Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
321
напр., Вільгельм Дільтей (1833–1911), Фрідріх Ніцше (1844–
1900), Георг Зіммель (1858–1918), Освальд Шпенглер (1880–
1936), Хосе Ортега+і+Гассет (1883–1955). З деякою долею натяж+
ки їх можна об’єднати такою думкою: все, що існує, є формами
прояву життя як деякої початкової реальності, що не є тотожною
ані духу, ані матерії і яка осягається інтуїтивно.
В. Дільтей прагнув створити підвалини “наук про дух”
і йшов шляхом ототожнення поняття життя з історією. Перша
особливість світу людей у тому, що він сконструйований як світ
історичний. Загальна підстава наук про дух – життя.
«Я використовую вираз життя в науках про дух, – зауважує
Дільтей, – лише стосовно людського світу; тим самим уже
визначена область застосування цього слова і виключається
його неправильне тлумачення. Життя полягає у взаємодії
живих істот» (Маються на увазі люди – О.К.) [24]. До життя
відносяться не лише сьогочасні міжлюдські стосунки, це явище
трансчасове, час пов’язує фази взаємозв’язку. Життя також
невід’ємне від переживання того ж таки життя. Переживання не
тільки супроводжує взаємозв’язок людських особистостей, воно
існує і в розумінні, у повторному переживанні того, хто проникає
чуттями й розумом у пережите іншими. Життя й переживання
стають об’єктивним духом, об’єктивуються в інститутах, держа+
ві, церкві, релігії, у правових системах, філософських, етичних
вченнях, у художньо+естетичних творах. Спосіб, яким може
вдатися осягнення таких об’єктивованих систем, є розуміння
через переживання. Переживання дає можливість знайти ду+
ховне. Друга характеристика світу людей – динамічний зв’язок,
він зводить цінності до цілей. Дільтей вважав, що є три форми
філософської картини світу: матеріалістичний натуралізм,
об’єктивний ідеалізм, ідеалізм свободи.
Г. Зіммель вважав, що ми не спроможні вийти за межі життя
і побачити його прояви стороннім поглядом. З цих підстав смисл
історії не можна визначити науково, він є предметом віри.
У Анрі Бергсона (1859–1941) життя – це деяка космічна
сила, життєвий порив, що виявляється у творчості.
Що стосується герменевтики, то назва цієї течії походить від
імені персонажа давньогрецької міфології Гермеса, посередника
між богами й людьми: він повинен був тлумачити людям веління
богів, а богам – прохання людей. Звідси термін “герменевтика”
спочатку вживався у смислі тлумачення висловлювань оракулів,
стародавніх текстів, знаків, символів чужої мови. У середні віки
__________________________________________ О. М. Кривуля
322
формою герменевтики була екзегетика, що трактувала Святе
Письмо. Філософська герменевтика складалась довго протягом
XIX–XX ст. Її засновником вважається Фрідріх Шлейєрмахер
(1768–1834). Він розумів герменевтику як метод всіх гумані+
тарних наук. Пізніше, ближче до кінця XIX ст. вона поєдналась,
зокрема у творчості В. Дільтея з філософією життя.
Донедавна найбільш авторитетним представником цієї течії
був німецький філософ Ганс+Георг Гадамер (1900–2002), котрий
проголосив герменевтику універсальною філософією. Вона при+
значена відповісти на питання: в який спосіб можливе розуміння
світу, що нас оточує, і як у цьому розумінні втілюється істина
буття. Єдиним способом осягнути життєве є осягнення його
“з середини”. Інтерпретатор починає вивчення, користуючись
своїм попереднім (вихідним) розумінням, попередньою наявністю
певних “забобонів”. До істини дослідник іде, проводячи постій+
ний діалог з “текстом”, з навколишнім світом і світом історії.
Діалог з історією потрібен для розуміння сьогодення, оскільки
історія живе в нас.
Сучасна герменевтика наслідує ірраціоналістичні традиції.
