Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини

Подождите немного. Документ загружается.

Яковича у 1669 р. змінив Юсько Отрок. Наступного року сотником

став Демко Випреск, а потім — Юсько Котляренко. Василь Кот

ляренко сотникував у 1671 р., а Юсько Отрок наступного 1672 р.

У цьому ж році знову став сотником Юсько Котляренко.

У Миргороді за цей період було два полковники: Григорій Глад

кий і Михайло Кияшко, два писарі: Макар Морокевський і Олек

сандр Нестеренко, відомі три полкові осавули: Острогка, Дорош

Чорниш, Петро Логвиченко. Полкову сотню очолював Василь Коз

ленко. У Білоцерківці сотникували Сингир і Роман Левченко,

у Яреськах — Лесько Хвостик. Гетьман особливу увагу у полку

приділяв родині Постоленків, намагаючись привернути на свій

бік старого колишнього полковника Дем’яна Постоленка, надавши

йому як значному військовому товаришу 22 січня 1672 р. підтвер

джуючий універсал на с. Савинці.

Після усунення колишній гетьман Ігнатович був засланий ра

зом з дружиною, донькою, синами, племінником (у Єнисейський

повіт в Селегінський острог), братом (у Красноярський повіт),

радником — полковником ніжинським Матвієм Гвинтовкою з дру

жиною Іриною, синами Євдокимом і Федором (у Якутський повіт),

генеральним осавулом Павлом Грибовичем [747, 324] (до Томсь

кого повіту).

За гетьманування Ігнатовича відомі 240 старшини з 213 родин

(3 Ігнатовичі, Раковичі, Жили, Марченки, Мартиновичі, 2 Соло

нини, Силичі, Рубці, Рубани, Павловичі, Олещенки, БутиНесте

ренки, Мокрієвичі, Лисенки, Левченки, Котляренки, Заборовсь

кі, Забіли, Жученки, Домонтовичі, Дворецькі, Рославці).

Із 213 родин вдалося чітко ідентифікувати за прізвищами 188.

Зберегли уряди 63 родини (33,5%), повернули 28 (14,9%), нові —

97 (51,6%), втратили уряд 83. Серед родин, які повернули свій

вплив за гетьмана Ігнатовича, слід відзначити Бутів, Тризн, Третя

ків, Силичів, Себастьяновичів, Панкевичів, Підтеребів, Золотарен

ків, які репрезентували переможених Брюховецьким і репресо

ваних старшин. Разом з Брюховецьким втратили важелі впливу

і зійшли з політичної арени Пісоцькі, Постоленки, Обіди, Незамаї,

Мозирі, Маковії, Корсунці, Корнелевичі, Животовські, Витязенки,

Сохи, Холоди, Цесарські, Шамрицькі, ШимониШимановські, Яр

молаєнки та інші. Вперше за Ігнатовича на старшинських урядах

зустрічаємо Берл, Биховців, Болдаковських, Борковських, Боро

ховичів, Браїлко, Голубів, Жил, Засядьок, Кияшок, Новаковичів,

Парпурів, Раковичів, Судієнків, Товстолісів, Трощинських, Хи

мичів, Черняків, Шираїв та інших.

221

Козацька еліта Гетьманщини

РОЗДІЛ 5

КОЗАЦЬКА СТАРШИНА

В УМОВАХ СУСПІЛЬНОПОЛІТИЧНОЇ

СТАБІЛІЗАЦІЇ ГЕТЬМАНЩИНИ

(1676–1708 РР.)

5.1. Старшина гетьманату Івана Самойловича

Священик містечка Ходоркова на Сквирщині Самійло перей

шов на парафію до містечка Красний Колядин Прилуцького полку

на Лівобережжі [1243, 477]. Разом з ним був і син Іван, який став

сотенним писарем у місцевій сотні. Шлюб з Марією Голуб відбув

ся до переходу на Лівобережжя. Достовірних даних про те, коли

її батько Іван Григорович Голуб (Багатий) перейшов у Красний

Колядин з Правобережжя, чи був місцевим жителем, не маємо.

