Лобас В.X. Українська і зарубіжна культура

Подождите немного. Документ загружается.

членів племені, кров — це дощ, а пух — хмари. Під час церемонії на середину хижі викочують два великих камені.

Вони зображають великі хмари. Потім ті самі чаклуни відносять камені на відстань у два десятки кілометрів і

піднімають їх максимально високо на найвище дерево. У цей час решта чоловіків збирають гіпс, розтирають його на

порошок і кидають до ями з водою. Вони вважають, що мура-мура бачать це й негайно вплинуть на хмари, щоб ті

з'явилися на небі. Церемонія завершується тим, що молоді й старі чоловіки оточують хижу і, нахиливши голови,

буцають її як барани доти, доки вона не розвалиться. Руками можна користуватися лише для витягання стовбурів і

найважчих колод. Протикання хижі головами символізує продірявлення хмар, а падіння хижі — випадання дощу.

Яку реакцію в сучасного слухача викликає цей опис? Враження безглуздості? Замість того, щоб копати криниці

чи шукати джерела, люди витрачають час і сили на якість дивні дурниці. А якщо всі пошуки води вже відбулися й не

дали ніяких результатів? Тоді настає відчай. А виконання спільного ритуалу під керівництвом шаманів знову

згуртовує людей, повертає їм надію. Процедура займає чимало часу, може бути повторена, і колись все-таки дощ

має піти. Хто не втратив мужність, може його дочекатися.

Отже, ми переконалися в ефективності цієї процедури та інших, що потребують багато сил. Вони не дають

прямого практичного результату, але є необхідними в системі орієнтацій первісних людей (саме в системі).

Розгляд відмітних рис і особливостей первісної культури переконує нас у тому, що її складові — не випадкове

поєднання, а цілісна система; Гх не можна переставляти, замінювати на елементи іншої культури без порушення

поведінки людей або навіть здатності до виживання.

Ця система, як уже зазначалося, є синкретичною. У ній нерозривно взаємопов'язані емоційні та інтелектуальні

складові. Первісну культуру можна було б назвати континуальною (безперервною). Міф, ритуал, магія

забезпечують цілісне, емоційне світосприйняття, яке в сучасних культурах дає тільки мистецтво. Але останнє

могло з'явитися лише після порушення первісного синкретизму з появою наукового та філософського

(дискретного) ставлення до світу (малюнки первісних людей були скоріше протописьменами, а не мистецтвом).

Протиставлення емоційного та логічного відбувається лише на наступному етапі розвитку культури, який

називається цивілізацією. Це такий рівень культури, на якому ставиться під соціальний контроль не лише природа

людини (статеві та харчові заборони), а й навколишня природа. Перший крок цивілізації — землеробство, на основі

якого виникали міста (реміснича культура), держави (політична культура) та писемність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ

ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бердяев Н. Истоки и смьісл русского коммунизма. — М., 1990.

2. Борисовский Г. В. Зстетика и стандарт. — М., 1989.

3. Вильчек Вс. Алгоритмьі истории // Нева..— 1990. — № 7.

4. Кастанеда К. Путешествие в Икстлан. — Рига, 1991.

5. Кууси П. Зтот человеческий мир. — М., 1988.

6. Леви-Стросс К. Печальньїе тропики. — М., 1984.

7. Леви-Стросс К. Структура мифов// Вопр. философии. — 1970. — № 7.

8. Лексин Ю. Жизнерадостное умирание // Знание — сила. — 1993. — № 6.

9. Лефевр В, А От психофизики к моделированию души // Вопр. философии. — 1990. — № 7.

10. Лоренц К. Восемь смертньїх грехов цивилизованного человечества // Знание — сила. — 1991.

11. Лукьянов А. Становление философии на Востоке // Древний Китай и Индия. — М., 1992.

12. Мир философии: В 2 ч. — М., 1991. — Ч. 2.

13. Ницше Ф. Генеалогия морали. — М., 1990. — (Избр. тр.: В 2 т.).

14. Петров М. К. Язьік, знак, культура. — М., 1991.

14. Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985.

15. Ротарь В, Совесть и вьібор // Знание — сила. — 1991. — № 4.

16. Руссо Ж. Ж. Об общественном договоре // Трактатьі. — М., 1969.

17. Семенов Ю. И. На заре человеческой истории. — М., 1989.

18. Тайлор 3. Б. Первобьітная культура. — М., 1989. 21. Тзрнер В, Символ и ритуал.

19. М., 1983. Фрезер Дж. Золотая ветвь. — М., 1980.

20. Швейцер А Благоговение перед жизнью. — 1992.

Розділ 2. КУЛЬТУРА СХОДУ

2.1. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ ТА МЕСОПОТАМІЇ

Наступним після первісної культури рівнем розвитку є цивілізація. Цей рівень культури виник на основі

нової технології життєдіяльності — землеробства, яке зародилося приблизно 10 тисяч років тому

("неолітична революція") і було одним із варіантів виходу людства з кризи, що настала через танення

льодовика. Зміна кліматичних поясів, ландшафтних зон і затоплення приморських низин порушили

традиційну систему життєдіяльності на основі збирання й полювання.

Відновлення рівноваги у природі в різних регіонах відбувалося по- різному: через розширення сфери

мисливства, перехід до рибальства та скотарсько-кочівницького життя, вирощування городніх культур і,

нарешті, утворення землеробсько-скотарських спільнот, що орієнтувалися на вирощування злакових

культур. Саме остання технологія змогла піднести людство на новий рівень культури, а інші

виявилися безперспективними.

Проте й землеробська технологія не всюди була життєздатною на рівні примітивних знарядь праці.

Так, європейське індивідуально-родинне землеробство за типом Кукутені-Трипілля не забезпечувало

високої продуктивності праці, тому почало розвиватися тваринництво. А на Сході, у басейнах теплих

рік, формувалося високопродуктивне поливне (іригаційне) землеробство. У Стародавньому Єгипті з 1 км

оброблюваних земель стало можливим прогодувати 250 осіб, тобто технологія землеробства виявилася в

400—600 разів продуктивнішою, ніж технологія збирання й полювання.

Ефективність іригаційного землеробства забезпечувалася не тільки теплим кліматом і родючим

намулом рік, а й організацією іригаційної

справи силою держави. Саме ця безпосередня участь держави у процесі виробництва й розподілу матеріальних

благ стала вирішальною обставиною в реалізації нової технології. Адже землеробство набрало ефективності за

допомогою держави й там, де не застосовувалась іригація (на Криті, у Китаї, Латинській Америці).

Отже, колективізм виробничої й розподільчої діяльності, поєднання виробничих і управлінських технологій,

концентрація енергії та інформації забезпечили передумови для створення цивілізацій за давньо-східним типом

Близького, Середнього й Далекого Сходу та доколумбо-вої Америки.

Другий, західний шлях до початку залізного віку не міг забезпечити вихід суспільств, що його репрезентують,

на цивілізаційний рівень; він розкрив свої продуктивні можливості пізніше — з І тис. до н. є. [12, с. 251].

