Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
431
з боку володаря завдало б шкоди легітимності його власного
панування, що ґрунтується саме на вірі у святість традиції.
Вебер розрізняє дві досить відмінні форми традиційного
панування: суто патріархальну структуру управління (най+
чистіші її види – султанське панування й усі справжні деспотії,
де на панування дивляться як на природне право володаря)
і станову (влада тут поділена між вищим володарем та призна+
ченим на посади і привілейованим управлінським штабом).
Дворянське управління феодальної доби є яскравим прикладом
станової форми традиційного типу панування.
3. Харизматичне панування. Це панування в силу
відданості особі володаря та його ласці, інакше харизмі
(від
грець. χάρίς – принадність, чарівність; благодать), насамперед
внаслідок її магічних здатностей, об’явлення чи героїзму, сили
духу та слова. Найчистішим видом такого панування Вебер
називає панування пророка, військового героя, великого
демагога. Типом того, хто віддає накази, буде вождь, типом
підлеглого – «послідовник». Панування вождя закінчується, як
тільки його «небуденні якості» перестають підтверджуватись,
вичерпуються, і харизма втрачається.
М. Вебер недарма назвав виділені ним типи легітимного
панування «чистими», маючи на увазі, що тут ідеться про
теоретичну конструкцію, мислений образ дійсності з більшою
або меншою відповідністю самій дійсності. Такого роду констру+
кції Вебер часто використовував у своїх роботах і позначав як
«ідеальні типи». Відомі нам значущі риси якихось об’єктів
дійсності відображуються, об’єднуються у комплекси й отри+
мують понятійну оформленість, щоб ми могли більш чітко
осягнути об’єкт і краще орієнтуватися у неоглядному морі
емпіричних даних. Однак, зауважував М. Вебер, «у реальній
дійсності такий мислений образ у його поняттєвій чистоті
ніде емпірично не виявляється, ... треба повністю відмо
витись від думки, наче ці «ідеальні» у чисто логічному
смислі мисленні утворення до якоїсь міри мають характер
обов’язковості, «зразка».
[11]
То ж якщо з цієї точки зору
оцінити виділені «чисті» типи легітимного панування, то вони
являють собою саме «ідеально+типові» утворення нашої теоре+
тичної думки і в емпіричній «чистоті», мабуть, не зустрічають+
ся, проте такі утворення стають важливим методологічним
засобом наближення до розуміння складних форм легітимного
панування.
__________________________________________ О. М. Кривуля
432
Одна з головних функцій влади як загальносуспільного
явища – формування стану єдності групи, спільноти, суспільства
в цілому. Розширення систематичних владних стосунків за межі
приватної сфери і перехід їх у сферу публічного життя поступово
призвело до виникнення такого соціального явища як політика.
Політика – це діяльність, спрямована на досягнення і реалізацію
влади, яка розповсюджується на все суспільство. І тому ясно,
що, скажімо, батьківська влада у межах відносно замкненої
патріархальної або сучасної сім’ї, звичайно, не була й не є полі+
тичною. До того ж слід зауважити, що сфера публічності, звичай+
но, не обмежується політичною діяльністю і не поглинається нею.
Виникнення і розвиток політики співпадає зі становленням
держави. Держава – політична організація, яка здійснює управ$
ління суспільством. Прийнято виділяти такі ознаки держави:
1) наявність публічної влади, тобто такої, яка охоплює увесь
простір суспільства та яка здійснюється професіоналами управ+
ління (політики, чиновники) та професіоналами примусу
(поліція чи міліція, армія); 2) оподаткування населення; 3) тери$
торіальні межі владних спроможностей держави відносно своїх
підлеглих; 4) право як офіційно приписана система норм
поведінки, обов’язкових до виконання усіма громадянами. Дер+
жаву можна вважати інституційним «уособленням» політичної
влади як влади публічної. У межах своєї території кожна
держава зберігає за собою монополію на насильство. У історії
соціально+політичної і філософської думки влада частіш за все
або ототожнювалась з насильством, або ж розглядалась як
невід’ємно пов’язана з ним. Прикладом такого підходу
є позиція того ж таки М. Вебера, який розумів владу як
відношення панування, що спирається на насильство як засіб.
