Лобас В.X. Українська і зарубіжна культура

Подождите немного. Документ загружается.

Сила дзен-буддизму полягає у створенні відчуття злиття зі світом. Цей стан формує байдужість до смерті.

Звичайно, такий світогляд цілком відповідав потребам самураїв, які щоденно готувалися до смерті. І період

міжусобиць давав для цього чимало підстав. Але створення наприкінці XVI ст. централізованої держави Тойотомі

Хідайосі, якого називають "японським Іваном Грозним", спонукало до іншої політичної культури та філософії

життя. Така зміна була здійснена наступним сьогуном Ієясу Токугава (1542—1616), який зумів згасити войовничі праг-

нення самураїв за мирних умов, перетворивши професіоналів смерті на енергійних наглядачів і розподілювачів

матеріальних благ, а деяких — на поетів. Зовнішньополітичні орієнтації токугавського сьогунату протягом 265 років

можна схарактеризувати фразою "політика закритих дверей". За цього періоду прихильники суто національних ідей

(вагакуся) розпочали боротьбу проти іноземного впливу в усіх сферах життя й мистецтва.

Брак контактів із зовнішнім світом зумовлював ритуалізацію наявних форм політичної та побутової поведінки.

Конфуціанський кодекс утвердився у вищих колах японського суспільства, але був надто жорстким і штучним для

застосування в широких народних масах. Крім того, прагнення до містичних образів серед неосвічених людей було

завжди сильніше від раціональних конструкцій, які їм пропонували моралізато-ри. Тому зусилля пропагандистів

національних ідей збіглися з орієнтацією населення на синтоїзм, і в новій політичній ситуації буржуазної революції,

яку назвали просвітницьким правлінням, або епохою Мейдзі (1867—1912), ці зусилля сприяли плавному переходу від

сьогунату до модернізованої імператорської влади. Ефективну й потужну адміністративну машину сьогунів з

безліччю каналів влади майже цілком було використано для створення структури буржуазної державності. Вивчався

європейський досвід, працівників колишнього апарату управління посилали на стажування. Тому формування нової

системи правління обійшлося без зламу державної машини, без цілковитого оновлення політичного апарату. Уряд

періоду Мейдзі виявив надзвичайну вправність у маневруванні між традиціоналізмом і новаторством, між центра-

лізацією влади й урахуванням різних інтересів. Нова філософія влади під впливом політичної думки Заходу

сформувала такі основні принципи: 1) політика уряду має базуватися на широких консультаціях; 2) індивід повинен

мати свободу в задоволенні своїх потреб; 3) інтереси держави стоять вище від усіх інших інтересів; 4) основні звичаї

минулого мають поступитися місцем західним зразкам. На таких засадах виникла структура сучасної держави, що

являла собою синтез традицій та інновацій за нових умов буржуазної дійсності, де потрібно вимірювати й зважувати

не лише товари, а й інтереси.

Отже, на зміну містичним орієнтаціям буддизму та ритуалізованим формам конфуціанського типу у складі

політичної культури прийшли доволі раціональні принципи європейської культури. Але буддизм, конфуціанство

та синтоїзм і далі програмують поведінку японців на рівні мистецтва та побутової культури. І цю обставину досить

ефективно використовує сучасний японський менеджмент, що успішно конкурує з європейською та американською

системами управління.

Відмінність японського менталітету від європейського дуже виразно розкривається в мистецтві.

СПЕЦИФІКА ЯПОНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Японське мистецтво яскраво втілює процес синтезу китайського мистецтва, синтоїзму з його культом природи,

родини й імператора та буддійського ірраціоналізму й мистецьких форм Індії. До того ж своєрідність

японського мистецтва добре помітна в порівнянні з європейським. Якщо в Європі культура прагне досконалих форм,

у яких не

було б нічого зайвого, а лише наближення до ідеалу краси на основі принципу "людина — міра всіх речей", то

японське мистецтво спирається на тезу "природа — міра всіх речей". Цю відмінність легко проілюструвати на

прикладі поезії. В японській поезії популярна імпровізація — хайкай, яка має два різновиди: п'ятистрофний

неримований вірш із 31 складу (5 + 7 + 5 + 7 + 7), що іменується танка, і тристрофний вірш під назвою хоку,

або хайку. Якщо порівняти буквальний переклад одного хоку видатного поета XVII ст. Басьо з його поетичним

перекладом поетесою В. Марковою, то відмінність японських і європейських орієнтацій буде очевидною. Отже, два

варіанти:

На мертвій гілці На голій гілці

Чорніє ворон. Ворон сидить самотньо.

Осінній вечір. Осінній вечір.

У першому випадку йдеться тільки про природу, і колір ворона лише підкреслює стан гілки, а в європейському

перекладі гілка та ворон — лише символи самотності людини.

Коли видатний російський поет Костянтин Бальмонт (1867-1942), захопившись Японією після знайомства з

багатьма іншими культурами, спробував заримувати одну танку IX ст. й написав п'ять гарних варіантів, а потім зробив

буквальний переклад, то дійшов висновку, що саме цей переклад найповніше втілює вихідне значення, а римовані

варіації зберігають лише окремі риси.

Отже, можна вважати, що японська та європейська поезії впорядковують емоційний світ людини в різні способи, а

відтак відтворюють неоднакові картини дійсності. Японське мистецтво взагалі не претендує на створення ідеалів, а лише

вказує на фрагменти природи, в яких зашифровано Всесвіт. У процесі осягнення краси природи як конкретної да-

ності виникає своєрідна естетична інтуїція, що дає людині можливість осягнути глибинні основи буття й відчути

свою єдність із природою, єдність одиничного й загального за формулою дзен-буддизму "один в усьому й усе в

одному". Найкраще це видно в іншому (найвідомішому) хоку Басьо:

Старий став.

Стрибнуло у воду жабеня.

Сплеск у тиші.

Відомо багато різних інтерпретацій цього вірша. Одну з них викладено у книзі канадського дипломата К.

Кірквуда, який 10 років вивчав культуру Японії. Це японська інтерпретація, але вона зацікавила європейця. Вона

полягає в тому, що потрібно уявити собі хижу в саду, у якій поет насолоджується тишею. Більшу частину саду

займає став, але це не гарне штучне озеро для прикрашання пейзажу, а натуральне водоймище, затягнуте тванню

й заросле травою. Цей став був для поета ніби знаком вічності й незмінності. Йому був властивий якийсь

непорушний спокій, що давало змогу поетові відчувати присутність Природи, незмінної й незмінюваної. Це

допомогло йому забути про нікчемність та марноту людських бажань і намагань. Він дивився на поверхню води з

насолодою, властивою самітнім людям, коли вони перебувають наодинці з нестурбованою Природою, і раптом

почув слабкий, але чіткий звук — сплеск води. Це жабеня стрибнуло до старого ставу. "І в цей момент свідомість

його несподівано прокинулася, щоб відчути присутність Життя серед мертвого спокою Світу. Слабкий звук води,

що порушив вічне мовчання Природи, викликав у його серці нове відчуття Життя у Світі, якого в нього раніше не

було. Він зрозумів, що в цей самий момент йому відкрилася таємниця Всесвіту" [7, с. 145-146].

Можлива інша інтерпретація, де підкреслюється поєднання елементів вічного й миттєвого. Старий став вічний,

але, щоб перейнятися усвідомленням його вічності, має статися певне миттєве зрушення. Стрибок жабеняти, про

який свідчить сплеск води, символізує швидкоплинне, оскільки став знову поринає в нескінченну дрімоту. Вік

ставу, підкреслення його незмінної природи контрастно вказують на ефемерність життя жабеняти та будь-якої

іншої індивідуальної істоти.

