Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини
Подождите немного. Документ загружается.
при переході її з рук Хмельницького до Тетері Опари, Білогруди,
Богуни, Зеленські, Гоголі, Дорошенки, Радченки, Лизогуби, Ли
сянські, Улезько, Ханенко. Серед нових старшинських родин
фіксуються Хмури, Солов’ї, ПолоницькіШимки, Васильківські.
4.2. Лівобережна старшина
під регіментом гетьмана Івана Брюховецького
На Лівобережжі після погрому Виговським Полтави діяли
розрізнені загони «барабашівців» і «пушкарівців» [892, 18]. Січ
і Полтава стають на півстоліття центрами антигетьманської опози
ції. Основні кадри старшин черпалися на Січі. Це були січовики
з діда і прадіда, сім’ї яких, їх нащадки були головними охоронця
ми як республіканських, так і охлократичних січових традицій.
Яків Федорович Барабаш завдав поразки загонам сербських
найманців Виговського під Полтавою [1174, 468]. Після розгрому
союзників запорожців — пушкарівців перебував з загоном у роз
ташуванні військ князя Ромодановського, який відмовлявся вида
ти його Виговському. Останній звернувся до царя, який і наказав
відправити Барабаша до Києва у розпорядження боярина В.Ше
реметьєва «для отдачи виновного на войсковой суд». По дорозі
його перехопили прибічники Виговського, прикували до гарма
ти, допитували, а потім відправили до Чигирина (1659.4.06. він
вже згадується як небіжчик).
Нащадки гетьмана Остряниці Іскри, а також Пушкарі, Жучен
ки міцно тримали в своїх руках полтавців. Події показали, що най
більшим впливом серед козацтва січового в той час мав Іван Марти
нович Брюховецький (очевидно, мав прізвисько за назвою одного
із січових куренів). За спостереженнями В.Горобця, Брюховецький
народився у 1623/1624 р. [949, 150]. Походження його нез’ясова
не. В.Греков наводить дані про те, що останній не був природним
козаком, а ніби «был ляхом, да окрестился». На які джерела опи
раються подібні твердження, для нас залишається загадкою.
Знаємо, що у квітні — травні 1656 р. він входив до складу по
сольства у Трансильванії, яке передувало місії генерального оса
вула Івана Ковалевського і старшого канцеляриста Івана Груші
[744, 486]. Джерела засвідчують, що Брюховецький був слугою
Богдана Хмельницького, після ж смерті останнього продовжував
службу у Юрія Хмельницького, якого супроводжував на навчання
181
Козацька еліта Гетьманщини
до Київського колегіуму. Дещо пізніше посланий Юрієм Богда
новичем на Січ для підтримки у домаганнях гетьманської була
ви, де і залишився.
«Брюховецкий, слуга пана Хмельницкого, который был не
когда в Варшаве у вашей королевской милости, сделавшись на
Запорожье кошевым атаманом, вышел из Запорожья и пробовал
щастя под замком Чигиринским; но усилия его были тщетны», —
маємо звістку з жовтня 1659 р [709, 383]. У 1660 р. Юрій Хмель
ницький, виступаючи у похід під Чуднов, залишив його намісни
ком чигиринським. Після Чуднівської битви Брюховецький утік до
стольника і воєводи князя Бориса Мишецького під Лохвовицю і роз
повів, що їде до Москви, щоб сповістити про зраду Юрія Хмель
ницького.
Щодо родинного оточення є лише звістка про те, що єпископ
Мефодій хотів видати свою доньку за племінника Брюховецького.
Це дає змогу стверджувати, що Іван мав сестру чи брата. Якщо
у родовому архіві Бунаків, знімаючи копії, не внесено якоїсь плу
танини, то у 1667 р. є згадка про Федора Артемовича Брюховець
кого [899, 858], можливо, якогось родича.
Під час поїздки до Москви Брюховецький одружився з небогою
голови московських стрільців Івана Єлагіна Дарією Ісканською.
Відомо, крім того, що гетьман Самойлович одружив свого сина
з донькою Брюховецького, що може засвідчувати наявність попе
реднього шлюбу останнього.