Проте, вже у 1654 р. він був у Красному Колядині, а дещо пізніше

переселився до Кролевця [1240, 296]. Один із його синів був одруже

ний з N Іванівною Забілою, онукою генерального обозного. Пос

воячення Самойловичів з Забілами, безумовно, мало першочер

гове значення в кар’єрі Івана Самойловича. Родинним зв’язкам

з Забілами та генеральному писареві Степану Гречаному (є якісь

натяки на родинні зв’язки Гречаних і впливових у Прилуцькому

полку Горленків) слід завдячувати у отриманні сотницького прав

ління у Веприку, який належав до столичного лівобережного пол

ку — Гадяцького. Взаємини генерального писаря Степана Гречано

го і Самойловича потребують додаткового дослідження. Вважається,

що кар’єру Самойловича спротегував Гречаний.

За гетьмана Брюховецького Самойлович повернувся у Прилуць

кий полк, ставши наказним полковником, а, відповідно, тоді вже

мав бути сотником красноколядинським. Полковникував тоді Фе

дір Терещенко або вже Дмитро Чернявський. Нам невідовий жо

ден із полкових старшин прилуцьких того часу. В.Модзалевсь

кий приводить архівні свідчення, що Самойлович був посланцем

Брюховецького до Москви до д’яка приказу Таємних справ Демен

тія Башмакова з «язиками», за що отримав нагороду — пару со

болів вартістю п’ять карбованців [1243, 477].

У 1665 р. він очолив охочий козацький полк, який був посла

ний під Смоленськ [1243, 477]. Після цієї операції повернувся

222

В.В. Кривошея

в Україну, проте не у рідний Прилуцький полк, а переходить до

Чернігівського на посаду вже не сотника, а полкового старшини:

спочатку осавула, а потім судді. На цих урядах іноді виконував

функцію наказного полковника. Три роки працював під началом

полковника Дем’яна Ігнатовича. Мабуть, проявив себе вірною йому

людиною, бо коли останній у січні 1668 р. став генеральним оса

вулом, то полковницький пірнач перейшов до рук Самойловича.

У полку співпрацював з обозним Савою Посудевським, суддею Мар

ком Артемовичем, писарем Леонтієм Полуботком, разом з якими

піднявся на боротьбу проти російських воєвод.

Після загибелі Брюховецького і відступу військ Дорошенка

з прибічниками наказного гетьмана Ігнатовича отримав царське

прощення. Проте полк очолював недовго, і вже через рік став ге

неральним суддею, а його місце зайняв Іван Лисенко.

Крім Івана Самойловича, документи донесли нам імена ще трь

ох його братів: Василя, Мартина, Тимоша. Всі три були священи

ками: Василь у Лебедині, Тиміш (? — ран.1687) і Мартин (? —

1687 — ?) — у Ромнах, при чому двоє останніх були і протопопа

ми. Мартину братгетьман надав с. Оксютинці Роменської сотні

[1243, 477].

У подружжя Івана і Марії Самойловичів було троє синів і дві

доньки [1243, 477]. Старший Семен народився приблизно 1660 р.

У такому разі і шлюб слід віднести близько 1659 р. Другого сина на

звали Григорієм, а третього — Яковом, доньок — Параскою і Нас

тасією. Пізніше брата дружини Костянтина Голуба, свого швагра,

Самойлович спротегував на уряд генерального бунчужного.

Після перевороту 1672 р. для впевненості забрав цар до свого

двору синів гетьмана Семена і Григорія. З 1675 р. у Москві тримали

по черзі вже по одному сину. У березні 1677 р. з Сибіру до Москви

повернувся брат гетьмана Петра Дорошенка Григорій, отримав

царський дозвіл «ходити за караулом» і переселився ближче до

«двору» Семена Самойловича. Яків Самойлович був у Москві без

відлучно два роки (1676–1678.11.), у грудні 1678 р. відпущений

був і Григорій Самойлович. 1681 року Семен і Григорій знаходились

вже у Батурині, а у Москві залишався Яків [1243, 478]. У 1680 р.

20річний Семен Самойлович одружується з п’ятнадцятирічною

донькою Федора Сулими Марією [1243, 478].

