Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини

Подождите немного. Документ загружается.

посланий послом до турецькогого султана. Повернувся після ски

нення Виговського, прихопивши турецького «язика» і привізши

до гетьмана Юрія Хмельницького. Разом з Томиленком посланий

супроводжувати полоненого до Москви у Малоросійський при

каз. Повернувшись, підтримував Юрія Хмельницького, а потім

Павла Тетерю. За даними В.Липинського деякий час керував Ли

сянським полком (1664) [1160, 185]. Взяв за дружину доньку ко

лишнього генерального судді і київського полковника Антона

Ждановича.

Після обрання гетьманом Дорошенка став ротмістром його

надвірної корогви [822, 28]. У 1671 р. посланий послом до коро

ля, дорогою поляки вбили трьох послів, а він «ледве відступив

оборонною рукою з Ямполя» [1194, 86]. Очолив столичний Чиги

ринський полк [716, 738; 717, 604; 1042, 48].

Полковим писарем чигиринським був Сава Ковальський, оса

вулом — Гнат Слобинський, отаманами городовими — Семен Бі

лоцерківець (у 1670 р. Дорошенко направив його з Павлом Смар

довським на березневий сейм до Варшави [996, 288]), Стефан

Махненко (один з фундаторів Чигиринської сотні ще з початку

Визвольної війни, коли входив до осавульського куреня [823, 28]),

Іван Сенкевич, Яцько Колоша.

Сотню чигиринську очолювали Степан [709, 145], Костянтин

Ковалевський, Іван Білаш. Останній був сотником чигиринсь

ким ще у 1649 р. У реєстрі цього року він названий Іваном Білим

[823, 27]. Одружений з вдовою Федора Петрановського, всиновив

їх сина Кирила. Пізніше разом з сім’єю перейшов до Лубенського

полку (у ЧигринДубраву).

Військовий товариш Семен Тихий у січні 1676 р. разом з Павлом

Яненком очолював козацьке посольство від Дорошенка до Моск

ви [717, 451]. Мав володіння, які входили до складу Самарської

паланки Запорозької Січі.

Крилівським сотником був Максим, племінник миргородського

полковника Апостола. Сотник у Голтві Василь Темниченко (1671)

представляв знану козацьку родини цього регіону (до реєстру

1649 р. внесені Темниченки: Грис, Іван — у Голтв’янській, Лесь

ко — у Максимівській, Федір — Потоцькій сотнях [823, 54, 50, 57]).

Сотню Кременчуцьку очолив Сава КанівецьКременчуцький

[1420, 70], колишній полковник ічнянський (1648), полковий стар

шина Прилуцького полку (1649), наказний полковник кремен

чуцький (1661) [618, 105].

201

Козацька еліта Гетьманщини

Десять полковників чигиринських (з яких два наказні), з них

Петрановський був на цьому уряді двічі, Корицький — тричі. Серед

них рідний брат гетьмана Андрій, а також свояк Бережецький.

Міцно утримувався владі рід Коробок, уже після складання геть

манських повноважень пірнач отримав старий чигиринський пол

ководець Іван Скоробагатько. Новими в полковничому середовищі

були представники родин Коровок і Городничих. Загалом маємо

інформацію лише про 8 сотників цього полку.

Канівський полк протягом гетьманування Дорошенка очолю

вали Яків Лизогуб, Іван Гурський, Матвій Павлович.

Яків Кіндратович Лизогуб (Яцько Кобизенко) (? —

1629–1698.9.08) 19 травня 1667 р. звернувся з листом до воронь

ківського сотника Переяславського полку, «чтобы де козакам

и всяких чинов людей, которые с давних лет с Киевской стороны

Днепра перешли жить на Переяславскую сторону, велел бы он сот

ник идти по прежднему за Днепр на Киевскую сторону» [619, 42].

