Лобас В.X. Українська і зарубіжна культура

Подождите немного. Документ загружается.

процесі розвитку, то ми наблизимося до конкретного знання того явища, яке вивчаємо, адже культура, як уже

було виявлено, відрізняється від "натури" й одночасно має з нею спільні риси. Спробуємо зрозуміти, у чому

полягає відмінність культури від "натури" та як вона сформувалася.

Відомо, що люди є біологічними й соціальними істотами водночас. Але не дуже зрозуміло, як ці дві складові

співвідносяться. Про конфлікти серця й розуму вже багато сказано в любовній ліриці, але кожне нове покоління

знову й знову розв'язує цю проблему. Для неї немає способу загального розв'язання, і на рівні міжособистісних від-

носин його й не може бути.

Але ми розглядатимемо проблему співвідношення біологічного й соціального на іншому рівні — суспільно-

історичному, бо таким чином легше виявити момент повторюваності, універсальності. Це дасть можливість

використати дані різних наук і наблизитися до розуміння різних варіантів розв'язання проблеми, їх сильних і слабких

сторін.

Якщо спробувати згрупувати все розмаїття позицій у розв'язанні проблеми походження людської культури та її

відмінностей від біологічних форм поведінки, можна виокремити три основних підходи.

Перший з них можна назвати еволюціоністським. Його прихильники називають себе соціобіологами,

розглядаючи культуру як продовження й ускладнення тих форм поведінки, що властиві тваринному світові. Зокрема,

вони звертають увагу на альтруїзм, тобто здатність пожертвувати собою заради інших, і колективізм — схильність до

співпраці. Наводиться багато прикладів, які свідчать про те, що такі форми поведінки притаманні не лише вищим

тваринам, а навіть птахам. До того ж видатний австрійський зоолог Конрад Лоренц (нар. 1903) пише про і

втрату людством соціальності як про один із восьми смертних гріхів цивілізованого людства, що ставить людей

нижче птахів, котрі, як і нормальна людина, мають вроджені "реакції на асоціальну поведінку" [10, с. 6]. Звичайно,

такий висновок видається досить несподіваним для тих, хто вважає індивідуалізм відмітною рисою

цивілізованого суспільства й позитивним явищем, і цим він цікавий. Крім того, його можна використати для

пояснення причин тієї популярності, якої набуває в останні роки психотренінг, що ставить за мету лікування від

індивідуалізму. Правильно, звичайно, і те, що людські форми поведінки мають свої прототипи у тваринному світГ,

але пряме їх ототожнення суперечить закону переходу кількісних змін у якісні.

Другий підхід можна було б умовно назвати концепцією гріхопадіння. Сюди можна віднести безліч зовсім

несхожих міркувань богословів та атеїстів, фізиків та істориків. Об'єднує їх теза про ненормальність людської

поведінки порівняно з тваринною. Причини наводяться різні: порушення заборон Бога, божевілля, радіація, вплив

магнітного поля Землі. Останні дві тези підкріплюються даними фізики та антропології. Зокрема, автори

посилаються на певну відповідність між періодами геомагнітної інверсії (зміни магнітних полюсів Землі) та стадіями

антропогенезу. Використовуються також аналізи ґрунту зі Східної Африки, де було виявлено перших прямоходячих

істот, щоб показати зв'язок цього явища з підвищеною радіацією в тій місцевості [3]. Ми не будемо детально

аналізувати ці матеріали. Відзначимо лише сумнівність такого підходу в цілому, оскільки він суперечить

еволюційній теорії Дарвіна й орієнтує на чудо чи випадок, недоступні для наукової реконструкції.

Третій підхід названо трансформаційним, щоб підкреслити ідею перетворення біологічного на соціальне як

певного закономірного процесу. Ця позиція найбільш докладно обґрунтована у працях Юрія Се-менова, який пише:

"Формування людського суспільства було процесом приборкування зоологічного індивідуалізму, яке завершилось

утвердженням людського колективізму. Соціальне могло виникнути лише в напруженій боротьбі з біологічним" [19,

с. ЗО]. Для розкриття суті цього підходу потрібні додаткові пояснення. Насамперед слід оцінити типову форму

поведінки у тваринному світі. Якщо врахувати, що так звані суспільства комах (бджіл, мурашок) — це не об'єднання

автономних організмів, а лише такий особливий "надорганізм", в якому групи комах виконують роль певних органів,

то типовою формулою організації групової поведінки тварин можна вважати стадо. Це доволі жорстка система.

Принцип її впорядкування називають принципом домінування чи панування, що означає ієрархію підлеглості. На

чолі стада стоїть фізично найсильніший самець, якому беззастережно підкорюються всі. На другому щаблі стоїть

слабший самець, який підкорюється вожакові, але пригнічує всіх інших. І так кожна істота у складі стада посідає

певне місце в ієрархії сили [8].

Такий тип порядку був винаходом еволюції й забезпечував виживання, оскільки зменшував кількість бійок.

Особина нижчого рангу не осмілюється доторкнутися до ласощів у присутності істоти вищого рангу. Приналежність

до вищого рангу може набувати й деяких зовнішніх, символічних форм. Так, у стаді північних оленів розмір рогів

свідчить про фізичну силу, і там діє "ієрархія рогів". У стаді людиноподібних мавп принцип домінування діє й досі,

але у стаді предків сучасних людей його, мабуть, було порушено, що антропологи пов'язують із фактом використання

кам'яних знарядь праці, які були також і зброєю. Кам'яна сокира давала можливість несподіваної перемоги

слабшого над фізично сильнішим. Від цього моменту ієрархію фізичної сили було порушено. Боротьба за

самок,кількість яких із переходом до прямохо-діння до того ж зменшилася внаслідок збільшення смертності під час

пологів, зумовила ситуацію самознищення. Цю гіпотезу підтверджують тим, що черепи австралопітеків, як правило,

знаходять пробитими. Це антропологічні дані, які можна трактувати по-різному, оскільки справжньої

повторюваності немає. Знахідки ці поодинокі, неповні, вони перебували та виявлені за різних умов.

На підтвердження цієї гіпотези можна скористатися досить надійними даними культурології. Так, культурологи,

вивчаючи звичаї різних народів, виявили універсальне культурне правило — заборону інцесту, юбто статевих зносин

між найближчими родичами. Універсальність цього правила свідчить про його необхідність і може бути

аргументом на користь тієї думки, що далекі предки сучасних людей змогли припинити самознищення

запровадженням такої заборони. Оскільки ця заборона належить до найважливішої функції живого — продовження

роду, вона не могла бути повною, а поширювалася тільки на членів первинної орди-роду, які вважалися братами й

сестрами, а поза межами роду шлюбні відносини дозволялись із представниками іншого роду. Звідси й виникає

поняття "екзогамія", тобто зовнішній шлюб. Із появою звичаю екзогамії можна говорити про наявність культури —

такої форми поведінки, за якої біологічні потреби (розмноження) підпорядковані соціальним (спільній діяльності без

конфліктів).

Отже, культура не є просто продовженням біологічних форм поведінки чи їх відкиданням. Це діалектичний процес

заперечення зі збереженням необхідного. Наприклад, продовження роду триває, але цей процес регламентується

чинниками культури, тобто є частиною складнішої системи, ніж біологічна. Справді, у суспільстві зберігаються всі

життєво важливі процеси, проте вони регламентуються великою кількістю заборон (подібних до табу в первісному

суспільстві, а також моральних, юридичних, технічних правил безпеки) і зобов'язань, які треба вивчити й засвоїти,

щоб стати повноправним членом суспільства. Крім цих регламентацій біологічних процесів до складу культури

входить велика й постійно збільшувана кількість норм поведінки, що прямо не стосуються життєвих процесів. Це

виробничі технології, математичні, граматичні та музичні правила, дотримання яких забезпечує успіх у 20 тис.