1672 р. претендентами на обрання гетьманом були Іван Самой

лович, Костянтин Солонина, Карпо Мокрієвич, Родіон Думитраш

ка. Не зовсім зрозуміло, чому групу Самойловича підтримував

223

Козацька еліта Гетьманщини

родич Ігнатовичів Іван Домонтович, який після перевороту не втра

тив уряду судді генерального. Він вимагав зачекати ради з обрання

гетьмана до царського указу. На цьому підгрунті у нього виник

конфлікт з писарем Мокрієвичем. Останній розпочав «бранитца,

что он не приговариваетъ Гетмана выбирать до Указу великого

Государя. И судія Іван Домонтовъ Карпу писареві говорил: тебе

де напрасно Карпъ в Гетманы хотеть, полно де и того что мы и за те

свои дела… — з головою недостоин де ты і в писарехъ быть за свои

дела. И писарь де Карп за те слова судье Івану Домонтову выдрал

половину бороды; и обозной де хотел на писаря справу дать, да

вступили за писарися Дмитрашко да Солонина и то де дело так

покинули» [1273, 49].

Увесь час гетьманування Самойловича уряд обозництва тримав

дід його дружини Петро Забіла, на судівстві Домонтовича змінив

Михайло Вуяхевич, який повернувся з сибірського заслання. Уряд

генерального писаря зайняв і тримав десять років писар Генераль

ного Військового Суду Сава Прокопович (? — 1650 — бл. 1701.01.).

Є згадка про його попереднє сотникування у Воронежі (1669) у Ні

жинському полку, потім — писарство полкове переяславське (1671).

Рід Савичів тримав уряд генерального писаря 31 рік (1672–1687),

(1709–1725).

За 15 років генеральними осавулами були шість старшин: Іван

Лисенко, Лесько Черняк, Леонтій Полуботок, Павло Грибович, Іван

Мазепа, Михайло Миклашевський [650, 7], хорунжими — троє:

Григорій КоровкаВольський, Степан Забіла [552, 1], Михайло

Миклашевський [1124, 243] і двоє бунчужних — Леонтій Полубо

ток і Костянтин Голуб. Генеральні установи очолювали Василь Ко

чубей (писар ГВС і реєнт ГВК [730, 19]), Андрій Васильович (писар

ГВС), Степан Соломаха (осавул ГВА), Андрій Криницький (хо

рунжий ГВА). Думитрашко отримав на відкуп індуктивний збір

в Гетьманщині [179, 1]. Як бачимо, генеральні уряди за Самойло

вича посідали 13 старшин з 11 родин (Забіли і Миклашевські мали

по два представники). При цьому враховувалося, що «обирая геть

мана в раде...приговор имели...даби начальних людей не перехрес

тов и ляхов, от которых нам разоренье чинитца», — згадував де

що пізніше один із полковників.

Впадає у вічі тісний зв’язок Самойловича з Лисенком. Останній

змінив попередника спочатку на полковництві, а потім на уряді

генерального старшини. Активно підтримував Самойловича Леон

тій Полуботко, який ще за його полковництва був писарем полко

224

В.В. Кривошея

вим чернігівським, під час самого перевороту відіграв не останню

роль, очолюючи полкову сотню Чернігівську. В нагороду після

перевороту отримав посаду генерального бунчужного. Надалі як

випробувана і вірна людина був посланий очолити опозиційний

Переяславський полк.

Л.Окіншевич систематизував факти діяльності Леонтія По

луботка на посаді генерального бунчужного, а саме: в листопаді

1673 р. займався врегулюванням взаємин архімандрита Михайла

Лежайського і жителів сіл Дехтярівки, Кудлаївки, Ігнатівки [1273,

223]. В цьому ж місяці до гетьманської столиці хотів заїхати із Січі

колишній генеральний осавул Павло Грибович, який втік з сибірсь

кого заслання на Запоріжжя, але через те, що на Січі був мор, його

тримали під Батурином в карантині, і гетьман направив до нього

Полуботка розпитати, як йому вдалося втекти з Сибіру [1273, 225;