Відзначився у осінній 1669 р. перемозі дорошенківців над ханен

ківцями, захопивши велику здобич, серед якої було і шість гармат

[1298, 403]. Обраний генеральним осавулом (1669–1674) і був на

казним гетьманом (1670–1673). У січні 1670 р. очолив під Горо

шином корпус у складі частини Лубенського полку (полковник

Григорій Гамалія), кінних полків Миколи Раєвського, Івана Вер

бицького, Гната Шульги, частини Чернігівського (наказний пол

ковник Іван Пригара) [716, 185].

9 лютого 1674 р. у Каневі під його керівництвом були зосередже

ні місцевий полк (полковник Іван Гурський), дві сотні Умансько

го полку, кілька сотень Корсунського, сердюцький полк Харито

на Шуренка [711, 371], які перейшли на бік Самойловича.

Яків Лизогуб — процарський кандидат у правобережні геть

мани (1673). У лютому 1674 р. здав гетьманові Самойловичу та кня

зю Ромодановському Канів.

27 лютого 1674 р. полк у складі лівобережних військ виступив

у похід і 2 березня під Лисянкою розгромив загони наказного

гетьмана Григорія Дорошенка. Одним із воєначальників, які очо

лювали корпус, був Яків Лизогуб. Коли взяли Лисянку і міщани

спробували сховати Григорія Дорошенка, то Лизогуб «побрав

міщан за варту, вони видали й Дорошенка, і Лизогуб відправив

його, закувавши в кайдани, до Ромадановського в Переяслав»

[996, 489]. Перейшов на Лівобережжя. Мешкав в м. Конотоп

(1681).

202

В.В. Кривошея

З перших днів Національновизвольної війни був у лавах Ка

нівського полку [823, 98], пройшов усі щаблі козацької ієрархії

й очолив полк Іван Гурський. Рід Гурських відомий на Гетьман

щині, у Межигір’ї поминали рід Гурського з Канева: Матвія, Ірину,

Мартина, Федора, Василя, Семена, Гната, Якова, Марію, Івана,

Івана, Марію, Кирила, Йосипа, Михайла, Хведора, Марію, Олену,

Федора [699, 125]. В.Липинський називав генерального осавула

Гурського, якого стратили у 1651 р у Києві неначе за зраду під

Берестечком [1159, 156] (чи не він Войцех Гурський, якого нобілі

тували в числі трьох вірних канівських сотників 5 грудня 1650 р.).

Іван Гурський був полковником канівським (1674–1675) [711, 371;

1717, 25,129], під час битви під Почепом потрапив у російський

полон, за нього вступився Лазар Баранович [716, 139]. Пізніше

російський канівський воєвода князь Волконський заарештував

його за те, що нібито полковник приймав дорошенківських роз

відників. Закував його в кайдани і тримав, не звертаючи уваги на

заходи стосовно його звільнення гетьмана Самойловича. Іван

Гурський склав присягу царю ще 19 лютого 1675 р., переселився

на Лівобережжя. З ним перейшов полк сердюків (300 вояків). Як

значний військовий товариш брав участь у 1683 р. у суді над ко

лишнім полковником переяславським Думитрашком. У його во

лодінні було с. Слободка Бубнівської сотні Переяславського пол

ку [796, 12].

Матвій (Матяш) Павлович походив з Костенецької сотні (1649),

у якій були, крім нього, Давид, Лесько, Дмитро. Став полковни

ком канівським, у березні 1673 р. він разом з одним з сотників був

посланий з Лисянки до Дорошенка з повідомленням, що полк прий

няв бік царя і радили йому їхати на раду до Корсуня та скласти

там булаву і бунчук. У 1675 р. як колишній полковник канівсь

кий знаходився у Лисянці. Це свідчить на користь якихось його

родинних зв’язків з лисянськими старшинськими родинами.

Полковим писарем канівським був Михайло Булавка, який

походив з покозаченої шляхетської родини гербу «Шеліга» [1162,

19], що фіксується у полку ще на початку Визвольної війни (Ва

силь Булавка козакував у сотні Гунина [823, 111]).