сучасних професій. Не завжди ці норми поведінки узгоджені між собою й корисні людству, але спільне для них

полягає в тому, що вони формуються поза межами людського тіла й засвоюються після народження в соціальних

умовах. Якщо новонароджена дитина з тих чи інших причин позбавлена можливості розвиватися так, щоб

засвоїти соціальні (культурні) норми, вона втрачає можливість стати людиною. Легенди про Мауглі й Тарзана не

мають нічого спільного з реальними можливостями тих дітей, які залишилися поза суспільством. У світовій

літературі описані десятки випадків виявлення дітей серед тварин. У кожному з них у малюків були відсутні

мова, прямоходіння, інтелект. Але всі ці випадки піддаються сумніву, оскільки невідомий час перебування дітей

серед тварин. Є ще один жорстокий експеримент, який сама природа поставила над людиною, позбавивши її

можливості засвоїти культуру, — сліпо-глухонімота, яка розглядатиметься далі.

КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНА ПРОГРАМА ПОВЕДІНКИ

Явище сліпоглухонімо™ й педагогічні зусилля, спрямовані на його переборення, можуть бути моделлю для

розуміння суті культури та способів її засвоєння.

Діти, позбавлені через дефекти зору й слуху можливості сприймати інформацію з навколишнього світу,

перебувають щодо здатності навчання в гіршому стані, ніж тварини. У них відсутній навіть рефлекс "що таке?". Вони

абсолютно байдужі до спроб зацікавити їх чим-небудь. Тому вихователі говорять про таких дітей, що вони схожі

на рослини. І все-таки з історії педагогіки відомі кілька випадків успішного виховання сліпоглухонімих дітей. Це Л.

Бріджмен — вихованка американського педагога Хоува (про неї докладно розповів Ч. Діккенс), відома як

"чудо століття" Е. Келлер — вихованка А. Суліван, і всесвітньо відома письменниця О. Скороходова —

вихованка І. Соколянського. Але найбільш вражаючий факт став відомий у лютому 1975 р., коли було

опубліковано матеріали засідання вченої ради факультету психології Московського університету. Виявилося, що на

цьому факультеті успішно навчаються четверо сліпоглухонімих — С. Сиротін, Ю. Лернер, О. Суворов і Н.

Корнєєва. Усі вони виховувались у Загорському інтернаті під керівництвом А. Мещерякова — учня І.

Соколянського. Та обставина, що виховувалася група, а не одна особа, дає можливість розглядати цей експеримент за

науковими критеріями, оскільки тут маємо повторюваність, за якої можлива закономірність.

Основним механізмом формування людських якостей виявилася спільна дія (спочатку примусова) вихователя з

вихованцями із самообслуговування (їсти ложкою, а не руками, одягатися та ін.). Після формування в дітей образів

предметів і дій з ними початкові ланки цих дій, що виконуються дорослими, використовуються спочатку ними ж, а

потім дітьми для сигнальної функції. Так починається мова жестів і виникає новий вид діяльності — спілкування. Це

жести, які принципово відрізняються від виразних рухів тварин, оскільки вони зображальні, а не виражальні. Вони

зображають предмет або дію з ним і тим самим виносять образ предмета за межі психіки, де він стає доступний

іншим. У цій операції закладається вихідна клітинка культури. Засвоюючи призначення певного предмета, дитина

засвоює інформацію, закладену людьми під час його створення; засвоюючи спосіб позначення предмета чи дії з

ним — спосіб акумуляції й передавання інформації поза межами свого організму. У цьому полягає принципова

відмінність соціальної інформації від генетичної, яка не може швидко змінюватись І обмежена кількістю клітин

організму. Використання певних знарядь для задоволення біологічних потреб веде до розриву автоматичного

ів'язку між потребою та предметом для її задоволення. Так створюєть-• и пауза, можливість для міркування й

вибору — суто людська программа.

Отже, соціальний спосіб передавання інформації схожий на генетичний (нагромадження корисних змін і

відтворення в нових знаряддях), але» протилежний йому за своєю суттю через несумісність із органічним «кріпленням

та автоматичним відтворенням. Якщо генетична пам'ять • •пмежена, то зовнішня пам'ять, якою користується

соціальна система, не має меж. Будь-яка річ (будинок, споруди, знаряддя праці, предмети побуту) може стати носієм

соціальної інформації для кожного нового покоління людей, які продовжують культуру попередніх поколінь. Якщо ж

спадкоємність порушується, то зв'язок часів намагаються відновити археологи, вивчаючи втрачені культури за

допомогою речових носіїв інформації, які не дуже зручні, оскільки створені для виконання певної ділової, а не

інформаційної функції. Спеціально для нагромадження й передавання інформації людство створило велику

кількість знакових систем. Це насамперед звукові мови (попередником яких, мабуть, була мова жестів) та їх писемні

репрезентації (ієрогліфічна, складова та алфавітна), математична та хімічна символіка, малюнок і креслення, музична

та шахова нотації, дорожні знаки й різноманітні торгові марки. Останнім часом дедалі більшого значення

набувають машинні мови.

Уся сукупність інформації, якою володіє певна група людей за допомогою речових і знакових носіїв

інформації, становить пам'ять групи, до складу якої належить знання не лише певних технологій (виробництва

чи мислення), правил, інструкцій, а й того, що інші люди теж обізнані з цими правилами. І це дає їм

можливість взаємодіяти навіть за відсутності безпосередніх інформаційних контактів. Так, автомобілісти на

перехресті можуть не бачити один одного, але діяти узгоджено, оскільки розраховують на однакове розуміння

всіма учасниками вуличного руху його правил. Представники різних етнічних або професійних культур

можуть сприймати одні й ті самі моральні чи юридичні конструкції з протилежних позицій. Скажімо,

відомий психолог В. Лефевр виявив серйозні розбіжності в реакціях корінних американців і радянських емігрантів

за допомогою простого тесту. Він ставив перед ними чотири прості запитання:

1. Чи повинен лікар приховати від хворого діагноз онкологічного захворювання, щоб зменшити його

страждання?

2. Чи треба покарати злочинця суворіше, ніж передбачає закон, щоб іншим не кортіло?

3. Чи можна неправдиво свідчити на суді для врятування невинного?

4. Чи слід підказати другові на іспитах?

Виявилося, що на всі чотири запитання американці відповідали "ні", а радянські емігранти — "так".

Ці результати можна пояснювати по-різному: як неповагу до закону, схильність або несхильність поєднувати

добро та зло, здатність особисто розв'язувати світоглядні проблеми [9; 17]. Тут лише зазначимо, що різні людські

спільноти мають різну культуру, оскільки їхні представники реагують протилежним чином на ту саму інформацію.

Отже, інформація, пам'ять є лише передумовою культури. Культурою інформація стає лише тоді, коли з пам'яті про

минуле вона перетворюється на програму майбутньої поведінки. Слово "програма" тут можна розуміти й у

кібернетичному значенні як певну послідовність команд, кожна з яких складається з адреси елемента та коду операції, і

в культурологічному, коли його можна наблизити до терміна "архетипи", щоб позначити певну сукупність

стандартних реакцій, властивих якійсь спільноті, що засуджує відхилення від цього стандарту.

Бути культурною людиною означає входити до складу певної спільноти, бути здатним мислити, відчувати й діяти у

визначеній послідовності, що дає змогу стати передбачуваним. Якщо людина сказала "а", то мусить сказати "б";

якщо сказала "один", то мається на увазі, що наступним числом буде "два". Але знання норм ще не гарантує їх

виконання: злочинці добре вивчають юридичні норми, щоб ефективно їх порушувати. Отже, поняття "культура" має

бути доведене до оцінювання вчинків людей, які відповідають або не відповідають певним взірцям. Введене поняття

"програма" охоплює собою знання правила та схильність до дії чи саму дію відповідно до цього правила.