Про Брюховецького згадується втретє як кошового на Січі
у 1662–1663 рр. Таким чином зрозумілою і логічною є підтримка
його Іваном Сірком — Січ вступила у відкриту боротьбу за геть
манську булаву. При цьому чітко вказуються соціальні мотиви
виступу: «Великая беда чинится от старших», «гетман и полковни
ки и все начальные люди все города, места и мельницы розняли
сами по себе да ими владеют сами своим самовольством» [714,
334, 339].
Ніжинська козацька рада 17 червня 1663 р. обрала Брюховець
кого гетьманом. Генеральним обозним став Іван Климович Це
сарський (1663.17.06. — 1666 — ?), наказним — Павло Іванович
Животовський (1663.08. — 11.). Свої уряди суддів генеральних
зберегли Георгій (Юрій) Незамай і Петро Забіла. Піднявшись до
вершин генерального старшинства, представник роду Забіл, відзна
чився великою любов’ю до багатства і влаштовуванням шлюбів
з родинами наступних гетьманів. Генеральне писарство спочатку
182
В.В. Кривошея
тримав Степан ГречанийПотребич, а з 1665 р. — Захар Шийкевич.
Осавульську службу правили колишній запорозький полковник
Парфен Михайлович Нужний та Стефан Опанасович Іванов.
Підскарбієм став Роман РакушкаРомановський (? — 1663.11. —
1668) [1245, 12], хорунжими були Іван Олексійович Попович та
Микола Яковенко, бунчужним — Григорій Трохимович Витязенко.
Після отримання посади, Брюховецький створив нові полки:
Стародубський (полковник Іван Плотник [660, 1]), Сосницький
(Яків Скидан), Зіньківський (Василь Шиман), Глухівський. Нап
равлені у полки його представники під охороною загонів запо
рожців вступили у контакт з антишляхетськими і антистаршинсь
кими елементами і з їх допомогою прийшли там до влади. Проте
не знаходить документального підтвердження теза, що «фактич
но вся місцева старшина була знищена» [935, 76].
Відомо, що 18 вересня 1663 р. у Борзні були страчені: наказний
гетьман Яким Сомко, полковник ніжинський Василь Золотаренко,
полковник чернігівський Іоаникій Силич, полковник лубенський
Стефан Шамрицький, полковник переяславський Опанас Щуровсь
кий, осавул полковий ніжинський Павло Килдій, секретар наказ
ного гетьмана Кирило Ширай. До Сибіру потрапили генеральний
писар Михайло Вуяхевич, полковники київський Семен Третяк,
іркліївський Матяш Папкевич, прилуцький Дмитро Чернявський,
осавул полковий переяславський Семен Кульженко, осавул Ле
онтій Бут, писар полковий Хома Тризна та писар гродський пере
яславський (? — 1658–1663) [1243, 227] Самійло Радич, сотник
Іван Воробей, Прокіп Кульженко [1298, 231]. Через ці репресії Геть
манщина втратила сім бойових заслужених полковників.
Місцева старшина, втративши частину своїх провідників, зай
няла позицію вичікування. Підкреслимо, що головний удар прий
няла старшина двох полків (Переяславського і Ніжинського). Клан
Хмельницьких — Сомків — Золотаренків поніс невиправні втрати.
На початку 1663 р. у Брюховецького найближчими радниками,
крім єпископа Мефодія, були полковник Данило Пісоцький і пи
сар Степан Гречаний.
Є згадки, що у червні 1664 р. гетьман направив до царя посольс
тво в складі київського полковника Василя Дворецького, канівсько
го полковника Федора Панченка і Марка Артемовича, що засвідчує
їх впливовість у тогочасному старшинському середовищі.
У Гадяцькому полку, який за Брюховецького став столичним,
у 1664 р. згаданий наказний полковник Степан Надточенко. Його
183
Козацька еліта Гетьманщини
рід фіксується у козацькому середовищі з початку Визвольної
війни у Лютенській сотні (1649) [823, 435].
На жаль, не маємо жодних даних про Григорія Васильовича,
який у 1665 р. очолював полк. Можливо, це брат сотника любець
кого Гаврила Васильовича. Після нього на чолі полку два роки був
Семен Остренко, якого на цей уряд обрали з сотництва гадяцького.
