Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
351
відати – знати), і тільки після XII ст. прийде у Русь запозичене
з Візантії протиставлення «цього світу» «тому світу». [24]
Відійти в небуття з точки зору земного життя значить перейти до
«того світу». Повсякденних народних виразів з уживанням
слова «світ» безліч: «світ за очі», «пустити по світу», «ні за що
в світі», «світ не милий», «піти у світá». Світ входить в народну
свідомість звичайно ж не через понятійні риштовання, а як
громадське й природне середовище завжди сприймається
людиною через перипетії власної долі, що й відбивається
в прислів’ях, піснях, живопису й поезії. Згадаймо хоч би деякі
рядки Шевченкового «Кобзаря», багатого на тему світу:
Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
...О горе! горенько мені!
І де я в світі заховаюсь?
...Невесело на світі жить,
Коли нема кого любить.
...Як маю я журитися,
Докучати людям,
Піду собі світ за очі –
Що буде, те й буде.
...Не плач, не вопль, не скрежет зуба –
Любов безвічную, сугубу
На той світ тихий принести.
Отже, якщо йдеться про генезис «світосприйняття» і самого
слова «світ», то їх корені слід шукати в первісних прагненнях
людини осмислити свої стосунки з середовищем, як людським,
так і природним. Філософія безумовно завжди враховувала
в своїх узагальненнях життєве світовідношення людини, оскіль+
ки вона з самого початку переймалась проблемою «людина –
світ» як центральною.
Відомо, що перші європейські філософи мілетської школи
зосередились на умоглядному «пошуку» першоначала всього
сущого, але майже в той же час їх земляк і молодший сучасник
Гекатей (близько 546–480 рр. до н. е.) зважив на інше: перш ніж
відшукувати загадкове начало, слід розібратись у тому, що нас
безпосередньо оточує, й описати його. З подальшої історії
філософії й науки ми знаємо, що однобокості у вивченні світу так
і не сталося, просто одні світ переважно описували, подорожуючи
__________________________________________ О. М. Кривуля
352
й збираючи факти, а другі прагнули дійти спекулятивною або
науково+теоретичною думкою глибин його побудови.
З часів класичної західної філософії закріпилось як цілком
прийнятне (хоч і вкрай абстрактне) визначення світу І. Кантом:
«Слово світ у трансцендентальному смислі значить абсо
лютну цілокупність всіх існуючих речей». [25] У гегелівській
системі категорій «Науки логіки» «світ» посідає своє чільне місце
і теж виражає собою цілокупність елементів. Однак Гегель
розрізнює надчуттєвий, сутнісний світ, називаючи його «в собі
й для себе сущим світом», і існуючий світ чуттєвості, як такий,
що є даністю для спостереження, це світ явища або світ «інобуття
сутнісного». [26] У творах численних філософів XVIII+XX ст.
категорія «світ» є досить вживаною і в загальному вигляді
зберігає кантівський смисл – цілокупність або всього сущого, або
сущого певного роду.
Останній аспект відкриває можливість вести мову (в прямому
смислі чи алегорично) про багатоманітність світів, їх взаємодію
і навіть єдність. Згадаймо вітчизняного філософа Г. С. Сковороду
(1722–1794), який писав про три світи: великий світ (всесвіт),
мікрокосм (людина), світ символічний (Біблія). Інший приклад
можна знайти у творчості відомого англійського філософа
Альфреда Норта Уайтхеда (1861–1947). В одному з творів він
умовно назвав двома світами ті аспекти всесвіту, що передба+
чаються в кожному досвіді, який переживається нами: той світ,
що збільшує різноманітність конечних речей, є «Світом Діяль+
ності»; а той, що збільшує тривалість існування, названо «Світом
Цінності». [27] І нарешті можна вказати на досить популярну і
водночас критиковану думку відносно світів ще одного англійсь+
кого філософа австрійського походження Карла Поппера (1902–
1994). Він вважав доцільним і евристичним виділяти три світи:
1) фізичний світ, 2) світ станів свідомості, і третій світ, куди
автор «поселив» теоретичні системи, проблеми і проблемні си+
туації, критичні аргументи, стани дискусій або стани критичних
суперечок, і само собою зміст часописів, книжок, бібліотек. [28]
Незалежність існування третього світу Поппер пояснював
різними аргументами, в тім числі й уявними розумовими
експериментами. Наприклад, якщо всі наші актуальні технічні
знання якось раптом зникнуть, то в бібліотеках збережеться
фахове знання, з якого ми знову навчимося будувати машини.
