Лекции по истории Украины
Подождите немного. Документ загружается.
З’явилися нові періодичні видання (“Прапор”, “Знання та праця”, “Радянське
літературознавство”, “Український історичний журнал” та ін.), відновився вихід часопису
“Всесвіт”, була створена “Українська Радянська Енциклопедія”, розпочалося видання
багатотомного “Словника української мови”. У 1962Nр. встановлено щорічну Шевченківську
премію в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури. У Москві споруджено
пам’ятник Великому Кобзареві, у Львові – І.Франку.
Особлива увага у цей період приділялася розвитку української мови. На початку 1963Nр. у
Києві відбулася надзвичайно представницька конференція (понад 800 учасників) із питань
культури української мови. Ставилося завдання поширити українську мову у всіх сферах
державно-політичного й громадського життя, насамперед у галузях освіти та виховання. Це
було актуально, бо проведена в СРСР у 1958Nр. реформа системи середньої освіти дозволяла
батькам вибирати мову навчання для своїх дітей. Тож склалася парадоксальна ситуація: в
українських школах: українська мова тут не була обов’язковою для вивчення.
На хвилі національно-культурного відродження з’явилося нове покоління талановитих
письменників, поетів, літературних критиків та митців, що увійшли в історію як
“шестидесятники” – Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський,
В.Стус, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Т.Яблонська,
В.Зарецький, А.Горська та багато інших. У Києві, Львові та деяких інших містах виникли
клуби творчої молоді (КТМ). “Шестидесятники” прагнули зламати існуючі догми й стереотипи
у літературі та мистецтві, знайти нові форми й методи відображення дійсності, вони рішуче
відмовлялися від тоталітарного мислення, від проявів антигуманізму та ізоляції від
зовнішнього світу. Але після того, як Хрущов у 1962Nр. різко розкритикував виставку
модерністського мистецтва у Москві, на “шестидесятників” розпочалися гоніння й
переслідування, їх звинуватили у “формалізмі”, “космополітизмі”, відході від “марксизму-
ленінізму” тощо. У наступні роки “шестидесятники” залишалися основною силою
дисидентського руху в СРСР.
Початок політичного дисидентства. Десталінізація і лібералізація радянської системи
не була послідовною і логічно завершеною. У критичних ситуаціях уряд вдавався до військової
сили (придушення революції в Угорщині у 1956Nр., робітничого виступу у Новочеркаську у
1962Nр. та ін.). Тривали переслідування за “антирадянську агітацію й пропаганду”, не були
реабілітовані усі жертви сталінського режиму, а тим, хто повертався із заслання, не довіряли й
чинили усілякі перешкоди.
Протягом 1954-1959Nрр. в УРСР за антирадянську діяльність було притягнуто до
відповідальності бл. 3,5 тис. чоловік. У 1956Nр. вдруге був заарештований і засуджений до 10
років позбавлення волі Юрій Литвин, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної
організації. У 1957Nр. за протест проти введення радянських військ в Угорщину був засуджений
на 7 років тюрми і 5 років позбавлення громадських прав Олекса Тихий – один із перших
українських правозахисників.
З 1958 року розпочалася антицерковна кампанія, у ході якої в УРСР були закриті тисячі
церков і молитовних будинків, а з 32 монастирів залишилося діючими тільки 9.
У республіці особлива увага приділялася боротьбі з т.зв. націоналістичним рухом. У
1958Nр. в Івано-Франківську КДБ викрив групу молодих робітників і студентів під назвою
“Об’єднана партія визволення України”. У 1961Nр. у Львові було засуджено організацію
“Український національний комітет”. За деякими даними, підпільні групи існували у
Тернополі, Ходорові, Коломиї, Стрию та ін., вони намагалися продовжувати традиції ОУН-
УПА.
Найвідомішою опозиційною групою стала “Українська робітничо-селянська спілка”
(1959-1961Nрр.) на чолі з Л.Лук’яненком. Її учасники (І.Кандиба,С.Вірун та ін.) уперше у
післявоєнній історії орієнтувалися на мирні методи боротьби, зокрема, мали намір пропагувати
ідею конституційного виходу України зі складу СРСР.
3. Наростання застійних явищ у 1970-х – першій половині 1980-х ` рр.
Будівництво “розвинутого соціалізму”. Поворот до неосталінізму. У жовтні 1964Nр.
