Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
401
Як можна було переконатись, структурування суспільства
за сферами, комплексами окремих видів суспільних відносин
і діяльності дає багатоаспектні аналітичні виміри, деяку анато+
мічну картину суспільного життя. Однак при цьому одні й ті ж
суб’єкти (люди) різноманітних відносин і діяльності виглядають
неначе розділеними на частини й закріпленими за окремими
сферами. Отже, змальовану картину слід доповнити ще й синте+
тичним аспектом, щоб знайти шлях до розгляду функціо+
нування суспільних відносин у їх реальному, живому взаємо+
зв’язку. І та обставина, що суб’єкти з точки зору сукупності
представлених через них відносин і видів діяльності є багато+
вимірними, відображується у поняттях соціальних відносин
і соціальної структури суспільства. У своєму дійсному бутті
суспільні відносини немов зібрані у пучки і виявляються через
взаємодію класів, груп, індивідів. У теоретичному й практичному
плані важливо знати як реально, «практично» сполучені види
відносин і види діяльності в суб’єктах, як вони ними здій+
снюються, в тім числі і в просторово+часовому смислі, оскільки
носіями відносин є люди, які вершать історію у соціальному
просторі й часі. Важливо не просто прийняти до відома, що
індивіди включені у систему різних відносин і діяльності,
а й знати як, коли і де вони розгортають себе як соціальні
суб’єкти. Індивіди й соціальні групи є центрами перетину,
субстратними одиницями, зрештою, носіями всіх відносин
у суспільстві і агентами численних видів діяльності.
Поняття соціальних відносин і соціальної структури
суспільства допомагає не абсолютизувати «чистоту» окремих
відносин і діяльностей, а усвідомити, що видове багатство
суспільних відносин є не що інше, як численність аспектів
оцінки єдиної життєдіяльності людей у їх універсальній
взаємозалежності. Не можна дати вичерпний список суспільних
відносин. Подальший розвиток соціального пізнання дозволить
у майбутньому побачити, відокремити деякі інші відносини, які
нині не відбиті у суспільній свідомості, не закріпились
у соціальних інститутах. Це стосується й діяльності людей.
Іноді вірніше було б говорити не про спеціалізовані види
діяльності, а про певні аспекти людської життєдіяльності
(політичні, правові, моральні, естетичні тощо). Кожний індивід
цивілізованого суспільства повинен уміти вбачати це багатство
аспектів як у власних діях, так і в діях інших індивідів і груп.
В цьому виявляється рівень соціальної культури людини.
__________________________________________ О. М. Кривуля
402
Наведені тут підходи до структури суспільства не вичерпують
теми. Філософія як світогляд спонукує розглянути соціальну
реальність як таку, що постає перед людиною у вигляді
сукупності окремих «світів»: норми, влада, мова, культура тощо.
Ці світи, кожний з яких є цілокупністю соціальних явищ певного
роду, ми вважаємо важливими структурними елементами
суспільства і частину з них розглянемо в подальшому.
Література:
1. Бусова Н. Проблема кризиса правового регулирования в свете теории
социальных систем Н. Лумана // Социология: теория, методы,
маркетинг. – 2000, №1. – С. 52+61.
2. Бхаскар Рой. Общества // Социо+логос. – М.: Прогресс, 1991. –
С. 219–240.
3. Вебер М. Про деякі категорії соціології розуміння//Макс Вебер.
Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи,
1998. – С. 104–156.
4. Гидденс Э. Устроение общества: Очерк теории структурации. – М.:
Академический Проект, 2003. – 528 с.
5. Дёмин М. В. Природа деятельности. М.: Изд+во Моск. ун+та,
1984. – 168 с.
6. Дюркгейм Э. Социология. Её предмет, метод, предназначение. М.:
Канон, 1995. – 121 с.
7. Каган М. С. Человеческая деятельность (Опыт системного анализа). –
М.: Политиздат, 1974. – С. 3–111.
8. Кемеров В. Е. Концепция радикальной социальности // Вопросы
философии. – 1999. – №7. – С. 3–13.
9. Кизима В. В. Социум и Бытие. – К.: ПАРАПАН, 2007. – 204 с.
10. Коркюф Ф. Новые социологии. – М.: Институт экспериментальной
психологии: – СПб.: Алетейя, 2002. – 172 с.
11. Кривуля А. М. Диалектика общественных отношений и человеческой
деятельности. – Х.: Вища школа, 1988. – С. 22–36; 55–90.
