Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

381

таке «соціальність?» і схожі, без відповіді на які він не зможе

почати своє «суто соціологічне» дослідження, то такий соціолог

безумовно підіймається до соціально+філософського рівня мірку+

вання. Врешті+решт теоретична соціологія і соціальна філософія

живляться одна одною і мають деякі схожі інтереси як щодо

пошуку відповідей на фундаментальні питання, так і щодо

збагачення емпіричної бази узагальнень. Але при всьому тому

слід мати на увазі, що у кожній окремій галузі знання, після

започаткування її відносної самостійності, з часом розробляється

власна термінологія, складаються свої специфічні методи

і спадкоємність у предметі дослідження. Соціальна філософія

залишає за собою у спадок всі власне філософські підходи й засо+

би розгляду дійсності. Не порушуючи цих традицій, звернемось

до найбільш принципових положень щодо суспільства.

Природно очікувати читачеві, що саме зараз було б вчасним

навести визначення поняття суспільства. Щоб не позбавляти

нетерплячого читача таких сподівань, можна на такий випадок

скористатись готовим підручним засобом із творів Карла Маркса

(1818–1883): «Що ж таке суспільство, якою б не була його

форма? Продукт взаємодії людей». [4] У Маркса є й інші,

більш глибокі й розгорнуті, варіанти відповіді, але наведений,

як найбільш простий своєю початковістю, навряд чи здатен

задовольнити вимогливого читача через надмірну абстрактність,

в ньому нічого не сказано про специфіку «продукту» взаємодії,

не розкривається й змістовна сторона «взаємодії», її характер.

Хоча все ж марксова відповідь підкреслює і щось істотне, а саме:

суспільство не є, скажімо, Божим даром, з визначення не видно

однозначно й того, що воно є результатом свідомого людського

утворення. З банально+самоочевидної точки зору можна було

б і не вигадувати тут якоїсь проблеми, а просто підкреслити, що

будь+яке суспільство, чи то конкретної країни, певної епохи, чи

то теоретично узагальненого типу, є сукупністю людських

індивідів, які зараз живуть і взаємодіють. Але звернемо увагу на

таку просту деталь: люди народжуються, зростають, розви+

ваються, живуть і поступово відходять з життя, а певні форми їх

взаємодії залишаються і суспільство не розвалюється з кожною

зміною поколінь. Значить форми взаємодії більш стабільні, і чи

не слід і їх, а може й перш за все їх, включити в смисл поняття

суспільства? Напевно. Але тут ми призупинимось і повернемось

до визначення суспільства після обговорення одного допоміжного

поняття – «соціальне».

__________________________________________ О. М. Кривуля

382

Навіть неспеціалісту з гуманітарних наук впадає в очі вра+

жаюча широта вживання термінологічного додатка «соціальне» у

різних словосполученнях: «соціальна держава», «соціальна

структура», «соціальна група», «соціальна робота», «соціальне

страхування», «соціальна політика», «соціальна справедливість»

тощо. Таких сполучень безліч, і більшість з них мають значення

на рівні модної упаковки, не несуть ніякого смислового

навантаження, або смисл цей дуже мізерний, будучи синонімом

слова «суспільний», а оскільки все в нашому суспільному житті

є безумовно суспільним за походженням і наслідками, то такий

додаток видається просто зайвим. Але коли «соціальному» надає+

ться особливий, винятковий смисл, котрий допоможе визначити

поняття суспільства, тоді є резон про нього поговорити.

За довгі роки накопичилась колосальна кількість спеціальної

наукової літератури з приводу особливого смислу «соціального»,

дискусії точились десятиліттями і продовжуються до сих пір.

І все ж видатний іспанський філософ Хосе Ортега+і+Гассет (1883–

1955) мав всі підстави журитися: «Ніколи не забуду, яким

здивованим і зніяковілим я виявився, коли багато років тому,

усвідомлюючи своє невігластво, я, сповнений надії, кинувся

у відкрите море соціологічної літератури і зіткнувся з неймо

вірним фактом, а саме: у книжках з соціології нема нічого

певного про те, що ж таке соціум, що таке суспільство. Більш

того, прочитавши ці книги, ви не тільки не знайдете в них

точного визначення соціального, але і виявите, що їх автори,

добродії соціологи, навіть не спромоглися хоча б скільки

небудь серйозно з’ясувати природу елементарних явищ, що

складають факти суспільного життя». [5] І це здебільшого

дійсно так.