711, 335–336]. В лютому наступного року був делегований гетьма

ном прийняти присягу в генерального осавула дорошенківської

армії Якова Лизогуба, який перейшов на бік Самойловича [1273,

225; 711, 374]. Приїзд до Москви 26 лютого 1676 р. великої укра

їнської делегації, очолюваної Полуботком [1273, 222; 717, 490],

в серпні цього ж року він був посланцем до князя Ромодановського

з інформацією від гетьмана про готовність до походу [1273, 222;

717, 720]. В жовтні 1676 р. гетьман наказав йому взяти на допит

і під арешт в Переяслав, де він знаходився, стародубського полков

ника Петра Рославця [1273, 224; 717, 728]. В січні 1677 р. на ду

ховному суді ніжинського протопопа Семена Адамовича виступав

як представник від гетьмана, звинувачуючи протопопа, і за відмови

останнього прийняти постриг, «повелением господина бунчучного

посажен в тесное узилище» [1273, 224; 715, 62]. Через 4 місяці де

легований до Курська для переговорів з Ромодановським [1273,

222; 708, 141]. Під час чигиринського походу 1678 р. організовував

переправу полків через Дніпро, гетьман «послав генерального оса

вула Леонтія Полуботка… вислати в Чигирин піхотного полков

ника Дмитра з серденятами і Гадяцького з полком його» [1273,

196; 708, 549]. Пізніше Полуботок став генеральним осавулом.

Син соратника Кривоноса [1357, 155], очевидно, козака чи сот

ника лисянського Якова Іван (Івашко) Лисняченко (Лисенко) (? —

1629–1696 — ран. 1699.10.) службу розпочав козаком сотні Ли

сянської Корсунського полку (1649). Одружився з донькою сотни

ка Ясногородської сотні Київського полку Гафією Трохимівною

Підтереб (? — 1665–1725 — ?). Потрапив на Запоріжжя. Підтримав

225

Козацька еліта Гетьманщини

Брюховецького і від останнього став полковником (очевидно, запо

розьким). Очоливши Чернігівський полк (1669.05. — 1671.02. —

ран. 1671.08.), 3 лютого 1671 р. отримав універсал Дем’яна Ігнато

вича на села Осьмаки і Дягове. Переворот зустрів значним війсь

ковим товаришем. 17 червня 1672 р. був обраний осавулом гене

ральним, а вже 3 липня 1672 р. гетьман Самойлович затвердив за

ним млин на р. Сперші у с. Данилівці, куплений у козака Ісая Опа

насовича [1357, 133]. Був наказним гетьманом (1674.02.).

Місцеву чернігівську покозачену шляхту, очолювали Дуніни

Борковські, Домонтовичі, Кохановські. Найвідомішим представ

ником родини Домонтовичів у козацькому середовищі був Іван

Михайлович (? — 1630–1683). Він розпочав службу козаком Сла

бинської сотні Чернігівського полку, отримав від Богдана Хмель

ницького села Смолин і Максим. Уже як сотник слабинський

у жовтні 1659 р. супроводжував до Москви полонених Юрія та

Іллю Виговських. Був суддею полковим чернігівським за Брюхо

вецького, отаманом городовим чернігівським за Ігнатовича. Тоді

ж обраний суддею генеральним. Відразу після перевороту 1672 р.

отримав від Самойловича с. Кудровку. Зберігав уряд судді за Самой

ловича майже до смерті (1669–1681). Його син, підписок ГВК Петро

(? — 1648–1676 — ?) після перевороту 1672 р. посланий у Київський

полк писарем полковим (1672–1676). Можливо, цьому сприяв

той факт, що у Гоголеві раніше відомий сотник Леонтій Домонто

вич [1062, 38].

10 років у Чернігові очолював полк Василь ДунінБорковський,

у 1675 р. наказним у нього був старий Станіслав Коханенко. У 1683 р.

Самойлович направив у полк полковником свого сина Григорія.

Обозними полковими були Костянтин Угровецький, Гнат Байдак,

Ничипір Каленикович ВеличковськийСавич, Олександр Яхимович.

