Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини

Подождите немного. Документ загружается.

зростанні інших родин, а також у їх збагаченні. Такі дії гетьмана

викликали у старшини непевність у своєму становищі і бажання

позбутися перешкоди, яка стала наперекір їх інтересам. Особливо

болісно це відчувала правобережна старшина, яка перейшла під

регімент Самойловича. Відповідно, заклалалося підгрунття подіям

1687 р., коли лівобережна старшина не змогла захистити свого

гетьмана. Самойлович відійшов від старшини — старшина віді

йшла від Самойловича.

Таким чином, наприкінці 70х років XVII ст. з гетьманством

Самойловича настав період відносної стабільності в Лівобережній

Україні. Правобережну ж лихоманило і далі, що робило протилеж

ний берег Дніпра ще привабливішим для місцевих старшинських

родин. Значна їх частина вже до цього часу перейшла (сама чи

з окремими частинами сотень і полків) на Лівобережжя і тільки

вичікувала слушного моменту, який дозволив би зайняти клю

чові уряди в Гетьманщині. Такий момент настав у 1687 р.

5.2. Мазепа і мазепинці

Останнім гетьманом, обраним згідно з козацьким звичаєм (прав

да, після царської грамоти від 7 липня про арешт Самойловича і та

кої ж грамоти від 31 липня про дозвіл обирати на козацькій раді

Війська Запорозького в присутності козацьких полків волею тих чи

інших політичних сил, що переважали в той час, був Іван Мазепа.

Не можна не погодитися з тезою, що «старшинська верхівка ...

влітку 1687 р. вчинила державний переворот» [1267, 56]. Ні у ко

го з серйозних дослідників цього періоду не викликає сумніву те,

що прихід до гетьманства І.Мазепи значно покращував правову

основу українськоросійських взаємин на користь царської влади,

а кінець його гетьманування знаменував собою знищення суті геть

манського інституту влади. Надалі гетьманські декорації час від

часу існували, але все більше як елемент внутрішньої імперської

історії Росії, а не внутрішньоукраїнське явище.

Розглянемо причини приходу до влади І.Мазепи, еволюцію

тих внутрішньополітичних козацьких кіл і угруповань, які його

до цієї влади привели. Під цим кутом варто уважно розглянути

події 1676–1687 рр.

Після погрому Ладижина і Умані населення, втікаючи, відходи

ло на лівий бік Дніпра, де на річці Орелі, у Полтавському полку,

241

Козацька еліта Гетьманщини

засновували нові поселення (Китайгород, Царичанку, Нехворощу,

Келеберду). Загалом слушною є думка О.Оглоблина про те, що

у створенні лівобережної гетьманської держави найактивнішу

участь беруть визначні представники правобережної козацької

старшини, «які зневірилися у політиці Дорошенка і масою посуну

ли за Дніпро в 1670х роках. Лизогуби, Кандиби, Гамалії, Ханенки,

Кочубеї, Скоропадські, врешті, Дорошенки й багато інших пра

вобережних фамілій поволі здобувають собі керівні місця в еконо

мічному та політичному житті Лівобережної України» [1267, 17].

Полковник канівський Давид Пушкаренко отримав царську

грамоту і «милостивое слово» за те, що привів свій полк під Чи

гирин під час турецької осади його. Надалі Пушкаренки перейш

ли на Стародубщину, де і осіли. До їх родового прізвища ця гілка

додала ім’я сина Давида Овсія, і рід став іменуватися Пушкарен

киОвсієнки. Син полковника черкаського Жадька Степановича

став значковим товаришем у полку Гадяцькому. Омелян Жадчен

ко мав чотирьох синів: значкового товарища Андрія, січовика Лав

ріна Жолудя, сотника зіньківського Данила, священика Василя

і продовжував володіти батьківськими землями на Черкащині.

Разом з Вольським з Правобережжя перейшов і осів у Борисполі

його родич Тиміш Гнатович Туманський, старшинськокозацька

родина Петрановських з Чигирина (Іван був сотником Чигиринсь

ким у 1637 р., Ярема в 1669 р. за П.Дорошенка був осавулом війсь

ковим) і отримали 1676 р. універсал Самойловича на греблю на

р. Інгульці, пасіку, орні і сінокосні землі [625, 10]. Канцелярист ГВК

Дорошенка Василь РомановичБобоха з братом Дмитром перейшли

на бік Самойловича і отримав призначення спочатку до батуринсь

кої ГВК, а потім став писарем полковим стародубським (був ним

24 роки). Брат же його призначений писарем сердюцького полку.