партійно-державна номенклатура усунула Хрущова від влади, звинувативши його у
суб’єктивізмі та волюнтаризмі, порушенні норм і принципів партійного та державного
керівництва. Новим лідером Компартії і СРСР майже на 20-річний період (1964-1982Nрр.) став
Л.Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, який був відомий своїми
консервативними поглядами й відданістю існуючій системі.
У 1965-1966Nрр. брежнєвське керівництво розгорнуло підготовлену ще за Хрущова
економічну реформу. Однак, після короткотривалого піднесення у період 8-ї п’ятирічки (1966-
1970Nрр.), наступив етап сповільненого, затухаючого економічного розвитку. Тенденція до
застою проявилася і в Україні: середньорічний приріст валового суспільного продукту, темпи
зростання продуктивності праці і відповідно, темпи приросту реальних доходів на душу
населення зменшилися у республіці більше, ніж вдвічі. Незадовільно й неякісно вирішувались
питання автоматизації, електрифікації, механізації, газифікації, хімізації, меліорації тощо.
Свою економічну безгосподарність і безпорадність збанкрутіла система прикривала
надмірною експлуатацією видобувних галузей, експортом сировини і “нафтодоларами”.
Добившись військового паритету із США, СРСР безнадійно відстав у соціально-економічній
сфері. Завдяки брежнєвському “стабілізаційному” курсу, в СРСР законсервувалися
екстенсивні, затратні методи господарювання, застарілі і екологічно небезпечні технології,
відставання темпів науково-технічного прогресу, неспроможність колгоспно-радгоспної
системи, неефективне використання природних і людських ресурсів, виснаження родовищ і
земель, висока частка важкої ручної і жіночої праці, господарська незацікавленість, диктат
партійних і відомчих інстанцій, погіршення екологічної й демографічної ситуації, незадовільні
умови праці, культурно-побутового обслуговування й відпочинку, постійний дефіцит якісних
товарів і довжелезні черги, залишковий принцип фінансування освіти, науки, культури і
медицини, загострення житлової і продовольчої проблеми тощо.
За рівнем і якістю життя розрив між СРСР та західними державами постійно
збільшувався. Однак це не завадило радянському керівництву у 1967Nр. зробити висновок про
побудову в СРСР “розвинутого соціалізму”. У 1977Nр. була прийнята чергова (четверта за
рахунком), “найдемократичніша” у світі брежнєвська Конституція. У ній юридично
закріплювалася державно-партійна монополія КПРС як керівної й спрямовуючої сили
радянського суспільства.
Розпочинаючи із 1968Nр., коли радянські війська здійснили інтервенцію у
Чехословаччину, поступово відбувся тихий поворот до неосталінізму й антигуманізму. В СРСР
руйнувалися основи народовладдя й демократії, а ради, профспілки, виборчі комітети,
громадські організації та об’єднання відігравали лише декларативну й декоративну роль. Із
зміцненням режиму політичного самодержавства скорочувалась гласність, ігнорувалися права
людини, зростав бюрократично-управлінський апарат (до 18Nмлн. чол.), який щороку видавав
величезну кількість наказів, інструкцій та розпоряджень; повсюдно панував культ “сірості”,
лицемірства, кар’єризму й пристосуванства. Партійно-державна номенклатура, підтримувана
органами держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну й зручну для себе
систему корупції, пільг і привілеїв, а для народу видимість зовнішнього благополуччя.
Занепадала суспільна мораль, зростали алкоголізм і наркоманія, втрачалися перспективи.
Сталінська модель адміністративно-командної системи себе повністю вичерпала, а нової
радянське керівництво не спромоглися створити.
Після смерті Л.Брежнєва, рясно увінчаного усіма можливими нагородами й преміями,
загальне кризове становище спробував врятувати Ю.Андропов (1982-1984Nрр.), у минулому
керівник КДБ. Він рішуче вдався до комісарських методів боротьби із злочинністю, корупцією
та недисциплінованістю. Але вже його наступник, висуванець брежнєвської команди
Л.Черненко (1984-1985Nрр.) усе повернув на свої місця.
Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1970-х – 1980-х ` рр. За своїм
потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів СРСР. Однак структура
розміщення продуктивних сил і природокористування тут були деформованими, інтенсивно
розвивалися, насамперед, т.зв. “базові галузі” – вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна
енергетика. Україна становила менше 3% території СРСР, але тут було зосереджено 25%
всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося понад
50% залізної руди, майже 30% вугілля. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть
злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства.
