Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини

Подождите немного. Документ загружается.

допровадил до монастыря Густыне, иде положися в склепе р. 1697,

сент. 15» [979, 2].

У гору пішов Василь Себастьянович, який перші чотири роки

гетьманування Самойловича був полковим обозним, а постарівши,

як один із найдосвідченіших у полку старшин обійняв уряд полко

вого судді. У 1674 р. в нагороду від гетьмана отримав села Гурбинці

та Ігнатівку Варвинської сотні. Полковими обозними були Іван Ніс,

Михайло Низкогляд, який після цього уряду став отаманом горо

довим прилуцьким. Його змінив у 1680 р. Григорій Чернявський,

син полковника Дмитра, який тримав уряд щонайменше 19 років.

Гетьман Самойлович надав йому с. Сорочинці (1685) [797, 12].

Протягом гетьманування Самойловича у Прилуцькому полку

змінилося чотири судді: Іван Маценко, Василь Себастьянович, Ла

зар Горленко [1140, 248], Ян Христофорович (Іван Грек). При чому

Маценко був на цьому уряді двічі.

Григорій Чернявський, перебувши десь період 1663–1672 рр.

(мабуть, з батьком на Правобережжі), став осавулом полковим при

луцьким (з 1672). Надалі на цьому уряді згадані Зінець Корнієнко,

Михайло Носач, Федір Мовчан, Іван Ніс, а також підосавули Іван

Федорович Золотаренко і Мартин Рижій. Корогву охороняли Анд

рій Семенів і Семен Даценко.

Полковими сотниками були Григорій Пилипович, Юхим Ку

риленко, Євстафій Маценко, який, мабуть, був сином полковника

Івана. Варвинську сотню очолювали Михайло Ракович і покозаче

ний шляхтич гербу «Огоньчик» [1162, 14] Ярема Моренець, Жу

равську — Матвій Биченко і Степан Левченко, Іваницьку — Сава

Миценко, Ічнянську — представник місцевої розгалуженої козаць

кої родини Іван Вовченко (лише в реєстрі 1649 р. зафіксовані Артюх

Вовченки і Степан — у Горлюнській сотні, Малош і Стецько —

в Прилуцькій сотні Омеляна Проценка, Мартин — у сотні Шкура

това, Мисько — у Ічнянській сотні) і після переходу з Канівщин

Іван Стороженко. На чолі Корибутівської сотні стояв Яцько Дра

ник, Красноколядинської — Павло Загурський і Тиміш Андрійо

вич, Монастирищанської — представник місцевої козацької роди

ни Левко Петрович Карасенко (ще у реєстрі 1649 р. зафіксований

Васько Карась) та Іван Михайлович, Срібнянської — Іван Вовчансь

кий, Петро Савенко, Іван Іванович БілецькийНосенко, Трохим

Троцина.

Семена Остренка на полковництві гадяцькому змінив Федір Ми

хайлович Криницький (1672.06. — 1678.08. — ?). Покозачений

231

Козацька еліта Гетьманщини

шляхтич, «колишній писар пана Брюховецького» [772, 191], у

1670 р. проживав у Лохвиці. Мав тісні зв’язки із Запорозькою Січ

чю. На уряд полковника тримав містечко Рашівку, місто Камишин,

села Гримячку, Остапівку, Березову Луку [641, 3]. Загинув під

час оборони Чигирина. На початку його полковникування наказ

ним був Федір Донець. Мисько і Влас Криниченко були козаками

Богацької сотні [823, 420, 419].

Гетьман Самойлович спротегував свого племінника Михайла

Васильовича на гадяцьке полковництво. Покозачений шляхтич

гербу «Шелга змінений» [1162, 15] сотник лютенський Михайло

Борохович [1146, 314] став обозним полковим і вони займали по

чергово цей уряд з Юхимом Вечіркою.

Полковим суддею був Михайло Приступка, який ще у 1649 р.

як Мисько Приступенко козакував разом з Андрієм Приступенком

[823, 430, 431] у Гадячі. Його змінив Юхим Вечірка (? — 1640 —

бл. 1693), який спочатку був товаришем полку Гадяцького (1669),

потім отаманом городовим гадяцьким. Після суддівства полково

го став обозним і наказним полковником. За Самойловича тримав

села Русанівку, Липову Долину [641, 2, 7].

