Лекции по истории Украины

Подождите немного. Документ загружается.

 відсутність добре організованої, матеріально-забезпеченої, регулярної армії і

належного контролю за нею;

 надмірна молодість, як керівників, так і всього українського руху, відсутність певного

досвіду в питаннях державницьких справ, зовнішньої політики, фінансів, армії та й навіть

взаємовідносин між собою;

 важливим залишається зовнішній фактор. Українській Народній Республіці так і не

вдалося здобути визнання на міжнародній арені, отримати реальну матеріальну й моральну

допомогу інших країн. Зрештою, Україна зазнала прямої агресії з боку сусідів, у першу чергу –

більшовицької Росії.

Усе це призвело до ліквідації Української Народної Республіки, насадження

більшовицького правління на більшості українських земель .Але разом з тим, слід зазначити,

що без Української Народної Республіки не було б Української Соціалістичної Радянської

Республіки (УСРР), проголошеної більшовиками у січні 1919 р. Українці, принаймні

формально, отримали право жити у складі власної автономної держави.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть українські політичні партії, що діяли у роки революції.

2. Розкажіть про українізацію війська у 1917 р. та про з’їзд народів Росії у Києві.

3. М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Міхновський – лідери УНР та

української національної демократії.

4. Чотири Універсали УЦР.

5. Січневі 1918 р. події під Крутами.

6. Проект Конституції УНР. Символіка УНР.

7. Причини поразки та значення Центральної Ради.

8. Здобутки держави П.Скоропадського в українізації.

9. Директорія та її діяльність у 1919-1920 рр., у т.ч., на Рівненщині.

10. Повстанський селянський рух проти більшовиків у 1918-1920 рр.

Нестор Махно.

11.ЗУНР. Українська Галицька Армія та її боротьба за незалежність України.

12. Україна у планах іноземних держав. Підсумки боротьби за українську

державність.

Тема 8.

Україна у міжвоєнних 1920-1930-х роках

1. Нова економічна політика (НЕП) та українізація.

2. Особливості більшовицького соціалістичного будівництва та їх трагічні

наслідки.

3. Західноукраїнські землі у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Цей період увійшов в історію України як найтрагічніший. З перемогою більшовиків в

Україні формально утвердилась радянська влада, однак, фактично влада належала партії, яка

здійснювала диктатуру. Антидемократизм і терор стали головними формами й методами

суспільно-політичних відносин.

1. Нова економічна політика (НЕП).

Політичний та економічний крах змусив Леніна у 1921р. перейти до “нової економічної

політики”, що означало часткове повернення до капіталізму, але військова промисловість,

транспорт, банки, зовнішня торгівля залишались у руках держави.

Суть НЕПу: запровадження ринкової системи та допущення елементів держкапіталізму;

розвиток усіх форм кооперації; госпрозрахунок; денаціоналізація; матеріальна зацікавленість;

заміна продрозверстки (насильне відбирання продовольства) продподатком, плановість

народного господарства та ін.

НЕП дозволила швидко відбудувати зруйноване господарство, значно збільшивши

виробництво промислової та сільськогосподарської продукції. У 1927р. оброблялося уже на

10% землі більше, ніж у 1913р.

Водночас закріплюється централізоване правління радянськими республіками.

Українізація. 30 грудня 1922р. утворюється СРСР, який згодом переростає у

більшовицьку імперію. У 1923р. РКП(б) приймає програму коренізації. Більшовики шукають

опори серед національних меншин. Формуються віддані кадри будівників соціалізму. В УСРР

ця політика отримала назву “українізації”.

“Українізація” у 1920-х рр. допомогла зробити значний крок вперед в освіті, культурі,

науці. Переводиться на українську мову діловодство. Виходять книжки (50%), газети (90%)

українською мовою. 80% загальноосвітніх шкіл стають україномовними. З 24% до 57% зростає

рівень писемності за 10 років. Діють 1,5 тис. польських, німецьких, єврейських та інших шкіл.

Створюється “Вільна академія пролетарської літератури” (1925р.), функціонує Українська

Академія Наук, відроджується Українська автокефальна православна церква (1921р.).

Повертається значна частина емігрантів (М.Грушевський).

Політика “українізації” посилює позиції прихильників національного комунізму

(М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв). Москва кваліфікує їх, як ворожі

“ухили”, починає боротьбу з метою їх “нейтралізації”. У 1929 році ОДПУ заарештовує 45

членів вигаданої “Спілки визволення України”

і репресує їх у 1930р. Розпочинається

згортання “українізації” (зменшення кількості українських шкіл, періодичних видань, закриття

українських театрів та введення у 1938 р. обов’язкового вивчення російської мови в усіх

школах).

2. Особливості більшовицького соціалістичного будівництва

та їх трагічні наслідки.

