Лекции по истории Украины

Подождите немного. Документ загружается.

1708 р. – Гетьман І.Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. Московські війська

захопили та спалили Батурин.

1708 – 1722 рр. – гетьманування Івана Скоропадського.

1709 р. – до шведів приєдналися запорожці на чолі з К.Гордієнком. За наказом Петра І

зруйновано Стару (Чортомлицьку) Січ. Полтавська битва. Смерть І.Мазепи.

1710 р. – "Конституція" П.Орлика.

1710 – 1742 рр. – гетьманування Орлика в еміграції.

1715 р. – перша писемна згадка про гайдамаків.

1720 р. – заборона Петра І друкувати книги українською мовою. Запровадження на

Правобережній Україні та у Галичині уніатської церкви.

1722 р. – вперше в Україні ліквідовано гетьманство. Указом Петра І утворено малоросійську

колегію (діяла до 1727 р.).

1727 – 1734 рр. - гетьманування Данила Апостола.

1728–1743 рр. – укладено звід законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”.

1734 р. – друга відміна гетьманства; початок діяльності "Правління гетьманського уряду"

(діяла до 1750 р.); заснування Нової Січі на р.Підпільній (проіснувала до 1775 р.).

1734–1738 рр. – значне піднесення гайдамацького руху у Правобережній Україні.

1735–1739 рр. – участь козаків у російсько–турецькій війні за вихід до Азовського моря.

1738–1745 рр. – виступи опришків під проводом О.Довбуша у Прикарпатті та Покутті.

1749–1750 рр. – активізація гайдамацького руху.

1750 – 1764 – гетьманування Кирила Розумовського.

1752 р. – утворення на запорозьких землях Нової Сербії – воєнно–адміністративної одиниці,

заселеної виходцями з Балкан; заборона запорозьким козакам самостійно обирати кошового

отамана.

1756–1763 рр. – участь козаків у Семилітній війні між Росією і Прусією.

1762–1764 рр. – перетворення слобідських козацьких полків на регулярні гусарські.

1764 р. – остаточно ліквідовано гетьманство; утворено Малоросійську ІІ Колегію (діяла до

1786 р.) на чолі з П.Румянцевим. Створено Новоросійську губернію.

1765 р. – ліквідовано полково–сотенний устрій на Слобожанщині; створено Слобідсько–

Українську губернію.

1768 р. – Коліївщина – найвище піднесення народно–визвольного руху на Правобережній

Україні.

1768–1774 рр. – участь козаків у російсько–турецькій війні за вихід до Чорного моря.

1770–1790–ті рр. – на півдні України і у Криму засновано міста: Олександрівськ (Запоріжжя),

Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Херсон, Севастополь, Одеса та ін.

1772 р. – перший поділ Речі Посполитої; приєднання Галичини до Австрії.

1775 р. – за наказом Катерини ІІ знищено Запорозьку Січ (4 червня ); маніфест про знищення

Січі вийшов 3 серпня.

1775–1828 рр. – Задунайська Січ під протекторатом Туреччини.

1783 р. – До Росії приєднано Крим. Указ про остаточне закріпачення селян Лівобережної і

Слобідської України. Козацькі полки перетворено на регулярні російські.

1787–1788 рр. – формування Катеринославського і Чорноморського козацького війська.

1787–1791 рр. – участь козаків у черговій російсько–турецькій війні.

1789 р. – “Волинська тривога” – заворушення селян на Волині.

1789–1793 рр. – повстання козаків у с.Турбаях Полтавського полку.

1791 р. – таємна місія В.Капніста до пруського короля з проханням допомоги Україні.

1792 р. – переселення Чорноморського козацького війська на Кубань.

1793 р. – приєднання до Росії Правобережної України (ІІ поділ Речі Посполитої).

1795 р. – приєднання до Росії Західної Волині внаслідок ІІІ поділу Речі Посполитої.

Література до другого розділу

Загальні праці з історії України. Підручники та посібники .

Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1991

Бойко О.Д. Історія України. – К., 2001, 2002

Борисенко В.Й. Курс української історії.– К., 1996

Велика історія України. Т. 1–2. – К., 1993

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. Т. VІІ–Х. – К., 1995-1998

Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1992

Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990

Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991

Єфименко О. Історія України та її народу. – К., 1992

Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990

Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Л., 1993

Історія України. Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. –Л., 1996, 1998

Історія України. Посібник під ред. В.А.Смолія. – К.,1997, 2000

Історія України. Посібник за ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. – К., 2001

Історія України. Документи і матеріали. – К., 2001

Історія України (до кінця ХVШ ст.). Хрестоматія – К.; Рівне, 1995

Крип’якевич І. Історія України. – Л., 1990, 1992

Крип’якевич І. та ін. Історія українського війська. – Л., 1992

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. – К., 2002

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. – Л., 1995

Мицик Ю., Власов В. Історія Украни від найдав. часів до кінця ХVШ ст. – К., 2002

Оніщенко І.Г. Історія України. – К., 2001

Остафійчук В.Ф. Історія України: Сучасне бачення. – К., 2002

Політична історія України. Посібник за ред. В.І.Танцюри. – К., 2001

Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1-2. – К., 2002

Сас П.М. Історія України ХVI-ХVШ ст. – Львів, 2001

Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. – К., 1999

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997

Додаткова література

Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991

Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993

Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р.: міфи і реальність. – К., 1994

Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1993

Бачинський В., Гром В., Цибульський В. Волинь у ХVІ–ХVІІІ ст. – К., Рівне, 1997

Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у ХVІ – середині ХVІІ ст. – К.,

Запоріжжя, 1998

Винар Л.Р. Козацька Україна. – К., Нью-Йорк, Острог, 2003

Вінтоняк О. Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини ХVШ ст. –

Л., Мюнхен, 1995

Волинь в роки Визвольної війни українського народу XVII ст. Докум. і

матеріали / Упоряд. Ю.А.Мицик, В.І.Цибульський. – Рівне, 1999

Володарі гетьманської булави: історичні портрети. – К., 1994

Гайбонюк В. Богдан Хмельницький в українській і світовій історії. – Рівне, 1996

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994

Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та

Варшавою, 1654-1665. – К., 2001

Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.: кордони,

населення, право. – К., 1996

Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. – К., 1999 (“Україна крізь віки”, т. 8)

Дорошенко Д.І. Гетьман Петро Дорошенко: Огляд його життя і політичної діяльності. – Нью-

Йорк, 1985

Запорожці. – К., 1993

Іван Мазепа: Худож.-док. кн. – К., 1992

Іван Сірко: Зб. – К., 1992

Історія України в особах ІХ-ХVШ ст. – К., 1993

Історія України в особах. Литовсько-польська доба. – К., 1997

Історія України в особах: Козаччина. – К., 2000

Коваленко О. Павло Полуботок – політик і людина. – Чернігів, 1996

Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760-1830). –

К., 1996

Козацькі Січі (Нариси з історії укр. козацтва ХVІ – ХІХ ст.). – К., Запоріжжя, 1998

Костомарів М. Історія України в життєписах визначніших її діячів. – К., 1991

Костомаров М. Богдан Хмельницький: Іст. нарис. – К., 1992

Костомаров М. Галерея портретів. – К., 1993

Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах. – К., 1994

Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990

Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. – К., 1991

Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – К., 2001

Лепявко С. Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Україні. – Чернігів, 1996

Мазепа: Збірник. – К., 1993

Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність (ХVІІ ст.). – К., 1995

Мельник Л.Г. Політична історія Гетьманщини ХVШ ст. у документах і

матеріалах. – К., 1997

Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали. – Дн-к, 1991

Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька. – К., 2002

Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К., 1992

Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ–ХVШ ст. – К., 1998

Нудьга Г. Республіка Козаків (Середньовічна Європа про Січ та козаків). – Львів, 1991

Оглоблин О.П. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк, К., 2001

Петро Сагайдачний: Іст.-док. кн. – К., 1992

Полководці Війська Запорозького. Історичні портрети. Кн. 1. – К., 1998

Самійло Кішка: Іст. розвідки, думи, оповідання. – К., 1993

Сас П.М. Політична культура укр. суспільства (кін. ХVІ–1-а пол. ХVІІ ст.). – К., 1998

Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1993

Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах

ХVІ - середини ХVІІ ст. – К., 1991

Сергійчук В.І. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996

Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. – К., 1995

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ–ХVШ ст.: проблеми

формування, еволюції, реалізації. – К., 1997

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648 –

1676 рр.). – К., 1999 (“Україна крізь віки”, т. 7)

Сокульський А. Морські походи запорожців. – Дніпропетровськ, 1995

Станіславський В. З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи. – К., 1996

Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського

народу середини ХVІІ століття. Кн. 1. – Дніпропетровськ, 1996

Струкевич О. Україна – Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-х – 80-х рр.. ХVІІІ ст.