Коли Вечірка став полковим обозним, Криницький задіяв свого

старого шефа у ГВК за Брюховецького, колишнього генерально

го писаря Степана Прокоповича Гречаного (? — 1630–1689 — ?)

на посаду полкового судді гадяцького. Самойлович надав йому

с. Римарівку [641, 6]. Він був одружений з N Григорівною Донець

Захаржевською, донькою полковника харківського. Цей шлюб

посвоячив Гречаних з російським воєводою С.Дурново, родиною

Ф.В.Шидловського. Але це йому не допомогло, коли невідомо

з яких причин Самойлович звільнив Гречаного з уряду полкового

судді і на його місце призначив Павла Федоровича.

Полковими писарями були Степан Мокрієвич, Сидір Раєвський,

Степан Залеський, Федір Трощинський, Стефан Гречаний, Василь

Луб’яновський.

Увесь період гетьманування Самойловича уряд полкового оса

вула (1672–1687) зберігав Андрій Ісайович Мітла. Рід Мітли зга

дується серед козаків Лютенської сотні [823, 436]. Осавула Тихона

Стефановича, який загинув під Чигирином, замінив відомий пол

ковник попередніх часів Михайло Кияшко. Полковими хорунжи

ми були Андрій Заєць і Кирило Мартинович.

Полкову сотню очолювали Ясько Донець, Матвій (Мелентій)

Кончицький (Костючицький), Пишко (Тишко) Підлісний — по

232

В.В. Кривошея

ходив із старовинної місцевої козацької родини, представник якої

Іван Підлісний був серед засновників Гадяцької сотні, а надалі

проживав у с. Крутьки [823, 431; 573, 4]. Останнім сотником пол

ковим за гетьманування Самойловича став Леонтій Должецький.

У Котельві відомо 7 сотників: Ярема Гнилосиренко, Федір Кирило

вич, Матюша, Кирило, Михайло Іванович, Павло Григорович, Ва

силь Білецький. З Білецьких у 1649 р. відомий Матвій — козак

сотні Гадяцької [823, 429]. У Лютенці сотником був Іван Скажено

женський (Сканожеженко), а у Куземині — Кіндрат Клименкуц.

Короткий проміжок часу до призначення полковим осавулом

сотником борківським був Андрій Мітла. Серед Веприцьких сот

ників згадані Богдан Савченко і Василь Михайлович, рашівським

сотником був Федір Вербицький.

П’ять сотників відомо у Зінькові: Левко Гаврилович, Григорій

Федорович, Ілля Павлович Бутко, Данило Чупринський, Хома

Григорович, Іван Цирло. Колишній полковник Микита Безпалий

був отаманом городовим зіньківським.

У Груні сотню очолювали Михайло Михайлович, Пасько Гри

горович, Роман Бувайло. Наказним сотником був Леонтій Блажець

кий (Блажченки Жадан і Стецько був серед перших козаків Зінь

ківської сотні у 1649 р. [823, 413]). У Комишні документи згадують

сотника Гната Супруненка, у Ковалівці — Степана Гриценка.

В Опішні сотницький уряд перейшов до родини Корицьких і пер

шим сотником з цієї династії став Яків.

Лубенського полковника Михайла Степановича у травні 1672 р.

змінив Іван Сербин. Сотник роменський Максим Ілляшенко став

полковником лубенським у 1676 р. Під його керівництвом полк

брав участь у чигиринських походах.

Після Сави Кириловича Стеблювця (козак полкового товариства

Миргородського полку ще у 1649) [823, 373] у 1676 р. полковим

обозним лубенським став його син, колишній полковник піхотний

(1671.12.) [772, 154] Іван Стеблювець. Коли ж у наступному році

його змінив Павло Якович Цюпченко, Стеблювець замість батька

очолив полковий суд лубенський. Але вже у 1678 р. він знову на чолі

обозної служби. Покозачені шляхтичі Андрій Якович Якубович

(з сотників лукомських) і Іван Сохацький очолювали цей напрям

роботи у 1681–1687 рр.