У 1929р. ВКП(б) відходить від НЕПу, розпочинаючи будівництво соціалізму, керуючись

ленінським планом, розробленим смертельно хворим вождем. Ленінський план, як гласять

офіційні документи того часу, містив: індустріалізацію, колективізацію, культурну революцію.

Індустріалізація передбачала створення економічної основи соціалізму, його матеріально-

технічної бази. В СРСР в роки першої (1928-1933 рр.) та другої (1932-1937 рр.) п’ятирічок до

ладу стало 6 тис. об’єктів, в тому числі в Україні – 600. Промислове виробництво республіки

зросло у 7 разів порівняно з 1913р.; вона перетворилась з аграрної в індустріально-аграрну.

Промисловість України розвивалась переважно на Лівобережжі. Правобережжя ці процеси

захопили значно менше.. Пріоритет належав виробництву сировини, а не готової продукції, що

Всього в Україні протягом 30-х років було розкрито понад 100 неіснуючих “ворожих”

організацій

негативно позначалося на життєвому рівні населення. Урбанізація міст (чисельність їх зросла

у 2 рази) ускладнила житлову, продовольчу, та інші проблеми. Формувалась залякана

репресіями особистість, яка пристосовувалася до умов насильницького тоталітарного режиму.

Колективізація передбачала переведення селянства від індивідуального господарства до

колективного виробництва. Колгоспи були необхідні для проведення індустріалізації, як

зручна форма експлуатації та викачування коштів, що досягалось шляхом пограбування села.

Курс на “суцільну колективізацію та ліквідацію куркульства як класу” поклав

листопадовий (1929р.) пленум ЦК ВКП(б). Колективні господарства створювались насильно,

під загрозою репресій, широко використовувався досвід “воєнного комунізму”, набутий

більшовиками у роки громадянської війни. Було розкуркулено 200 тис. селянських

господарств.

Наприкінці 1932р. в УРСР налічувалось 70% селянських колективних господарств, що

становили понад 80% посівних площ. Продуктивність праці “колективних” селян була

низькою, оскільки майже весь урожай вилучався державою для хлібозаготівель. У 1932-1933

рр. більшовицька партія організувала терор голодом, для того, щоб зламати волю українського

народу, колонізувати його. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності,

становлять бл. 10 млн. осіб. Традиційне українське село зі своїми звичаями, устроєм перестало

існувати, селяни втратили власність, опинились у становищі кріпаків. Лише напередодні війни

сільське господарство почало виходити на рівень продуктивності, що існував до початку

проведення суцільної колективізації.

За часів будівництва соціалізму утверджується сталінський тоталітарний режим

(диктатура), збільшується адміністративний апарат – його опора. Кількість службовців зросла з

1928р. по 1940р. майже у 4 рази. Вони слухняно виконують волю вождя.

Уся влада концентрується в Москві, Україна втрачає ознаки суверенності. Центральне

місце у партійно-бюрократичному апараті належить репресивним органам, які поставили під

контроль усе суспільство. У республіку прибувають тисячі російських функціонерів-

колонізаторів.

Сформульована Сталіним “теорія” загострення класової боротьби у ході соціалістичного

будівництва призвела до безпідставних репресій безневинних людей. Чим більшими були

здобутки соціалізму – тим більше з’являлось “ворогів народу”

Щорічно у 355 таборах ГУЛагу СРСР, заснованих вперше В.І.Леніним ще у

1918 р., “перевиховувалось” приблизно 8-10 млн. осіб – “ворогів народу”.

Репресивний апарат працював із перенапруженням. Заарештованих піддавали тортурам;

не витримуючи катувань, вони давали зізнання, яких вимагали кати, і на себе, і на своїх

знайомих. Розстріли здійснювались відразу після оголошення вироку, без права на

помилування. Людей, бувало, засуджували групами. Жертвами чисток стали 170 тис. (37%)

членів КП(б)У, було знищено весь уряд, ЦК ЛКСМУ. Необґрунтовані репресії захопили

робітників, селян, інтелігенцію.

5 грудня 1936р. затверджується сталінська Конституція СРСР – конституція переможного

соціалізму, а 30 січня 1937р. – Конституція УРСР, до якої увійшли положення союзної

конституції. Тоталітаризм сталінщини перекреслив демократичність конституції. Закони СРСР

були обов’язковими на території республіки.

Соціальна незахищеність, жорстокість тоталітарного режиму понівечили долі мільйонів

людей, гинула їх віра у добро, світлі ідеали, майбутнє. Ті, кого обминула трагічна участь,

мусили пристосовуватись до нав’язаних режимом ідеологічних догм, слухняно їх наслідувати й

коритись.

3. Західноукраїнські землі.

Територія західноукраїнських земель, яку населяли 7 млн. українців, входила до різних

держав. Східна Галичина і Західна Волинь перебувала під владою Польщі, Північна Буковина і

Прихід більшовиків до влади та їх подальша антинародна політика призвела до колосальних

втрат. В Україні постраждало понад 20 млн. безневинних людей.

