Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

361

променів (потік стабільних часток високих енергій), магнітних

полів, випромінювання (фотонів). За формою Галактика нагадує

диск, діаметр якого наближається до 100 тис. світлових років,

а товщина – до 1500 світлових років. Нагадаємо, що світловим

роком називають відстань, яку проходить світловий промінь за

рік, рухаючись зі швидкістю 300 тис. км за секунду. Відстань

від Сонця до центру Галактики складає 30 тис. світлових років,

тобто воно знаходиться на периферії Галактики недалеко від її

екваторіальної площини. Оскільки Сонце разом зі своїми

планетами існує близько 5 млрд. років, то воно за час еволюції

здійснило приблизно 25 обертів навколо осі обертання Галакти+

ки. Швидкість руху Сонця по коловій галактичній орбіті

досягає 250 км за секунду, його повний оберт здійснюється за

200 млн. років.

Наука дійшла висновку, що Всесвіт, про який іде мова, має

початок і кінець. У 1965 р. було відкрите реліктове випромі+

нювання (як незмінний фон у будь+якій точці Всесвіту). Десь

15 млрд. років тому вся речовина і енергія, що складають

Всесвіт, були сконцентровані в точці, яка не мала виміру. Після

цього стався вибух («big bang», як його назвав Ф. Хойл).

Почалася еволюція Всесвіту, що мала різні темпи в різних

фазах. Перша фаза – інфляційний Всесвіт, тобто такий, який

роздувається. Це період між 10

+43

+10

секунд після моменту

«Великого вибуху». У цей час Всесвіт був у вакуумоподібному

стані й еволюція йшла надзвичайно швидко. Вважається, що

в першу мить він був багатомірним у просторово+часовому

відношенні (10+11 вимірів), а потім став 3+х вимірним. Здійснюва+

лось це шляхом розширення Всесвіту у трьох звичайних

вимірах і згортання в інших. На сьогодні радіус Всесвіту

складає десь близько 10

см. Процес розбігання галактик від

первинного вибуху продовжується до сих пір.

Сонце підкоряється законам розвитку звичайних зірок.

Десь через 10 млрд. років воно перетвориться на червоного

гіганта, своїм розміром охопить орбіти всіх планет, а пізніше

стане білим карликом, а ще далі – нейтронною зіркою зі

щільністю, яка перевищує щільність атомних ядер. Планета

Земля з віком у 4,5 млрд. років виникла шляхом гравітаційного

конденсування з первісної пилової туманності. Поверхня Землі

складає 500 млн. км

. Більш як 2/3 її поверхні займає Світовий

океан. Основну масу і об’єм Землі складає металева барисфера,

що в свою чергу оточена літосферою, а далі йдуть гідросфера,

__________________________________________ О. М. Кривуля

362

атмосфера (у її складі 70% – азот, а 21% – кисень) і біосфера

(сфера живого). Життя є, мабуть, найважливішою ознакою

нашої планети. За багато сотень мільйонів років форми життя

на Землі надзвичайно урізноманітнились. Сьогодні на ній

є близько 1,5 млн. видів тварин, з яких найчисленніші – комахи

(750 000 видів), хребетних налічується 48 000 видів, серед яких

ссавців – 6 000 видів.

Сучасна фізика також збагатила наші уявлення про «мікро+

космос», невидимий нами світ внутрішньої будови речовини.

Так званих елементарних часток, з яких складається цей світ,

сьогодні налічують близько 350. Їх поділяють на такі класи:

фотони – кванти електромагнітного поля, частки з нульовою

масою спокою; лептони (від грец. leptos – легкий), до яких

відносяться електрони і нейтрино; мезони – нестабільні мікро+

частки; баріони (від грец. barys – важкий), до їх складу відносять

нуклони (тобто протони і нейтрони), гіперони, частки+резонанси,

що мають вкрай нетривалий час життя. У характеристиці

елементарних часток важливе місце займає уявлення про їх

взаємодію. Розрізнюють чотири види взаємодії в залежності від

радіуса дії – сильна, електромагнітна, слабка і гравітаційна

(радіус дії останньої необмежений). Починаючи з рівня атомів,

нам відомо 107 елементів, серед яких усі трансуранові елементи

отримані в ядерних реакціях штучно.