З часом держава монополізувала цей засіб, оголосивши себе
єдиним джерелом «права» на насильство.
[12]
Однак М. Вебер
підкреслював, що насильство не є ані нормальним, ані єдиним
засобом держави. В умовах стабільності певного державного
ладу слухняність людей відносно влади забезпечується без
звернення до відвертого застосування сили. Насильство стає
відвертим в умовах кризи державної влади, коли вона втрачає
легітимність.
Багатоаспектні питання функціонування політичної влади
студенти вузів вивчають у курсі політології, і тут недоречно
було б навіть перелічувати їх, і не стільки за браком місця,
скільки тому, що більшість з цих питань не є суто філо+
Філософія______________________________________________
433
софськими. Як уже видно з попереднього, з багатьох питань, що
нині найчастіше порушуються власне політичними філософами
і які стосуються влади, проблема її легітимації видається
найбільш важливою й складною. Насправді, хто сьогодні є тією
інстанцією, яка запроваджує авторитетні для більшості громадян
правила панування? Як досягти громадського спокою й кон+
структивної злагоди правителів і підлеглих в умовах, коли
традиційне суспільство зійшло з історичної сцени, харизматичні
форми панування дискредитували себе, стали одіозними
і реалізуються хіба що у якихось екзотичних релігійних
об’єднаннях або в кримінальних угрупованнях, або, нарешті,
у відірваних від усього сучасного світу анклавах історичного
застою? Провідні мислителі XVII–XVIII ст. оперували кате+
горією «народ», доводячи, що розум і воля народу повинні
встановлювати норми організації влади, які відповідали
б природі людини. Проте добре відомо, як часто за волевияв+
лення народу (або від імені народу) поставлялись сфабриковані
соціальними демагогами або історичними авантюристами пра+
вила владних стосунків, що згодом не виправдовували споді+
вань більшості населення. Та все ж у XXI ст. світове співто+
вариство увійшло зі значними здобутками в справі легітимації
влади. Серед апробованих шляхів і засад, які напрацювали
сучасні демократичні правові держави, можна назвати: а) пріо+
ритет прав людини; б) принцип суверенітету народу; в) принцип
розподілу влади; г) розвинуте громадянське суспільство.
Перше й друге вказують на необхідність поєднання двох
протилежностей: поважання індивіда як політично автономного
суб’єкта і визнання суверенітету народу, що узаконює владу,
джерелом права. Це поєднання повинно відбутися таким чином,
щоб індивіди, які й складають народ, насправді брали участь
у виробленні норм організації суспільного життя і сприймали їх
за свої. Щодо принципу розподілу влади, то йдеться перш за все
про закріплення за різними державними інститутами законо+
давчих і виконавчих функцій, бо інакше, скажімо, виконавча
влада могла б сама фабрикувати закони, що вигідні перш за все
їй, і нехтувала б інтересами більшості. Ще з XVII ст. цей
принцип був добре обґрунтований європейськими філософами
і в подальшому удосконалювався в напрямку відокремлення
одна від одної й інших гілок влади (напр., судової). Принцип
розподілу влади спрацьовує тільки в умовах панування
верховенства закону. Ідея громадянського суспільства – надбан+
__________________________________________ О. М. Кривуля
434
ня філософської й економічної думки XVIII–XIX ст.ст., коли
в теоретичній свідомості відбулося відокремлення понять
держави й суспільства. Громадянське суспільство є цариною
приватних інтересів рядових громадян, це вся множина
зв’язків і взаємодій людей у сфері їх діяльності по забезпеченню
власного життя у повному спектрі його проявів.
Сучасний німецький філософ Юрген Габермас, виходячи
з таких загальних підстав і спираючись на розроблену ним
«теорію комунікативної дії» і концепцію комунікативної раціо+
нальності, у творі «Фактичність і значимість»
[13]
виклав модель
досконалої демократичної процедури по досягненню легітимності
влади. Модель Габермаса спирається на ідеал співдружності
вільних і рівних індивідів, які у політичній комунікації визна+
чають форми свого спільного життя і демократична самоорга+
нізація громадян виглядає як нескінченний процес, постійна
процедура формування думки й волі народу на засадах поєднання
політичної автономії кожного індивіда і справжнього суве+
ренітету народу.