У республіці різко погіршилася екологічна ситуація: її територія набагато інтенсивніше
(приблизно у 10 разів) забруднювалася відходами, в багатьох місцях виникли зони екологічної
небезпеки, особливо потерпало населення крупних міських центрів. 53% працюючих було
зайнято у галузях із шкідливими для здоров’я умовами праці.
Нераціональність і безперспективність економічної системи зумовили не тільки
екологічні, але й соціальні проблеми і мали далекоглядні політичні наслідки. Наприклад, в
Україні частка галузей групи “Б” (легка й харчова промисловість) не досягала навіть 1/3
загального обсягу валової продукції, а у розвинутих країнах цей показник становить приблизно
2/3. Хронічне відставання галузей легкої й харчової промисловості та сфери обслуговування
приводило не тільки до дефіциту якісних споживчих товарів і послуг, але й до значної й
постійної залежності України від імпортних поставок. Республіка назавжди прив’язувалась до
загальносоюзного (насамперед, російського) економічного комплексу.
Надзвичайно високою була частка старих підприємств та основних виробничих фондів.
Рівень їх спрацьованості зріс до 43%, середній вік устаткування становив 28 років,
модернізація проводилась дуже повільно. За темпами зростання основних виробничих фондів
УРСР займала останнє місце у Радянському Союзі.
Негативні процеси відбувалися в аграрному секторі. Україна забезпечувала 60% союзного
виробництва цукру, 44% – соняшнику, 36% – плодів та ягід, 30% – овочів, понад 20% – масла,
м’яса, сиру тощо. Але динаміка росту була невтішною.
Протягом 1960-х—першої половини 1980-хNрр. капіталовкладення в агрокомплекс зросли
втричі і становили понад 100 млрд. крб. Однак, якщо у 2-й половині 1970-х років
середньорічний приріст аграрної продукції становив 1,5%, то у 1-й половині 1980-х років –
тільки 0,5%. Валовий обсяг продукції рослинництва збільшився лише у 1,5, у т.ч. зернових – в
1,3 раза. Поголів’я корів зросло лише на 13%, а річний надій молока від однієї корови становив
у середньому 2570 кг (на Заході – 5-6 тис.). Займаючи всього лише 5-6%
сільськогосподарських угідь, присадибні ділянки селян давали приблизно 30% м’яса, 25%
молока, майже 40% картоплі.
16 млрд. крб. вклали у меліорацію земель та разом із позитивними, отримали і негативні
результати: ґрунти заслонювались, знижувався рівень вод, утворювалися тріщини,
поширювалися ерозійні процеси і втрачалися родючі ґрунти. Загинули придніпровські
чорноземи, посівні площі скоротилися на 1,1Nмлн. га.
До 1985Nр. природний газ отримали тільки 5% сільських населених пунктів. Понад
4,5Nмлн. селян виїхали до міста, із карти України зникло більше 1,5 тис. т.зв.
“неперспективних” сіл. В цілому за темпами зростання промислової і аграрної продукції та
національного доходу Україна займала передостанні місця в СРСР.
Стан освіти та науки. Негаразди все більше проявлялися у галузі освіти та науки, хоча
кількісні показники весь час зростали. Протягом 1966-1976Nрр. було здійснено перехід до
загальнообов’язкової десятирічної освіти; до 1980-хNрр. більше, ніж у 5 разів збільшилася
кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися
фундаментальні дослідження з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі
досягнення були у галузі кібернетики (у 1973Nр. українською мовою вийшла унікальна
двотомна “Енциклопедія кібернетики”), ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й
ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, с/г наук тощо. Світової слави набули
розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох
інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів.
В УРСР працювали багато визначних учених та педагогів. Однак їх діяльність часто
сковувалась адміністративно-командними методами управління і партійним диктатом. Наукові
розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні
показники переважали над якісними.
Відставання від цивілізованого світу найпомітніше проявилося у соціально-побутовій,
культурній і гуманітарній сферах. Їх надмірна заідеологізованість привела до формування
фальшивих ідеалів, ігнорування загальнолюдських цінностей та норм морального й
національного виховання. Гіперболізація т.зв. “класового підходу” і “соціалістичного”
реалізму, формалізм у вирішенні національно-релігійних проблем створювали духовний
вакуум, розривали зв’язок минулих і наступних поколінь. Жорстоко переслідувалися
неформальні об’єднання та будь-які інші спроби вийти за межі установлених комуністичною
владою догм і стереотипів.