Як бачимо, поняття світу є багатозначним і вживається
у смислах, близько пов’язаних з усім, що стосується людей.
Філософія______________________________________________
353
Отже, у першому наближенні до значення нашого поняття можна
сказати, що світ є деяка цілокупність явленої нам дійсності.
Але оскільки світ є даним нам мірою нашого пізнання і розу+
міння, а це, в свою чергу, визначено ступенем соціально+
і культурно+історичного розвитку людства, то далі бачаться такі
дві форми представленості світу: наукова картина світу і світо$
гляд. Перша – це цілісна сукупність конкретно+наукових знань
про весь світ, який інколи називають латинським словом
універсум (ūniversum), або окремі його зрізи, і тоді говорять про
фізичну, біологічну, географічну тощо картину світу. Наукова
картина світу час від часу уточнюється, а науковці прагнуть
максимально зменшити роль суб’єктивного елементу у системі
знань. Друга форма представленості світу – світогляд – навпаки,
завжди дає світ центрованим навколо людини, її цінностей,
смислу власного буття, призначення, переживання. «Я (ми)
в світі», «я (ми) і світ», «мій (чужий) світ» – ось грані цієї центра+
ції. У соціальному вимірі світоглядні аспекти торкаються стосун+
ків людини з такими зовнісущими «світами», як суспільство
в цілому (соціум, за аналогією з універсумом), світи культури,
влади, норм, мови, знання тощо. У подальшому викладі нами
обрано саме такий напрямок подання курсу: дати у властивий
філософії спосіб людину у її відношенні до світу («світів»).
Література
1. Гайденко П. П. Бытие и разум // Вопросы философии. – 1997. – №7. –
С. 114–140.
2. Гартман Н. К основоположению онтологии. – М.: СПИФ «Наука»,
2000. – 650 с.
3. Гурина П. Философия. – М.: Республика, 1998. – Гл.6. Что такое
метафизика? – С. 164–239.
4. Гусєв В.І. Вступ до метафізики: Навч. посіб. К.: Либідь, 2004. – 488 с.
5. Дамміт М. Логічні основи метафізики. – К.: Iris, 2001. – 359 с.
6. Доброхотов А. Л. Категория бытия в классической западноевро+
пейской философии. – М.: Изд+во Моск. ун+та, 1986. – 245 с.
7. Жеребкін С. Міф про метафізику // Філософська думка. – 1998. – №1. –
С. 98–120.
8. Корет Э. Основы метафизики. – К.: Тандем, 1998. – 248 с.
9. Лобковиц Н. От субстанции к рефлексии. Пути западноевропейской
метафизики // Вопросы философии. – 1995. – №1. – С. 95+105.
10. Метафизика как она есть: Размышления о …: Философский альманах
/ Борчиков С. А. и др. – М.: МАКС Пресс, 2006. – Вып. 9. – 128 с.
11. Поупкин Р., Стролл А. Философия: Вводный курс. – М., – СПб.,
1997. – Гл. 3. Метафизика. – С. 164+239.
__________________________________________ О. М. Кривуля
354
12. Сартр Ж. П. Буття і ніщо. Нарис феноменологічної онтології. – К.:
Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 854 с.
13. Тейчман Д., Эванс К. Философия. Руководство для начинающих. –
М.: ИНФРА+М, Весь мир, 1998. Ч.I. Метафизика: философия бытия
и познания. – С. 14+29.
14. Трубников Н. Н. Время человеческого бытия. – М.: Наука, 1987. –
255 с.
15. Хайдеггер М. Бытие и время. М.: AD MARGINEM, 1997. – 451 с.
16. Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопросы философии. –
1989. – №9. – С. 116+163.