12. Луман Н. Дифференциация. – М.: Логос, 2006. – 320 с.
13. Луман Н. Общество как социальная система. – М.: Логос, 2004. – 232 с.
14. Луман Н. Самоописания. – М.: «Логос», ИТДГК «Гнозис», 2009. – 320 с.
15. Маркс К. К критике политической экономии. Предисловие // Маркс
К., Энгельс Ф. Избр. соч. в 9+ти томах. Т.4. – М., 1986. – С. 136–140.
16. Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология. (Фейербах. Противопо+
ложность материалистического и идеалистического воззрений)
//Маркс К., Энгельс Ф. Избр. соч. в 9+ти томах. – М., 1985. Т.2С. 9–76.
17. Международный конгресс по теории деятельности // Вопросы
философии. – 1996. – №5. – С. 52–79.
18. Момджян К. Х. Введение в социальную философию. – М.: Высшая
школа, КД «Университет», 1997. С. 84–229.
19. Парсонс Т. Система современных обществ. – М.: Аспект Пресс, 1998.
С. 15–45.
Філософія______________________________________________
403
20. Парсонс Т. О социальных системах. – М.: Академический Проект,
2002. – 832 с.
21. Пигров К. С. Социальная философия: Учебник. – СПб.: Изд+во
С.+Петерб. ун+та, 2005. – 296 с.
22. Теория общества. Сборник. – М.: Канон+пресс+Ц; Кучково поле,
1999. – 416 с.
23. Штомпка П. Социология социальных изменений. Гл. 15. Социальное
становление: сущность исторических изменений. – М.: Аспект Пресс,
1996. С. 268–276.
Примітки
1. Сорокин П. А. Система социологии. Т.1. Социальная аналитика. –
Пгр., 1920. – С.2.
2. Цит. за: Wallner Ernst. Soziologie. Einfьhrung in Grundbegriffe und
Probleme. – Heidelberg. 1974. – S. 11.
3. Dean J. Champion, Suzanne B. Kurth, Donald W. Hastings, Diane K.
Harris. Sociology. – N.Y., 1984. – P. 2.
4. Маркс К. Павлу Васильевичу Анненкову // Маркс К., Энгельс Ф.
Избр. соч. в 9+ти томах. Т. 3. – М.: Политиздат, 1985. – С. 524.
5. Ортега+и+Гассет Х. Человек и люди // Ортега+и+Гассет Хосе.
«Дегуманизация искусства» и другие работы. Эссе о литературе
и искусстве. Сборник. – М.: Радуга, 1991. – С. 230–231.
6. Людвиг фон Берталанфи. Общая теория систем – критический обзор
// Исследования по общей теории систем. – М.: Прогресс, 1969. – С. 61.
7. Рассел Л. Акоф. Системы, организации и междисциплинарные исследо+
вания // Исследования по общей теории систем. – М., 1969. – С. 145.
8. Блауберг И. В., Юдин Э. Г. Становление и сущность системного
подхода. – М.: Наука, 1973. – С. 61–64.
9. Маркс К. Экономические рукописи 1857–1859 годов. Часть первая //
Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения. Изд. второе. Т. 46, Ч. 1. – М.:
Политиздат, 1968. – С. 214.
10. Див.: Момджян К. Х. Введение в социальную философию: Учебное
пособие. – М.: Высшая школа, КД «Университет», 1997. – С. 177.
11. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т.1. – М.: Мысль,
1974. – С. 301.
12. Аристотель. Сочинения в 4+х томах. Том 1. – М.: Мысль, 1975. –
С. 167.
13. Див., напр., Гоббс Т. Избр. произв. в двух томах. Т. 1. – М.: Мысль,
1964. С. 161–163; Лейбниц Г. В. Сочинения в четырех томах. Т. 2. –
М.: Мысль, 1983. – С. 227–228.
14. Гегель. Система наук. Часть первая. Феноменология духа // Гегель.
Сочинения. Том IV. – М., 1959. – С. 10.
15. Див. роботи Лумана: Луман Н. Власть. – М.: Праксис, 2001. Луман
Н. Тавтология и парадокс в самоописаниях современного общества //
Социо+логос. – М.: Прогресс, 1991. – С. 194+216.
16. Див.: Матурана У., Варела Ф. Древо познания. – М.: Прогресс+
Традиция, 2001. – С. 40+46.