придунайські землі – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини. Іноземна адміністрація на всіх

землях , окрім Закарпаття, здійснювала колонізаторську й асиміляторську політику. Землі

роздавали поневолювачам, переслідувалась українська мова, культура. Під тиском

дискримінації, у пошуках кращої долі частина українців емігрувала до Америки і навіть

далекої Австралії.

Українське населення піднімалось на боротьбу проти гнобителів, яку очолювали

політичні партії та громадські організації.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Заснована як Компартія Східної Галичини

у лютому 1919р. 3 червня 1921р. увійшла до складу Компартії Польщі. У жовтні 1923р.

перейменована в КПЗУ. У 1938р. виконком Комінтерну прийняв рішення про розпуск КПЗУ як

“фашистських агентів”. Усі її члени репресовані.

Українська військова організація (УВО). Заснована в 1920р. колишніми членами

української галицької армії. Діяла нелегально, головний метод боротьби – терор. Вчинила

низку замахів на польських діячів. Після виникнення у 1929р. ОУН, приєдналась до неї. Лідер

– Є. Коновалець.

Українська соціал-демократична партія (УСДП). УСДП у 1923р. заявила про перехід на

радянську платформу, тобто підтримала Радянську Україну, що призвело до ліквідації партії.

Наприкінці 1928р. УСДП відновила свою діяльність. До голодомору 1932-1933 рр. залишалась

на старих позиціях. Лідери – М.Ганкевич, В.Старосольський.

Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Заснована у липні 1925р. у

Львові. Лідер Д.Левицький. В партії було чимало прихильників СРСР у зв’язку з процесом

“українізації” у Радянській Україні. Деякі члени УНДО заснували Українську партію праці з

виразнішою орієнтацією на СРСР. Лідер – В.Будзиновський. Після голодомору 1932-1933 рр. в

Україні радянофільські настрої згасли.

Українська соціалістична радикальна партія (УСРП). Українська радикальна партія.

Лідери – Л.Бачинський, І.Макух. У 1926р. об’єдналися з організацією українських соціалістів-

революціонерів на Волині, змінивши назву на УСРП. Виступили проти орієнтації як на СРСР,

так і на еміграцію на чолі з Є.Петрушевичем.

Організація українських націоналістів (ОУН). ОУН виникла наприкінці січня 1929р. на

з’їзді у Відні. Ідеологами ОУН стали Д.Донцов та В.Липинський. Головним засобом

досягнення самостійної України ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного

націоналізму”. Значною мірою спиралася на студентство, діяла нелегально. Здійснила ряд

терористичних замахів на польських урядовців. У 1929-1938 рр. ОУН очолював Є. Коновалець.

Українська католицька партія (УКП). Частина греко-католицького духовенства, яка

підримувала УНДО, протягом кількох років називалася “Українською християнською

організацією” (УХО) та “Українською католицькою організацією” (УКО). У 1923р. була

утворена УКП. Проводила угодовський курс щодо Польщі, підтримувала П. Скоропадського як

кандидата на українську владу. У 1936р. була розпущена. Лідери – О.Назарук та Г.Хомишин.

Активізація національно-визвольного руху на Закарпатті призвела до того, що 11 жовтня

1938 р. Закарпаття від Чехословаччини отримало автономію. Виникло територіальне державне

утворення під назвою Карпатська Україна.

Уряд, очолюваний Августином Волошиним, розпочав активну розбудову держави.

Проводиться українізація освітньої системи, видавничої справи та адміністрації,

налагоджується робота промисловості, транспорту, торгівлі. За активної допомоги ОУН

формуються збройні сили молодої держави – Організація оборони “Карпатська Січ”, ака

нараховувала 5 тис. бійців. Провідні оунівці Михайло Колодзінський, Роман Шухевич

( майбутній командир УПА), Зенон Коссак та ін. увійшли до Генерального штабу Карпатської

Січі. Це занепокоїло Угорщину, яка претендувала на ці території, та Польщу, що боялася

посилення українського національно-визвольного руху в безпосередній близькості від своїх

кордонів. З метою послаблення українських впливів поляки проводили диверсійні акції на

території Карпатської України. Спецпідрозділи польської військової розвідки,

переодягнувшись в уніформи січовиків, тероризували місцеве населення, чинили диверсії у

населених пунктах та на дорогах, намагалися дискредитувати українську владу в очах

закарпатців. Про достовірність цих фактів свідчать розсекречені в середині 1990-их років

трофейні документи, які знаходились в московському Особливому архіві і стосувалися

діяльності 2 відділу польського Генерального штабу. Подібні диверсії чинилися у 1940-их

роках радянськими спецслужбами проти УПА.

У зовнішній політиці уряд А.Волошина орієнтувався на підтримку і допомогу Німеччини.