Звичайно, соціальна програма не може бути однозначною на відміну від генетичної чи машинної. У суспільстві

одночасно зі стандартом існує творчість, яка порушує існуючу програму, а потім сама стає новим стандартом. Крім

того, можливі різні варіанти співвідношення поколінь з більшим або меншим дотриманням стандарту та з можливим

впливом молодшого покоління на старше. Так, відомий сучасний етнограф Мар-гарет Мід (1901—1978) виокремила

за цією ознакою три типи культур. Перший із них, у яких старші навчають молодших і в останніх не виникає ані

сумнівів, ані бажання усвідомити свою залежність від стандартів, названо постфігуративними. Другий тип культур

іменується кон-фігуративними, аби підкреслити ту обставину, що діти й дорослі вчаться у своїх ровесників. І нарешті,

третій тип культур, у яких дорослі вчаться також у своїх дітей, названо префігуративними. Якщо перший тип

властивий примітивним суспільствам, другий — усім великим цивілізаціям, то третій лише зароджується.

В усіх типах культур зберігається одне спрямування — упорядкувати хаос. При цьому чим важче досягти порядку,

чим він менш імовірний, гим вищим вважається. Можна провести таку аналогію: на триколісному велосипеді може

їздити дитина, на двоколісному — доросла людина, а на одному колесі — лише циркач. Завдання культури

полягає в боротьбі з ентропією, тенденцією до хаосу. Як говорив засновник кібернетики Норберт Вінер (1894—

1964), ми пливемо вгору проти течії, борючись із величезним потоком дезорганізованості, який відповідно до

другого закону термодинаміки намагається все звести до теплової смерті, загальної рівноваги та однаковості. До

цієї думки Н. Вінера можна лише додати, що останніми десятиріччями виявлено нові способи впорядкування світу

за рахунок трансформації хаосу в тимчасовий порядок. Це вже не рух проти течії, а реорганізація самої течії,

підсилення наявних у ній тенденцій до самоорганізації. Ці явища вивчає нова наукова дисципліна — синергетика,

про яку згадувалось у підрозділі 1.1.

Наголошуючи на програмності культури, її орієнтації на впорядкування дійсності за певними зразками,

виробленими людьми, не варто забувати, що культура має у своєму складі й протилежний механізм —

відхилення від стандарту. Скажімо, раніше йшлося про творчість як порушення стандарту, але результати творчості

мають бути визнані, тобто якось узгоджені з попередніми перевіреними досягненнями. Прикладом може бути

співвідношення класичної та некласичної фізики, які суперечать одна одній, але існує принцип відповідності, за

яким об'єкти одних розмірів і швидкостей описуються класичною фізикою, а інших — не-класичною. Крім цих

ситуацій у культурі є спеціальні механізми навмисного відхилення від норми без перспективи узгодження з

попередніми стандартами (у поезії й під час формулювання парадоксів). Це такі відхилення, які виявляють

можливість нового типу порядку чи вказують на якусь невпорядкованість. І нарешті, треба звернути увагу на те,

що максимальна впорядкованість перетворюється на свою протилежність, штамп, який веде до втрати змісту, тобто

до здатності впорядковувати невпорядковане. Так, у суспільному житті максимальна регламентація переростає в

бюрократизацію, а фольклор зберіг чимало веселих прикладів того, як дурень застосовує правильні ритуальні

формули за межами їх застосування.

Із двох протилежних механізмів культури (упорядкування та відхилення) важливішим є механізм упорядкування та

програмування поведінки людей за допомогою структуризації дійсності. Це — звичайна мова, структурний

"штампувальний пристрій", який перетворює "відкритий" світ реалій у "закритий" світ імен. Звичайна мова забезпечує

спільноті, яка нею користується, "презумпцію комунікабельності", тобто здатність позначити словом і прийняти до

уваги будь-яку нову реальність. Звичайній (етнічній) мові вдається поєднувати альтернативні вимоги: норму та

відхилення, старе та нове (моду), стабільне та рухливе.

На основі етнічних мов формується велика кількість вторинних знакових систем, які розвивають одну зі сторін,

властивих звичайним мовам. Правила, ритуали, математика, логіка, інструкції, машинні мови підсилюють момент

стабільності в соціальній програмі. Міф, казка, шаманство, анекдот, карикатура, поезія реалізують вихід за межі

стандартного.

Для засвоєння окремим індивідом суспільної культури в усій її складності стихійно сформувалися певні типи

й організації, що називаються соціокодами.

ІСТОРИЧНІ ТИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ КУЛЬТУРИ (СОЦЮКОДИ)

Оскільки соціальна (позагенетична) інформація нагромаджується за межами організмів людей, для її засвоєння

потрібне спілкування (між індивідами, професійними групами, поколіннями, різними науковими школами в межах

однієї професії). Існують три різновиди спілкування: комунікація, трансляція та трансмутація.

Комунікація — це обмін оперативною інформацією. Вона забезпечує взаємодію людей і життєдіяльність усього

суспільства. Комунікація буває безпосередня, з адресами спрямування інформації, й опосередкована за допомогою

засобів масової комунікації, які надсилають інформацію не конкретному адресатові, а якійсь множині можливих

адресатів.

Безпосередня комунікація має на меті перевірку та стабілізацію існуючих норм взаємодії. Сюди належать

повсякденні формули ввічливості, які мають ритуальне, а не інформаційне значення, сигнали готовності до праці,

повідомлення про функціонування технічних систем. Якщо нідсутні відхилення від стандартних норм, то немає й

підстав для комунікації. Якщо ж відхилення є, комунікація стає бурхливою. Отже, головний режим безпосередньої

комунікації мовою кібернетики називається негативним зворотним зв'язком, а її головне призначення — підтримка

га збереження однозначних відповідностей між світом знання та світом діяльності.

Трансляція — це спілкування, спрямоване на соціалізацію молоді, її уподібнення старшому поколінню за

допомогою відповідних організацій (сім'ї, школи, вищих навчальних закладів) і засобів. Основний режим цього

спілкування — навчання. Він відрізняється від розглянутого раніше режиму негативного зворотного зв'язку, в

якому кому-міканти вважаються рівноцінними й повноцінними носіями соціальних норм, тим, що така рівність

відсутня. Якщо одна сторона спілкування (батьки, вихователі, викладачі) володіє масивом інформації, то інша — ні.

Крім того, немає гарантії, що всі засвоюють це знання з однаковою швидкістю й достатньо адекватно. Тому

трансляція зорієнтована на якогось середнього чи навіть найслабшого учня. Діє щось подібне до "закону

ескадри", швидкість якої визначається швидкістю найтихо-хіднішого корабля. Засоби трансляції можуть бути

формальними (урок, лекція) і неформальними (атмосфера сім'ї, приклад друзів). У первісних культурах

регламентується й роль сім'ї: часто матір усувають від виховання синів, а старі люди вважаються офіційними вихо-

вателями дітей.

Трансмутація — різновид спілкування, за допомогою якого вносяться зміни до наявних стандартів

поведінки (мислення, переживання, діяння). Це наукові дискусії, пропаганда нових знань, технологій, виробів.

Головний режим трансмутації — пояснення. Він нагадує навчання, але принципово відрізняється від нього,

оскільки у трансмута-ційному поясненні завжди є нове, відоме лише новаторові, який створив об'єкт пояснення.

Цей об'єкт унікальний і новий, тому не існує стандартних процедур пояснення. їх теж змушений вишукувати

новатор. Якщо вчитель передає учневі створені в різні часи і не ним фрагменти знання, намагаючись

упорядкувати їх так, щоб зрозумів кожен, то новатор пропонує нові фрагменти знання та, можливо, навіть нові

конструкції, які не кожному зрозумілі. Так виникає конфлікт між ролями вчителя та новатора. Певною мірою

його вирішують у вищих навчальних закладах, де викладають дослідники, а студенти працюють у проблемних

лабораторіях.