Полковими суддями були Леонтій Свічка [630, 12], Сава Стеблю

вець, Іван Стеблювець, Андрій Якубович, Матяш Папкевич. Остан

ній як полковник іркліївський у 1663 р. був засланий до Сибіру.

233

Козацька еліта Гетьманщини

Після повернення в 1670 р. став полковим суддею лубенським. Йо

го рідна сестра вийшла заміж за козака лубенського Матвія Піков

ця. Подружжя мало синів Федора — козака Лукомської сотні (1649)

і Василя — сотника лукомського (1709–1718) [1070, Ч. ІІ, 187–188].

Полковими писарями були Хома Тризна, Леонтій Верхувський,

Яків Теодорович, Федір Билим, осавулами Микита Бурий, Яків Ле

щенко, Григорій Севрюк, Леонтій Свічка [630, 9], Дмитро Заруд

ненко.

Полковими сотниками були Пасько Цюпченко (Павло Якович),

Лесько Гладкий, Леонтій Піковець, Роман Радченко, Захар Сало

губ, Андрій Якович, яблунівськими — Федір Линський, Лунський,

Петро Ворона, Петро Сухоніс. Можливо, його батько Хома Сухоніс

був козаком Пирятинської сотні ще на початку Визвольної війни

[823, 362]. У Пирятині відомі три сотники: Остап Додока, Микита

Бурий і Влас Семашко, причому останній був двічі. Костянтинівсь

кими сотниками були Іван Лубенець і Юхим Березанець, чигрин

дубравським — Андрій Отрошко, смілянським — Іван Берченко,

глинським — Гришко Жуковський, городиськими — Трохим Ни

чипоренко і якийсь Сахно, лукомськими — Олексій Бутенко і Анд

рій Якубович. Бутенко був вже серед перших козаків сотні, поруч

з Яцьком і Василем Бутами [823, 425, 424].

У Сенчі сотникували Михайло Дубовик, Павло Заліський, Сер

гій Криштопенко. Родина Заліських фундувала сотню, коли до

неї увійшов Федір [823, 400]. Ще раніше Михайло Заліський був

сотником (1638) Переяславського полку, а хтось з його нащадків

у 1677 р. отримав універсал Ігнатовича на частину млинового розмі

ру у Чернігівському полку [632, 1]. Харко Дубовиченко розпочав

службу у Миргородській сотні Гладченка (1649), а Фесько Дубо

вик — у Роменській (1649). Іван Дубовик був у сотні Богданенковій

Канівського полку (1649) [823, 110], а ще раніше сотню Межиріць

ку очолював Лукаш Криштофович (1638).

Лохвицьку сотню очолювали Юсько Котляренко, Сава Геращен

ко, Іван Куцкевич, Андрій Гамалія, Федір Кратченко. Чорнуськи

ми сотниками були Лаврін Замниборщ і Лук’ян Шевейченко.

Миргородський полковий пірнач почергово тримали Іван Дуб’я

га, Григорій Гладкий, Павло Апостол, і з 1683 р. його син Данило.

Гетьман констатував: «въ Миргороде после отца сынъ полковни

комъ» [747, 169].

Полковим обозним був Яків Федорович, суддею — Андрій Іва

нович, писарем — Макар Морокевський (Мрокевський), осавула

234

В.В. Кривошея

ми — Юхим Федорович, Грицько Яцькович, хорунжими — Іван

Іванович.

Полкову сотню очолювали Фесько Сахненко і Гаврило Корсун.

Сотником яресківським згаданий Михайло Череватенко (у Красно

польській сотні 1649 р. був Фесько Череватий). Після нього сотню

очолювали Лесько Хвостик і Данило Леонтійович. Серед уставиць

ких сотників згадані Іван Майдан і Іван Лук’яненко, білоцерківсь

ких — Іван Вергун, Іван Грошенко, Марко Дяченко, Василь Ба

зилевський. Представники родини Вергунів відомі у козацькому

середовищі ще в середині ХVІІ ст. (Сергій Вергуненко в Уставиць

кій сотні, Лазар у сотні Миргородскій Андросовій, Іван у сотні

Хорольській [823, 385, 378, 388]).