В умовах панівного положення політичної влади психологи
часто удаються до спроб віднайти корені політичних прагнень
людей і стверджують, що прагнення до влади – одна
з важливіших рис людської психіки, хоч розподілена вона серед
людей по різному. Це й дало підставу розрізнити чотири типи
людей, в залежності від схильності до панування: 1) люди, які
схильні тільки панувати, командувати; 2) люди, що схильні
тільки підкорятись; 3) люди, які мають здатність панувати або
підкорятись залежно від ситуації; 4) незалежні, або такі, що не
мають нахилу ані до панування, ані до покори. З тих пір як
існує держава й політична влада, не вщухає їх критика
й невдоволеність ними. Найбільш послідовний і невгамовний
загін професійних критиків фабрикується, мабуть, з людей
четвертого типу і існує він з часів писаної історії. Такого роду
критиків американський дослідник Майкл Уолцер (1935 р. н.)
назвав «спеціалістами у галузі незадоволеності».
Одним із відомих сучасних дослідників і критиків влади був
французький філософ Мішель Фуко (1926–1984), який у серії
книжок [14] мав на меті довести, що сучасне суспільство
характеризується особливою системою влади, котра функціонує
як механізм всеохоплюючого контролю, діє постійно й прагне до
максимальної ефективності. Нові технології влади поступово
складались у різних сферах суспільного життя і однією з важли+
Філософія______________________________________________
435
вих технологій була «дисциплінарна влада», або дисципліна, яку
Фуко докладно аналізує в роботі «Наглядати й карати». Влада
дисциплінарного типу тяжіє до розкладання маси на індивідів,
класифікації їх за різними ознаками, відведення їм свого певного
місця в обмеженому просторі, де кожного завжди можна знайти
й проконтролювати його поведінку. Видимими втіленнями такої
влади є солдатська казарма, клініка, психіатрична лікарня,
в’язниця для злочинців, класний принцип навчання дітей тощо.
В усіх закладах такого типу людина не є вільною, навіть
архітектура цих закладів відповідає потребі нагляду й контролю.
Дисциплінарний характер влади звичайно не обмежується
зазначеними специфічними закладами, стихія такої влади
виходить за межі суто дисциплінарних інститутів і поступово
охоплює все суспільство, всі види міжлюдських стосунків.
«Відбувається, – писав Фуко, – поширення дисциплінарних
процедур, і не лише у формі зачинених закладів, а і як осередків
контролю, що розкидані по всьому суспільству».
[15]
М. Фуко багато в чому відмовляється від традиційних
уявлень про владу. В одному з своїх інтерв’ю він говорив:
«Визначаючи вплив влади як придушення, виходять з чисто
юридичної концепції такої влади, ототожнюють владу
з законом, який каже «ні»; влада розглядається, перш за все,
як щось таке, що несе силу заборони. Нині я вважаю, що це
цілком негативна, вузька, схематична концепція влади,
котра, як не дивно, широко розповсюджена. Якби влада була
тільки репресивною, якби вона не робила нічого іншого,
а лише говорила «ні», невже ви дійсно вважаєте, що можна
було б примусити їй підкорятися? Те, що дозволяє владі
триматися, що примушує її приймати, є те, що вона не
просто тисне на нас як сила, котра говорить «ні», а те, що
вона є продуктивною, вона викликає задоволення, формує
знання, продукує дискурс. Її необхідно розглядати скоріш
продукуючою владою, що простягається через усе соціальне
тіло, аніж як негативну інстанцію, чиєю функцією є приду
шення».
