Лобас В.X. Українська і зарубіжна культура

Подождите немного. Документ загружается.

Формування раціоналізму як відмітної риси грецької культури відбувалося кілька століть і досягло своєї вершини в V

—IV ст. до н. є., тобто в період класичної грецької культури (за культурологічною періодизацією). Досягнення

такого стану було водночас порушенням синкретичної єдності інтелектуального та емоційного, властивої

міфологічному способу організації культури. Посилення інтелектуальної складової у світогляді та політичному

житті потребувало відповідного розвитку й емоційної компоненти світосприйняття. Тому розвиток професійного

мистецтва можна вважати відповіддю на виклик, кинутий професійною філософією. У такий спосіб відновлювався

баланс між тією картиною світу, яку створює ліва (логічна) півкуля мозку, та образами правої півкулі. Це дуже

добре видно в грецькій культурі. Грецьке мистецтво визначало певні структурні принципи краси — гармонію,

міру, розмірність. У ньому домінували архітектура й скульптура — статичні члени космосу, але не природні, а

створені. Ці твори можна спокійно розглядати, а споглядання взагалі є принциповою засадою грецької філо-

софської думки. Пізнання можливе за допомогою зору (слова "ідея", "ейдос" походять від дієслова "бачити"). Тому,

за визначенням Олексія Лосєва (1893—1988), грецька поезія "пластична", а математика, філософія, фізика,

астрономія, релігія — "скульптурні й дотикові".

Пафос краси людського тіла був зумовлений не лише спортивними іграми, а й уявленням про те, що зовнішній

вигляд є першим рівнем внутрішнього світу людини ("у здоровому тілі здоровий дух"). Це відповідало розумінню

краси як добра, а потворності як зла. Сократ ототожнював прекрасне з доцільним.

Чи не було тут залежності панської свідомості від рабської, яка формується в процесі речового впорядкування

світу за Гегелем? Мабуть, і геометричне розуміння душі як речі теж було проявом такої залежності?

Деякі дослідники (А. Кюстлер) надзвичайний розквіт грецького духовного життя вважають прикладом

шизоїдного розквіту всього людства, яке дає то сплески геніальності (еллінський світ), то парадокси інтелектуального

безумства, які тривають багато віків (епоха європейського середньовіччя).

Повного пояснення "грецького чуда" не існує та, мабуть, і не може бути, оскільки відтворити модельно цей

процес зміни типу соціокоду неможливо. Проте гіпотеза впливу технологічної підсистеми (острівного

землеробства) на соціонормативну (демократію) і символічну (раціоналізацію) дають змогу описати класичну

старогрецьку культуру як ЕЛЛІНІЗМ.

Від кінця IV ст доки називали Деметрою. У Пергамі офіційним став фрігійський культ Кібели — Матері землі,

який в очах грецького населення був продовженням культу Афродіти або Артеміди.

Цей синтез культових орієнтацій вів до посилення містики й екзальтації. Грецький раціоналізм відступав перед

натиском містичного Сходу. Лише в точних і природничих науках зберігся раціоналізм школи Арі-стотеля. Його

учень Теофраст (бл. 370 — бл. 288—285 до н. є.) започаткував наукову ботаніку. Менон вивчав медичну літературу.

Евдем писав історію математики та астрономії. За зразком саду Лікею, де Арісто-тель прогулювався зі своїми учнями,

тому й названими перипатетиками (ті, що прогулюються), було створено науковий центр у Александрії, що одержав назву

Мусейон. Там був великий зал для зборів учених, тисячо-томна бібліотека, зоопарк, хірургічні лабораторії та астрономічні

обсерваторії. Чудові умови для праці, а також пенсії, які платили тут ученим, залучили до Александрії в III ст. до н. є.

багато грецьких учених, у тому числі Евкліда (III ст. до н. є.). Архімед (287—212 до н. є.) працював у Сіракузах, але

листувався з ученими в Александрії.

У політичному й філософському житті довір'я до сили розуму та логічної аргументації різко зменшувалося. Пересічні

громадяни вже політикою не займалися, їх цікавила лише власна особистість. Філософи теж перестали цікавитися

космологічними проблемами, а основну увагу звернули на етичні питання та проблему людського щастя. На межі IV— III

ст. до н. є. найбільш популярними були філософські школи стоїків і епікурейців.

Перша школа одержала свою назву від того місця, де збиралися її послідовники. То був прикрашений розписами

портик Стоя Пойкіле в Афінах. Школа була заснована Зеноном (бл. 333—262 до н. є.) із Кітіона, учнем кініка

Кратета. Вплив філософії кініків на стоїцизм проявлявся в тому, що стоїки сприйняли ідею доброчесності як найвищо-

го блага і уявлення про рівність усіх людей. Але між цими філософськими напрямками були й відмінності. Якщо

кініки негативно ставилися до держави, сім'ї, приватної власності, рабства, то стоїки вірили в можливість створення

ідеальної "всесвітньої держави", яка була б заселена "громадянами світу". У такій державі кожен громадянин

відчуватиме свій обов'язок перед усіма людьми так само безпосередньо, як і перед самим собою. Ідеал, до якого

повинні прагнути люди, є пристосування до природи та її законів, оскільки вона божественна й розумна, сповнена

тим самим логосом, що й людина. Якщо людина буде жити в згоді з приррдою, а отже, "йтиме за божеством".

3.2. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ ТА ВІЗАНТІЇ

Давній Рим розташований на території сучасної Італії, що на Апен-нінському півострові. Субтропічний клімат

на півострові створює сприятливі умови для життя людини, і тому Італія була заселена ще за часів палеоліту. Але

перехід на рівень землеробської культури (цивілізації*) був загальмований заболоченістю ґрунтів і незначними

родовищами металів.

Ані автохтонні лігурійські племена, ані прибулі в II тис. до н. є. з придунайських областей племена італіків

(умбри, самніти, латини) не вийшли за межі первісної культури на період заснування Риму латинами (VIII ст. до н.

є.). Цивілізаційний рівень за того періоду забезпечували колоністи греки й фінікійці, а також етруски, які

поселилися в районі нинішньої Флоренції приблизно в X ст. до н. є.

Походження етрусків та їх таємнича мова, про яку писав Діонісій Галікарнаський (І ст. до н. є.), що "вона ні

на яку не схожа", і сьогодні залишаються незрозумілими. І це при тому, що існує близько 10 тис. пам'яток

етруської мови, написаних грецьким алфавітом. Але є свідчення Геродота й археологічні дані про походження

етрусків із Малої Азії. Прибувши до Італії морським шляхом, вони оволоділи територією між Тірренським морем

(саму назву цьому морю пізніше теж дали на згадку про етрусків, бо греки називали їх тірренами) і нижньою

течією ріки Тибру. Потім етруски рушили на північ і заселили всю територію рівнини, яка стала називатися Етрурія.

На відміну від поселень італійських племен, що мали вигляд селища чи городища родового типу, поселення

етрусків нагадували грецькі міста-держави. Вони були огороджені камінними зубчастими стінами й будувалися за

єдиним планом: дві перпендикулярні вулиці, що йшли з півночі на південь та із заходу на схід, ділили місто на чотири

квартали. Вулиці мали забруковану проїжджу частину й по два забрукованих тротуари. У місті була каналізація.

Таких міст налічувалося 12. Вони об'єднувалися в союз, хоча й слабкий. Кожне місто проводило свою політику.

На чолі міських общин спочатку стояли царі. З розпадом родового ладу влада царів ослабла та перейшла до

рук аристократії. Функції правителя було поділено між двома високими посадовими особами. Символами їхньої

влади були пучки різок із застромленими в них сокирами (фасціями), складне викладене слоновою кісткою курульне

крісло,

а також інститут 12 лікторів, які крокували перед правителем Усе це було вморено в Римі. Стародавні

римляни запозичили йархіте" турн, та сантехн.чн. досягнення етрусків. Особливо ж детально вони розвинули та

втілили символічну складову етруської культури. Були

за

-озичен, зовнішні ознаки патриціанської гідності - золоті

кулька"яку носили на ши.. , тога з червоним облямуванням. Військові тріумфальні свята для полководців, про які

йтиметься пізніше, римляни теж відзначали за схемою етрусків, для яких переможець був утіленням найвищого

жества бога неба Тіна (у золотій діадемі з жезлом з ебенового дерева, у пурпуровій туніці й на золотій

колісниці).