Отаманами городовими канівськими були Іван Болдирь, Давид

Пушкаренко, Яків Векгера. Роди Пушкаренків і Векгер з почат

ку Визвольної війни брали активну участь у бойових операціях:

Кирик Пушкар у полковій Канівській, Максим Пушкаренко —

Межиріцькій, Омелян Пушкаренко — Іржищівській [823, 97,

203

Козацька еліта Гетьманщини

120, 125], Ілляш Векгера і Антон Векгеренко — у сотні Климова

[823, 114].

У Лепляві сотникували Семен Ращенко, Іван Петкало, Гнат

Гладченко, Іван Гусяченко. Семен Юхимович Ращенко входив до

складу сотні Петра Ращенка (1649), а в сусідній сотні сотникував

Юхим Ращенко, можливо, що Семен був його сином.

Є згадка, що колишній канівський полковник Іван Демиденко

між Котельнею і Паволоччю, коли козацька делегація поверталася

з Кракова, був захоплений білгородськими ординцями [996, 273].

За гетьманування Дорошенка знані чотири канівські полков

ники, з яких Лизогуб був ним двічі, три інші полковники вперше

привели свої родини до пірнача. З полкових старшин відомий ли

ше один полковий писар. Загалом згадуються одинадцять стар

шинських родин полку, три з яких — це роди отаманів городових

канівських, які доповнюють наші дані про старшинські родини

Канівщини того періоду.

У Корсуні на полковницькому уряді полковника Юрія Лип

нявського змінив Гнат Улановський, який очолював полк три ро

ки. У 1671 р. Дорошенко розстріляв його як прихильника Ханенка

[996, 351]. Наказним полковником за нього призначався Ковше

вацький, полковником піхотним корсунським був Семен Бут.

У 1669 р. короткий час полк очолював Суховій, а потім три роки

Федір Кандиба з наказними Жаданом Вергуном (козак корсунсь

кої сотні Миська Івахниченка у 1649 р.), Іваном Гладким. Григорій

Гуляницький повернувся до керівництва полку у 1672 р., а на

казним полковником був Михайло Соловей, потім полковником

став Григорій Шийко. Останній належав до старовинної місцевої

козацької родини, представник якої Іван Шийка був козаком сотні

Куришкової у 1649 р. Пізніше Шийки перешйли на Лівобереж

жя і осіли у Смілянській сотні Лубенського полку.

Козак сотні Миська Івахниченка (1649) Жадан Вергун був на

казним полковником корсунським (1670). Козак сотні полкової

Корсунської (1649), шляхтич Федір Кандиба (? — 1629 —

бл. 1700) у 1666 р. за службу у війську запорозькому отримав від

короля ЯнаКазиміра грамоту на млин на р. Росі поблизу м. Кор

суня. Став полковником корсунським (1669–1672, 1675). 3 жовт

ня 1670 р. купив за 3000 талерів у Івана Креховецького села Ки

ки, Гноївку, Старосілля.

Нащадки козака Корсунського полку (1649) [823, 132] і наказ

ного полковника корсунського Івана Стеценка дали шість гілок

204

В.В. Кривошея

роду, які перейшли на Лівобережжя і козакували у Смілянській

сотні Лубенського полку (БараниСтеценки, ОстровніСтеценки,

МакаренкиСтеценки, БілогайСтеценки, ТригубиСтеценки,

ПрачіСтеценки).

ЗолотаренкиОникієнки у Корсунському полку залишалися

на боці Дорошенка, про це засвідчує той факт, що 1670 р. Василь

Оникієвич був полковим хорунжим. Додаткової перевірки вима

гає інформація про те, що наприкінці лютого — на початку березня

1672 р. у Корсуні вбито місцевого полковника (Ганібала ?) і полко

вого писаря за те, що хотіли пустити на постій татар, а брат геть

мана Андрій Дорошенко врятувався втечею, убитий був також

полковник паволоцький (Гамека ?) [996, 393].