Однак, А.Гітлер після Мюнхенської змови 1938 р. вирішив передати Закарпаття Угорщині, щоб

залучити її до своїх агресивних планів.

Агресія розпочалась у ніч з 14 на 15 березня 1939 р. Німецькі війська вдерлись на

територію Чехословаччини, а угорські – Закарпаття.

У такій критичній ситуації 15.03.1939р. сейм у Хусті проголосив повну державну

самостійність Карпатської України, прийняв Конституцію, де визначалась назва держави

(Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державна мова

(українська). Державними було визнано герб (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири

сині та три жовті смуги у правому півполі й тризуб із хрестом на середньому зубі), жовто-

блакитний стяг і національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Президентом Карпатської

України було обрано Августина Волошина, який призначив прим’єр міністром нового уряду

Ю.Ревая і звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську Україну під свій

протекторат. Німецький уряд дав негативну відповідь і рекомендував не чинити опору

угорським військам, а бійцям Карпатської Січі негайно капітулювати. Після запеклих боїв і

значних втрат, угорські війська 16.03.1939 р. захопили Хуст – столицю, а з 18.03.1939 р.

більшу частину території Карпатської України. У гірських районах Карпатської України загони

“Карпатської Січі” продовжували вести нерівну боротьбу з ворогом ще до кінця травня 1939р.

Президент республіки А.Волошин разом з урядом емігрував за кордон і поселився у Празі.

За волю і державність у боях полягло близько 5000 закарпатців, кілька сотень галичан і

волиняків, які прийшли їм на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Михайло

Колодзінський та Зенон Коссак.

Коротке існування Карпатської України та її героїчна оборона були однією з

найяскравіших сторінок в історії боротьби українців за відродження своєї державності.

Питання для самоконтролю

1. З’ясуйте суть та наслідки НЕПу та українізації.

2. Назвіть причини, які призвели до згортання НЕПу та українізації.

3. Покажіть трагічні наслідки більшовицького соціалістичного будівництва.

4. Складіть таблицю “Більшовицький терор в Україні”.

5. Який був статус західноукраїнських земель у 1920-30роки?

6. З’ясуйте причини та суть денаціоналізації українського населення, його

масової еміграції.

7. Яку роль у розвитку економіки митрополій відводилось західноукраїнським

землям?

8. Назвіть політичні партії, їх стратегію, тактику і методи боротьби у Західній

Україні.

9. За яких обставин було проголошено самостійність Карпатської України і яка

доля спіткала цю незалежну державу?

Тема 9.Друга світова війна та Україна (1939 – 1945 рр.)

1. Політична ситуація у передвоєнній Європі та українське питання. Німецько-

радянський договір про ненапад як крок до початку П світової війни.

2. Агресія проти Польщі. Західна Україна в умовах радянського тоталітарного

режиму (1939-1941рр.)

3. Німецько-радянська війна 1941-1945 рр. й боротьба українців за незалежність.

1.Політична ситуація у передвоєнній Європі та українське питання. Німецько-

радянський договір про ненапад, як крок до початку П світової війни.

У міжвоєнні 1920-30-ті роки українські землі були поділені та знаходилися у складі

чотирьох держав із різним соціально-політичним устроєм. Це ускладнювало вирішення

українського питання, суть якого у вузькому розумінні, полягала у вирішенні проблеми місця й

ролі українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські

землі, у широкому – в умовах возз’єднання українських земель та створення власної

державності.

Перед ІІ Світовою війною визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні

українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до

складу яких входили українські землі. Їхньою основною метою було втримати вже підвладні

землі й приєднати нові. Друга група – Великобританія, Франція, які своїм втручанням у

вирішення українського питання, або певними дипломатичними заходами задовольняли свої

геополітичні інтереси.

Третя група – Німеччина, яка хотіла захопити нові землі та претендувала на світове

панування та Угорщина, яка домагалась повернення Закарпатської України.

Драматизм ситуації полягав у тому, що український народ самостійно не міг вирішити

українського питання, все залежало від балансу інтересів різних держав і співвідношення сил,

які могли ці інтереси захистити. За великим рахунком Україна опинилася між двома ворожими

імперськими державами – Німеччиною і СРСР.

Намагаючись відвести від себе загрозу німецької агресії та спрямувати її на схід, уряди

Великобританії та Франції підписали 29-30 вересня 1938 року Мюнхенську угоду з

Німеччиною, що поклала початок руйнації Чехословацької держави.

