Лекції з агролісомеліорації / Автор невідомий

Подождите немного. Документ загружается.

ґрунтових вод. Наведені також екологічні фігури, що характеризують

продуктивність різних порід у різних типах лісорослинних умов П.С.Погребняк

також виступив зі своїми типологічними узагальненнями на 1-му Всесоюзному

з'їзді ґрунтознавців, який відбувся у Харкові у 1929 р.

Так був започаткований новий етап у розвитку лісівничо-екологічної

типології. Пізніше (1941) П.С.Погребняк підкреслював, що запропонована ним

типологічна класифікація базується на розумінні діалектичної взаємодії,

лісорослинних умов і лісової рослинності. П.С.Погребняк, запропонувавши

едафічну сітку типів лісу і місцеоселення, підкреслював, що вона ілюструє риси

подібності і різниці лісів, які визначені едафічними особливостями місцеоселен-

ня. Ця сітка уособлює єдність двох класифікаційних ординат, що лежать в основі

едафічного заміщення: 1) ординат трофності та 2) ординат зволоження. Тобто

сітка відображає єдність подібності і відмінностей лісів залежно від хімічної

родючості ґрунтів (трофності) і зволоження.

Класифікація передбачає, що кожна ділянка лісу є одночасно і трофотопом, і

гігротопом, вона є, по суті, двома сторонами одного й того ж місцеоселення -

едатопу (лісу і місцеоселення однакових усередині себе едафічних умов).

Класифікація також відображає ступінь (міру) едафічної родючості

місцеоселення, виходячи з його лісорослинного ефекту, що визначається

індикаторами (деревостаном тощо). Едафічна сітка Алексєєва - Погребняка

подана у вигляді координатної системи, осями якої є дві категорії: вологість і

багатство лісорослинних умов, тобто у сітці поєднується гігрогенний та

трофогенний ряди. Типи лісорослинних умов позначаються індексами, які

відображають групу типів та ступінь зволоження, наприклад, А

- свіжий бір; С

- свіжий складний субір; D

- волога діброва. Оскільки деревна рослинність

відображає певну сукупність впливу на неї екологічних факторів, то вона і є

основним критерієм для встановлення едатопу. Трав'яна рослинність

(надґрунтовий покрив) також відображає відповідні лісорослинні умови, а тому

її використовують як індикатор певних едатопів. Для визначення типу

лісорослинних умов використовують і інші допоміжні ознаки - глибину

ґрунтового профілю, механічний склад ґрунту, підстилаючу породу, реакцію

ґрунту, наявність карбонатів тощо.

Розглядаючи лісову типологію в контексті розвитку лісівництва як науки в

цілому професор С.С. Пятницький (1967) відмічав, що вона за 70-річний відрізок

часу забезпечила позитивний внесок у практику лісового господарства. Цей

внесок поки що обмежувався лісокультурною справою та природним

поновленням лісів, які здійснювались на типологічний основі. Інші напрямки

лісогосподарської діяльності – рубки догляду, головні рубки – лише незначною

мірою базувалися на лісовій типології. Лісовпорядкування, головним чином,

визначало типи лісорослинних умов, вносило їх до таксаційних описів, на чому

використання типології закінчувалось. Дійсного лісовпорядкування на

типологічній основі ще не було, як не було і таблиць ходу росту насаджень за їх

типами. Таке становище з впровадженням лісової типології у практику значною

мірою гальмувало розвиток лісогосподарського виробництва на науковій основі.

С.С. П’ятницькій назвав кілька причин такого стану з лісовою типологією, серед

них наявність різних напрямків і типологічних шкіл, слабку методичну основу

типологічних досліджень, яка передбачала описовий характер спостережень над

типами лісу і практично не використовувала експеримент.

Над вирішенням типологічних проблем стали працювати Б.Ф. Остапенко,

П.П. Посохов та інші, їх типологічні дослідження стосувалися гірських Карпат,

Криму, Кавказу. Пізніше спираючись на едафо-кліматичну сітку Д.В. Воробйова,

Б.Ф. Остапенко та І.П. Федець розпочали роботу по вдосконаленню типологічної

класифікації та лісорослинному районуванню територій України і Молдавії. Для

цього були встановлені наступні категорії територій: лісорослинна область,

підпровінція, лісорослинний район та підрайон. Для кожного з наведених

підрозділів опрацьовані критерії щодо їх виділення.