Наявність держави у складі цивілізації є ознакою не лише східних, а й західних цивілізацій. Слово "СІУІІІЗ"

походить з латинської й означає "громадянський, державний". Поява держави свідчить про те, що культура з

гомогенної перетворилася на гетерогенну. Адже держава виникає у класовому суспільстві, що складається з груп

людей із різними й навіть протилежними інтересами. Забезпечити порядок у такому суспільстві за допомогою єдиної

системи табу чи традиційних звичаїв неможливо. Держава примусово забезпечує вигідний певній групі людей тип

порядку, використовуючи для того спеціально озброєних людей.

Своєю чергою, оформлення держави та її методів залежить від особливостей певної цивілізації та умов, за яких

вона сформувалася. Так, державність Стародавнього Єгипту була монолітною й відповідала потребам землеробської

цивілізації, що сформувалася на берегах спокійного Нілу, повені якого можна було передбачити.

Фараон, що стояв на чолі держави, на думку єгиптян, був божественною особою й гарантом світового порядку

(який також має бути вічним і незмінним). Будь-які відхилення від стандарту надзвичайно турбували єгиптян.

На межі І\МІІ тисячоліть до н. є. сформувалася друга східна цивілізація між ріками Тигром і Євфратом. Цю

територію давньогрецькі географи назвали Месопотамією (Межиріччям). Культура, що сформувалася там і мала всі

ознаки цивілізації, теж набула цю умовну назву. Вона відображала розмаїтість кліматичних умов регіону, зумовлену

тим, що бурхливі Тигр і Євфрат розливалися непередбачувано, повені змінювалися засухами, а відтак однотипне

землеробство було неможливим. Звідси випливала й неможливість однотипної державності на взірець єгипетської

імперії. У Межиріччі сформувалося декілька міст-держав на чолі з виборними царями-жерцями: Ур, Еріду, Ларга,

Ніппур, Лагаш, Урук, Сіппар. Найбільшим містом був Вавилон, тому всю південну частину Межиріччя називали

Вавилонією. Північна Вавилонія мала назву Аккад, південна — Шумер. Там з IV тис. до н. є. жили шумери. Не-

відомо, звідки вони прибули. їхню мову не вдалося порівняти з іншими та виявити її "родинні" зв'язки. На терені

Аккаду жили аккадці, мова яких за лінгвістичною класифікацією належить до семітських.

Засновниками Месопотамської цивілізації були шумери. Вони винайшли колесо, гончарний круг, бронзу,

клинописне письмо (3000 р. до н. є.) і записали велику кількість своїх господарських і медичних текстів, міфів і

фольклорних творів на глиняних табличках. У XXIV ст. до н. є. аккадці завоювали шумерів і перейняли їхні

досягнення. Шумерську мову було витіснено з повсякденного вжитку аккадською, але вона залишалась офіційною

мовою державної канцелярії, вивчалась у школах. Шумерські тексти було перекладено на аккадську мову, а потім їх

запозичували й модифікували не тільки аккадці-вавилоняни, а й ассирійці, хетти, хуррити, арамеї. Через хананеїв

вони дійшли до стародавніх євреїв; їх було зафіксовано в Біблії (про що йтиметься далі). Світоглядні орієнтації

шумерів були спільним надбанням усієї Месопотамії. Вони істотно відрізнялися від єгипетських. Спочатку

шумери, а потім і всі вавилоняни сформували уявлення про світовий порядок як тимчасове явище, що постає

внаслідок узгодження бажань семи основних богів. Якщо ж взяти до уваги, що кожен із богів має декілька

функцій і здатний несподівано повернутися до людей іншим боком, то порушення досягнутого порядку цілком

імовірне. Сама ж процедура голосування богів "за" і "проти", що мала закінчуватись одностайним рішенням, є

очевидним відтворенням досвіду безпосередньої демократії на землі. Отже, світовий порядок виявляється

узагальненням досвіду державницької діяльності, пристосованої до місцевих умов.

Дуже значні розбіжності світогляду єгиптян і жителів Месопотамії виявляються в їхньому ставленні до смерті.

Єгиптяни дуже серйозно й ґрунтовно готувалися до потойбічного життя. У них були відповідні міфи, у яких бінарний

світовий порядок передбачав протиставлення чорної землі (культури) і білого піску (дикого світу), землі та води, бога

сонця Ра та бога підземного світу Осіріса. Єгиптяни мали спеціальних людей —муміфікаторів, які готували

покійників до потойбічного життя, спираючись на ґрунтовні знання хімії й медицини. Вони вміли видаляти мозок,

не порушуючи цілісності черепа покійника (через ніздрі), а розчин натрон, у який занурювалося тіло на 70 днів,

був доволі складним за своїм хімічним складом. До нього входили карбонат і бікарбонат натрію, хлористий натрій

і сульфат натрію. Єгиптяни мали три різні технології муміфікації: для фараона, багатих і бідних. Проте всі ці

технології гарантували потойбічне життя, в якому кожен стане супутником бога сонця та втілиться в Осіріса.

Божественне й царське майбутнє!

Крім муміфікації таке майбутнє залежало й від попереднього виконання правил повсякденного життя "МА-

АТ", які від бідних вимагали стриманості й дисципліни, а від багатих — допомоги бідним. Згідно з ними всі

повинні були мати дітей, які виконають у майбутньому поховальний ритуал.

Зовсім інша ситуація склалася в Месопотамії. Там ніхто не розраховував на потойбічне існування. В "Епосі про

Гільгамеша" повідомляється, що цар Уруку Гільгамеш зумів дістати з дна моря квітку безсмертя, але її вкрав змій.

Отже, люди мають усі свої проблеми розв'язувати на землі, не розраховуючи на потойбічну винагороду чи

покарання. На землі треба бути слухняними й працьовитими. Адже боги саме для цього зліпили людей із глини. За

слухняність боги дозволяють людям споживати ті продукти, які вони самі не споживають, —• зерно та овець. Боги

також нагороджують здоров'ям і тривалим життям, почесним становищем у суспільстві й синами. Чи ж можлива

ситуація, коли людина бездоганно виконує всі свої обов'язки перед людьми та богами, а замість винагороди має

нещастя?

Цю тему в II тис. до н. є. порушили вавилоняни в поемі "Володаря мудрості хочу прославити". Герой поеми знає,

що він праведник, проте його мучать хвороби, а безбожні грішники сміються над ним і процвітають. У поемі є два

варіанти відповіді на питання про те, чи варто бути праведником. Інтелектуальний варіант полягає в тому, що не слід

людську шкалу цінностей застосовувати до богів, бо цілком можливо, що високоморальні з погляду людей дії

можуть бути зовсім неприйнятними для богів і, навпаки, те, що неприємне людям, може бути благом для богів.

Адже ніхто не може осягнути розум божий у глибинах неба! Емоційна частина відповіді полягає в тому, що навіть

у найчорніший день слід сподіватись і вірити, бо в поемі бог Мардук повернув героєві здоров'я, очистив його та

владнав усі його справи.