Задля наведення дисципліни і підкорення корсунчан царю Са

мойлович призначив наказним полковником Костянтина Мига

левського.

За гетьманування Дорошенка і в наступний період маємо ін

формацію про 17 старшин полку, з яких 16 — полковники кор

сунські (з них 6 наказних і 1 піхотний). Федір Кандиба отримав

пірнач двічі. Два полковники (Яненко і Губаренко) — родичі геть

мана Ю.Хмельницького, представники «молодої генерації» «кла

ну Хмельницького». На жаль, поки що не вдалося встновити хто

такий Стефан Бобилецький, який 13 квітня 1670 р. отримав ко

ролівський привілей на млин на р. Росі поблизу Корсуня за війсь

кові заслуги.

Черкаське полковництво Петро Дорошенко передав Федору

Джулаю, якого почергово змінювали Бугай, Михайло Гамалія,

Яким Головченко, Павло Білий, Григорович, Філон Горілий, Ждан

Степанович, Богдан Калістрат.

Яким Михайлович Головченко (? — 1629–1689) на початку

Визвольної війни входив до козацтва Переяславської сотні Федора

Чикмена [823, 323]. Разом з ним були якісь його родичі Григорій

і Петро [823, 323]. 4 липня 1662 р. він — товариш знатний пере

яславський — продав фільваркові грунти в с. Дівичках. Мабуть,

після переяславського повстання 1666 р. перейшов на Правобе

режжя, став полковником черкаським (1669) у Петра Дорошенка.

Він змінив на полковничому уряді Михайла Гамалію. Брав участь

у боях проти ханенківців, після розгрому останніх у 1669 р. під

Стеблевом писав, що Ханенко покинув свій табір і втік, залишив

ши обоз, гармати, намети, коней і рушниці [1298, 404]. Останню

згадку про нього як полковника маємо у вересні 1669 р., а новий

205

Козацька еліта Гетьманщини

полковник Павло Білий згадується лише починаючи з березня

1671 р. Головченко ж був обраний генеральним осавулом. Пізніше

повернувся на Переяславщину і 16 березня 1675 р. гетьман Са

мойлович затвердив за ним право на млин і хутір в с. Масаліївці

Сосницької сотні [437, 1].

Міхно Кондратенко був наказним полковником, Ярош — пол

ковим осавулом, отаманом городовим черкаським — Оснач Прокіп.

Мошенську сотню очолював Лук’ян Стеценко, Золотоніську —

Михайло Степанович (1666).

Близько 1663–1665 рр. лівобережні території Черкаського пол

ку ввійшли до складу Переяславського. Піщане у списку міст пол

ку на 1665 р. відсутнє, проте воно залишалося сотенним центром

[709, 19].

З Черкаського полку всього відомо 18 старшинських родин.

З 10 полковничих родин Джулаї, Гамалії, Воронченки належали до

відомих у пепередні періоди, інші — на рівні полковників були но

вими. Якимсь полковим старшиною чи сотником був Міхно Кондра

тенко, який деякий час виконував обов’язки наказного полковника.

Реєстр доповнюють два полкові старшини і чотири сотники.

У Білоцерківському полку відомо 12 старшин з 11 родин. Спос

терігаються значні протиріччя між Степаном Бутенком і Гнатом

Макухою, які тримали пірнач по два рази. Гетьманський вплив

відчувається двічі: під час затвердження на полковництві Андрія

Тарасенка, мабуть, якогось родича Дорошенка, а також пізніше,

під час призначення на білоцерківське полковництво свого рідного

брата Григорія. Загалом маємо згадки про 8 сотників Білоцерківсь

кого полку, з яких двоє Корицьких.