У ширшому значенні конфлікт трансмутації та трансляції є визначальною сучасною рисою взаємодії

різних наук і етнічних культур. Наукові журнали, створені для виконання трансмутаційних функцій, поступово

перетворюються на органи трансляції й відхиляють ту наукову продукцію, яка відрізняється від існуючих

стандартів. Особливо помітно це тоді, коли до професійних журналів надсилають оригінальні статті

представники якоїсь іншої професії. Аналогічна ситуація спостерігається, коли наукові досягнення розвинених

країн потрапляють у традиційні суспільства. Вони там перетворюються на ритуальні конструкції. І навпаки,

усілякі засоби розрядки (наприклад, фільми про злочинців, поведінку сексуальних меншин і несоціалізованої

молоді), що усувають напруженість у жорстокому технологічному й конкурентному світі, — це відхилення від

соціальних норм, проте за умов нашої країни вони перетворюються на зразок якогось незвичайного порядку,

тобто на реальне відхилення від норм. Так ненормальне перетворюється на нормальне.

Усі ці приклади свідчать про те, що функція стандартизації домінує над функцією новації за всіх часів і в усіх

культурах, але конкретна питома вага комунікації, трансляції та трансмутації буває різною. Протягом історії

людства було вироблено три різних способи організації соціальної інформації, що забезпечують її єдність,

механізми спілкування (комунікацію, трансляцію, трансмутацію) і квантифікацію масиву спільної інформації на

порції, які були б доступними індивідові. Ці типи організації називають особисто-іменним, професійно-іменним і

універсально-понятійним (європейським) соціокодами [14].

Особисточменний тип соціокоду властивий первісним культурам, у межах яких стан засвоєння соціальної

програми поведінки фіксувався за допомогою спеціального обряду посвячення в дорослі (ініціації), під час якого

підлітку надавалося "доросле" ім'я. Кількість таких імен була обмеженою, їх пам'ятали старики. Кожне з них

відображало певні функції у процесі полювання. Той, хто одержував відповідне доросле ім'я, віднині мав

удосконалювати себе в певному мисливському напрямі. Отже, ім'я людини було водночас назвою певної

підпрограми, а сукупність таких підпрограм формувала всю соціальну програму (була її соціокодом) та інтегрувала

мисливський колектив. Виникав синкретичний, нерозривний зв'язок соціальних значень (культури) і соціальних

функцій (соціальної структури). Така нерозривність підтримувалася й містичним ставленням до слова. Ім'я

вважалося невід'ємною частиною того, хто його носив, і вимовити його означало доторкнутися до носія імені. Тому

своє доросле ім'я новопосвячені старанно приховували. Це давало додатковий трансляційний ефект, адже те, що не

підлягає розголошенню, краще запам'ятовується.

Нині теж частково зберігається містичне ставлення до імені. Так, на початку XX ст. серед православних

виникла секта ім'яславців, які твердили, що слід славити ім'я Бога, а не Його самого. їх переслідували як

православна церква, так і радянська влада. Академік Дмитро Лихачов (1906—1999) писав про те, що на Соловках

були в'язні з жіночого ім'яславського монастиря, яких визнали контрреволюціонерами за те, що вони відмовлялися

назвати своє ім'я. Це було розцінено чекістами як конспірація. Більш типовим явищем є вибір батьками іначливого

імені для власної дитини. У цьому випадку діє психологічний механізм стимуляції носія імені бути гідним його. Але

це вже явище сучасної культури, у якій особисто-іменний код не відіграє визначальної ролі.

Професійно-іменний тип кодування виник у землеробських суспільствах, де став можливим поділ праці. У

стародавніх землеробських цивілізаціях (Єгипті, Індії, Китаї) близько 80 % населення було зайнято в землеробстві, а

20 % мали інші професії — гончарів, ковалів, воїнів, писарів або навіть муміфікаторів у Єгипті чи душителів у

Індії. Кожна професія мала свого бога, і його ім'я було іменем цілої групи людей, що володіла такою професією.

Трансляція професійної інформації відбувалася в межах сім'ї, від батьків до дітей. Відносини обміну між

представниками різних професій жорстко регламентувалися, створюючи стабільну соціальну структуру. Такий тип

відносин зберігається й сьогодні у традиційних суспільствах. Найкраще це видно на прикладі культури Індії, де

існують навіть спеціальні імена для тих, хто обслуговує інших (каміни), і тих, хто одержує послуги

(джад>кмани). Для представників різних каст фіксуються різні розміри компенсації за одну й ту саму послугу.

Скажімо, джаджмани з вищої касти брахманів платять ковалеві 10,5 фунта зерна з кожного плуга, тоді як джаджмани

з інших каст — 14 фунтів незалежно від обсягу фактично виконаних робіт.

Універсально-понятійний (європейський) соціокод виник у нетрадиційній Греції. Його поява була зумовлена

острівним землеробством, яке в поєднанні з піратським мореплавством позбавило греків можливості виділити 20 %

населення для розвитку ремесел. Вихід було знайдено в поєднанні професій. Для цього інформація мала стати загаль-

нодоступною, письменність — загальною, закон мав набрати форму номосу й поширюватися на універсальні

("громадянські"), а не професійні характеристики людини.

Греки доволі довго заздрили тим країнам, які зберегли професійно-іменний тип кодування. Традиційні країни,

особливо Китай, створили переважну більшість технічних винаходів, якими користувалися в Європі до XX ст. Лише

науково-технічна революція показала цілковиту перевагу універсально-понятійного типу кодування, і сучасні країни,

що зберегли традиційні типи кодування, шукають своїх шляхів у XXI ст. Деякі з них (Японія) поєднують різні типи

соціокоду, інші намагаються радикально змінити основний тип соціокоду. Наш шлях ще не цілком визначився. Але

значною мірою він зумовлений тим, що географічно та історично ми перебуваємо в Європі. Європейські культурні

стандарти засвоюються в сім і, школі, вищому навчальному закладі и видаються єдино правильними, навіть

природними. Насправді ж існує надзвичайно багато способів перевпорядкування природи (власної й навколишньої) і

суспільства. Кожен із цих способів є певною послідовністю дій, певною технологією світозабудови (організації буття).

Різні народи створюють різні світозабудови, але прийоми, якими вони користуються, у чомусь повторюються.

Культурологія дає можливість виявити цю "механіку культуротворення" (мімесис — катарсис, універсалізм — ло-

калізм, культурна ідентифікація — відволікання), визначити спільні й відмітні риси в реалізації цих прийомів залежно

від географічних та історичних умов. Знаючи, як створювалися різні культури, ми зможемо оцінити їх теперішній стан,

можливості спілкування з ними без конфліктів, а також краще зрозуміємо самих себе.

1.3. ПЕРВІСНА КУЛЬТУРА

Системний підхід до культури, висвітлений у двох попередніх підрозділах, орієнтує на виявлення

співвідношення між технологічною, соціонормативною та символічною підсистемами культури.

Первісна культура є рубежем, що відділяє світ людей від світу тварин. Деякі універсальні культурні правила, про які

йшлося в попередньому підрозділі (наприклад, екзогамія), свідчать, що первісну культуру треба вважати необхідним

етапом розвитку будь-якої земної культури. Тому аналіз складових (підсистем) цієї культури може бути певною

моделлю, що допоможе зрозуміти механізм формування та Функціонування вищих рівнів культури.

Первісну культуру вивчають археологи, етнографи, етнологи. Археологи мають справу зі знаряддями праці та

предметами побуту, якими користувалися первісні люди. За матеріалами для виготовлення зна-(ждь і ступенем їх

досконалості можна виявити висхідну лінію в рознижу культур (камінний, бронзовий, залізний віки).

І тнографія (від грецьк. еіїпо$ — плем'я, народ і дгорЬо — пишу) • формувалась у XIX ст. і за цей час описала

багато звичаїв народів, що мм|збували в XIX ст. на стадії первісної культури. Тепер таких народів •«лишилося набагато

менше. Частина їх інтегрувалась у сучасну циві-ЛІІіцію, частина вимерла внаслідок порушення ритму життя, спри-

чиненого зіткненням із більш розвиненими культурами. Саме тому уряд Бразилії заборонив контакти з племенами, що

мешкають у малодоступних джунглях, оголошених національним парком Шінгу.

За підрахунками спеціалістів, на планеті тепер залишилося до 50 тис. осіб, які забезпечують своє життя лише

збиранням і полюванням. Тому дослідники первісної культури схильні вважати себе не етнографами, а

етнологами, котрі намагаються виявити певні закономірності, а не

екзотичні культурні явища.