Однак ми не будемо тут удаватись до різних відтінків дискусії

стосовно «соціального». Розумно і виправдано з самого початку

просто домовитись про значення терміна, яким ми будемо

користуватись при визначенні поняття суспільства. Станемо

розуміти під «соціальним» (якщо спеціально не буде застережене

інше вживання) наступне: соціальне

– значить сумісне, спільне,

сукупне, яке передбачає також зазначення видів сукупності

з точки зору суб’єктів спільної діяльності, типів взаємодії,

результатів діяльності, відображення вказаної сукупності

Від лат. socius – загальний, спільний; той, що знаходиться в союзі. Від цього

латинського слова походить і назва науки соціології, а не від societās

(товариство, об’єднання), як часто гадають.

Філософія______________________________________________

383

в свідомості людей. Виходячи з цього, можемо удатися до такого

визначення суспільства: суспільство є системною єдністю

соціальних результатів діяльності людей. Наведена дефініція

має, принаймні, те достоїнство, що вона ємна. Але зворотною

стороною лапідарності завжди є деяка неповна ясність, яка

походить від непоясненого смислу вжитих термінів і словоспо+

лучень. Тому додамо необхідні додаткові пояснення.

Люди відрізняються від інших природних істот зокрема тим,

що мають свідомість. Це означає, що людські вчинки творяться

свідомо. Проте з цього не випливає, неначе всі фактичні резуль+

тати, наслідки вчинків наперед свідомо визначені людьми.

Соціальні результати – як правило, опосередковані, побічні

«продукти» людської діяльності, тої, яка безпосередньо цілеспря+

мована на зовсім інше – на забезпечення життя, відтворення його

умов. Люди діють, будучи заклопотаними насамперед задово+

ленням своїх матеріальних потреб. Прямуючи до їх задоволення,

вони менш за все замислюються про природу своєї соціальності

(суспільності), про її підтримку, про її типи і форми, про те, як

вона складається, під впливом яких факторів змінюється. Саме

такий, здебільшого побічний, результат діяльності людей

і цікавить соціальну філософію. Ближній соціальний результат

може бути й заздалегідь спланованим, свідомо досягнутим, але

більшість результатів (особливо віддалених) у вигляді форм,

типів соціальності, механізму їх функціонування складались

і складаються як побічні наслідки людської життєдіяльності.

Певного пояснення потребує вираз «системна єдність»,

який походить від уявлення про «систему» (з грець. σύστήμα –

з’єднання). Великий внесок у загальну теорію систем належить

канадсько+американському вченому австрійського походження

Людвігу фон Берталанфі (1901–1972), який вказував: «Теорети

ки системного аналізу згодні в тому, що поняття системи

не обмежується матеріальними явищами і може бути

пристосованим до будьякого «цілого», яке складене з «компо

нентів», що взаємодіють».

[6] Тут згадано про такі складові

характеристики системи як елементи (компоненти) об’єкта, їх

взаємодію і результуючий ефект взаємодії – цілісність об’єкта.

До цього можна додати не менш класичне загальне розуміння

системи, яке наведено іншим американським вченим Расселом

Акофом: «Термін «система» використовується для позна

чення широкого класу явищ. Ми говоримо, наприклад, про

філософські системи, системи чисел, системи зв’язку, систе

__________________________________________ О. М. Кривуля

384

ми управління, системи освіти, системи зброї. Деякі з них

є концептуальними конструкціями, інші – фізичними сутно

стями. Початково, в широкому смислі й не дуже точно

систему можна визначити як усяку сутність, концептуальну

або фізичну, яка складається з взаємозалежних частин».

[7]

Базуючись на узагальненнях досягнень у сфері системних

досліджень, зроблених свого часу Блаубергом І. В. і Юдіним Е. Г.

[8], виділимо характеристики, якими відзначаються об’єкти

системної якості:

1. Цілісність. Ця характеристика вказує на те, що система

протистоїть своєму оточенню (середовищу), і що властивості

й функції елементів системи визначаються їх місцем у межах

цілого.