Говорячи про живі організми, слід відзначити, що всі вони

складаються з клітин, розміри яких коливаються від 1ммк до 1м.

Існують одноклітинні організми, наприклад, бактерії, організм

же людини складається з 500 000 млрд. клітин. Клітини мають

тонку мембрану, цитоплазму і ядро, що керує синтезом білка.

Білок є основною складовою організму всіх рослин і тварин. До

складу білка входять амінокислоти. Рослини і більшість

мікроорганізмів у змозі самі синтезувати амінокислоти, а тварини

і людина частину їх (20 з 150) вживають разом з їжею. Такі

амінокислоти називаються незамінними. Для життєдіяльності

людини особливо важливими є 9 незамінних амінокислот.

Живий організм потребує також ферментів (каталізаторів

хімічних реакцій) і вітамінів, що необхідні при обміні речовин.

Здобутки науки стосовно устрою Всесвіту, структури макро+

і мікрокосмосу, безумовно, не вичерпують весь теперішній зміст

поняття природи. Гегель свого часу справедливо зауважував,

що фізиці нічого присвоювати право тлумачення змісту поняття

природи, бо не вона його створила. Про це свідчить сама історія

Філософія______________________________________________

363

слова «природа» (у більшості європейських мов закріпився

латинський варіант – «натура»). Хоч в українській і російській

мові це слово, мабуть, пізнього походження, воно несе на собі те

ж саме первинне смислове навантаження, що й відповідні слова

грецькою або латиною: прирощування шляхом народження,

виникнення, і може вважатись пізнішою калькою з «natura»

і «φύσίς». Досліджуючи історію слова «природа», Р. О. Будагов

вказує, що воно тільки з XVIII ст. стає у центрі філософських

дискусій, а наприкінці того ж таки століття (1798 р.) тлумачний

академічний словник французької мови дає визначення

«природи» як сукупності речей і істот, як фізичний світ у його

найрізноманітніших проявах. [6] У творах вітчизняних авторів

лексема «природа» вживається з XVII ст., а Теофан Прокопович у

роботі 1708 р. «Натурфілософія, або фізика» уже дає принаймні

п’ять значень «природи»: 1) природа в смислі Бога; 2) сутність

будь+якої речі; 3) природа як всезагальність речей; 4) як

природна причина; 5) «назвою «природа» послуговуються для

визначення народження живого». [7] Очевидно, що

Т. Прокоповичу були відомі майже всі значення «природи», що

пройшли впродовж багатьох століть розвитку людського

знання. Наведене може слугувати засторогою проти того, щоб

зміст поняття «природа» пов’язувати виключно з досягненнями

наук про природу. Це поняття виникло задовго до становлення

фізики як науки, то ж не тільки суто фізичні знання збагачують

людські уявлення про природу. Природа входить у свідомість

кожного з нас з раннього дитинства, сприймається нами чуттєво

й раціонально, емоційно піднесено, коли ми милуємось крає+

видом, або з острахом, коли ми спостерігаємо грізні природні

явища. В залежності від рівня наявної культури чи виховання

слово «природа» відгукується раніш за все чи то пташиним

співом і шелестом листя, чи то думкою про корисливе вико+

ристання її творінь. Тому поняття природи містить в собі не

лише результати наукового пізнання, а й згорнутий результат

всіх наших сприйнять, що ми їх отримуємо внаслідок

художньо+естетичного, побутово+повсякденного і утилітарно+

практичного відношення до оточуючого світу.