У Гадамера буття є мова. Тільки у мові відкривається людині
істина буття. Мова конституює світ, у якому ми живемо,
“утворює” його. Проголошуючи сутністю мови гру, він у грі вба+
чає і основу, і суть пізнання та розуміння історії. Чим ближче
наше розуміння до гри, тим воно більш істинне. Гадамер
користується таким важливим для нього поняттям, як “герме+
невтичне коло”, під яким розуміється гра між інтерпретатором
і історичним текстом. Інтерпретатор з кожним циклом роботи
з текстом наближається до більш точного смислу.
Література:
Першоджерела
1. Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. – М.: Прогресс,
1989 – 616 с.
2. Барт Р. Мифологии. – М.: Академический проект, 2008. – 351 с.
3. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція. – К.: Вид+во Соломії Павличко
«Основи», 2004. – 230 с.
4. Бодріяр Ж. Символічний обмін і смерть. – Л.: Кальварія, 2004. – 376 с.
5. Ґадамер Г.+Ґ. Істина і метод. Том 1, 2 — К.: Юніверс, 2000.
6. Гадамер Х+Г. Пути Хайдеггера: Исследование позднего творчества.
2+е изд. – Минск: Пропилеи, 2007 – 240 с.
7. Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической
философии. Т. 1. – М.: Дом интеллектуальной книги, 1999. – 336 с.
Філософія______________________________________________
323
8. Гуссерль Э. Картезианские размышления. – СПб.: Наука; Ювента,
1998. – 315 с.
9. Деррида Ж. О грамматологии. – М.: Ad Marginem, 2000. – 511 с.
10. Дильтей В. Категории жизни // Вопросы философии, №10, 1995.
11. Дильтей В. Собрание сочинений в 6 тт. Т.4. Введение в науки о духе. –
М.: Дом интеллектуальной книги, 2000. – 762 с.
12. Дьюи Дж. Общество и его проблемы. –М.: Идея+Пресс, 2002. – 160 с.
13. Енциклопедія постмодернізму. – К.: Вид+во Соломії Пвличко
«Основи», 2003. – 503 с.
14. Кассирер Э Философия символических форм. Т.1+3. – СПб.: Универ+
ситетская книга, 2002.
15. Кьеркегор С. Болезнь к смерти // Этическая мысль. – М.:
Политиздат, 1990. – 361+469 с.
16. Кьеркегор С. Или+или. – М.: Арктогея, 1993. – 378 с.
17. Лиотар Ж+Ф. Состояние постмодерна. – СПб.: «Алетейя», 1998. – 160 с.
18. Мерло+Понти М. Феноменология восприятия. – СПб.: Наука,
1999. – 606
19. Мунье Э. Манифест персонализма. – М.: Республика, 1999. – 560 с.
20. Ніцше Ф. По той бік добра і зла (Прелюдія до філософії майбутнього).
Генеалогія моралі. – Львів: Літопис, 2002. – 320 с.
21. Ортега+і+Гасет Х. Вибрані твори. – К.: Освіта, 2001 – 420 с.
22. Пирс Ч.С. Избранные философские произведения. – М.: Логос,
2000. – 411 с.
23. Пирс Ч.С. Как сделать наши идеи ясными // Вопросы философии,
1996, №12.
24. Планк М. Позитивизм и реальный внешний мир // Вопросы
философии, 1998, №3.
25. Рорти Р. Прагматизм и философия // Философская и социоло+
гическая мысль, 1995. №9–10.
26. Сартр Ж.+П. Буття і ніщо. Нарис феноменологічної онтології. – К.:
Вид+во Соломії Павличко "Основи", 2001 – 854 с.
27.
Фройд З. Вступ до психоаналізу. – К.: Основи, 1998. – 709 с.
28. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – М.: Республика,
1994. – 447 с.
29. Шелер М. Положение человека в Космосе // Проблема человека
в западной философии. – М.: Прогресс, 1988. – С. 31–95.
30. Шюц А. Избранное: Мир, светящийся смыслом. – М.: РОССПЭН,
2004. – 1056 с.
31. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. – СПб.:
«Симпозиум», 2004 – 544 с .