В обох інтерпретаціях наголошується на моменті зіткнення, що зумовив просвітлення. Це зіткнення

здійснюється за допомогою лаконічних натяків, а не розгорнутої аргументації. Так ми знову стикаємось із коанами

дзен-буддизму, але в поетичній формі, а не у формі загадок.

Традиційне японське мистецтво неможливо уявити без каліграфії, яка формувалася разом із засвоєнням

китайського ієрогліфічного письма. Згідно з китайською традицією під впливом каліграфії формувалися живопис

і поезія. Лаконічність хоку, мабуть, безпосередньо пов'язана з традицією компактної організації інформації на

малому просторі зображення, що властиво ієрогліфічному письму. А живописні можливості ієрогліфіки полягали

в тому, що вона давала наочне уявлення про абстрактні концепти, наділяла слова "зримою плоттю". Крім того, і

власне картини (в європейському розумінні) в Японії в XV ст. супроводилися письмовими текстами (віршами,

колофонами, печатками). Поєднання в японському живописному сувої двох типів знаків (писемних і живописних)

відрізнялося від європейського способу поєднання, де ці системи знаків незалежні та ілюструють одна одну. У

японському мистецтві ці системи взаємопов'язані, вони переходять одна в одну та взаємно збуджують зміст. Такий

віршоживопис формувався під впливом дзен-буддизму та служив йому, оскільки на вищому рівні осягнення сувою

він є медитативним стимулятором.

Звичайно, схильність до поетичного світогляду є також певною політичною традицією імператорської влади, а

пізніше — і влади сьогу-нату. Невипадково до 1868 р. суть усіх важливих державних документів викладалась у

віршовій формі.

Відхиленнями від середньовічних традицій з їх регламентованими сюжетами були поява в XVII ст. та розквіт у

XVIII—XIX ст. мистецтва укійо-е — живопису та ксилографії (гравюри на дереві), які створювали картини

мінливого світу. То був виклик буддійському ставленню до життя, в якому повсякденні радощі й тривоги людей

розцінювалися лише як "сплеск жабеняти" на фоні вічної нірвани. У картинах і гравюрах укійо-е зображалося

життя простих людей, їхні свята, різні ситуації. Допускалися натуралізм і гумор із елементами помірної непристой-

ності. Навіть канонічні священні постаті зображалися не з книгами, а в обіймах красунь.

Із форм театру за межами Японії відомі но та кабукі, в основі яких лежать анімістичні елементи японської

культури. Но — середньовічний театр, що виник із синтоїстських танців-пантомім під звуки флейти й барабана. На

його сцені проектується підсвідоме бачення, що народжується в уяві вакі (свідка); це бачення відіграє роль

"кінопроектора". Пластика акторів трансформувала орієнтації самураїв. Рухи й танці повільні та величаві.

Актори користуються масками з містично застиглими виразами. Знову-таки відчувається вплив дзен-буддизму,

який сповідував тишу, спокій і просте життя заради духовного самовдосконалення. Драма Но й тепер зберігається

зусиллями імператорського двору та знавців витончених форм мистецтва.

Театр кабукі виник у XVII ст., зберігши анімістичну орієнтацію но, але служив уже новому стану, який можна

назвати середнім класом (ремісникам і торгівцям), порушував проблемні питання сучасного світу, а не минулого. Цей

театр теж виник із ритуальних танців синтоїстського храму, які супроводилися буддійськими молитвами. Але

розширення репертуару за рахунок романтичних і світських танців зробило кабукі популярним і серед самураїв, які

за мирних умов XVII ст. почали влаштовувати поєдинки, щоб домогтися симпатій актрис, і серед більш де-

мократичної публіки. У п'єсах кабукі присутні ті самі мотиви, що й у кольорових жанрових гравюрах укійо-е.

Процес демократизації японського мистецтва нагадує європейське Відродження, але постатей рівня У. Шекспіра

в Японії не було (мабуть, їх не могло бути, оскільки поведінка Ромео та Джульєтти, які порушували родинні

заборони, була б для японців незрозумілою).

В архітектурі японці пройшли шлях від гігантизму до мініатюризації, від релігійності до світськості ритуального

типу (будинки для чайних церемоній). Із традиційною архітектурою поєднується японський сад, протилежний

європейському за своєю ідеєю. Важлива не самостійність кожного дерева й куща, а їх композиція (включаючи

каміння), оскільки це втілює певне філософське уявлення, дає можливість у малому й конкретному осягти саму

природу як безмежний мікрокосм. Цікаво, що європейці намагаються полічити камені в славетному

середньовічному Саду каменів у Кіото. Одні пишуть, що їх там шістнадцять, інші — п'ятнадцять. І цю обставину

дослідники японської культури кваліфікують як загальну європейську помилку, оскільки "визначеності, підрахункам,

логіці — у тому розумінні, в якому ми звикли вживати ці слова, — тут немає місця" [4, с. 93]. Мабуть, цю обставину

слід ураховувати, оцінюючи не лише Сад каменів у монастирі Рьоандзі, а й інші японські сади, школи ікебани та

чайних церемоній, що становлять побут японця.

ПОБУТОВА КУЛЬТУРА

У 1916 р. К. Бальмонт писав: "Японія, інакше Ніппон, інакше Ніхон, Основа Світла, Корінь Сонця — країна

найсміливіших бійців і найніж-ніших жінок, край, де шанують предків, поважають рослини, не мучать і не жеруть

тварин, де приховують свій біль і демонструють свою радість, де, виконуючи будь-яку роботу, зрештою все-таки

залишаються чистими, де чистота є першою умовою життя, і на підлозі чистіше, ніж на столах в інших країнах" [1,

с. 88].

Багатьох дослідників уражає працелюбність японців. І не кількістю витраченого часу, а відмінністю від

німецької розміреної й розрахованої працьовитості, якоюсь самовідданістю, здатністю бачити в самому процесі

праці щось прекрасне. В японській мові для цього стану є специфічний термін "фурю", який складається із

ієрогліфів "фу" — вітер і "рю" — потік, поєднання яких відтворює почуття прекрасного.

Цей термін використовують, коли навчають жінок мистецтву аранжування квітів, чайної церемонії, поезії, а

чоловіків — бойових мистецтш. В усіх випадках головна увага звертається на стан учня й відповідність цього стану

предметові. Так, японське фехтування називається "кендо", тобто "шлях меча", а стрільба з лука — "кюдо", або "шлях

лука". Під шляхом тут розуміється не дорога, а даоський Закон, єдиний Шлях усіх речей. "Шлях меча" та "шлях лука"

з таким філософським статусом у свідомості японця підносяться на рівень мистецтва, що відповідає вимогам краси.

Тому основною метою стрільби з лука, наприклад, повинно бути не влучення в мішень, а опанування самого

мистецтва стрільби. Коли стрілець зможе досягти досконалості у володінні кожним своїм рухом та звільниться від

наполегливого бажання обов'язково влучити в ціль, тоді стріла сама спрямується туди.