[16]
В такому розумінні, нині влада не має єдиного
центру, виглядає дисперсною, верховна влада існує лише тоді,
коли існує реальний правитель (скажімо, монарх), а його
в сучасних країнах нема («короля позбавлено голови»). Фуко
обминає актуальне сьогодні серед політичних філософів питання
про «кризу легітимацій», оскільки тепер, на його думку,
здійснення влади, її прийняття або наділення нею здійснюється
__________________________________________ О. М. Кривуля
436
десь у іншому місці. Влада застосовується і здійснюється через
сітковидну організацію, індивіди рухаються між її нитками,
одночасно підкорюючись владі й здійснюючи її, вони не тільки її
інертні й слухняні об’єкти, а й елементи її артикуляції.
Сітковидно організоване дисциплінарне суспільство ніхто
спеціально не створював і ніхто ним не керує, воно склалося
силою якоїсь «невидимої руки» та так, що його частини вдало
підігнані одна до одної. Завдання науки – вивчення владних
стосунків зблизька, у місцях реального здійснення влади, де
реально потерпають від неї і чинять їй спротив. Що стосується
результуючої політичної позиції Фуко у аспекті його критичного
аналізу феномену влади, то вона залишилась невизначеною.
«Фуко, – вказує Майкл Уолцер, – не займає ніякої позиції і не
знаходить ніяких підстав. Він сердито хитає решітку
залізної клітини, однак у нього немає ніякого плану чи
програми, як зробити цю клітину більш схожою на людське
житло».
[17]
І все ж широкі дослідження М. Фуко владних
стосунків у сучасному суспільстві, їх генеалогії та специфічних
проявів мають важливе значення для розуміння природи влади.
5.2. Норми
Слово «норма» сприймається не менш ніж у подвійному
значенні. В одному з них воно говорить нам про деяку
«нормальність» чого+небудь в речах або в поведінці людей,
а відхилення від прийнятого стандарту сприймається як
аномалія, «ненормальність». Здебільшого питання про «норму»
та «нормальність» у такому смислі – суто ціннісне питання, яке
має відносний характер щодо окремих індивідів, певних куль+
тур, різних епох і стосується оцінки вчинків, стану справ,
стереотипів сприйняття навколишнього соціального середовища.
Тут ми можемо спостерігати оцінки типу «так прийнято», «так
личить», «як у людей». Коли знайомі при зустрічі вітають один
одного – це норма, нормально дітям слухатись батьків,
а батькам піклуватись про дітей, нормальною вважається та
поведінка особи, яка адекватна її віку у межах прийнятих
культурних стандартів. Не тільки спільноти, а навіть окремі
індивіди мають на всі випадки життя свій набір такого роду
норм і користуються ними не завжди усвідомлено й верба+
лізовано, чи ж то повністю відрефлектовано.
Однак, звернувшись до світу норм, ми більше зосередимось на
дещо іншому смислі норми, а саме на нормі як соціальній нормі,
Філософія______________________________________________
437
що стосується регуляції діяльності індивідів у соціумі. Як було
раніше зазначено, суспільні відносини є формами, інакше
кажучи, границями діяльності і взаємодії людей. Засобом
презентації, представленості людям суспільних відносин на
рівні їх поведінки є соціальна норма. Тобто перед людьми у їх
повсякденному спілкуванні суспільні відносини постають як
сукупність норм. У практиці свого буденного життя кожний
індивід сприймає соціальні норми у вигляді правил, стандартів
діяльності і поведінки, які приписують людині допустимі межі
дії, за порушення котрих передбачаються санкції. Отже соціальні
норми – це приписи, вимоги суспільства до дій окремих суб’єктів
в ім’я соціальної солідарності.
У суспільстві існує досить складна і розгалужена система
норм, в якій відбивається поділ на сфери суспільного життя,
соціальна структура, історична динаміка. Все це ускладнює
вивчення нормативної системи. До того ж багатомірність
нормативних приписувань унеможливлює вичерпну класифі+
кацію норм. І все ж наведемо деякі усталені підходи до такої
класифікації. Так виділяють норми «жорсткі» і «м’які»
в залежності від суворості вимог відносно їх дотримання
і характеру санкцій. Жорсткі норми вимагають буквального
виконання і за їх порушення передбачається суворе покарання.