У 1668 р. його змінив Іван Дуб’яга (? — 1636–1674 — ?) — пра
вославний шляхтич з Мстиславського повіту [1062, 54]. Якимось
чином потрапив на Слобожанщину (можливо, він чи його батько
брав участь у козацьких повстаннях 30х років) і козакував на
Харківщині (1656–1660). Пізніше отримав полковий пірнач га
дяцький, в додачу мав рангові маєтності: містечко Рашівку, місто
Камишин, села Гримячку, Остапівку, Березову Луку [641, 3].
Полковим писарем був Іван Ситенський (1666), одним із полко
вих осавулів став колишній полковник гадяцький Іван Донець.
Крім Остренка, сотниками полковими були Ізмайлов і Павло Жи
вотовський.
Уряд зіньківського полковника зберігав Василь Шимон, який
разом з полковим осавулом Микитою Безпалим міцно контролю
вав Зіньківщину. Грунським сотником був Степан Безбожний,
зіньківським — Нестор Гаврилович, комишенським — Петро Па
щенко, у Веприку сотникував Богдан Савченко. Є згадки ще про чо
тирьох сотників у Зіньківському полку (Андрія Івановича, Опа
наса Лазарєва, Марка Павловича, Прокопа Семеновича), але які
сотні вони очолювали — встановити не вдалося.
У Полтавському полку 1665 р. був зміщений полковник Дем’ян
Гуджол [752, 130] і полтавський пірнач відданий близькому до
Брюховецького генеральному хорунжому Григорію Витязенку.
При ньому наказним став представник відомого запорозького ро
ду Кіндрат Барабаш, але Витязенко протримався лише рік. Його
замінив Сава Омельницький, замість якого у тому ж 1667 р. став
місцевий полтавський старшина Кость Кублицький [875, 8,12].
При ньому значним впливом користувалися наказні полковники
Клим Чорнушенко (1668), Манджос (1668), Іван Лозицький (1668).
Михайло Степанович Гончар, пов’язаний родинними зв’язка
ми з козаками стасівськими, репрезентував близьке до Запоріж
жя козацьке середовище у Полтаві. Він став одним із сотників
у цьому місті, а також іноді виконував функції наказного пол
ковника (1664). Серед наказних полковників був і Олексій Ко
ванька.
184
В.В. Кривошея
З полкових обозних відомі лише двоє старшин — Михайло Де
нисенко (1665) і Олекса Андрійович (1667). У полковому суді старо
го (можливо, померлого) Курила Охрімовича змінив Іван Юхимен
ко. В той період полкові судді змінювалися досить часто: Івана
Юхименка на початку 1665 р. змінив Роман Сороків, а його у цьо
му ж році — Клим Чорнушенко.
Серед осавулів відзначимо Ярему Корсунця, Левка Черкеса,
Дахна Чамаренка, Василя Калюжного, Івана Обіду. Як бачимо,
Чорнушенко і Чамара знову повернули собі попередні уряди. Пол
ковими писарями були Гаврило Миклашевський [650, 3], Андрій
Леонтійович, Ілляш Туранський, Кирило Іванович. Полкову ко
рогву супроводжував хорунжий Степан Шваченко.
Протягом цього періоду гетьманування Брюховецького Костя
Кублицький зберіг за собою уряд полкового сотника. У Великих
Будищах сотню очолював Педан Хоменко, Санжарську — Сергій
Семененко, Білицьку — Конон Василенко, Кишеньську — Петро
Волошин і Василь Олексієнко.
Миргородський полковий пірнач тримали представники ли
ше однієї родини — Постоленків: спочатку Дем’ян (1664–1666),
а потім Григорій (1666–1668). Рід ПостоленківПотішних [1070,
Ч. ІІ, 110] у 1665 р. отримав дворянство і маєтність — с. Савинці, але
з впевненістю стверджувати про їх шляхетське походження до
1665 р. підстав не маємо. З старшини полку відомі сотники Гав
рило Олексійович (став полковим суддею) і Григорій Матвійович
Гладченко. Присутність останнього ще раз підтверджує, що до
влади в полку повернулися противники Лісницького.