Ці приклади свідчать про наявність системних зв'язків між технологічними, соціонормативними та світоглядними

компонентами японської культури. Вони є в будь-якій культурі, але в більшості культур завуальовані запозиченнями

з інших культур і розривами в часі. Японська ж ізольованість від зовнішнього світу (до XIX ст.) була надзвичайно

цікавим культуротворчим експериментом. Усі компоненти культури, вироблені до початку XVII ст., мали можливість

урівноважитися, "відшліфуватись" у процесі постійної взаємодії. Так, чайну церемонію було запозичено

жителями японських міст із середньовічних дзенських монастирів. Пізніше вона набула статусу особливого механізму

спілкування між людьми в різних соціальних сферах. Але кожний зі станів суспільства вбачає в цьому ритуалі свій

сенс і по-своєму оформлює його. Спільним є те, що елементи повсякденної культури — чайна церемонія, ікебана,

спостереження за пелюстками вишні, за випаровуванням крапель роси з поверхні листка після сходу сонця —

пронизані естетикою й філософією дзен-буддизму.

Із дзенської концепції непостійності всього сущого, ефемерності та примарності життя випливає, що все

швидкоплинне тісно пов'язане з розумінням прекрасного. Не лише опадання пелюсток вишні, а й життя людини

прекрасне, якщо воно коротке та яскраво прожите. Для японця світ явищ є абсолютом, тобто кінцевою реальністю.

Вона є "тут і тепер", і це еквівалентно вічності. Тому зрозумілі твердження японського спеціаліста в галузі дзен-

буддизму Т. Судзукі про те, що "дзен не знає часу, і тому для дзен не існує ані початку, ані кінця світу", що "одна

мить і тисяча років — одне й те саме" [16, с. 37].

Крім світоглядних орієнтацій, що поєднують японську культуру, збереглися відповідні традиційні технології

самовдосконалення, а також

люди, які володіють ними. Таких людей називають іємото. Вони навчають традиційних мистецтв. Кожен

японець може вдосконалювати свою особистість, згймаючись певним видом традиційного мистецтва, а ступенів

майстерності багато. Якщо досягнуто вершин в одному з видів мистецтв, можна перейти до іншого. Тому таке

вдосконалення може тривати все життя, утримуючи японця в атмосфері якоїсь національної винятковості. Крім

того, наявні й практичні результати такого способу життя, адже останнім часом багато фірм (зокрема, американ-

ських) віддають перевагу таким людям під час прийому на роботу. Існує думка, що той, хто здатен все життя

вдосконалюватись у будь-якому відношенні, найбільш спроможний до напруженої праці.

СХІДНА МОДЕЛЬ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Акумулювавши досягнення культур Сходу, Японія в XX ст. успішно засвоїла західні технології та демонструє

надзвичайно високі темпи технічного й економічного розвитку. Виник навіть спеціальний термін "ва-кон єсай"

("японський дух плюс західна технологія") для позначення цього синтезу Сходу та Заходу.

Відповідаючи на запитання, чому саме Японія досягла найвищого розвитку капіталізму, японський економіст М.

Морісіма вказує на роль конфуціанства та на його націоналістичні й мілітаристські аспекти в японській версії.

Мається на увазі, що поєднання японсько-конфу-ціанської етики з сильною державою виявилося важливою

умовою формування постіндустріальних відносин, у яких на перший план виходять гуманітарні технології, тобто

результати виробництва починають дедалі більше залежати від наявності людей із відчуттям відповідальності за

спільну справу.

Другою умовою інтенсивного розвитку японської економіки стало створення демократичного суспільства, яке

було нав'язане Японії після Другої світової війни.

Поєднання першої та другої умов виробило механізм конкуренції між фірмами, усередині яких зберігався

ієрархічний характер відносин конфуціанського типу. Звичайно, ця ієрархія діє не за будь-яких умов, а лише тоді,

коли існують зовнішня конкуренція та перспектива безробіття. Фірми з довічним наймом, що охоплюють ЗО %

робочої сили, дають робітникам гарантії в тому, що вони будуть забезпечені роботою протягом усього трудового

життя (до пенсії), що їхня зарплата підвищуватиметься з віком (відповідно до принципу старшинства), а діти

зможуть працювати в тій самій фірмі. Такі стимули виявляються дуже ефективними. Японські працівники не лише

намагаються скоротити свою обідню перерву й коротку відпустку, щоб дати більше користі фірмі, а й

залишаються після роботи в складі "груп якості", які займаються вдосконаленням технології. І результати разючі.

Японські робітники дають протягом року в 100 разів більше раціоналізаторських пропозицій, ніж американські, і

це завдяки колективній творчості. На високотехнологічних і автоматизованих виробництвах відшукати шляхи

технічного вдосконалення дуже важко. Проте якщо спільно аналізувати елементи взаємодії людей із технікою та

між собою, то відкриття стають можливими. Але не для людей-індивідуалістів, яких формував у Європі та Америці

конвеєр. Індивідуалізм "людини-гвинтика" стає перешкодою в умовах гнучких технологій, що швидко змінюють

тип продукції та тип взаємодії працівників.

Здібність до ефективної комунікації в межах професійної мікрогрупи та здатність до захисту спільних цінностей

фірми розцінюються сучасним менеджментом як професійні риси справжнього управлінця. А японські

менеджери застосовують ці критерії до кожного молодого спеціаліста, якого вони запрошують на роботу по

закінченні престижного університету. На відміну від американських молодих спеціалістів, які можуть стати

керівниками в перший чи другий рік роботи, японські фахівці повинні вчитися спілкуватися в усіх підрозділах фірми

близько 10 років і лише після цього здобувають право на "вертикальне зростання" згідно з віком. У цьому полягає

неоконфуціанський підхід. Якщо врахувати, що вивчення ієрогліфів формує дуже настирливих і стійких, орієнтованих

на граничне напруження й робоче навантаження спеціалістів, то стають зрозумілими здатність і бажання японських

бізнесменів виснажити своїх іноземних партнерів на переговорах, їх упевненість у тому, що іноземець розсердиться

("втратить обличчя") або не витримає дрібних зачіпок і погодиться на менш вигідні умови.

Японські й деякі європейські культурологи вважають, що характерна для азіатських культур групова свідомість і

готовність японців поступитися особистими інтересами задля спільної користі в наступному столітті дадуть їм більше

переваг порівняно з народами західних країн, де люди прагнуть насамперед отримати ще більше прав, а почуття обо-

в'язку перед суспільством дедалі зменшується.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ

ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Азадовский К. М., Дьяконова £ М. Бальмонт и Япония. — М., 1991. Альбедиль М. Ф.

Забьітая цивилизация в долине Инда. — СПб., 11191^ Григорьево Т. П. Человек и мир в

системе традиционньїх китайских учений // Проблема человека в традиционньїх китайских

учениях, — М., 1983.

2. Громковская Л. Сто первьій взгляд на Японию. — М., 1991. Долин А. А., Попов Г. В. Кзмпо

— традиция воинских искусств. — М., 1992.

3. Законьї Ману. — М., 1960.

4. Кирквуд К. Ренессанс в Японии: Культурньїй обзор семнадцатого сто-летия. — М., 1988.

5. Крамер С. Н. Истодия начинается в Шумере. — М., 1991. КзмпбеллДж.

Тьісячелетний герой. — К., 1997.

6. Лукьянов А £ Становление философии на Востоке (Древний Китай и Индия). - М., 1992.

7. Монтз П. Египет Рамсесов. — М., 1989.

8. Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. — К., 1996.

9. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури: 2-ге вид. — X., 1995. Пустовалов С. Ж. Чи

була писемність у катакомбного населення Північного Надчорномор'я? // Наук, записки Києво-

Могилянської академії. — Т. 2. Культура. — К., 1997.

10. Рубин В. А. Идеология и культура Древнего Китая.— М., 1970. Судзуки Т. Наука

Дзен-Ум Дзен. — К., 1992. Фрейденберг О. М. Миф и литература древности. — М., 1978.