Коли у Дорошенка з’являється новий супротивник — полков

ник уманський Михайло Ханенко, то три найзахідніші полки ви

знали останнього гетьманом [716, 259]. Уманчани мали давні і міцні

зв’язки з Січчю, де їх підтримували кошовий Григорій Пелех,

військовий суддя Семен Богаченко, писар військовий Андрій Та

расенко, старшини Василь Завалій, Федір Бардай, Іван Завіша,

Стефан Білий, Грицай, Яків Ярошенко, Роман Малюк, Іван Полта

вець, Василь Олексієнко. Виступ Ханенка був здійснений як наслі

док впливу антитурецького і антитатарського українського про

польської орієнтації січового угруповання (і західної частини

полків січової орієнтації і впливу).

Брацлавського полковника Василя Дрозда влітку 1665 р. змінив

Василь Дворецький [934, 251]. Наступного року полк очолювали

206

В.В. Кривошея

Родіон ДумитрашкоРайча, який мав якісь родинні зв’язки з Ку

ницькими, і Михайло Зеленський. Їх змінювали Сидір Коваленко,

Семен КияшкоМанжос, Григорій Дорошенко, Стефан Гудима, Пав

ло Лисиця. Федір Булюбаш був наказним полковником у 1675 р.

Сидір Коваленко знову отримав полковницький пірнач у 1675 р.

і тримав його 10 років.

У Зеленського, який перейшов на бік Дорошенка, польський

король конфіскував маєтності і передав їх Кобилецькому [1498,

84]. У 1671 р. Михайло Зеленський перейшов на польський бік, він

здав значну фортецю Стіну. Собеський зробив спробу підкупити

полковника Костянтина, обіцяючи йому нобілітацію, але невдало.

Ханенко захопив Ямпіль. Ханенка визнав лише один Брацлавсь

кий полк. Під Брацлавом зібралися проханенківські старшини

Сірко, Зеленський, Лисиця, Іскрицький.

Іван Федорович ЯцьківськийКуницький з Кальницького полку

помер у проміжку 1663–1667 рр., бо його маєтність Боярку після

смерті 3 червня 1667 р. король надав брацлавському стольнику

Павлу Тетері [827, 401]. Якогось його родича Степана Куницького

Яцьківського (? — 1684) у 1671 р. Дорошенко направив послом

до Туреччини [1447, 45]. Через нього ж була домовленість з Доро

шенком про шлюб племінника гетьмана Ігнатовича Михайла

з донькою Дорошенка [716, 752]. Можливо, що Ігнатович, який

був писарем у Тукальського, а потім у Андрія Дорошенка [996,

596], і є цей Михайло.

Пізніше Куницький як військовий товариш виконував дору

чення Самойловича на Правобережжі, видавав там себе за полков

ника і був нобілітований. В.Липинський називає його полковни

ком переяславським, але жоден з дослідників цього твердження не

підтримав. Нетривалий час у 1653 р. Степан Федорович був пол

ковником переяславським. На нашу думку, це і є Куницький.

Був схоплений за наказом Самойловича, його справу вів протопоп

Адамович [1476, 796].

Разом з ним у козацькому середовищі були рідні брати Василь

і Федір [1477, 45] та три племінники Анастасій, Дмитро, Іван. Піз

ніше Іван Куницький фіксується як намісник у Ромнах у 1672 р.

Високий статус Степана Куницького у козацькостаршинсько

му середовищі пояснюється його шлюбом з вдовою полковника

миргородського Лісницького. О.Оглоблин вважав, що Степан Ку

ницький «з правобережного (мабуть, брацлавського) шляхетсь

кого роду…служив у Дорошенка й виконував різні дипломатичні

207

Козацька еліта Гетьманщини

та приватні доручення (посольства до Многогрішного 1671 р., до

Польщі 1673 р. тощо). Староста Немирівський (1677, 1678)»

[1267, 245].

У Кальнику відомий наказний полковник Олександр Урбано

вич, а також Василь Богун, мабуть, син Івана Богуна, який був пов

ним кальницьким полковником [617, 10].