(політико-адміністративний аспект проблеми). – К., 1996

Струкевич О. К. Політико-культурні орієнтації еліти України-Гетьманщини (інтегральний

погляд на питаня). – К., 2002

Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців

ХV– ХІХ століть. – Одеса, 1998

Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К., Запоріжжя, 2002

Федорук Я.О. Міжнародна дипломатія і політика України 1654-1657. Ч. 1: 1654 рік. – Львів,

1996

Хотинська війна (1621 р.). – К., 1991

Цибульський В. Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. у зарубіжній

історіографії. – Рівне, 2000

Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії укр. державотворення. – К., 1995

Щербак В.О. Формування козацького стану в Україні. – К., 1997

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. – К., 1990 (Л., 1990-1992)

Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. – К., 1993

Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ ст. Причини і початок Руїни. - К.,

1998

РОЗДІЛ 3 УКРАЇНА У ХIХ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ:БОРОТЬБА ЗА

ДЕРЖАВНІСТЬ.

Вступ

Третій розділ присвячується подіям, пов’язаним з українським національним

відродженням, головним чином 19-го – початку 20-го століття, та боротьбою за самостійну

Україну в першій половині минулого століття.

По занепаді і скасуванні гетьманської держави у 1764 році та після зруйнування

Російською імперією Запорозької Січі у 1775 році розпочався тривалий період повної

бездержавності, коли сусіди України, поділивши землі, планово і безперервно намагалися

знищити національну самобутність українського народу, його прагнення реалізувати свій

духовний та історичний потенціал в умовах власної держави.

З кінця 18-го до початку 20-го століття чужинецькі влади, що здійснювали панування в

Україні, намагалися показати українців решті світу, як етнічну масу, нездатну бути господарем

на своїй землі і так виправдовували свою імперську політику.

Однак у 1917 році український народ пробудився до державного життя, створивши

протягом 1917-20-го років різні форми української національної державності, яка запліднила в

народі ідею відродження державної традиції і дала поштовх до політичної і збройної боротьби

за незалежність України у ХХ столітті.У цьому конспекті-довіднику подаємо матеріали лекцій

з історії України кінця 18-го – середини 20-го століття, розглянувши проблеми, що стосуються

суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України у складі Російської та

Австро-Угорської імперії, протягом кінця 18-го – початку 20-го століття та питань, пов’язаних

з історією відродження української державності у першій половині ХХ століття, з

особливостями становлення та боротьби новітнього українського національно-визвольного

руху, висвітлимо політику окупаційних влад щодо України.

Тема 6.Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

(кінець ХVІІІ — початок XX ст.)

1.Територіально-адміністративний устрій.

2.Соціально-економічний розвиток.

3.Суспільно-політичний і національний рух.

4.Українські землі в роки Першої світової війни.

1 . Територіально-адміністративний устрій.

Три поділи Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) призвели до територіального розриву

українських земель і загарбання сусідніми державами. Водночас відбулось їх внутрішнє

сполучення під владою обох імперій. Наддніпрянська Україна (Слобожанщина, Лівобережжя,

Правобережжя, Південь), що становила 90% етнічних українських земель, входила до складу

Російської імперії. Галичина, Буковина та Закарпаття належала до Австро-Угорської імперії. Із

12 млн. українців, 8.5 млн. (78%) знаходилися в складі Російської імперії, а 3.5 млн. (22%) –

Австро-Угорської імперії.

Після Віденського конгресу 1815р. до Російської імперії перейшло Царство Польське і у

його складі Холмщина, Підляшшя, Посяння – споконвічні землі українців.Українські землі у

складі Російської імперії поділялись на Лівобережну Україну (Малоросія), Південно-Західний

край і Новоросію. На середину XIX ст. тут налічувалось 9 губерній: Харківська, Чернігівська,

Полтавська (Лівобережна Україна); Київська, Подільська, Волинська (Південно-Західний

край); Катеринославська, Херсонська, Таврійська (Новоросія), які підпорядковувались

Малоросійському, Київському та Новоросійсько-Бесарабському генерал-губернаторствам.