2. Зв’язки. Цілісність забезпечується системотворчими

зв’язками, тому при системному аналізі першочергову увагу

звертають на вилучення таких зв’язків.

3. Структура і організація. Цими поняттями виражається

упорядкованість системи і її спрямованість, що забезпечується

усталеністю зв’язків.

4. Управління – різноманітні за формою й «жорсткістю»

способи зв’язку рівнів системи, які забезпечують нормальне

функціонування й розвиток системи.

5. Ціль (цілеспрямований характер поведінки). Властива

системам, які мають власний «орган» управління.

6. Самоорганізація. Вона властива системам цілеспрямо+

ваного характеру поведінки.

Коротко кажучи, системні об’єкти відзначаються цілісністю,

організованістю, наявністю інформаційних потоків, в них

обов’язковими є зв’язки, що творять систему. Системи мають

самостійність відносно середовища, але обмінюються з ним

речовиною та енергією. Абсолютно замкнених систем немає.

Підхід до суспільства як специфічного системного утворення

з названими загальними характеристики став нині найбільш

поширеним у соціальній філософії.

У зв’язку з визначенням суспільства через поняття системи,

яка складається з взаємозв’язаних елементів, виникає потреба

додати пояснення щодо елементів суспільства+системи. Одразу

виникає бажання назвати людських індивідів найпершими

складовими елементами. Десь у кінцевому рахунку, у субстра+

тному вимірі – це так, бо без людей абсурдно говорити про існу+

вання суспільства. Та водночас люди самі є певним «соціальним

Філософія______________________________________________

385

результатом», і діють вони як функціональні одиниці цілого

(суспільства). І тут слід погодитись з Карлом Марксом, який

писав: «Суспільство не складається з індивідів, а виражає

суму тих зв’язків і відносин, в котрих ці індивіди знаходяться

один з іншим».

[9] Маркс не був наївним і розумів, що без людей

нема суспільства, але суть полягає в акцентах – при визначенні

суспільства першим слід підкреслити те, що робить із простого

конгломерату індивідів системну єдність. І вже коли йдеться про

перелік елементів суспільства+системи, то до їх числа будуть

зараховані не тільки функціонально визначені індивіди,

а й багато інших функціональних одиниць, в тім числі й світ

артефактів, тобто предметів, створених людьми.

Непроста проблема початкового підходу до суспільства

і його елементів суперечливо виявилась у теоретичній соціології

в розбіжностях «індивідуалістичної» і «колективістичної» мето+

дологічної установки. Перша, яку пов’язують з німецьким

соціологом Максом Вебером (1864–1920), схильна пояснювати

факти суспільного життя, спираючись на знання про індивідів,

про їх свідомість, дії, рішення. Друга установка знайшла чіткий

вияв у позиції класика сучасної західної соціології Еміля

Дюркгейма (1858–1917), який віддавав перевагу таким поняттям

як «колективна свідомість», «органічна солідарність», що вказує

на надіндивідуальний характер багатьох суспільних явищ і їх

першість відносно індивідів.

Існує багато соціальних продуктів людської діяльності,

тобто таких, які визначають, забезпечують сумісність життя

людей або просто свідчать про своє неприродне походження.

І у широкому розумінні слова «соціальною» якісністю помічене

все, що входить до виру сумісного життя людей. Цей загальний

результат діяльності людей і сама їх діяльність складає те, що

можна назвати соціальною реальністю. Ми тут робимо перехід

до цього поняття, з єдиною метою – відійти на час від іншого,

надто зобов’язуючого, поняття суспільства, щоб зосередитись

на з’ясуванні субстанції тієї реальності, яку ми за способом її

існування називаємо суспільством.

На завершення вкажемо на одну поширену помилку, яка

дорого коштувала як науці, так і практиці. Йдеться про тривале

ототожнення, з одного боку, природи і суспільства, з другого –

суспільства і держави. Що стосується першого, то були і досі

є такі філософи, які уподібнювали суспільне життя людей при+

родним процесам, не вбачали ніякої специфіки соціального,

__________________________________________ О. М. Кривуля

386

виводили людські характеристики зі способів взаємодії «суспі+

льних» тварин. Тут маються на увазі різні натуралістичні течії,

на зразок соціал+дарвінізму. Варто нагадати, що були й проти+

лежні вчення, в яких ішлося про принципову, радикальну

відмінність суспільства, де панує суто духовне начало.