Суддями були Василь Болдаковський, Яцинич, Костянтин Стрі

євський, писарями — Михайло Слободецький, Іван Скоропадський

[974, 12], осавулами — Ничипір Каленикович Величковський

Савич, Василь Мокрієвич, Павло Грибович, Філон Рашко. Хорун

жими полковими були Степан Силич і Корній Савенко. Полковими

сотниками були Дмитро Донець і Антін Євтихієвич, киселіськи

ми — Кіндрат Бутожалов, Герман Михайлів, Андрій Тищенко,

Гнат Сахновський, Тиміш Лазовський, березнянським — Василь

Антонович, волинськими — Василь Коляда, покозачений шляхтич

гербу «Лада» [1162, 11] Іван Богданович, який, звільнившись від

сотництва, став священиком Михайлівської церкви у Волинці і був

226

В.В. Кривошея

ним ще у 1713 р. [1078, 70–71]. Після нього сотню очолювали Федір

Лобина, Василь Олещенко, Василь Борисенко. Городницькими

сотниками були Григорій Романович, Василь Півень, Іван Войцехо

вич, якийсь Герасим, роїськими — Іван Рашевський [1252, 63],

Степан Шихуцький, седнівськими Ярема Петличенко, який був

серед «борзненців» ще у 1649 р. [823, 215] і Михайло Петличний.

Їх змінили Кирило Давидович, Политка (бл. 1674), Григорій Пекур,

Іван Полетика, Казимир Паришковський, Богдан Войцехович,

якийсь Опанас.

Серед любецьких сотників відомі Григорій Іванович, Іван Ре

шутько, Василь Устимович (Устименко), у Виблях сотникували

Яків Близниченко і Юхим Лобко, в Білоусі — Павло Товстоліс,

у Мені — Федір Онищенко (Ониськів), Габриель, Овсій Крупинсь

кий, Павло Павловський, Іван Курський (Курка, Курочка), у По

норниці — Федір Ковтуненко, Василь Свириденко, Андрій Косто

маха, у Синяві — Василь Маркович (Марченко), у Стольному —

Пилип Марченко, у Слабині — Іван Утвенко, Агей Іванів, у Сосни

ці — Степан Зорченко, Андрій Дорошенко, Павло Крачевський.

Столичний Ніжинський полк три роки (1674–1677) очолював

Марко Борсук, вісім років Яків Журахівський (1678–1685), два ро

ки Ярема Непрак (? — 1687.07.). Гаврило Підкупний був на чолі

обозу до 1674 р., коли його змінив Матвій Матвіїв. Наступним обоз

ним став колишній сотник бахмацький Іван Городинський, яко

го у 1684/1685 рр. змінив сотник конотопський Матвій Шендюх.

Федір Завадський був полковим суддею ще у 1678 р., а у про

міжку між 1678 і 1682 рр. його змінив хорунжий Іван Стефанович.

Писарями у полку служили Самусь, Іван Дорошевич, Дмитро

Максимович, Осип Завадський, Іван Курганий.

Полковими осавулами були батуринець Хома Михайлович Гни

лозуб, він загинув під Чигирином, і Григорій Шпаковський, який

належав до старовинної місцевої козацької родини, яка дала полку

Марка Шпаковського — одного із перших козаків полку в Ніжині

[823, 463]. Їх змінили Михайло Миклашевський [650, 10] і Авва

кум Ненада. Хорунжими полковими відомі Василь Ігуменський,

Григорій Костенецький, Тиміш Борсук, Іван Зеленко.

Ніжинські сотні очолювали Ілько Пилипенко, який розпочав

службу у ніжинській сотні Кобилецького за Богдана Хмельницько

го [823, 468], Сергій Мелентієвич, Кас’ян Вакуленко, Тиміш і Мар

ко Борсуки, Григорій Трушенко, який походив з розгалуженої

місцевої козацької родини (з початку Визвольної війни у сотні

227

Козацька еліта Гетьманщини

Феська Мринського козакували Мисько і Сахно Трушенко, а Фе

дір Трушенко — у сотні Григорія Красножона — шляхтича гербу

«Кита» [1162, 84]) [823, 464, 465].