Розділ 3

КУЛЬТУРА ЗАХОДУ

ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА В КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Що ми називаємо європейською культурою? Якщо основною засадою визначення вважати географічні

чинники, то все досить просто. Але європейською культурою називають також певний духовний феномен, який

долає будь-які кордони й межі. Так, Північна Америка, за Д. Лихачовим, має культуру, усі ознаки якої дають

підстави вважати її європейською. Цей самий автор запропонував описувати європейську культуру виходячи з її

головних констант — постійних факторів формоутворень культури, якими є особистий універсалізм і потяг до сво-

боди.

Незважаючи на метафоризм попереднього міркування, визначено провідні чинники культури Європи,

колискою якої була антична культура з її розвиненою інтеракцією. Античність — перша динамічна цивілізація.

Європейська культура не лише адаптувала цінності світової цивілізації, як ми це бачили на прикладі Японії, а й

виробила новий тип існування у світі — динамічне засвоєння та продукування цінностей.

Універсалізм європейської культури має особистісний характер, витворений в ойкумені християнського світу.

Особистісність, універсалізм, свобода, за Д. Лихачовим, є системними чинниками будь-якого витвору європейської

культури. Без жодної з цих засад не може існувати культура Європи.

Європа бере на себе велику місію — зберегти й увібрати в себе світову культуру. Іноді цей поштовх

універсалістської орієнтації європейської культури називають європоцентризмом, маючи на увазі погляд на цінності

світової культури під кутом зору Європи. Не слід плутати ці дві інтенції. Нас буде цікавити саме універсалістська

персоніфікація досвіду світової цивілізації, що притаманна культурі Європи.

3.1. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Вивчаючи культуру Стародавньої Греції, ми стикаємося не лише з черговим оригінальним способом

упорядкування світу, що виник на рівні землеробської цивілізації та властивий певному етносу. Під впливом цієї

культури сформувалися культури багатьох народів Західної Європи, які зберегли до нинішніх днів багато спільних

рис, що дає можливість дещо умовно говорити про культуру Заходу на відміну від культури Сходу, яку ми

розглянули в попередньому розділі. Ця відмінність полягає насамперед у домінуванні раціоналістичних форм

організації поведінки людей. Юридично регламентовані форми економічної та політичної діяльності, сімейних і

міжіндивідуальних відносин, високий статус природничих і технічних наук, ефективні технології масового

виробництва, повага до закону та прав особистості — усе це входить до складу культури Заходу й приваблює

представників інших культур. Усі ці компоненти культури Заходу мають свої витоки в культурі Стародавньої Греції.

Стародавні греки, мабуть, перші на планеті зробили рішучий крок від міфологічно-релігійного до

раціоналістичного (філософського) світогляду, підпорядкували своє суспільне життя законам, які самі розробляли й

змінювали, змагаючись в аргументації. Вони створили новий тип організації та передачі інформації (соціокод), який

називають європейським, або універсально-понятійним.

Звичайно, цей крок уперед не був повним запереченням попереднього рівня культури. Такого в розвитку

культури взагалі не буває. Навіть періоди свідомих "культурних революцій", під час яких проголошують цілковиту

відмову від минулого, насправді виявляються перевертанням цього минулого (інверсією), зміною знаків у шкалі

суспільних цінностей. Стародавні греки не проголошували культурної революції, але здійснили якісну зміну в

розвитку культури та створили таку програму поведінки, яка відповідала географічним, виробничим і політичним

умовам їх життя.

По-перше, відмінність цієї програми поведінки від традиційних полягає передусім у наявності права на приватну

точку зору не лише в буденних справах, а й у світоглядних. Старогрецький поет Гесіод (VIII— VII ст. до н. є.)

раціоналістично систематизував старогрецькі міфи й зробив це з власної волі, а не як виконання службових

обов'язків. Він користувався при цьому традиційною схемою творення світу подібно до вавилонського епосу. Але на

відміну від Єгипту й Мя< апотцміі, де такими темами могли займатися лише люди певного соціального статусу

(жерці), у Греції беотійський селянин Гесіод міг спокійно **імропону вати свою схему систематизації грецького

пантеону. І це нікого не <»(іУ рювало. Пізніше (у VI—V ст. до н. є.) Ксенофана бентежило пншш и§, що в цій схемі

богам надано дуже багато людських рис, до того ж негативних. У богів доблестю вважалися такі вчинки, які були

ганебними для людей. Приватним чином діяв і Фалес, який, мабуть, був інженером. Анаксімандр був картографом.

На пошуки першопричини світу їх не вповноважувала громада. Вони це робили з власної допитливості.

По-друге, першопричина, яку шукали грецькі мислителі, радикально відрізнялася від міфологічної. Вони

говорили про власне воду чи повітря, а не про бога повітря чи блискавки. Вони шукали зв'язок речей і намагалися

пояснити його раціоналістично. Якщо Анаксімен вважав повітря першопричиною, то він це аргументував тим, що

наша душа є повітрям і стримує нас, а повітря може діяти як основний принцип, бо здатне перетворюватися на

вогонь, воду, землю й каміння.

То був абсолютно новий і надзвичайно перспективний погляд на світ, вихід зі сфери віри та поетичної інтуїції в

інтелектуальну сферу. З'явилася можливість критичної оцінки будь-якої теорії і, відповідно, можливість проникнення

в природу речей. Якщо космогонічний міф не підлягає обговоренню й вимагає лише безумовного визнання його віру-

ючим, то філософські конструкції можна заперечувати. Звідси виникає можливість поступового й кумулятивного

росту знання. Під вогнем критики зникають помилкові уявлення, а істинні знання служать підставою для нових

інтелектуальних здобутків.

По-третє, грецька філософська думка виявилася відчайдушно сміливою не лише в розриві з міфологічною

традицією, а й у скептичному ставленні до здорового глузду. Довір'я до розуму дало змогу грецьким мислителям

ігнорувати не лише святині релігійних уявлень, а й дані життєвого досвіду. Якщо автор висував теорію, то він

доводив її до логічного завершення й тоді, коли вона була неправдоподібною чи суперечила очевидним фактам.

Учень Фалеса Анаксімандр прямо твердив, що основа всього сущого повинна відрізнятися від емпіричних елементів;

вона має бути "іншої природи". А Геракліт взагалі переніс предмет філософії зі світу речей у світ мислення, твердячи,

що мудрість в одному — пізнавати думку, якою керуються всі речі без винятку, і ця мудрість називається Логосом.

Звідси й зневажлива'фраза Геракліта: "Великі знання розуму не навчають". Але пізніше довір'я до видимого зв'язку

речей відновилося. Так, Платон зауважував, що не можна було б сказати ні слова про Всесвіт, якби люди не бачили

сонця, зірок, кругообігу в природі. Історія грецької філософської думки є ніби прототипом європейського

природознавства, яке в XVII ст. починало з ототожнення спокою та рівномірного прямолінійного руху, а

в XX ст. ввело принцип доповнюваності, що передбачає обов'язковість людських вимірів у описі

мікросвіту.

Які ж причини зумовили нетрадиційність грецької культури та перс пективність вироблених схем

організації й передачі інформації?

Для відповіді на це запитання знову скористаємося схемою Л. Байта, за якою походження культури

можна зрозуміти з аналізу її технологічної підсистеми. Культуру Стародавньої Греції будемо розглядати як

культуру землеробів і мореплавців одночасно. У цьому поєднанні спробуємо знайти спільне з іншими

землеробськими цивілізаціями й відмінне від них. .Спільне полягало в механізмах формування класового

суспільства, що виникло приблизно за 2500 років до н. є. в південній час тині Балканського півострова

та на прилеглих островах. Таке суспільство стало можливим на певному рівні матеріальної культури,

коли виникли металеві знаряддя праці, що роблять вигідною експлуатацію людської робочої сили.