Про важливість зазначеної теми свідчить та обставина, що названа поема мала ще два варіанти аккадською

мовою та один — шумерською, їх було виявлено в десятках списків різних міст Месопотамії, а філологічний

коментар до поеми було знайдено в бібліотеці Аш-шурбаніпала в Ассирії, що говорить про інтерес до теми й через

600— 700 років після створення поеми. А через тисячу років після появи перших варіантів розробки теми сповненого

муки праведника її було всебічно викладено в Біблії у книзі Іова.

Звичайно, біблійне розроблення теми набагато складніше, ніж шуме-ро-аккадське. Якщо месопотамський персонаж

погоджується з тезою про незбагненність божественних задумів, то біблійний Іов на такі зауваження своїх богомільних

друзів реагує дуже бурхливо, маючи їх за лицемірство. Він упевнений у своїй невинності, бажає "змагатися з Богом",

щоб "оборонити шляхи свої" або точно знати, скільки в нього гріхів і в чому вони полягають. Проте зрештою

з'ясовується, що біблійний Бог теж діє за межами людських категорій і лише демонструє свою могутність, яка

перевищує людські сили. Як людина може міритися з Богом, коли вона й бегемота нездатна перемогти? Присоромлений

Іов усвідомлює свою нездатність змагатися з Богом, особисто переконавшись у цьому за допомогою зору (а раніше він

лише чув про це). Він кається, і Бог повертає йому все втрачене (худобу й дітей).

Отже, вавилонська схема залишається непорушною, і це свідчить про її універсальність. Вона наявна в міфах

багатьох народів про створення світу та незбагненну роль його творця, "який вимушений поєднувати добро та зло, життя

й смерть, біль і радість, досягнення та втрати" [9, с. 143]. Але вавилоняни перші усвідомили цю проблему на

цивілізаційному рівні як проблему вибору людиною програми поведінки. Вони також створили світський текст у

письмовій формі (клинопис на глиняних табличках).

Писемність, як зазначалося, — одна з обов'язкових ознак цивілізації. Поява письма була зумовлена потребами

обліку зерна, які спочатку задовольнялися за допомогою спеціальних об'ємних символів із глини (кульок, циліндрів,

конусів), що нанизувалися на мотузки чи розміщувались у спеціальних глиняних конвертах. Вони почали викорис-

товуватися десь із IX тис. до н. є. Об'ємні символи використовувалися протягом близько 5 тис. років, а потім їх

замінили двомірними зображеннями на площині того самого глиняного конверта у вигляді відбитка. Так

починався ідеографічний клинопис, а процедура дублювання (для надійності) тривимірного об'ємного символа

двовимірним знаком була ознакою розвитку лівої півкулі мозку. У Єгипті лівопівкульна складова культури

(схематичність, геометричність) проявилася виразніше, ніж у Месопотамії. Ієрогліфічне письмо (теж ідеографічне,

тобто таке, що виражає поняття) часто мало вигляд інтелектуальних вправ без будь-якого змісту.

Існують різні думки з приводу того, де вперше з'явилася писемність. Відомий дослідник шумерської літератури й

писемності Семюел Кра-мер стверджував, що історія починається в Шумерії. Інші автори звертають увагу на те, що

на Балканах і в Угорщині було виявлено написи V—IV тис. до н. є. Це письмо ще не дешифрували, але кількість

відмінних між собою знаків (близько 200) дає підставу вважати, що це поєднання складових знаків із логограмами

для понять і слів. Багато окремих знаків балканського письма збігається з протошумерськими, а таблички так само

поділені горизонтальними й вертикальними лініями. Балканська культура мала й інші ознаки цивілізації, зокрема

металургію (яка в IV тис. до н. є. занепала, проте її досягнення й далі використовувалися на островах Егейського

моря, де діяли центри виготовлення срібла та свинцю). На Криті письмо теж подібне до стародавнього балканського.

Отже, до Месопотамії воно могло дійти й прямо з Балкан, і з Середземного моря. Але потім відбувся зворотний

вплив вавилонської культури на грецьку.

Далі ще йтиметься про причини нетрадиційності грецької культури. А тут, розглядаючи писемність Месопотамії

та Єгипту, зазначимо, що ця риса грецької культури могла зумовлюватися порівнянням єгипетської (логічної) і

вавилонської (образної) культур. Звичайні двоїсті міфологічні протиставлення (дві Правди, дві Долі, два Ероси) були

поділені греками на Добро та Зло, етику та трагедію, поезію та філософію [17, с. 491-531].

Ідея ж запозичень інформації однією цивілізацією з інших є дуже корисною для розуміння джерел розвитку

саме на рівні цивілізації. І писемність тут відіграє особливо важливу роль. Якщо землеробським народам достатньо

було ідеографічного письма для потреб обліку зерна, запису магічних текстів і фіксації періодів річкових повеней (це

було обов'язком єгипетських жерців), від яких залежить успіх землеробства, то торговці-фінікійці створили алфавітне

письмо, яке давало можливість передавати інформацію не тільки в часі, а й у просторі. Від фінікійського алфавіту

походять усі існуючі тепер типи алфавітів.

Третім типом письма (крім ідеографічного, зокрема клинописного, та алфавітного) було складове (силабічне).

Воно використовувалося в багатьох цивілізаціях і запозичувалось іншими.

Цікаво, що й на території України в пам'ятках катакомбної культури (II тис. до н. є.) виявлено знаки, що

значною мірою збігаються з бал-канським письмом, а також зі складовою писемністю Криту, складовим і

алфавітним семітським письмом Сирії та Палестини першої половини II тис. до н. є. Археологи сперечаються з

приводу того, хто створив катакомбну культуру — місцеве населення чи мігранти з Близького Сходу. Вплив

Близького Сходу на цю культуру визнають усі, а прихильники міграційної гіпотези походження катакомбного

суспільства вважають, що "виявлення в Північному Надчорномор'ї знакової, можливо, писемної, системи

близькосхідно-середземноморського походження може внести дещо нове й у проблему формування алфавіту

брахмі, в якому фахівці відзначають значні семітські впливи" [14, с. 136]. Але це вже стосується теми

походження аріїв, яка розглядатиметься далі.

А тепер продовжимо тему культурних запозичень і впливів. Якщо єгипетська цивілізація впливала через сам

факт свого існування (вона була предметом захоплення й ненависті кочових євреїв) і матеріально-символічні споруди

(піраміди, сфінкси), що й сьогодні вражають, то на світогляд усіх народів Близького Сходу, а потім (через Біблію)

і на європейський світогляд істотно вплинула духовна культура Месопотамії.

Можна вважати, що в Месопотамії було вироблено варіанти як східного, так і західного способів мислення.

Якщо єгиптяни з жахом оцінювали ситуацію зміни майнового стану ("Скарги Іпувера" про те, що багатії стали

жебраками та навпаки), то в Месопотамії такі зміни сприймалися цілком спокійно, відповідно до "ринкового"

мислення, що передбачає елемент випадковості в поведінці богів. Така незворушність відіб'ється в Біблії, де

доводиться, що "Бог робить жебраками та збагачує, принижує та звеличує". У буддизмі й даосизмі така незво-

рушність досягне стану "недіяння", "нірвани", культу мовчання, а Захід розвине культ слова, який започаткувала для

нього та ж сама Біблія.