У рівнинній частині України було виділено п'ять лісорослинних областей

залежно від клімату, а також гірські частини Карпат і Криму, а саме: 1) сирого

помірного клімату (сирого груду); 2) вологого помірного клімату (вологого

груду); 3) свіжого помірного клімату (свіжого груду); 4) сухого відносно теплого

клімату (сухого загрудку); 5) дуже сухого теплого клімату. Виділені також три

підпровінції: А - західна; Б - центральна та В - східна. Основною

класифікаційною одиницею для Українських Карпат узяті комплекси типів лісу,

а для гірського Криму - гірські округи (за П.П.Посоховим).

Для рівнинних територій України були встановлені 16 лісорослинних районів

та 62 підрайони, які охарактеризовані типологічним змістом наприклад, підрайон

- 12 - свіжі і вологі грабові діброви, грабово-соснові діброви. Для гірських лісів

Карпат виділено 22 підрайони, а лісів Криму - 19. У межах лісорослинних

областей були опрацьовані й типи лісу (Б.Ф.Остапенко, І.П.Федець, 1978). У

цьому класифікаційному списку типів лісу також вказана зустрічаємість кожного

типу. Список типів лісу автори вважають повним, тобто він охоплює усі наявні в

натурі типи.

Результати подальшої роботи над удосконаленням лісівничо-екологічної

типології лісів наведені у ряді публікацій Б.Ф.Остапенка та І.П.Федця, наприклад,

у збірнику "Современные проблеми лесной типологии" (1985). Із них можна

зробити висновок, що основна увага авторів приділялася трактуванню змісту

окремих таксонів типологічної класифікації та принципів лісівничо-типологічного

районування. У кінці XX ст. у своїй публікації Б.Ф.Остапенко (2000) наводить

лісотиполопчну структуру рівнинної частини України. її можна вважати

остаточним варіантом сучасної лісівничо-екологічної класифікації типів лісу. У

цій праці наведено 7 кліматичних областей, 11 районів та 20 секторів. Наведені

назви та індекси 98 типів лісу та їх зустрічаємість у межах окремих областей.

Значення лісової типології для теорії і практики лісівництва. Хоча лісова

типологія зародилася завдяки потребам лісовпорядкування та ведення

господарства у лісах, у першу чергу, вона необхідна для лісівницької науки, для

вивчення складної природи лісу, щоб на цій основі грамотно вести

господарювання у лісі.

У наш час у більшості країн, де ведеться інтенсивне лісове господарство, у

тому числі в Україні, усі лісогосподарські заходи, починаючи з поновлення лісу,

лісорозведення, лісовирощування, охорони лісів від пожеж, захисту від хвороб та

шкідників і закінчуючи рубками стиглого лісу, проводяться тільки на

типологічній основі.

Лісівничу типологію в Україні успішно застосовують у трьох лісорослинних

зонах рівнинної частини та кількох зонах за ступенем зволоження клімату, вона є

основою гірського лісівництва у Карпатах та Криму.

У той же час ще існує відрив практики лісового господарства від теорії.

Основною причиною відставання практики від теорії є недостатньо висока

кваліфікація лісоводів-практиків та певною мірою нинішня лісова політика, що

зумовлена скрутним екологічним становищем країни. Але у будь-яких умовах

лісовод-практик повинен пам’ятати і постійно спрямовувати свої зусилля на

створення, вирощування лісів майбутнього, які повинні бути більш

продуктивними, більш цінними, ніж існуючі. Ці завдання неможливо виконати

без глибокого знання природи лісу, без урахувань положень лісової типології.

ЛЕКЦІЯ № 3

ТЕМА: «ВИРОЩУВАННЯ ПОСАДКОВОГО МАТЕРІАЛУ»

1. Лісове насінництво. Організація лісонасінної справи.