Етнодемографічні та соціальні зміни. В Україні інтенсивно збільшувалося міське
населення (до 2/3 від усієї кількості); приблизно у 2 рази зросла чисельність робітників і
службовців, натомість колгоспників стало удвічі менше. У декілька разів підвищився освітній
рівень, але позитивні кількісні зміни супроводжувалися занепадом моралі, зниженням
престижності інтелектуальної праці, відставанням соціальної сфери. У містах постійно
зростала черга на житло, рівень забезпечення необхідними товарами й послугами та
споживання промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким.
Протягом 1960-1970-хNрр. у результаті дії багатьох факторів у 4 рази знизилась
народжуваність (з 13,6 чол. у 1960 до 3,4 у 1980Nр. на тисячу чоловік населення) і майже у 2
рази зросла смертність (відповідно 6,9 і 11,4 чол.). За рівнем смертності УРСР у 1980-хNрр.
зайняла 3-є місце в СРСР. У її двох областях – Чернігівській й Сумській – кількість померлих
почала перевищувати кількість народжених. Населення республіки старіло, зменшувалась
середня тривалість життя (з 70 до 68 років).
У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959Nр. до 73,6% у 1979Nр.
Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959-1979Nрр. в УРСР
поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2Nмлн. етнічних росіян. Несприятлива для
українства ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по
1979Nрр. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол.
Інтенсивно відбувалася новітня русифікація, яка особливо посилилася після усунення у
1972Nр. П.Шелеста від влади. Першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький (1972-1989Nрр.)
– “опора застою”, прихильник повного підпорядкування України московському центру. Він
активно пропагував брежнєвсько-сусловську теорію “злиття націй” і формування єдиного
“радянського народу”.
За гласними й негласними вказівками радянського керівництва українська мова
інтенсивно витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть
побутового життя. Так, якщо у 1970Nр. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх
книг та брошур, то у 1988Nр. – лише 21,4%, тобто лише трохи більше 1/5. На кіностудії ім.
О.Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже
на 100% був російськомовним. У 1987Nр. тільки половина дітей навчалася в українських
школах. Зрештою, радянська політика “інтернаціоналізму” призвела до того, що кількість
українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від 93,5% у
1970Nр. до 87,7% у 1989Nр. В Україні термін “український народ” майже не вживався, натомість
говорили й писали “народ України”, “трудящі УРСР” тощо.
Політична й духовна опозиція. Близько 1000 людей брали участь у різних формах
дисидентського руху, 80% із них представляли інтелігенцію. За своїм спрямуванням
дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти
протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту
до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і
релігійної політики.
У 1965-1966Nрр. пройшла перша хвиля арештів (І.Світличний, М. і Б.Горині, В.Мороз,
М.Косів та ін.). Восени 1965Nр. на прем’єрі знаменитого кінофільму С.Параджанова “Тіні
забутих предків” із протестом виступили І.Дзюба та В.Стус. Незабаром І.Дзюба написав працю
“Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у “самвидаві” з’явилися актуальні публіцистичні
дослідження В.Чорновола “Лихо з розуму”, Є.Сверстюка “Собор у риштованні” та ін.
Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури й мистецтва.
У 1968Nр. колективного листа до радянського керівництва підписали І.Дзюба, В.Шевчук, Ліна
Костенко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус та інші, всього 139 чол.
Усі вони згодом зазнали адміністративно-партійних стягнень і переслідувань. Але критичні
звернення до керівництва і до редакцій центральних газет не припинялися.
На знак протесту проти придушення радянськими танками “Празької весни” 1968Nр., а
також підневільного становища України у складі СРСР колишній воїн УПА і в’язень
сталінських таборів Василь Макух здійснив у Києві акт самоспалення.
У ті ж роки голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями, як
“ідейно-шкідливий пасквільний твір”, роман О.Гончара “Собор”. На його захист виступила
творча молодь м. Дніпропетровська; організаторів протесту засудили до 2–5 років ув’язнення у
таборах суворого режиму.
З 1970Nр. у “самвидаві” почав виходити підпільний “Український вісник” (гол. ред. В.
Чорновіл). За написання “самвидавчих” статей і книг їх авторів жорстко карали. Наприклад,
історик В. Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання.
У 1970Nр. трагічно загинула при нез’ясованих обставинах талановита художниця
А.Горська. Її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У
1971Nр. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни
Строкатої. Ще раніше інженер-майор Г.Алтунян та кібернетик Л.Плющ увійшли до першої в
СРСР ініціативної групи захисту прав людини.