Першим полковником за Брюховецького у Лубнах після Шам
лицького став Гнат Якович Вербицький. Мабуть, належав до ра
шівської чи зіньківської гілки роду Велюхів — Вербицьких, один
із представників якої раніше очолював Зіньківський полк.
Взимку — навесні 1664 р. Вербицький був замінений предс
тавником черкаського козацтва, сином генерального судді, який
попередньо тримав Пирятинську сотню, Григорієм Михайлови
чем Гамалією. На чолі полку він був два роки (1664–1666). На
казним полковником тоді згадується Іван Пилипенко (1665).
У 1666 р. полк очолив Богдан Щербак. О.Лазаревський про ньо
го писав так: «Старый козак, принимавший, по видимому, ближай
шее участие в войне Хмельницкого с поляками в числе его полков
ников». Історик вважав його полковником новгородсіверським
[1119, 40]. Проте, мабуть, стародубські Щербаки мають іншу
185
Козацька еліта Гетьманщини
генеалогію ніж лубенський полковник. Відомо, що Богдан Щер
бак з приходом до влади Брюховецького очолив військову арти
лерію і був її осавулом до утвердження на полковничому уряді.
Колишній сотник полковий лубенський Родіон Логвинов став
полковим обозним, суддею — Кирило Гуляницький, полковим
писарем — Степан Григорович, якого змінив чи, можливо, він сам
фіксується протягом 1665–1666 рр. як Степан Климович. Серед
полкових осавулів з’явилися з Черкаського полку Леонтій Свічка,
який осів на Пирятинщині [630, 1], і Микита Іванович Бурий.
У 1667 р. осавулом став полковий сотник Януш Михайлович.
Роменську сотню очолював Захар Донець. Серед козаків Лу
комської сотні був Семен Донець, нащадки якого проживали
у с. Олександрівці [462, 549 зв.], були Донці і у Костянтинівці, де се
ред козаків сотні зареєстрований Андрушко [823, 397]. Врахову
ючи близькість Ромнів до Гадяча, вважаємо, що Донці гадяцькі
були одного роду з роменськими і, можливо, полковничим родом
ДонцівЗахаржевських харківських.
Прокіп Жуковський став сотником глинським у 1663 р. Осно
воположником роду був козак Глинської сотні Миргородського
полку Іван Жучин, якого бачимо ще у першому реєстрі цієї сотні
[823, 403]. У Лукомлі сотником став Семен Проскуренко, який як
Сенько був згаданий серед козаків сотні ще у 1649 р [823, 425].
З Ніжинського полку, щоб його ослабити, виділили полк Глу
хівський. Відомі два його полковники — Кирило Гуляницький
і Василь Черкашинець. У самому Глухові продовжував сотникуван
ня Пилип Уманець, але згодом його змінив Василь Жураковський.
Ніжинським полковником став Матвій Микитович Гвинтовка
(1663–1666), котрого, згодом підтримали Григорій Кобиляцький
і Роман РомановськийРакушка, які при ньому були наказними
полковниками. Його змінив Артем Мартинович. Наступного року
згадується полковник Соха, але чи це одна і та сама особа з Артемом
Мартиновичем, без додаткових документів визначити не можливо.
На уряді полкового судді спочатку був Макар Сидорович, а піз
ніше Федір Завадський, полковими писарями — Ничипір Олексійо
вич і Павло Рачинський. З полкових осавулів відомий лише Василь
ІгнатовичШумейко. Можливо, Василь Шумейко і був осавулом
полковим за полковника ніжинського Прокопа Шумейка в регі
менті ще гетьмана Богдана Хмельницького [823, 463].
Полковими сотниками були Герасим Осташка, Іван Косинський,
Яків Самойлович, веркіївським — Юсько Горячка, воронізьким —
186
В.В. Кривошея
Василь Власович. Хома Михайлович Гнилозубенко (? — 1678) став
сотником батуринським, Іван Пригара — у Олишівці. Андрій
Шевлюшенко був серед фундаторів сотні у Конотопі [823, 484],
а Михайло у 1663 р. став місцевим сотником. У Кролевці йшла пос
тійна зміна сотників: Герасим Стасенко (1663–1666), Максим Ков
денко (1666), Данило Якимович (Пархоменко?) (1666), Гнат Фе
дорович (1667), знову — Максим Ковденко (1667–1668).