Аналізуючи зписи поховальних камер можна визначити трійцю вищих небесних божеств: Тіна - римського

Юпітера, Уні - римську Юнону, Менрву - римську Мінерву Тр.иш небесній виповідала трійця божеств підземних:

Мант - Ці ськии Лібер-Вакх, Манія - римська Прозерпіна, і третя богиня ім'я яко. невідоме, але яку в Римі шанували як

Цереру. Свиту верхов'ного бога Тіна складали 12 богів. До неї належали, зокрема, Сетланс -римський Вулкан, Маріс -

римський Марс, Сатре - римський Сатурн. Цікаво, що згадані розписи в гробницях чітко поділяються за своїм

«Основні періоди: оптимістичний із життєрадісними картинами повсякденного життя та песимістичний із

зображеннями страждань, тортур фантастичних примар. Ці періоди приблизно збігаються з перемовами етрусків та

їхньою поразкою від Риму (IV ст. до н. є.) Мабуть тут ми стикаємося з певною культурною закономірністю -

оптимізмом переможців і песимізмом переможених.

Закономірністю можна вважати також запозичення культурних надбань інших народів. Не тільки римляни

запозичували в етрусі ай Утруски запозичували інших народів. Алфавіт та полісна організація державного ладу були

запозичені в греків, а монументальні типу храми поховальні споруди та ворожіння на нутрощах жертовних тварин

явно запозичен. на Сході. Римлянам теж дуже подобалась «етруська наука ворожіння на печінці. Бронзова модель

печінки з поділом на 40 частин (відповідно до поділу неба) дійшла до наших днів (1877 р її було знайдено в Піяченці).

Однак запозичені культурні програми асимілюються лише життєздатним етносом, який має високий рівень

самоорганізації

ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ

ТА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ РИМЛЯН

Історію Римської держави поділяють на три періоди — ранній Рим, або царський період, Римську республіку та

Римську імперію. Царська епоха (VIII—VI ст. до н. є.) є періодом розпаду первіснообщинних відносин. На початку

цього періоду "римський народ" складався з трьох триб (племен): латинської, сабинської та етруської. Триба охоплювала

10 курій, а курія — 10 родів, пізніше сімей. На чолі сім'ї стояв "патер фаміліас" з необмеженою владою над

життям і смертю членів сім'ї. Звідси й термін "патриції", який позначав глав 300 родів.

На чолі всієї римської общини стояв цар, якого обирали на зборах. Таких царів починаючи з легендарного

Ромула було сім. Останні три царі були етрусками. Тарквіній Давній побудував у Римі перший цирк, храм і

Капітолій, а також підземний стічний канал — Велику Клоаку, що збереглася дотепер. Його наступник Сервій

Туллій здійснив важливі соціальні реформи, на основі яких було запроваджено поділ римського вільного населення

за майновою ознакою (уведено шість майнових розрядів залежно від розміру земельного наділу; пізніше майновий

ценз було встановлено в грошовій формі), замість трьох племінних триб державу поділили на чотири територіальні.

Останній, сьомий цар Тарквіній Гордій був вигнаний із Риму повсталим населенням у 509 р. до н. є. Від цієї події

почався період Римської республіки, який тривав до 31 р. до н. є., а потім настав період імперії, що завершився у 476

р.

Крім патриціїв, які брали участь у куріальних зборах та батьки яких засідали в сенаті, римське суспільство мало

ще дві категорії вільного населення: клієнтів і плебеїв. Походження обох груп не зовсім зрозуміле для істориків.

Можливо, плебеї були вихідцями з сусідніх із Римом общин і тому не належали до складу римських родів і курій.

Вони мали особисту свободу, але не мали ні політичних прав, ні права вступати в шлюб з представниками

патриціанських родів. Плебеї займалися сільським господарством, ремеслом і торгівлею. Деякі з них віддавали себе

під заступництво патриціїв і набували статусу клієнтів. Заступник (патронує) захищав клієнта в суді й узагалі

опікувався ним, а клієнт зобов'язаний був зберігати вірність і надавати патронусу різні послуги.

У патриціїв від самого початку були напружені стосунки з плебеями. Останні вимагали своєї частки під час

розподілу завойованих земель, а також розширення політичних прав і законодавчого захисту від сваволі патриціїв.

Особливої гостроти боротьба плебеїв досягла 494 р. до н. є., коли тягар боргів і сваволя кредиторів примусили

плебеїв здійснити "сецесію" — вихід із Рима на Священну гору — і відмовитися від участі у війні з еквами.

Воєнна загроза примусила патриціїв піти на поступки. Плебеям було дозволено обирати двох або чотирьох народних

трибунів, які мали право припиняти рішення посадових осіб міста та сенату. Обраний трибуном плебей ставав

недоторканною особою. Якщо на нього хтось чинив замах, то зловмисника оголошували поза законом, і його кожен

міг убити безкарно.

Під тиском плебеїв, які вимагали кодифікації права, з патриціїв було створено комісію "десяти мужів" —

децемвірів, яка в 451—450 рр. до н. є. розробила "Закони XII таблиць". Вони були записані на мідних пластинах і

встановлені на Форумі (центральній площі) для загального огляду. Ці закони регламентували життя римлян майже

тисячу років, зокрема й життя "ромеїв" Візантії (до VI ст). Вони були записом звичаєвого права, що відповідало

умовам формування класичного рабовласницького ладу. Рабство в V ст. до н. є. було ще патріархальним.

Наприклад, батько мав право продати в рабство власного сина, але не більше трьох разів. Якщо сину вдавалося тричі

здобути свободу, то він виходив з-під влади батька. Фіксувалося співіснування родової та індивідуальної власності й

жорсткий поділ на вільних і рабів. Якщо вільного громадянина за крадіжку сікли різками, то раба після тортур

скидали зі скелі.

Закони XII таблиць не захистили плебеїв від утисків. Вони давали кредитору можливість розпоряджатися не

тільки свободою, а й життям неспроможних боржників. Допікала плебеїв також заборона вступати в шлюб із членами

сімей патриціїв. Лише 445 р. до н. є. завдяки наполегливості трибуна Канулея цю заборону скасували.

Плебеї продовжували боротьбу за політичні права та основну цінність суспільства — землю. У політичній сфері

зміни наставали швидше, бо вона відносно відірвана від життєвих інтересів і надає великі можливості для маневрів.

Зокрема, патриції порівняно легко погодилися модифікувати одну з головних посад, яка виникла в період республіки,

— консульську. Замість двох консулів-патриціїв почали обирати трибунів з консульськими повноваженнями

(давати згоду на зібрання сенату та зборів). їх могло бути від 3 до 8 чоловік. Але одночасно було введено посади

цензорів, які обиралися лише з патриціїв для проведення цензу, тобто оцінки майна кожного громадянина та його

місця в ієрархії суспільства. Цензори мали право перевіряти виконання громадянами обов'язків перед державою, що

було вже тотальним контролем над їхнім приватним життям. Отже, контрольні функції консулів перейшли до

цензорів.

Лише 367 р. до н. є. плебеї домоглися економічних поступок патриціїв, зокрема права на користування

громадською землею, обсяг якої постійно зростав як результат завоювань. Таке рішення ставало водночас

перешкодою на шляху концентрації земельної власності в руках купки багатіїв.

У Римі домінувало дрібне й середнє землеволодіння, а основою суспільства було сільське господарство,

спочатку натуральне, а з IV ст. до н. є. — на основі грошових відносин. Спочатку як гроші використовувалися

мідні брусочки певної ваги, а з 275 р. до н. є. почали карбувати монету — мідний асе. То був рік перемоги над

епірським царем Пірром (його знамениту "перемогу" над римлянами було здобуто 279 р. до н. є.). Велика

радість охопила Рим. До храму Юнони Монети (Тієї, що застерігає) були принесені дуже багаті пожертвування.

Було також ухвалено закон про карбування монет тільки в цьому храмі.