На чолі губерній стояли губернатори й генерал-губернатори. У повітах, які входили до

складу губерній, владу здійснювали справники. Повіти ділились на стани, які очолювали

поліцейські пристави. Казенна палата, як державна установа, відала збиранням державних

податків. Цивільна влада спиралась на військову. На початку XX ст. в губерніях було

засновано ще й охоронні відділення (охранку) для виявлення й покарання політичних

противників самодержавства. Населення поділялось на стани: дворянство, духовенство

(привілейовані), міщанство, селяни. Запроваджуючи загальноросійський адміністративний

устрій, царизм здійснював колонізаторську політику, зміцнюючи воєнно-феодальний

деспотизм.

Не було адміністративної єдності і в українських землях, які знаходились у складі

Австро-Угорської імперії. Східна Галичина була частиною “королівства Галіції і Лодомерії” із

центром у Львові. “Королівство” поділялось на 12 округів (дистриктів). Буковина виступила

окремим округом з центром у місті Чернівцях. Закарпаття адміністративно підпорядковувалось

Угорському королівству. Його територія поділялась на чотири адміністративні одиниці –

“Жупи”. Керівникам – жупанам – належала вся повнота влади. На селі землевласники,

управителі (посесори) та наглядачі (мандатори) забезпечували поліцейсько-судову владу.

Політика Габсбургів була спрямована на поневолення українців, їх асиміляцію.

2. Соціально-економічний розвиток

Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України

першої половини XIX ст. був занепад феодально-кріпосницьких відносин і зародження

капіталізму.

Ознаками цього періоду були:

 розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму у сільське

господарство;

 руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів або

переведення селян на місячну, що означало повну ліквідацію селянських господарств;

 занепад кріпосницької мануфактури й початок у 1830-1840 рр. промислового

перевороту й завершення його у 60-80 рр. XIX століття.

Земля ставала об’єктом купівлі-продажу, аграрних відносин. Власниками землі стали

купці, заможні міщани, багаті селяни. У 25 разів збільшились посівні площі Півдня внаслідок

чорноморської колонізації.

Фабрики з найманою працею сприяли розвитку галузей промисловості, пов’язаних із

видобутком корисних копалин, переробкою сільськогосподарської сировини. На Лівобережжі

зароджуються металургійні підприємства, будуються перші цукроварні. На підприємствах

обробної промисловості працювали 700 тис. робітників.

Розвиток торгівлі активізував процес буржуазної модернізації. Засновані міста Одеса,

Херсон стали важливими портами обігу. Із 4 тис. діючих в імперії ярмарків половина

відбувалася на українських землях. Купці збагачувались, нагромаджуючи капітал, пускали

його в обіг.

Відсутність транспортних магістралей сприяла розвитку чумацького промислу. Чумаки

щорічно перевозили 40 млн. пудів зерна, 8 млн. пудів солі, перевозили й продавали інші

товари. Багаті чумаки ставали підприємцями.

Залишки феодально-кріпосницької системи загострювали соціальні протиріччя. Протягом

першої половини XIX ст. відбулось близько 2400 селянських виступів. Устим Кармелюк за 22

роки (1813-1835 рр.) на Поділлі здійснив близько 1000 нападів на панські маєтки. Значний

селянський рух розгорнувся на Правобережжі. Це “Київська козаччина” у 1855р., “похід у

Таврію за волею” у 1856р. та ін. Виступали наймані робітники. Однак, їх рух не був ще

масовим.

У 60-х роках XIX ст. царизм змушений був піти на здійснення реформ, причинами цьому

були:

– поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.), яка розвінчала імперську роль

“жандарма Європи” і показала всьому світові економічну та військову відсталість Росії.

– загроза селянської війни, яка могла призвести до небачених потрясінь існуючої

системи, до її загибелі.

У 1861р. ліквідоване кріпосне право, у 1864р. було проведено земську, судову,

освітянську реформи. З 1870р. у містах вводилось самоврядування. Проведено реформи в

галузі збройних сил та ін.

Незважаючи на свою обмеженість, непослідовність та половинчатість, реформи сприяли

економічному розвитку українських земель, перетворенню їх в індустріальну базу імперії.