17. Луман Н. Власть. – М.: Праксис, 2001. – С. 13.
__________________________________________ О. М. Кривуля
404
_____ 4. СОЦІАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ ЯК ІСТОРІЯ _____
4.1. Історія. Філософія історії
Розгортання життя суспільства у просторі і часі постає як
історія. Наявність історичної пам’яті та історичної свідомості є
великим надбанням людства і значною цінністю. Завдяки їм
спрацьовує механізм самоідентифікації народу, етносу, нації та
й окремих індивідів. Історія, до того ж, завжди сприймається
нами як самостійний світ, що приваблює нас подіями і в той же
час навчає.
Слово «історія» у сучасному вжитку зустрічається в різних
смислах: як наука про розвиток суспільства; як сама дійсність
у її розвитку; як хода руху, розвитку чого+небудь; як минуле,
що зберігається в пам’яті; як розповідь, оповідання; як подія
з присмаком неприємності. Для давніх греків, які й винайшли
це слово, ίςτορίη значило «дослідження», «вивчення» і вживалось
воно у смислі відтворення людських вчинків недавнього
минулого, що залишилось у пам’яті ще живих свідків, або
в переказах від свідків. Якщо термін επίστήμЮ (епістема) позначав
знання безперечно наукове, знання про незмінне, а δόξα (докса)
значив гадку про плинне, то термін ίςτορίη займав серединне
місце зі значенням, наближеним до науковості. Принаймні вже
для Геродота і Фукідіда історія безумовно мала наукову
цінність. З точки зору класиків античної історичної думки,
науковість історичного знання забезпечується тим, що за
мінливими, плинними подіями (якими вони тільки й можуть
бути в суспільстві) стоять тривкі типи людських характерів або
незмінна сутність міста+держави (напр., Рим у Т. Лівія).
У діяннях людей і держав пізнається людська природа, межі
спроможності людей змінювати обставини, а все це корисно
знати, бо ритми історичних подій, складених з людських
вчинків, мають властивість повторюватись.
У добу Середньовіччя, в межах християнського світогляду,
історія припускалась як розгортання у просторі й часі боже+
ственного задуму. Так, напр., як ми пам’ятаємо, за Августином
Аврелієм історичність стосується тільки земного перебування
людства. У земному житті всі люди, до якого б народу вони не
належали, поділяються за двома типами спілкування, що їх
Августин назвав двома Градами. Перший складають люди, які
хочуть жити за вимогами гріховного тіла: «Вчинки тіла явні,
Філософія______________________________________________
405
то є: перелюб, нечистість, розпуста, ідолослуження, чари,
ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі,
завидки, п’янство, гулянки й подібне до цього» (Гал. 5,
19–21.). «Град божий» представлений людьми, що бажають жити
з плодами духу, тобто «по Богу»: «А плід духа: любов, радість,
мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, здержливість,
лагідність» (Гал. 5, 22–23.). Нині два Гради переплетені й
змішані, але панує «град земний». Громадяни «Граду божого» на
цій землі мандрівники, пілігрими. Та кінець обом Градам наперед
призначений, адже «утворені вони двома родами любові, –
земний любов’ю до себе, доведеною до презирства до Бога,
і небесний любов’ю до Бога, доведеною до презирства до самого
себе». [1] Земне випробування громадян «Граду божого»
закінчиться з настанням Судного Дня. Час перебування людства
на землі і є історією, вона обмежена двома катастрофічними
подіями – гріхопадіння і Страшний Суд. Поза цими віхами –
вічність. Відтоді Град божий буде вічним. У ньому ніхто не стане
народжуватись, бо ніхто не помиратиме. В історичний час теж все
твориться за божественним планом, мета якого – повернення до
Бога. Шлях цей довгий. Протягом нього люди повинні навчитися
жити так, як вони від створення були призначені жити, вони
мають навчитися любити людину і ненавидіти пороки.