Такий підхід влаштовує культурологію, що орієнтується на системне дослідження будь-якої (первісної чи

сучасної) культури. І це не лише внутрішня потреба науки в самовпорядкуванні, а й відповідь на певний

соціальний запит. Енергетичні, демографічні та екологічні проблеми сучасного людства потребують пошуків

загальнолюдських закономірностей, які б дали змогу перейти від стихійної культурної еволюції до керованої

людським розумом. Через те культурологічними проблемами починають займатися спеціалісти багатьох

професій: математики, інженери, менеджери тощо. Зовсім не випадковою є та обставина, що засновником

знаменитого "Римського клубу" був італійський менеджер А. Печчеї, автор книги "Людські якості".

Фінський менеджер П. Куусі, працюючи у складі Ради Міжнародного інституту прикладних системних

досліджень, розробив оригінальну версію виникнення сучасних глобальних проблем як наслідку конфлікту між

біологічною та культурною еволюцією й запропонував концепцію "біологічно-соціологічного синтезу" для

розв'язання цих проблем. Він обгрунтував свою концепцію цікавими результатами економічних, демографічних і

антропологічних досліджень, що дають уявлення про співвідношення технологічної, соціальної та символічної

складових культури на різних етапах її еволюції [5, с. 115]. Вважаючи К. Маркса найбільш впливовим

соціальним філософом XIX ст., а його ідеї правильними для аналізу будь-якої історичної епохи, П. Куусі спирається

на дві основні тези марксизму: про те, що головним історичним фактором, який визначає самосвідомість і соціальні

відносини людей, є засоби виробництва матеріальних благ; що історичні епохи розрізняються за рівнем, якого

досягла людина у використанні природних ресурсів.

Ці засадничі тези конкретизуються стосовно первісної культури за допомогою міркувань Л. Байта і

результатів досліджень сучасного етолога (спеціаліста, що вивчає форми поведінки) М. Харріса, який, ви-

користовуючи порівняльні методи, зміг реконструювати форми взаємодії первісних людей із природою та між

собою. За М. Харрісом, виробнича діяльність первісних людей, що обмежувалася збиранням і полюванням,

забезпечила ріст їх чисельності до 4—8 млн чол. У період, що завершився десь 15000 р. до н. є., а потім

(між 12000 і 8000 р. до н. є.) ця чисельність зменшилася наполовину. Така демографічна криза — прямий

наслідок взаємодії людей із природою. Якою ж була ця взаємодія? Люди жили невеликими групами (чисельністю

близько 40 осіб) і вели кочовий спосіб життя. Така кількість, на думку Л. Байта, є оптимальною.

Здобування їжі, статеве життя й самозахист — це потреби, які прив'язують індивіда до конкретної

соціальної групи. Якщо вона збільшується настільки, що територія стає замалою, частина людей відділяється,

але групою, а не одноосібно. Така невеличка група теж потребує для свого існування певної території, площа якої

залежить від природних умов. В європейських умовах для виживання однієї людини за допомогою технології

збирання й полювання потрібно було близько 2 км

землі. Отже, плем'я із 40 осіб потребувало 80— 100 км

землі (що дорівнює приблизно території сучасного Києва). За тих умов на території сучасної України могло б

жити щонайбільше 300 тис. осіб.

Деякі досягнення в технології полювання (застосування пасток, отруєних стріл) призвели до різкого

зменшення кількості дичини, а иідповідно — і до вимирання людей. Зменшення чисельності людей відрізнялося

від аналогічних процесів у тваринному світі. Антрополо-ІІІМ і етнографам давно відомий звичай кочових племен

регулювати свою чисельність у разі нагальної потреби. Коли їжі замало, її припиняють давати старим, а також

найменшим за віком дітям (спочатку дішчаткам, а потім хлопчикам). Така поведінка обумовлена ще й потре-бою

пересування. Підраховано, що жінка-бушменка змушена була проносити кожну дитину 7—8 тис. кілометрів,

перш ніж та досягне чо-іирирічного віку. Діти, які з'являлись у такий час, були завадою. За оцінками

антропологів, кількість убитих дітей сягала 50 % новонароджених. У книзі М. Харріса "Канібали і королі" (1971)

така поведінка ііннається типовою для кочових племен, а звичай убивати спочатку дів-магок, що стануть майбутніми

матерями, кваліфікується як "яскравий приклад перемоги культури над природою" [5, с. 105].

ВІДМІТНІ РИСИ ПЕРВІСНОЇ КУЛЬТУРИ

Иоіглянутий спосіб життя первісних людей свідчить про те, що тех-''пічна підсистема первісної культури

(збирання та полювання) ім'їинула на її соціонормативну й символічну підсистеми. Дивні й негуманні з

сучасного погляду звичаї, тобто узвичаєні норми поведінки та уявлення про цінності, відповідали тій формі

взаємодії з природою, яка була можлива за сикористання кам'яних знарядь праці. Міркування Л. Байта про

оптимальну для забезпечення основних функцій життя чисельність племені показують, що первісні люди грали з

природою в жорстоку гру, правила якої вони не могли змінити. Виживали лише ті племена, які досить жорстко

обмежували себе в репродуктивній функції та у функції збереження носіїв соціальної пам'яті (старого

покоління). Таке суспільство не могло відхилятися від вироблених стандартів поведінки. Якщо на стадії

формування культури виникло лише одне універсальне культурне правило (екзогамія), що регулювало статеві

відносини, то сформована первісна культура мала вже чималу кількість обов'язкових правил взаємодії з

навколишньою природою. Звичайно, за різних кліматичних умов і в різних регіонах планети ці правила істотно

різнилися в деталях, але скрізь вони підпорядковувалися завданню колективного виживання у відповідних

природних умовах. Природа ніби ставила обмеження (день — ніч, зима — літо, дощ — засуха), а люди

пристосовували до них свою поведінку. Вдалі форми поведінки запам'ятовувались і ставали обов'язковими для

всіх. Колективний мисливський танок, що передував реальному полюванню, стандартні магічні дії з інструментами

для полювання чи рибальства, магічні дії, що виконувалися зі здобиччю, форми розподілу здобичі — усе це було

чітко регламентованим.

Кожний член племені до певного віку повинен був засвоїти всю інформацію, якою володіли люди первісного

суспільства. Така інформація подавалася у вигляді певної системи обов'язкових і заборонених форм поведінки.

Набір нормативів і заборон складав відповідну програму, засвоєння якої робило підлітка повноправною

людиною.

Первісна культура найближча серед інших культур до програмності, тобто регламентованої послідовності дій-

команд. Вони спільні для всіх членів суспільства: керівників (вождя, шамана) і рядових общинників. Порушення

спільних для всіх цінностей каралося смертю. Вождя теж чекала та сама доля, а іноді навіть частіше, ніж інших.

Його вважали центром Всесвіту, тому залежно від стану його здоров'я люди робили висновки про стан справ

у навколишній природі. Якщо вождь хворів, то краще його вбити, щоб не захворіла дичина й не порушилася

рівновага світу. Відсутність поділу на групи людей з протилежними економічними інтересами (класи) і

відсутність суперечок у сфері ціннісних орієнтирів сформували першу відмітну рису первісної кульгури —

гомогенність (однорідність). Спільність умов життя, взаємна іалежність первісних людей, стереотипна та проста

діяльність, у якій відхилення від стандарту вважалося небезпечним, створювали однорідний масив неспадкової

інформації (культуру), що програмує поведінку людей. У юму суспільстві не було класових сутичок, злодійства.

Тут ще не діяло правило "не вкради", яке з'явилося лише разом із приватною власністю для її захисту. У

первісному суспільстві ідобич була спільною, тому його іноді називають "первісним комунізмом", або "золотим

віком" людства. Але це суспільство бувало (і ДОСИТЬ часто) дуже жорстоким у періоди голоду. Та й за

сприятливих умов первісне суспільство і його культура дуже далекі від досконалості. Тогочасні люди нагадують

автомати (соціальні), а не особистості. Адже суворо заборонялося відхилення від звичаю, стандарту. Усілякі новації

вважалися дуже небезпечними, оскільки знань про природу було дуже мало й довіряли лише тому, що було багато

раз перевірено на досвіді.