У 1972 – 1973Nрр. пройшла друга велика хвиля арештів – близько 100 чоловік, у тому
числі, подружжя Світличних і Калинців, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба,
С.Параджанов, Є.Пронюк, Ю.Шухевич, С.Глузман та ін. У республіці розпочалася так звана
“ера маланчукізму” – доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію (з 1972Nр.
В.Маланчук-Мілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології). У наукових, науково-
освітніх та культурних установах відбулися масові звільнення з роботи, які не обминули навіть
партійних працівників. Так, із Вищої партійної школи при ЦК КПУ звільнили 3-х викладачів
разом із ректором А.Чеканюком; з посад були усунуті головний редактор журналу “Комуніст
України” В.Терлецький, директор Інституту історії партії І.Назаренко, міністр освіти
Ю.Даденков, деякі секретарі ЦК КПУ й обкомів партії, директор Інституту археології
Ф.Шевченко, редактор журналу “Дніпро” Ю.Мушкетик та багато інших. Позасудових
переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О.Апанович, М.Брайчевський,
Я.Дашкевич, Я.Дзира, О.Компан, літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга, С.Пінчук,
С.Шурат, письменники Б.Харчук, О.Бердник, Г.Снєгірьов, В.Некрасов та ін. Поетичні збірки
Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману “Маруся Чурай”
відтягнулося на 6, а книжки В.Симоненка “Лебеді материнства” – на 10 років.
Імена багатьох українських діячів та чимало найвагоміших подій і явищ української
історії заборонено було навіть згадувати, безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися
будь-які національно-патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П.
Шелеста “Україна наша Радянська”, брошури М. Киценка “Хортиця у героїці й легендах”,
роману І. Білика “Меч Арея”, закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара
та ін.
Українська гельсінгська група. Виникла у 1976Nр. для сприяння виконання
Гельсінських угод на чолі з письменником М. Руденком. До групи ввійшли О.Бердник,
І.Кандиба, Л.Лук’яненко, О.Мешко, М.Матусевич, М.Маринович, Н.Строката, О.Тихий та ін.;
згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал
П.Григоренко. В основі діяльності правозахисників знаходилися такі основоположні
міжнародні документи, як Декларація прав людини (1948Nр.) та матеріали Наради з питань
безпеки й співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975Nр.). Учасники групи добивалися, щоб
права людини стали щоденною нормою суспільного життя в СРСР, а УРСР отримала
повноцінний державний статус.
Незважаючи на арешти, переслідування та еміграцію за кордон декількох учасників, УГГ
продовжувала свою діяльність аж до періоду горбачовської перебудови. Вона залишилася
єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск. У 1988Nр. на
її базі виникла Українська Гельсінська Спілка (УГС), а у 1990Nр. – Українська Республіканська
партія (УРП).
Мужність та самопожертва дисидентів. Дисидентський рух вимагав від його учасників
великої мужності та самопожертви. У 1978Nр. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив
себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв’язень польських та радянських тюрем, що
виступив проти русифікації українського народу та “проти російської окупації на Україні”.
У травні 1979Nр. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного
композитора В.Івасюка. Існує версія про причетність до цієї справи КДБ. На траурний мітинг
зібралося багато людей, згодом голова львівської організації СПУ Р. Братунь був звільнений з
посади.
Наприкінці 1970-х—на початку 1980-хNрр. у суспільно-культурному житті наступили
деякі полегшення. У 1979Nр. В.Маланчука звільнено з посади секретаря ЦК КПУ, тоді ж була
знята негласна заборона на друкування опальних письменників та поетів. Розширилася й
лібералізувалася тематика історичних досліджень, поліпшилася робота по збереженню
пам’яток історії та культури. Партійне керівництво намагалося таким чином добитися певного
компромісу з інтелігенцією, завданням якої було творення “національної за формою”, але
обов’язково “соціалістичної за змістом” української радянської культури.
Проте, як засвідчила практика, принципової зміни у проведенні партійно-ідеологічної
лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. Наприклад, із
посади головного редактора журналу “Всесвіт” був знятий Д.Павличко, хоч саме при ньому
цей часопис набув найбільшої популярності.
Протягом 1984-1985Nрр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях
О.Тихий, В.Марченко, Ю.Литвин та В.Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню
у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави.
Підсумки.