З Правобережжя перейшов Іван Коптевич, значний військо

вий товариш, і осів у Переяславі (за ним на тому березі Дніпра ще

залишаються грунти у с. Гуляники) з дружиною, сином Самійлом,

пасинком Лавріном Хомичем [1240, 54].

Колишній багаторічний писар (1669–1676) у Дорошенка Ми

хайло Вуяхевич у 1683 р. став суддею генеральним, військовий

товариш Іван Мазепа у 1682 р. отримав уряд осавула генерального

[1268, 210]. Вихідці із полку Уманського військовий канцелярист

Василь Кочубей став реєнтом Генеральної Військової Канцелярії

(1681–1687), а Іван Скоропадський — старшим військовим кан

целяристом.

242

В.В. Кривошея

1687 р. у виборах нового гетьмана взяли участь лише чотири

полки (Лубенський, Гадяцький, Стародубський, Київський)

(800 кінних і 1200 піших козаків в оточенні колом «у шість чоло

вік» московських вояків). При цьому привертає увагу той факт, що

всі сотники і полкова старшина Київського полку були не повни

ми, а лише наказними (це може вказувати на повну зміну усього

командного складу полку). З інших полків бачимо лише пооди

ноких представників, що підписалися під обранням (осавул пол

ковий переяславський Харко Романенко, товариші сотень Кро

левецької і Глухівської полку Ніжинського).

Особлива організаторська роль у перевороті була відведена

значному військовому товариству і «гетьманським дворянам», які

представлені були Андрієм Ребриковським, Дмитром Чечелем,

Андрієм Павловським, Андрієм Михайловським, Іваном Цехансь

ким, Іваном Білевичем, Гаврилом Жеребецьким, Самійлом Савиць

ким. Вони своїми зв’язками і авторитетом, безумовно, могли

вплинути на старшину охотницьких кінних полків Новицького

і Пашковського, піхотних Яворського, Герасимового, Кожуховсь

кого, Іванєєва, більшість якої, як і самі командири, становили ви

хідці із Правобережжя.

Охочі полки і були головною ударною силою перевороту. Цент

ральною ж фігурою серед охотницьких полковників був Ілля Но

вицький. За Самойловича на словах його цінували, але маєтностя

ми обходили. Найманцям же видавали річну платню, а не щомісяця,

викликало постійне напруження у їх середовищі. З приходом до

влади Мазепи компанійські і сердюцькі полковники отримали

маєтності, а їх полчани — платню щомісячно.

Внаслідок перевороту колишні дорошенківці заволоділи поса

дами гетьма (І.Мазепа), генерального писаря (В.Кочубей), другого

осавула генерального (А.Гамалія), генерального судді (М.Вуяхе

вич). Із семи урядів на двох залишилися активні учасники змови —

чернігівці Василь Борковський і Сава Прокопович. Опальна стар

шина отримала уряди першого осавула (Войца Сербин) і генераль

ного хорунжого (Василь Забіла). У ГВК керівну позицію зайняв

військовий канцелярист Григорій Болдаковський.

Таким чином, є всі підстави вважати колишніх дорошенківців

(шляхетське крило) головним антисамойловичівським угрупован

ням, яке і взяло владу у Гетьманщині у свої руки. Іван Самойлович,

який умів здобувати тактичні перемоги, внаслідок стратегічної

кампанії був переможений. Переворот на Коломаці — результат

243

Козацька еліта Гетьманщини

складних внутрішніх процесів, серед яких провідне місце займа

ють протиріччя політики Самойловича і правобережної козаць

кої старшини, яка вимушена була служити під його регіментом.

1687 рік — це відправна точка якісно нового етапу української

історії, який ще чекає своїх дослідників.

За гетьманування Мазепи поступово набуває ваги інститут

«бунчукових товаришів». У майбутньому бунчукове товариство

стало самодержавним тараном нищення козацької державності.

Не можна не погодитися з тезою: «Розсіяні по козацьких полках,

вони, з одного боку, були потенційними претендентами на полкову

владу, а з другого — підточували гетьманат, оскільки були вільни

ми від виконання обов’язкових державних повинностей» [1283, 33].

Значну роль за Мазепи стали відігравати «дворяни гетьманські»

(їх роль і вплив можна простежити на прикладі Дмитра Чечеля)

[1071, 25–31; 1074, 10–12]. Такі дворяни були не лише при гетьма

ні, але й при полковниках [390, 131].