За цією рисою первісна культура принципово відрізняється від сучасних, які можна назвати гетерогенними,

оскільки вони складаються і величезної кількості професійних, станових, вікових субкультур. Одне й те саме явище

сучасної дійсності оцінюється з протилежних позицій людьми різного матеріального стану, віку, професій. Ми

втратили не-розчленовану єдність первісної культури, але здобули розмаїтість.

Єдність первісної культури називають синкретичністю і вважають її другою відмітною рисою. Це доволі

складне для розуміння явище. У сучасній культурі воно зберігається певною мірою лише у складі ди-імчої психіки.

Сучасні дорослі люди досить чітко відрізняють людей від !перин, а тих — від рослин, слова від речей, думки від

емоцій. Для пер-иісних людей усі ці явища однотипні, усі речі, рослини та тварини оду--гі! порені. Згадаймо книгу

та фільм "Дерсу Узала", герой яких цілком ( орйозно говорить про душу дерева, тигра й чайника, про те, що "всі

еони — люди". Таке мислення називають анімістичним (від лат. апіта — душа). У сучасних культурах Європи

збереглися рештки такого мислення. Ми їх практикуємо, коли кажемо, що не слід викидати старий віник, або

говоримо про шкідливий вплив порожніх відер МИ чорної кішки на перехожого. У первісній культурі таке

ставлення ци < іліту було нормативним. Воно мало дві модифікації: уявлення переселення душ, яке збереглося в

сучасному індуїзмі, і вчення к нування особистої душі після смерті тіла, яке сприйняло та розшиває християнство.

Уявлення про загальну або часткову одухотвореність світу виконувало певну регулювальну функцію. Як

писав висококваліфікований дослідник первісної культури Едвард Тайлор (1832—1917), у Гренландії, де

існував жорстокий звичай залишати за межами племені вдів і сиріт, таке уявлення рятувало від

самознищення ціле плем'я. Вдові досить було переконати кого-небудь із батьків сімейств, що душа одного з

його померлих дітей перейшла в когось із її живих дітей або навпаки, і її статус у племені відновлювався.

Сучасне християнство від імені надприродних сил переконує бідних бути порядними, терпіти земну

несправедливість; воно обіцяє винагороду в потойбічному світі, "де буде владнано всі несправедливості" [20,

с. 255].

Крім загальної одухотвореності про синкретизм первісної культури свідчить і явище тотемізму ("тотем"

алгонкінською мовою означає "його рід"), коли люди вважають своїм священним предком якусь тварину чи

рослину. Цих тварин не можна було вбивати та вживати в їжу за звичайних умов, але в деяких ритуальних

ситуаціях таке вживання передбачалося й гарантувало проникнення "духу предка" в тіла людей, забезпечувало їхню

тотожність. Звідси випливає фундаментальне положення первісного світогляду: "Людина є тим, що вона з'їдає".

Світський варіант цієї формули колись проголосив німецький філософ Людвіг Фейєрбах (1804—1872), який

сказав, що в "халупах мислять інакше, ніж у палацах". Сакральний (священний) смисл процедури поїдан-ня-

ототожнення зберігся у християнському обряді причастя.

Потреба ототожнення себе з якоюсь цілісністю у протиставленні іншій цілісності реалізується в первісній

культурі за допомогою імені (усього племені та власного). Самоназви багатьох первісних народів перекладаються як

"лише ми справжні люди" чи просто "люди". Усі інші, звичайно, потрапляють до категорії "нелюди", і щодо них не

поширюються заборони вбивати чи з'їдати. Тому іноді явище канібалізму (людоїдства) заперечується на тій

підставі, що жертви не вважалися людьми. Власне ім'я, як ми вже бачили, розглядаючи особисто-іменний

соціокод, невіддільне від його носія, У сучасній культурі ототожнення імені та його об'єкта заперечується й на

рівні професійних умовних назв, і на рівні побутової культури, коли кажуть, що можна називати людину хоч

горщиком, аби тільки в піч не саджати. Але насправді образливі імена спричинюють обурення. Отже, емоційно

ми зберігаємо зв'язок із первісною культурою.

Третя відмітна риса первісної культури — табу (заборона). Цим полінезійським словом позначають не будь-

які заборони, а лише такі, які не можна порушувати. Заборони ж сучасних культур (технічні, моральні, правові)

дуже часто порушуються, бо порушники сподіваються залишитися непоміченими. Так, сучасні мусульмани, яким

заборонено вживати спиртні напої, іноді п'ють горілку чашками, аби аллах повірив, що це чай. Первісні ж люди

страшенно боялися порушити табуйова-не. Вони вважали, що в такому разі не лише вони особисто загинуть, а й

ще три покоління їхніх потомків будуть покарані. Звичайно, траплялися випадки ненавмисного порушення табу. У

літературі часто згадується випадок, свідками якого стали європейські дослідники в Новій Зеландії. Один із вождів

високого рангу й великої святості кинув край дороги залишки обіду. їх підібрав і з'їв член його племені, не

знаючи, що то була їжа вождя (яка є табу). Коли порушникові стало відомо, що він накоїв, у нього почалися

коліки в кишечнику, і до кінця дня він помер. Предметом накладання табу можуть бути найрізноманітніші явища,

предмети, відносини. Так, ми вже вели мову про те, що людська культура починається з екзогамії. Крім статевих

зносин іабуйованими бувають певні їжа, тварини (тотемні) й місця.

Особливе місце в усіх культурах первісного суспільства посідає постать вождя. Видатний дослідник первісних

культур Дж. Фрезер у книзі "Золота гілка" написав, що особа вождя є джерелом як благодіяння, так і небезпеки.

Священний організм вождя настільки тендітний, що може розладнатися від найменшого дотику, але він містить і

такий потужний заряд магічної та духовної сили, розряд якого може мати фатальні наслідки для кожного, хто

доторкнеться до нього. Через це ізоляція боголюдини необхідна не лише для її особистої безпеки, а й для Гшзпеки

інших. Божественна особа, як пише Дж. Фрезер, подібна до «огню. Дотримуючись установлених заборон, від неї

можна отримати багато корисного, але необачно доторкнувшись або зневаживши дис-ШНЦІЮ, можна згоріти, тобто

така особа губить порушника. Тому вважалося, що порушення табу спричинить згубні наслідки, бо злодій своїми

діями встромив руку в божественний вогонь, який охопить його й можере на місці. Якщо ж злочинець все-таки не

згорів одразу, то йому допоможуть [22]. Так, один французький місіонер доторкнувся до кучерявого волосся вождя

своїм гребінцем і був негайно вбитий і з'їдений незважаючи на добрі попередні стосунки з цим племенем. Він по-

рушив табу, а за це порушення передбачалася саме така ритуальна ийра.І тут ми дійшли до четвертої відмітної

риси первісної культури — ритуалу. Усі розглянуті риси стають зрозумілішими з урахуванням того, що вони є

складовими цілісного ритуалізованого життя первісних людей. Саме в ритуалі найкраще реалізуються гомогенність

і синкретичність, про які йшлося раніше. Його виконують усі, це обов'язкове дійство, де нерозривно пов'язані

емоції, уявлення, дії. Ритуал посідає настільки важливе місце у складі первісної культури, що ми розглянемо його

як окреме питання.

РИТУАЛ — ОСНОВА ПЕРВІСНОЇ КУЛЬТУРИ

Ритуальна поведінка наявна в будь-якій культурі. У сучасних культурах питома вага ритуалу невелика, але вона

не зменшується. І фіксація найважливіших етапів людського існування (народження, весілля, похорону), і

повсякденні традиційні жести та формули ввічливості мають ритуальний характер. А сучасні японські фірми

навіть розширюють сферу ритуалізованої поведінки у сфері виробництва. Мабуть, ритуал є видатним винаходом

людства, що й нині забезпечує накраще засвоєння певної соціальної інформації чи досягнення певного

психологічного стану.