Тому розглянемо витоки біблійних сказань. У міфах Месопотамії Всесвіт постав із водного хаосу, а той

складали три пов'язаних елементи: Апсу — прісні води, Тіамат — море та Мумму — хмари й туман. Потім серед

цього хаосу виникли два боги — Лахму і Лахаму, що означало намул, утворений зіткненням прісних і морських вод.

Потім із них утворилася ще одна пара: Аншар і Кішар — два аспекти горизонту: небосхил (чоловіча складова) і

коло, що охоплює землю (жіноча складова). Аншар і Кішар народили Ану, бога неба, Ану ж створив Енкі — бога

прісної води, який народив Мардука.

Небо та земля розглядались як два величезних диски, утворені з намулу, а потім розтягнені "вітром", Енкі або

Мардуком подібно до великого шкіряного мішка, усередині якого ми живемо; його низ — земля, верх — небо.

У Біблії, як відомо, Бог спочатку створив небо та землю. Дух Божий ширяв над водою. "І сказав Бог: нехай буде

світло. І стало світло. І сказав Бог: нехай буде твердиня посеред води й нехай відділяє вона воду від води. І назвав Бог

твердиню небом, а сушу землею, а зібрання вод назвав морями" (Бут. 1: 1-10).

Це все написано приблизно у VIII ст. до н. є., а в XV ст. до н. є. в культовій вавилонській поемі "Коли наверху"

є такі слова: "Коли наверху небеса іменовані не були, а внизу не названо імені твердині".

Роль біблійного слова було підсилено в Новому завіті, де говориться, що "спочатку було Слово, і Слово було в

Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку в Бога. Усе через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути"

(Єв. від Іоан. 1: 1—3). Для європейської культури така позиція стала дороговказом на два тисячоліття.

Витоки ще двох біблійних тем було виявлено в шумерському міфі "Енкі та Нінхурсаг", де йдеться про рай, країну

живих Дільмун, у якій не знали хвороб і смерті, але там бракувало прісної води. Після того, як бог Енкі забезпечив

рай водою, Дільмун перетворився на божественний сад, де богиня Нінхурсаг виростила вісім рослин. Допитливий бог

Енкі хотів пізнати ті рослини і з'їв їхні паростки, за що богиня Нінхурсаг покарала його вісьмома хворобами. Після

великих зусиль (за допомогою лисиці) удалося вмовити Нінхурсаг змінити гнів на милість. Вона створила вісім

божеств для лікування відповідних органів Енкі.

Отже, у міфі фігурує рай. Семітський народ (вавилоняни), який підкорив шумерів, теж підхопив тему країни

безсмертя й назвав її Дільмуном. Біблійний рай розміщується на схід від Палестини, в Едемі — там, звідки беруть

початок чотири великі ріки, зокрема Тигр і Євфрат. Схоже, що йдеться про той самий рай шумерів, країну Дільмун, а

ситуація з поїданням рослин нагадує сцену з плодом дерева пізнання добра та зла, за спожиття якого були

прокляті Адам і Єва.

Але найцікавіше, що цей міф дає можливість пояснити загадкову історію створення Єви, "матері всіх живих", з ребра

Адама. Як відомо, існує багато різних антифеміністських версій того, чому саме ребро було обране для створення

жінки. Насправді ж то наслідок філологічної помилки, яку виявили французький ассиріолог Шейль і американський

шумеролог Крамер незалежно один від одного в 1915 і в 1945 р. Шумерською мовою ребро позначається словом

"ті". Богиня, створена для того, щоб лікувати ребро Енкі, мала ім'я Нінті, тобто "пані ребра". Але це слово означає

також "давати життя". Отже, "у шумерській літературі "пані ребра" завдяки певній грі слів перетворилася на "пані,

що дає життя". То була одна з перших літературних помилок, що вкорінилася на віки внаслідок біблійної легенди

про рай, хоча тут уже ніякої гри слів не залишилося, оскільки давньоєврейською мовою слово "ребро" і вислів "та,

що дає життя" звучать по-різному" [8, с. 152].

І нарешті, біблійне оповідання про потоп теж запозичене з вавилонського "Епосу про Гільгамеша", а

першоджерелом для нього теж був шумерський текст.

Отже, досягнення й помилки стародавніх цивілізацій і тепер живуть у культурі. Світоглядні проблеми й варіанти їх

розв'язання, запропоновані стародавніми єгиптянами, шумерами й вавилонянами, і нині хвилюють людство. Вивчаючи

перші землеробські цивілізації, ми здатні краще розуміти власну культуру.

2.2. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО ІРАНУ ТА ІНДІЇ

Паралельний розгляд іранської та індійської цивілізацій зумовлений історичними й типологічними чинниками.

Спільні культурні витоки за різних історичних умов призвели до створення дуже відмінних, а де в чому навіть

протилежних за світоглядними орієнтаціями цивілізацій.

Розвиток культури Стародавнього Ірану відбувався у формі безперервного нарощування цивілізаційних ознак.

Він має чітко фіксовані періоди: етап еламської цивілізації (XXXIII—VIII ст. до н. є.), мідійської епохи (VIII—VI

ст. до н. є.), ахеменідський період (середина VI ст. — 330 р. до н. є.), парфянський час (250 до н. є. — 224 н.

є.).

Корінним населенням південно-західної частини Ірану були еламіти (мідійські й перські племена з'явилися там

лише у XII—XI ст. до н. є.). Вони створили землеробську цивілізацію в басейні рік Карун і Керха, які за давніх

часів впадали в Перську затоку. Звичайно, крім вирощування зерна (ячменю та емеру) еламіти займалися й

ремісничою діяльністю. Дещо незвичайною була їхня політична культура з системою правління та передачі влади

сімейного типу.

Хараппи є дравідійською, точніше протодравідійською, якою користувалися представники негроїдної раси. Більше

нічого про цей народ, його самоназву чи назву, якою його іменували сусіди, невідомо. Тому й лишається досі умовна

назва "цивілізації Хараппи". Народ цей зник з невідомих причин. З цього приводу існують різні версії. Одна з них

спирається на аналіз решток кісток, який свідчить про масову епідемію малярії. Припускають також, що цю

культуру знищили арії.

Відмітною рисою цієї культури можна вважати незмінність, консерватизм. Розкопки в Мохенджо-Даро

показали, що на одному й тому місці після паводків дев'ять разів протягом тисячоліття відновлювалося місто за

однією й тією самою схемою розміщення будинків. Здивувала археологів також досконала система водогону та

каналізації. Подібного рівня санітарного будівництва ніхто з інших народів тих і навіть пізніших часів на планеті

не знав. В Індії дотепер у багатьох містах немає каналізації. Вона й не створюється, оскільки тоді найнижчі касти

індійського суспільства залишаться без роботи. Безпосереднім запозиченням із цієї цивілізації була, мабуть, лише

йога [2].

Продовжимо розглядати доісторичний період від того моменту, коли на територію Індостану надійшли нові

племена, що називаються аріями. То були войовничі скотарські племена, чиї жерці створили в XI—X ст. до н. є.