17. Чанышев А. Н. Трактат о небытии // Вопросы философии. – 1990. –
№10. – С. 158+165.
Примітки
1. Платон. Федон // Платон. Сочинения в трёх томах. Т. 2. – М.: Мысль,
1970. – С. 65–66.
2. Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырёх томах.
Т.1. – М.: Мысль, 1976. – С. 119.
3. Там само. – С. 181.
4. Юм Д. Исследование о человеческом познании // Давид Юм.
Сочинения в двух томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1996. – С. 144.
5. Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, которая может
появиться как наука // Иммануил Кант. Собрание сочинений
в восьми томах. Т. 4. – М., 1965. – С. 134.
6. Западно+европейская социология XIX века: Тексты. – М.: Издание
Международного Университета Бизнеса и Управления, 1996. – С. 13.
7. Див.: Энгельс Ф. Людвиг Фейєрбах и конец классической немецкой
философии // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения. В 9+ти
томах Т.6. – М.: Политиздат, 1987. – С. 325.
8. Див.: Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопросы
философии. – 1989. – №9. – С. 156.
9. Корет Е. Основы метафизики. – К.: Тандем, 1998. – С. 35.
10. Див.: Karl+Otto Apel. Transcendental Semiotics and the Paradigms of First
Philosophy // Карл+Отто Апель. Вибрані статті. Матеріали Міжнародної
літньої філософської школи «Філософія права для відкритого
суспільства». – К.: Український філософський фонд, 1999; а також К.+
О. Апель. Трансформация философии. – М.: Логос, 2001.
11. Цит. за: Жаклін Рюс. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої
науки. – К.: Основи, 1998. – С. 509–510.
12. Див.: Гайденко П.П. Бытие и разум // Вопросы философии. –
1997. – №7.
13. Аристотель. Категории // Аристотель. Сочинения в четырёх томах.
Т. 2. М., 1978. С.55.
14. Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырёх томах.
Т. 1. – М., 1976. – С. 188.
15. Пирс Ч. С. Как сделать наши идеи ясными // Вопросы философии. –
1996. – №12. – С. 128.
Філософія______________________________________________
355
16. Секст Эмпирик. Сочинения в двух томах. Т. 2. – М., 1976. – С. 229.
17. Беркли Джордж. Сочинения. – М., 1978. – С. 172.
18. Гейзенберг В. Шаги за горизонт. – М., 1987. – С. 293–294.
19. Див. Бунге М. Философия физики. – М., 1975. – С. 144–145.
20. Платон. Федр // Платон. Сочинения в трёх томах Т. 2. – М., 1970. –
С. 183.
21. Аристотель. Метафизика //Аристотель. Сочинения в четырёх томах.
Т. 1. – М., 1976. – С. 330.
22. Гольбах П. А. Избранные произведения в двух томах. Т.1. – М., 1963. –
С. 84.
23. Энгельс Ф. Диалектика природы // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные
сочинения. В 9+ти томах. Т.5. – М., 1986. – С. 562.
24. Колесов В. В. Мир человека в слове Древней Руси. – Л.: Изд+во
Ленингр. ун+та, 1986. – С. 220.
25. Кант И. Критика чистого разума. – М., 1994. – С. 264.
26. Гегель. Наука логики. В 3+х т. Т. 2. – М., 1971. – С. 144–145.
27. Уайтхед А. Избранные работы по философии. – М.: Прогресс, 1990. –
С. 305–309.
28. Popper, Karl R. Lesebuch: ausgewählte Texte zu Erkenntnistheorie,
Philosophie der Naturwissenschaften, Metaphysik, Sozialphilosophie. –
Tübingen: Mohr, 1995. –S. 41;. Див. також: Поппер К. Объективное
знание. Эволюционный подход. М.: Эдиториал УРСС, 2002, гл. 4.
__________________________________________ О. М. Кривуля
356
_____ 2. ПРИРОДА _____
2.1. Поняття природи. Розвиток філософських
і природознавчих уявлень про світ природи
Слово «природа» викликає багаті асоціації у будь+кого, хоч
воно щодо буденного вжитку і видається дещо пишномовним.