Військовополонених, яких раніше з'їдали чи відпускали, стали перетворювати на рабів. Раб — це істота,

котра створює додатковий продукт, тобто ту частину сукупного продукту, що залишиться після

вилучення з нього потрібного продукту; ця частина використовується для відтворення сил самого раба.

Очевидно, що ручна праця малопродуктивна, і додатковий продукт можна привласнити лише за умови

зменшення необхідного продукту до рабського мінімуму (харчів, одягу) і заборони мати сім'ю. Рабів

використовували в землеробстві, ремісництві, будівництві. У цьому грецьке суспільство не відрізнялося від

інших ранньокласових суспільств. Навіть раціон рабів (зі смокви й зерна) був такий, як і в класових

суспільствах Близького Сходу. Але були відмінності у складі рабів. На глиняних табличках XIV—XIII ст.

до н. є. йдеться лише про жінок-рабинь і їхніх дітей, а чоловіки не згадують ся. Пояснив цю обставину

Гомер: усіх дорослих чоловіків із захопленого міста просто знищували, оскільки греки не мали достатньо

озброєних людей, яких потрібно було б виділяти для охорони чоловіків-рабів.

Саме грецьке землеробство як основа цивілізації теж мало особливості. Це було полікультурне

землеробство (так звана середземноморська тріада), в основі якого було вирощування злакових

культур, насамперед ячменю, а також винограду та олив. На відміну від монокультурного

землеробства полікультурний тип створює більш різноманітне суспільство й динамічнішу програму

поведінки.

Це абстрактні культурологічні міркування, проте ми повинні їх застосовувати, оскільки найраніші

етапи розвитку цієї цивілізації ще недостатньо вивчені. Найдавніша система письма, що використовувалася

на острові Крит у XVII—XV ст. до н. є. (так зване лінійне письмо А), лишається нерозгаданою

незважаючи на велику кількість її зразків (близько 2000 текстів) і зусилля найкращих лінгвістів світу.

Згадані глиняні таблички містять тексти іншого письма (лінійного письма Б), що, як і лінійне письмо А,

складається зі знаків (кількістю 90), понятійних ідеограм (близько 150), а також числових і метричних

позначень. Це письмо вдалося розшифрувати в 1952 р. англійським ученим М. Вентрісу та Дж. Чедвіку

тому, що було виявлено архаїчну грецьку мову XIV—XIII ст. до н. є., якій воно служило. Єгиптяни

називали жителів Криту "кефті", а про їхню мову нічого не відомо.

Важливішу інформацію, ніж філологічна, дає археологія. У 1900— 1904 рр. на Криті англійський

археолог Артур Еванс (1851—1941) здійснив розкопки й виявив, що міфологічний лабіринт у місті

Кноссі, резиденції царя Криту Міноса, існував насправді. То був палац із величезною кількістю приміщень.

У багатьох із них було зображення символу політичної могутності Кноссу — лабрису (подвійної сокири).

Тим, хто приїздив з материка, цей "будинок подвійної сокири" здавався настільки заплутаним, що

критське слово "лабрис" увійшло в грецьку мову як "лабіринт" для позначення заплутаного місця.

Знайдену стародавню культуру А. Еванс назвав мінойською. Критська культура була однією з трьох

культур, що утворились у районі Егейського моря (існували також мінойська й кікладська на ос тровах і

елладська — власне грецька), і найбільш ранньою, що досягла рівня цивілізації. її ще називають палацовою,

оскільки на Криті виявлено чотири палаци, побудовані в період 2000—1400 рр. до н. є. Палаци не були

пристосовані до оборони, що свідчить про наявність сильного флоту, який забезпечував захист острова.

Палаци були прикрашені колонами й фресками. Дослідників Криту дивує та обставина, що серед сотень

малюнків у Кносському палаці немає жодного малюнка битви, облоги, але на багатьох із них зображено

жінок у вишуканому вбранні, з нафарбованими губами й гарними зачісками. Археологи назвали їх

"парижанками". Є зображення юнаків, що змагаються з биками, роблять стійки, тримаючись за роги

биків, і перекидаються на бігу через їх спини. А. Еванс спробував вивчити техніку цих вправ, та наивідоміші

іспанські тореодори заявили йому, що схопити на бігу бика за роги й перекинутися над ним під час його

зигзагоподібного бігу — поза межами людських можливостей. А для критян то була улюблена гра!

Критська цивілізація загинула в 1470 р. до н. є., і, мабуть, саме ця катастрофа відтворена у платонівському

міфі про Атлантиду. Були різні версії стосовно причини цієї загибелі (землетруси, вибухи вулканів, прихід

завойовників з материка тощо). Останнім часом проведено дослідження, що підтверджують гіпотезу про вплив на

Крит вулкана, який розташований на іншому острові (Фере). Цей вулкан засипав Крит шаром попелу

завтовшки близько метра, що зробило неможливим ріст рослин протягом декількох років. Здійснені нещодавно на

морському дні поблизу узбережжя Криту глибинні зондажі виявили саме такий шар попелу. Ситуацією

скористалися жителі материка греки-ахейці. Вони захопили Крит, полишений жителями, відновили Кносс, але

1380 р. до н. є. це місто з невідомих причин остаточно припинило існування. Ахейці ж, збагатившись на Криті

будівельним досвідом, створили на материку новий варіант палацової культури, яку дослідники називають

мікенською. Оскільки ахейці були вихідцями з півночі (з-за Дунаю), то вони будували фортеці, пристосовані до

холоднішого клімату. У цих фортецях обов'язково був спеціальний прямокутний зал (мегарон), у якому

розміщувалося вогнище. Архітектура мікенських палаців була орієнтована на захист від нападу, але інтер'єр був

типово критським. Стіни були покриті фресками тих самих критських стилів (реалістичного та схематичного):

урочисто крокують жінки у критських корсетах, але домінують мисливські та батальні сцени. Це суворіша

культура. Центром її було місто Мікени. Розкопки тут у XIX ст. проводив німецький ар-хеолог-аматор Генріх

Шліман (1822—1890), який перед цим прославився відкриттям Трої. Його успіхи були зумовлені тим, що він на

відміну від професійних археологів був упевнений, що поема "Іліада", написана в IX—VIII ст. до н. є., є досить

точним описом місць подій Троянської війни, яка відбулась у XIII ст. до н. є. Це спонукало ставитися з певною

довірою й до інших легендарних та міфічних описів. Так, ахейців, що завоювали Трою, ще називали аргівянами

чи данайцями (згадайте сакраментальну фразу про данайців, подарунків яких слід боятися). А в грецьких міфах

ідеться про царя Даная, який прибув до Греції з Лівії в XVI ст. до н. є. після сварки з братом Єгиптом, бо не

погодився віддати своїх п'ятдесятьох дочок у дружини п'ятдесятьом синам брата. У Греції він заснував місто

Аргос. Але Єгипт вистежив Даная та примусив його дочок все-таки взяти шлюб зі своїми синами. Тоді Данай

наказав дочкам (данаїдам) убити своїх чоловіків у весільну ніч, і сорок дев'ять це зробили. Лише одна з них —

Гіпермнестра врятувала свого чоловіка Лінкея, і від цього шлюбу народився цар Акрісій, який свою дочку

Данаю ховав у темниці. Але Зевс проник туди у вигляді золотого дощу, і тоді народився Персей, який заснував

місто Мікени. За ці вбивства данаїди були покарані в підземному світі: вони повинні були наповнювати водою

бездонну посудину і в такий спосіб виконувати в жіночому варіанті працю Сізіфа.