Завершення промислового перевороту у 60-70-х рр. ХІХ ст. вело до промислового будівництва

на Півдні, до формування нових промислових регіонів: Південного та Донецько-

Криворізького. На початку XX ст. Донбас давав 70% усього вугілля імперії.

Іде концентрація виробництва та капіталу, виникають монопольні об’єднання (“Союз

рейкових фабрикантів” – 1882р., “Союз мостобудівних заводів” – 1884р. та ін.). Посилюється

суспільна та політична активність нової верстви суспільства – підприємців (буржуа), найманих

робітників. Напередодні Першої світової війни українські землі давали 26%

загальноімперського прибутку, 50% якого осідало в центрі.

Українці залишались селянською нацією. У 1897р. в містах їх проживало 16%, а серед

жителів міст українці становили 33%. Подальшому зміцненню капіталістичних відносин

сприяла Столипінська аграрна реформа початку XX ст. Селянин здобував право виходу з

общини, відходив на окремий відруб – хутір, ставав приватним власником. Протягом 1906-

1913 рр. на Схід Росії емігрувало 1.2 млн. осіб, 25% із них повернулось.

Внаслідок реформи із земельних громад вийшло 25% дворів, 50% селянських дворів

перейшли у приватну власність. На початку XX ст. українські землі давали 43% світового

врожаю ячменю, 20% пшениці, 10% кукурудзи. Ці землі давали Росії 80% цукру та багато

іншої продукції.

Ішов прискорений процес обезземелення та соціальної диференціації на селі. У 1914р.

уже налічувалось 2 млн. малоземельних селян, їх наділ становив 2 десятини, а 50% із них не

мали ні коня, ні корови. Українське село було у постійному соціальному напруженні,

піднімалось на боротьбу.

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель характеризувався

посиленням національно-кріпосницького гніту. Австрійська монархія надавала широкі привілеї

місцевій панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були економічно нерозвинутим

регіоном. Сільське господарство було основою економіки. Йшов процес обезземелення селян.

Промисловість розвивалася слабко, виняток становила лише нафтовидобувна, де переважали

іноземні інвестиції. Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту краю становила

сировина. Посилюється соціальна диференціація, зростає еміграція українців. До 1914р. їх

виїхало близько 1 млн.

Активного розвитку капіталізм набув після реформ 1848р. Скасовується кріпацтво,

розвивається фабрично-заводська промисловість,особливо нафтовидобувна та будуються

залізниці.

Криза феодально-кріпосницької системи, суперечливі риси розвитку капіталізму

загострювали соціальні конфлікти. У першій половині XIX ст. набував нового розмаху

опришківський рух у Прикарпатті (20-ті роки). 10 років на Буковині успішно діяв загін на чолі

з Мироном Штолюком, а у 40-х рр. вибухнув селянський рух під проводом Лук'яна Кобилиці.

Не припинялася боротьба західняків-українців і у наступні роки XIX- початку XX ст.

3. Суспільно-політичний і національний рух.

У Наддніпрянщині характерною ознакою першої половини XIX ст. було пожвавлення

суспільно-політичних настроїв, які знайшли свій вияв у декабристському русі.

Причинами декабристського руху стали:

– вплив прогресивних європейських ідей, народовладдя, свободи, прав людини, які

поширювалися після Великої Французької революції серед інтелігенції та дворянства;

– усвідомлення значною частиною дворянського офіцерства, що побувало на Заході під

час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинутих

європейських держав.

Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де знаходився штаб

армії. Тут у березні 1821 р. виникло “Південне товариство”, яке нараховувало 100 членів.

П.І.Пестель, один із керівників товариства, написав програму – “Руську правду”, яка

передбачала: повалення самодержавства й установлення республіки; скасування кріпацтва й

наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівності

усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною),

Україна мала входити до неї, як окрема область. Отже, не передбачалось справедливого

вирішення українського національного питання. Товариство свою програму збиралося

здійснити шляхом військового перевороту, без участі народу. Після виникнення у 1822 р.

“Північного товариства” у Петербурзі, розпочалася спільна робота цих організацій. Також була

укладена угода між “Південним товариством” і “Польським патріотичним +товариством”,

члени якого ставили за мету відновлення незалежності Польщі, однак на практиці вона не була

реалізована.