Згодом, протягом весни – літа 1939 року, відбувалися переговори між Німеччиною та

СРСР, які завершились підписанням 23 серпня 1939р. договору про ненапад терміном на 10

років. Крім цього було підписано таємний протокол, який містив положення, що стосувались

українських земель. Зокрема, у протоколі йшлося про поділ території Польської держави та

регіону загалом на сфери впливу Німеччини та СРСР. Межа цих сфер впливу мала проходити

по лінії рік Нарев, Вісла та Сян. Таким чином, Галичина і Волинь, а також Західна Білорусія,

Прибалтика, Буковина та Бессарабія відходили до Радянського Союзу. Цей пакт отримав назву

Молотова—Ріббентропа за прізвищами міністрів закордонних справ СРСР та Німеччини, які

підписали документ. Нацистський та більшовицький уряди переслідували вузькокорисливі

цілі, намагаючись забезпечити стратегічну мету: приєднати до себе нові території та посилити

власний вплив. Пакт Молотова–Ріббентропа і таємний протокол до нього був актом

свавільного поділу Європи на сфери впливів двох тоталітарних держав і розв’язував руки

Гітлеру та Сталіну для втілення в життя їхніх загарбницьких планів.

2. Агресія проти Польщі. Західна Україна в умовах радянського тоталітарного

режиму (1939-1941рр.)

1 вересня 1939 року німецькі війська перейшли кордон Польщі, що засвідчило початок ІІ

Світової війни. За цих обставин Радянський Союз, незважаючи на домовленості, зайняв

вичікувальну позицію. Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти

Польщі на Гітлера, натомість німецьке керівництво тиснуло на більшовиків із метою

прискорення нападу СРСР на Польщу. Німці погрожували створити на теренах Галичини та

Волині Українську державу, а керівники німецьких спецслужб мали зустрічі з представниками

ОУН , зокрема, із полковником А. Мельником. В цих умовах Сталін віддає наказ розпочати

воєнні дії проти Польщі.

17 вересня радянські війська перейшли кордон, вдаривши в спину польській армії, яка

вела оборонні бої з німецьким агресором. Після захоплення Польщі, підрозділи вермахту та

Червоної армії проводили спільні паради на окупованих територіях, мала місце співпраця між

спецслужбами обох держав. Згодом СРСР постачав стратегічну сировину для потреб німецької

армії під час її бойових дій в Західній Європі, зокрема, у Франції. Таким чином, Німеччина та

Радянський Союз стали країнами, що розпочали ІІ Світову війну нападом на Польщу і були

союзниками один одного протягом двох років цієї війни.

Західноукраїнські землі у складі СРСР в 1939-1941 рр. Військові та політичні

злочини радянського режиму. Після захоплення Польщі, 28 вересня 1939р. було підписано

радянсько-німецький договір про дружбу й кордон. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по

“лінії Керзона”. Переважна більшість території Західної України увійшла до складу СРСР.

Крім того, у 1940р. за згоди Німеччини і під тиском Сталіна, до складу СРСР було передано

Бессарабію та Північну Буковину, що належали раніше Румунії. Тоді ж Радянський Союз

окупував Литву, Латвію та Естонію і з великими зусиллями відвоював у Фінляндії частину її

території у Карелії.

Приєднання Західної України до СРСР було процесом складним і неоднозначним. З

одного боку, переважна більшість українських етнічних земель були дійсно возз’єднані, але в

межах Радянського Союзу – тоталітарної держави, в якій нищилися будь-які прояви

громадянської свободи чи національної самобутності. Не дивлячись на деякі позитивні

моменти, пов’язані з українізацією освіти, експропріацією маєтків польських землевласників,

вкладанням коштів в розвиток промисловості , входження західних українців у новий для них

світ радянських реалій призвело до великої особистої трагедії мільйонів громадян та втрати

політичних і культурних здобутків попередніх десятиліть. Перестали існувати всі колишні

українські партії, громадські і культурні установи, освіта поволі ставала українською за

формою, але радянською за змістом, відбувалася насильницька колективізація, почалися

репресії та масові депортації. Проводилося гоніння на Церкву. За приблизними підрахунками

американського історика Яна Гросса з’ясувалося, що кількість депортованих, ув’язнених та

вбитих радянською владою громадян колишньої Речі Посполитої у 1939-1941 рр. у 3-4 рази

більша за кількість репресованих у німецькій зоні окупації Польщі.

Діяльність ОУН у 1939-1941 рр. В умовах більшовицького тоталітаризму єдиною

політичною силою, яка була здатна вести боротьбу за українську державність стала Організація

Українських Націоналістів. Глибока законспірованість структур ОУН дозволила уникнути долі

легальних політичних організацій, які були заборонені, а їх лідери ув’язнені або знищені

радянським режимом. Розуміючи це, радянські спецслужби робили все можливе, аби

розгромити організацію. Для цього ще в 1938 році вони вчинили замах на керівника ОУН –

полковника Євгена Коновальця. Його було вбито агентом НКВД П.Судоплатовим, який під

виглядом зв’язкового прибув до Роттердаму і при зустрічі з полковником подарував йому

коробку цукерок з вибухівкою. Після загибелі Коновальця всередині ОУН розпочалося

протистояння, яке призвело в 1940 році до розколу організації на дві частини. Одне крило

очолив Андрій Мельник, друге ж – представник молодшого покоління – Степан Бандера.

