Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
451
границь мови, у межах яких взагалі можуть складатись осмис+
лені висловлювання. Розуміти висловлювання – значить розумі+
ти мову, а розуміти її – означає володіння деякою «технікою»,
правилами гри. Користування мовою Вітгенштейн відносить до
різновиду гри. «Мовна гра» – це не якась забава, «мовною
грою» він називає мову і досить серйозні життєві дії, з якими
вона переплетена. «Термін «мовна гра», – стверджує автор, –
покликаний підкреслити, що говорити мовою є компонент
діяльності або форма життя».
[35]
У мові має місце незчисленна множина типів речень. І ця
множина не є чимось усталеним, раз і назавжди даним, навпаки,
виникають нові типи мови, а ще можна сказати, нові мовні ігри,
в той час як інші застарівають і забуваються. Формально одні й ті
ж слова в різні часи і в різних ситуаціях набувають різного
значення, а значення слова – це його вживання у мові, це увесь
той життєвий контекст, який відомий користувачам мови
в певний період і в певній ситуації. Візьміть, скажімо вираз
«я боюся». Що значить «я боюся»? У якому контексті зустрі+
чаються ці слова? З’ясовуючи його ми могли б довго уточнювати
смисл: чи є вираз криком від переляку; чи є він повідомленням
про нинішній душевний стан, чи про загальний життєвий фон;
а може тут ідеться про позування якогось манірки. Ніщо й ніхто
не дасть нам єдино вірних уроків користування мови й розуміння
значень слів. Філософія аж ніяк не може зазіхати на дійсне
уживання мови, вона може її тільки описувати і залишає все так,
як воно є. Що може філософія дати людині – це прояснити деякі
правила, за якими ведуться «мовні ігри», бо вони утворюють цілі
комплекси за типом «сімейної схожості». Що ж стосується власне
філософських фраз, то насправді вони є «невисловлюваннями»
(або «псевдовисловлюваннями»), але усунути їх з мови немо+
жливо, бо в роботі людського інтелекту час від часу з’являється
потреба зробити філософську заяву, виказати щось значне.
Англійський філософ Джон Остін (1911–1960) був представ+
ником оксфордської школи філософії повсякденної мови і одним
з творців теорії мовленнєвих актів. [36] Як і інші представники
зазначеної школи, він теж виступав за поглиблення наших
уявлень про смисл і значення мовних виразів, про границі між
осмисленими й безглуздими виразами. Об’єктом дослідження
у теорії мовленнєвих актів є акт мови, коли промовець виступає
зі своїми реченнями в ситуації безпосереднього спілкування зі
слухачем. Саме тут часто з’являються випадки, коли речення
__________________________________________ О. М. Кривуля
452
є не дескриптивним (таким, що дещо описує, констатує),
а перформативним (від англ. perform – виконувати, здійснювати,
робити). До висловлювань першого типу ми сміливо можемо
примінити критерій істинності, до других – ні. Хоч вони з цієї
точки зору здаються безглуздими, але мають надзвичайно
важливе значення в житті людей. Перформативні висловлювання
одночасно з простим промовлянням виконують і якусь дію,
наприклад: «Нарікаю тебе ...», «Обіцяю, що ...», «Призначаю
вас ...», «Оголошую збори відкритими (закритими)», і після
такого роду промовляння дійсно з нами й навколо нас щось
змінюється. До таких виразів ми можемо примінити не критерій
істинності, а критерії дійсності (недійсності), відвертості
(нещирості), здійсненності (нездійсненності) тощо.
Остіна цікавило вивчення відносин між користувачем мови і
лінгвістичним виразом. Для кращого розуміння специфіки таких
відносин він розрізнював локутивні, іллокутивні та перлокутивні
мовленнєві акти. Акт «говоріння» (як такий, сам по собі)
пропонується називати здійсненням локутивного акту (від лат.