Тісні стосунки у “Південного товариства” були також із “Товариством об’єднаних

слов’ян”, яке виникло у 1823р. у Звягелі (суч. Новоград-Волинський) і нараховувало 60 членів.

“Об’єднані слов’яни” у своїй програмі ставили за мету визволити всіх слов’ян і об'єднати

їх у демократичну федерацію. Це мало відбутись в результаті військового повстання за участю

народних мас. Ця організація була також непослідовною у вирішенні українського

національного питання: серед слов'янських народів -членів федерації – не згадуються ні

білоруси, ні українці.

Після поразки повстанців 14 грудня 1825р. у Петербурзі і 3 січня 1826р. Чернігівського

полку на Київщині, декабристський рух було придушено. П’ятьох керівників товариств, у їх

числі П.Пестеля, М.Бестужева-Рюміна і С.Муравйова-Апостола (керівників “Південного

товариства”) було повішено. Сотні повстанців заслано до Сибіру і на Кавказ, де тривала війна з

горцями.

Причинами поразки декабристів були відсутність підтримки повстання з боку народу,

нерішучість керівників повстання, тактика оборони.

Виступ декабристів був першою спробою повалити самодержавство, їх ідеї сприяли

розгортанню українського визвольного руху.

На початку XIX ст. в Україні виникають таємні масонські ложі. У 1818р. у Полтаві було

засновано ложу “Любов до істини”, а в 1821р. у Києві – “Малоросійське товариство”. Член

полтавської ложі В.Лукашевич пропагував ідею відокремлення України від Росії, однак

більшість членів масонської ложі не підтримала його. У 1826р. В.Лукашевича було ув’язнено в

Петропавлівський фортеці у Петербурзі, після цього він до кінця свого життя був під наглядом

царської охранки.

Кирило-Мефодіївське братство. У 1846р. у Києві виникла таємна організація

української інтелігенції. Засновниками братства були історик М.Костомаров, канцелярист

М.Гулак і студент В.Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до ноього входив геній

українського народу – Тарас Шевченко.

Програма братства передбачала визволення слов’ян від самодержавного гніту та

об'єднання їх в одну рівноправну федеративну державу – Річ Посполиту. Україна, Київ

бачились братчикам як центр слов'янського світу. У тактичному плані між членами братства

існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а

Гулак і Шевченко – шлях революції й повалення царизму.

У 1847р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема,

віддано у солдати на 10 років.

Значення братства:

1. Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.

2. Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-

визвольного руху.

Суспільно-політичний і національно-визвольний рухи у Наддніпрянщині у 2-й

половині XIX - на початку XX ст . У цей період з’явились нові риси, характерні для

українського національно-визвольного руху, а саме:

-- виникнення громадівського руху;

 посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-

просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів;

 створення українських національних партій.

На Наддніпрянщині, незважаючи на різні заборони (Валуєвський 1863р., Емський 1876р.

укази про русифікацію), у 1860-1870-х рр. поширився громадівський рух української

інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша громада виникла у Києві. Члени

її демократично-ліберального крила (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський) виступили

за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти

широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила

(В.Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання та встановлення української,

польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897р.

громади об’єднались у загальноукраїнську організацію, щоб спрямувати національний рух і

надалі в культурно-освітньому напрямку.

Із наступом реакції у 80-тих роках громадівський рух занепадає, а центр визвольної

боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.

У другій половині XIX ст. суспільно-політичні рухи формувалися на загальноросійському

грунті народництва. Народники вбачали сільську общину основою майбутнього соціалізму.

Наприкінці XIX ст. виникають робітничі організації, які беруть на озброєння основну

форму боротьби – страйки. У 1869р. на Грудецькому цукрозаводі в Подільській губернії

відбувся перший страйк. Марксистські гуртки та організації, що виникають у цей час,

намагаються з'єднати свою ідеологію з робітничим рухом.

Консолідація суспільних течій і рухів привела до виникнення політичних партій, як

найвищих форм політичного руху. Строкатість національного складу населення (осілість

єврейства, заселення росіянами півдня і сходу), асиміляція і обрусіння українців, негативно

позначились на формуванні й діяльності перших політичних партій. РСДРП, БУНД і есери, що

мали значний вплив, були російсько-єврейськими за своїм складом. Вони боролись за

встановлення демократичного устрою в Росії, нехтуючи національними інтересами

українського народу, вороже до нього ставились.