Природа вражає нас безперервною мінливістю своїх складо+

вих. Змінюється місцеперебування речей, їх властивості,

хімічний склад, температура, об’єм, форма, колір і освітленість

тощо. Взаємне розташування елементів природи та їх мінливість

ми пов’язуємо з простором і часом. Люди створили потужний

__________________________________________ О. М. Кривуля

364

лексичний фонд для фіксації координат речей і подій у просторі

і часі: «тут» і «там», «далеко» й «близько», «десь» і «поруч»,

«тоді», «колись» і «тепер», «учора», «сьогодні» й «завтра»,

«мить», «торік» тощо. Таких слів та відповідних їм зворотів

дуже багато. Простір і час є неодмінною центральною темою

світоглядних міркувань, починаючи від примітивних міфів і до

розвинутих філософських і наукових систем. З одного боку,

нема нічого більш поширеного й знайомого в практиці нашого

життя, ніж часово+просторове занепокоєння (бо нам завжди

бракує часу, бо ми завжди буваємо «тут» або «там», бо ми

«звідси» прагнемо «туди»), а з іншого боку, нема нічого більш

складного для розуміння, ніж сутність простору й часу. Ось,

наприклад, як писав про одного з наших знайомих незнайомців,

а саме про час, Августин Аврелій : «Що ж таке час? Коли мене

ніхто про це не питає, я знаю, що таке час; якби я захотів

пояснити тому, хто запитує, – ні, не знаю. Наполягаю,

однак, на тому, що твердо знаю: якби ніщо не проходило, не

було б минулого часу; якби ніщо не приходило, не було

б майбутнього часу; якби нічого не було, не було б і тепе

рішнього часу. А як можуть бути ці два часи, минуле

й майбутнє, коли минулого вже нема, а майбутнього ще

нема? І якби теперішнє завжди залишалось теперішнім і не

відходило в минуле, то це був би вже не час, а вічність;

теперішнє виявляється часом тільки тому, що відходить

у минуле. Як же ми говоримо, що він є, якщо причина його

виникнення в тому, що його не буде! Хіба ми зробимо

помилку, сказавши, що час існує тільки тому, що він прагне

щезнути». [8] Важко не погодитись з таким бентежним

ремствуванням! Кожен за своє життя, особливо в юні роки,

приходив до не менш бентежних питань: чи є початок і кінець

простору й часу, чому час плине різними темпами в дитинстві

і в стані дорослості, чому простір має три виміри, а час одно+

вимірний, чи можлива «подорож» у минуле або майбутнє.

Дивує те, що аналогічні питання слугували поштовхом для

міркування далеких від наївності науковців і фантастів.

У культурі різних епох сприйняття простору й часу повністю

вписується в загальні умови життя. Міф оцінювався не як

розповідь про минувшину, а як дійство, яке щоразу повто+

рюється, відтворюється. Середньовічна людина більше тяжіла до

вічності, її перебування в світі не було вирваним з вічності,

і обидва кінці її життя (народження і смерть) торкаються

Філософія______________________________________________

365

вічності, вписані в неї, минуле, нинішнє й майбутнє складають

суцільну лінію буття. Сучасна нам людина скоріше відчуває

нетривкість часу, живе більше в теперішності, традиції майже не

пов’язують її з минулим, а повсякденна суєта й хапливість

затуляють бачення навіть близького майбутнього. Зачарованість

до остовпіння ходом годинникової стрілки – таким могло б бути

портретне зображення нашого сучасника. Але в цьому він –

результат і жертва соціально+культурних та історичних умов.

Для орієнтування в проблемі простору й часу доцільно

розділити плани їх презентації людині. Перший план – це

перцептуальний простір і час (лат. perceptio – сприйняття).

Йдеться про свідчення власного психологічного досвіду, за яким

всі наші сприйняття виглядають для нас упорядкованими

у просторовому й часовому відношенні, що ще не дає, однак,

нам приводу беззастережно наполягати на повній відповідності

наших сприйняттів справжній реальності простору й часу.

І. Кант відносив простір і час до апріорних форм чуттєвості, до

внутрішньої здатності апарату людських здібностей (умовно

кажучи, мозку) упорядковувати матеріал чуттєвості так, немов

речі видаються розміщеними у просторі і вишикуваними у часі.

Якщо не поспішати звинувачувати Канта в суб’єктивізмі

і погодитись з ним у тій частині, що є суто людський спосіб

бачення структури світу «речей самих по собі», то таку здатність

можна пояснити тривалим шляхом адаптації предків людей до

тих самих «речей самих по собі». Видатний австрійський

зоолог, лауреат Нобелівської премії Конрад Лоренц (1903–1989)

дотримувався саме такої думки. «На мій погляд, – писав він, –

справжній зв’язок між річчю в собі і специфічною апріорною

формою її даності детермінований тим фактом, що ця

апріорна форма склалась у якості адаптації до законів речі

в собі у процесі близької взаємодії з цими постійно діючими

законами впродовж сотень тисяч років еволюційної історії

людства. Така адаптація забезпечила наше мислення

структурою, яка до значної міри відповідає реальностям

зовнішнього світу». [9] Нормально функціонуючий психо+

фізіологічний апарат сприйняття зовнішнього світу дає людям

змогу не тільки особисто ефективно орієнтуватись у світі,

а й продуктивно взаємодіяти на базі однаково адекватного

сприйняття середовища. Хоч це й не виключає певних індиві+

дуальних розбіжностей у сприйнятті просторово+часових власти+

востей речей природи.