locūtio – розмова, мова; вимовляння). Здійснюючи локутивний
акт, ми найперше мову просто використовуємо. Але як у даному
конкретному випадку ми нею користуємось? Є велика кількість
функцій або способів використання мови. Так ми можемо
запитувати й давати відповіді; інформувати, запевняти й попе+
реджати; оголошувати рішення чи намір; оголошувати вирок;
призначати, благати, критикувати. Для нас важливо чи йдеться
у мовному спілкуванні про пораду, про просту пропозицію, чи про
прямий наказ; для нас суттєво чи мала місце тверда обіцянка, чи
тільки проголошення невизначеного наміру. Той аспект, який
стосується здійснення якогось акту під час «говоріння», пропо+
нується називати іллокутивним актом. Однак є й ще один
аспект, на якому наполягає Остін. Вимовляння якихось слів
часто, і навіть звичайно, спричиняє наступний вплив на відчуття,
думки або дії аудиторії, і це може бути розрахований, навмисний,
цілеспрямований ефект. Здійснення акту цього типу можна
назвати перлокутивним актом, або перлокуцією. Наступні при+
клади показують специфіку кожного акту у процесі промовляння
і його сприйняття:
1. «Він сказав мені «Допоможи їй!» – локуція.
2. «Він наполіг (чи порадив, наказав тощо), щоб я допоміг
їй.» – іллокуція.
3. «Він умовив мене допомогти їй.» – перлокуція.
Філософія______________________________________________
453
Отже, Остін доводить, що коли ми в процесі мовного
спілкування щось говоримо, то одночасно здійснюємо групу дій:
по+перше, просто промовляємо якесь речення з певним смислом
(локутивний акт); по+друге, про щось інформуємо, наказуємо,
попереджаємо, щось розпочинаємо (іллокутивний акт); по+
третє, ми здатні щось викликати або чогось досягти, скажімо
переконати, вимусити, залякати, здивувати, ввести в оману
(перлокутивний акт). Останній акт відрізняється від попе+
реднього за ознакою успішності, наявності наслідків.
Теорію мовленнєвих актів розвивали далі інші представники
Оксфордської школи, такі як Пол Грайс (1913–1988), Пітер
Стросон (1919–2006) та американський філософ Джон Сьорль
(1932 р. н.), поглиблюючи розуміння природи іллокутивних актів
аж до визнання їх основними одиницями мовного спілкування та
проводячи пошук правил успішності мовленнєвих актів.
Підсумовуючи, можна сказати, що філософський інтерес до
мови був викликаний не лише усвідомленням того, що мова
є вирішальним знаряддям осягнення дійсності і головним
засобом людського спілкування, а й рухом від упевненості
в прихованості за структурами мови структури дійсності до
дещо скептичного ставлення до традиції пошуку через мову
фундаментальної онтології і піднесення вагомості повсякденної
мови як самоцінності.
Мовознавчі теми й мовні проблеми, які є в суспільстві
звичайно не вичерпуються наведеними тут філософськими
аспектами. У певні часи суперечки навколо мови набувають
політичного забарвлення, навіть загострення. Якщо взяти до
уваги, що нині на Землі налічується понад 2000 етнічних
угруповань зі своїми мовами, а держав близько двох сотень, то
більшість країн є багатонаціональними, а значить і багато+
мовними. У ті часи, коли в суспільстві за будь+яких обставин
зростає політичне напруження, особливо на тлі економічних
негараздів, мовні аспекти життя різних етносів можуть
використовуватись певними силами у політичній боротьбі.
Хтось може говорити про переваги й достоїнства однієї мови
перед іншою і цинічно нехтувати тим, що материнська мова,
скільки б носіїв вона не мала, входить у плоть і кров кожної
живої людської істоти, однак з загальної гуманістичної й демо+
кратичної позиції ясно, що слід всіляко дбати про умови
розвитку всіх мов, пам’ятаючи, що можливість повсякденного
користування рідною мовою несе відчуття повноти і радості
__________________________________________ О. М. Кривуля
454
життя, дає психічне здоров’я людині, нормалізує її світовідчуття,
до того ж кожна мова є великою цінністю, входить у загальний
культурний генофонд людства.
5.4. Культура
Слово культура походить від латинського cultūra, що
колись значило «обробка» і перш за все стосувалось землі у її
сільськогосподарському використанні. Але досить рано це слово
почало вживатись і в іншому, переносному смислі. Так класик
латинської філософської прози, знаменитий римський оратор
Марк Тулій Цицерон (106–43 до н. е.) використав «культуру»
в смислі обробки людського розуму через навчання й виховання.
У XVII–XIX ст. ним уже позначають удосконалення людських
якостей, протиставляючи cultura і natura, тобто те, що створено
людьми, протиставляється тому, що зростає саме собою,
виступає як природна даність. Сьогодні з поняттям культури
пов’язані великі складнощі, немає загальноприйнятого тлума+
чення цього поняття (у спеціальній літературі налічують
декілька сот різних визначень культури). Та що вже говорити
про наш час, коли ще Й. Г. Гердер наприкінці XVIII ст.
ремствував: «Нема нічого менш визначеного, ніж оце слово –
«культура», і нема нічого більш обманливого, ніж приклада
ти його до цілих віків і народів. Як мало культурних людей
у культурному народі! І в яких рисах слід вбачати куль
турність? І чи сприяє культура щастю людей?»
[37]
Вибираючи серед численних визначень поняття культури
більш придатне або ж наводячи власне після критичного аналізу
інших, слід враховувати його функціональну роль у цілісному
соціально+філософському знанні, звертати увагу на ті прогалини
в знанні про суспільство і людину, які не покриваються іншими
поняттями. Тоді можна, мабуть, погодитись з таким визна+
ченням: культура – це соціальна програма діяльності людей.
Цим визначенням, хоч і досить абстрактним, ми фіксуємо
принаймні те, що тварини, на відміну від людей, мають
в основному генетично успадковану програму поведінки. Якщо
ж ми хочемо репрезентувати «культуру» в змістовному плані,
тобто визначити її через перелік складових, то культура – це
сукупність цінностей, уявлень про світ і правил поведінки,
спільних для великих груп людей.
Культура, як програма діяльності, є специфічним інформа+
ційним кодом для передачі досвіду спілкування та суто
Філософія______________________________________________
455
людських проявів активності і виступає знаковою системою,
прозорою в усіх її смислах для членів конкретної соціальної
спільноти. Перші, найбільш архаїчні, форми соціального життя
ґрунтувались на наслідуванні зразків поведінки у такий спосіб,
коли досвід і навички старших копіювалися під час безпосе+
реднього спілкування. Від початку важливим і до того
ж наочним осередком кодової системи було людське тіло з його
позами, рухами, жестами й мімікою, з перебуванням у стадії
виробничої активності, відпочинку, ритуальної діяльності,
бойових походів і навіть сну. Все це можна було б умовно
назвати техніками тіла, під котрими французький соціальний
антрополог Марсель Мосс (1872–1950) розумів способи користу+
вання людей своїм тілом, які у різних культурних системах
і в різні часи відрізняються і їм спеціально навчаються, бо вони
не є даними від природи. [38]
М. Мосс запропонував декілька
підходів до класифікації технік тіла: розподіл їх за статевою
ознакою; мінливість технік тіла у відповідності з віком;
в залежності від продуктивності; за перебігом біографії людини
(від немовляти через дитинство, юність до стадії дорослості
і далі – старості).
Розвиток мови склав нову знакову систему кодування
культурних здобутків і їх наслідування. Розмовна мова слугу+
вала накопиченню й фіксації досвіду, знань, була засобом
комунікації людей для співробітництва у виробничій діяльності,
інтегрувала первісні колективи у деяку цілісність. Приблизно з
середини 2+го тисячоліття до н. е. було створене літерне письмо
(до цього довгий час для повідомлень використовувались
малюнки й різні знаки для складів), а алфавіт з’явився близько
800 р. до н. е. Письмо сприяло удосконаленню колективної
пам’яті, виключало небезпеку втрати добутих знань, сприяло
поширенню торгівлі, задовольняло потреби економічного
розвитку й державного управління. У середині XV ст. у Європі
з’явились друковані книжки. Хоч у Китаї друкарство було
винайдено ще XI ст., однак ці досягнення східного народу, як
і багато інших, довгий час не були відомі європейцям. Книго+
друкування значно прискорило розповсюдження знань, розвиток
науки, зробило більш ефективним навчання у закладах освіти.
Все це свідчить про прискорення інформаційного розвитку
людства аж до створення інформаційних систем на комп’ю+
терній базі. Нині інформаційні ресурси людства досягли
гігантських розмірів, а засоби збереження й передачі пові+
__________________________________________ О. М. Кривуля
456
домлень і знань скоро зможуть у планетарному масштабі
забезпечити доступність інформації майже кожному бажаючому.