Земельна власність, як і будь-яка інша, жорстко регламентувалася законами. Населення було поділене на категорії,

які мали різні права залежно від розміру власності. Римляни високо цінували економічну незалежність,

ототожнювали її зі свободою ("оплата перетворює людину на раба", тобто робить залежною від того, хто платить),

але спокійно мирилися з ієрархією прав, боролися не за її скасування, а за розширення прав тієї чи іншої групи

римських громадян.^Отж^іможна визначити першу відмітну ознаку римської культури учерозривний зв язок

громадянства гта землеволодіння, їх правову репутацію^ ^кувала другу відмітну рису ієрархію прав та

обов'язків СПІЛЬНОТ.

Лише повноправні римські громадяни (патриції та плебеї) мали право брати шлюб за римським законом, вільно

розпоряджатися власним майном, звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів, голосувати

на зборах і обіймати посади. Усі ці повноправні громадяни були приписані до римських триб, кількість яких у

середині III ст. до н. є. зросла до 35 (4 міські триби та 31 сільська). Крім того, повноправними громадянами

вважалися жителі римських колоній, що були засновані як стратегічні центри в різних місцях Італії.

Існувала також категорія громадян із обмеженими правами. Вони могли вступати в шлюб за римським звичаєм і

розпоряджатися своїм майном, але не мали права голосувати й обіймати посади в Римі. Це були

жителі міст, які називалися муніципіями. Деякі з таких міст мали самоврядування, в інші ж призначалися

префекти з Риму.

Ще більше були обмежені в правах "вільновідпущеники", які не могли вступати в легальний шлюб за римським

законом, а голосували лише на трибальних коміціях (народних зборах).

До жителів муніципій за своїм юридичним статусом наближалося населення латинських колоній, у яких було

чинним не римське, а латинське право. Вони були автономними, карбували власну монету, а їхні обов'язки відносно

Риму обмежувалися військовою підтримкою на рівні окремих підрозділів — когорт.

Ще слабше пов'язувалися з Римом категорії жителів Італії, які називалися соціями (союзниками). Міста такого

типу ("федеративні") зобов'язані були допомагати Риму військами. Вони були обмежені у своїй політиці, бо їм

заборонялося починати війни із власної ініціативи й підписувати договори з третьою стороною без згоди Риму.

І нарешті, особливу групу союзників Риму становили грецькі міста Південної Італії, що допомагали йому лише

флотом.

Уся ця розгалужена й деталізована система прав та обов'язків підпорядковувалася одній меті :військовіи

фекорієнтаціюможна вважати третьою ведмІтноюГознакою культури Стародавнього Риму. Кожний римський

громадянин у віці від 16 до 47 років був зобов'язаний у разі потреби відбувати військову службу. Як правило,

римська армія складалася з 4 легіонів, до кожного з яких входило 4200 піхотинців і 300 кіннотників із

найзаможніших сімей. Піхота ж складалась із 3000 важкоозброєних і 1200 легкоозброєних воїнів. Кожному

легіону давалися на допомогу когорти латинян і союзників.

У бою легіони мали перебувати в центрі бойових лав, а когорти — на флангах. На чолі армії стояли консули,

які самі добирали собі помічників — легатів з-поміж сенаторів або військових трибунів. Консулам допомагали

також квестори, які завідували військовою скарбницею. Важкоозброєна піхота легіонів дробилася на маніпули, а ті

— на центурії, якими командували центуріони, що ходили з різкою в руках — символом їхньої влади та знаряддям

тілесних покарань.

Бойовий порядок легіону складався з трьох ліній по 10 маніпулів у кожній: у першій лінії билися молоді воїни

віком до 24 років зі списами, у другій — 24—30-річні бійці, у третій — старі й досвідчені, яких називали тріаріями.

Лінії вступали в бій одна за одною залежно від складності ситуації. У найскладніших боях брали участь усі аж до

тріаріїв. Звідси й походить крилатий вислів: "Черга дійшла до тріаріїв".

Славетна дисциплінованість римського війська, яка зробила його непереможним, забезпечувалася технологією не

тільки бойових дій, а й підготовчих. Кожен легіонер носив із собою лопатку й кілочки. Щоденно наперед висилали

особливий загін під командуванням військового трибуна та в супроводі жерця-авгура, щоб підшукати придатне місце

для табору. Там споруджували палатку для командуючого, потім для квестора та для окремих підрозділів війська. Увесь

табір оточували ровом, валом і огорожею. Наприкінці споруджували трибунал — поміст, із якого командуючий

виступав перед солдатами. Військовий табір був зразком порядку й гармонії.

Дисципліну у війську підтримували й суворими покараннями, і нагородами. Римляни мали достатньо продуману

систему символічних заохочень, на яку слід звернути увагу сучасним менеджерам, бо засоби впливу на людину з

урахуванням навколишнього середовища повторюються.

За доблесть командирам і рядовим воїнам вішали на груди мідні дощечки чи одягали на руку помітні за розміром

браслети. За врятування життя римського громадянина нагородою був вінок із дубового листя, а воїн, який перший

піднімався на стіну ворожого міста, мав не лише символічну нагороду, а й матеріальну — золотий вінок. Найвищою

відзнакою для полководця був тріумф — урочистий в'їзд на колісниці на вершину Капітолія (гори, де був розташований

сенат). ПТраво на тріумф давав сенат. Тріумфатор їхав на колісниці, запряженій четвіркою білих коней, тримаючи в

руках ебеновий жезл (згадайте символіку етрусків) із зображенням орла. За його спиною стояв раб і тримав над його

головою золотий вінець Юпітера Капітолійського. Герой торжества вбирався в туніку, розшиту пальмами, і надягав на

голову лавровий вінок. Відкривали процесію полонені й заручники, за ними рухалися ліктори зі в'язками різок, потім

ішли музиканти. Завершували процесію воїни-переможці (також у лаврових вінках), співаючи тріумфальні пісні. На

Капітолії на полководця вже чекав сенат у повному складі. Переможець складав там частину військової здобичі та

здійснював жертвоприношення Юпітеру. Добитися тріумфу було важко, бо його давали лише за розширення території

держави чи за дуже важливу перемогу. Якщо ж перемога не була такою значною, то замість тріумфу призначалась

"овація", або малий тріумф: командуючий військом вступав у Рим і піднімався на Капітолій не на колісниці, а пішки чи

верхи, у миртовому, а не лавровому вінку та приносив у жертву богу — покровителю держави не бика, а лише вівцю.

Усі ці деталі відтворено в книзі К. Куманецького "Історія культури Стародавньої Греції та Риму" [7]. Вони

повторюються тут із певною метою, а саме: звернути увагу на системність процедури нагородження та її і місце в

загальній шкалі цінностей суспільства чи певної спільноти. Сучасні теоретики менеджменту Т. Пітере і Р. Уотермен та

письменник А. Хейлі описують аналогічні процедури в діяльності процвітаючих фірм.

ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНОСТІ ТА РЕЛІГІЇ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Протягом століть Рим здійснив еволюцію від полісу до імперії, від громадянина до підданого з його підвищеним

почуттям порядку. Для громадянина типовими були безпосередні зв'язки в системі "община — громадянин", тобто

зв'язки співучасті. Для підданого ж визначальними стали зв'язки в системі "імперія — підданий", тобто відносини підпо-

рядкування, що формувались як ієрархічні та юридично оформлені. На відміну від китайських цензорів, котрі робили

зауваження за порушення ритуалу, римські цензори точно визначали розмір майна та масштаб відповідних обов'язків на

основі закону.

Ієрархічна соціальна й політична структура давала Риму певні політичні та військові переваги. Влада консулів мала

риси монархії, авторитет сенату — аристократії, права плебеїв — риси демократії. Така "змішана влада" забезпечувала

взаємний контроль гілок влади й міцність державного ладу. Римська держава могла вести успішні завойовницькі війни

та створити світову імперію, її військова машина була непереможною. Але вона перетворилась із засобу на мету су-

спільства й тому зруйнувала його. Зміна шкали цінностей відбувалася в усіх сферах ієрархічно організованого й

мілітаризованого суспільства. Якщо за республіканських часів важливі були особистісні риси характеру (мужність,

самовідданість, що було зафіксовано в легенді про Муція Сцеволу, який демонстративно спалив свою праву руку, аби

показати етрускам римську мужність), то в імперії домінували характеристики статусу.