У Західній Україні НКВД вдалося викрити деякі структури організації та заарештувати її

членів. Але незважаючи на це, ОУН як, політична формація залишилася багато в чому

цілісною, зберігши свій організаційний і бойовий потенціал.

Обидві фракції ОУН підтримували контакти з німцями, сподіваючись, що ті сприятимуть

процесу відновлення Української держави. Звичайно, плани німців не співпадали з

політичними прагненнями ОУН, але нацисти про це мовчали. Саме тому ОУН, з одного боку,

співпрацювала з німцями, а з іншого самостійно шукала розв’язки проблеми української

державності.

3. Німецько-радянська війна 1941-1945 рр.й боротьба українців за незалежність.

Між тим, ”медовий період“ радянсько – німецького “шлюбу” за розрахунком підходив до

свого завершення. Протягом осені 1940 року німецький генеральний штаб розробляв різні

аспекти майбутнього плану нападу на Радянський Союз, а 18 грудня Гітлер видав директиву,

відому як план “Барбаросса”. Визначивши початок операції на 22 червня 1941 року, німці

залучили для цього 5,5 млн. солдатів, 47260 гармат і важких мінометів, близько 4,3 тисяч

танків і 4950 літаків.

Радянське військо на західних кордонах кількісно переважало німецьку армію, але 22

червня 1941р. було заскочене зненацька нападом німців. Так почалася німецько–радянська

війна, яка тривала до травня 1945 року.

За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію СРСР місцями від

300 до 600 км. Був завзятий, хоча спорадичний опір Червоної армії. Наприклад, танкова битва в

районі Рівне – Дубно – Броди чи оборона Києва допомогли частково стабілізувати ситуацію,

завдаючи значних втрат німецькій армії. До 26 серпня 1941р. німці втратили 94 тис. убитими і

440 тис. пораненими. Людські втрати з радянського боку були значно більшими. Тільки

наприкінці 1941р. до німецького полону потрапило 3,8 млн. солдатів. Відступаюча ЧА та

війська НКВД чинили військові злочини проти мирного населення, зокрема, наприкінці червня

1941р. у в’язницях Західної України було розстріляно близько 20 тисяч політичних в’язнів.

Український напрямок для Гітлера був одним з головних. Уже 18 серпня 1941р. він

припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ,

наголошуючи, що наступ на столицю України – “безпосереднє стратегічне завдання”.

На території України групі німецьких армій “Південь”, якою командував генерал-

фельдмаршал Рунштедт, протистояли радянські війська Київського особливого та Одеського

воєнних округів. Після падіння Києва та ліквідації під Уманню двох радянських армій, німці

замкнули кільце оточення під Полтавою, продовжуючи наступ на Харків, у Донбасі і Криму. В

історію війни увійшла 8-місячна оборона Севастополя, який німецькі війська захопили лише 4

липня 1942р.

Довготривалими і запеклими були бої за Одесу.

Протягом літа-осені 1941р. захоплена німцями територія України була поділена на такі

зони окупації: Буковина і Бессарабія разом з Одесою (“Трансністрія”) відійшли до Румунії,

“Дистрикт Галичина” приєднувався до утвореного на польській території німцями

Генерального губернаторства; на решті українських земель було створено Рейхскомісаріат

“Україна” з центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська області та

Крим входили до прифронтової зони, перебуваючи під владою військових. До кінця 1941р. вся

Україна була під німецькою окупацією, влітку 1942р. нацисти захопили Крим.

Німецький окупаційний режим на території України. Завданням нацистської влади, за

словами рейхскомісара України Еріха Коха, було витягнути з України всі багатства, не

звертаючи уваги на почуття чи власність українців, а останні мусили працювати, працювати і

ще раз працювати. Виходячи з цього, німці запровадили систему рабської експлуатації і

народовбивства. Дуже частими були масові розстріли заручників чи в’язнів, крім того,

окупанти вивозили українську молодь, й навіть дітей, до Німеччини на невільницьку працю.

Захоплюючи великі міста, нацисти нищили або грабували бібліотеки, музеї, наукові установи.

Знищуючи символи негерманських культурних досягнень, вони розраховували полегшити собі

колонізацію східних просторів. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих

концтаборів, таких, наприклад, як Янівський у Львові, Бабин Яр у Києві та ін.

Національно-визвольний рух в умовах німецько-радянської війни. У червні 1941

року Україна опинилася між молотом і наковальнею. Дві потужні імперії зійшлися у двобої.

Україна ж стала об’єктом зазіхань як з боку нацистів, так і з боку більшовиків. В цих умовах

самостійно відстоювати національні інтереси і захистити народ від знищення було дуже важко.