2. Створення постійної лісонасінної бази.

3. Лісові розсадники.

1. Лісове насінництво. Організація лісонасінної справи. Для успішного

створення агролісомеліоративних насаджень перш за все необхідно налагодити

лісонасінну справу. В основі лісонасінної справи покладено вивчення

закономірностей розмноження видів деревно-чагарникових рослин. Забезпечення

агролісомеліоративних робіт насінням деревних і чагарникових порід з високими

посівними якостями і цінними генетичними властивостями можливе при

наявності постійної лісонасінної бази і правильної організації робіт по збиранню

лісонасінної сировини, його переробці, зберіганню і транспортуванню.

Заготівлю лісового насіння проводять в кращих за ростом і якостями

природних і штучних лісах, в тому числі лісових смугах. Найповніше повинні

використовуватись спеціально виділені лісонасінні ділянки і маточні насінні сади,

створені з вегетативного та насінного потомства плюсових дерев для виробництва

елітного лісового насіння. Недопустиме використання насіння від мінусових

дерев і насаджень. Насіння головних лісоутворюючих порід повинно

використовуватись у виділених лісонасінних районах і підрайонах з урахуванням

географічного і едафічного походження.

За лісівничою (агролісомеліоративною) цінністю насіння, яке заготовлюється,

поділяють на відбірне, поліпшене і нормальне. Відбірне (або елітне) насіння

одержують на лісонасінних плантаціях контрольованого перезапилення між

вегетативним потомством плюсових дерев; поліпшене — це насіння, зібране з

кращих дерев і насаджень, одержаних при вільному запиленні; нормальне насіння

заготовляють у насадженнях з задовільних по господарській цінності дерев (в

тому числі на лісосіках під час рубок).

Насіння можна збирати з ростучих і зрубаних дерев, а також з поверхні грунту

після настання їх повного достигання. Строк достигання насіння в Степу настає

на 5—7 днів раніше, ніж у Лісостепу, і на 10—12 днів раніше, ніж у поліських

районах. Він може змінюватись залежно від особливостей погоди поточного

вегетаційного періоду.

Переробка насіння і підготовка його до зберігання полягає в просушуванні та

очищенні від домішок (ясен, ільмові, клен, липа, дуб), підсушуванні недостиглих

коробочок тополь, сережок берези, плодів бобових, видобуванні в

шишкосушарнях насіння з шишок хвойних порід (сосна, ялина, модрина), їх

знекрилюванні та очищенні. Посівні якості насіння визначаються на зональних

контрольно-насінних станціях у відповідності з ГОСТами. Висівати неперевірене

насіння не дозволяється. Насіння зберігають у сухих, добре провітрюваних

приміщеннях, при оптимальній температурі 0—5 °С.

2. Створення постійної лісонасінної бази. Лісове насінництво розвивається

на основі новітніх досягнень генетики й аналітичної селекції. Мета - отримання у

великій кількості насіння з поліпшеними генетичними властивостями.

Використання елітного насіння дає можливість підвищити продуктивність

лісових насаджень. Початковий етап - відбір високопродуктивних стійких

маточників - "плюсових" дерев (метод плюсової селекції). Відбір проводиться за

прямими ознаками: швидкість росту, форма стовбура і крони, насіннєва

продуктивність, стійкість до хвороб та ін. При селекції на продуктивність

кращими вважаються прямостовбурові дерева з інтенсивним ростом, добре

розвиненою кроною правильної форми. Висотою і діаметром вони повинні на 15-

20% перевищувати одновікові з ними дерева.