Перший філософ Нового часу Френсіс Бекон (1561–1626)
впевнено відніс історію до складу наукового знання. Спирається
вона на пам’ять як одну з властивостей «розумної душі, що
зосереджує в собі знання». Всю історію він поділяв на при+
родничу й громадянську, в останній розрізнював церковну
історію, історію наук і власне громадянську історію, значення
й авторитет якої перевершує всі інші людські звершення. Поряд
з цим Бекон вказує й на значні труднощі на шляху до істини
в цій історії: «Бо в усякому разі потребується величезна праця
й мудрість для того, щоб при створенні історії зануритись
думкою в минуле, проникнутись його духом, ретельно дослі
дити зміну епох, характер історичних особистостей, зміну
задумів, шляхи здійснення діянь, справжній смисл вчинків,
таємниці правління, а далі вільно й правдиво розповісти про
це, немов поставивши його перед очима читача й освітити
променями яскравого оповідання». [2] Бекон прагнув довести,
що по+справжньому історичне знання не може відрізнятись від
інших видів наукового знання, всіх їх поєднує об’єктивність,
опора на істинні факти. Вимоги до якості знань, що їх задали
__________________________________________ О. М. Кривуля
406
природничі науки у добу Нового часу, торкнулись і історії, хоча
її справжній зоряний час настав дещо пізніше, у XIX ст., коли
у Німеччині, Франції та деяких інших країнах сформувались
великі історичні школи зі значними здобутками.
Філософська рефлексія щодо проблем історії розвивалась
майже паралельно з розвитком історичного знання і посилюва+
лась, у міру наростання густоти і глибини зв’язків між населен+
ням різних регіонів Землі, аж до виникнення такої спеціальної
галузі філософського знання як філософія історії. Сам термін
«філософія історії» запровадив ще Вольтер, однак першим визнав
філософію історії як самостійну дисципліну німецький філософ+
просвітник Йоган Готфрід Гердер. У передмові до своєї книги
«Ідеї до філософії історії людства» Гердер говорить про потребу
у «філософії всієї історії людства», деякої комплексної науки, що
будується навколо певного провідного принципу. Таким принци+
пом (ідеєю), що надасть новій дисципліні ознаку філософічності є
принцип розвитку. Гердера ще на початку його наукового шляху
надихала думка: чому б не бути такій філософії, яка б трактувала
всю історію людства в цілому. Адже люди повинні знати план,
задум власної історії, бо не може так бути, що всі Божі створіння
мають своє призначення, а людство позбавлене Божого догляду.
Велика роль у становленні філософії історії належить видат+
ному італійському мислителю Дж. Віко, про якого йшла мова
вище (див. Ч. 1, 7.5).
З кінця XVIII і впродовж XIX ст. філософія історії
утвердилась відносно окремою галуззю філософії з власною
проблематикою та предметною визначеністю. Зупинимось тут
тільки на деяких найважливіших питаннях, які частіш за все
обговорюються у філософсько+історичних дослідженнях.
Що таке «історія» у філософії історії?
Часом складається враження, що широкі кола професійних
істориків менше переймаються дискусіями відносно того, що
є історія, аніж філософи. Для повсякденної дослідницької роботи
з документами, пам’ятками, зі встановленням достовірності
фактів, та ще й при відпрацьованих методах історичного аналізу
й синтезу достатньо буває розуміння історії як спеціальної
пізнавальної діяльності з відтворення минулих подій, або як
готового результату такого пізнання. Однак те, що може бути
інтуїтивно ясно для історика+початківця, вимальовується далеко
не тривіальною проблемою для досвідченого вченого, який
вдається до панорамного зображення історичної дійсності. Такий
Філософія______________________________________________
407
учений рано чи пізно звертається до масштабних методологічних
питань своєї науки і наближається до рівня філософії історії.
Зустрічним напрямком рухається той філософ, якого професійно
цікавлять усякі види пізнавальної діяльності людей, який, до
того ж, сам намагається побудувати концептуальну модель
соціальної реальності у її часовому вимірі. У точці сходження
думок видатних істориків і філософів завжди виникає цікавий
і обопільно корисний обмін ідеями щодо суті історії, погли+
блюються філософсько+історичні знання. Щоб пересвідчитись
у тому, як все виглядає не просто на шляху до узгодженого
розуміння самого виразу «історія», звернемось до прикладів.
Відомий англійський історик і філософ історії Робін
Коллінгвуд (1889–1943) вважав, що історія є специфічною
формою думки, предмет якої – дії людей у минулому, а, якщо
бути більш точним, історик, на відміну від природознавця,
взагалі не займається подіями як такими, його цікавлять
тільки ті події, що являють собою зовнішній вираз думки
і лише до тої міри, до якої вони виражають думки. [3]
Історик ніколи не може прогнозувати майбутнє, він завжди
закінчує теперішнім, оскільки має справу тільки з тим, що
відбулося. З того, як Коллінгвуд розуміє історію, виходить, що
історія і філософія в чомусь співпадають, бо теперішній стан ду+
мок (що завжди цікавить філософа) є кінцевим результатом руху
попередніх за часом думок, які були основою людських діянь, що
вже мали місце (а це завжди цікавить історика). Коллінгвуд
у своїх висновках наближається до Гегеля, адже у нього, як
і в Гегеля, історія щоразу завершується у теперішньому.