М’яка (або гнучка) норма передбачає допустимість тієї чи іншої
свободи в розумінні її вимоги і кара за її порушення не є такою
суворою. У чомусь схожим з цим є поділ норм на «норми$
правила» і «норми$очікування». Перші найбільш важливі для
суспільства, бо їх порушення підриває стабільність суспільного
життя, призводить до соціальної дезінтеграції. Порушення
норм+правил зазвичай спричиняє суворе покарання. З цієї
точки зору, норми+очікування є менш значущими і тому вони не
існують у вигляді писаних законів. Розділяють також «норми$
цілі» і «норми$рамки». Перші мають орієнтуючий характер, вка+
зують на цінності, прагнення до яких заохочується суспільством
або групою. Другі вказують на граничні параметри діяльності,
межі людської активності.
У відношенні до норм люди часто користуються уявленнями
про «належне» і співвідносять його з «сущим», реально існую+
чим. Належне, або деонтичне, включає в себе права і обов’язки,
які повинні мати місце, хоч їх може й не бути. Деонтичні
уявлення стихійно виробляються певними соціальними групами
у відповідності з їх ціннісним горизонтом, ідеалами, зразками
__________________________________________ О. М. Кривуля
438
справедливого, доброго. Тут можуть траплятися два випадки:
а) коли суще і належне співпадають і б) коли вони є протилеж+
ними (наприклад, у разі двокультурності, коли людина вибирає
у якості належних не ті норми, що відповідають пануючій
культурі, а ті, що відповідають її культурній ідентичності).
Отже, якщо взяти соціальні норми з точки зору їх деонтичного
характеру, деонтичного приписування, то можна виділити
норми саме таких двох видів. Зважаючи на ступінь фіксації і
формалізації норм, виділяють також явні (чітко сформульовані)
і латентні (приховані), тобто такі, що припускаються самі
собою, або маються на увазі. З огляду на форму фіксації можна
виділяти норми, котрі наведені у зводах, кодексах, статутах,
правилах тощо.
У спеціальній літературі запропоновані й такі підходи до
класифікації норм, які дають змогу поєднати різні площини їх
виміру. До норм одного виду відносять такі, що мають вкрай
формалізований характер, контролюються й підтримуються
спеціальними органами й засобами. Це будуть юридичні закони,
адміністративні та організаційні правила. До норм іншого виду
можуть бути віднесені ті, що не є формалізованими (наприклад,
загальноприйняті вимоги, правила, звичаї). Проміжне місце
у різних класифікаціях можуть займати моральні норми, норми
етикету, моди. Хоч вони й добре усвідомлені суспільною
свідомістю, але не мають однозначного формулювання і однієї
інстанції кодифікації.
Наявність норм дає змогу описувати поведінку людини
відносно її ставлення до пануючої системи норм. Згідно з амери+
канським соціологом Робертом К. Мертоном (1910–2003) [18],
може бути дана така типологія індивідуального пристосування
з огляду на норми, цінності, цілі й засоби їх досягнення
1
:
Форми
пристосування
Визначені
культурою цілі
Інституціоналізовані
засоби
конформність + +
інновація + –
ритуалізм – +
ретритизм – –
бунт + – + –
1
У наведеній таблиці «+» позначає «прийняття»; «–» – «відкидання»; «+ –» –
«відкидання пануючих норм і заміна їх новими».
Філософія______________________________________________
439
Конформність
2
.
До цього типу відносяться, як правило, люди
добропорядні, законослухняні. Чим вище рівень стабільності
суспільства, тим більш поширеним є цей тип пристосування. Та
й взагалі: тим, що людство й суспільство досі існує, ми
зобов’язані більшості людей саме такого ґатунку.
Інновація
(від англ. innovation – нововведення.). Ця форма
пристосування полягає у використанні інституційно забороне+
них, проте ефективних засобів досягнення певних цілей.
«Інновація» виникає тоді, коли індивід добре засвоїв визначені
культурою цінності й цілі, але не спромігся на такому ж рівні
засвоїти прийняті норми, що регулюють шляхи й засоби
досягнення цілей. Наприклад, шахрайство, різні способи
незаконного добування грошей. Тобто, до «інноваційного» типу
можна зарахувати людей, які поділяють соціально+позитивні
цілі, але для їх досягнення використовують нові, часто не
соціально+схвальні засоби (злочинні шляхи).