На чолі Новоміської сотні були Аввакум Ненада і Гаврило Толоч

ко, Веркіївської — Григорій Чекановський (у 1649 р. Пилип Чека

ненко, Федір Чекановський, Васько козакували у Дівицькій сотні)

[823, 466], Івангородської — Дем’ян Іванович, Федір Малюга,

Борзнянської — Степан, Тарас, Василь Забіли, Прохорівської —

Григорій Хоменко, Григорій Глущенко, Мринської — Кузьма

Якимович, Іван Урсул (Грек), Григорій Глуховський, Костянтин

Завадський, Хома Якимович, Юсько Завадський, Іван Васильович,

Коропської — Матвій Мартинович, Нестор Михайлович, Семен

Іванович, Федір Химич, Тихін Довгеля, Новомлинської — Степан

Федорович, Кіндрат Степанович, Юрко Матвієнко, Антон Круглик,

Степан Саливонович, Олексій Семенович, Дмитро Семіяненко, Ба

туринської — Іван Бутович, Василь Болдаковський, Ярема Андрі

йович, Бахмацької — Яків Пащенко, Михайло Білоцерківець, Фе

дір Біляк, Рождественської — Юрій Ничипорович, Олишівської —

Іван Пригара, Семен Кривий, Семен БиховецьСупруненко, Ле

онтій Шрамченко, Ярема Яхневич, Антін Яхневич. У Воронежі

Іван Безпалий був наказним сотником.

Конотопськими сотниками були Іван Ждан (Жданенко), Федір

Кандиба, Андрій. У Шаповалівці сотню очолювали Небаба, Василь

Сидоренко, у Кролевці — Іван Маковський, Кіндрат Огієнко, Іван

Маковський, у Глухові — Ясько Жураковський, Василь Яло

вицький, у Янишполі — Василь Жураковський, у Дівиці — Петро

Іванів, Матвій Шендюх.

Чотири роки у Стародубі полковником був Петро Рославець.

1676 р. його змінив Тиміш Олексійович. Пізніше полк очолив ко

лишній генеральний хорунжий і полковник чигиринський Коров

каВольський. Він володів с. Шкрябинів у полковій сотні, с. Кри

вець в Топальській сотні, яке перейшло до нього від Михайла Рубця

(можливо, за шлюбом). Коли ж його перевели до Київського полку,

то полковником став син гетьмана Семен, по смерті якого пірнач

отримав інший гетьманський син — Яків.

Обозним був Григорій Тимішович, суддями — Андрій Аврамо

вич, Яків Улезько, Самійло Колничий, писарями — Іван Воробей,

Микола Підгурський, Василь Романович, Григорій Кроткевич, оса

вулами — Олексій Нужний, Іван Остапович, хорунжими — Ни

чипір Квех, Іван Юркевич.

228

В.В. Кривошея

Полкову сотню очолювали Кузьма Дашкович, Михайло Марха

ленко, Дмитро Журман, Павло Гудович, Давид Пушкаренко, То

пальську — Михайло Рубець, Павло Хромченко, Новгородську —

Михайло Чарнацький, Василь Черняй, Захар Стефанович, Костян

тин Карнаух, Давид Пушкаренко, Іван Стягайло [348, 1], Мглинсь

ку — Іван Єсимонтовський, Павло Лось, Іван Красний, Іван Ста

ненко, Іван Романовський, Шептаківську — Юрій Бунак, Василь

Ісаєнко, покозачений шляхтич [1162, 89] Тиміш Куриленко,

Ларко Тимішович.

Гнат Окуленко був сотником почепським і наказним полков

ником стародубським (1675). Пізніше, у 1679 р., за ним затверд

жений млин на річці Голишівці. Його змінив Овдій Рославець,

який у 1676 р. здав керівництво сотнею покозаченому шляхтичу

Науму Ноздрі. Отаманом городовим у нього був шляхтич гербу

«Лук» Кирило Великосович [356, 1], який ще 2 квітня 1664 р. отри

мав від полковника Івана Плотного дозвіл побудувати млин на

р. Косці в с. Бахаричах. Ноздрю на сотництві змінив Яків Кошарсь

кий, потім цей уряд знову отримав Овдій Рославець, а з 1679 р. до

коломацького перевороту сотником був Наум Ноздря.