32. Юнг К+Г. Архетип и символ. – М.: Ренессанс, 1991. – 304 с.
Додаткова
1. Бохенский Ю.М. Современная европейская философия. – М.:
Научный мир, 2000. – 256 с.
2. Кебуладзе В. Історія розвитку феноменологічної філософії в Україні
// Філософська думка, 2009, №1 – С. 5+12.
__________________________________________ О. М. Кривуля
324
3. Лемэй Э., Питтс Дж. А. Хайдеггер для начинающих. – Мн.: Попурри,
2004. – 128 с.
4. Современная западная философия. Энциклопедический словарь. –
М.: Культурная революция, 2009. – 392 с.
5. Феномен радянської філософії // Філософська думка. – 2009. – №3. –
С. 5+139.
Навчальна
1. Каратини Р. Введение в философию. – М.: Эксмо, 2003. – 736 с.
2. Реале Дж. и Антисери Д. Западная философия от истоков до наших
дней.т. 4. От романтизма до наших дней. – СПб.: ТОО ТК
«Петрополис», 1997. – 880 с.
3. Скирбекк Г., Гилье Н. История философии. – М.: Владос, 2000. – 800 с.
4. Саймон Крічлі. Вступ до континентальної філософії. – К.: ТОВ
«Стилос», 2008. – 152 с.
Примітки
1. Шопенгауэр А. Мир как воля и представление. Дальнейшие доказа+
тельства основных положений пессимистическиой доктрины. – СПб,
1893. – С. 15+16, 42, 49.
2. Конт О. Дух позитивной философии // Западно+европейская социо+
логия XIX века: Тексты – М.: Издание МУБУ, 1996. – С. 15.
3. Мах Э. Анализ ощущений и отношение физического к психическому. –
М.: Изд. С. Скирмунта, 1908. – С. 17.
4. Там само. – С. 89.
5. Там само. – С. 51.
6. Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф.
Избранные сочинения в 9 томах. Т. 2. – М.: Политиздат, 1985. –
С. 20.
7. Энгельс Ф. Анти+Дюринг // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочи+
нения в 9 томах. Т. 5. – М.: Политиздат, 1986. – С. 20.
8. Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в западной
философии. – М.: Прогресс, 1988. – С. 174.
9. Мунье Э. Персонализм. – М.: Искусство, 1992. – С. 23.
10. Там само. – С. 72, 81.
11. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феномено+
логия. Введение в феноменологическую философию. – СПб.:
Владимир Даль, 2004. – С. 21.
12. Гуссерль Э. Философия как строгая наука // Гуссерль Э. Философия
как строгая наука. – Новочеркасск: Сагуна, 1994. – С. 173.
13. Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической
философии. Т.1. Общее введение в чистую феноменологию. – М.: Дом
интеллектуальной книги, 1999. – С. 21.
14. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноме+
нология. Введение в феноменологическую философию. – СПб.:
Владимир Даль, 2004. – С. 76.
15. Соссюр, Фединанд де. Курс общей лингвистики // Соссюр, Фединанд
де. Труды по языкознанию. – М.: Прогресс, 1977. – С. 54.
Філософія______________________________________________
325
16. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – СПб.:
A+cad, 1994. – С. 71.
17. Там само. – С. 109.
18. Бусова Н.А. Модернизация, рациональность и право. – Харьков: –
Прометей+Прес, 2004. – С. 7+14.
19. Енциклопедія постмодернізму. – К.: Видавництво Соломії Павличко
«Основи», 2003. – С. 327+331.
20. Кант И. Ответ на вопрос: Что такое просвещение? // Кант И.
Собрание сочинений в восьми томах. Т.8. – М.: Чоро, 1994. – 35.
21. Бусова Н.А. Модернизация, рациональность и право. – Харьков: –
Прометей+Прес, 2004. – С. 10+15.
22. Делез Ж. Различие и повторение. – СПб.: ТОО ТК «Петрополис», 1998. –
С. 46.
23. Деррида Ж. Письмо японскому другу // Вопросы философии. – 1992. –
№4. – С. 55.