Наступний етап - створення лісонасіннєвих плантацій. Збір насіння з

"плюсових" дерев неефективний, тому що викликає технологічні труднощі

(висока крона, дерева розкидані по площі, далеко одне від одного) і відбувається

перезапилення пилком сусідніх "неплюсових" дерев. Тому створюють спеціальні

лісонасіннєві плантації. Принцип створення - генетично високоякісні дерева

ізолюються від стороннього запилення. Проводиться також стимуляція

плодоношення: висока агротехніка, внесення добрив, захист від шкідників. В наш

час лісонасінні плантації створюють у три етапи. На 1-му етапі збирають

насіння з "плюсових" дерев, з якого потім вирощують сіянці. На ІІ-му етапі на ці

сіянці прищеплюють зрізані з елітних дерев живці. На Ш-му етапі з прищеплених

живців закладають лісонасінні плантації, які обсаджують захисними смугами з

дерев іншого виду і розташовують на значній відстані від природних насаджень

для ізоляції від перезапилення. Для прискорення процесу створення плантацій

застосовують: щеплення в теплицях (зростання через 6 тижнів), вирощування

та посадку в пластмасових горщечках. Оптимальне розміщення - 5x5 або 5x7 м.

Плантації - це природні лабораторії; на них проводять комплексні лісівничі,

анатомічні, фізіологічні, цитологічні, біохімічні дослідження. Новітніми

дослідженнями на таких плантаціях встановлено, наприклад, що вивчення

активності ферментів - один із найважливіших напрямків селекції. Крім того,

щільність деревини можна підвищувати шляхом посіву насіння з північних

районів. Такі плантації уможливлюють механізацію.

Якість насіння на плантаціях поліпшується: вага більша на 15-20%, вища

енергія проростання і схожість.

Найбільш ефективна форма поліпшення генетичної природи популяцій -

створення великих селекційно-насінницьких комплексів, де сконцентровані

передові наукові кадри. Позитивні результати отримані на Україні та в

Прибалтиці, де створені великі плантації цінних порід - дуба, сосни, а також

створюється архів клонів.

Наукові пошуки ведуться по таких основних напрямках: вивчається

генетична природа популяцій, метою якої є розробка ефективних методів лісової

селекції; дається генетична оцінка вихідного матеріалу; розробляється

довготривала цільова програма генетичного поліпшення лісів; впроваджуються

ефективні способи довготривалого зберігання насіння; перевіряються "плюсові"

дерева потомством: Так, внаслідок організації лісового насінництва на основі

новітніх досягнень біологічної науки створюється надійна основа для

вирощування високопродуктивних насаджень і отримання високоякісної

деревини.

Отже, лісове насінництво розвивається на основі сучасних досягнень генетики

й аналітичної селекції з метою отримання насіння з поліпшеними генетичними

властивостями; закладка лісонасінних плантацій здійснюється за допомогою

насіння і живців, зібраних з "плюсових" дерев. Принцип: найбільш генетично

цінні дерева ізолюються; селекційно-насінницькі комплекси є природними

лабораторіями, де здійснюються комплексні лісівничі, анатомічні, фізіологічні,

цитологічні та біохімічні дослідження. Основний науковий напрямок - вивчення

генетичної природи популяцій з метою виконання цільової програми генетичного

поліпшення лісів.

3. Лісові розсадники. Вирощування посадкового матеріалу відбувається у

лісових розсадниках. Лісові розсадники за тривалістю дії поділяють на

тимчасові (до п'яти років) і постійні. Останні за розмірами ділять на невеликі

(до 5га), середні (5—15га) і великі (більше 15га. В степовому і захисному

лісорозведенні економічніші великі розсадники, які є самостійними

підприємствами, що застосовують передову технологію вирощування садивного

матеріалу на основі комплексної механізації і широкого використання засобів для

внесення пестицидів та добрив. Такі розсадники забезпечують садивним

матеріалом декілька господарств. Крім зазначених типів лісових розсадників,

останнім часом все частіше організовують теплично-розсадницькі комплекси.

Необхідну площу розсадника визначають, виходячи з проектного завдання на

щорічне вирощування садивного матеріалу по породах і за віком, планового

виходу сіянців і саджанців з одиниці площі, прийнятих сівозмін і схем посіву і або

посадки. Продуктивну площу по кожній породі (Р, га) визначають за формулою:

Р = а*б/в,

де а — кількість садивного матеріалу, що вирощується щорічно, тис. шт.; б — вік

садивного матеріалу; в — плановий вихід садивного матеріалу з 1 га, тис. шт.