Криза республіканського ладу добре помітна на прикладі боротьби за владу. Ніякі жертви не вважалися надмірними

для здобуття посади. Оскільки адміністративне просування починалося здебільшого з магістрату, де воно залежало від

голосів бідноти, то загальновизнаний метод впливу на виборців полягав у організації пишних свят з іграми та роз-

даванням хліба, вина чи масла. Римський громадянин Квінт Галлій використав навіть похорони власного батька, щоб

заручитися підтримкою римської черні. Для цього він організував грандіозні бої гладіаторів з дикими звірами.

Але головну роль на виборах відігравав відвертий підкуп виборців. З'явився навіть спеціальний термін — "акціпере"

(брати). Існувала ціла ^Ь система посередників між кандидатом виборцями, які роздавали хліб і навіть не приховували

своєї діяльності. З листа Ціцерона дізнаємося про коаліцію двох кандидатів проти третього та їхню обіцянку заплатити за

своє обрання 10 млн сестерціїв одній із центу рій.

Навіть зовнішньому супротивнику вдавалося підкупити римських полководців і політиків. Тому й стали відомими

слова нумідійського царя Югурти про те, що Рим є продажним містом і дістанеться тому, хто захоче його купити.

Але ці "ринкові поправки" до мілітаристської політики Риму не перешкодили йому розширювати свої володіння. У

211 р. н. є. Римська імперія досягла максимальних розмірів. Сучасний американський політолог 3. Бжезинський бере Рим

цього періоду за взірець для Сполучених Штатів Америки, твердячи, що Рим мав особливу "імперську місію", культурну

перевагу над неримськими народами. На його думку, це була реальність, яка "не тільки узаконювала римське правління,

а й схиляла тих, хто йому підкорився, до асиміляції та включення до імперської структури. Таким чином, культурна

перевага, яку правителі сприймали без будь-яких сумнівів і яка визнавалася пригнобленими, закріплювала імперську

владу" [3, с. 24].

І все-таки Римська імперія занепала внаслідок дії внутрішніх, а не зовнішніх причин. Дрібне землеволодіння ставало

нерентабельним на тлі латифундій із сотнями й тисячами рабів. Селянство розорювалось і поповнювало римський

пролетаріат, який не мав нічого, крім дітей ("про-лес"), вимагав "хліба й видовищ". Раби не вважалися людьми й повинні

були працювати до знемоги, бо діяло правило: "Праця утримує раба від злодійства". Але така "праця" лише збільшувала

ненависть рабів і до господарів, і до знарядь праці, тому вони навмисно ламали ці знаряддя. Через це їх робили важкими

й незграбними, тим самим гальмуючи технічний прогрес.

З іншого боку, відбувалося накопичення величезних награбованих багатств, які важко було узгодити з полісними

традиціями Риму. Разом із предметами розкоші до Риму проникали відповідні форми поведінки й містичні орієнтації

Сходу. Це проникнення почалося ще за епохи республіки, а в період імперії набувало характеру масового явища.

І знедолені маси прагнули мати "потойбічну перспективу", якої не обіцяли традиційні олімпійські боги, і

перенасичені багатії захоплювалися екзотичними східними ритуалами. До того ж виникли серйозні сумніви в силі

власних богів. Намагання імператорів надати священного статусу своїй владі й досить часта зміна полководців-

імператорів, які виступали від імені певного бога (Юпітера, Марса чи Квіріна), дискредитувала власних богів,

порушувала традиційні вірування. Імператорський Рим переживав світоглядну кризу й шукав нових орієнтацій, які б

заповнили світоглядний вакуум. З'явилося безліч чудотворців, містиків, пророків, серед яких були й проповідники-

кініки, і маги-піфагорейці. Єгипетській богині Ізіді збудували храм на Марсовому полі, а за часів Калігули проводилися

спеціальні осінні свята на її честь. Культ фрігійської богині Кібели прийшов у Рим ще в період II Пунічної війни (218—

201 до н. є.), але його жерцям не дозволяли виходити за межі Палатинського пагорба. За імператора Клавдія таку

заборону було скасовано, і це було типовим для релігійної ситуації І ст. У II ст. виникли ще інші східні культи —

іранського бога Мітри та капподокійської богині Маа, яку в Римі шанували під іменем Беллони. Жерці її несамовито

бігали по храму, завдавали один одному ран, тому римляни прозвали їх фанатиками, що в перекладі з латині означає

"безумці", "шалені". Так слово "фанатизм" увійшло до всіх європейських мов.

Нові релігії суперничали між собою, і перемога дісталася тій із них, яка проголосила єдинобожність, рівність усіх

перед Богом, братерство людей усіх народів і посмертну винагороду за праведне життя. Ці християнські тези привабили

всіх бідних і знедолених, бо поставили їх вище від сильних і багатих. А для космополітичної Римської імперії теза про те,

що для християнства не існує "ні елліна, ні іудея", виявилася надзвичайно доречною. Звичайно, християнство перемогло

не одразу, бо спочатку воно не узгоджувалося з деякими організаційними принципами імперії. Як монотеїсти християни

заперечували божественні почесті, що надавалися імператорам. І це ставило їх у жорстку опозицію до влади. Ховаючись

від інших громадян імперії в катакомбах для здійснення обрядів богослужіння, християни викликали до себе підозри

співгромадян і влади. їх почали звинувачувати у вбивствах дітей, у тому, що вони викликають засуху. А після пожежі 64

р. н. є., яка знищила значну частину Рима й була оголошена справою рук християн, почалися репресії.

За років правління імператора Траяна (98-117) християн страчували відповідно до закону, що забороняв будь-які

таємні товариства.

Якщо на них робили донос, вони не відкидали звинувачення, бо вважали, що мученицька смерть є найкоротшою

дорогою до раю. Величезна кількість доносів стурбувала Траяна, і він заборонив приймати їх, але дозволяв страчувати

тих, хто сам заявляв, що він християнин. Але й таких виявилося дуже багато, тому страти припинили після 117 р. н. є.

Християнство й далі поширювалося від рабів до їх господарів, від знедолених до легіонерів, підриваючи підвалини

римського суспільства, руйнуючи знамениту римську дисципліну. Так, у 268 р. в Галлії десятий фіванський легіон, що

мав у своєму складі близько 40 тис. осіб (разом із обслугою), відмовився виконувати команди й упокорювати плем'я

багаудів, адже була чутка, що вони християни. За римськими законами в такому випадку застосовувалася децимація —

страта кожного десятого. Застосували — знову відмова. І так усі 40 тисяч були перебиті без опору.

Цей випадок можна вважати символом загибелі римської культури, її поразкою в боротьбі програм поведінки. Ще

імператор Діоклетіан у 303—304 рр. переслідував християн, а вже один із його спадкоємців Костянтин (285—337)

дозволив своїм легіонерам замінити на прапорг римського орла хрестом і тим забезпечив собі перемогу над більш чис-

ленними легіонами.

Ставши імператором, Костянтин підтримав християнство, підписав 313 р. знаменитий Медіоланський едикт, що

надавав рівні можливості всім конфесіям, а фактично забезпечив християнству статус державної релігії, яка стала цілком

легітимною у східній частині Римської імперії — Візантії.

НОВИЙ РИМ НА БЕРЕЗІ БОСФОРУ

Намагаючись урятувати імперію, що розпадалася внаслідок внутрішніх соціальних конфліктів та під ударами

варварів, імператор Костянтин І 1 переніс у 324—330 рр. столицю на схід, заснувавши місто Константинополь на

європейському березі Босфору, на території колишньої ме-гарської колонії Візантії. Пізніше гуманісти використали це

слово для назви всієї імперії, яка утворилася в 395 р. після поділу Римської імперії на Західну та Східну. Але самі

візантійці називали себе римлянами — грецькою ромеями, а імперію — ромейською.

Візантійська імперія проіснувала понад тисячу років (до 1453 р.) і мала значний вплив на своїх сусідів. Культура

Візантії була поєднанням грецької та римської культурних спадщин із християнством.