Ритуалізм
(від лат. rītuālis – обрядовий, в свою чергу
походить від rītus – церемонія богослужіння, встановлений поря+
док). До ритуалістського типу відносяться фанатики форма+
лізму, затяті бюрократи. Вони залишаються осторонь занадто
високих культурних цілей, або принижують їх значення
і зосереджуються на майже безумовному дотримуванні інститу+
ційних норм. Мертон вважає, що цей тип пристосування може
бути поширеним у суспільствах, де соціальний статус індивідів
до значної міри визначається їх досягненнями. Безперервна
конкурентна боротьба викликає занепокоєність людей відносно
свого статусу, а одним із засобів зменшення такої занепокоєності
є постійне пониження рівня домагань. Формули, за якими
відбувається мислення людей такого типу, відомі: «краще
синиця в руці, ніж журавель у небі», «високо не літай, не то
боляче буде падати». Такі вислови несуть думку про те, що
високі домагання приводять до розчарування й небезпеки.
Ретритизм
(від лат. retrō – назад, зворотно). Навколо цього
типу пристосування групуються ті, хто є «викинутим» з сус+
пільства (бродяги, алкоголіки, наркомани, деякі з тих, хто
хворіють на психози і зосередились на своєму хворобливому
світі, далекому від реальності). «Ретритистами» часто стають ті,
хто постійно зазнає поразки у прагненні досягти культурних
2
Від лат. cōnfōrmis – схожий, подібний. У соціології поняття конформізму означає
некритичне прийняття й дотримування панівних стандартів поведінки
й діяльності.
__________________________________________ О. М. Кривуля
440
цілей (навіть піднесених) законними засобами і не може
удатися до незаконних засобів через свою внутрішню моральну
заборону. Запеклі «ретритисти» майже не звертають уваги на
встановлені порядки, характеризуються індивідуалізмом, звикли
до своєї відторгненості і нечасто впадають у розпач від
постійних розчарувань і невдач.
Бунт. Цей тип пристосування в чомусь схожий на попе+
редній. «Бунтівники» теж не поділяють загальноприйняті
соціальні цілі й позитивні засоби їх досягнення, вважають
довільними прийняті стандарти, що не мають ніяких підстав
вважатись законними. Але, на відміну від ретритистів,
бунтівники висувають свої норми. Вони часто стають жертвами
різних політичних інтриганів, з них можуть формуватися й лави
заколотників або просто групи чи натовпи, які шокують своєю
зухвалою поведінкою обивателів.
Типи адаптації від 2 до 5 прийнято називати девіантними
(від лат. dēviātio – відхилення). Девіантність у поведінці й діяль+
ності є наслідком розриву між цілями і соціально+схвальними
засобами їх досягнення. Під девіацією американських соціолог
Альберт Коен розуміє не тільки злочин і правопорушення, а й
будь+яку поведінку, що порушує загальноприйняті норми.
[19]
Під таке визначення підпадають і численні різновиди незакон+
ного застосування сили проти особи, і вчинки людей, що
загрузли в розпусті, і «ділові операції» осіб, які обслуговують
чужі пороки. Це й усі форми корупції й неправильної поведінки
(протизаконної або тільки неетичної) державних службовців,
або ухилення від сплати податків і навіть обман при складанні
іспитів.
Взагалі+то девіація – явище, властиве періоду суспільної
стабільності, періоду панування загальновизнаних норм поведін+
ки. Час соціальної дезорганізації, коли один соціальний
порядок розвалюється, а новий ще тільки+но формується, не
може бути показовим при обговоренні питання про причини
девіантних вчинків. І перш за все тому, що розчиняється
система координат, відносно якої визначається девіантна
поведінка. Але це так лише частково, оскільки в громадській
свідомості, в історичній пам’яті народу навіть у кризові періоди
все таки зберігаються уявлення про девіантність і конформність,
що свідчить про збереження певних інваріантів поведінки
відносно деяких базових норм, які торкаються самих основ
суспільного й особистого життя. На які ж саме базові норми