Що можна зрозуміти з цієї похмурої фантастики? Мабуть те, що були конфлікти жителів узбережжя, яких єгиптяни

називали дануна, з Єгиптом, що занепад могутності Єгипту в XVI ст. до н. є. й одночасна поява в Мікенах великої

кількості скарбів пов'язані між собою. А також те, що греки дуже докладно у своїх міфах творили собі минуле.

Міфи передавалися, модифікувалися, потім були відтворені у старогрецьких трагедіях. На ранніх етапах старогрецької

цивілізації міфологічний світогляд був панівним, і в цьому греки-ахейці не відрізнялися від сусідів.

У XII—XI ст. до н. є. ахейців з їхніми бронзовими мечами перемогли нові грецькі племена із залізною зброєю. їх

називали дорійцями, а самі вони вважали себе потомками Геракла. Спочатку вони жили на півночі Балканського

півострова, але після перемоги над ахейцями розселилися на півдні (за винятком Аттики, що була заселена

іонійськими племенами; з часом вона відіграла видатну роль у культурі Греції), захопили Кіклади, Крит, Малу Азію

(півострів Галікарнас). Прибулі дорійці розселялися невеликими родовими групами на чолі з виборними ватажками-

басилевсами. Якщо роди об'єднувалися, то утворювалися фратрії. Ще більшим об'єднанням було плем'я — філа, на

чолі якого стояли філо-басилевси, що мали спадкову владу.

Протягом XII—VIII ст. до н. є. відбувся перехід від родового ладу до державної організації полісного типу. Цей

процес відповідав внутрішньому розшаруванню суспільства на багатих і бідних. Це типовий (другий порівняно із

захопленням військовополонених) спосіб утворення класового суспільства. Власники земельних володінь

(аристократи) відділялися від колективної родової власності й намагалися обмежити владу філобасилевсів, правити

разом із ними. В Афінах басилевсові мали допомагати спочатку верховний воєначальник — полемарх, потім регент —

архонт і, нарешті, шестеро суддів — фесмофетів. Пізніше владу спадкоємного царя взагалі було замінено на владу

виборної посадової особи, яка мала подвійний титул — архонт-басилевс.

Основною формою політичної організації греків стали міста-держа-ви (поліси), якими управляли аристократи.

Центром держави було місто, що утворювалося внаслідок злиття кількох сіл (Афіни — з 12 сіл, а Спарта — з 5).

Існували також і старі філи. Так, у Спарті було три дорійські філи, в Афінах — чотири іонійські.

Крім державності й міст греки мали й таку важливу складову цивілізації, як писемність, причому принципово

нового типу, оскільки опанувати її міг кожен.

Приблизно в IX ст. до н. є. греки запозичили у фінікійців алфавітне письмо та зразу ж удосконалили його.

Фінікійський алфавіт був консонантним, тобто не мав знаків для голосних звуків. Греки ввели їх, використавши

зайві фінікійські букви "алеф" і "хе" для позначення голосних звуків. Так виникли грецькі "альфа" та "епсілон".

Дуже важливим фактором культурного розвитку Греції були ігри, які проводилися в різних точках країни.

Спочатку вони були суто аристократичними й давали релігійну санкцію фізичним перевагам — "арете", що

забезпечували панування над людьми. З цієї причини напіввільне населення, іноземці, жінки та раби не могли

брати участі в іграх.

Найстарішими й найважливішими були ігри, організовані вперше в 776 р. до н. є. на честь Зевса

Олімпійського. Відтоді вони повторювалися кожні чотири роки. Пізніше до Олімпійських додалися Піфійські

ігри в Дельфах, Істамійські — на честь бога Посейдона на Коринфському перешийку — та Німейські. Учасники

змагань виступали голими, і прекрасне оголене тіло молодого атлета стало з того часу одним із найпоширеніших

мотивів старогрецького мистецтва.

І нарешті, найважливішим чинником розвитку культури Стародавньої Греції був той, з якого ми починали

розгляд цього питання, — поєднання землеробства з мореплавством. Ця технологічна підсистема грецької

культури відрізнялася від землеробської основи інших тогочасних цивілізацій, які ми вже розглянули раніше.

Якщо в традиційних культурах Сходу землеробством займалося не менше 80 % населення, а решта могла

спеціалізуватися на різних ремеслах, передаючи новим поколінням інформацію за допомогою професійно-іменного

соціокоду, то в Греції все було інакше. Землеробство розвивалося головним чином на островах Егейського моря,

яких було понад 2500; з кожного острова можна було бачити який-небудь інший. Винахід багатовесельного

корабля, який за своєю військовою потужністю був співмірний з островом, позбавив землеробів безпеки, а суспільство

— можливості професійної спеціалізації. Тепер усі сили було спрямовано на захист землеробства, а

спеціалізація обмежувалася військовою й чиновницькою. Суспільство повинно було припинити розвиток або

знайти вихід. Вихід було знайдено в поєднанні професій, у переході від професійних навичок до особистих.

Наприклад, Одіссей змушений був теслярувати (сам будував будинок і ліжко із секретом), бути землеробом,

скотарем, воїном, царем, піратом й навігатором.

Ці різноманітні функції можуть бути засвоєні кожною людиною лише тоді, коли будуть виражені у вигляді

загальних і зрозумілих (усім доступних) правил. Греки запровадили поняття "номос" для позначення закону,

правила на відміну від "фюзіса" (природи) і "теміса" — закону, встановленого богами. Вони дійшли розуміння

того, що кожен народ живе за своїми правилами, які можуть бути зовсім несхожими, але мають у своїй основі певні

геометричні пропорції, що забезпечують рівновагу, не дозволяють одному елементові світу владувати над іншим.

Дискусія на майдані (ахорі) виявляла прийнятний для всіх варіант співвідношення інтересів.

Крім геометрії та демократії греки мали й суто технологічні підстави для орієнтації на спільні для всіх вироблені

людьми правила. Функція управління на багатовесельному кораблі потребувала формулювання команд, які один

подає, а інші мають розуміти. Вироблення таких команд передбачало детальний аналіз процесу веслування в різних

умовах, вибракування невдалих команд, розподіл команд на елементарні складові. Так греки розробили принцип

універсалізації спрощених навичок, який стане в майбутньому основою мануфактурного та конвеєрного

виробництва. А за умов Греції цей принцип у поєднанні з орієнтацією на "номос" призвів до створення універсально-

понятійного соціокоду — принципово нового способу організації й передачі інформації у вигляді

загальнодоступних текстів. Для цього потрібна загальна грамотність (а не тільки писарі). Грецькі найманці, яких

запрошували єгипетські фараони для охорони кордонів, уже в VII—VI ст. до н. є. змогли осквернити своїми

підписами статую Рамзеса II. Грецька мова стала зразком організації й передачі інформації, а слово (логос) —

взірцем порядку. У такому статусі воно ввійшло в християнську релігію ("спочатку був логос, і логос був у Бога, і

логос був Бог").