У Сорочинцях сотниками були Іван Борисенко, Іван Мартинен

ко, Іван Романенко, в Остап’ї — Яків Махнів, син місцевого сот

ника Івана (1649), який разом з батьком козакував у сотні ще

у 1649 р. [823, 59].

Омельницькими сотниками були Дмитро Пащенко, Максим Фе

дорович, Дмитро Авраменко, хорольськими — Грицько Міщенко,

Микола Турукало, гербований шляхтич Василь Лагода. Останній

від полковника Апостола отримав с. Аврамівку Хорольської сотні

[725, 12]. У Шишаках сотником був Григорій Оробець, Яцько Пав

лович, Григорій Зарудний.

Знову повернув собі полковницький пірнач після втрати його за

Брюховецького у Полтавському полку Дем’ян Гуджол. Очевидно,

Самойлович підшукував антизапорозьку опору у Полтаві і розрахо

вував спертися на нього як противагу Жученку. Гуджол очолював

полк два роки. До влади в полку повернулися Горбаненки. Дмитро,

який за Сомка був осавулом полковим полтавським, став отаманом

городовим, а його син Дорош Дмитрович — хорунжим полковим.

Після Жученка полковниками були Прокіп Левенець, Павло

Герцик [1146, 448], знову Прокіп Левенець. Надалі полковниками

були Федір Жученко, Леонтій Черняк, Павло Герцик, обрання яко

го Самойлович охарактеризував так: «Въ Полтаве новый и моло

дой полковникъ своимъ техъ полчанъ поставленъ есть обычаемъ,

потому что тамъ и прежде сего переменивалися полковники»

[747, 169]. Потім знову до влади прийшов Федір Жученко.

Обозним був Артюх Донець. Рід Донців здавна осів у Полтаві.

Коли розпочалася Визвольна війна, п’ять представників цієї роди

ни вступили до лав козацького війська: Милаш, Михайло, Нестор

і Василь — козаки сотні полкової Полтавської (1649), Іван — козак

235

Козацька еліта Гетьманщини

ІІ полкової сотні Полтавської (1649) [823, 408, 410]. Син Василя Ар

тюх став обозним полковим полтавським за Гуджола. Його почерго

во змінювали Гаврило Барабаш, Андрій Лученко, Іван Браілко.

Кость Кублицький за Самойловича тричі стояв на чолі суду пол

кового (1673, 1675–1676, 1680–1684), отримав гетьманський уні

версал Самойловича на третину Соколового байраку [875, 13]. Крім

нього суддями були Федір Куриленко, Федір Конашевич, Петро

Мисенко, Стефан Мойцевий, Тиміш Гаєвський. Дем’ян Гуджол піс

ля звільнення з полковничого уряду деякий час був без посади,

а потім два роки (1676–1677) тримав отаманство городове пол

тавське, і, мабуть, на кінець життя три роки суддівство полкове

(1678–1680), на якому його змінив той самий багаторічний, але

небеззмінний, Кость Кублицький.

Осавулами полковими були Стецько (Дорошенко), Степан Пет

рашенко, Іван Несвіт, Адам Ненаденко, Іван Іскра, Тиміш Гаєвсь

кий, Дорош Горбаненко. З них Несвіт був одружений з донькою

Степанця (? — ран. 1677), який ще за Лукомського перед 1648 р.

мав своїх вівчарів.

На уряді полкового писаря Богдана Войцеховича, якого переве

ли до ГВК, змінив Павло Герцик [1146, 448]. Надалі писарями бу

ли Ілляш Туранський, Кузьма Наумович, Олександр Чуйкевич,

Даніель Войцехович.

За сотництво у першій полковій сотні конкурували представ

ники найвідоміших родин полку. Спочатку сотником став Петро

Жученко, потім Михайло Нащинський, а вже після нього — Іван

Красноперич. Другу ж полкову сотню продовжували очолювати

представники однієї родини — ГорбаненківЯковенків, спочатку

Степан, а потім його син Петро.

У Великих Будищах за період гетьманування Самойловича

відомі три сотники: Дмитро Харченко, Леонтій, Педан Хоменко.

У Решетилівці лише два наказні, і ті з одного року (1684): Гаврило

Мираховський і Семен Дерев’янко.

Павло Тарасович очолював Старосанжарську сотню, а Санжарсь

ку — Іван Труш, Федір Горячий, Кіндрат Федянович. Білицьким

сотником був Андрій Білоконь, кобиляцькими — Грицько Браж

ний, Іван Сухин, Іван Шило, Андрій Хилецький і наказним — Пав

ло Чечуга.

Сокологорськими сотниками в той час були Карпо (Сокологор

ський?) і Павло Олексієнко, в Орелі — Підстрішний, Царичанці —

Гаврило Саленко, Нехворощі — Федір Сухомлин. Збереглися дані

236

В.В. Кривошея

про кишенських сотників Михайла, Леська Нещенка, Луцика Ша

леного. В Келеберді знані три сотники: Яцько, Павло Коба, Степан

Дорошевич, а у Переволочній чотири — Мартин, Степан Білий,

Андрій Олексієнко, Федір Мойсейович.

У той час, коли у Переяславі полковником був Думитрашко

Райча 1673 р. у Київ до воєводи князя Юрія Трубецького з’явився

колишній полковник і син гетьмана [1469, 142] Сулима. У серпні

цього ж року на двох підводах у супроводі ротмістра Олексія Обо

довського виїхав до царя. 3 жовтня 1673 р. отримав подорожній

лист від царя на себе, сина Івана, племінника Олексія і 5 челяд

ників на проїзд на 8 підводах до Глухова. Став значним військовим

товаришем, прибув у Переяслав — і старе протиріччя між Сули

мами і Романенками розгорілося знову. За гетьмана Самойлови

ча перші йшли вгору, а Романенки зникли з керівних посад.

Федір Сулима зробив усе, щоб поріднитися з гетьманом [890,

12]. Йому вдалося доньку Марію видати заміж за сина гетьмана

Семена Івановича. Це забезпечило Сулимі міцність і стабільність

позицій не лише на Переяславщині, але і у Гетьманщині.

Поступово у полку відбулося піднесеня вихідця із Сербії Вой

ці — Василя (Вовка) Сербина (? — 1650–1687 — ?). Можливо,

вінщо прибув до Переяславського полку з корогвами Райчі Ду

митрашки чи полку Мигалевського. Сотник золотоніський, обирав

гетьманом Самойловича на раді 1672 р., їздив у складі козацької

делегації до Москви. Наказний полковник (1674), посланий Ду

митрашкою на допомогу полковнику Мурашці на р. Буг, потрапив

в оточення в Ладижині. Йому вдалося прорватися з оточення до

головних сил Переяславського полку.

Полковником переяславським Сербин був у 1675–1676 рр. Впер

ше обраний після розходжень гетьмана Самойловича з полковни

ком Думитрашкою і усунення останнього. У лютому 1675 р. завдав

удару загонам дорошенківців, які підходили під Бубнів, і виступив

на Домонтів. Влітку цього ж року ходив за «язиком» під Мошни, де

розгромив значний загін сердюків і компанійців. Зміцнюючи свій

авторитет серед полчан, надав с. Малу Каратуль полковому сотни

ку Мойсею Саченку, с. Шабельники — сотнику бубнівському Івану

Канівцю [797, 19], гай Добролежівський — Шабельнику [839, 84].

У той період житель КиєвоПечерський Максим Васильківський

купив двір у жительки переяславської Феодори Якової Лагоди,

до якого належали гай і три сіножаті під Переяславом. Тримали

цей двір Максимовичі до 1736 р., коли у них він був викуплений

237

Козацька еліта Гетьманщини

значковим товаришем Григорієм Ризою [309, 282]. Залишаються

не з’ясованими родинні зв’язки Максима Васильківського і пол

ковника овруцького Петра Васильківського.

Добру згадку про себе у полчан залишив Лисенко, ставши

полковником переяславським. «За його першого полковництва

в 1677–1679 рр., місто Переяслав зросло і збагатіло». Після того,

як залишив уряд значним військовим товаришем (1678–1690), ма

буть, проживав і надалі у Переяславі.