За позицією Коллінгвуда вгадується доволі переконлива
аналогія. Скажімо, кожен з нас у будь+який час власного життя
може замислитись над питанням «Хто є Я?». Йдеться про «Я»
теперішнє, у такому+то віці, при такій+то професії, такому+то
комплексі думок, знань, емоцій. Вочевидь «Я» теперішнє
є результатом пережитого, продуманого й вивченого в минулому.
Воно все в «Мені», всі «Мої» роки спресовані в моєму сучасному
«Я», за кожним моїм минулим вчинком стояли мої раціональні
цілі, розумно обґрунтовані прагнення. Як історик свого власного
«Я», я виступаю автобіографом, автором свого життєпису, який
відтворює моє життя – результат власного творення. Виходить,
що іншої свідомості, крім історичної, ані в житті окремої
людини, ані в житті суспільства й не буває. Безпам’ятний
індивід є немислимим у якості розумної істоти, а пам’ять, що
__________________________________________ О. М. Кривуля
408
є згустком минулого досвіду, в змістовному плані й складає моє
«Я» теперішнє. Суспільство є історичним настільки, наскільки
воно є свідомим відносно своєї минувшини. І в цьому місці
доречно навести слова німецького філософа Карла Ясперса
(1883–1969) про те, що «ми живемо у великій традиції
історичного знання». [4] З таким напрямком думок збігаються
й міркування Х. Ортеги+і+Гассета, коли він говорить, що людина
є те, що з нею відбулося, що вона зробила; минуле знаходиться
не десь там, у своєму часі, а тут, в мені, минуле – це я, моє
життя, а історія – це систематична наука про радикальну
реальність, якою є моє (й суспільства, додамо ми вслід, – О. К.)
життя. [5]
Однак, як і будь+яка аналогія, наша аналогія між індивідом
і суспільством є обмеженою, особливо у прогностичному аспекті,
тому що відносно власного життєвого шляху прогнози більш
вірогідні, ніж стосовно розвитку суспільства. Онєгінський
(О. С. Пушкін) «дядя самых честных правил» у своєму маєтку
«лет сорок с ключницей бранился, в окно смотрел и мух давил».
За традиційного устрою не важко прогнозувати спосіб життя
такого «дяді» аж до самого його смертного часу. З історією
суспільства складніше: більше детермінант і більше невизначе+
ності буде впродовж тих же сорока років.
Отже, якщо підсумовувати вищезгадане, то існує переко+
нання, що історія є певною формою думки стосовно тих думок
попередніх поколінь, які віднайшли зовнішній вираз у подіях,
тобто опредметнились. При цьому історія збагачує досвід
людства і завжди залишається актуальною, живе в нас.
«Навіть не знаючи, ким ми збираємось бути, – зауважував
Х. Ортега+і+Гассет, – ми знаємо, ким ми бути не збираємось.
Ми живемо, озираючись на минуле». [6] За такої позиції,
історія є не просто наукою й не стільки наукою, скільки формою
самосвідомості людства в умовах перебування його в часі,
а окремі люди (вчені+історики) можуть тільки більш+менш
вдало допомагати людству відрефлектувати власну історичну
самосвідомість.
Звичайно, вказаним не вичерпуються напрямки міркувань
стосовно «історії» у філософії історії та й у філософії взагалі.
1
1
Глибокі розвідки з приводу оповідального характеру історії, часу в історії
і конструювання історичного часу дав у своїх творах сучасний французький
філософ Поль Рікьор (1913+2005): [7]
Філософія______________________________________________
409
Численні історичні й філософські школи висувають різні
аргументи на користь своїх переконань. Змістовна сторона
«історії» складена ними не тільки з загальновідомих або нових
фактів, а й зі способу їх упорядкування та інтерпретації.