ВІДМІТНІ РИСИ СТАРОГРЕЦЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Розглядаючи незвичне поєднання землеробства з мореплавством як технологічну підсистему грецької культури,

ми вже звертали увагу на зв'язки цієї підсистеми з іншими, намагаючись зрозуміти старогрецьку культуру як певну

цілісну систему регуляції поведінки людей. Звичайно, кожна культура є такою цілісністю, але спільні риси багатьох

складових певної культури, які дають можливість відрізнити її від інших культур, неочевидні. Для їх виявлення

потрібні аналітичні зусилля культурологів. Такі зусилля виправдовуються тим, що виявлені відмітні риси тієї чи іншої

культури дають змогу порівняти її з іншими культурами в просторі й часі, відшукати певні повторення та

перспективні тенденції.

Першою відмітною рисою грецької культури можна вважати інтер-активність, тобто здатність до взаємодії з

іншими культурами. На відміну від східних культур, які утворювались у басейнах теплих рік і протиставляли себе

культурі народів, що перебували за цими межами, грецька культура формувалась у процесі міграції її носіїв.

Як ми вже зазначали, переселення ахейців і дорійців призводило до захоплення територій і засвоєння культур, що

сформувалися на цих територіях. Крім звичайного для тих часів переселення народів, які повністю розривали зв'язок

із батьківщиною, у VIII—VI ст. до н. є. спостерігалося нове явище в житті грецького населення й розвитку його куль-

тури. Культурологи називають його періодом архаїки, а історики — періодом колонізації. Протягом цього часу

відбулися чималі економічні, політичні татеополітичні зміни. Розпад родових зв'язків і концентрація землі в руках

аристократії призвели до жорстких конфліктів у грецьких містах і селах.

У боротьбі з аристократичною олігархією, що керувала в полісах, народні маси висунули й підтримали тиранів —

сильних політиків, які домагались особистої й повної влади. Лише після VI ст. до н. є. тиранів прогнали, і тоді

виникли власне демократичні форми правління. Але для всього того періоду була характерна велика потреба в землі.

Ожеб-рачені селяни готові були йти на край світу в пошуках клаптика землі. Самостійно чи разом з іншими

такими самими колоністами на чолі з енергійним ватажком греки відправлялися на захід і схід, південь і північ. То

була велика колонізація (апойкія) Середземномор'я та Причорномор'я.

Заснування колоній було для греків справою настільки важливою, що місце для майбутньої колонії вони

визначали за допомогою найвищого авторитету — оракула Аполлона в Дельфах. Акт заснування колонії був

релігійним. Переселенці брали з рідного краю вогонь зі священного вогнища й зображення місцевих богів, а

особа засновника колонії була оточена релігійною пошаною.

Море для греків було не перешкодою для контакті», • їх Показова щодо цього назва Чорного моря — Понт

все, що було варте уваги. КОЛОНІЗАЦІЙ відкрила їм очі на далекі країни, розширила їхні культурні горизоміи, про

будила нові здібності. Доволі швидко вони перевершили своїх учителів, Якщо у VIII ст. до н. є. грецькі ремісники не

вміли виготовляти таких досконалих виробів, як фінікійські, то в VII ст. до н. є. вони потіснили фінікійців у торгівлі

аналогічними виробами.

Другою відмітною рисою грецької культури слід назвати демократизм. Це політична культура, в якій існував

особливий тип держави "всіх" (вільних, які мають громадянські права), а не держави "поза" й "над", що характерно

для східних деспотій. Грецький номос радикально відрізняється від фа китайських легістів, для яких правитель був

поза законом. Це створювало атмосферу свободи, творчості, єдності особистого та суспільного, етичного й естетичного

(гармонію інтересів). Основні проблеми спільно розв'язували на майдані (ахорі) ті, хто мав право голосу. Коли

врахувати, що то були лише чоловіки віком не молодше 20 років, то стає очевидним, що в типовому грецькому

місті таких було небагато. Отже, така безпосередня демократія, яку ми пізніше розглянемо більш докладніше,

можлива була лише в невеликих полісах. В елліністичних монархіях виникла вже інша політична культура.

Із демократизмом тісно пов'язана й така риса грецької культури, яку називають атмосферою змагання (агоном),

боротьби рівних, що походила від культових общинних ігор. Грецькі комедії, які зародилися від сільських хорових

пісень (слово "комедія" означає "пісня комосу" — святкової сільської процесії), виконувались у режимі суперечки —

агону двох напівхорів. Трагедія (буквально — "пісня козлів") виникла із жертовної хорової пісні, дифірамба, який

виспівували одягнені в шкури козлів сатири, котрі зображали постійних веселих супутників бога вина Діоніса. Після

перетворення в Афінах цього народного свята на загальнодержавне до хору був доданий актор, який вів із ним діалог,

відповідаючи на запитання хору. Потім додався другий актор, третій, і стародавній "хор козлів" остаточно

перетворився на драматичну виставу, що зумовило виникнення літературного жанру драми.

Політичні змагання — диспути на майдані, де переможців-ораторів визначали голосуванням, — були одночасно

політичною й загально-світоглядною складовою грецької культури. Змагатися могли лише рівні там, як. краще за всіх

розумілися на справедливості. В Афінах такими законодавцями були Драконт (кінець VII ст. до н. є.) і Солом

(початок VI ст. до н. є.). У деяких писаних правових нормах (наприклад, у іако нах Харонда на Сицилії) збереглися

традиції кровної помсти у вигляді таліонного права ("око за око"), в інших більші й менші злочини не

розрізнялися. Так, у законах Драконта будь-яка крадіжка каралася смертю. Звідси й походить вислів

"дракон(т)івські закони". Нові закони розвивали попередні звичаї. Так, за часів Гомера вбивця мусив сам очиститися

від душогубства, а за законами Драконта цю функцію повинні були виконувати посадові особи полісу, оскільки

вважалося, що вбивця зганьбив усю державу.

Крім певної правової інерції полісні закони містили й свідому протидію новим (торговельним) відносинам. Так, у

законах Селевка заборонялося посередництво в торгівлі. Селяни самі повинні були займатися збутом своєї продукції.

Законодавець не визнавав також письмових контрактів, вимагаючи, щоб угода укладалася в присутності свідків.

Нові суспільні прошарки (купці, ремісники, дрібні землевласники) у своїй боротьбі за владу зі старою

аристократією не відразу встановили демократичні порядки, а спочатку пережили стадію підтримки диктаторів

(тиранів). Явище тиранії було дуже поширене в грецьких полісах VII ст. до н. є. Серед тиранів було чимало людей

визначних здібностей, але в очах греків вони лишалися узурпаторами. Коли ж диктатори поставили на всі державні

посади своїх родичів і прихильників та спробували за допомогою найманих військ зробити свою владу спадковою,

греки побачили над собою ще гіршу владу, ніж аристократична олігархія. Це спричинило масові заворушення.

Мало кому з тиранів удалося передати владу дітям. Більшість із них було вбито чи вигнано. В Афінах, щоправда,

тиран Пісістрат передав владу сину Пппарху, але аристократія покликала на допомогу Спарту, і тиранію було

ліквідовано. Після цього почалася нова боротьба за владу між купцями, ремісниками й моряками, з одного боку, і з

аристократією — з другого, в результаті чого було здійснено політичну реформу. Замість 4 старих родових філ

було створено 10 нових територіальних. Тепер верховний орган — рада п'ятисот (по 50 представників від кожної

філи) змінила свій склад (раніше до неї входило 400 членів, тобто по 100 від кожної родової філи) на

демократичний.

Афіни — це типовий грецький поліс, тому на прикладі цього міста можна показати особливості полісної

демократії. В Афінах у період їх розквіту було 20 тис. повноправних громадян і 100 тис. вільних, але без

політичних прав (метеків — вихідців з інших місць). Рабів було 370 тис. Раби, метеки та жінки не могли брати

участі в зібранні, яке було найвищим органом влади. На ньому жеребкуванням обирали посадових осіб, які

стежили за виконанням прийнятих рішень і мали титул "архонт". Той, хто стежив за виконанням сімейного та

спадкового права, називався "архонт епонім", а той, хто відав сакральними функціями, — "архонт басилевс".