У Погарі перші чотири роки після перевороту уряд сотника

тримав покозачений шляхтич [1162, 90] Лазар Тимішович, а на

казним у нього був Вакула Купецький, потім керівництво сотнею

перейшло до родини Яремієнків, спочатку Гаврила, а з 1681 р. до

його сина Тараса Гавриловича. Наказним сотником був Гнат Че

риковерВолодкевич (? — 1640–1690 — ?), який «от молодих лет

до шедавого волоса у Войску Запорожском роненніе услуги» [839,

97], а з гетьмануванням Самойловича тримав уряд отамана горо

дового погарського. У 1675 р. полковник стародубський здійснив

йому надання, які 8 жовтня 1687 р. Мазепа підтвердив за ним

(с. Слободку і млин власним коштом побудований на р. Липинці)

[839, 97].

Бакланського сотника Михайла Морського після 1672 р.

змінив Андрій Богданович, а після чигиринського походу 1678 р.

сотником став Терентій (Терех) Ширай.

У деяких полках на вищих урядах йшла звичайна ротація кад

рів, в інших — «чистка». У Миргородському полку помер Григорій

Гладкий, який «удостоил на своё место полковником Павла Апосто

ла, которое произвождение учинено было тогда по их вольным обык

новеям». «Чистка» 1682 р. захопила полковника переяславсько

го Войцу Сербина, звільненого за «немощию и слабостию» (якої

229

Козацька еліта Гетьманщини

він, безумовно, не відчував) і полковника київського Костянтина

Солонину.

Задля знищення сербськопереяславського старшинського угру

повання у січні 1683 р. був влаштований суд над колишнім полков

ником переяславським Думитрашкою Райчею за участь у змові

проти гетьмана. До судової процедури залучалися Вуяхевич, ряд

правників (Андрій Васильович — писар суду генерального; Василь

Ігуменський — суддя полковий ніжинський; Семен Кулага —

суддя полковий переяславський), місцева переяславська козацька

еліта: полковник Леонтій Полуботок, обозний Іван Гулак, сотник

полковий Давид Пушкаренко, значні військові товариші Іван

Гурський, Матюша Тичина, Пилип Ринд (з колишньої Межиріць

кої сотні Канівського полку), Іван Момот (колишній полковник

переяславський), осавул сердюцького полку Герасима Васильови

ча Прохір Кулага [795, 123].

Прилуцький полк Лазар Горленко очолював п’ять років [1140,

248], його змінив Іван Маценко, а у 1678 р. на короткий час до своєї

загибелі під Чигирином полковником був Федір Мовчан.

У 1675 р. повернувся на Лівобережжя наказний дорошенківсь

кий гетьман і генеральний суддя Дмитро Чернявський. Раніше до

1663 р. він очолював Прилуцький полк, а потім, після семи років

сибірського заслання, повернувся в Україну і служив на Право

бережжі у гетьмана Дорошенка. Деякий час після повернення на

Прилуччину був без уряду, а у 1679 р. знадобився Самойловичу

і очолив Прилуцький полк. У цьому ж році отримав від гетьмана

с. Ряски.

Дмитро Чернявський зміг управитися з колишніми прилуцьки

ми полковниками Яковом Воронченком і Лазарем Горленком (пол

ковий суддя), які були у нього наказними. Проте, старість брала

своє, тому уряд Чернявський тримав лише рік, і, ймовірно, помер.

Полковником став активний учасник Переяславської ради

1674 р. [879, 543] Лазар Горленко. Разом з полком брав участь

у кримському поході. 1678 р. звістка про арешт гетьмана Самой

ловича викликала хвилювання в полках. Прилуцький полк теж

збунтувався, через бунт і загинув Горленко: його живого полчани

кинули в полум’я [1140, 248]. Поховали тут же: між Кодаком і Са

марою, «где и могилу знатную высыпано над ним, в которой лет де

сять лежал; а когда Господь Бог напрaвил сердце его мил. п. Дмит

рию Горленку, за ведомостью гетманскою, будучи с полком своим

на том же местцу, откопал тело милого п. родича своего и почесне

230

В.В. Кривошея