Перша українська політична партія Наддніпрянщини виникає у 1900р. у Харкові –

Революційна українська партія (РУП). Майже одночасно виникло ще кілька невеликих за

чисельністю, слабких організаційно українських партій: Народна українська партія (1902р.),

Українська соціал-демократична спілка (1904р.),Українська демократична партія (1904р.) та

інші. Незважаючи на розбіжності, різні спрямування (радикалізм, поміркованість,

консерватизм), практично всі українські партії відстоювали у 1905-1907 рр. ідею автономії

України у складі Росії, намагались активно використовувати трибуну Державної думи.

Після поразки революції 1905-1907 рр. і наступу реакції майже усі українські політичні

партії припинили свою діяльність включно до 1917р. Лише радикально-демократичним діячам

вдається у 1908 р. заснувати Товариство українських поступовців (ТУП), котре стало єдиною

діяльною організацією на Наддніпрянщині у цей період.

Суспільно-політичне життя та національний розвиток у західноукраїнських землях.

У першій половині XIX ст. зароджується активний український рух у Галичині. Його

ініціатором виступає уніатське духовенство. У 1816р. у Перемишлі виникає “Товариство

галицьких греко-католицьких священників для поширення письма, просвіти й культури серед

вірних на основі християнської релігії”, що ставило за мету поширення серед селян релігійної

літератури українською мовою. Під тиском польського духовенства воно змушене було

розпуститися. Розгортається друкування книжок українською мовою (граматика, катехізис та

ін.) греко-католицькими священиками на Закарпатті.

Важливу роль відіграє гурток “Руська трійця” (1830-1837 рр.), заснований

М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у Львові. Члени гуртка ставлять собі за мету

перетворення української народної мови на мову літературну. Видаючи альманах “Русалка

Дністровая”, гуртківці досягли того, що західноукраїнська інтелігенція стала

переорієнтовуватись на народ.

Гуртківці довели, що українська мова може бути літературною.

Під впливом революції 1848р. галицька інтелігенція для обстоювання своїх прав створила

політичну організацію – Головну Руську Раду, яка нараховувала 30 осіб. Очолив раду єпископ

Г.Яхимович. Головним завданням Рада вважала поділ Галичини на українську й польську

частини та виборення автономного устрою. Організовувались загони української національної

гвардії, використовувалась трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39

депутатських місць. Рада була ліквідована у 1851р. реставрованою австрійською монархією.

Після конституційних реформ 1860 рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-

політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті

визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію

своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами,

видавали газету “Слово”.

Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження

національної свідомості. У 1868р. вони засновують громадське товариство “Просвіта”,

створюють у Львові клуб “Руська бесіда”. З 1880р. починають видавати газету “Діло”, а у

1885р. створюють політичну організацію – Народну Раду. Основними гаслами народовців

були: народність, лібералізм, демократія, федералізм. Нарешті, прихильники й послідовники

ідей М.Драгоманова у Галичині, І.Франко, М.Павлик, С.Данилевич та ін., у 1890р. створюють

першу політичну організацію європейського зразка – Русько-Українську радикальну партію

(РУРП). В основу її програми було покладено соціальні ідеї, соборність і незалежність України,

видавалися газети “Народ”, “Хлібороб”.

Наприкінці XIX- на початку XX ст. в Галичині виникають нові політичні партії.

Найвпливовішою була Національно-демократична партія, заснована у 1899р., яка переважно

захищала інтереси селянства.

На Буковині діяли Руське товариство (1869р.), що опікувалося питаннями культури та

Руська Рада, що представляла українців на виборах. З 1880-х років у цих організаціях

набувають ваги українофіли.

4.Українські землі в роки Першої світової війни.

Боротьба за територіальний перерозподіл світу привела до Першої світової війни (1914-

1918 рр.). У війні взяло участь 38 країн. 10 млн. людей було вбито, 20 млн. поранено. Війна

принесла великі матеріальні збитки. Українські землі не лишились осторонь цієї трагедії. Вони

стали центром зазіхань ворогуючих сторін: Австро-Угорщини, Німеччини та Росії. До