Тому ОУН із тактичних міркувань вирішила орієнтуватись на підтримку Німеччини.

Намагаючись грати на протиріччях між великими державами, оунівці хотіли створити

самостійну Українську державу під протекторатом Німецького Рейху, щоб відстоювати

українські інтереси, маючи реальні важелі впливу.

Після захоплення німцями Львова, 30 червня 1941р. було проголошено відновлення

Української держави і сформовано уряд на чолі з одним із лідерів ОУН Ярославом Стецьком.

По всіх містах та містечках, також і в Рівному, в багатьох селах відбувалися подібні

проголошення. Цю акцію українське населення вітало з великим ентузіазмом. Проте німецька

влада відкрила свої карти, де, як відомо, не було місця політичній самостійності українського

народу. Нацисти заарештували лідерів ОУН Я.Стецька, С.Бандеру й членів крайового

правління. Арештованих відправили до Берліну, а потім до концтабору Заксенхаузен.

Отже, витворилася досить чітка ситуація: по один бік український самостійницький рух

під проводом Бандери, по другий німецька окупаційна влада. Щодо групи Мельника, то й вона

невдовзі розчарувалася у німецькій політиці і стала у виразну опозицію до Третього Рейху.

Це призвело до того, що почали формуватися українські підпільні та партизанські групи.

Ще у 1941р. на волинському Поліссі було створено перші українські партизанські підрозділи

під проводом Тараса Бульби–Боровця, які отримали назву “Поліська Січ” і підтримували

контакти з урядом УНР у вигнанні. Формуються похідні групи ОУН. Одночасно створюється

Українська Національна Рада, яка намагається діяти легально, щоб захистити інтереси

українського населення. Виходять у світ українські газети – “Волинь” у Рівному за редакцією

Уласа Самчука, “Українське слово” у Києві за редакцією Івана Рогача, журнал “Литаври” за

редакцією Олени Теліги. Незабаром ці видання були заборонені, а їх редактори ув’язнені, або

розстріляні нацистами (І.Рогач, О.Теліга), оскільки німці за жодних обставин не хотіли

підтримати самостійницький рух.

Створення Української повстанської армії. В таких умовах український рух опору стає

все більш організованим і масовим. У жовтні 1942 року на Волині було створено Українську

повстанську армію, перший її штаб знаходився в урочищі Гутвин біля Костополя. Українські

повстанці воювали не тільки проти німців, але й проти радянських партизанів та

комуністичного підпілля, а також проти Армії Крайової, інших польських формувань, які

намагалися контролювати терени Західної України з метою включення їх до складу майбутньої

звільненої Польщі задля відновлення польської окупації Волині та Галичини. Головними

командирами УПА були Дмитро Клячківський (Клим Савур, 1942-1944) та Роман Шухевич

(Тур, Тарас Чупринка, 1944-1950). Серед повстанського керівництва найбільш помітними були

Сергій Качинський, Василь Івахів, Ростислав Волошин та інші.

Після вступу на територію України у 1943-1944 рр. Червоної армії, УПА почала воювати

проти радянської влади під гаслом боротьби за Українську державу. СРСР використовував

традиційні методи у війні з партизанами й підпіллям, насамперед, намагаючись підірвати

довір’я місцевого населення до повстанців. Чинилися провокації, подібні до тих, що були

організовані поляками у Закарпатті у 1939р., тільки в значно більших масштабах. На відміну

від закарпатських подій, історію боротьби радянських спецслужб проти УПА вивчати складно,

оскільки архіви КДБ СРСР дотепер повністю не розсекречено, бо для представників

політичного керівництва України часів Л.Кучми характерна ідейна спадкоємність традицій

радянського режиму.

Радянські партизани в Україні. Радянський підпільний і партизанський рух у перший

період війни був скоріше виявом боротьби за самозбереження, ніж цілеспрямованим опором

нацистам. Німці просувалися дуже швидко, у їхньому тилу опинилося чимало комуністів,

посадових осіб, працівників НКВД, які переховувалися переважно в лісах і стихійно

організовувалися в бойові групи. Щоб не допустити посилення радянських впливів, українські

підрозділи Поліської Січі Т.Бульби-Боровця успішно боролися з такими групами.

На відміну від Правобережжя, на сході України радянське командування вже мало змогу

підготуватися до підпільної боротьби. У червні 1942р. було створено Український штаб

партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, який займався координацією дій

партизанських загонів, засилав у ворожий тил диверсантів, постачав радянським партизанам

зброю та амуніцію. Командування цими загонами здійснювали переважно співробітники

НКВД, більшість яких знищували українців у період передвоєнних комуністичних репресій та

голодомору.