24. Дильтей В. Построение исторического мира в науках о духе //
Дильтей В. Собрание сочинений: В 6 т. Т. 3. – М.: Три квадрата, 2004. –
С. 277.
__________________________________________ О. М. Кривуля
326
___ЧАСТИНА II _________________
СВІТ – ЛЮДИНА – ДУХ
1. ФІЛОСОФІЯ ЯК МЕТАФІЗИКА
1.1. З історії метафізики
Філософію можна оцінювати з подвійної точки зору: а) вона
є знанням певного роду; б) вона є видом духовної діяльності
з продукування цього знання. Знання як результат діяльності
характеризується своїм предметом (тобто тим, чого воно
стосується), змістом (смислом) і відповідністю питанням, які
передують отриманим знанням. Якщо тимчасово відволіктись
від тієї вимоги, що грамотно поставлені питання самі потре+
бують якогось початкового знання, можна погодитись на таку
вихідну ситуацію, за якою існує попереднє людське запиту+
вання, відповіддю на котре і буде знання. Коли йдеться про
знання філософське, то і запитування повинно бути також
філософським. Від філософії слід вимагати відповіді тільки на
філософські питання. Поетове риторичне запитання «Чому я не
сокіл, чому не літаю?» є зверненням до Бога, а не до філософа.
А питання про причину спекотного літа скоріш стосується
спеціалістів з метеорології, фізики атмосфери тощо. Більшість
питань, якими бувають заклопотані люди у своєму буденному
житті, взагалі не відноситься до науки: хтось комусь дає пораду
або навчає повсякденним справам, хтось доходить до них
розумом сам, покладаючись на власний чи чужий досвід. Що ж
стосується наукових питань про невідоме, то їх формулюють
і на них відповідають самі науковці.
Філософія______________________________________________
327
Колись, у прадавні часи, перші філософи поєднували в собі
також і дослідників природи, хоч специфіка окремих видів
наукових відомостей досить чітко усвідомлювалась вже старо+
давніми греками. Словом φύσίς (фюсіс), що перекладається
сьогодні як «природа», вони позначали все, що зростає, сам ріст
і те, що виросло у процесі зростання. Мається на увазі не тільки
зростання рослин і тварин і не тільки все те, що протистоїть
людині, а й цілковита тотальність усього чуттєво+сущого,
включно з людиною, яка дана людині ж у її безпосередньому
досвіді і панує без її участі. Грецький термін φυσική (фюсіка, або
в сучасній більш поширеній транскрипції – «фізика») значив
науку про фюсіс. «Πε
ρ
ί φύσις» («Про природу») – так здебільшого
називали свої твори мислителі досократівського періоду в розвит+
ку античної науки і філософії, тому їх, до певної міри, можна
назвати «фізиками». Ці «фізики+філософи» своє завдання
вбачали в тому, аби викрити істинну суть речей і явищ, дати
знання «по+істині», протиставивши його звичайному, буденному
знанню всіх простих смертних як знанню уявному. Засобом до
здобування істинного знання про суще була раціоналістична
думка, чисто дедуктивне міркування щодо вихідного начала
(άρχή – «архе»), з якого складаються речі і до якого вони
розкладаються. Отже, наукове знання спиралось на те, що
чуттєво дано, і прагнуло суто спекулятивно, тобто умоглядно,
його пояснити, дійшовши думкою до певного начала, до якого
зводиться багатоманітність світу. Головними питаннями такої
науки були:
– Як пов’язано у світі єдине й множинне?
– Що у світі є мінливим і що незмінним?
– Що більш властиво речам: рух чи спокій?
– Що таке буття і небуття та яке їх існування?