На тлі усунення від влади Думитрашки [559, 1] зміцнювалось

економічне становище Сулими. 20 липня 1677 р. полковий уряд на

чолі з полковником Іваном Лисенком підтвердив за ним Сулимінці,

Лебедин і Кучаків. 18 березня 1678 р. разом з племінником Іваном

у жительки старицької Гафії Романихи Бочечихи купили надвоє

греблю на річці Стариці, а через два роки Федір викупив у пле

мінника його половину. 21 липня 1681 р. отримав універсал гетьма

на Самойловича на с. Сошники.

Сербин знову був обраний полковником переяславським

(1679–1682). На полковницький уряд тримав села Стовпяги, Яч

ники, Кодинці, Городище, Ув’юнище Терехтемирівської сотні [796,

21], Ядлівка, Гостролуччя Баришівської сотні, Помоклі, Пологи

і Циблі, Хоцьки, села Старе і Кальне Воронківської сотні, Драбо

вець, Сенківці і Ковтуни Золотоніської сотні.

На Різдво 1682 р. Самойлович відсторонив Сербина від керів

ництва полком, який «отговариваяся немощию и слабостию» [1272,

85]. У 1683 р. заарештував його через невідомі нам причини. Мож

ливо, підставою було пізніше звинувачення його в тому, що тримав

«татарина в руках своих, отпустил его на волю при гетманстве

Самойловичеве» [768, 232]. Під арештом був у 1683–1684 рр.

Генеральний бунчужний Леонтій Полуботко видав свою донь

ку Марію за Івана Федоровича Сулиму, тим самим забезпечуючи

свій керівний стан у Переяславському полку, полковником якого

він став у 1683 р. Олександр Сулима у 1684 р. став полковим хорун

жим. Таким чином, в 1683–1687 рр. влада в Переяславському

полку повністю контролювалася родинним кланом СулимПолу

ботків. До цього слід додати, що в зону їх впливу потрапили Мак

симовичі, з яких Дмитро став чоловіком Тетяни Федорівни Сулими.

«Нашему радетельному человеку» Полуботку Самойлович до

ручив Переяславський полк, «по уступке отъ того уряду бывшаго

полковника Войцы, того места тогда иному кому поверить было

нельзя» [747, 169]. Будучи полковником, купив на р. Трубіж

238

В.В. Кривошея

у Дем’яна і Гапона Корнієнків «на гребле низшой меской чтири

ставидле» [839, 177]. Потім докупив «то ж чтири ставидле» у Анд

рія Богданенка і «также чтире ставидле» у Олексія Бібличенка та

Гната Михеєвича. Крім купівлі у Переяславі, полковницький пог

ляд привернув і Яготин. Там «на речце Супой под Яготином у Федо

ра Тикаленка пят ставидл, з хуторами до них прилеглими и дванат

цет кол млыва з млынами свойм коштом постройл» [839, 177].

Тим часом Сербин повернувся у Переяслав, де проживав як

військовий товариш. 17 жовтня 1684 р. подарував дворове місце

з будинком «близ церкви Воскресенія Христова через улицу про

тивко домов панов Сулимов Іоана Стефановича сотника Гельмязовс

кого, Александра Стефановича хоружого полкового Переяславс

кого стоячий» Київському Микольському монастирю. Він чекав

реваншу і про це засвідчує його активна участь коломацького пе

ревороту 1687 р. проти Самойловича, коли він був обраний пер

шим генеральним осавулом.

Полковими обозними були Григорій Рубаник, Іван Гулак, Оле

фір Максименко, полковими суддями — Юрій Мокрієвич (раніше

Юрій Миколайович — козак Канівського полку, який в делегації

полку до Москви був найосвіченішим і підписався за усіх її предс

тавників), Семен Кульженко, Олефір Максименко, писарями —

Кирило Бувайло, Андрій Кореневський, Леонтій Папкевич, Ми

хайло Мокієвський, Петро Максимович, осавулами — Роман Ро

мановський, Іван Мироненко.

На чолі Переяславських сотень стояли Максим Хоменко, Яків

Попович, Іван Хрипуненко, Мойсей Скаченко, Мирон Гавришенко,

Давид Пушкаренко, Семен Кульженко. Березанськими сотниками

були Федір Бузинарський, Кирило Брайко, Дем’ян Безбородченко.