Найпростіший сучасний ритуал потиску руки ніби не несе ніякої інформації та є простим пережитком тих

часів, коли демонстрували відсутність зброї. Але це хибне враження. Досить згадати ситуацію, коли комусь

відмовляються потиснути руку, як стає зрозумілим, що цей ритуал свідчить про наявність усталених відносин. Через

нього люди щоденно перевіряють, чи "все в порядку". А "порядок" —- це фундаментальна категорія культурології.

Для людей важливий світовий (космологічний), суспільний і домашній порядок.

У всіх первісних культурах є міфи про створення світового та соціального порядку, згідно з якими люди час

від часу прагнули відновити порушений порядок за допомогою жорстко регламентованих колективних дій.

Порушення могли бути найрізноманітніші: відсутність або надлишок дощів, смерть когось із членів племені чи

народження близнюків, перехід з однієї вікової групи в іншу чи з одного роду до іншого (після весілля). Іноді

ритуал здається зовсім безглуздим з огляду на досягнення практичних результатів, але він був доволі ос-

мисленим для досягнення соціальної чи психологічної рівноваги, порушеної певною подією.

Отже, основна мета ритуальної поведінки — відновлення порушеного порядку. Це й дає можливість відрізнити

ритуал від схожих дій.

Жорстка регламентація ритуалу нагадує технологію виробничого процесу, але за метою ці процеси не збігаються,

оскільки результат технологічного процесу передбачуваний і може бути безпосередньо перевірений.

Визначимо ритуал так: це суворо регламентована послідовність дій (найчастіше — колективних), що мають на

меті вплинути на недосяжні для людини сили з метою стабілізації світу.

Первісна культура має у своєму складі велику кількість ритуалів, причому не схожих у різних народів. Але в

усіх народів є похоронний ритуал. Усвідомлення людьми своєї смертності, страх перед смертю, надії на

продовження існування після неї призвели до створення спеціальної процедури поховання. Виконання цього

ритуалу орієнтоване також на майбутнє: як небіжчика, котрого готують до нового життя (кладуть добрий одяг,

посуд, коня, жінок, рабів), так і живих. Дух небіжчика не повинен турбувати живих, тому створюються всі умови

для того, аби він не повертався.

Окремі деталі такого ритуалу можуть втратити пряме призначення, але зберігатися у складі жорсткої

послідовності дій, гарантуючи повноту виконання й тим самим — можливість впливу на космічні сили. Природа

цих сил може бути докладно описана в міфі чи лише матися на увазі. Але в усіх випадках цьому ритуалу

притаманний сакральний, а не технологічний характер. Заміна одних процедур іншими не припускається.

Мисливський танок — теж ритуальна дія, оскільки вона обов'язкова й розглядається як передумова успішного

полювання. Однак цей ритуал реалістичніший. У ньому використовуються елементи поведінки тварин, прийоми

застосування зброї та уникнення від небезпеки. Його часом розглядають як певну репетицію чи наочний посібник для

молодих мисливців. Звичайно, у цьому ритуалі є елемент ефективного навчання, оскільки в ньому поєднуються

молитва, спів і танок, тобто емоційне та інтелектуальне комбінується з дією. І це можна вважати основною перевагою

будь-якого ритуалу над усіма іншими способами засвоєння неспадкової інформації. Тому найважливіші для життя

суспільства фрагменти соціальної програми поведінки й досі зберігають форму ритуалу.

Отже, первісна культура й тепер наявна у складі сучасних культур. Гі механізми засвоєння неспадкової

інформації, що продемонстрували високу ефективність, зберігаються людством століттями. Інші ж механізми

відкидаються, але за екстремальних умов можуть відродитися під новими назвами. Розглянемо у зв'язку з цим

міфологію, магію та шаманізм.

МІФОЛОГІЯ, МАГІЯ ТА ШАМАНІЗМ ЯК КУЛЬТУРНІ ЯВИЩА

Створення та використання міфів як регуляторів поведінки беруть початок у первісній культурі, але виходять

за її межі. Тому міфологію не можна вважати відмітною рисою первісної культури. Так, у східних культурах

рівня землеробської цивілізації (наприклад, у Стародавньому Єгипті та Месопотамії) теж панував міфологічний,

а не релігійний

світогляд.

Поняття "світогляд" вивчається в курсах філософії та культурології. Філософія — це такий різновид світогляду,

що вивчає сам себе, а культурологія має справу з трьома типами світогляду — міфами, релігією та філософією,

розглядаючи їх як різні форми регуляції поведінки людей. Світогляд — це уявлення про світ загалом (природу та

суспільство) і місце людини в ньому. Таке уявлення потрібне кожній людині для того, аби вважати свої зусилля

осмисленими, щоб мати перспективу. Найпершим у часі типом світогляду можна вважати міф (у філософії іноді

таким типом світогляду вважають орієнтацію здорового глузду).

Міф (від грецьк. туіїіоз — сказання) — форма світогляду, що утворилася внаслідок гіперболізації практично

ефективних схем дії та екстраполяції їх за межі звичайного застосування, до рівня надреальності. Міфологічні

дійові особи — це великі сили (боги, демони, титани), які на небесах або під землею зрушують певні речі,

пускають надзвичайні стріли (блискавки), плачуть цілими ріками. Грім, вітер, сонце, місяць — це боги, тобто

сили, які мають людські форми та звички. Це цілком нормальні за своїми функціями дійові особи, але

виняткової сили. Міфологія ще не знає поділу світу на природний і надприродний, тобто такий, що суперечить

законам природи. Такий поділ запроваджує лише релігія. З огляду на це релігію можна визначити як форму

світогляду, що утворилася через доповнення природних сил надприродними. Так, здатність до чуда є неодмінною

ознакою християнського Бога. Необхідною передумовою вміння перетворювати факти повсякденного досвіду на

міф є вірування в одухотворення всієї природи — анімізм. У міфологічному процесі він досягає найвищого стану

— уособлення сил природи. В образах богів, у їх відносинах реалізуються інтереси роду. Це робиться не за

допомогою якихось логічних міркувань, а на рівні переживань, через ритуальні дійства. Ритуал і міфи

нерозривно пов'язані. Міф задає схему дії, установлює її значення, а ритуал забезпечує емоційно-дійову реалізацію

соціально значущих орієнтирів.

Більшість міфів пояснює життєво важливі явища природи, походження відповідного народу, необхідні й

заборонені форми поведінки. Звичайно, Сонце і Місяць відображені в міфах усіх народів. їх розрізняють за

статтю: в одних народів Місяць відіграє роль чоловіка, а Сонце — його дружини, в інших навпаки. У деяких

народів вони є братом і сестрою, а стародавні єгиптяни поєднали всі ролі разом. У них Озіріс та Ізіда були

Сонцем і Місяцем, братом і сестрою, чоловіком і дружиною. Це вже певне порушення людських відносин, де

шлюб між братом і сестрою був неможливим. Але в богів більше можливостей, ніж у людей. Грецький філософ

Ксенофан критикував Гомера й Гесіода за те, що вони приписували богам те, що люди вважають соромом і ганьбою

(так, Геру вважають сестрою та дружиною Зевса одночасно), і цю критику можна розглядати як початок нового

світогляду — релігійного. Ксенофан писав, що бог повинен бути один, найвищий серед богів і людей, не

схожий на смертних ні зовні, ні розумом.

І саме так, у контексті свого часу, потреб і можливостей того чи іншого народу, слід розглядати міфи та казки,

які з них пізніше виникли. Казки принципово відрізняються від міфів, оскільки міф сприймається як найвища

реальність, а про казку всі дорослі знають, що то вигадка, хоча в ній і є щось повчальне. Ті казки, що походять з

певного міфу, не можна так модернізувати, щоб вони втратили будь-який зв'язок з оригіналом, оскільки в ньому

колись фіксувалися надзвичайно важливі для людей потреби.