Першим, хто свідомо порушив традицію ототожнювати із
справжньою наукою «фізичні» знання, був Сократ. У плато+
нівському діалозі «Федон» міститься таке щиросердне визнання
Сократа про його шлях до справжнього знання: «У молоді літа
в мене була справжня пристрасть до того виду мудрості, що
звуть пізнанням природи. Мені здавалось чимось величним
знати причину кожного явища – чому щось народжується,
чому гине й чому існує. Я часто кидався з крайнощі
в крайність і ось якого роду питання задавав собі в першу
чергу: коли тепле й холодне викликає гниття, чи не тоді, як
дехто вважав, створюються живі істоти? Чим ми мислимо –
__________________________________________ О. М. Кривуля
328
кров’ю, повітрям чи вогнем? Чи може ані тим, ані другим,
ані третім, а це наш мозок викликає відчуття слуху, і зору,
і нюху, а з них виникає пам’ять і уявлення, а з пам’яті
і уявлення, коли вони набудуть усталеності, виникає знан
ня. Розмірковував я й про загибель усього цього й про зміни,
що відбуваються на небі й на Землі, і все заради того, щоб
врештірешт визнати себе абсолютно нездатним до таких
досліджень. [1] Ми сьогодні не знаємо, як конкретно міркував
Сократ, бо судимо тільки за свідченням його учня Платона, але
не підлягає запереченню, що саме від Сократа йде поворот до
нового розуміння суті філософського (наукового) знання.
Фізичні знання фактично байдужі людині, таємниці всесвіту –
то все справи божественні, розібратись у них – над людські
сили, а те, що залежить від людини, саме воно і є тим, що їй
можна й слід знати. А це не що інше, як загальні норми всякої
людської діяльності, такі, як благо, добро, справедливість,
мужність, красота тощо, які виражаються поняттями, дослід+
ження котрих і складає зміст науки.
Платон, ідучи шляхом Сократа, заперечує можливість
існування істинного знання про чуттєвий світ, оскільки він
надто мінливий і в ньому нема справжньої основи пізнання.
Усе, що дане в досвіді і пов’язане з чуттєвим матеріалом, є лише
об’єктом гадки, а не справжнього знання. Ми не можемо
пояснити, вважає Платон, багатоманітний світ видимих речей,
виходячи з них самих, і тому він припускає існування деякого
первинного світу ідей, де кожній речі відповідає її, так би
мовити, двійник, ідеальна, досконала модель, зразок. До того ж
ідеться не просто про схожість зразка й дійсної речі, а про
причинну залежність видимого світу від ідеального. Платон
переконаний, що філософське знання стосується світу (що
осягається розумом) справжніх сутностей, відокремленого від
видимих речей, які були до цього предметом «фізичного» знан+
ня. Таким чином, Платон відносить філософське знання до того
рівня, котрий лежить за знанням фізичним, що є обмеженим,
недосконалим, неістинним, оскільки воно не дає пояснення
речей і явищ. Фактично Платон прагне довести необхідність
існування по+справжньому наукового знання за межами
«псевдонауки» про видимі речі. Таке знання й можна назвати
метафізичним, а по суті – філософським.
Проте ані Платон, ані Арістотель не були причетними до
появи у філософському лексиконі терміна «метафізика», хоч його
Філософія______________________________________________
329
й пов’язують із творами Арістотеля. Коли в першому столітті
нашої ери ці твори потребували упорядкування і якоїсь
класифікації, Андронік Родоський дав назву «Метафізика» тим
книгам Арістотеля, що йшли «після фізики» (по+грецьки τά μετά
τά
φυσικά – та мета та фюсіка). Сьогодні серед дослідників існує
думка, що термін «метафізика» вживався задовго до часів
Андроніка Родоського і мав той смисл, що в пізнанні ми
рухаємося послідовно від природних («фізичних») явищ до того,
що лежить за ними, або інакше – після (μετά) них. Однак якщо
звернутись до суті справи, то метафізичне знання Арістотель не
відмежовував від решти наукового знання. Те, що ми в нього
називаємо зараз «Метафізикою», сам автор позначав як «перша
філософія». Її завданням було обґрунтування засновків будь+
якого іншого наукового міркування: «Є деяка наука, що