Протягом чотирьох повоєнних десятиліть (1945–1985Nрр.) Україна економічно і політично
залишалася однією із найважливіших складових частин командно-адміністративної системи
СРСР. Радянське керівництво, формально визнаючи і декларуючи історичне право українців на
національну самобутність і державність, погодилося на значне територіальне розширення
кордонів УРСР за рахунок західноукраїнських земель (на жаль, не всіх) і Криму, а також на
представництво УРСР на міжнародній арені (у 1945Nр. Україна стала членом-співзасновником
ООН). Однак вирішальним для Москви у розв’язанні усіх питань соціально-економічного,
політичного і культурного розвитку республіки було забезпечення тут, як і загалом в усьому
СРСР і соціалістичному “таборі”, великоросійських імперських інтересів, позбавлення
українського народу реальних національно-державних перспектив. В Україні з особливою
жорстокістю було ліквідовано збройний опір ОУН-УПА, а згодом придушено політичну і
духовну опозицію. Республіці було відведено роль “опори застою” і бази формування “єдиного
радянського народу” з усіма негативними наслідками такого стану речей для всієї Центрально-
Східної Європи.
Питання для самоконтролю:
Назвіть характерні риси та особливості післявоєнної відбудови та “соціалістичних
перетворень” в Україні в останній період “сталінщини”. Яких нових масштабних злодіянь
зазнав український народ?
Як може бути охарактеризована збройна боротьба загонів ОУН-УПА у західноукраїнських
землях?
Чи закономірною і необхідною була політика десталінізації і лібералізації у добу “хрущовської
відлиги”? Розкажіть про основні напрямки і підсумки проведення такої політики в Україні.
Проаналізуйте рух “шестидесятників” з точки зору боротьби за загальнодемократичні, правові,
політичні і національно-духовні цінності і перспективи. Чим закінчилася друга хвиля
національного “відродження” в УРСР?
У чому проявилося наростання “застійних” явищ у 1970-х – першій половині 1980-х років? Чи
можна було уникнути загальної кризи командно-адміністративної системи в СРСР? Наведіть
відповідні факти і коментарі до них.
Назвіть основні напрямки діяльності політичної і духовної опозиції в УРСР, об’єднання
дисидентів, постаті і біографії відомих діячів та учасників руху опору.
Тема 11 Україна – незалежна держава
1. УРСР на завершальному етапі системної кризи СРСР. “Перебудова” та її наслідки.
2. Україна – незалежна держава: проблеми становлення.
1.УРСР на завершальному етапі системної кризи СРСР. “Перебудова” та її наслідки.
“Перебудова” в СРСР та її наслідки. Критичне становище, в якому опинилася
радянська держава у середині 1980-хNрр., вимагало радикальних реформ. Поворот у внутрішній
і зовнішній політиці розпочався, коли у березні 1985 N р. Генеральним секретарем ЦК КПРС
було обрано М.Горбачова.
Розпочинаючи реформи, керівництво партії вважало, що досить лише виправити окремі
негативні риси радянської системи. Було проголошено курс на здійснення двох
взаємопов’язаних завдань: радикальної економічної реформи та демократизації суспільного
життя і розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного
демократичного соціалізму”. Проте життя показало, що створена більшовиками система не
піддається реформуванню. Перебудова, як “революція згори”, не досягла поставлених цілей.
Натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес
“знизу”, який призвів до знищення тоталітарної системи. Складовою частиною цього процесу
стало національно-державне відродження України.
Однак, до 1987Nр., коли гласність завойовувала міцні позиції у Москві та у Прибалтиці,
Україна залишалася “заповідником застою”. До вересня 1989Nр. на чолі республіки залишався
В.Щербицький, котрий мав стійку репутацію консерватора.
Значним поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на
Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 N р. , яка мала катастрофічні екологічні й
економічні наслідки. Та не менш важливими були й політичні наслідки Чорнобиля. Катастрофа
відкрила очі мільйонам людей на напівколоніальне становище України.
Наприкінці 1987Nр. відбулися виступи інтелігенції, невдоволеної повільними темпами
перебудови у республіці. Виник конфлікт між консерваторами з оточення В.Щербицького і
групою письменників (О.Гончар, Д.Павличко, І.Драч та ін.), котрі виступили з різкою
критикою мовної ситуації у республіці. Демократія перемогла і у жовтні 1989Nр. було прийнято
“Закон про мови в Українській РСР”, за яким українська мова отримала статус державної.