збірку гімнів "Рігведа", яка й сьогодні вважається найсвященнішою серед текстів індуїзму. Походження цього

народу не зовсім зрозуміле. За мовою вони належать до індоєвропейської (насамперед індоіранської) мовної

спільноти. А звідки вони прийшли? Хто їхні найближчі родичі? Досі не забуто претензій фашистської Німеччини

на походження німців від давніх аріїв. Отож на це запитання треба мати певну відповідь.

Відомі кілька гіпотез походження аріїв: з Арктики, Середньої Азії, Північної Європи. Існують докази на

користь гіпотези про північно-причорноморське походження індоіранців і спільність умов їхнього життя зі

стародавніми скіфами. Так, в іранських та індійських текстах зустрічаються сюжети, в яких ідеться про умови життя

на далекій Півночі, де іранці та індійці не могли перебувати самостійно.

Свого часу такі описи греки та римляни запозичили у скіфів. Зокрема, Геродот писав, що за повідомленнями

скіфів і племен, що живуть північніше від них, на далекій півночі живуть люди, "які сплять по шість місяців". Римський

географ Помпоній Мела (І ст. н. є.) уточнює ці уявлення таким чином: за Скіфією, "біля самого Північного полюса

... шість місяців триває день і стільки ж місяців не переривається ніч".

Другий аргумент щодо певної спільності скіфської культури та культури індоіранців дає археологія, яка виявила

поширення одного й того самого "звіриного стилю" в оздобленні зброї та предметів побуту від Причорномор'я до

Алтаю.

І нарешті, є спільні міфологічні образи, які зустрічаються навіть у слов'ян. Так, гоголівський Вій має

прототипів — дохристиянського бога Вея та іранського бога вітру й смерті Ваю. Хоча не всі дослідники

пристають на таку думку, але вони погоджуються з її модифікацією — порівнянням Вія з осетинським

міфологічним персонажем Ваюгою, що стереже потойбічний світ, є велетнем і демонічним чудовиськом. А

осетини, яких у Візантії та Західній Європі називали ала-нами (і звідси походить слово "арії"), є нащадками

одного з ірано-мовних племен. До речі, "Рігведа" серед інших гімнів містить також гімн богові Ваю (богу

вітру).

Отже, можна помітити певну спільність індоєвропейців не лише в мовному, а й у міфологічному відношенні.

Особливо тісний цей зв'язок між іранцями та індійцями. За доісторичного періоду вони мали багато-божність, і їхні

боги були схожі. Ці народи поклонялися Мітрі, Анахіті, Індрі, Сомі. Між іншим, Сома — це бог хмільного напою,

що зумовлював галюцинації. За описами в "Рігведі" та іранській Авесті можна зрозуміти, що Сому готували з

мухомора ("сонячної рослини без листя") або з різних замінників — вереску, ефедри, молочаю, конопель.

Структура племінного суспільства індійців та іранців теж збігалася: жерці, військова знать, вільні общинники.

Але різні історичні умови розвитку спричинили утворення цивілізацій різного типу. Іранці утверджували єдність

культури в суспільстві, яке розкололося на класи, за допомогою держави, а індійці — через регламентування

соціальних відносин.

Збірку гімнів "Рігведа" було доповнено ще трьома збірками гімнів і жертовних формул ("Яджурведою",

"Атхарваведою" та "Самаведою") і теологічними трактатами (брахманами та упанішадами). Разом вони складають

Веди (від санскр. — досл. "священне знання"), які пояснюють світовий порядок за допомогою тези про тотожність

першопредка (Атмана чи Пуруші), природи та людського суспільства, раз і назавжди поділеного на касти, що

відповідають частинам тіла Пуруші. Життя людей регламентується кастою, а не державою. Проте державність було

створено й у Індії, і так само незвичайну.

Незвичайність індійської державності особливо виразна на тлі державності, яку створила інша гілка індоіранців у

Ірані. За часів правління династії персидських царів Ахеменідів (VI—IV ст. до н. є.) було створено величезну

поліетнічну імперію, кордони якої сягали від річки Інду на сході до Егейського моря на заході, від Вірменії на півночі

й до першого нільського порогу на півдні. Принципи організації цієї першої в історії світової держави, що

поєднала десятки народів і країн, виявилися досить життєздатними — вони діяли й після захоплення її Алексан-дром

Македонським, та й тепер цікавлять теоретиків менеджменту.

Першим принципом тієї ефективної політичної програми було поєднання загальної адміністративної схеми з

урахуванням місцевих звичаїв. Перші з Ахеменідів (Кір і Камбіз) зберегли внутрішній політичний устрій і місцеве

самоврядування підкорених народів, але зіткнулися із сепаратизмом. Тому Дарій здійснив спеціальні адміністративно-

фінансові реформи. Державу було розмежовано на 20 адміністративно-податкових округів — сатрапій. Сатрапи —-

цивільні намісники царя — керували округами, зважаючи на місцеві звичаї та використовуючи місцеві кадри.

Армією керували військові чиновники, які теж підкорялися цареві. Уже тоді існувала царська канцелярія. Столицею

держави було місто Сузи, а ритуальним центром — Персеполь. Така подвійність відповідала принципові поєднання

жорсткості з гнучкістю й була "співзвучна" дуалізмові релігії зороастризму.

Другим організаційним принципом династії Ахеменідів був постійний інформаційний зв'язок між регіонами.

Існував механізм стабільного поштового зв'язку на великі відстані. Так, відстань у 2470 км між Сардом і Сузами

забезпечували 111 станцій, на яких можна було відпочити й поміняти коней. Така ж схема зв'язку забезпечувала

доставку данини, обмін товарами.

Третьою важливою обставиною, що забезпечувала єдність імперії Ахеменідів, була державна мова. Як не

дивно на перший погляд, то була не мова окупантів, а найпоширеніша на території імперії арамейська. Саме вона

забезпечувала ефективність спілкування.

І нарешті, ефективність державної влади забезпечувалася запровадженим Ахеменідами єдиним правовим

порядком, своєрідність якого полягала в тому, що не існувало загальнодержавного кодексу законів. Кожен

підкорений народ зберігав свої традиції та правові норми. Суддями були представники місцевих народів. За часів

Дарія вивчалися й записувалися місцеві закони, особливо стародавній кодекс Хаммурапі. На основі вивчення цього й

сучасніших кодексів було створено певні взірці, відповідно до яких цар міг у разі потреби змінити місцеві закони.

Потреби царя зумовлювалися не тільки економікою (необхідністю збирати данину) і політикою (щоб досягти

стабільності), але й звичаями стародавніх персів, відповідно до яких цар повинен був радитись із представниками

семи знатних родів, а в особливо складних випадках скликати раду представників знаті. Нові закони цар міг

запроваджувати лише посилаючись на волю бога Ахурамазди та згідно з вимогами справедливості. Справедливість

розумілась як збереження вірності цареві, котрий також був вірним Ахурамазді, не був віроломним, брехуном або

злодієм, не чинив зла ні слабкому, ні сильному. Брехня розцінювалась як основна причина безладу в суспільстві.