Захопивши політичну, а відповідно, і економічну владу, поко

зачена шляхта, здавалося би, мала всі можливості самореалізації

як національна еліта, чиї інтереси мали враховувати не лише осо

бисті інтереси, а й нації, яку вони репрезентували. Та, на жаль,

так не сталося. Головна причина цього коріниться у низькому рівні

духовності покозаченої шляхти, в тому, що прибутки і владу вона

ставила над усе. Через таку самозакоханість і егоцентризм соціаль

на еліта втратила Україна свою козацьку державність.

Розглянемо родовід Мазепи — людини, яка стала на чолі шля

хетськостаршинського угруповання і очолила державу. В сере

дині ХVІ ст. одному із Мазеп воєвода київський Фрідріх Глібович

Пронський (1544–1555), який будував білоцерківський замок і на

сичував його замковими боярами, дав лист на пусте селище на

р. Росі, підтверджений у 1578 р. Стефаном Баторієм. МазепаКоля

динський осадив і хутір на р. Камениці, затверджений за Михайлом

(самим осадником чи його сином) СтаніславомАвгустом (1572).

На початку ж століття (? — 1616–1622 — ?) цим хутором на дідич

ному праві володів Микола Мазепа.

Свого батька І.Мазепа називав Степаном Михайловичем, таким

чином дідом його був Михайло. Мазепам належали села Пасічне

і Моковичі на Волині. Батько гетьмана 14 травня 1638 р. за вбивство

Яна Зеленського був засуджений Люблінським трибуналом на ін

фамію і смерть, та згодом йому якимсь чином вдалося справу за

лагодити [722, 372].

244

В.В. Кривошея

У 1654 р. СтепанАдам Мазепа був отаманом городовим білоцер

ківським. Якщо не допущена помилка в імені, то маємо звістку про

ще одного Мазепу з тих часів. У грудні 1654 р. білоцерківського

священика Івана Степановича прислав до митрополита Сильвестра

намісник білоцерківський і суддя земський Ян Мазепа. Згаданий

1659 р. Адам Мазепа на боці Виговського вже як «давно и добре...

в разных оказиях заслужоный шляхтич и жолнер, во многих во

енных экспедициях испытанный», був намісником (1658), мабуть,

гетьманським у Білій Церкві. Зі своїм патроном Виговським пере

ходить на бік поляків, став підчашим чернігівським (1662–1665).

Можливо, був замішаний у спробі антипольського виступу Ви

говського 1664 р., за що і поплатився маєтністю. Ймовірно, що

у 1665 р. і помер, позаяк у 1666 р. підчашим чернігівським бачимо

його сина Яна (Івана). Останній же, перебував при дворі. Лише

згодом, завоювавши довіру, виконуючи нелегкі доручення короля,

був посланий для навчання до Європи.

АдамСтепан Михайлович Мазепа мав за дружину Марину Мо

кієвську (? — 1621–1707). Її первісток Іван народився 20 березня

1639 р., тобто шлюб, відповідно, відбувся не пізніше 1638 р. Ма

ли подружжя і доньку Олександру. Відомо, що Марина вступила

в шлюб з Адамом Мазепою вперше, а це, у свою чергу, засвідчує,

що їй було років 16–20, отже народилася 1617/1621 року.

Порівняння поминальних рядів дає змогу дійти висновку, що

основоположником цієї гілки Мокієвських був Іван. Досліджую

чи родовід Мокієвських, О.Оглоблин пропонував таку версію:

«Мабуть, батько Марини, дід майбутнього полковника Київського

Костянтина Мокієвського, «положив голову» під Чортковом (оче

видно, 1655 року), а брат її, батько полковника, «в Дрижопольсько

му бою під Охматовом» (1655 р.)» [1267, 12]. В іншому ж місті своєї

праці він під знаком питання називає батька Костянтина Михайлом

[1267, 63]. У 1654 р. у Білій Церкві присягу склав шляхтич Михай

ло Якович Мокієвський. Разом з ним заприсягалися його брати

Іван, Антін, Степан. У такому разі можлива гіпотеза, згідно з якою

Костянтин був двоюрідним братом матері гетьмана (лив. табл. 5.1).