Пересічний обиватель певної місцевості пов’язує це слово зі
своїм безпосереднім чи ближнім довкіллям. У комфортне життя
мешканців міста природа частіше входить погодою, докучливи+
ми опадами, коливаннями температури, кімнатними рослинами
й тваринами, виїздами «на природу» у вихідні дні. Більшість
жителів села сприймає природу з боку повсякденних трудових
відносин з природними факторами. У високорозвинених країнах
звертає на себе увагу значне зменшення кількості населення,
яке, так би мовити, протистоїть природі віч+на+віч: це невелике
число фермерів та працівників добувної промисловості. Техні+
чний прогрес сприяє віддаленню людини від природи і може
статися, що в перспективі у більшості населення Землі пережи+
вання взаємовідносин з природою відійдуть на периферію
свідомості і емоційного комплексу. Хіба що засоби масової
інформації час від часу будуть доносити до нас жахливі картини
природних катаклізмів, а астрономи ще раз нагадають про
ймовірні зіткнення Землі з космічними об’єктами.
І все ж у духовному досвіді людства природа закарбувалась
так давно і в такому вигляді, що архаїчні стереотипи сприйняття
природи будуть даватися взнаки ще довго і, може статися,
ніколи й не зникнуть. У історичні часи філософія приступила до
осмислення відношення до природи однією з перших. Але ще
з прадавніх часів і задовго до філософії міфологічно+релігійні
світоглядні схеми вже відбили різні етапи взаємодії людей та
довкілля. І з цим філософська думка не може не рахуватись, бо,
з одного боку, і міф, і релігія є досі дієвими складовими свідомості
людей, а з іншого – тільки філософії притаманна первісна
рефлективна здібність, тобто здатність досліджувати всі форми
свідомості й знання, в тім числі і філософського. Тож звернемось
спочатку до того духовного спадку, який стосується сприйняття
людьми їх відношення до природи.
У найдавніших світоглядних системах всіх народів міфи
про природу займають значне місце. Найбільш древніми були
міфи про тварин, походження сонця, місяця, зірок. Далі
Філософія______________________________________________
357
у більш розвинених міфологічних системах широко представлені
космогонічні (походження всесвіту) й антропогонічні (похо+
дження людей) міфи. Характерним є те, що первісні люди
переносили на природні явища свої властивості, якості,
почуття, скрізь вбачаючи в природі дію живих сил чи то
зооморфного, чи то антропоморфного ґатунку. Особливістю
міфу є обов’язковість сюжету про походження предметів: опи+
сати, пояснити зовнішній світ – значить розповісти про його
походження і тим самим задовольнитися. Майже повсюдно
універсальне уявлення про світ люди втілили в образ «світового
дерева». [1] Цей образ зафіксовано у текстах різного жанру,
в образотворчому мистецтві (живопис, орнамент, вишивка),
в архітектурі. По вертикалі дерево символізує три основні
космічні зони: небесне царство, наземне і підземне; у часовому
відношенні три частини дерева можуть символізувати минуле,
сучасне й майбутнє; у поелементному відношенні – вогонь,
вода, земля. До кожної частини дерева можна було віднести
окремі класи істот (тварин): до верхньої належали птахи, до
середньої – копитні, до нижньої – змії, миші, жаби, риби. У схемі
світового дерева горизонтальні вісі могли відповідати чотирьом
сторонам світу, порам року, частинам доби, елементам світу,
людським діям. Як кажуть дослідники, до певної міри «світове
дерево» стає моделлю культури в цілому.
Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали
вони й сакральний (лат.: saсer – священний, магічний) характер,
тобто були поєднані з релігійними віруваннями. Всі предмети
природи не тільки здавались живими, одушевленими, а до них
і ставились ритуально. Як вказує Мірча Еліаде (1907–1986),
в «первісній, або архаїчній, свідомості предмети зовнішнього
світу – так же, зрештою, як і самі людські дії – не мають
самостійної, внутрішньо властивої їм цінності. Об’єкт
уявляється немов вмістилищем чужорідної сили, що відокре
млює його з оточення і надає йому смисл і цінність». [2]
Митрополит Іларіон (Іван Огієнко, 1882–1972) наводить багато
прикладів міфологічних пережитків дохристиянського поход+
ження у віруваннях українського народу, особливо що стосується
води, землі, дерев, окремих тварин і рослин. [3]
Думки про виникнення природи, її устрій містяться і в усіх
світових релігіях (буддизм, християнство, іслам). Започатку+
вання природи у християнській Біблії виглядає таким:
«Напочатку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та
__________________________________________ О. М. Кривуля
358
порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над
поверхнею води. І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося
світло. І побачив Бог світло, що добре воно, – і Бог відділив
світло від темряви. І Бог назвав світло: «День», а темряву
назвав: «Ніч». І був вечір, і був ранок, – день перший». (1М,1).
У довгу (близько тисяча років) добу європейського середньовіччя
панували, звичайно, християнські уявлення про світ природи,
у які були, між іншим, вплетені й давні міфологічні традиції.
Для середньовічного сприйняття світу характерним є його
глибокий символізм та ієрархічність. [4] Символізм походив від
подвоєння світу: крім світу об’єктів природи є ще світ
відповідних родових понять, який, хоч і потойбічний, але
настільки ж реальний (якщо не більше), що й перший. Світ
нашого повсякденного досвіду займає підпорядковане положення
щодо потойбічного, позачуттєвого. Кожний елемент земного
буття є символом відповідному елементу надприродного буття,
і через нього символізує загальну Божественну єдність. У про+
тилежності видимого і невидимого вбачається протилежність
зовнішнього виду і сутності, позірного і дійсного, приблизного
образу істини і самої істини. Тілесний світ має менший ступінь
реальності і самостійності, ніж духовний світ першосутностей.
Символізм пов’язаний з ієрархічністю, так що у залежності від
«міри» символізації розрізнюються ступені ієрархічності: вищі
символи, відтворюючи «незримі речі», у той же час відтворюють
і «видимі речі», що знаходяться нижче щодо них за доско+
налістю. Людина відтворює собою всю природу, тварини – не
всю, а лиш деякими властивостями, а рослини й ще менше.
Земля і вода послуговують рослинам, рослини – тваринам, а усі
вони – людині. Всі відношення в природі упоряджені згідно зі
ступенями шляхетності: вода благородніша за землю, повітря
благородніше за воду і так далі в залежності від наближення до
Бога. Так будується Універсум!
Сприймати середньовічне світоуявлення слід не тільки
в чисто християнському аспекті, а й у переплетенні з дохри+
стиянськими пережитками та реальними можливостями людей
протистояти природним стихіям. Християнський світ того часу
являв собою обмежену сукупність окремих украплень цивілізації
в оточенні дикої природи з її непроглядними лісами і неопрацьо+
ваними безлюдними пустищами. Чужий, ворожий людині ліс –
то пуща (пуща походить від «порожній»), тобто такий простір,
у котрому немає людей. Слово поле в давній руській мові
Філософія______________________________________________
359
спочатку значило «порожній», безлюдний пограничний простір.
Навіть «село», яке ми сьогодні пов’язуємо з поселенням, колись
значило те ж, що і поле, і тільки починаючи з XII ст. вживається
в значенні засіяної частини поля, ниви, а ще пізніше до його
значення додалися і будівлі навколо землі, що обробляється. [5]
Як указує французький історик Жак Ле Гофф (народ. 1924 р.),
у типовій середньовічній європейській свідомості світ сприй+
мається як замкнений у просторі, оточений чужою, ворожою
природою і ворожими племенами язичників або іновірців. Однак
замкнений, обмежений на землі світ «правильних» людей
неоглядно розвертається угору, у бік небес. Між земним і небес+
ним немає перепон, і душа спроможна найти дорогу в рідну собі
стихію аж до самого Бога.
Отже, однією з перших і найбільш важливих частин світу, до
якої людство визначало своє відношення, була природа. Філо+
софія, відбиваючи світоглядні запити, з самого початку також
звертає свою увагу до природи. Категорія буття допомогла нам
попередньо усвідомити таку просту річ: перш ніж людина осягне
думкою своє відношення до світу, вона повинна мати світ
в наявності, тобто сущим. І ми прагнули осмислити всі можливі
відтінки «буття». Серед форм буття, які не залежать від нашої
свідомості, що існували і можуть існувати незалежно від
людського втручання, є й природа.