До культури ми віднесемо не тільки програми діяльності
у вигляді системи функціонуючих знань, а й утілення знань
в артефакти (від лат. arte – штучний + factus – зроблений)
і наочну демонстрацію знань у вигляді навичок та вміння вести
виробничу діяльність. І тут перед нами відкривається культурна
еволюція людства від примітивних форм збирання готових
продуктів природи й полювання до аграрної культури і далі – до
сучасної науково+технічної культури. Культурними явищами
слід вважати також цінності, правила й норми, які в засвоєному
вигляді визначають напрямки й параметри діяльності індивідів.
З огляду на визначення культури соціальною програмою
діяльності людей можна дійти згоди й щодо смислу того, що
прийнято називати культурністю. Культурність виражає міру
засвоєння індивідом культури свого часу й своєї спільноти, про
що обов’язково має свідчити спрямованість його діяльності
й поведінки.
Щоб завершити з’ясування прийнятого нами змісту понят+
тя культури, слід згадати про одне споріднене з ним поняття.
У сучасній філософській літературі та в інших творах
гуманітарного ґатунку поряд з поняттям культури широко
вживається термін «цивілізація». У тому випадку, коли
цивілізація є синонімом культури, проблем немає. Але часто
терміну «цивілізація» надається дещо інший смисл і його слід
враховувати в нашій розмові про культуру аби розвести ці
поняття. Дослідники історії слів «цивілізація» й «культура»
[39]
стверджують, що вперше іменник цивілізація з’явився
у французькій мові в 1757 р., в англійській – у 1772 р., а з кінця
XVIII та з початку XIX ст. це слово вживається в багатьох
європейських мовах. У той час під ним розуміється певний стан
суспільного розвитку і терміном цивілізація сукупно позначають
все, що зроблено «руками й душами людей» (Франсуа Гізо,
французький історик, 1787–1874). Цивілізацію, зазвичай,
відносили до цілих народів, до великих епох, а культура
стосувалась чогось менш узагальненого. Протягом решти XIX
ст. більш уживаним стало поняття культури, воно охоплювало
собою всі масштаби створеного людьми. У XX ст. обидва
поняття стають однаково вживаними і часто синонімічними.
Нині ж складається тенденція до набуття цивілізацією спеціаль+
ного семантичного відтінку: цей термін скоріш відображає
Філософія______________________________________________
457
«технічну» сторону досягнень людства, успіхи у справі
зростання індустріальної могутності разом з усіма її складовими
(наука, інженерія, система освіти, заводи+гіганти, урбанізація,
системи зв’язку й транспорту тощо), хоч інколи несе в собі
й морально+правовий аспект (напр., у виразах «цивілізована
поведінка», «цивілізовані стосунки»). Хоч ця тенденція
й переважає, та час від часу поновлюються спроби співставити
«культуру» й «цивілізацію» чи то як аспекти, чи то як частини
одного або іншого. Напр.:
«Цивілізація є деяким функціональним
підрозділом культури. Якщо культура є всією системою смислів
людського буття, як ідеальних, так і упредметнених, то
цивілізація може розумітися як частина цієї системи, котра
пов’язана саме з предметним ресурсом культури. Світ упредмет+
нених і відповідно, напевно функціональних феноменів складає
предметне тіло культури, або цивілізацію». [40] Зважаючи на
давню традицію вбачати в культурі і цивілізації близькість, а то
навіть і спорідненість, є резон зберегти їх, особливо в зв’язку з
не менш давньою традицією розрізнення в єдиній культурі
культури матеріальної й духовної. Предметний світ, створений
людьми (артефакти), як носіями знань, умінь та навичок,
котрі дають змогу пристосовувати зовнішні явища й процеси
для задоволення власних матеріальних потреб, може бути
названий матеріальною культурою. Саме вона й характеризує
цивілізаційну сторону культури, складає те, що визначається
як цивілізація. Етичні, естетичні, релігійні тощо духовні
цінності теж здебільшого упредметнюються, але символічний
характер їх втілень краще включити до складу духовної куль+
тури. У випадках же, коли культуру й цивілізацію вживають
все ще як синоніми, то ми не бачимо тут іншого смислу, окрім
стилістичного урізноманітнення тексту.