До 1671 р. у Паволоцькому полку залишався полковником

Ярош Грицина, коли його змінили спочатку Григорій Гамалія,

а потім Андрій Дорошенко і Яків Гамілія. У 1675 р. через незго

ду щодо турецької орієнтації гетьмана Гамалія залишив дітей

і дружину в Чигирині і перейшов на Пирятинщину [851, 266; 717,

246], його змінив Павло Низкогляд.

Правобережний Київський полк очолювали Петро Бутрим і Кос

тянтин Матюта. Маємо згадку про те, що покозачений шляхтич

гербу «Сухекомната» [1162, 53] Семен Карпович Жила 9 вересня

1666 р. отримав королівський привілей на землі у с. Медведівці

Березинського повіту [1241, 33]. Враховуючи, що його рідний брат

Гаврило був сотником козелецьким (? — 1669–1672 — ?), а він

сам полковим осавулом (? — 1672 — ?), то можливе його сотництво

в Козельці під час отримання королівського привілею.

Слід згадати ще старшину, яка в той час перебувала в засланні.

У серпні 1668 р. Петро клопотав повернути з заслання «наших

невинно в ссылку отданных» ігумена Мгарського Віктора Заго

ровського, Захара Шийкевича, Кропивницького та ін. Турбувався

гетьман і про звільнення старшин з московської неволі. У 1668 р.

просив царя звільнити Михайла Ганджу, Андрія Щербину,

Дмитра Чернявського [714, 126]. З московського ув’язнення повер

нувся колишній обозний військовий Тиміш Носач, якому геть

ман Дорошенко як «старинному и заслуженному войска запоро

жского товарищу» 22 серпня 1668 р. в Корсуні видав універсал

[1427, 450].

Після капітуляції Ханенка король робить ставку на полковника

ЙКМ і старосту носівського Григорія Гуляницького (? — 1675),

але «Гуляницкого войско все огнемъ пожгли» (8 корогв і татар)

[716, 293] розгромили з двох боків як дорошенківці, так і мос

ковські війська [717, 246, 250].

Падіння Дорошенка привело до підйому у західних полках

Остапа Гоголя, давнього соратника Хмельницького, останнього ви

значного представника тієї генерації старшин [130, 25]. З його ро

доводу відомо, що у вересні 1664 р., коли він прийняв протекцію

208

В.В. Кривошея

польського короля, то два його сини були захоплені у Львові,

можливо, там навчалися чи жили з матір’ю. Знаємо також, що ще

у 1668 р. його брат Григорій керував обороною Кальника від поля

ків, у вересні 1671 р. під час оборони Могилева загинув один із його

синів. З Молдавії Гоголь і полковники К.Мигалевський та Кияшко

погоджуються підкоритися гетьманові М.Ханенку. Дещо пізніше

полковник подільський Остап Гоголь призначається королем наказ

ним гетьманом [1139, 451], крім його полку на боці короля слу

жили полк Кияшки, Димерський полк, три корогви ханенківців.

За іншими даними, наказний гетьман (1675) Остап Гоголь мав

при собі охотницькі полки Барабаша, Кияшки, Кваші, Семена

Артюші [717, 161]. А у лютому 1676 р. нобілітуються головні ко

зацькі ватажки О.Гоголь, полковники С.Корсунець, М.Лукейчик,

А.Зеленський, обозні полкові К.Гасаненко, А.Ясенський, осавул

П.Кукель, сотники В.Іваненко, Г.Бернашовський, Я.Озажинсь

кий, С.Бахринський [1440, 24].

1676 р. було прийнято рішення про «стації» лише чотирьом ко

зацьким полкам (4000 чол.). Згодом полки Семена Корсунця, Івана

Шульги та Кобельзького були розміщені у Димерському старостві

[1440, 24].

Восени 1677 р. на Лівобережжя переходять «два полковника,

один конний Іванія, і другий піхотний Василь, а з ними кінноти

чоловік тридцять» [708, 430].