Радянські партизани на території України боролися як з німцями, так і з українським

національно-визвольним рухом, особливо у Західній Україні. Москва за всяку ціну хотіла

знищити всі ті сили, які прагнули відновити самостійну Українську державу. Незважаючи на

це, підтримка УПА з боку місцевого населення, зокрема на Волині, була значно більшою, ніж

червоних партизан, які були виразно антиукраїнським чинником.

Українська дивізія “Галичина”. Після перемог Червоної Армії під Сталінградом,

Німеччина почала втрачати свої позиції на сході. Фронт швидко наближався до України. У

1943р. радянські війська захопили Київ і просувалися далі на захід. У цій ситуації частина

українських діячів у Галичині почали створювати українську дивізію, яка увійшла до складу

німецьких охоронних відділів СС і отримала назву “Галичина”. Причиною такої позиції було

те, що, по-перше, політична свідомість галицьких українців формувалася протягом ХІХ-

початку ХХ століть під впливом австрійської й німецької політичних традицій і для цієї

свідомості характерним було сприйняття Росії (СРСР) як агресора та одвічного ворога України.

По-друге, у Галичині нацисти не проводили масових каральних акцій щодо місцевих українців,

натомість всі пам'ятали більшовицький терор “перших совітів” 1939-1941-х рр. Ініціатори

створення дивізії, використовуючи досвід січових стрільців періоду І Світової війни, хотіли,

щоб це був окремий військовий підрозділ, вояки якого присягали б Україні і воювали на боці

Німеччини та її союзників проти більшовицької Росії. Це, на думку дивізійників, дозволило б

ставити питання перед Німеччиною про можливість відновлення на українських теренах

національної державності та захисту українців від червоного терору.

Натомість німці дозволяли створювати національні підрозділи лише у підпорядкуванні

СС з метою кращого їх контролю. Нацисти не брали на себе жодних політичних зобов’язань, а

створені військові одиниці мали назву охоронних. Їх бійці не були членами СС, оскільки в цю

структуру представники поневолених народів не приймалися. Українським дивізійникам

вдалося відстояти можливість прийняти присягу на вірність Україні. Створена у 1943р.,

українська дивізія “Галичина” брала участь в боях із Червоною армією і була розбита у липні

1944р. під Бродами.

Історія цієї дивізії ще раз доводить, що бездержавний народ часто змушений іти на

поступки своїм ворогам чи співпрацювати з ними з тактичних міркувань. Не завжди така

співпраця була виправдана і приносила перемоги, але, зрозуміло, що люди, які йшли на це,

щиро бажали добра своїй нації і не могли бути зрадниками. Це ж стосується й мільйонів

українців, які воювали у лавах Червоної армії, котра перемогла Німеччину, але перемога якої

не принесла суверенності і політичних свобод Україні.

Завершення й підсумки німецько-радянської та ІІ Світової війни. Наприкінці 1942р.

відбувся радянський контрнаступ під Сталінградом, який згодом дозволив розпочати військові

операції ЧА на території України, зокрема, на Донбасі та Харківщині. Восени 1943р. радянське

командування провело операцію з захоплення Києва, присвятивши її черговій річниці

більшовицької революції. На штурм Дніпра було кинуто сотні тисяч солдатів, серед них багато

необстріляних бійців. Це призвело до величезних втрат, зокрема і серед мобілізованої

української молоді Лівобережної України. Така практика застосовувалася радянською владою

у подальшому на Правобережній Укаїні і сприяла масовому знищенню українського

чоловічого населення – потенційних носіїв українських державницьких устремлінь та

мобілізаційний резерв УПА.

Протягом 1943-1944 рр. німецькі війська під ударами Червоної Армії були витіснені з

України і на цих землях знову встановився комуністичний тоталітарний режим. Таким чином,

можна стверджувати, що у 1943-1944 рр. з відновленням радянської політичної системи в

Україні, відбулася заміна однієї окупаційної влади іншою, а над подвигом простого

радянського солдата, який виніс головний тягар боротьби з німецьким нацизмом радянська

влада насміялася.

В лавах армії СРСР воювали мільйони українців, з них в боях із нацистами загинуло

приблизно 2,5 млн. Незважаючи на це, після свого повернення комуністична партія та її

репресивний апарат й надалі проводив політику, спрямовану на знищення кращих

представників української нації. Знову почалися депортації населення та голодомори, жертви

яких обраховувалися мільйонами. Відстоювання ідеї незалежності України вважалося одним із

найбільших злочинів, за який стратили не одну тисячу патріотів.

Щодо питання про повоєнні кордони у Європі, то воно загострилося наприкінці війни й

обговорювалося на Тегеранській (1943р.) та Ялтинській (1945р.) конференціях лідерів країн

антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних західних кордонів СРСР

сформувалися у процесі радянсько-польського, радянсько-румунського та радянсько-

чехословацького територіальних розмежувань. Суть розмежувань, що стосувалися території

України, полягала в міжнародному визнанні факту включення протягом 1939-1945 рр. західних