__________________________________________ О. М. Кривуля

366

Другим планом презентації є фізичний простір і час, його ще

можна назвати концептуальним, або просто науковим. Простір

є таким способом співіснування предметів, коли вони скоорди+

новані один поруч з іншим, розташовані один біля іншого. Час

є способом зміни станів предметів, коли ця зміна проходить

послідовно, одна за іншою. Наведені загальні визначення

вказують на певність порядку взаємного розташування й зміни

явищ і предметів. Однією з найбільш фундаментальних власти+

востей простору й часу є їх розмірність. Для простору характерна

тривимірність. Три виміри виявляються необхідним й достатнім

мінімумом для здійснення всіх процесів, форм руху і взаємодії

об’єктів, з якими сьогодні має справи наука на макроскопічному

рівні. Інколи в математиці говорять про багатовимірний простір.

В цьому випадку йдеться про багатовимірність як математичну

абстракцію, з допомогою якої відображують деякі сторони

й стани фізичних об’єктів. Тут самому поняттю «простір»

надається специфічний смисл. Час одновимірний. Це означає, що

положення події у часі може бути задане одним параметром. До

числа загальних властивостей часу відносять його необоротність,

односпрямованість, яка виявляється в тім, що час може

змінюватись тільки від минулого до майбутнього, але не навпаки.

Остання властивість випливає з принципової необоротності всіх

реальних процесів, і понад усе з необоротності причинно+

наслідкових зв’язків. Така асиметрія у цих зв’язках визна+

чається, в свою чергу, законами збереження, законами роз+

витку певних об’єктів. Перш ніж якесь явище виникне, повинні

здійснитись усі породжуючи його причини.

У розвитку фізичних знань про час і простір є два найбільш

значущі етапи – становлення класичної механічної теорії

(І. Ньютон) і становлення теорії відносності (А. Ейнштейн).

Ньютон виходив з абсолютності простору й часу в тому смислі,

що вони є самостійною реальністю, незалежною від наявності

чи відсутності будь+яких фізичних мас і процесів: простір –

однакова в усіх точках пустота, час – чиста й рівномірна в усіх

моментах тривалість. Альберт Ейнштейн (1879–1955) відкинув

ідею про абсолютний простір і час і показав, що їх метрика

відносна, вона невідривна від гравітаційних мас та фізичних

процесів і що в природі нема ніякої абсолютної, пріоритетної

точки відліку. Величини часових інтервалів між двома подіями

залежать від обраної системи відліку, з якої ці величини

вимірюються. З відносності одночасності випливає відносність

Філософія______________________________________________

367

просторового вимірювання, оскільки довжина, скажімо, стержня

є не чим іншим, як відстань між одночасним положенням його

крайніх точок. Загальна теорія відносності показала, що між

структурою «простору+часу» і розподілом гравітаційних мас

є зв’язок. Метричні властивості простору й часу залежать від

розподілу мас тяжіння. В цілому ж розвиток фізичних теорій

удосконалює наші знання про властивості простору й часу

в мікро+,макро+ і мегасвіті, але й вони на кожному конкретному

етапі з різним ступенем приблизності відповідають реальному

просторові й часові.

Третій план ми умовно назвемо метафоричним простором

і часом. Йдеться про здебільшого метафоричне використання

«простору» й «часу», коли ці слова вживаються не завжди

в прямому фізичному значенні, а у переносному, для підсилення

образності. Так, коли говорять про соціальний простір або його

параметри (відстань, дистанція), то мають на увазі розриви

у соціальних рангах людей, їх прибутках, освітніх рівнях тощо.