Сума площ, які продукують, усіх порід дає загальну площу полів сівозміни (5, га),

яка становить:

S = Р*К/К1

де К — загальна кількість полів сівозміни; К1 — кількість полів сівозміни,

зайнятих садивним матеріалом.

Площу всього розсадника, що продукує, визначають як суму площ відділень.

Загальна площа розсадника складається з продуктивної і допоміжної площі,

яка в невеликих розсадниках займає близько 30 %, середніх— 40, великих— 15—

20 %.

Структура великих лісових розсадників передбачає також маточне відділення.

Залежно від цільового призначення, породного асортименту і прийнятих способів

вирощування садивного матеріалу частина, що продукує, включає посівне

відділення відкритого грунту і по виробництву садивного матеріалу з закритою

кореневою системою. Маточні відділення можуть включати маточні насадження, і

дерева, плантації, насінні ділянки, тепличне господарство. До складу допоміжної

площі можуть входити інтродукційно-дендрологічне відділення з дендрарієм,

оранжереєю, карантинною ділянкою і господарська частина, що включає

господарський двір, площу прикопування, місце для компостування, дороги,

водойми, зрошувальну мережу, захисні лісові насадження, живу огорожу.

Дуже відповідальним є вибір місця під лісовий розсадник, коли треба

враховувати місцезнаходження і наявність під'їзних шляхів, рельєф, грунти,

можливість водопостачання, наявність шкідників і хвороб. Рельєф ділянки

повинен бути рівним, з уклоном, який не перевищує 2— З" (до 5°), що дозволяє

полив і повну механізацію робіт, грунти достатньо родючими, глибокими,

структурними, добре дренованими. Не допускається засолення грунтів. Не можна

використовувати під лісорозсадник ділянки, схильні до заболочування і

застійного зволоження, з близьким (1 м і менше) рівнем залягання підґрунтових

вод.

Під посівне відділення відводять кращі в ґрунтовому і гідрологічному

відношеннях ділянки розсадника, під шкільне — з глибокими грунтами.

Саджанці для створення захисних насаджень і озеленення вирощують у

шкільних відділеннях розсадників. Тривалість вирощування саджанців для лісо-

культурних цілей —2—4 роки, для озеленення — деревних порід 5—10 років,

чагарників 2—3 роки. Залежно від розмірів саджанці вирощують 2—4 роки в

одному полі або 1—3 роки перешколюють з поступовим збільшенням площі

живлення рослин: сіянці спочатку розміщують за схемою 0,8X0,5 м, 3—4-річні

саджанці від 1X1 до 1,5X1.5, 5—8-річ-ні — 3X2 м.

Для планування розмірів розсадника і його відділень, а також для визначення

ефективності використання площі розсадника і рівня ведення господарства

запроваджені норми виходу стандартного садивного матеріалу з одиниці площі,

що продукує. В основу норм виходу покладені технологічні схеми і досвід

вирощування сіянців і саджанців у різних районах. Норми виходу стандартного

садивного матеріалу при вирощуванні в теплицях зростають у 2—3 і більше

разів.

АГРОТЕХНІКА У ЛІСОВИХ РОЗСАДНИКАХ

Сівозміни. Дійовим засобом, збереження і підвищення родючості

грунтів у лісових розсадниках, поліпшення її структури, зменшення

забур'яненості, заселення шкідниками і ураження хворобами є сівозміни.

Використання правильних сівозмін забезпечує систематичний максимальний

вихід садивного матеріалу деревних і чагарникових порід високої

якості.

У невеликих розсадниках при вирощуванні сіянців застосовують просту

сівозміну: пар чистий удобрений або сидеральний, по одному полю одно- і

дворічних сіянців. У більших розсадниках застосовують багатопільні сівозміни,

які мають специфічні особливості в різних лісорослинних зонах.

Обробіток грунту. Правильний обробіток грунту — один з найважливіших

факторів високої агротехніки в розсаднику. Він включає основну і передпосівну

(передсадивну) підготовку. До основної належить обробіток грунту за системою