Пожвавилася діяльність неформальних організацій (уже в червні 1989Nр. їх
нараховувалося більше, як 47 тис.). Найпомітнішими серед них були Товариство української
мови ім. Т.Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє Товариство “Меморіал”. Вони змогли
оприлюднити інформацію з болючих проблем сучасності, виховати плеяду нових лідерів,
відчутно опонувати Комуністичній партії. Своєю діяльністю ці об’єднання суттєво розширили
базу демократичного руху, надали йому національного спрямування. Саме на цьому ґрунті й
постав у 1989Nр. феномен Народного Руху України (НРУ) – першої масової політичної
організації, що фактично перебувала в опозиції до КПРС.
Чільне місце серед політичних організацій належало Українській Гельсінській Спілці
(УГС), яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції.
Оприлюднена “Декларація принципів” у 1988Nр. засвідчила, що УГС з правозахисної
перетворилася на “типово політичну” організацію. Вона першою в Україні заявила про
необхідність побудови самостійної незалежної держави.
Навесні 1989Nр. відбулися вибори народних депутатів СРСР, вперше в радянській історії
на альтернативній основі. Незважаючи на обмеженість закону про вибори, який був не досить
демократичним, та опір властей, народними депутатами було обрано від України багатьох
прихильників радикальних реформ.
У березні-травні 1990Nр. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та до місцевих Рад.
На цей раз Закон про вибори був значно демократичнішим. Депутати обиралися прямим
таємним голосуванням з альтернативних кандидатур. І хоча обрання народних депутатів
відбувалося в умовах однопартійної системи й монополії КПУ на засоби масової інформації, з
442 депутатів 111 користувалися підтримкою Демократичного блоку, який утворився
напередодні виборів з ініціативи Руху та близьких до нього організацій. Демократи перемогли
у 5-ти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській.
Проте більшість депутатів Верховної Ради залишилися прихильниками компартійного курсу.
Вибори до місцевих Рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку в
Галичині, менш переконливу – у Києві, Харкові. Вперше у трьох західних областях компартія
змушена була перейти в опозицію. Але в більшості областей КПУ зберегла свої позиції. Хоча
вибори 1990Nр. не привели до повної перемоги демократії, вони мали величезне значення для
України. Похитнулася монополія Компартії на владу. Уперше в історії Україна одержала
демократично обраний парламент.
Влітку 1990Nр. новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували
декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М.Горбачов запропонував укласти новий
союзний договір, що передбачав збереження єдиної держави. Народна рада на чолі з
І.Юхновським, що організувалася у Верховній Раді УРСР, як опозиційна, вимагала рішуче
декларувати намір України стати незалежною.
Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 ` р.). У ній
проголошувалась самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території
та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, верховенство Конституції та законів
республіки, виключне право народу України на володіння, користування й розпорядження
національним багатством республіки, право на власні збройні сили. В Декларації записано, що
“громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило на території
республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної
Ради Української РСР”. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною
державою і дотримуватись трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не
набувати ядерної зброї. Стосовно громадянства, було прийняте компромісне формулювання:
“Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження
громадянства СРСР”. Але у зв’язку з протистоянням серед депутатів Верховна Рада відхилила
пропозицію демократичного крила надати Декларації силу конституційного закону.
Економічна та політична криза на межі 1980-1990-х ` рр. Кризове становище України,
як і загалом Радянського Союзу, було логічним наслідком недалекоглядної практики
господарювання радянського керівництва.
Маючи 2,7% території СРСР та 18% населення, Україна виробляла 46,4% залізної руди,
41,4% – чавуну, 35% – сталі, прокату і труб, 25% – машин і устаткування, понад 50% – цукру й
олії. Отже, Україна мала непогані стартові умови для незалежного державного існування.
Але наслідком радянської системи господарювання була значна деформація економічної
структури українського суспільства. Частка засобів виробництва у загальному обсязі
промислової продукції становила у 1990Nр. понад 70%, а товарів народного споживання – лише
28%. Окрім цього з України були “викачані” майже всі її природні багатства – нафта, ліс, руда,
значна частина вугілля.
Відбувся значний занепад сільського господарства. Україна мала найвищий у світі рівень
розораності сільськогосподарських угідь – 82% (у США – 16%, у Європі – 30%, в СРСР
загалом – 37%). За рахунок ерозії республіка щороку втрачала майже 600Nмлн.Nт родючого
ґрунту. За роки колгоспного господарювання зіпсовано 60% чорноземів, 10Nмлн. га пасовиськ.