Перських юнаків учили тільки їздити верхи, володіти луком і казати правду. У політичному житті правдою вважалася

відданість царю.

Цар відверто демонстрував свою відданість правді й справедливості. Як повідомляв Геродот, цар Камбіз II наказав

зідрати шкіру із судді-ха-барника, вичинити її й обтягнути нею суддівське крісло. Потім суддею було призначено

сина хабарника, який мав сидіти на цьому кріслі й виносити вироки.

Судді теж виносили жорстокі ухвали. Так, після захоплення Єгипту царські судді присудили за кожного

загиблого воїна з війська Камбіза стратити 10 знатних єгиптян.

Отже, іранці створили досконалу систему державного примусу, що забезпечувала певну культурну єдність

(економічну, політичну, правову, світоглядну) у поліетнічній імперії. Індійці пішли іншим шляхом, розвиваючи та

посилюючи механізми духовного управління.

В Індії було декілька державних утворень: Магадха, держава Гуптів, Делійський султанат, держава Великих

Моголів. Найцікавіша з них — Магадха династії Мауріїв (IV—II ст. до н. є.), яка була доволі своєрідною імперією.

За зовнішніми ознаками вона відповідала саме такому способу організації державної влади. Існував численний

адміністративний апарат, що керував усією економікою. Досконалою була організація секретної служби, яка

стежила за всіма прошарками суспільства. Але не було державної релігії, не передбачався жорсткий зв'язок

імператора з надприродними силами. Державна влада не пропагувала завоювання та жорстокі кари злочинцям.

Проповідувалося доброчинне життя в імперії та за її межами.

Найпоказовішою щодо цього є постать царя Ашоки (середина III ст. до н. є.), за часів правління якого

імперія досягла найбільшого розвитку. Збереглися численні написи Ашоки (так звані едикти), висічені на камені

за наказом царя. У тих едиктах на відміну від тогочасних указів іранських правителів прославлялися не перемоги

царя, а основи його благочестя, і всім підданим пропонувалося наслідувати в тому свого правителя. Такі заклики

поєднувалися з конкретними розпорядженнями чиновників, що спрямовувалися на обмеження привілеїв старо-

давньої аристократії, на концентрацію у своїх руках фінансового управління та збільшення прибутків

державної скарбниці.

Маурії та інші царі староіндійських держав вирізнялися серед звичайних правителів ще й підтримкою нетрадиційних

релігій, зокрема буддизму, який ще не інтегрувався індуїзмом, а був певним його опонентом. Ашока закликав

населення поважати не лише спадкових жерців-брах-манів, а й мандрівних проповідників нових учень. Власні

едикти Ашо-ки також були схожі на проповіді, що склалися під впливом буддизму. Мабуть, така релігійно-

проповідницька діяльність правителя була спробою компенсувати брак економічної єдності країни та нетривкість її

політичного ладу (в окремих провінціях правили місцеві династії). За-гальноіндійський правитель мав шукати засоби

інтеграції. Буддизм певною мірою виконував цю функцію, оскільки пропонував деякі надкас-тові орієнтири.

Водночас виникала перспектива поширення власного впливу за межі країни. Це також імперіалізм, але не збройний, а

духовний. Ашока посилав спеціальні місії до сусідніх країн для проповіді вчення Будди та пропаганди власної

доброчесності. У цій місіонерській діяльності було досягнуто певних результатів. Буддизм вийшов за межі Індії,

модифікувався в Китаї й досяг Японії у вигляді дзен-буддизму.

У внутрішньополітичному житті теж провадилася політика перетворення релігійних понять на політичні та

юридичні регулятори.

Ашока взяв собі титул дхарма-раджі, який був синонімом Ями, бога смерті й померлих. То було глибокодумне

поєднання. Адже раджами звали племінних вождів давніх аріїв, які виконували обов'язки воєначальників і не мали

ніяких релігійних функцій. А дхарма — це вічний моральний закон (свій для кожної касти), який обстоюють тра-

диційні релігії (ведизм, брахманізм та індуїзм). У буддизмі це поняття має вже інше значення (первісні елементи

буття, пульсація яких породжує страждання). Політик Ашока, захисник і пропагандист нетрадиційного буддизму,

використовував аргументацію традиційних релігій, аби забезпечити ефективне управління поведінкою людей.

Водночас він використовував учення про ахінеє (незашкодження людям і тваринам), популярне у багатьох сектах,

яке пропагувала опозиційна релігія джайнізм. Усі ці заходи дали правителю можливість набути божественності в

очах підданих, а їх самих оголосити своїми дітьми.

Реальним результатом зусиль Ашоки було певне пом'якшення норм покарання в судочинстві, скасування тортур,

досягнення тимчасового балансу різних соціальних сил. Але релігійні та моральні регулятори не змогли стати

надійними й тривалими політичними орієнтирами, глибинною основою яких завжди є економічні інтереси.

Миролюбну політику Ашоки було швидко забуто, царі повернулися до звичних грабіжницьких походів і

міжусобних сутичок. Індія після Мауріїв утратила політичну єдність майже на дві тисячі років, однак зберегла

культурну єдність у повсякденному житті та у світоглядних орієнтирах. Основою цієї єдності стала, очевидно, кастова

система.

Ми вже двічі згадували індійські касти тому, що без урахування цієї особливості культурного життя Індії

неможливо зрозуміти інші. Касти (від лат. са$Гиз — чистий) сформувалися ще за часів "Рігведи". Уже тоді

існували чотири основних стани: жерці (брахмани), воїни (кшатрії), землероби (вайшиї) та залежні, або слуги

(шудри). Кожен із цих станів мав у своєму складі декілька каст. Санскритське їх найменування "вар-на"

перекладається як "цвітіння" й указує на те, що вони походили від контактів представників розвиненої структури

станів із людьми чужої культури, які мали шкіру темнішого кольору.

Касти утворювалися в багатьох давніх і середньовічних країнах унаслідок відмежування певних груп людей у

складі великої спільноти. Підставою для такого відмежування могла бути територія, професія, релігія чи походження.

Звичайна специфіка соціальних функцій переростала в замкненість побуту, заборону вступати у шлюб із

представниками іншої касти чи брати їжу з рук представників нижчої за ієрархією касти. Коли ж такі шлюби

передбачалися для чоловіків вищої касти після того, як вони вже мали шлюб із представницями своєї касти, їхні діти

від жінок нижчих каст утворювали нову касту. Якщо в інших країнах це множення каст не стало нормою життя, то

в Індії воно відбувалося повсякчас. У 40-х роках XX ст. там було 3,5 тис. каст і підкаст. Невідповідність такої

структури суспільства сучасним умовам життя примусила уряд Індії 1950 р. визнати рівноправність каст. Це записано

в конституції, але на практиці мало що змінилося, і 1990 р. уряд Індії прийняв рішення резервувати не менше 27 %

робочих місць у державному секторі економіки для представників нижчих каст. На знак протесту студенти —

представники вищих каст — проводять демонстрації, а деякі спалюють себе.