досліджує суще як таке, а також те, що йому властиве саме
по собі. Ця наука не тотожна ні одній з так званих
спеціальних наук, бо жодна з інших наук не досліджує загальну
природу сущого як такого, а всі вони, відокремлюючи якусь
частину його, досліджують те, що притаманне цій частині,
як, наприклад, науки математичні. А оскільки ми відшукує
мо начала й вищі причини, то зрозуміло, що вони повинні
бути началами й причинами чогось самосущого». [2] Місце,
яке займає «перша філософія» (метафізика) в структурі умогляд+
ного знання, окреслюється Арістотелем так: «Вчення про
природу займається предметами, що існують самостійно,
але не нерухомими; деякі частини математики досліджують
хоч і нерухоме, однак те, що існує не самостійно, а як таке, що
відноситься до матерії; перша ж філософія досліджує те, що
існує і самостійно, і як нерухоме». [3] Врешті+решт предметом
цієї першої філософії є умоглядне, найбільш надчуттєве, бо+
жественне буття. На відміну від Платона, Арістотель не зводить
наукове знання тільки до знання метафізичного, що абсолютно
протилежне фізичному і математичному, оскільки вони теж
є знаннями про надчуттєве. Арістотель просто ставить мета+
фізику вище інших видів знання завдяки її засадничій ролі та
завдяки її повній, благородній безкорисливості, не відмовляючи в
науковості й іншим видам знань.
У середні віки метафізика була повністю зведена до теології,
де перше начало (Бог) не стверджується шляхом доведення,
а приймається на віру. Найбільш яскравий представник середньо+
вічної схоластики Фома Аквінський запозичив майже всі
__________________________________________ О. М. Кривуля
330
основні поняття з «першої філософії» Арістотеля (сутність,
існування, матерія, форма тощо), але наповнив їх суто христия+
нським змістом. Так, тільки Бог, на його думку, втілює в собі
єдність сутності і існування, окремі ж речі існують не завдяки
власній сутності, а завдяки їх причетності до Творця. За
Аквінатом, метафізика, досліджуючи підстави всього сущого,
повинна проникати в його першопричину – абсолютне буття
Бога. У той же час у пізньому Середньовіччі ми знайдемо
й спроби скритикувати метафізику як таку. Ці спроби йшли від
номіналізму саме цієї доби (У. Оккам), коли стверджувалось,
що метафізика неможлива з огляду на поняттєву невиразимість
Бога, оскільки загальні поняття за межами досвіду не можуть
вживатись осмислено.
Як би там не було, але до Нового часу метафізика дійшла,
і дійшла в подвійному значенні. З одного боку (наприклад,
у Р. Декарта і Г. Лейбніца), метафізика більше виконувала роль
засобу конечного обґрунтування наукового знання, а з іншого –
залишалась відносно самостійним «знанням» про надчуттєве, де
її предметами були Бог, Душа та Світ+в+цілому в аспекті їх
сутності й існування.
Радикальні сумніви щодо прав метафізики на життя
починаються з Д. Юма, продовжуються у творах французьких
просвітників, І. Канта і виходять аж до позитивізму XIX–XX ст.
Відштовхуючись від емпіризму, в якому досвід зредуковано до
чуттєвого враження, і відкидаючи стару схоластичну метафізику,
Д. Юм звів завдання філософії до дослідження відчуттів і сприй+
нять та з’ясування тих відносин, що складаються між ними
в нашій свідомості. Особливо сильний резонанс у наступних
філософських дискусіях набула критика Юмом об’єктивності
причинно+наслідкової залежності. Сам Юм використав її для
заперечення існування матеріальної субстанції. Не припускав він
і існування окремої духовної субстанції, а все, з чим має справу
так зване мислення, поділяв на дві групи – відношення ідей
і факти. Перші – це положення, очевидність котрих базована на
інтуїції (наприклад, усі математичні судження), другі, тобто
факти, – не мають такої очевидності й достовірності, тому їх
істинність завжди проблематична. Такий хід думок, вочевидь, вів
Юма до скептицизму стосовно можливості істинного відобра+
ження дійсності.
Підсумовуючи свою радикальну позицію стосовно сучасної
йому філософії, Юм взагалі робить разючий висновок+пораду: