Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

441

спираються соціальні очікування в часи руйнування звичної

схеми поведінки? Зважаючи на те, що такі часи можуть бути

вельми затяжними, питання «На що спиратись?» звучить для

кожної окремої людини далеко не риторично. Як здається,

в кризові періоди, в часи руйнації для виживання суспільства

особливого значення набуває консенсус відносно загально+

людських цінностей і норм, що випливають з них. Апробовані

історією загальнолюдські цінності дають індивідові опору для

оцінки вчинків, для формування ієрархії особистих ціннісних

уявлень, для вибору лінії поведінки у хаосі норм перехідної

доби. Однак перетворення загальнолюдських цінностей і норм у

справжню опору індивідуальної поведінки відбувається і довго,

і складно.

Наприклад. У суспільствах з давніми традиціями ліберальної

демократії багатство посідає одне з вищих місць на шкалі

цінностей і при цьому культурно заохочуються тільки законні

шляхи й засоби його досягнення. У часи ж «радянського

суспільства» багатство не мало такого позитивного ціннісного

навантаження, не існувало й ніяких інституційно окреслених

форм поведінки для досягнення багатства як мети. Відповідно

з цим негативна оцінка багатства асоціювалась з переконанням,

що багатство досягається виключно незаконним, злочинним

шляхом. Суспільство, яке прагне відійти від цього і має намір

стати на шлях ліберально+демократичних засад, у складні

трансформаційні часи ще містить протилежні ціннісні установки,

а саме: позитивну оцінку особистого багатства як мети

життєдіяльності зі збереженням громадської думки, що багатство

здобувається тільки незаконними засобами.

Або ще один приклад, тепер навколо проблеми індивідуа+

лізму й колективізму. Для ліберальної демократії характерним

є визнання абсолютної цінності людини, пріоритет свободи

й інтересів окремої особи по відношенню до суспільства. Однак

тут індивідуалізм не ототожнюється з егоїзмом і готовність

прийти на допомогу ближньому не скасовується індивідуалісти+

чною установкою. В офіційній же «радянській» системі цінностей

індивідуалізм негативно оцінювався, однозначно ототожнюючись

з егоїзмом, і навпаки – колективізм нерозривно поєднувався

з альтруїзмом. Відтак, у перехідний період є реальна загроза

формування такої внутрішньо суперечливої ціннісної установ+

ки, коли віднині реабілітований індивідуалізм як і раніше

ототожнюється з егоїзмом. Загальна небезпека внутрішньо

__________________________________________ О. М. Кривуля

442

суперечливих ціннісних установок полягає в тому, що вони

провокують поведінку, яка фактично відхиляється від загально+

людських цінностей і в той же час десь виправдовується

недозрілою громадською думкою як така лінія поведінки, що

немов цілком відповідає прогресу й потребі часу.

Суспільство, в якому девіантна поведінка охоплює значну

частину населення, може в певні періоди наближатись до стану

аномії

(від франц. anomie – беззаконня, безнормність). Згідно

з концепцією аномії, яку висунув уже згадуваний нами фран+

цузький соціолог Еміль Дюркгейм, це такий стан суспільства,

коли значна частина його членів негативно або байдуже

ставиться до норм, що звернені до них. «У момент суспільної

дезорганізації, – писав Дюркгейм, – буде вона відбуватись

через хворобливу кризу, або, навпаки, у період сприятливих,

але занадто раптових соціальних перетворень – суспільство

тимчасово постає нездатним виявляти необхідний вплив на

людину... Загальний стан дезорганізації, або аномії, поси

люється тим фактом, що пристрасті менш за все

підкорюються дисципліні саме в той момент, коли це

найбільш потрібно». [20]

У вченні Дюркгейма про механічну

й органічну солідарність суспільства аномія пов’язується

з періодом переходу людства від традиційного до сучасного

промислового суспільства. Попереднє суспільство виробило

відповідну собі систему моральних норм, яка не спрацьовує

в індустріальну епоху, а вироблення адекватних моральних

норм помітно відстає від темпів прогресу. Вихід зі стану аномії

Дюркгейм вбачав у пришвидшенні переходу до органічної

солідарності людей через такі форми взаємного спілкування

й діяльності, які найближчі до індивідів і здатні їх інтегрувати

в нову колективність. Це не сім’я, оскільки чим далі, тим

зменшується її економічна функція, це й не держава, бо вона

надто віддалена від індивіда, і не релігія, що нині набуває

абстрактного і інтелектуального вигляду. Дюркгейм покла+

дається на провідну роль професійних груп, або корпорацій, які

є єдиними суспільними групами, що можуть відтворити

колективність на новій технічній основі. Залишимо історії ці

конкретні думки великого французького соціолога, відзначимо

для себе тільки загальну корисність ідеї про такі періоди, коли

криза старої системи норм і забарність складання нової надовго

дезорієнтує людей, накладає печатку мовчазного трагізму

й терплячості на людей з високим сумлінням і легко розв’язує

Філософія______________________________________________

443

питання про муки совісті у людей, які ніколи й не знали інших

способів дотримування норм ніж відчуття страху чи догідливої

холопської покори.

Зупинимось нарешті на деяких теоретичних можливостях,

які несе в собі звернення філософії до нормативної тематики.

Відомий уже нам американський вчений Т. Парсонс, послідовно

розгортаючи свою загальну соціальну теорію, аналізує структуру

соціальних систем і застосовує чотири типи незалежних змінних:

цінності, норми, колективи й ролі. [21] Головна функція норм –

інтеграція соціальних систем, хоч норми, як ми говорили раніше,

мають і інші функції (наприклад, регулятивну). Нормативний

аспект системи Парсонс, згідно з Вебером, називає легітимним

порядком і включає сюди як право, так і мораль, пов’язуючи їх.

Скажімо, якщо правові системи будуються на основі конститу+

ційних положень, то в основу конституції покладаються ті

загальні моральні цінності й норми, відносно яких громадяни

мають згоду. Отже інтеграція, згуртованість суспільства тим

вища, чим більш легітимною є нормативна система. Але як

людям досягти бажаної легітимності? Вочевидь, це питання має

таку життєву важливість для сучасних суспільств і таку

теоретичну силу, що його особливо варто обговорювати.

Зовні норми виглядають як певні висловлювання. Люди

оцінюють висловлювання з самих різних точок зору: зважають

на їх експресивну силу, емоційну забарвленість, взвємоузгодже+

ність елементів одного висловлювання і взвємоузгодженість ряду

висловлювань між собою тощо. Важливою характеристикою

багатьох висловлювань є їх істинність. Однак, як підкреслює

відомий фінський логік і філософ Георг Хенрик фон Врігт серед

філософів поширена думка, згідно якої «норми не мають

істиннісного значення, не можуть бути ані істинними, ані

хибними».

[22] Якщо це так, а, напевно, воно так і є, то нема

підстав стверджувати, що серед системи нормативних висловлю+

вань можна віднайти деяке вихідне первісно істинне і з нього

дедуктивно вивести всі інші норми, які будуть всіма визнаватись

за законами розуму. Годі наївно сподіватись, що люди, навіть

якби норми й мали істиннісний вимір, взяли б на озброєння їх

приписи для своїх вчинків, як це вони роблять стосовно

технологічних вимог і правил безпеки. Цього було б замало.

Тому для основних моральних вимог, що лежать у підвалинах

нормативної системи суспільства, є інші, неістиннісні характе+

ристики, однак такі, що дають людям можливість їх визнавати,

__________________________________________ О. М. Кривуля

444

і такі механізми й шляхи, які ведуть до легітимізації системи

норм. Для з’ясування цього питання ще раз звернемось до

міркувань Ю. Габермаса. [23]

Всі осмислені висловлювання орієнтовані на сприйняття

людей і містять в собі претензію на значимість (відносно

істинності, нормативної правильності, правдивості), яку оці+

нюють інтерпретатори, тобто ті, до кого звернені висловлю+

вання. «Інтерпретатори, – вказує Габермас, – розуміють

значення тексту лише до тої міри, до якої їм вдається

збагнути, чому автор мав право висловлювати (в якості

істинних) певні твердження, визнавати (в якості правиль

них) певні цінності й норми, виражати (в якості правдивих)

певні переживання, або приписувати їх іншим».

[24] Оскільки

у нас ідеться про норми, і перш за все про моральні норми, то

стосовно них ми можемо говорити про значимість нормативних

висловлювань з позиції їх правильності (тут правильно значить

добре в моральному смислі, наприклад, у вислові «Збрехати

комусь за таких+то обставин було б правильно»). Щоб примінити

критерій правильності до нормативних висловлювань, ми повин+

ні вдатися до спроб віднайти деякі загальні, універсальні

(прийнятні для всіх учасників моральних стосунків) підвалини

правильності. Хоч у повсякденному житті люди вважають себе

здатними відрізнити правильні норми й приписи від неправиль+

них, філософи з давніх часів вдавалися до спроб віднайти

граничні підстави правильності загальних моральних суджень.

Це були або властиві людській природі моральні почуття, або, як

у Канта, закон практичного розуму. Критика таких підходів

в історії філософії йшла в тому напрямку, що їх автори не

враховували соціальний та історичний фактори, прагнули чисто

умоглядно, з суб’єктивістських позицій обґрунтувати деякий

абстрактний (а тому й утопічний) нормативний порядок або

виправдати реально існуючий.

Габермас вважає, що утвердження норм і утворення деякої

віри людей у їх легітимність може спиратись як на переконання,

так і на санкції, або на переплетенні загрози зброєю і обіцянок

матеріальних благ. Однак у сучасних суспільствах такими

засобами не вдасться надовго забезпечити легітимність. Не

можна сьогодні сподіватись і на те, що достатньо зверху, просто

явочним порядком ввести норми в дію і після цього очікувати

від громадян їх безумовного шанування. Стосовно сьогоднішніх

суспільств можна сказати: якщо нема справжньої легітимності,

Філософія______________________________________________

445

нема й лояльності мас. Згідно «етики дискурсу», яку розвиває

Габермас, «та чи інша норма тільки в тому випадку може

претендувати на значимість, якщо всі, кого вона сто

сується досягають (або могли б досягти) згоди в тім, що ця

норма має силу».

[25] Потрібен не гіпотетичний, не уявний чи

умовний дискурс, а таке реальне й широке обговорення всіх

зацікавлених у нормі учасників, щоб у підсумку вона виявилась

до рівної міри гарною для кожного з тих, кого торкається,

і лише тоді вона може вважатись виправданою. Ми не будемо

тут говорити про всі умови й принципи реального етичного

дискурсу, у німецького філософа з цього приводу наведено

достатньо аргументів і детально продуманих шляхів, з якими

кожний може ознайомитись. Важливо підкреслити головний

здобуток: в сучасних умовах у суспільстві можна досягти

справжньої легітимності нормативного порядку і він буде ґрунту+

ватись на виправданості не тільки базових норм, а й усього

нормативного ладу, що з них випливає.

5.3. Мова

Своє ставлення до світу, до інших людей кожен здійснює не

лише практично, а й висловлює, тобто виражає мовними

засобами. Та мова й сама постає перед нами як справжній і дуже

значущий світ, вона безпосередньо пов’язана з повсякденним

життям, вживається у буденному і діловому спілкуванні,

«звучить» у нашій свідомості під час мовчазного міркування.

Для кожного з людей мова є ще й дійсність, з якою слід

поводитись з повагою, врахувати її правила, вимоги. Мова

сприяє узагальненню й передачі досвіду груп, поколінь, народу.

Завдячуючи мові, ми залучаємось до соціально+історичного

досвіду людства, отримуємо через неї певні схеми підходу до

світу, засвоюємо засоби упорядкування знань.

Найбільш широкі відомості про мову можна отримати

з курсів мовознавства (лінгвістики), і тут філософія, як і в інших

випадках, не претендує на підміну собою спеціальних наук.

Однак мовна тематика здавна входила у коло філософських

інтересів і багато хто з філософів доклав значних зусиль

у розвиток мовознавства, починаючи, наприклад, з давньогрець+

кого софіста Протагора, який першим почав звертати увагу на

час дії у висловлюваннях і відкрив дієслово. Мова органічно

війшла до сфери досліджень новоєвропейських філософів разом

з переміщенням їх інтересів у бік гносеології (так званий

__________________________________________ О. М. Кривуля

446

«епістемологічний поворот»). Визначаючи велику роль мови

у пізнанні, філософи ще з XVII ст. звернули увагу на труднощі,

пов’язані з неправильним застосуванням слів («ідоли площі»

у Ф. Бекона), на характеристику слова як знака (Т. Гоббс), на

утворення понять (Д. Локк), на роль слова в теорії абстракцій

(Д. Юм). Та справжній «лінгвістичний поворот» відбувся

у філософії в XX ст. Оцінюючи його значення, американський

філософ Ричард Рорті (1931–2007) вказував: «Картина

античної й середньовічної філософії, що займалась речами,

картина філософії з XVII по XIX ст., що займалась ідеями,

і картина сучасної філософії, що займається словами, цілком

правдоподібна».

[26]

Першою вказаний поворот зробила аналітична філософія,

котра є домінуючою у англомовній філософії XX ст. і перш за

все після другої світової війни [27], хоч корені традиції

аналітичного стилю філософування губляться у давнині. Суть

цього стилю полягає в особливій увазі до аналітичного методу

з метою пошуку можливостей перетворення філософського

знання в достатньо аргументоване, а значить «строге», у поси+

леній пильності до проблеми «значення» і в переведенні основних

філософських проблем в область мови. «Чим відрізняється

аналітична філософія у своїх розмаїтих аспектах від інших

філософських течій?» – ставить питання британський філософ

Майкл Дамміт (1925 р. н.) і відповідає: «Поперше, перекона

ністю в тому, що філософський аналіз мови може привести

до філософського прояснення думки, а, подруге, перекона

ністю в тому, що це єдиний спосіб досягти глобального

прояснення». [28]

Зважаючи на пріоритетну увагу до мови, аналітична

філософія об’єднується з більш загальним філософсько+лінгві+

стичним рухом, який можна назвати філософією мови. У виданій

на Заході антології з філософії мови [29], де зібрані твори

найвідоміших нині філософів, логіків та лінгвістів, зокрема

говориться, що філософи розрізнюють три області вивчення мови,

до яких вони й схиляються залежно від своїх наукових переваг:

синтаксис, семантика, прагматика.

Синтаксис – це дослідження

Вказаний поділ на три області вивчення мови бере початок у ідеях

американського філософа Чарльза Морріса (1901+1979), який, створюючи в 30+ті

роки семіотику як загальну науку про знакові системи (мова є одною з таких

систем), виділив три семіотичні виміри: синтаксис, семантику й прагматику.

Синтаксис вивчає відношення знаків між собою, семантика – відношення знака

з означуваним, прагматика – відношення знака з його інтерпретатором. [30]

Філософія______________________________________________

447

правил, які в суто формальних термінах описують гарно сфор+

моване речення. Тут в описах ще спеціально не вживається понят+

тя «значення», аби показати, що собою уявляє граматичне рече+

ння з точки зору значення. Семантика є дослідженням значень

слів і речень, вона прагне пояснити що є так званим «значущим

виразом», тобто таким, що має якесь значення. Прагматика

є дослідженням того, що роблять з мовою ті, хто нею корис+

тується, оскільки вони часто не просто говорять, а, мовно опосе+

редковуючись, щось обіцяють, з кимсь одружуються, когось

звинувачують або ображають, перед кимсь вибачаються тощо.

У розвитку сучасної філософії мови виділяють три етапи.

Був час, коли філософи займались переважно синтаксисом,

вважаючи його єдино виправданим вивченням мови. Цей період

продовжувався приблизно з 1921 року, часу публікації праці

австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889–1951)

«Логіко+філософський трактат», до 1935 року, часу виходу

праці польсько+американського логіка й математика Альфреда

Тарського (1902–1983) «Поняття істини у формалізованих

мовах». Нині більшість філософів вже не цікавиться синтаксисом

і роботу навколо нього залишили лінгвістам. Друга генерація

філософів більше схилялась до прагматичного аспекту мови,

а третя – до семантичного. До перших слід віднести представ+

ників неопозитивізму часів Віденського гуртка (кінець 20+х –

середина 30+х років), які надавали перевагу логіці і менше

переймались проблемами природної мови людей; до других –

філософів Оксфордської школи, що склалась у Великобританії

після 1951 року і приділяла увагу повсякденній мові; третіх

найкраще представляє американський філософ і логік Віллард

ван Орман Куайн (1908–2000), головний період творчості якого

припадає на 50+80 роки.

Філософія мови, як і аналітична філософія в цілому, не

може не взаємодіяти з іншими сучасними течіями, якими

порушуються проблеми свідомості, розуміння, природи заблуд+

жень, ролі мови в культурі. Серед них такі течії як

герменевтика, структуралізм і постмодернізм, психоаналіз,

прагматизм та інші. Багату історію мають і взаємовідносини

філософії мови, лінгвістики і логіки. Зважаючи на масштаб, у

якому ми тут розглядаємо мову, у подальшому зупинимось

лише на творчих досягненнях трьох учених, котрі, на наш

погляд, зробили найбільш значний внесок у вивчення мови та у

філософське бачення її ролі.

__________________________________________ О. М. Кривуля

448

Першим слід назвати швейцарського лінгвіста Фердинана

де Сосюра. У «Курсі загальної лінгвістики» [31], якого вперше

було видано у 1916 році за записами студентів, Ф. де Сосюром

було висловлено ряд кардинальних ідей, що буквально

реформували всі попередні підходи до мови і без яких не могла

б відбутися й сучасна філософія мови.

Спочатку Сосюр довів необхідність розрізнення мови й мов$

лення, виходячи з того, що у мовленнєвій діяльності є дві

сторони: індивідуальна й соціальна; перша представлена

мовленням, друга – мовою; саме так, бо виконання мовленнєвого

акту ніколи не здійснюється колективом, а завжди індиві+

дуально, і тому воно й може бути названо мовленням. Водночас

мова не є діяльністю того, хто говорить, а є готовим соціальним

продуктом, сукупністю необхідних умовностей, які прийняті

спільнотою для забезпечення реалізації здатності до мовленнєвої

діяльності, котра є у кожного носія мови. Мовну систему по

відношенню до індивідуального мовлення можна порівняти

з симфонією, реальність якої не залежить від способу її вико+

нання; помилки, які можуть допустити музиканти+виконавці, аж

ніяк не шкодять цій реальності. Однак розведення мови

й мовлення не абсолютне, їх існування взаємно обумовлене: мова

необхідна, аби мовлення було зрозумілим і тим самим

ефективним, а мовлення в свою чергу необхідне для того, щоб

мова склалась, тому факт мовлення історично завжди передує

мові. Встановивши взаємозалежність між мовою й мовленням,

Сосюр підсумовує, що мова є одночасно і знаряддя, і продукт

мовлення.

Далі він формулює ще одне важливе положення: мова

є системою знаків, що виражають поняття. Якщо уявити собі

науку, яка вивчала б життя знаків у житті суспільства, то її

можна було б назвати семіологією (від грець. σήμείον – знак), тоді

лінгвістика була б частиною цієї загальної науки. Мовний знак

пов’язує не річ та її назву, а поняття та акустичний образ, які

Сосюр ще відповідно називає – означуване (поняття) і означу$

вальне (акустичний образ). Отже мовним знаком він вважає

єдність означуваного й означувального. На базі цих засновків

Сосюр формулює два принципи – довільності знака й лінійного

характеру означувального. Мовний знак є довільним, але це не

свідчить про те, немов означувальне може вільно обиратись

суб’єктом мовлення, а свідчить лише про те, що акустичний

образ є довільним відносно означуваного, з яким у нього немає

Філософія______________________________________________

449

ніякого природного зв’язку. Принцип довільності дає змогу

уточнити відмінності термінів «знак» і «символ». Символ

характеризується тим, що він не завжди до кінця довільний,

у ньому є залишок природного зв’язку між означуваним і озна+

чувальним. Наприклад, терези як символ справедливості не

можна довільно замінити аби чим. Суть другого принципу Сосюр

викладає так. Означувальне, будучи за своєю природою таким,

що сприймається на слух, розгортається тільки в часі і характе+

ризується двома ознаками: а) воно має протяжність; б) ця

протяжність має один вимір – це лінія (звідси вихід на письмо).

Оскільки слова органічно вписані в мовну систему, то вони

мають не тільки значення, а й значимість, яка залежить від

словесного оточення. «Входячи до складу системи, слово наді

лене не тільки значенням, а ще й головним чином значи

містю, а це дещо зовсім інше», – зауважує Ф. де Сосюр.

[32]

Життя мови у часі Сосюр визначає через другу дихотомію

яку він назвав синхронія і діахронія. У лінгвістиці ці терміни

означають – співіснування мовних явищ в одну епоху (синхронія)

і історичну послідовність розвитку мовних явищ (діахронія).

Обидві дихотомії Сосюр зображує так:

Звідси йде розділення лінгвістики на дві частини – синхро+

нічну й діахронічну. Перша виявляє принципи, що лежать

у основі мови як системного утворення, а друга вивчає

відносини між елементами мови у їх русі в часі.

Важливими є положення Сосюра про зв’язок мови й мислен+

ня. «Мову, – говорить він, – можна порівняти з аркушем папе

ру. Думка – це її лицева сторона, а звук – зворотна; не можна

розрізати лицеву сторону, не розрізавши й зворотну. Так

Термін «дихотомія» походить з давньогрецької і значить послідовний поділ

чогось цілого на дві частини, а за тим кожної частини знову на дві і т. д. Перша

дихотомія стосувалась поділу мовленнєвої діяльності на мову й мовлення.

__________________________________________ О. М. Кривуля

450

і в мові не можна відокремити ні думку від звуку, ні звук від

думки; цього можна досягти лише шляхом абстракції».

[33]

Десь з середини ХХ ст. основні ідеї Ф. де Сосюра віднайшли

свій час. Вони були ґрунтовно проінтерпретовані представниками

структуралізму і пристосовані до вивчення багатьох культурних

феноменів у міфології, літературознавстві, етнології, соціології

тощо. Для цього треба було розширити сферу застосування

понять «мова»//«мовлення», «означуване»//«означувальне»,

«значимість» та інших поза межі власне мовних явищ, або,

навпаки, тлумачити «позамовні» відношення як «мовні».

Австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна нині нази+

вають одним із найбільш значних, оригінальних та глибоких

мислителів, нечисленні, але багаті думками, твори якого дуже

вплинули на філософію другої половини XX століття. До

мовних проблем він ішов не від лінгвістики, як Ф. де Сосюр,

а філософським шляхом, міркуючи приблизно так. Усі наші

знання про світ і своє відношення до світу ми виражаємо мовою.

Можна припустити, що є однозначна відповідність між станом

дійсності і якоюсь формою його вираження в мові. Тоді слід

з’ясувати правила, за якими будуються осмисленні речення,

тобто такі, що відповідають дійсному стану речей. Філософ

може логічними засобами немов просвітити мову і виділити

в ній те, що несе в собі відповідність висловлювання й дійсності,

і те, в чому такої прозорої відповідності нема. Уже в передмові

до своєї першої книги «Логіко+філософський трактат» Вітген+

штейн вказує: «Те, що взагалі може бути сказано, може бути

сказано ясно, про те ж, про що сказати неможливо, про те

слід мовчати».

[34]

Спочатку Вітгенштейн більше зосередився

на першій частині цього висновку і досліджував умови логіч+

ного прояснення думки, вважаючи, що якраз у цьому полягає

завдання філософії, і речення, як результат такої роботи,

«показує логічну форму дійсності». У наступному своєму творі

«Філософські дослідження» Вітгенштейн звертає увагу на те,

що уявлення про відповідність правильного речення й дійсності

надто ідеалізовані. Насправді має місце обмеженість нашої

здатності здобути ясність виразу і тим самим перенести його на

дійсність. Ця обмеженість випливає з набагато складнішої при+

роди мови і різноманітних практик її використання. В той же

час автор не відмовляється від дослідження мови, бо границя

можливості вираження думки може бути проведена тільки

у мові. На цьому етапі він вбачав завдання філософії у визначенні