Постійно погіршувалася демографічна ситуація. Так, у 1980-1990Nрр. природний приріст
населення знизився майже у 5 разів. За народжуваністю республіка у 1990Nр. посіла останнє в
СРСР 15-е місце. Тривалість життя на 6-7 років була коротшою, ніж у розвинутих країнах
світу. Удвічі вищим, ніж у державах Заходу, був рівень дитячої смертності. Кожен третій
вмирав, не доживши до пенсійного віку.
Особливою складністю відзначалася демографічна ситуація в селах. Внаслідок того, що
село залишила молодь, відбувався процес “старіння”, коли практично кожний третій житель
був непрацездатного віку.
Загострилося екологічне становище. Орієнтація на важку промисловість призвела до
забруднення землі, води й повітря України у 10 разів більше, ніж СРСР загалом. Вкрай
ускладнила екологічну ситуацію Чорнобильська катастрофа. Україну у 1990Nр. було оголошено
зоною екологічного лиха.
Економічна криза, викликана об’єктивними і суб’єктивними факторами, призвела до
політичної кризи, що вибухнула в Україні восени 1990 N р. У вирішальний момент у боротьбу
включилася нова політична сила – студенти, які в центрі Києва розпочали голодовку і
висунули кілька вимог. Серед них: відставка голови Ради Міністрів В.Масола, призначення
нових виборів на багатопартійній основі навесні 1991Nр., прийняття постанови про
націоналізацію майна КПРС, відмова від підписання союзного договору, повернення в Україну
всіх її громадян, що проходять строкову військову службу за межами республіки. Верховна
Рада задовольнила основні вимоги студентів.
Однак, з початку 1991Nр. спостерігалися спроби проімперських сил перейти в
контрнаступ. Активізувалися сепаратистські сили, в першу чергу, у Криму, Донбасі,
Закарпатті. Внаслідок зустрічі керівників республік Радянського Союзу узгоджено текст
союзного договору. Його попереднє підписання було призначено на 20 серпня. Проте
український парламент відклав розгляд проекту договору на осінь. А події, що відбулися в
серпні, корінним чином змінили ситуацію.
Проголошення незалежності України. 19-21 серпня 1991Nр. керівництво СРСР під час
відпустки М.Горбачова зробило останню спробу врятувати імперію і радянську владу шляхом
державного перевороту. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) заборонив
діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій,
громадських організацій і масових рухів, мітингів, демонстрацій і страйків, запровадив
комендантську годину та обшук громадян, встановив контроль над засобами масової
інформації. В Москву було введено війська.
Однак, завдяки опору демократичних сил, серед яких помітне місце належить українцям,
путч провалився, а його організаторів було заарештовано.
24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради України була прийнята Постанова та Акт
проголошення незалежності України. З метою всенародного підтвердження Акту незалежності,
сесія вирішила провести 1 грудня республіканський референдум. З 32Nмлн. громадян, що
прийшли на виборчі дільниці, майже 29Nмлн. (більше 90N%) підтвердили Акт проголошення
незалежності. Того ж дня було обрано Президента України. Ним став Леонід Кравчук.
7 грудня у Біловезькій Пущі під Брестом зустрілись лідери Білорусії, Росії та України, які
наступного дня підписали угоду. Згідно останньої, СРСР як держава у грудні 1991 N р. припинив
своє існування, а натомість утворювалася Співдружність Незалежних Держав (СНД).
2. Україна – незалежна держава: проблеми становлення.
Міжнародне визнання. Зовнішня політика. Щоб забезпечити суверенне існування
України, необхідним було прийняття у 1991-1992Nрр. найважливіших законів: “Про державний
кордон України”, “Про збройні сили України”, “Про створення Служби національної безпеки”
та ін. Була затверджена державна атрибутика: гімн, герб (тризуб як малий Герб України) та
прапор.
Після 1 грудня 1991Nр. розпочався процес міжнародного визнання нової держави.
Першою, 2 грудня, незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею
дипломатичні відносини. Протягом першого року існування незалежної України, її державну
самостійність визнали більше 130 країн, а на початку 2001Nр. наша держава підтримувала
дипломатичні відносини із 153 країнами світу.
Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної
держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження
територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національної
економіки до світової економічної системи; захист прав та інтересів громадян України, що
перебувають за кордоном і створення умов для підтримання контактів із зарубіжними
українцями.
В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію “мосту між Заходом
і Сходом”. Пріоритетними напрямками були визнані: розширення участі у європейському
співробітництві, а також в межах СНД, активна участь в діяльності ООН, співпраця з
державами Європейської співдружності та НАТО.