У ранній період своєї історії (IV—VII ст.) Візантія включала в себе Балканський півострів, острови Егейського моря,

Малу Азію, Сирію, Палестину, Єгипет, Кіренаїку (у північній Африці), острови Крит і Кіпр, частину Месопотамії та

Вірменії, окремі області Аравії, Криму (Херсонес) і Кавказу (Лазіку). Це був дуже різноманітний і самодостатній в еконо-

мічному відношенні світ. Висока землеробська культура, в якій до середземноморської тріади додалося ще

шовківництво, доповнювалася скотарством і виробництвом шкір у Малій Азії, виробництвом лляних і вовняних тканин

у Сирії, Палестині та Єгипті. Це поєднання створило доволі ефективні виробничо-торговельні відносини, що затримало

розпад рабовласницького ладу майже на 500 років.

Різноманітним був склад населення. Більшість його становили греки та еллінізовані місцеві народності — копти в

Єгипті, сирійці, іудеї, фракійці, грузини та вірмени. Загальна кількість населення імперії сягала 50—65 млн чол.

Етнічна розмаїтість теж сприяла створенню життєздатної культури, яка до XIII ст. набагато перевищувала культуру,

що формувалась у Західній Європі. Якщо там феодальне суспільство створювалося руйнуванням римської державності,

права, міст, рабовласництва, античної духовної культури, то Візантії властиві інші риси.

По-перше, зберігалися рабовласницькі відносини, але модифіковані. Більшість рабів одержала земельні ділянки на

правах пекулія (тимчасового володіння). Раби працювали й у державних майстернях. Лише у VIII—IX ст. на зміну

рабської праці й колонату (земельній оренді) прийшла вільна селянська община.

По-друге, на основі римського законодавства тривалий час зберігалася приватна власність на землю в різних

розмірах, але з обмеженням росту великих маєтків. Водночас залишався фонд державних земель як основа

централізованої держави. Землі давалися в довгострокову оренду (емфітевсис), і це було поступове переростання у

феодальні відносини, які передбачають успадкування землі.

По-третє, Візантія на початку своєї історії зберегла міську цивілізацію, античний вигляд міст із агорою (форумом) у

центрі. Розвивалося також і велике місто Константинополь із населенням понад 0,5 млн чол.

І нарешті, Візантія створила дуже своєрідну систему державної влади, яка стала еталоном для Київської та

Московської Русі. Князя Володимира відверто порівнювали з Костянтином, а Москву було оголошено третім Римом.

Російська імперія та Радянський Союз повною мірою

використали досвід Візантії щодо поєднання державної влади з ідеологією. Звичайно, не все з цього досвіду було

запозичено. Так, імператорська влада була доволі химерною. Юридично вона вважалася безмежною, але фактично була

обмежена дорадчим сенатом (синклітом) і відсутністю права успадкування влади. Друга обставина відкривала шлях до

різноманітних узурпацій престолу. Багато хто з імператорів закінчив своє короткочасне правління осліпленням,

постриженням у монахи чи загибеллю від руки підісланих убивць. Усе це було можливим тому, що священною

вважалася сама імператорська влада, а не особа імператора.

Організаційна крихкість влади компенсувалася ідеологічною тезою про синтез християнської церкви та

"християнської імперії", яка повинна була захищати всі християнські народи. А імператор вважався правителем усієї

православної ойкумени, носієм світового порядку (таксису) і вищої мудрості (ікономії). Ці уявлення були запозичені з

античності.

Аналіз античних витоків культури Візантії треба здійснити ще й тому, що Візантію в політичному відношенні часто

вважали абсолютною монархією східного типу. При цьому враховували лише підрив політичних полісних свобод

системою християнської монархії, але не враховували визначальної ролі громадянського суспільства, міську полісну

общину.

Полісна система цінностей не відкидалася, а трансформувалася, зберігаючи свій традиційний характер. Полісна

ідеологія заохочувала філо-тимію — любов до почестей як прагнення зробити більше для своїх співгромадян, общини

загалом і заслужити тим самим славу й почесті. "Ідеальний громадянин", на думку грецьких політологів, може стати

"ідеальним тираном", але не "східним деспотом", бо інші громадяни коряться йому добровільно, в інтересах держави. За

епохи еллінізму відбувалося обмеження монарха, але знову-таки відповідно до грецьких традицій, які вимагали, щоб

монарх особисто довів свої здібності військового вождя й полководця.

Елліністична політологія концепції "царя" та "царства", яку потім використовували в Римі та Візантії. У цій концепції

цар і царство вважалися божественними. Божественність правителя випливала з його прямих зв'язків з божими силами

та з уподібнення його влади владі богів (мімесису). Звідси й священство держави, й ідея гармонії. До того ж античне

коріння мають уявлення про правителя як спасителя (сотера) і про "живий закон", що відповідає за підтримання в

суспільстві згоди в системі загального порядку. Правитель є частиною ідеї благочестя, розумного правління та

"філантропії". Римська політична традиція, з одного боку, була демократичніша, ніж устрій еллінських монархів, а з

іншого — їй була властива більша авторитарність управління, жорсткіша дисциплінарність стосунків, значніша роль

закону, а не традицій у підпорядкуванні громадян.

Але й у Римі діяв примат ідеї общини, держави, а не режиму особистої влади. Як писав Ціцерон (106—43 до н. є.), з

усіх суспільних зв'язків немає важливішого й дорожчого, ніж той, що існує в нас із державою, усі прихильності й усіх

охоплює одна вітчизна. Тому держава має право вимагати не просто лояльності до себе, але й "певного служіння державі

та спільному благу" (КезриЬІіса, ге$ рори/і). У цьому полягає й обов'язок захисту "вічного Риму" як вічної цінності,

постійної й неподільної, а також утілення в життя жорсткого порядку (таксису). Візантією були успадковані символи

влади, уніформа, а також магістратури як посади, характерні для римської державності.

Візантія підпорядкувала античну спадщину християнському світогляду.

Ця система цінностей включала в себе такі основні ідеї: 1) громадянську — усвідомлення себе членом колективу,

знання своїх прав і обов'язків, відчуття громадянської відповідальності за долю общини, залежність від громадської

думки; 2) демократичну — причетність до управління, участі кожного в суспільному житті та діяльності; 3) респуб-

ліканську — виборність, колективізм, тимчасовість магістратури.

Усі ці ідеї сформувала антична класична епоха на противагу східним формам суспільства й державності та на основі

уявлень про рівність усіх вільних громадян, які повинні бути згуртовані проти рабів. Така програма поведінки

стримувала поглиблення соціальної диференціації. Свобода та права громадянина були більшою цінністю, ніж багатство.

Протиставлення "вільні громадяни — раби" давало певні гарантії, формувало уявлення "загального блага" як мети життя

та розуміння самої общини як самостійної й особливої цінності.

Одночасно з правами й ідеалами грецького громадянина існував і набір нормативів, які регламентували його

повсякденне життя. Він мав бути "розумним" і "поміркованим", тобто вміти поєднувати свої інтереси та вимоги з

інтересами інших співгромадян і общини загалом, уміти вести власні справи "найкращим" чином для всіх і самого себе.

"Розумність" греків була зумовлена, на їх думку, існуванням "правового" суспільства, яке захищало від сваволі,

дозволяло висловлювати свою позицію та обстоювати її публічно, користуючись засобами логіки й риторики. Східні ж

деспотії оцінювались як несумісні з грецьким і римським способами життя.

Греки відмовляли в розумності не лише східним деспотіям, а й варварським народам, де панувала влада вождів і

царів, а право замінював ненадійний звичай. Звідси випливала ідея ототожнення варварів із рабами, оцінка їх як таких,

що тільки й можуть бути рабами.

Наступною ланкою в цій ідеологічній конструкції було виправдання "античного імперіалізму", який розкидав грецькі

колонії по світу, поширюючи "найдосконаліший лад" за межі Греції. Завоювання Александра Македонського були

логічним завершенням цієї ідеології імперіалізму.

ХРИСТИЯНСЬКА ІМПЕРІЯ

ХРИСТИЯНСЬКА КУЛЬТУРА

Візантія використала римську імператорську ідею, згідно з якою необмежена влада правителя починалася з "імперія"

— безумовного військового мандата, який надавався за згодою армії, на відміну від цивільної умовної влади, що

надавалася сенатом і народом. Імперій давав право призупиняти дію законів. Він був обмежений у часі, але

пролонговувався за надзвичайних умов. У Візантії існували передумови для формування режиму особистої влади й

водночас залишався непорушним республіканський принцип виборності. Виборність імператорів збереглася до кінця

існування імперії, тому не могло бути успадкування влади.