До далекого Стародуба від Брюховецького поїхав полковнику
вати Іван Якович Плотник (Іван Терник). Задля зміцнення своєї
влади 21 серпня 1663 р. видав універсал на прибутки з млина на
р. Вусі почеповським священикам Спаської церкви Лук’яну Йоси
повичу і Іллінської церкви Василю Кузьмичу, а 2 квітня 1664 р.
надав універсал Кирилу Яковичу на побудову млина в с. Бахаричах
на р. Косці. У 1665 р. Плотника змінив Левко Острянин, очевид
но, одного роду з тогочасним полковником гадяцьким Семеном
Острянином. Серед наказних полковників від нього були Тиміш
Олексійович, Михайло Небаба і зять Петра Рославця Рубець.
Представник наймогутнішого шляхетського роду на Стародуб
щині Рубців Михайло (? — 1630 — бл. 1698) пройшов нелегкий
життєвий шлях. У 1633 р. потрапив у московський полон, у 1639 р.
відвідав Мінський замок. «За небожчика Золотаренка в нескольких
єкспидициях услуги ронили» [1243, 369]. 4 вересня 1656 р. з братом
Іллєю отримав гетьманський універсал на маєтності. Гетьман Ви
говський 25 лютого 1658 р. надав йому підтверджуючий універ
сал. Був наказним полковником стародубським (1666), значним
військовим товаришем (1668). Брюховецький ще раз 12 березня
1668 р. підтвердив спадкові маєтності за Рубцями (за ним — Ропсь
ку волость).
Вдалим був вибір полкового обозного Гаврила Дащенка, який
тримав цей уряд щонайменше одинадцять років. Є згадки про
сотників: полкового Леонтія Рущанського, новгородських Павла
Стремницького, Семена Маленовського, почепського Овдія Рослав
ця і наказного за нього Федора Ходневича. Мглинським сотником,
можливо, раніше 1667 р., був Федір Лось.
У Почепській сотні військовий товариш Клим Осипенко
у 1668 р. отримав універсал Брюховецького з підтвердженням йо
му на «отчину» с. Гарців. Тут в той час відомі покозачений шлях
тич Матвій Андрійович Барташевич, який зберігав батьківський
привілей на с. Азарів і пізніше у 1671 р. згаданий як значний
військовий товариш, а також товариш сотні почепської (1665),
187
Козацька еліта Гетьманщини
шляхтич гербу «Ясенчак» [1162, 53] Данило Адамович Жебровсь
кий. У Мглинській сотні військовий товариш Микола Рожковсь
кий у 1667 р. разом з сином Іваном отримав гетьманський універ
сал на с. Хотяничі.
До Сосниці полковником був призначений Яків Скидан, якого
пізніше замінив Федір Холод. Можливо, що останній належав до
миргородської козацькостаршинської родини.
Чернігівський полк очолював Трохим Ничипорович (Отрох,
Отрошко), який фіксується серед перших козаків Чернігова [823,
477]. Мабуть, був городовим отаманом чернігівським. У 1654 р.
згаданий як наказний полковник чернігівський, а у 1659 р. зна
ходився на чернігівському міському уряді.
Уже влітку 1664 р. полковником чернігівським був Степан
Красна Башта. Цього покозаченого шляхтича у 1660 р. зустрічаємо
у с. Пісках — сотенному центрі Лубенського полку як свідка одно
го продажу [1119, 70]. Підтвердженням цього є царська грамота
чернігівському воєводі Гнату Волконському у відповідь на його від
писку про те, що чернігівський полковник С.Красна Башта пога
но ставиться до московських людей. Цар наказував воєводі жити
з полковником «в совете…розни и безсоветья не было» [618, 50].
Наказним полковником за нього був Іван Харитонович Молявка.
Гетьман Брюховецький зробив невдалу спробу опертися на чер
нігівську старшину. Степана Красну Башту він замінив на Дем’яна
Ігнатовича, який був полковником три роки. На початку 1668 р.
він став генеральним осавулом (Д.Дорошенко вважав головним
прибічником гетьмана Дорошенка серед лівобережної старшини
[996, 187]). Його місце в Чернігівському полку зайняв полковий
суддя, майбутній гетьман Іван Самойлович. На початку 1668 р.