Чим можна пояснити таку життєздатність архаїчної системи каст? Існують різні способи пояснення: теологічні,

філософські, культурологічні.

В Індії, як відомо, авторитет Вед є найвищим. Згідно з Ведами касти виникли внаслідок принесення в жертву

(богами) гігантської людини Пуруші. Його розітнули на частини, з яких виникла вся природа, тварини й суспільство

з його пізнавальними можливостями (риги та самани). Ось як мовиться в "Гімні Пуруші" [10, с. 93—94]:

Із нього, принесеного в жертву, виникли риги й самани,

Віршовані форми з'явилися від нього, яджуси від нього постали.

Від нього зродилися коні (та інші тварини) з верхніми й нижніми зубами.

Корови створились від нього, від нього виникли кози й вівці.

Коли розділили Пурушу, на скільки частин він був поділений?

Чим стали вуста його, чим руки, чим стегна, чим ноги?

Брахманом стали його вуста, руки — кшатрієм,

Його стегна стали вайшиєм, із ніг виник шудра.

Місяць народився з думки, із очей постало сонце,

Із вуст — Індра та Агні, із дихання зродився вітер,

Із пупа утворився повітряний простір, із голови виникло небо,

Із ніг — земля, сторони світу — зі слуху.

Так розмістилися світи...

Приймаючи цю версію походження каст, деякі теологічно орієнтовані історики твердять, що брахмани (або

браміни) — особливий народ жерців на відміну від усіх інших народів. Німецький філософ Г. Гегель

відкинув цю версію як вигадку самих брахманів і оцінив кастові регламентації як ознаку неповноцінності

індійського суспільства. Мабуть, це дуже спрощений підхід до проблеми ролі каст у культурі та зв'язку цієї ролі з

панівним світоглядом. Для оцінки світогляду у складі індійської культури варто порівняти його з іранським.

Як уже зазначалося, індоіранці мали спільний світогляд племінного типу. В Ірані він був радикально

реформований відповідно до структури державної влади. Міфи, релігійні уявлення та перші спроби філософського

осмислення незмінно утверджують ідею боротьби двох засад, унаслідок якої зло має бути переможене. Вони

закликають не втікати від зла й земних справ, не знищувати власне Д а самостверджу-ватися. Таким є лейтмотив

зороастризму, зерванізму та маніхейства. Радикальним реформатором суспільної свідомості був Заратуштра

(іранське ім'я), або Зороастр (грецьке), який жив десь між X і першою половиною VI ст. до н. є. Він створив Гати

(пісні) — найстародавнішу частину збірки священних книг Авеста (IX—VI ст. до н. є.). Ця релігійна пам'ятка була

основою світогляду за часів Ахеменідів і Сасанідів (тепер лише парси в Індії дотримуються цього віровчення). За

сасанідсь-кого періоду Авеста складалася з 21 книги. До нас дійшли тільки три основні ("Вендідад", або "Закон

проти девів", "Ясна", що містить гати Заратуштри, і "Яшти", які складають гімни Мітрі, Анахіті) і кілька невеликих

розділів.

Зороастризм, або маздеїзм (від Ахурамазди), є переворотом світогляду індо-іранського періоду, в якому було

багато богів двох типів: дайва (антропоморфні натуралістичні боги) та асура (боги, що мають моральну владу). У

пізніх гімнах "Рігведи" асури були оголошені ворожими, а дайва (деви) збереглися у статусі богів. У маздеїзмі

ворожими вважалися деви, демони.

Верховним божеством оголошувався Ахурамазда (Мудрий володар). Він виконує всі основні функції та створює

небо, землю, людину, дарує владу царю. Він єдиний носій "арта". Цим стародавнім індоіранським словом

позначається правдивість, праведність, справедливий устрій. Протилежний стан (брехня) позначається словом

"друдж". В Ахеменідський період ці два стани зблизилися й утворили нерозривну пару. Сили добра очолює

Ахурамазда (пізніше — Ормузд) і його дух Спанта-Майню, сили зла — вороже божество, дух-руйнівник Анхра-

Майню (пізніше — Аріман). Матеріальне буття, обробка ґрунту — це благо, яке підносить справу добра такою ж

мірою, як і прочитання 10 тисяч молитв Ясни. Отже, добро — це добра думка, добре слово й добра дія, а зло —

це смерть, хвороба, зима, спека. Помічниками доброго (світлого) начала є амешаспента — колишні асури (у Греції

— титани). Тут перси виявились оригінальнішими, ніж індійці та греки, які й далі поклонялися Зевсу, а титанів

оцінювали негативно, бо ті виникли за періоду хаосу (Хроносу).

Речовий світ є ареною боротьби добра і зла. Людина має право вибору, але добро переможе наприкінці світового

процесу, поділеного на чотири періоди по 3000 років у кожному. Із завершенням останнього періоду з'явиться

спаситель, який здійснить остаточну перемогу добра над злом. Звідси виникла християнська ідея месії та програми

сучасних сект типу Білого братства.

Отже, активне суспільне буття, ефективні управлінські технології в Стародавньому Ірані мали відповідне світоглядне

забезпечення, що передбачало боротьбу зі злом і остаточну перемогу над ним.

Зовсім інша ситуація склалася в Індії, де усталеність забезпечувалася не державними засобами, а відтворенням

кастової структури, не активністю, а пасивністю суспільного буття. Тому формувалися й відбиралися ідеологічні

орієнтації, що налаштовували на байдужість до земного життя, відмову від бажань, стан відчуженості від свідомості

(нірвану, мокшу).

Головною релігійною течією Індії протягом трьох тисяч років був індуїзм, який тепер визнає понад 80 %

населення. Саме за прихильність до цієї релігії індійців називають індусами. Протягом зазначеного часу індуїзм

трансформувався, пристосовуючись до соціальних умов і враховуючи досвід конкуруючих релігій.

Першою його стадією можна вважати ведизм, тобто релігію періоду створення Вед. Це період первісного

суспільства й переходу до класового (кастового) суспільства. Тоді панувала багатобожність, кількість богів того

періоду важко полічити. Існує думка, що їх було 33, але в одному місці Вед ідеться про 3399 богів. Усі боги

поділялися на дві протилежні групи: асури (Варуна, Мітра, Савитар) і деви (Індра, Агні). Асури відповідали

іранським доброчинним істотам — агурам. Пізніше індійці оголосили асурів злими духами, а девів — добрими.

Іранці розмістили їх інакше, перетворивши девів на дияволів. Крім богів за ведійського періоду шанувались і

предки — пітріс, пітари (батьки).

Жертви приносили й богам, і предкам. Професійного жрецтва ще не було; був тільки розподіл ритуальних

функцій (один виливав олію чи священний напій сому, а інший запалював священний вогонь). Молитви, що

супроводжували жертвування, мали примусовий характер, тобто боги не мали права відмовити, якщо ритуал було

виконано правильно. Це свідчить про магічний характер процедур. Отже, у ведійський період панував, власне,

міфологічний, а не релігійний рівень світогляду. Про потойбічне життя майже не йшлося, ніякої відплати за земне

життя не передбачалося, ідея душі, відокремленої від тіла, ще не сформувалася. Натомість витворився перспективний

міфологічний образ володаря молитви та заклинань Брахманаспаті.