З іншого боку, серед мислителів довгий час панувало

ототожнення суспільства і держави, і тому суспільство «відкри+

ли» порівняно недавно. Лише Арістотель був наблизився до того,

щоб розуміти суспільство як окреме утворення, але не розвинув

цієї думки і сходив до позиції свого вчителя Платона, для якого

держава й суспільство безперечно було одним і тим же самим.

І тільки завдяки працям економістів XVIII ст., що усвідомили

окремішність «громадянського суспільства» як царини, де

тчеться тканина «сумісності», наукова думка визнала нарешті

нетотожність понять «суспільство» і «держава».

3.2. Діяльність людей і суспільні відносини як

субстанційні категорії соціальної реальності

Суспільство як системна єдність соціальних результатів

діяльності людей не має статичного характеру, це процесуальна,

динамічна, функціонуюча система, котра містить сама в собі

детермінанти власної динаміки. Віднайти такі детермінанти це,

інакше кажучи, значить установити щó є субстанцією соціальної

реальності, тобто кінцевою основою (підставою, носієм, витоком

тощо) всіх її явищ, яка в той же час (на обраному рівні аналізу)

самодостатня і не потребує нічого зовнішнього для свого

існування.

Наскільки вільний дослідник у виборі «субстанції»? Скільки

у його виборі довільності, а скільки об’єктивності? А наскільки

взагалі коректно ставити питання про «вибір» у разі, коли

науковість вимагає однозначної визначеності стосовно субстан+

ції? Погоджуючись з доречністю таких питань, було б не зайве

нагадати, що дослідники будують систему знань не на безглуздій

сваволі, а на правилах аргументації і апробованих історією науки

розумних припущеннях, хоч доза гіпотетичності завжди зали+

шиться і у найбільш досконалих теоретичних конструкціях.

Після такого застереження рушимо далі.

Як і будь+який процесуальний порядок, соціальна реальність

може бути розглянутою крізь призму змісту і форми. Пристосу+

вавши ці дві категорії як методологічний важіль до субстанцій+

ного рівня аналізу, сформулюємо центральну тезу: змістовною

Філософія______________________________________________

387

стороною буття соціальної реальності, а іншими словами –

суспільного життя, є діяльність людей, а формою – суспільні

відносини. Отже, ми маємо дві співвідносні, взаємно корелятивні

категорії для вираження субстанції суспільства – людська

діяльність і суспільні відносини. Чи можна обійтись однією, а не

двома категоріями? У науковій і навіть у навчальній літературі є

приклади звернення до одної. Так, в навчальному посібнику для

вузів з соціальної філософії відомого російського фахівця

К. Х. Момджяна говориться, що субстанцією соціальної реально+

сті є цілеспрямована діяльність людських індивідів і груп, і будь+

яке явище набуває статусу соціального, якщо воно потрапило

у «силове поле» діяльності. [10] Як на нашу думку, на людській

діяльності від початку «лежить прокляття» самій рухатись

у «силовому полі», тільки вже суспільних відносин, вони й

роблять визначальними для неї не природні, а соціальні межі

(форми, рамки) здійснення. Жодний атом суспільної людської

діяльності не позбавлений такої «опіки» з боку вказаних

відносин. У той же час двокатегорійне маркування соціальної

субстанції не порушує її єдності, оскільки воно віднесено до однієї

інстанції і лише двоаспектно оцінює її: щодо змісту і щодо форми.

Розглянемо більш детально ці аспекти спочатку окремо один від

одного, а потім повернемось до їх синтетичної оцінки.

Поняття діяльності є абстракцією, в якій фіксується якісно

відмінний від процесів у живій і неживій природі спосіб

взаємодії людей з середовищем. У своїх універсальних сутнісних

ознаках діяльність характеризується цілеспрямованістю, опосе$

редкованістю штучно виготовленими знаряддями, сумісністю

та іншим. Трапляється так, що у філософських текстах

«людську діяльність» визнають видовою відмінністю більш

загального класу діяльнісних проявів у об’єктивному світі.