Греки вважали, що кожен здатний виконувати такі функції, і тому їх влаштовував такий спосіб обрання. Сократ

(470—399 до н. є.), щоправда, висміював цей метод. Афіняни, мабуть, і самі розуміли його недосконалість, оскільки

військових стратегів усе-таки обирали прямим голосуванням. Однак вони настільки побоювалися зловживань владою,

що зберігали жеребкування для всіх інших посад і при цьому запровадили заборону на повторні вибори однієї

людини на ту саму посаду. Демократичною рисою була також колегіальність управління. Обиралося 10 стратегів,

по одному від кожної філи, 10 астиномів, які наглядали за станом вулиць, 10 агономів, які опікувалися станом ринку й

розв'язували суперечки між продавцями та покупцями.

Основна ж виконавча влада перебувала в руках пританів, тобто членів ради п'ятисот. Кожна філа мала своїх 50

представників, і вони керували державою 1/10 року. Притани цілий день проводили на засіданнях, а третина їх

залишалася там і на ніч. Рада провадила листування з іноземними державами, приймала послів і готувала проекти

постанов, що ухвалювалися народними зборами.

Крім ради п'ятисот і далі існував аристократичний ареопаг, членство в якому було довічним. Але за ним було

залишено лише функції суду за навмисне вбивство та злочини проти релігії.

Народне зібрання скликали спочатку раз, а пізніше — чотири рази на місяць. На ньому надавали громадянство

й через страх перед тиранією виганяли найавторитетніших громадян методом остракізму (голосували глиняними

черепками з іменем небажаного). Людей, які вміли говорити на зібранні й переконувати в перевагах того чи іншого

закону, називали демагогами, не вкладаючи в це слово негативного смислу.

Афінська держава брала на себе турботу про непрацездатних і дітей громадян, які віддали своє життя за

батьківщину, допомагала бідним відвідувати театр (надавала спеціальну грошову допомогу). То були ранні

елементи соціалізму. І хоча сучасні бізнесмени негативно ставляться до високих податків на користь

непрацездатних і називають ціь податки "повзучим соціалізмом", все-таки у розвинених крімних пенсію навіть

іммігрантам, які не працювали на держави, куди вони в'їжджають. Це є переборення відчуженості людини від

резулііійііп її праці у світовому масштабі, і саме греки розпочали цей процес.

РАЦІОНАЛЬНЕ ТА ЕМОЦІОНАЛЬНЕ У ГРЕЦЬКІЙ КУЛЬТУРІ

Острівне землеробство в поєднанні з мореплавством і полісна демократія в поєднанні з ораторським

мистецтвом зробили грецьку культуру нетрадиційною. Боротьба грошей і демократії проти аристократії змінила

спосіб мислення греків. Вони почали критично аналізувати міфи, щоб світоглядно охопити нову ситуацію

боротьби. "Ворожість" і "любов" — ці дві божественні сутності — розглядаються у протиставленні та

взаємному доповненні. Висока оцінка боротьби, конкуренції, змагання поєднувалась із почуттям приналежності

до однієї й тієї самої спільноти, з потребою єдності та соціальної уніфікації. Ця діалектика мислення й дії

потребувала певної рефлексії, словесного оформлення, тому слово як знаряддя влади та інструмент філософ-

ського аналізу відіграє таку велику роль. Риторика й софістика, які аналізували форми мови як засобу перемоги в

дебатах, що відбувалися на зборах і в судових процесах, відкрили шлях дослідженням Арісто-теля (384—322 до

н. є.) щодо техніки переконання та процедури доведення. Протиставлення логіки істини, властивої

теоретичному знанню, орієнтаціям повсякденного життя з їх випадковими, правдоподібними висновками було

початком раціоналістичного ставлення до світу. Послідовний раціоналізм викликав опір греків, які намагалися

зберегти й богів, і аристократичні традиції, і рівновагу економічних інтересів. Тому жителі Афін судили за

безбожність видатного філософа Анакса-гора (бл. 500—428 до н. є.), який твердив, що сонце — не бог, а розпе-

чений камінь, що відірвався від землі та став зіркою. Анаксагору винесли смертний вирок, уникнути якого йому

вдалося тільки полишивши Афіни. Усім відома доля Сократа, який мав випити отруту за рішенням суду. Але

поява професійних мислителів, які все піддавали сумніву й усе намагались обґрунтувати, поклала початок новому

рівню культури, що передбачає право індивіда на особистий вибір програми поведінки. Деякі з цих програм,

сформульовані грецькими філософами, актуальні й нині. Зокрема, і досі відомий афоризм Демокріта (бл. 460 до н.

є. — рік смерті невідомий): "Бідність у демократії настільки краще благополуччя при царях, наскільки свобода краще

рабства". А один із сучасних фізиків Річард Фейнман (нар. 1918) висловив думку про те, що якби раптом зникли всі

сучасні фізичні знання, але залишилась одна фраза Демокріта "світ складається з атомів", то можна було б

реконструювати всю фізику, тобто відновити програму мислення сучасного фізика.

Але це вже сучасні оцінки внеску старогрецьких мислителів до європейського раціоналізму. А в самій Греції

помітнішим був внесок філо-софів-софістів — "наполовину філософів, наполовину політиків", як казав про них

(і про себе) Продік із Кеосу. Грекам вони були цікаві тим, що від розгадування таємниць природи люди

повернулися до осягнення самих себе. Ми вже згадували формулу Протагора: "Людина є міра всіх речей,

існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують". То був принцип відносності в теорії пізнання,

який передбачав, що можна про будь-яку річ висловити кілька суджень, що суперечать одне одному. Так,

здоровій людині мед здається солодким, а хворій — гірким, і обоє вони мають рацію, оскільки обидві ці якості

властиві меду. А отже, будь-якому доказу можна протиставити інший, протилежний, так само обґрунтований і

переконливий. Сильнішим виявиться той доказ, те судження, які більш практичні й більше відповідають потребам

життя. Не можна сказати, що якесь твердження більш істинне, ніж інше, а тільки — що воно корисне. Треба вміти

вибирати та переконувати людей у тому, що вибір був правильний.

Це й буде мудрість, або діалектика — мистецтво оцінювати предмет з різних, навіть протилежних боків, а також

уміння за допомогою доказів захищати будь-яку тезу, а потім переконливо спростувати її. Такій мудрості можна

було навчитись, і Протагор готовий був давати уроки, показуючи, як правильно вживати слова, як будувати систему

аргументів у суді чи на зборах. За свої уроки софіст уперше в історії Греції почав брати плату, причому чималу:

100 мін. Якщо врахувати, що навчений раб коштував 5 мін, а ненавчений — 150—180 драхм, то виходить, що

плата софістові дорівнювала ціні 20 навчених або 50 ненавчених рабів. Цей простий підрахунок дуже виразно

свідчить про те, що в Греції вміння публічного діалогу цінувалося надзвичайно високо. Ще переконливіше можна

оцінити грецьку винятковість, якщо порівняти грецьке ставлення до софістів з римським. Коли в II ст. до н. є.

грецький софіст Карнеад у Римі один день виголошував промову про необхідність справедливості, а наступного

дня — навпаки, що ніякої справедливості немає й бути не може, то римський уряд вигнав усіх філософів із Риму.