У філософії поняття природи вживається у декількох
смислах. У широкому природа є те ж саме, що і матерія. Різниця
між цими поняттями полягає тільки в акцентах: коли ми
говоримо «природа», то маємо на увазі всю множину і різно+
манітність матеріальних об’єктів, процесів і властивостей у їх
наявному виді. Коли ж ми говоримо «матерія», то хочемо
підкреслити (ще доволі абстрактно) лише об’єктивність як
сутнісну сторону існуючого. Широкий смисл природи охоплює
собою і суспільство. Такий смисл, може, й не є надто про+
дуктивним, але його слід нагадати, бо і «матерія», і «природа» –
то є конечні поняття конкретних наук.
У більш вузькому значенні «природа» є безпосереднім
об’єктивним середовищем, в якому розгортається людська
історія, те, з чим стикається людина повсякчасно. Останній
смисл найбільш уживаний, однак є й ще один додатковий смисл
«природи». Він виникає тоді, коли ми хочемо підкреслити
сутність чогось. Так говорять про «природу людини», «природу
краси» тощо. Але це вторинне, похідне значення.
__________________________________________ О. М. Кривуля
360
Усі названі смисли мають довгу історію. Стародавні греки
користувались також доволі універсальним терміном «φύσίς»,
а римляни «natura». «Naturа» походить від nascendo (народжува+
тись, виникати, рости). Первинне значення «φύσίς» теж є зростан+
ня і те, що виросло протягом зростання. Проте М. Гайдегер
стверджував, що «φύσίς» скоріше розумілось греками як «самови+
никаюче панування сущого в цілому», а філософія то є осмис+
лення панування сущого, яке саме собою виникло. Від такого
пануючого сущого, що виникло саме по собі, вони відрізняли
суще, яке виникає з «τέχνή», тобто від людської діяльності. Вже
з цього видно, що здавна філософи могли усвідомлювати природу
як те, що протистоїть людині і є доволі грізною силою, яку слід
осягнути спочатку хоч би думкою.
Розвиток науки і філософії поглибив і значно урізноманітнив
знання людства про оточуючий світ. Так, Арістотель, прийнявши
піфагорове уявлення про землю як кулю, додав навколо неї
кришталевий купол з зірками. Землю Арістотель поставив
у центр Всесвіту. Через 500 років потому Птолемей (90–160)
створює модель, за якою Земля є нерухомим центром Всесвіту,
а Сонце та планети рухаються навколо неї. У XVI ст. Микола
Копернік (1473–1543) змінює цю картину на геліоцентричну,
а Джордано Бруно (1548–1600) дещо пізніше вводить ще й ідею
нескінченності природи і незліченності світів, Галілео Галілей
(1564–1642) обґрунтовує думку про схожість небесних і земних
тіл, Ісак Ньютон (1643–1727) формулює закон всесвітнього
тяжіння. Завершеність і досконалість механіки надихнули
Іммануіла Канта на розробку гіпотези про походження сонячної
системи з первинної туманності завдяки гравітаційним процесам,
і це дало йому змогу проголосити в одному з творів: «Дайте мені
матерію, і я побудую з неї Всесвіт!».
Пізнання природи як Всесвіту досягло сьогодні великих
успіхів. У природознавстві під Всесвітом (або Метагалактикою)
розуміють найбільшу природну сферу, доступну нам для
спостереження і дослідження. Відомо, що Земля (її середній
діаметр дорівнює приблизно 12,7 тис. км) – планета Сонячної
системи (діаметр цієї системи – 10 млрд. км), Сонце входить до
нашої Галактики (від грец.
γάλακτίκος – молочний), що є частиною
Метагалактики. Так званий Молочний шлях, який кожний
спостерігав на зоряному нічному небі, і є нашою Галактикою.
Складається вона з близько 150 млрд. зірок (зоріючих плазмових
куль), галактичних туманностей (гази і частки пилу), космічних