Філософська рефлексія відносно культури має багату паліт+
ру проблем, якими спеціально переймається філософія культу$
ри. У вузах, де викладається курс культурології або курс історії
й теорії вітчизняної та світової культури, студенти більш
докладно знайомляться з філософськими аспектами культури.
Зазначимо тут, додатково до викладеного вище, лише деякі з них.
Довгий шлях подолання європоцентристського бачення
культури привів до розуміння культури людства як багато+
манітного явища, до переконання, що немає й не було на Землі
некультурних народів, просто різні народи світу мають свою,
притаманну їм культуру. Багатоманітність культури у етнічно+
__________________________________________ О. М. Кривуля
458
му й регіональному відношенні виявляється у таких її типах як
європейський та північноамериканський, далекосхідний, індійсь$
кий, арабо$мусульманський, тропічно$африканський, латино$
американський. Зберігає своє значення й поділ культур на
культуру Заходу і Сходу, які відрізняються особливостями
взаємовідносин індивіда й групи, відношенням до традицій
і новаторства тощо. У межах однієї національної культури також
можна вбачати відносно окремі форми. Напр., висока й народна
культура. До першої завжди відносили витончене мистецтво,
класичну музику, та й все те, що створювалось професіоналами
і споживалось так званою елітою. Народна культура була більш
укорінена в умови повсякденного буття простих людей, вони ж
були її творцями й споживачами: міфи, казки, пісні, прислів’я,
обряди. В сучасних умовах, коли надзвичайно розвилися засоби
масової інформації й комунікації, склалась так звана масова
культура, яка характеризується розмиванням кордонів між
високою й народною культурою, між регіональними та націо+
нальними культурами. З одного боку масова культура зробила
кращі культурні досягнення доступними для більшості людей,
але, з іншого боку, в умовах комерціоналізації й стандартизації
культурного виробництва вимоги ринку часто ведуть до
потурання низькому смаку публіки.
Багатоманітність культур можна проілюструвати також
багатством інших субкультур у межах однієї й тієї ж культури.
Субкультурами називають сукупність норм, цінностей та
зразків поведінки, які відрізняють ту чи іншу групу від більш
широкої спільноти. Це можуть бути регіональні, релігійні,
класові, вікові, етнічні субкультури.
Серед субкультур є й такі,
що знаходяться у конфлікті з пануючою культурою. Такі явища
називають контркультурою (напр., «богема» як стиль життя
певних груп художньої інтелігенції), а інколи деякі з них
і «катакомбною культурою».
[41]
Фіксація багатоманітності культур – це лише одна сторона їх
характеристики. З не меншою очевидністю можна переконатись
і в культурній єдності людства. Її можна відзначати у двох
напрямках. По+перше, в культурах різних народів і країн є певні
загальні риси, схожі елементи, які уможливлюють культурні
контакти і взаємодію. Такі елементи й риси часто називають
культурними універсаліями. Автори, котрі досліджують їх,
часто мають розбіжності щодо них. Одні вбачають ці універсалії
в категоріях, через які люди оцінюють, осмислюють і пережи+
Філософія______________________________________________
459
вають світ, зводять у цілісність всі явища дійсності (напр.,
«простір», «час», «причина», «добро», «красота», «віра»,
обов’язок», «свобода»). [42]
Інші до культурних універсалій відносять такі явища як
мистецтво, освіта, наукове дослідження, філософія тощо і при
цьому висувають такий критерій: універсалією може бути
назване тільки те, що в тій чи іншій формі властиве всім
суспільствам в усі часи.
[43] Американський дослідник проблем
культури Джордж Мьордок (1897–1985) виділив понад 60 куль+
турних універсалій, до яких відніс мову, виготовлення знарядь
праці, спільну працю, гостинність, релігійні обряди, освіту
й багато інших.
[44] Хоч вони за своїми конкретними формами
й варіюються у різних народів, але за функціональним змістом
є тотожними і це відкриває шлях до міжкультурних контактів
і взаєморозуміння.
По+друге, єдність культур і зростання ступеня універсаль+
ності культури людства як цілого забезпечується в наш час
розвитком економічних зв’язків, розвитком засобів масової
інформації й комунікації, універсальністю науки й техніки,
зростанням ролі вимог міжнародного права.