Другий період індуїзму — брахманський, період сформованого кастового суспільства й релігійного освячення

касти брахманів. У стародавній пам'ятці законодавства та релігії Індії — законах Ману (V ст. до н. є.) твердиться:

"Брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми (священного закону), посідає найвище місце на землі як

володар усіх істот. Усе, що існує у світі, — це власність брахмана; через перевагу народження саме брахман має

право на все це. Брахман їсть лише своє, носить своє та дає своє; усі інші люди існують з милості брахмана" [6,

с. 29].

Перше місце серед богів у той період посів новий бог — Брама, або Брахма. Формується новий міф, за яким касти

виникають із різних частин тіла Брахми. Схема та сама, що й у 10-й частині "Рігведи", але Пуруші замінює

Брахма. Він — творець, володар світу. Молитви та звернені до нього культові дії (жертвопринесення) брахманів

мають таку величезну силу, що їм підкоряється весь світ. Ось так ведійський володар молитви Брахманаспаті

перетворився на володаря світу Брах-му. За того часу сформувалася така сентенція: світ підкоряється богам, боги

підкоряються заклинанням, заклинання підкоряються брахманам, отже, брахмани — наші боги. Лише брахмани

мають право звертатися безпосередньо до Брахми.

Брахму — творця світу — доповнювали ще два боги: Вішна — охоронець і Шива — руйнівник. Ім'я Вішни

збігається з одним із ведійських уособлень сонця, але за функціями це новий бог. Шива поєднав у собі риси

ведійського бога бурі Рудри й доарійського божества з Мохенджо-Даро, якого зображували з рогами й трьома

обличчями (Шиву зображували з тризубом і коброю). У цей період з'явилися й жіночі божества — пари для

богів. З Вішною пов'язувалася богиня Лакшмі, із Шивою — богиня Парваті, яку ще називали Дурга й Калі. Зі

старих богів залишився тільки Індра, який перетворився на бога кшатріїв. Землероби (вайшиї) зверталися до

Шиви, а шудри не мали права звертатися до богів. Вони не відбували посвячення та вважалися чужоплемінниками,

рабами, нащадками аборигенних племен, які були переможені арійцями (представники ж трьох вищих каст відбували

таке посвячення в 7—11-літньому віці й одержували священний шнур, який носили все життя на лівому плечі, і

називалися "двічі народженими").

Відкидаючи права доарійських народів, брахманізм водночас доволі ефективно використав їхні міфологічні

уявлення. Так, тотемістичні уявлення місцевих племен (дравідів і мунда) про переселення душ було вперше

використано в останньому розділі Законів Ману (у попередніх розділах фігурували уявлення про муки грішників у

пеклі). У пізніших брахманістських творах — Упанішадах — ідея переселення душ (сан-сара) стала панівною. Для

її обґрунтування було розроблено ціле вчення про закон карми, згідно з яким кожен свідомий вчинок людини,

добрий або поганий, зумовлює відповідні наслідки для цієї людини, але, як правило, не в цьому житті, а в

майбутньому втіленні душі. Отже, своєю поведінкою людина сама творить власну долю в майбутньому втіленні.

Брахмани навіть установили умови, що дозволяють піднести свій кастовий рівень або ведуть до зниження його та

навіть перевтілення у тварину. За гріх, який коїться подумки, людина має втілитись у представника нижчої касти, за

словесний гріх — у тварину, а за гріховний вчинок — у неживий предмет.

Брахманізм був аристократичною релігією. Він скасував публічні обряди та жертвопринесення. Жертвування стало

приватною справою, але під керівництвом брахпана, якого слід було запросити. Все це потребувало чималих витрат і

було недоступним для більшості населення. Тому виникли демократичніші релігії — джайнізм і буддизм, які нама-

галися вийти за межі кастової системи.

Брахманізм вимушений був удатися до демократизації культу та віровчення. Було розроблено методи впливу на

широкі маси. Наслідуючи буддистів, брахмани почали будувати храми, причому величезних розмірів і у примхливому

архітектурному стилі. Вони створювали величезні статуї богів, яких возили вулицями під час урочистих процесій.

У віровченні теж відбувалися зміни, формувалися образи народних богів за допомогою вчення про аватари, згідно

з яким кожне божество може мати своє земне втілення (аватару). Це вже не брахманізм, а індуїзм у власному

розумінні слова, який зумів інтегрувати племінні релігії та опозиційні віровчення. Так, серед десяти аватар бога

Вішни деякі були популярні в народному епосі (Рама), а інші були богами окремих племен, а потім здобули широке

визнання. Бог племені ядавів — Криш-на — це восьма аватара Вішни. Було створено міф про його народження на

землі. У книзі "Бхагавадгіта" бог Кришна в діалозі з воїном Ар-джуною дає рекомендації до праведного життя, до

"звільнення" від світу за допомогою любові до бога (бхакті).

Ми спостерігаємо діяльність секти кришнаїтів у Києві. За наших умов індуїзм має трохи дивний характер.

Адже він не передбачає поширення за межі Індії, а для того, щоб бути індуїстом, треба за народженням належати

до однієї з каст.

Джайнізм (засновником якого був Джина) та буддизм виникли майже одночасно в VI—V ст. до н. є. як реакція

небрахманських верств населення Індії. Джайнізм відкидає авторитет Вед, відкриває доступ до громади

представникам усіх каст. Пропонується вихід із ланцюга нескінченних перевтілень за допомогою аскетизму, який

приводить до стану нірвани. Аскети (монахи), що є прикладом для мирян, повинні дотримуватися суворих правил.

Одне з них — ахінса, тобто непошкодження живих істот. Щоб дотримуватися його, відмовляються від землеробства,

щоб не пошкодити черв'яків; воду слід пити лише через ситечко, щоб не проковтнути жодної живої істоти.

Найбільш послідовні джайністи відмовляються від сім'ї, статевих зносин, одягу (є навіть термін "дігам-бари" —

одягнені світлом).

Буддизм — це інший варіант протесту. Його засновник принц Гау-тама (623-544 до н. є.), що дістав ім'я Будда

(від санскр. "будх" — просвітлений), дійшов висновку, що ані розкіш, ані добровільні страждання не є шляхом

істини. Вона перебуває посередині між цими крайнощами. Було запропоновано вчення про чотири благородні

істини: 1) існує страждання, 2) існує його причина, 3) існує стан звільнення та 4) існує шлях до нього. Народження

та старіння, хвороба та смерть, розлучення з коханим і життя з нелюбом — усе це страждання. Воно виникає від

поєднання космічних факторів (пульсації дхарм — першоелементів буття) і психологічних — бажань (буття, насолоди,

творення, влади, вічного життя). Треба знищити ненаситну жадобу, відмовитися від бажань, зректися земної марноти

— ось шлях до знищення страждань і досягнення стану звільнення від них, а також перевтілень, небуття, нірвани.