Було використано також східні впливи на імператорську владу в Римі, її обожнення. У Римській імперії влада

імператора вважалася священною, а самого імператора розглядали як прямого представника космічного божества

(наприклад, Мітри). Серед римських політологів були популярними тези про імператора-спасителя та імператора-

губителя. З'явилася тема узурпатора-спасителя, підтримка якого виправдана його боротьбою з імператором-тираном. Ця

тема виявилася дуже популярною у Візантії. Отже, східні культи проклали християнству дорогу до союзу з державою.

Щоправда, візантійські імператори не могли прямо ототожнити себе з богом чи сином бога, як це робилося в Ірані.

Християнство оголосило божественним не самого імператора, а його владу. Воно санкціонувало й освячувало режим

необмеженої монархії згідно з євангельською тезою "одне стадо, один пастир", кваліфікувало імператора як "обранця

божого", його посланця (вікарія) на землі або заступника (єпарха), властителя "божою милістю", але не сином божим.

Про Костянтина як "творця" нової християнської імперії було створено легенду, нібито імператорську владу передав

йому сам Бог. Звідси випливало не тільки божественне походження імператорської влади, але також її "освяченість"

санкцією Бога (богообраність), священність усієї діяльності як виконання божественної волі. Протидія такій владі є "свя-

тотатством". Підпорядкування імператорові в земних справах повинно бути таким самим, як Богу у справах віри. Було

розроблено концепцію спільного правління "разом із Сином Божим", а трон мав у своєму складі два сидіння: ліве

пурпурове для імператора та праве золоте — для Христа.

Якщо бог Пантократор (Вседержитель) — глава небесного й земного порядку, то імператор (космократор) —

володар у земних справах. Було створено відповідний церемоніал, та "дистанція", яка віддаляла імператора від підданих.

Імператор повинен був і зовнішнім виглядом відрізнятися від звичайних людей. Зберігся опис урочистого в'їзду імпе-

ратора Констанція (в 360 р.), де говориться, що він був схожий на "статую людини, не здригався від поштовхів коліс, не

спльовував слину, не чухав носа, не сякався, і ніхто не бачив, щоб він поворухнув хоч однією рукою" [1, с. 122].

За часів Костянтина І єпископ кесаврійський Євсевій розробив не лише концепцію божественності імператора, яку

ми вже розглянули, а й концепцію "християнської держави", згідно з якою імперія є державою християн, а імператор —

світський правитель своїх підданих. Він відповідає за стан християнства й церкви перед Богом, бо є "вождем" хри-

стиянського народу, "новим Мойсеєм".

Звідси й уявлення про імператора як "єпископа зовнішніх справ церкви", її активного покровителя, котрий має право

на "облаштування" церковних справ і відповідає за них разом із її прямим духовним керівником — патріархом.

Християнська концепція влади стала складовою політичної культури Візантії. Але це поєднання державних і релігійних

справ не завжди було мирним. Зростання авторитету церкви та розміру монастирських земель турбувало імператорів, і

почалася жорстка боротьба за перерозподіл влади й землі. Це відбувалося у феодальний період історії Візантії. На боці

імператорів виступали військові землевласники й торгово-ремісничі прошарки населення. Боротьба провадилась у

наскрізь ідеологізованому суспільстві, що потребувало маскування інтересів. Тому вона мала вигляд зіткнення іко-

ноборців на чолі з імператорами Ісаврійської династії з іконошануваль-никами. Перші звинувачували других в

ідолопоклонстві. Боротьба тривала понад століття (718—842 рр.) і закінчилась ідеологічною перемогою

іконошанувальників, проте монастирське землеволодіння значно обмежили, а церковну владу підпорядкували

імператорській. З X ст. почався новий етап розвитку культури Візантії — цілковита перемога християнства в усіх сферах

суспільної свідомості. Суспільство стабілізувалось. Усі компоненти культури класифікувалися під певним кутом зору,

який полягав в утвердженні й узагальненні спіритуалістичних принципів, тобто в пріоритеті духовного, дуже далекого

від реальних потреб, у всіх сферах життя. Письменники та художники не прагнули відтворювати дійсність. Натомість

вони створили систему символів для втілення певних ідей. Мистецтво обслуговувало релігію. Створювалися лише

канонічні твори, герої яких були стереотипними й виконували стандартні дії на тлі абстрактних пейзажів.

Відбувся розрив із античним розумінням гармонії тіла й духу, за яким здоровий дух перебуває в здоровому тілі.

Одночасно заперечували єретичні вчення про нездоланну безодню між духовною й тілесною складовими буття людини.

Візантійська культура усвідомлювала трагедію такого зіткнення, тому й намагалася поєднати несумісне шляхом підпо-

рядкування тілесного духовному. Мучеників і святих проголосили ідеалом, а жадобу, похіть і марнославство — вадами

людства.

У художніх творах типу "Життя Євгенія та дочки його Марії" описано протиприродні ситуації (дівчина оголосила

себе хлопцем і взяла на себе вину за зґвалтування, а потім жебракувала з чужою дитиною) як зразки великого терпіння й

самовідданості.

І все-таки християнству не вдалося повністю підпорядкувати собі всі сторони духовного життя, хоча в жорстко

регламентованому державному університеті, який відновився 1045 р., все ж намагалися поєднувати віру з розумом.

Автор книги "Логіка" Михайло Пселл (1018—1096) захищав право людини на наукове пізнання світу, а вищу мудрість

залишав вірі. На думку його послідовника Іоана Італа (нар. 1025), розуму підвладне й надчуттєве буття. Він заперечував

чудеса та безсмертя душі. Це вже було занадто для того часу, і в 1082 р. його звинуватили в єресі, піддали анафемі

(церковному прокляттю), після чого він десь зник. Його учень Євстратій Нікейський доводив перевагу логіки над

богословською традицією.

Звичайно, ці окремі паростки раціоналізму не могли відчутно похитнути впевненість церкви в її монополії на істину.

У 1045 р. патріарх Константинополя Михайло Кіруларій закрив підпорядковані Риму церкви й монастирі та оголосив

прихильників західної церкви єретиками. Відповідним чином діяла й західна церква. Так відбувся офіційний розкол

(схизма) та поділ на православних і правовірних (католиків), а фактично ці церкви давно вже вирізнялися структурою й

догматикою, бо формувались у різних умовах.

Для східної церкви були неприйнятними як обрядові, так і догматичні правила латинян. В обрядах це стосувалося

вживання для причастя прісного хліба замість квасного, дотримання суботнього посту, целібат, звичай священиків

голити бороду, хрещення за допомогою одного лише окроплювання, без занурення в купіль, зневажання культу ікон,

місце яких зайняло скульптурне розп'яття. У догматиці неприйнятним був додаток латинянами до символу віри

"іїїющие" ("і від сина"), що означало визнання джерелом Святого Духа не тільки Бога-Отця, але й Сина. Це богословська

проблема Трійці.

Якщо відійти від суто богословських питань суперечки про Трійцю й використати ширший культурологічний підхід,

то можна побачити реальну проблему ефективності тієї чи іншої програми поведінки, яка має філософську,

політологічну й соціологічну складові. Філософська проблема співвідношення єдиного й різноманітного та її

модифікація "загальне—особливе—одиничне" постійно виникає в суспільстві, коли віддають перевагу

загальнонародному чи приватному інтересові. Візантійська позиція пріоритету "загального", "духовного" на відміну від

західної, де "одиничне" та "приватне" завжди цінувалося, дійшла до нас через радянські часи й тепер зіткнулась із

приватновласницькими матеріальними інтересами.

Політологічна й соціологічна проекції цієї проблеми полягали у виборі монархічного (для Сходу) чи ієрархічного

(для Заходу) принципів організації, переваги традицій (Схід) чи новацій (Захід), ролі старшого й молодшого поколінь у

реалізації надбіологічної програми поведінки. Захід обрав молодь та новації — й одержав роздрібненість. Переваги

Заходу проявилися лише за умов науково-технічної революції, коли наука й новаторство стали продуктивними силами.