Дуже часто модернізували казку про Червону Шапочку. У період холодної війни в США створювали

мультфільми, в яких Вовк зображався в шапці з червоною зіркою. Останнім часом у нас з'явилися переклади книг

американського психотерапевта Еріка Берна, який під впливом фрейдизму викладав цю казку як еротичну історію.

Це була найневдаліша частина в цікавій книжці "Ігри, в які грають люди. Люди, що грають в ігри". Але саме цей її

фрагмент зацікавив ринкові структури, і він був опублікований у газеті "Рьіночная площадь" (грудень 1993 р.).

Така модернізація псує дитяче враження від прочитаної казки, а також фальсифікує справжнє коріння, з якого

виросла ця тема. Культурологія має боротися з псевдонаукою й вульгаризацією. Червона Шапочка — це далекий

відгук образу Сонця зі скандинавської міфології про Скелля, сонцепожираючого Вовка. Подібний солярний міф є

в кожного народу, який намагався пояснити зміну дня ніччю, а також сонячні затемнення. У багатьох міфах

Сонце опускається в підземну печеру, в інших його ковтає змій або величезна риба. Із цієї основної схеми

виникла безліч модифікацій. Є грецький міф про Ге-ракла, який рятував Гесіону, стрибнувши в пащу морського

чудовиська Посейдона, а також європейська історія про Іону в череві кита, є казка братів Грімм про Вовка та

семеро козенят, яких він усіх ковтає, крім найменшого, що заховався в настінному годиннику. У ній, як і в

"Червоній Шапочці", Вовкові розрізають живіт і наповнюють його камінням. Сучасний варіант цієї казки, що вже

передбачає наявність годинника, на думку Е. Тайлора, має на увазі не справжніх козенят і Вовка, а дні тижня, які

ковтає ніч. І цим пояснюється фантазія, що Вовк не міг знайти найменше Козеня через те, що воно заховалось (як

сьогоднішній день) у настінний годинник.

Міфи — надзвичайно життєздатна форма світогляду. Вони виникають на будь-якому рівні розвитку культури.

А тепер розглянемо ще два елементи первісної культури, які дожили до XX ст., — магію та шаманізм.

Магія (від грецьк. тадеіа — чаклунство) — це псевдопрактичні дії (найчастіше — вибраних людей), спрямовані

на стимулювання конкретних проявів таємних сил. Магічні дії виконуються з якимись реальними предметами або

частинами тіла людини (нігтями, волоссям), але на відміну від практичних дій, що дають реальний результат, є ніби

псев-допрактичними. Між підпалюванням листя для вогнища й підпалюванням жмута волосся тієї людини, яку

намагаються зачаклувати, є принципова різниця. В останньому випадку передбачається якийсь невидимий посередник,

здатний перебороти простір і час, щоб дістатися до недосяжного безпосередньо об'єкта. Спеціалісти, що вивчають

це явище, класифікують магію за методом її здійснення (на гомеопатичну, що діє за принципом подібності, і

контагіозну, або заражуючу) і за метою (на продуктивну, запобіжну, деструктивну). Магією цікавляться філософи,

вважаючи, що саме звідси виникла ідея взаємодії всіх речей.

Для культурології магія цікава як різновид впливу на поведінку людей. Магічні дії для замовника такої

процедури є останньою надією на здійснення його бажань. Звичайно, бажано, щоб такі дії виконувала особлива

людина, яка має зв'язок із таємними силами. Як правило, це люди, які перебувають поза межами основної структури

суспільства. Постать ворожки, відьми, шамана, екстрасенса завжди загадкова, трохи страшна. У сучасних культурах

до них звертаються факультативно й тільки в безнадійних ситуаціях. У первісній культурі шаман і його діяльність

— обов'язкова складова життя суспільства. Зв'язок із таємними силами є постійною потребою людей, які ще не

знайомі з електрикою та антибіотиками. Для її задоволення потрібна відповідна людина.

Не кожен може стати шаманом. Для цієї діяльності є певні об'єктивні передумови. Така людина повинна дуже

відрізнятися від інших, стояти ніби за межами племені. її відмітною ознакою може бути родима пляма, шостий

палець, регулярні припадки істерії чи епілепсії. Підставою для виокремлення може бути також якийсь

неординарний випадок, наприклад удар блискавки біля самих ніг або народження в день сонячного затемнення.

Дитина з такими ознаками буде постійно привертати до себе підвищену увагу й викликати острах усіх членів

племені. Обряд ініціації для неї буде іншим, ніж для всіх хлопчиків. Він передбачає вихід за межі племені,

подорож або магічний пошук. Це означає формування незвичайної для племінних відносин особистості кризового

типу, здатної відійти від стандартів, витримати самоізоляцію, опанувати досвід інших народів. Крім того, кандидат у

шамани випробовує на злам власне тіло, а не лише психіку. Усамітнившись у пустелі чи в лісі, він особисто чи за

допомогою вчителя наражає себе на жорсткі обмеження. В ескімосів Аляски, наприклад, майбутній шаман

перебуває без одежі та їжі протягом місяця в льодовій хижі. Унаслідок таких випробувань він захворює на так

звану шаманську хворобу, під час якої виникають стани, близькі до смерті, що сприймаються як "виліт духу з

тіла", "пригоди у світі духів" тощо.

Про подібне світосприйняття можна прочитати у К. Кастанеди, який рекомендує спеціальну техніку "зупинення

світу" й формування спеціального магічного знання [4]. Серед його рекомендацій є досить цікаві, наприклад

забути свій попередній досвід і у такий спосіб відмовитися від орієнтації на стандартні форми поведінки інших

людей. Цікава також рекомендація відмовитися від почуття власної гідності, страху бути смішним. Звичайно, тут

представлені лише раціональні поради, але власне шаманізм є особливим станом психіки людини, яка вижила за

екстремальних умов і здатна відтворити свої переживання. У деяких відношеннях психіка шамана стає набагато

чутливішою, ніж у нормальних людей. Це допомагає йому іноді давати конкретні відповіді на запитання членів

племені про те, де шукати дичину. Але найголовніша функція шамана — посередницька між світом людей і духів.

Саме слово "шаман" означає "той, що знає" світ духів, способи спілкування з ним. Для первісної культури це

надзвичайно важливе "знання", що являє собою набір певних магічних процедур, який не може вплинути на

природу, але впливає на самих людей. Розглянемо для прикладу діяльність людей, які "викликали дощ" і через те

стали особливою групою чаклунів. Про них Дж. Фрезер пише, що "засоби, за допомогою яких чаклун намагається

виконати свої професійні обов'язки, спираються, хоч і не завжди, на принципи гомеопатичної чи імітативної магії.

Якщо він хоче викликати дощ, то зображає його, розбризкуючи воду або імітуючи хмари; якщо ж він ставить за

мету припинити дощ і викликати засуху, то навпаки, обходить воду стороною й використовує вогонь, щоб

випарувати надлишкову вологу" [22, с. 76-77].

Що корисного може дати суспільству така магія? Щоб зрозуміти це, потрібно детально відтворити таку

процедуру за участю всього племені. Дж. Фрезер описує поведінку австралійського племені дієрі під час засухи.

Це плем'я у відчаї звертається до духів предків, яких вони називають "мура-мура", щоб ті дарували їм силу

викликати сильний дощ. Члени племені вважають, що дощ зароджується у хмарах від магічних обрядів під впливом

мура-мура, і для цього потрібно виконати низку дій приблизно в такій послідовності. Викопується яма розміром три

на чотири метри, над нею будується хижа конічної форми. Старійшини племені пускають кров двом чаклунам,

оскільки вважається, що вони одержали від мура-мура особливе натхнення. Кров, яка стікає з їхніх ліктів, потрапляє

на інших членів племені, котрі збираються в хижі. Одночасно з цим чаклуни, з яких тече кров, розкидають навколо

себе пташиний пух, частина якого прилипає до обляпаних кров'ю людей, а частина кружляє в повітрі. На думку