Після смерті Степана Мазепи його удова Марина стала черницею

Марією, потім прийняла схимну як Магдалена. У 1686 р. вже була

ігуменею Києво–Печерського монастиря. Ще у 1668/1669 р. її син

Іван Мазепа одружився у Корсуні з Ганною Семенівною Половець

(? — 1702), вдовою полковника білоцерківського Самійла Фрид

рикевича, вона була донькою полковника білоцерківського

245

Козацька еліта Гетьманщини

[1130, 43–45]. Професор О.Оглоблин відзначав: «Обидва — і тесть,

і зять — були близькими товаришами Петра Дорошенка, і шлюб

Мазепи з Фридрикевичкою відкривав йому безпосередній шлях до

дорошенківського Чигирина» [1267, 15]. Додамо, що цей шлюб

укріпляв і без того міцні позиції Мазепи на Білоцерківщині, йо

го зв’язки і можливості претензій на місцевий полковий пірнач.

Мазепа став швагром гетьмана Петра Дорошенка.

Таблиця 5.1

Родовід Мокієвських

Усиновив Іван Мазепа двох діток Ганни від попереднього шлю

бу: Криштофа і Марію. Марія стала дружиною сина білоцерківсько

го полковника Михайла Громики. Серед родичів та свояків з’явили

ся Зеленські, Трощинські. О.Оглоблин вважав Ганну Мазепу тіткою

по матері прилуцького полковника Дмитра Горленка [1267, 22].

Родинні зв’язки з Мазепами мали Трощинські, ймовірно, через

козака Харитона Трощинського [1279, 88]. У одному з документів

середини ХVІІ ст. вони названі Трущинськими (чи не Труші?).

Трущинський Василь Степанович був серед білоцерківської шлях

ти 1654 р., що заприсягнула царю (разом з дев’ятьма Мокієвськи

ми). Степан Трощинський — племінник (вважається двоюрідним)

Івана Мазепи спочатку використовувався як гонець гетьманський

(у лютому 1688 р. їздив до Москви), згодом призначається «госпо

дарем» Гадяцького замку (? — 1690.05. — 1697.01. — ?). Це був

логічний крок для зміцнення позицій мазепинців в одному з півден

них полків, близьких до Запорозької Січі. Очевидно, рід Трощинсь

ких здавна мав зв’язки з Січчю. Про це свідчить і той факт, що од

ним із кошових отаманів був Матвій Трощинський, близький родич

Мазепи і, безсумнівно, Степана. Першим відомим нам кроком на

гадяцькому «господарюванні» останнього була місія від гетьма

на на Запоріжжя з іконостасом для січової церкви у 1692 році.

246

В.В. Кривошея

Михайло

Костянтин Марина Ч.: Степан Мазепа

Іван Антін Степан

Яків Мокієвський

Зміцненню позицій мазепинців відповідав і шлюб Степана

у 1690 році з донькою комонного полковника Іллі Новицького Ма

рією. Тепер вже до Трощинських шукали підходів старшини. Вра

ховуючи, що одна із доньок Степана Трощинського вже 25 травня

1701 р. у Гадячі обвінчалася з Степаном Степановичем Забілою,

слід думати, що Марія Новицька була не першою його дружиною.

Ставши гетьманом, Мазепа пішов шляхом збільшення надань

маєтків своєму старшинському оточенню. Так, наприкінці 1688 р.,

тобто після півторарічного його гетьманування, до Москви були

направлені 11 гетьманських універсалів, якими він ствердив маєт

ності за соратниками. Серед них були надання генеральній стар

шині: бунчужному Юхиму Лизогубу, суддям Михайлу Вуяхевичу

і Саві Прокоповичу, писареві Василю Кочубею, чернігівчанину Кар

пу Мокрієвичу, київським полчанам Якову Солонині, Іллі Жилі,

Григорію Карповичу, ніжинцям Якову Жураковському, глухівсь

кому сотнику Василю Ялоцькому, військовому товаришу Василю

Федорову.

Проте багато представників козацької еліти не змогли знайти

спільної мови з гетьманом. Протягом його правління відчуваєть

ся опозиційність південних полків. Гетьман вів за них і серед них

постійну і жорстоку кадрову боротьбу, яка заслуговує на окреме

дослідження. Зазначимо, що причини антимазепинської позиції

полків Півдня були різними. Якщо Полтавський полк мав глибинні

соціальноорієнтовані причини, то Миргородський, крім цих при

чин у пом’якшеній формі, мав ще і значні амбіції свого полков

ника щодо гетьманської булави. «Пан полковник Миргородской,

частуючи многократно у себя запорожцов, дарует оных куими,

шатами, шапками, и часом, знявши из себя кошолю, а не знать то

для чого; чи для гонору реементарского (?), чили же для похвалы

своей (?), вымовляючи оным тое: братеки мои, голубчики мои, мы

з вашей ласки маемо. А не тилко Запорозцов так дарует, але и сво

их некоторых полчан, что у него перед тем не бувало, так ся стал

показовати» [751, 22; 1278, 1–245].