Говорять, скажімо, про «вулканічну діяльність», «діяльність

ріки», «діяльність термітів» і тоді поняття діяльності ставлять у

таку ієрархізовану послідовність категорій: рух → активність →

діяльність → життєдіяльність → людська діяльність. Але

здається, що, маючи на меті чисто технічну задачу: дати

дефініцію діяльності з уникненням тавтології, прибічники такого

шляху порушують деякі допустимі межі наукової гри –

метафоричні або антропоморфні звороти видають за норму

упорядкованої наукової лексики. У контексті ж викладеного

тут погляду сказати «діяльність» або «людська діяльність»

значить сказати одне й те ж, відносячи поняття діяльності

__________________________________________ О. М. Кривуля

388

тільки до людини. Цим, звичайно, не заперечується вживання

слова «діяльність» в інших смислах, в інших науках.

Керуючись ідеєю зв’язку діяльності і суспільних відносин,

відокремимо власне діяльнісні моменти від решти численних

проявів людських енергетичних витрат, які безпосередньо не

пов’язані з буттям суспільних відносин. Такому розумінню

діяльності цілком пасував би додаток «суспільна» в тому

смислі, що йдеться про діяльність не індивідуально, а соціально

значущу. В цьому разі до «суспільної» діяльності слід відносити

лише той сектор усього кола проявів людської життєдіяльності,

який отримує певним чином виражене суспільне визнання

і обумовлений (збоку суспільних умов) відносинами між людьми.

Решта «діяльнісних» проявів людей є своєрідним резервом, з

якого може братися поповнення, що в майбутньому приведе до

розширення сектора соціально значущих дій, але поки що вони

до «соціальних фактів» не зараховуються. Наприклад, якщо

взяти сферу економічного життя, то із самого початку розвитку

товарного виробництва особиста діяльність індивіда мала

суспільний характер до тої міри, до якої вона втілювалась

у продукт, що мав суспільне визнання (попит на ринку). При

товарообміну визначається й перевіряється суспільна значущість

діяльності виробника, від неї відсіюються елементи, які не

мають «виходу» в систему виробничих відносин, із соціальної

точки зору цінуються тільки суспільно необхідні трудові

затрати. Аналогічні приклади можна навести і з правової

сфери. Які вчинки людей мають протиправний характер?

Вочевидь тільки дії з того сектора проявів життєдіяльності,

наслідки яких суперечать чинному законодавству, тобто способу

фіксування правових відносин. Так само й щодо моральної

сфери: до морально нейтральних відносяться діяння, що на

даний момент не підпадають під регулювання моральних норм,

які втілюють собою моральні відносини між людьми. Отже,

обмеження обсягу поняття діяльності людей зоною дій, котрі

мають прямий вихід в систему суспільних відносин, є однією

з необхідних умов продуктивного підходу до аналізу сутності

діяльності як субстанційного виміру соціальної реальності.

До загальних моментів (атрибутів

) будь+якої діяльності

відносяться: суб’єкт і об’єкт (предмет) діяльності, ціль, засіб

Від лат. attribūtio. Як граматичний термін це слово значить «властивість»,

«ознака», а у філософії – невід’ємну, істотну властивість предмета, без якої він

не може існувати у вигляді даного предмета

Філософія______________________________________________

389

і результат, власне діяльність і її умови. Суб’єкт діяльності –

це її носій, агент. Виходячи з обмежень, що ми поклали в основу

характеристики діяльності як суспільної, тобто такої, яка має

«вихід» у систему суспільних відносин, очевидно, що вирішення

питання стосовно суб’єкта діяльності залежить від того, хто

є виробником кінцевого «продукту», визнаного у сфері суспіль+

них відносин. Звідси випливає, що справжнім, вирішальним

суб’єктом діяльності аж ніяк не завжди буває індивід. Ним

може бути й мала або велика група по відношенню до інших

груп. Предмет діяльності є те, на що вона спрямована. Ним

може бути чи то явище природи, чи то устрій суспільства, чи то

сама людина в разі виховної або освітньої діяльності. Категорії

ціль, засіб і результат можна розглядати допоміжними,

проміжними при розгляді таких атрибутів діяльності, як

суб’єкт, об’єкт (предмет) і сам процес діяльності. Ціль характе+

ризує суб’єкт відносно його намірів, мотивів, потреб та

інтересів. Стосовно самого процесу діяльності ціль являє собою

такий момент для всіх дій суб’єкта, який консолідує їх у ціле+

спрямовану діяльність, тобто надає останній риси усвідомленості,

організованості, запрограмованої послідовності етапів проход+

ження. Через результат ціль пов’язана і з предметом діяльності,

оскільки предмет у процесі діяльності стає реалізованою ціллю,

цебто результатом. Засіб також є істотною характеристикою

людської діяльності і пов’язує суб’єкт, об’єкт і саму діяльність.