У 1682 р. Григорiй Карпович Коровка–Вольський був переве

дений до Київського полку на місце Костянтина Солонини з Ста

родуба і його резиденцією став Остер [1272, 85].

Обозними полковими були Опанас Савенко, Степан Звенецький,

Іван Фальківський, Павло Лясковський. Полковими суддями бу

ли Юрій Незамай і Роман Жила, писарями — Петро Долинський

і Даніель Кiпрiянович, осавулами — Яків Олександрович, Семен

Кобилинський, Iлля і Роман Жили.

Козелецьку сотню очолювали Василь Каплонський, покозаче

ний шляхтич [1162, 16] Петро Борсук, Федір Терміновець, Гав

рило Жила, а Остерську — Гнат Кизимовський (Проскуренко),

Iван Дворецький, Iван Лук’янович, Прохiр, Павло Дворецький.

239

Козацька еліта Гетьманщини

У Києві сотниками були Федiр Ляшко, Михайло Степанський, Сава

Туптало. Моровськими сотниками — Iван Шумейко і Лукаш Су

ховiй, носівськими — Артем Мартинович, Семен і Федiр Шаули,

бобровицькими — Гнат Кальницький і Хома Биченко, гоголівськи

ми — Iван Яковенко і Федiр Олексiйович, кобизькими — Федiр

Мандрика, Федір Ханенко, Василь Небiда, Василь Мандрика,

Iван Кохановський.

619 урядників 1672–1687 рр. з 538 старшинських родин стояли

у керма козацьких підрозділів Гетьманщини. 6 родин мали по

4 старшини, це гетьманський рід Самойловичів, а також Мокрієви

чі, Донці, Гладкі миргородські, Жили і Савенки. 8 родин мали по

три старшини: Забіли, Домонтовичі, Романовські, Жученки, Бор

суки, Завадські, Войцеховичі, Куриленки. По двоє старшин реп

резентували у козацьке військо Яцьковичі, Яремієнки, Щербини,

Шаули, Бути, Бувайли, Чернявські, Туранські, Трушенки, Бараба

ші, Чарнацькі, Сулими, Гулаки, Горячки, Білецькі, Стеблювці,

Себастяновичі, ГорбаненкиЯковенки, Гнилозубенки, Саченки,

Рославці, Борисенки, Романовичі, Раковичі, Гавриленки, Петра

шенки, Пащенки, Панкевичі, Павловські, Олексієнки, Ненади,

Міщенки, Маценки, Мандрики, Литовченки, Лесенки, Дворецькі,

Дащенки, Кульженки, Коханенки, Кичкаровські, Ісаєнки, Ігумен

ські, Зарудні, Залеські, Жураковські, Жуковські — всього 47 родин.

399 родин чітко визначаються за прізвищами. Повернули владу

46 (11,5%) (а саме: репресованого угруповання Сомка — Кульжен

ки, Барабаші, Бувайли, Бурманки, Горячки, Желєзки, Шуми, гру

пи Золотаренка — Ковтуненки, Угровецькі, відсторонені прибічни

ки Брюховецького — Вечірки, Гречані, Животовські, Незамаї).

Зберегли свій вплив і статус 114 (28,6%) родин, тобто з відомих

родин заміна щодо старшини Ігнатовича становила абсолютну біль

шість. Новими у старшинському середовищі були 216 (54,1%)

родин. З впевненістю можна сказати, що до влади за Самойловича

прийшли щонайменше 23 (5,8% від загальної кількості старшини

і 10,6% від нових родин) родини (Вуяхевичі, Гулаки, Кандиби, Кап

лонські, Корицькі, Костенецькі, Криштопенки, Курки, Курощупи,

Лясковські, Сазепи, Низькогляди, Огієнки, Скоропадські, Улезькі

та інші).

Гетьман Самойлович, з одного боку, укріплював свій монополь

ний адміністративний і майновий стан (за підрахунками П.Пи

рога, лише протягом 1681–1682 рр. скупив вісім млинів [1302,

26]), з іншого — ставав на шлях обмеження в адміністративному

240

В.В. Кривошея