Філософія історії більше цікавиться саме способами пізнання
минулого, категорійними засобами зображення плинної
соціальної реальності. Продуктивним шляхом до підвищення
ефективності філософсько+історичних студій є узгодження їх
з соціально+філософськими ідеями, що задають фундаментальні
моделі аналізу суспільства. Виходячи з цієї думки, зауважимо,
що зміст історії складає лінія фактів, які стосуються зміни
типів соціальності, зміни видів і форм (йдеться про суспільні
відносини) діяльності людей, тобто субстанційних елементів
соціальної реальності. Без такого важливого методологічного
принципу історична наука, говорячи словами німецького
філософа й історика Ернста Трьольча (1865–1923), «як знання
про події минулого нікому не потрібна». [8]
4.2. Стабільність і мінливість у історії
Перебування соціальної реальності у часі ми називаємо
історією в найбільш безпосередньому розумінні цього слова.
Незважаючи на те, що сама категорія часу вказує на плинність,
людство давно усвідомило: не все в нашому житті і в суспільстві
плине однаковими темпами. Дещо періодично відтворюється
і існує довгий час, інше більш скороминуче. Звичні форми
життя мало впадають в очі не лише пересічним мешканцям
людського світу, а й історикам, а те, що приходить раптово
й суттєво змінює стан речей, відзначається у вигляді події,
вартої історичної пам’яті. Для вираження темпоральності
суспільного життя вживаються різні поняття, які в цілому
стосуються того, що є більш+менш стабільним, і того, що вказує
на змінне. Одним з таких понять є «традиція». Мінливість в істо+
рії передається поняттями «еволюція», «революція», «прогрес»,
«трансформація», «модернізація» тощо. Розглянемо деякі
з названих понять.
Традиції. Кожен народ має власну історію і впродовж неї
відзначається своєю ідентичністю завдяки збереженню і відтво+
ренню культурних, побутових, ментальних, психологічних
структур. Усталені, традиційні форми життя певним чином
взаємодіють з внутрішніми новаціями і динамікою зовнішнього
середовища. Деякі з традицій відмирають майже повністю, інші
__________________________________________ О. М. Кривуля
410
в пригашеному вигляді зберігаються у запасниках культури
і активізуються при історичних потребах. Що ж таке традиції?
Латинське слово traditio (від trado – передавати) значить
передача, переказ, здавна встановлена звичка. Як наукове
поняття, традиція – це механізм відтворення соціальних інсти+
тутів, при якому їх підтримка узаконюється одним фактом
існування в минулому. Інколи цим поняттям називають не тільки
механізм відтворення інститутів, а й поширюють його на самі
установлення. Як правило, суспільна свідомість не рефлектує
відносно доцільності традицій, традиції просто механічно
повторюються кожним новим поколінням за принципом «не ми
встановили, не нам і скасовувати; так заведено». Певна сукуп+
ність традиційно відтворюваних елементів культури складає
звичаї, тобто загальноприйнятий порядок, правила соціальної
поведінки, що стихійно склалися. Існують два найдавніші шляхи
трансляції традицій: фольклор і практичний зразок. І в першому,
і в другому випадку діє вимога точної репродукції того чи іншого
мовного звороту або зразка поведінки. Точність передачі забезпе+
чується багаторазовим повторенням, системою діючих міфів,
символами, прийнятими ритуальними формулами, одночасно
діє і заборона на будь+яке нововведення.
В сучасних умовах сфера традицій набула суттєвого обмежен+
ня і можна було б прослідкувати безперечне звуження горизонту
традицій, починаючи з Нового часу. Сьогодні творчість і новація
стали загальнокультурною цінністю, вони всіляко заохочуються,
в них вбачається ключ до прогресу, засіб до вирівнювання
у змаганні з іншими народами. Справжніми сховищами світу
традицій залишається сфера побуту, повсякденних міжлюдських
стосунків та ментально+психічні структури особистості. При
цьому не слід применшувати роль традицій, вони завжди
відігравали й нині відіграють величезну роль у консолідації
народів, націй. Щодо соціальної ролі традицій, то не можна не
погодитись з їх оцінкою німецьким філософом Георгом Зіммелем
(1858–1918): «Традиції – явище вражаюче й таке, що, власне
кажучи, створює всю культуру й духовне життя людства».
[9] Карл Ясперс також надавав важливого значення традиції:
«Традиція сягає своїми коріннями глибин доісторії. Вона
охоплює все те, що не є біологічно успадкованим, і складає
історичну субстанцію людського буття». [10] Карл Манхейм
(1893–1947) в свою чергу вказував на той факт, що моральне
визрівання людської особистості може значно відставати від