Полковником прилуцьким на місце забитого Лазаря Горленка

був поставлений сотник ічнянський Іван Стороженко (з колишніх

старшин Канівського полку). Свояк Мазепи Дмитро Лазаревич

Горленко (бл. 1660–1731) після навчання у КМА «довго ... держав

ся канцелярії», мається на увазі ГВК. Все ж якийсь уряд до 1689 р.

він займав, бо бачимо його вже як значного військового товариша.

Будучи улюбленцем Мазепи, очолив Прилуцький полк (1692–1709).

247

Козацька еліта Гетьманщини

Його батько, полковник прилуцький, загинув 5 років тому, на Ко

ломаці. У Київському полку до керівництва приводиться родич

Мазепи Костянтин Мокієвський (1691–1708).

Після Коломаку у Гадяцькому полку лише через 15 років пере

бування на різних старшинських урядах полковником став «жи

дівського роду» Михайло Борохович. Активними прибічниками

Мазепи у цьому полку були Ілля і Яків Воронченки.

Таблиця 5.2

Родинні зв’язки Мазеп

Як бачимо, Мазепа мав на численну, але достатньо відому і впли

вову в суспільстві рідню і свояків. Без сумніву, ще шлюб його бать

ків — МокієвськіМазепи, — вже був достатньою умовою претензій

на білоцерківське полковництво, приєднання ж до родового оточен

ня Половців, Громек, Фридрикевичів об’єднувало під одним нача

лом чотири місцеві полковничі родини і їх свояків. Ще одна особли

вість родинного оточення Мазепи — всі вихідці з Правобережжя.

Представником польського уряду за Мазепи став племінник

Павла Тетері Василь Михайлович Іскрицький. Спочатку став пол

ковником запорозьким ЙКМ димерським, стражником поліським,

потім резидентом при Мазепі. Успіхам його місії допомагало не ли

ше походження, але і шлюби (спочатку з Тетяною, вдруге з Катери

ною Вольською, а потім (1690) N Павлівною Герцик [1146, 448]).

Його донька від другого шлюбу Уляна (Юліана) стала дружиною

(1690) майбутнього гетьмана Данила Апостола [939, 338].

Поступово значним впливом почав користуватися виходець

з волинської шляхти, зять генерального писаря Карпа Мокрієвича

Іван Ломиковський (1654–1714). Він був писарем генеральним

у Ханенка, після переходу на Лівобережжя — дворянин гетьмана

248

В.В. Кривошея

Родичі Мазепи Свояки Куми

Бобрикевичі Новицькі Маковські

Войнаровські Фридрикевичі

Мокієвські Кочубеї

Обидовські Горленки

Половці Громеки

Трощинські Зеленські

Топольницькі

Самойловича, військовий товариш. За Самойловича не отримав

жодного уряду. Після коломацького перевороту став членом

ГВС, потім отримав від Мазепи посаду генерального хорунжого

(1689–1691), а від царя — чин стольника (1689). Генеральний оса

вул (? — 1692.02. — 1707), генеральний обозний (1707–1709). Один

із прибічників Мазепи 1708–1709 рр.

Сава Прокопович на другий день після коломацького переворо

ту 26 липня 1687 р. отримав від Мазепи універсал на «село Кудров

ку, в уезде Сосніцком лежачее, з дворцемъ, млинамы, зъ гутою,

над рекою Лютою стоячою, і зъ боромъ, до тоей гути належнимъ,

такъже съ полями пахотнимы, съ сеножатмы и всякими угодіи,

здавна до того села належачими, да на дворикъ, в Воронеже, про

тив колоди, стоячій, именуючійся Бражинъ» [1243, 433]. Мабуть,

під час коломацьких подій відзначився його син — осавул полковий

комонний. Сава Прокопович був генеральним суддею 14 років

(1687.07. — 1701.01.). Його син Семен Савич (? — 1670–1725.

