).

Диференціація функцій людей у процесі праці формує "часткових" мюдгй, які втрачають відчуття осмисленості

своєї діяльності. Мануфактура й конвеєр вимагають від людини не емоційного ставлення до справи, а машиноподібних

часткових рухів.

Німецький філософ і теолог Романо Гвардіні (1885—1968) у праці "Кінець нового часу" (1950) зазначав, що

на зміну "природній" природі Нового часу приходить "неприродне" (штучне) середовище, а на зміну "гуманній"

культурі, яку створювали особистості, — "некультурна" культура "негуманних" людей — мас, які втратили почуття

товариськості.

Цей стислий висновок зроблено з великої кількості висловлювань про втрату "фальшивої буржуазної віри в

надійність прогресу", про нові небезпеки, які несе з собою намагання панувати над природою за допомогою

техніки, про необхідність повернення до Бога. Автор прогнозував розвиток нового язичества, але не такого, як

перше, а пов'язаного зі Старим завітом, що давав можливість укладати договір з Богом. Саме такий договір

допоможе людині зберегти своє обличчя за умов всезростаючої самітності майбутнього світу — жахливої

самітності серед мас і всередині організацій.

Ось такий сумний підсумок і прогноз було зроблено в результаті аналізу культури Нового часу, що

прийшла на зміну культурі Відродження. Справді, індивідуалізм, якого ми ще не знали, Західна Європа вже

заперечує, оскільки нові технології, що потребують об'єднання інформації, і нові екологічні проблеми з вимогою

обмеження приватного егоїзму свідчать про необхідність нової програми поведінки людей. А нею не може бути

традиційний пріоритет загального (державного чи інтернаціонального) над одиничним, особистісним. Проте й

ліберальні орієнтації на пріоритет особи теж нежиттєздатні в сучасному взаємопов'язаному світі. Потрібна така

програма поведінки (культура), в якій діалектично поєднувались би одиничне, особливе та загальне. Дослідження в

галузі менеджменту свідчать, що найбільш ефективно працюють ті організації, де вміють створювати "команди

переможців". При цьому теоретики менеджменту перші серед гуманітаріїв зацікавилися фізико-хімічними

дослідженнями, про які під назвою "синергетика" йшлося в підрозділі 1.1. Ці дослідження свідчать про

можливість формування "порядку" безпосередньо з "хаосу", тобто слід рухатися заради порядку не лише проти

течії (Н. Вінер), а й за течією, організуючи її певним чином. Можливо, тут можна побачити риси майбутньої

культури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ

ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аверинцев С. С. Позтика ранневизантийской литературьі. — М., 1997.

2. Баткин Л. М. Йтальянское Возрождение в поисках индивидуально-

3. сти. — М., 1989.

4. Бжезинский 3. Великая шахматная доска. Господство Америки иего

геостратегические империтивьі. — М., 1999.

5. Блок М. Апология истории или ремесло историка. — М., 1986.

6. Вебер М. Избранньїе произведения. — М., 1990. у 6. Гуревич А Я Категории средневековои культурьі.

— М., 1984. у 7. Куманецкий К. История культурьі Древней Греции и Рима. — М., 1990.

4Розділ

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Намагаючись усвідомити поняття "українська культура" в контексті загального поняття культури, ми

якось протиставляємо нашій програмі поведінки всі інші, "не наші" програми, які з цікавістю

розглядаємо, аналізуємо, проте знаємо, що не можемо за ними жити, бо живемо за іншою програмою. У

чому ж вона полягає й коли починається? Чи маємо ми щось спільне і щось таке, що відрізняє нас від

носіїв інших культур? Що ми можемо привнести безболісно до складу нашої культури, а що з нею

несумісне? Чи входить російська мова до складу української культури? А таблиця множення чи Біблія?

Від часу проголошення незалежності України таких питань ставиться дедалі більше, і не тільки

професійними культурологами, а й публіцистами та пересічними громадянами на побутовому рівні.

З'явилося багато публікацій, в яких українську культуру виводять безпосередньо з трипільської, що

існувала в IV—III тис. до н. є. Деякі публіцисти дуже емоційно ототожнюють українців з аріями, про

яких ішлося в підрозділі "Культура Стародавнього Ірану та Індії", українську мову — із санскри том, а

українську культуру — з основою найстародавніших східних цивілізацій. Професійні археологи

кваліфікують подібні конструкції як типові приклади історичної міфотворчості, що суперечать

науковим фактам [7, с. 17].

Ми знову використаємо схему Л. Байта, яка орієнтує на системність культури та визначальну роль її

технологічної підсистеми. Оскільки екстенсивна перелогова система орного землеробства трипільців

виявилася неперспективною й не забезпечила їхнього переходу на рівень цивілізації (і тому

поступилася скотарству), то відлік землеробської цивілізації можна починати лише з часів існування

Київської Русі.

Саме в Київській Русі були сформовані всі ознаки землеробської цивілізації (міста, державність,

писемність), а трипільна система землеробства забезпечила усталеність способу життя, системність

культури. Плуг, винайдений нашими народними майстрами на основі балканських зразків,

використовувався аж до XVIII ст.

Ця технічна неперервність доповнюється безперервністю побутової культури. Археологи

простежили традиції виробництва посуду в різних регіонах України від кераміки ранньослов'янської

культури Корчак (V— VII ст.) через кераміку культури Лука-Райковецька (VIII—IX ст.) до посу ду

Київської Русі (X—XIV ст.), козацької України (XV—XVIII ст.) і сучасної традиційної української

кераміки. Виявлено та досліджено безперервну житлобудівну традицію від V ст. н. є. до сільського

українського будівництва XX ст. Убрання та харчування теж зберігають певну уста леність упродовж

століть.

Отже, у сфері матеріальної культури спостерігається цілком виразна культурна спадкоємність від

Київської Русі до XX сторіччя, яке вже дало Україні індустріальну культуру.

4.1. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Культуру Київської Русі вважають початком своєї культури рівня цивілізації українці, росіяни та

білоруси. За радянського часу офіційна теза про спільну "колиску трьох братніх народів і трьох братніх

культур" майже не викликала сумнівів. Але з розпадом Радянського Союзу почалася боротьба за

давньоруську спадщину, репрезентовану термінами

"Русь", "русин", "руський".

Не вступаючи в полеміку з цього питання, відзначимо, що доречним є розмежування книжної

східнохристиянської культури на основі церковнослов'янської мови, яка була спільною не тільки для

українців, росіян і білорусів, а також і для болгар, східних романців і сербів, та побутової культури, що

формувалася за певних кліматичних та виробничих умов і спиралася на різні діалекти слов'янської

мови. Ця культура існувала як структурна основа до XIII—XIV ст. Серед слов'янських діалектів був і

давньоруський масив діалектів, який розпався на дві групи: північну з центром у Новгороді та південну

з центром у Києві. Взаємодія з сусідами впливала на фонетику цих мовних груп. Тому півден на група