Коли вживається поняття соціального часу, то розуміються різні

функції часу у соціокультурному контексті. Самі умови со+

ціального життя вимагають синхронізації активності людей,

координації їх діяльності, послідовності дій і процесів,

вчасності виконання обов’язків, виміру витрат, диференціювання

видів занять (праця, відпочинок, відпустка, свято тощо). [10]

У термінологічних запозиченнях зі сфери фізики або з інших

наук нема нічого принизливого для гуманітарного знання, всі

науки збагачують виражальні засоби за рахунок взаємних

запозичень. Вже давно стали звичними вирази «правовий

простір», «економічний простір», «простір культури» і багато

інших. Просторово+часова термінологія широко використовуєть+

ся, хоч уже й не цілком метафорично, і у юридичній науці та

законодавстві для точного визначення правових наслідків

в залежності від місця і часу дії. Так, привід для серйозної

розмови про «час у праві», з виходом на культурні стандарти

сприйняття часу, дає, наприклад, формула «строк давності»,

що виражається в таких юридичних поняттях:

– позовна давність – строк для захисту порушеного права

в суді: загальний строк для громадян складає 3 роки, а для

організацій – 1 рік, скорочений строк складає півроку;

– давність виконання обвинувального вироку – термін,

після закінчення якого обвинувальний вирок, якщо він не був

__________________________________________ О. М. Кривуля

368

виконаним, вже не може бути виконаним (він може складати

3, 5 і 10 років);

– давність притягнення до кримінальної відповідальності –

термін, після закінчення якого особа не може бути притягнута

до кримінальної відповідальності за злочин (3,5,10 років); при

цьому враховується і можливість призупинення строку давності

в разі скоєння нового злочину;

– необхідна оборона – поняття, що містить і таку складову,

як відсутність часу на виклик допомоги з боку правоохоронних

органів;

– тимчасова непрацездатність, тимчасова відсутність,

тимчасові мешканці, тимчасові працівники тощо – поняття,

які також зберігають в собі часовий вимір.

Приводом для обговорення теми «простір у праві» можуть

бути численні приклади вживання в правових документах

понять, що несуть у собі ознаку «просторовості»: місце прожи$

вання, місце виконання обов’язку, місце позбавлення волі,

встановлення підсудності з точки зору місця проживання,

юрисдикція з точки зору територіальної приналежності.

Наведені плани представленості простору й часу свідчать

про їх людський вимір, про те, що сприйняття природи не

відокремлене від загальної орієнтації людини в світі, куди

відносяться також явища соціального й загальнокультурного

порядку.

2.2. Природне середовище в життєдіяльності людей

Якими б не були цікавими і корисними знання про Всесвіт,

проте людей більше турбують ті природні умови, з якими вони

мають повсякденні справи. І тому у науковому і політичному

вжитку частіше використовують поняття «географічне середови+

ще» або «природне середовище». Перше поняття ввів і активно

вживав у своїй 19+томній праці «Нова всесвітня географія.

Земля і люди» французький географ і анархіст за політичними

переконаннями Елізе Реклю (1830–1905). Завдяки працям

Г. В. Плеханова (1858–1918) воно було довгий час поширеним у

марксистській літературі. Під географічним середовищем розумі+

лась та частина природи, а саме географічна оболонка Землі,

в якій розгортається історичний процес. Однак з другої половини

минулого століття узвичаївся термін «природне середовище»,

оскільки географічна оболонка, як показав технічний прогрес,

вочевидь, вже не обмежує просторові межі людської діяльності.

Філософія______________________________________________

369

Тому нині можна сказати так: природне середовище – це та

частина природи, яка оточує людей і впливає на них та на яку

вони самі впливають своєю виробничою діяльністю. Поняття

природного середовища відразу наштовхує на бачення за ним

принаймні двох початкових аспектів.

По+перше, воно констатує такий простий факт: природне

середовище є зовнішнім природним оточенням, довкіллям, де

перебувають люди. У фокусі цього аспекту ми зауважуємо, що

не лише люди, а й усі окремі предмети неживої й живої природи

також перебувають у природному середовищі. Ніякої особливої

відзнаки людей тут ще не видно. Ставши умовно на місце

окремого дерева, комахи або тварини і прослідкувавши їх жит+

тєву долю з їх власного «суб’єктивного» центру, ми вбачатимемо

у сукупності всіх інших природних створінь середовище для

перебування наших обранців. Одні предмети можуть бути

пасивними «суб’єктами», наприклад, нерухомий камінь, дерево,

а інші наділені здатністю активно існувати в пошуках їжі

й умов для розмножування. Всі такі взаємовідносини окремих

«суб’єктів» загалом і складають те, що зветься природою.