Важливим загальним моментом діяльності є те, що можна

назвати «самою діяльністю», тобто проходження її як дина+

мічного процесу. Виділяючи цей момент, ми тимчасово

абстрагуємося від інших з метою зафіксувати чисту витрату

людських сил, психічних і фізичних потенцій людини незалежно

від цілі, засобів, результатів, коли є можливість застосувати

єдиний масштаб для виміру витрат, а саме – час. Істотний момент

будь+якої діяльності – умови. Під умовами діяльності розуміється

складний комплекс явищ і обставин, які уможливлюють

діяльність і сприяють її успішному завершенню. У сукупності

умов виділяються природні і історичні (суспільні). Дехто може

заперечити, що «умови» не слід подавати як момент, ознаку

діяльності, оскільки вони знаходяться за межами самої діяль+

ності і скоріш супроводжують її. На це слід сказати, що,

виділяючи фундаментальні моменти діяльності, ми не говоримо

про діяльність з точки зору її структури. Йдеться не про елементи

всередині діяльності і не про зв’язки між ними, а про повноту

__________________________________________ О. М. Кривуля

390

моментів, характеристик, котрих достатньо для подання

діяльності як специфічного способу взаємодії людини з середо+

вищем. За таких обставин умови можуть розглядатися в одному

порядку з моментами діяльності.

Соціальний філософ і соціолог+теоретик, прагнучи пояснити

історичні явища як результати сумісної діяльності людей, не

можуть обминути питання про сили, що консолідують людей

у суспільство, тобто такі, які забезпечують цю сумісність.

Першим за значенням соціальним результатом, і в той же час

формою людської діяльності, що причетна до консолідації

індивідів у цілісність, є суспільні відносини. Як уже йшлося, ми

їх розглядаємо тут у статусі субстанційного аспекту соціальної

реальності. Зупинимось поки що на визначенні поняття

суспільних відносин і виділенні їх найбільш суттєвих рис.

Немало корисного для вирішення вказаної задачі може дати

звернення до змісту загальнофілософської категорії «відносини».

Ця категорія характеризує спосіб буття всіх, без винятку, явищ

і предметів у їх взаємному співіснуванні. «Все, що існує, –

писав Гегель, – знаходиться у відносинах, і ці відносини

є істина будьякого існування». [11] В історії філософської

думки категорія «відносини» одна з найбільш давніх. Вже

Арістотель указав принаймні на три її значення, які зберігають

цінність і досі. Два з них – «числові» відносини і відносини між

«пізнанням і тим, що пізнається» – стосуються діяльності

суб’єкта, котрий ставить речі у відносини у своїй свідомості.

Іще одне значення «відносин» Арістотель пов’язує зі здатністю

одних тіл впливати на інші та з проявом таких здатностей. Ось

так, дещо закрутисто, писав він про це: «...Здатність нагрівати

перебуває у відносинах до того, що може нагріватися, тому

що воно може нагрівати, і в свою чергу те, що нагріває,

знаходиться у відносинах до того, що нагрівається, і те, що

ріже, до того, що ріжеться, тому що і те, й інше

відбувається в дійсності». [12]

Втім довгий час категорія «відносини» зберігала своє

значення скоріше як гносеологічне поняття, бо її виникнення

пов’язували з процедурою порівнювання тіл. Так у філософії

XVII–XVIII ст. «відносини» розуміли саме як результат по+

рівняння тіл між собою за тотожною для них основою. [13]

Об’єктивність відносин можна було розуміти тільки як об’єкти+

вність основи, тобто тих властивостей, що враховувалися при

порівнянні співвідносних предметів. Тлумачення ж «відносин»