3.3. СЕРЕДНЬОВІЧНА КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Завоювання Римської імперії в V ст. варварами призвели до занепаду міської античної культури. Варвари (від грецьк.

ЬагЬогоі — чужоземний; це слово використовувалося для найменування германців та інших

племінних народів, які розмовляли незрозумілою для греків і римлян мовою) зруйнували міста, знищили пам'ятники

античного мистецтва й бібліотеки, розірвали торговельні й політичні зв'язки. Відбулося повернення до натурального

господарства.

Занепад усталеного порядку, перетворення римлян з панівної нації на підлеглу спричинило в них цілковитий розпач.

Звичайно, як буває в таких випадках, причини шукали не в недоліках власної культури, а в помилках окремих

імператорів і в природі жахливих варварів. Але насправді Рим давно вже втратив життєздатність. Місто жило

експлуатацією. Ніяких технічних новинок від І ст. не впроваджувалося, господарство трималося за рахунок

пограбування східних народів і припливу рабів. Провінції емансипувалися від Риму та Італії, а потім перейшли в наступ.

Імператорами ставали вихідці з Іспанії й Галлії. У 212 р. всі жителі імперії одержали римське громадянство, а варварів у

III ст. дедалі частіше почали допускати до розселення на окраїнах імперії на правах конфедератів і союзників.

Звичайно, не всі римські ідеологи були згодні з такою політикою. Поширенішим було ставлення до варварів як до

тварин. Так, в одному описі гунів прямо твердиться, що їх можна сприймати швидше як двоногих тварин, оскільки вони

не варять і не готують собі їжу, а харчуються корінням диких рослин і сирим м'ясом будь-яких тварин, яке вони іноді

попередньо зігрівають, тримаючи його, сидячи на коні, поміж ляжок.

І ось такі істоти перемогли Рим! Скорботі не було меж. Потрібна була якась компенсація. За відсутності реальної

придалася ілюзорна — християнство, яке поєднувало всіх у статусі "рабів божих" і обіцяло гармонію в потойбічному

світі.

Християнство, яке впродовж трьох століть із переслідуваної релігії перетворилося в 313 р. на державну, заповнювало

порожнечі в старих культурах, зруйнованих частою зміною імператорів, котрі претендували на священний статус. У V

ст. воно стало останньою надією деморалізованих римлян. І християнство добре відповідало їхнім імперським

орієнтаціям, бо теж було "імперією", для якої не існувало "ні елліна, ні іудея" (ап. Павло). Тільки це була "імперія

навиворіт", оскільки в ній слабкість проголошувалася силою. Якщо раніше такий світогляд улаштовував головним

чином рабів, то тепер — усіх римлян, а масштаби Римської імперії забезпечили йому справді імперський розмах.

Християнство виявилося ідеологією, придатною також і для завойовників, бо проголошувало божественність влади

взагалі, а не конкретних її представників. Спочатку, щоправда, деякі варвари (вестготи й лангобарди) прийняли не той

варіант християнства (аріанство), який став панівним у Західній Європі, але після VII ст. їх було силою навернуто до

католицизму. У IX—X ст. імператори Каролінгської династії та польський князь уже настільки були перейняті

євангельським духом навернення язичників до християнства силою зброї (як пише хроніст Галл Анонім), що мусили

вести проти них безперервні війни, "щоб вирвати з їх серця підступність мечем проповіді" та "викорчувати всю їхню

гадючу породу мечем побиття" (маються на увазі угорці та східні слов'яни). Отже, середньовічне християнство на

відміну від раннього поширювалося не знизу вгору, а згори вниз і силою. Через це були досить часті випадки відмови від

прийнятої віри та повернення до язичества. Але бунтівників утихомирювали. Місіонерський прапор давав можливість

звичайному грабуванню сусідів надати благородного вигляду. Хрестові походи проти мусульман, яких теж оголосили

язичниками, давали бідним правителям Заходу гарну поживу з багатого Сходу, який страшенно їх бентежив своїм

багатством. Найбагатше місто Сходу Константинополь, на їхню думку, теж було заселене несправжніми християнами,

оскільки від них "нудило бога". Тому 1204 р. хрестоносці взяли штурмом Константинополь, вирізали там чоловіків,

жінок і дітей, а учасник IV хрестового походу хроніст Віллардуен писав, що ніколи ще зі створення світу в жодному місті

не було взято такої здобичі.

Але така "успішна християнізація" правителів і хрестоносців не мала нічого спільного з потребами селян, котрі

залишалися на своїй землі й робили ту саму справу, якою займалися до того.

їхня гомогенна й синкретична культура, яка базувалася на системі спільних заборон і обов'язків, обслуговувала

матеріальні потреби. І раптом вона опинилася "в обіймах" світогляду, в якому такі потреби заперечуються. Це призвело

до створення дивної гібридної культури, що поєднує прямо протилежні орієнтації. Дослідників середньовічної культури

вражає її нелогічність. Не лише неосвічені віруючі вбивали праведника, щоб швидше заволодіти його чудотворними

рештками, а й освічені богослови одночасно прославляли вченість і твердили, що до спасіння душі веде нерозумність,

злиденність духу чи й зовсім божевілля. Ставлення до психічно хворих як до богообраних людей стало дуже поширеним

у християнізованих народів. Зовсім не випадково собор у Москві на Красній площі ввійшов у народну пам'ять не за

назвою престолу (Покровський), не за іменами зодчих (Барми та Постника), не за подією, на честь якої його було

споруджено в XVI ст. (підкорення Каганського ханства), а за іменем хворого, який був похований біля цього собору

після своєї смерті (Василь Блаженний).

Чому одночасно вважалося, що брехня — великий гріх, а підробка документів для обґрунтування прав на владу,

зокрема так званий Костянтинів дар (фальшивка VIII ст. про верховенство папи), вважалася засобом виявлення істини та

богоугодною справою? Видатний французький історик Марк Блок (1886—1944), який обстоював здатність науки

зрозуміти минуле, пояснював це тим, що богослови, перебуваючи під впливом Біблії, цікавилися не реальним станом

справ, а символічним значенням подій, шукали в реальних подіях "тінь майбутнього", а "повага до минулого

парадоксально змушувала (їх) реконструювати його на таке, яким воно має бути" [4, с. 154]. На його думку, подібне

підтасовування властиве будь-якому релігійному рухові, що вважає себе реформою, тобто поверненням до первинної

чистоти. Але для нас важливі не інтелектуальні вправи богословів, а те, як ці орієнтації могли засвоюватися рядовим

християнином, учорашнім (і, мабуть, сьогоднішнім) язичником.

Це засвоєння було, напевно, дуже суперечливим. Деяке уявлення про спосіб мислення й дії людей середньовіччя дає

аналіз явища карнавалу, виконаний культурологом М. Бахтіним. Карнавал — не лише фрагмент середньовічної

культури, який виконує функцію релаксації (розслаблення) за умов жорсткого ідеологічного (релігійного) тиску. Це

стиль усієї середньовічної культури, суть якого полягає в перевертанні звичних уявлень про встановлений порядок, верх і

низ, святе й світське. Це зумовлювалося тим, що люди вимушені були жити ніби в двох світах одночасно — у світі

звичної язичницької культури, сформованої в місцевих умовах, і світі потужнішої середземноморської культури, яка

включала в себе християнство. Місцева культура була етнічною (із власними богами, звичаями й технологією) і

міфологічною (можна було підтверджувати своє місце у світі за допомогою знайомих ритуалів і магічних дій), а прибула

культура — космополітичною (один латиномов-ний бог у різних етносів) і релігійною (поведінка бога непередбачува-

на). Лише з урахуванням цих двох "картин світу" можна зрозуміти, як була впорядкована (категоризована) інформація в

середні віки.

Як відомо зі шкільного курсу "Людина і світ", форми класифікації (упорядкування) явищ дійсності називаються

категоріями. Кожна наука мас набір базових категорій (маса, швидкість, молекула, ген тощо), назви яких запозичені зі

звичайної мови чи створені вченими.

У складі звичайних мов, які засвоюються в дитинстві, є доволі широка мережа категорій, що дозволяють

класифікувати найрізноманітніші явища дійсності. Звичайно, різні мови це роблять по-різному. В одних може бути

кілька десятків назв піску, а в інших — десятки назв різних станів снігу. Але є й деякі універсальні категорії, що

розрізняють природу та людину, простір і час, причину й наслідки, багатство та бідність тощо. На їх прикладі добре

проявляється внутрішня конфліктність середньовічної культури.