Люди, до певної міри, також підпадають під таку схему

розгляду, оскільки вони створені з тих же хімічних елементів,

що й інші живі істоти, споживають природну речовину,

пересуваються в просторі і складають разом з іншими загальну

природну тотальність. Оскільки ж ми вдалися до розгляду

природи відносно такого центру бачення як людина й суспіль+

ство, то ясно, що все довкілля стосовно обраного центру (і для

нього) є природним середовищем.

Інший аспект є продовженням попереднього і вказує на

differentia specifica (лат. видова відмінність) суто людських

взаємовідносин з природою. Залишимо осторонь часи, коли

предки сучасних людей належали до тваринного світу і мало чим

відрізнялись від інших високорозвинених приматів

у їх стано+

вищі щодо природного середовища. Як і будь+які інші живі

істоти, вони в свій спосіб входили в загальний природний процес

обміну речовиною й енергією. Відрив від решти тварин стався

у проміжку 50+100 тис. років тому, коли сформувалась сучасна

людина (Homo sapiens sapiens). Відтоді й починається зростаюча

відмінність людини у її відносинах з природним середовищем.

І тут можна виділити три етапи в еволюції таких відносин.

Лат. primatus – першість, зверхність. У зоології термін «примати» означає

вищий загін ссавців, який включає напівмавп, декілька видів мавп і людину.

__________________________________________ О. М. Кривуля

370

Перший – від закінчення формування людини сучасного виду

до близько 10 тис. років тому. Початкова фаза цього періоду

знаменувалася відокремленням первісних людей за їх способом

життєдіяльності від загальної циркуляції природних процесів,

в котру разом з іншим тваринним світом колись були вмонтовані

й наші предки. Замість чисто біологічного пристосування до

навколишнього середовища складається природокористування,

що опосередковане культурними формами. Природокористу+

вання полягало у засвоєнні готових продуктів природи з допомо+

гою примітивних знарядь праці. Це було збирання, полювання,

рибальство та використання під житло природних укриттів.

Головним здобутком цього періоду було оволодіння вогнем та

відбір корисних для людини видів рослин і тварин. В усьому світі

на той час налічувалось приблизно 5 млн. людей.

Другий етап почався близько 8 тис. років до нашої ери, коли

людина поступово оволоділа навичками ведення сільського

господарства. Це була так звана неолітична революція

. Завдя+

ки ній люди змогли перейти до осілого способу життя, вийшли

на шлях зростання добробуту, розвитку торгівлі й ремесла,

значного збільшення населення Землі (на четверте тисячоліття

до н. е. воно складало вже близько 100 млн.). Неолітична револю+

ція застрахувала (хоч ще й не одразу і назавжди) людину від

загрози здичавіння, повернення до лона тваринного світу.

Почався процес активного засвоєння природи Землі, залучен+

ня її складових до соціального обігу речей. Відтак природні

речовини через свої корисні для людей властивості надійно

отримують соціальну функцію. Все природне, що залучається

до коловороту людської життєдіяльності, привласнюється лю+

дьми і набуває статусу «другої природи», тобто такої, яка

засвоєна й опанована через властиву тільки людям форму

діяльності, а саме – через працю. Тепер елементи природного

середовища одночасно можуть існувати в системі і природних,

і суспільних зв’язків.

Третім періодом став промисловий. Він починається з про+

мислової революції XVIII ст., коли у виробництві започатко+

вується масове використання машин, а в засвоєнні енергетичних

джерел послідовно змінюється епоха пару епохою електрики

Неоліт (англ. Neolithic) – «новокам’яний вік». Термін введено англійським

археологом Джоном Леббоком (1834–1913) для епохи, в яку люди перейшли до

аграрної культури, тобто до добування їжі шляхом вирощування рослин і одо+

машнювання тварин, хоча при цьому камінь залишався основним матеріалом

для виготовлення знарядь праці. [11]