Література
До теми «Влада»
1. Баландьє Ж. Політична антропологія. – К.: Альтерпрес, 2002. – 252 с.
2. Бек У. Власть и ее оппоненты в эпоху глобализма. Новая всемирно+
политическая экономия. – М.: Прогресс+Традиция; Издательский
дом «Территория будущего», 2007. – 464 с.
3. Бурдьє П. Социология политики. – М.: Социо+Логос, 1993. – 335 с.
4. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.:
Основи, 1998. – 534 с.
5. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – 808 с.
6. Влада і насильство. Збірка наукових статей / за ред. Кривулі О.М. –
Х.: Ун+т внутр. справ, 1997. – 198 с.
7. Вятр Е. Социология политических отношений. – М.: Прогресс, 1979. –
462 с.
8. Канетти Э. Масса и власть. – М.: Ad Marginem, 1997. – 527 с.
9. Кожев А. Понятие власти. – М.: Праксис, 2006. – 192 с.
10. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради
України 28 червня 1996 року. – К., 1996.
11. Короткий оксфордський політичний словник. – К.: Видавництво
Соломії Павличко «Основи», 2005. – 790 с.
12. Луман Н. Власть. – М.: Праксис, 2001 – 256 с.
13. Манан П. Інтелектуальна історія лібералізму. – К.: Дух і літера,
2005. – 216 с.
__________________________________________ О. М. Кривуля
460
14. Пятигорский А. Что такое политическая философия: размышления
и соображения. Цикл лекций. – М.: Европа, 2007. – 152 с.
15. Рікер П. Навколо політики. – К.: Дух і літера, 1995. – 334 с.
16. Современный либерализм: Ролз, Бёрлин, Дворкин, Кимлика, Сэндел,
Тейлор, Уолдрон. – М.: Прогресс+Традиция, 1998. – 248 с.
17. Сучасна політична філософія. Антологія. – К.: Основи, 1998. – 575 с.
18. Фуко М. Наглядати й карати: Народження в’язниці. – К.: Основи,
1998. – 392 с.
19. Уолцер М. Компания критиков: Социальная критика и политические
пристрастия XX века. – М.: Идея+Пресс, Дом интеллектуальной
книги, 1999. – 360 с.
До теми «Норми»
1. Вригт Г. Х. фон. Нормы, истина и логика // Вригт Г. Х. фон. Логико+
философские исследования: Избр. труды. – М.: Прогресс, 1986. –
С. 290+410.
2. Дюркгайм Е. Самогубство. Соціологічне дослідження. — К.: Основи,
1998. – 519 с.
3. Мертон Р. К. Социальная структура и аномия // Социология преступ+
ности (Современные буржуазные теории). – М.: Прогресс, 1966. –
C. 299–313.
4. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. –
СПб.: Наука, 2000. – 379 с.
До теми «Мова»
1. Аналитическая философия: Становление и развитие (антология). –
М.: Дом интеллектуальной книги, Прогресс+Традиция, 1998. – 528 с.
2. Витгенштейн Л. Философские работы. Часть I. – М.: Гнозис, 1994. –
612 с.
3. Грязнов А. Ф. Феномен аналитической философии в западной культуре
XX столетия // Вопросы философии. – 1996. – №4. – С. 37–47.
4. Метафизические исследования. Выпуск 11. Язык. – СПб.: Алетея,
1999. – 362 с.
5. Моррис Ч. У. Основания теории знаков // Семиотика. – М.: Радуга,
1983. – С. 37–90.
6. Новое в зарубежной лингвистике. Вып.17. Теория речевых актов.
Сборник. – М.: Прогресс, 1986. – 423 c.
7. Остин Д. Три способа пролить чернила: Философские работы. – СПб.:
Алетейя, 2006. – 335 с.
8. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: Панорама сучасної науки. – К.:
Основи, 1998. – 669 с.
9. Соссюр, Фердинанд де. Труды по языкознанию. – М.: Прогресс, 1977. –
695 с.
10.
Философия, логика, язик. – М.: Прогресс, 1987. – 336 с.
До теми «Культура»
1. Антология исследований культуры. Т.1. Интерпретация культуры. –
СПб.: Университетская книга, 1997. – 728 с.
2. Библер В. С. От наукоучения – к логике культуры: Два философских
введения в двадцать первый век. – М., 1990. – 413 с.