Петербург) — підписав акт про обрання гетьманом Івана Мазепу,

що засвідчує його антисамойловичеву позицію. Шлюб з Тетяною

Полуботок (бл. 1689) продовжував зміцнювати позиції Савичів

у чернігівському козацькостаршинському угрупованні вже за Ма

зепи. Після смерті батька Мазепа здійснював через нього цей вплив,

призначивши на високу посаду писаря ГВС (1701–1706).

Андрій [1185, 46–50] Кочубей [1049, 100] — за сімейною леген

дою представник татарського бейського роду, який перейшов до

України. Очевидно, родовою маєтністю стало с. Кочубіївка на Уман

щині. Його син Леонтій Андрійович був одруженим, мабуть,

з Чуйкевич. Син останнього Василь (бл.1640–1708 [1147, 438, 455])

вперше згадується як військовий канцелярист у гетьмана Брю

ховецького. Уманський полковий писар [717, 238].

У 1675 р. був посланцем Дорошенка до турецького султана

в Андріанопіль. 23 липня 1675 р. його було відпущено з листом

візира, а у вересні в Умані його челядник вкрав листа, що стало при

водом його поспішної втечі на Лівобережжя. Разом з уманчанами

оселився на Полтавщині. Можливо, на Лівобережжя потрапив

через Запорозьку Січ. Одружився з донькою полтавського пол

ковника Федора Жученка.

Не знав латини, отже, відповідно, не навчався у КМА. 12 років

був генеральним писарем, генеральним суддею (1699–1700.04.

[1273, 184]). 7 січня 1689 р. Мазепа надав писареві і ГВК містечко

Городище Лубенського полку і с. Головеньку Ніжинського полку.

249

Козацька еліта Гетьманщини

Згодом взаємини Мазепи і Кочубея загострилися під час виступу

Петрика: в 1693 р., «будучи в Глухове на обеде у полковника Ста

родубского у Михайла Миклашевского бил Кочубея и говорил ему

бутто он писал листі с Петриком ево Гетманским имянем» [1272,

179]. Кошовий отаман Гусак рекомендував гетьманові Мазепі задля

зміцнення його влади позбутися Полуботка, гадяцького полков

ника Михайла і третього, який завжди знаходився з ним [1379,

496]. Є.Крамар вважав, що цим третім був Василь Кочубей [1049,

91]. Згодом породичався з родиною Забіл, коли наприкінці століття

син ніжинського полковника, значний військовий товариш Василь

Забіла після смерті першої дружини висватав доньку Кочубея Ма

рію [1059, 82].

За донос на гетьмана Мазепу страчений. 27 вересня 1709 р. геть

ман Мазепа видав універсал з наказом повернути Густинському

монастирю подвір’я в Києві, продане колишнім ігуменом цього

монастиря без згоди братії покійному генеральному судді Василю

Кочубею і правом на володіння прикупленими ним землі, на по

мин його душі.

На генеральних урядах за весь період мазепинського гетьману

вання перебували представники 13 родин (Вуяхевичів, Гамаліїв,

Дуніних–Борковських, Кочубеїв, Лизогубів, Ломиковських,

Максимовичів, Миклашевських, Орликів, Прокоповичів, Серби

нів, Скоропадських, Чуйкевичів). Полкове керівництво тримали

представники 28 родин (Апостолів, Бороховичів, ВольськихКоро

вок, Гамаліїв, Герциків, Головченків, Горленків, Думитрашків

Райчів, Жоравок, Журахівських, Жученків, Забіл, Зеленських,

Іскр, Левенців, Лизогубів, Лисенків, Миклашевських, Мировичів,

Мокієвських, Обидовських, Полуботків, Свічок, Скоропадських,

Солонин, Стороженків, Трощинських, Черняків).

Перші п’ять — сім років гетьманування Івана Мазепи пройшли

під знаком загрози перед можливим переворотом. До смерті Са

мойловича у Тобольську в 1690 р. над Мазепою нависала можли

вість повернення попередника.

24 липня 1687 р. перед обранням гетьмана старшинською радою

були прийняті рішення стосовно полковників. Маємо цікаве свід

чення Патріка Гордона щодо цієї ради про те, що були розподілені

полковницькі та інші знатні посади поміж собою і ухвалено з усіх

їх усунути креатури попереднього гетьмана. Рада затвердила чер

нігівським полковником Лизогуба, лубенським Гамалію, переяс

лавським Думитрашку, стародубським Олексія Тимішовича.

250

В.В. Кривошея