У 1679–1683 рр. старшими над правобережними козаками були

суддя генеральний Мирон, полковники Олександр Урбанович та

Максимиліан Булига. Молдавський же воєвода Дука призначив

своїх полковників у головні козацькі міста. «...в Чигирине был Кє

рембашевський, в Мошнах и Черкасах Вергун, в Каневе Кобзарь,

а в Корсуне и Богуславе Куницкий», — сповіщав царя Василь Ко

чубей. І, характеризуючи їх, додавав: «А все те и иные осадчики бы

ли беглецы и изменники наши, которые отсюда из стороны нашей

на ту сторону Днепра поуходили, и Куницкий тот забежал было

к ляхам прежде, а потом к нему Дуке воеводе прилепился...». Ко

ли ж розпочалися військові дії поляків проти Порти, то названі

козацькі ватажки здали Немирів та інші міста.

24 серпня 1683 р. С.Куницький призначається гетьманом. Пол

ковниками бачимо Юрія, Лук’яна, Я.ДунінаРаєцького, Андрія

Могилу, писарем генеральним Пяйковського. Куницький був уби

тий на козацькій раді в березні 1684 р. при спробі втекти з неї,

«змінивши козацький жупан на чернецький одяг» [1440, 32 ].

209

Козацька еліта Гетьманщини

Під Віднем знаходилася приватна козацька корогва воєводи

волинського Я.Стадніцького під керівництвом полковника Апос

тола. Згодом приєдналися козацькі полки Я.Ворони, шляхтича

Менжинського, Семена. Наприкінці 1683 р. сім полків очолюва

ли Максимиліан Булига, Василь Іскрицький, БулукБаша, А.Зе

ленецький, К.Станецький, Я.ДунінРаєцький і, мабуть, Киліян.

Куницького на гетьманстві змінив полковник піхотний Андрій

Могила [1442, 125]. Під час його гетьманування на Лівобережжя

перейшли чотири полки (полковники Левко, Дроб’язга, Криш

таль — у Переяславський полк), на Січ — козаки на чолі з С.Палієм

і Куликом [712, 176]. Знаємо полковника димерського Мирона,

білоцерківського Х.Шарка, спостерігалася тенденція відродження

територіальних полків Брацлавського, Богуславського, Корсунсь

кого. У 1686 р. бачимо такі полки: Семена Палія, Максимиліана

Булиги, Макухи, Гришка, БулукБаші, Семена. Все це — добро

вольцісічовики. Полки Макухи, Штепи, Кулика отримавши ко

ролівську платню, перейшли і розпорошилися на Лівобережжі, це

свідчить про тимчасовий характер цих формувань (з лівобереж

них козаків чи січовиків). Запорозьким полковником називався

(? — 1686.08. — 1687.06. — ?) і Криштоф Лончинський [803, № 13,

7]. Командний склад полку свідчить про шляхетське ядро цього

полку (вказані поручик Василь Меленевський, хорунжий Павло

Волковський) [803, № 13, 14].

У 1689 р. гетьманом став Гришко Іванович, який вів непри

миренну боротьбу проти полковника фастівського Семена Палія.

Під його регіментом перебували полки Іскри, Самуся, а також

Я.Гладкого і А.Абазина.

На Правобережжі діяло угруповання, орієнтоване на Османсь

ку імперію, на чолі якого був поставлений Юрій Хмельницький.

Ще у лютому 1676 р. він призначив наказним гетьманом Астаматія

(Євстафій Гиковський, Остаматенко). За Богдана Хмельницького

цей виходець із Греції тримав митну справу в Україні (28 квітня

1654 р. гетьман призначив його митним екзактором [538, 2–4]),

водночас виконував дипломатичні доручення, був активним при

бічником І.Виговського. Тривалий час відсутні про нього згадки

в джерелах. 1675 р. Петро Дорошенко призначив його резиден

том до Царграда. Після падіння Дорошенка — став найближчим

співробітником Ю.Хмельницького.

Писар Юрія Хмельницького Григорій був призначений пол

ковником могилівським, Коваленко — корсунським, І.ГубарБер

210

В.В. Кривошея