Так, у ставленні до природи європейські варвари зберігали риси первісного світогляду, в якому людина вважалася

частиною природи, а природа була схожа на людину. Збереглись уявлення про землю як жінку, образи людей-тварин і

людей-рослин (русалок, мавок). Водночас землеробська діяльність з перетворення природи власними силами формувала

інструменти виокремлення якихось об'єктів із природи та її виміру. Такими інструментами та еталонами виміру були

органи людського тіла й форми людської діяльності. Лікоть, п'ядь, палець — одиниці виміру, походження яких очевидне;

юрнал і морген — це площа, яку можна було виорати за один день. Звичайно, люди різної фізичної сили виорювали різні

за розміром ділянки, але ця обставина до уваги не бралася. В Ісландії жінці дозволялося взяти собі таку ділянку землі, яку

вона могла обійти за день, ведучи на прив'язі корову. Тут теж був важливий принцип витрати енергії людини, а не

об'єктивні розміри ділянки.

Християнство символізувало цю землеробську схему світу. Аналогії між людським тілом і природою мали свідчити

про акт творення, а не про творчу силу праці й важливість людини. Природа й людина — це божі творіння; особистого

значення вони не мають. Мало того, гріховну природу людського тіла слід зневажати. Це вже було перевертанням

язичницьких орієнтацій.

Християнство зуміло змінити й найстарішу схему світу у вигляді дерева. Середньовічні автори прямо пишуть про

"перевернуте дерево", яке росте з небес на землю: коріння його на небесах, а гілки — на землі.

Ставлення до простору й часу теж набувало рис подвійності. Якщо традиційно язичники вважали простір як частину

природи людино-мірним (права сторона краща, ніж ліва), то християнство вводить хрестоподібний простір.

Середньовічні міста будували суворо за схемою хреста.

Час для землеробів був циклічним (за порами року) і місцевим (не узгодженим із часом інших місць). Він не

піддавався точному виміру. Доба поділялася на дві частини, які були фактично нерівними в різні пори року, а крім того,

нічний час вважався до того ж диявольським, і за нічні злочини карали жорстокіше. Християнство боролося з язич-

ницькою часовою циклічністю як зі спробою ухилитися від впливу Бога. Це вважалося гріхом. Гріхом були оголошені

також стародавні скотарські та землеробські магічні прийоми підвищення родючості (катати розписане знаками

родючості яйце по житньому полю та класти яйця під ноги худобі під час вигону на пасовисько). Були створені

спеціальні книги гріхів, або покаянні книги (пенітенціалії), де найстрашнішим проголошувався гріх бунту духу проти

Бога й тіла проти духу, тобто ті звичаї, якими люди жили століттями.

Церква внесла свої корективи в розуміння часу. Було зроблено поділ на "вічність", яка не має ані початку, ані кінця й

належить Богу, і "час", який бере початок в акті творення та закінчується з приходом месії-спасителя. Кінець земного

часу — завершення історії, перехід до вічності. Цей перехід відбудеться в день Страшного суду, який настане

несподівано, оскільки Бог захопить людей зненацька, "як злодій ночі" (ап. Павло).

Відкидаючи язичеський циклізм часу, християнство все ж відтворювало його в літургії, що була регулярним

повторенням жертовного життя Христа.

Усі ці зіткнення, перевертання й повторення християнських і варварських орієнтацій свідчать про спільність мети та

протилежність засобів віросповідань. Мета християнства полягала у створенні замінників для зруйнованих

рабовласницьким ладом первісних табу, які забезпечували соціальний порядок. Для рабів ці замінники були цілком

прийнятними ("найнижчі стануть найвищими", "праця — це покарання", "матеріальні потреби несуттєві"). А для

середньовічних селян усі табу продовжували діяти, і неможливо було відмовитися від праці та матеріальних потреб.

Тому селяни перебували в постійній тривозі через те, що не зможуть досягти царства небесного власним доброчинним

життям. Вихід було знайдено в надії на молитви благочестивих людей, на подвиги аскетів, які зуміють нагромадити

стільки заслуг, що їх буде до («шию для блага всіх віруючих. Церква підтримувала цю думку, тор-іуючи з XII—ХШ ст.

індульгенціями (документами про відпущення фіхів). Так у середньовічному суспільстві сформувалася культура, в якій

писако цінувалася роль духовних інститутів для суспільства. Незрозумілим для селян залишалося тільки намагання

церкви одержати також і маїсріальні цінності. Найненависнішим податком була десятина. Але церква володіла дуже

широким арсеналом засобів переконання, тому вона забезпечила перетворення аскетизму на панівну ідеологію.

СПІВВІДНОШЕННЯ АСКЕТИЗМУ Й ТОТАЛІТАРИЗМУ В ДІЯЛЬНОСТІ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Суперечливість середньовічної культури, яку ми розглянули на прикладі світоглядних категорій (людина, природа,

час, простір), виявляється ще напруженішою у сфері соціальних відносин, а також щодо ставлення до праці, багатства й

бідності. У цій сфері середньовіччя поєднало три різні орієнтації: античну, варварську та християнську. Із античності

було запозичено аристократично-зневажливе ставлення до фізичної праці як справи рабів і форми покарання (Сізіф).

Плебеї Риму теж вимагали "хліба й видовищ", а не можливості заробляти на хліб.

Християнство обстоювало подвійний підхід до праці. З одного боку, праця була покаранням за гріхопадіння, а з

іншого — з'явилася формула "хто не хоче працювати, нехай і не їсть" (ап. Павло). Неробство навіть було оголошене

гріхом. Праця мала існувати як складова цілого (суспільства, світу) і виховний засіб, що нагадує про людську гріховність,

але не як засіб саморозвитку особистості. Ченцям-бене-диктинцям дозволялося займатися різними ремеслами на користь

монастиря, але заборонялося займатися тим чи іншим ремеслом, якщо монах досягав у ньому досконалості й починав

пишатися результатами своєї праці. Існувала думка, що далі за всіх від Бога були ті, хто працював (миряни), ближче —

проповідники слова божого (духовенство) і найближче — ті, хто "був у постелі святої любові до Христа" (монахи).

Багатство також оцінювалося з позицій потойбічного спасіння. Воно могло сприяти, але швидше — перешкодити

досягненню райського блаженства. Звідси й крилата формула: "Зручніше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж

багатому ввійти в Царство Боже" (Євангеліє від св. Матфея 19:24).

Варварські ватажки та їхні дружинники теж зневажливо ставилися до праці й багатства. Але то була зневага іншого

ґатунку, ніж християнська. Коли ватажок щедро роздавав награбоване чи викидав його в болото, то діяла міфологічна

система цінностей. Захоплені багатства мали не комерційну, а статусну цінність. Вони свідчили про прихильність долі до

ватажка, і частиною своєї удачі вождь ділився з дружинниками (у вигляді обручок і гривень, які слід було носити напрказ

подібно до того, як тепер почали носити хрестики), а свою частину закопував у землю назавжди чи кидав у болото

(золоті й срібні монети, які, на думку варварів, мали сакрально-магічну силу).

Ось такий комплекс орієнтирів пропонувала верхівка суспільства його низам на додаток (чи заперечення) до їх

традиційних сімейно-трудових поглядів. Це було зіткнення на підсвідомому рівні, яке мало призводити й призводило до

психозів. Щось подібне відбулося в перші роки перебудови СРСР. Коли перебудована еліта почала демонструвати за

допомогою телебачення червоний прапор із зіркою та свастикою одночасно, вона порушила психічний стан громадян.

Таке зіткнення протилежних стимулів фізіологи вищої нервової діяльності називають російським терміном "сшибка" та

вважають причиною неадекватних рефлексів.

Із цього доречно почати пояснення тієї обставини, що в середньовіччя панівною ідеологією став аскетизм. Грецьке

слово "азкеіез" означає "той, хто вдосконалюється", або "самотня людина". Із художньої літератури відомо, що таким

словом позначали людей, які відійшли від життя, перебували в печерах або лісових хижах, удовольнялися мінімумом їжі