наказним полковником згаданий Гаврило Васильович. Обозну
службу очолював Сава ВнучкоПосудевський.
Можливо, що Марко Рибальченко, який у реєстрі 1649 р. зафік
сований другим після сотника конотопського Івана Рибальченка,
і є Марко Артемович, який відомий як суддя полковий чернігівсь
кий у 1667–1671 рр. Писарями в полку були Іван Васильович,
Михайло ГолобояринСлободецький, Іван Самойлович. Писаря цьо
го полку Левона Полуботка Брюховецький нагородив «шляхетс
кой Розсудовской маетностью в Черниговском уезде, сёлами, де
ревнями и руднями» [714, 11].
Полковник прилуцький Горленко користувався довірою гетьма
на Брюховецького, який давав йому різні доручення. Син запорож
188
В.В. Кривошея
ця Лазар Федорович Горленко (? — 1629–1687) став козаком При
луцької сотні Омеляна Проценка (1649) [823, 441]. У 1654 р. брав
участь у Переяславській раді [979, І]. Мабуть, очолив полкову сот
ню, бо у 1659 р. згаданий як наказний полковник прилуцький.
Враховуючи те, що О.Оглоблин вважає Ганну Семенівну Половець
Мазепу тіткою по матері прилуцького полковника Дмитра Горлен
ка [1267, 22], то не виключена можливість першого шлюбу Лазара
з N Семенівною Половець, донькою полковника білоцерківського.
У 1665 р. разом з гетьманом перебував у Москві, де отримав від
царя дворянство та с. Ольшане [979, І], але пізніше Брюховецький
«великимъ шалоумствомъ» домігся того, що Горленко виїхав
з Прилук, а на його місце був посланий запорожець Іван Кошовий.
Під час лівобережного походу ЯнаКазимира поляки і Тетеря
обходили Ніжин. Тетеря взяв Прилуки. «Що ж до переходу при
луцького полковника Песоцького на бік поляків … треба сказати,
що хоч підтвердження, або заперечення цієї звістки я не знайшов,
але ж 1664 року, під час акцій Брюховецького на Правобережжі, но
вим полковником прилуцьким бачимо Л.Горленка» [1298, 272].
Сава Тищенко разом зі своїм, мабуть, молодшим братом Дани
лом Тищенком розпочав війну у сотні Івана Шкурата (1649 [823,
440]), став її сотником (? — 1665–1666.10. — ?).
У Красному Колядині сотника Івана Самойловича змінив предс
тавник місцевого красноколядинського козацького роду [823,
455] Денис Сич. Срібнянським сотником був Сидір Міщанин.
До Переяслава гетьман призначив Данила Ярмолаєнка «безъ
посполитой рады и по своей воли, а не по ихъ стародавнымъ пра
вамъ» [707, 99], наказним у нього був місцевий старшина Андрій
Романенко. Ярмоленко розпочав службу в Леплявській сотні Ка
нівського полку [823, 113]. Вважаємо, що згадка у вересні 1662 р.
про полковника канівського Данила стосується його, а відповід
но, цьому передувало сотництво леплявське.
Якщо за умовну загальну кількість Переяславського полку піс
ля реформування його у 1663 р. гетьманом Брюховецьким взяти
чисельність 1649 р. за сотнями, які тепер до нього ввійшли —
4802 козаків, то 12% становили козаки колишнього Канівського
полку, 8,8% — козаки Черкаського, 17,2% — Кропивненського.
Таким чином, 38% новоутвореного Переяславського полку ста
новили козаки не цього полку.
У 1664 р. полковим суддею був Юрій Миколайович Мокріє
вич, його змінив Іван Момот (? — 1629–1693 — ?), який спочатку
189
Козацька еліта Гетьманщини
був рядовим козаком Переяславського полку, а потім став полковим
суддею. 26 червня 1665 р. він продав Івану Окуленку (Туровцю),
майбутньому війту переяславському (1688) двір за 1000 золотих
у Переяславі [309, 104]. Друга частина двору належала, можливо,
якійсь його родичці — жительці козелецькій Фесьці Герасимовні,
яку вона продала тому ж Туровцю 9 листопада 1675 р. У проміж
ку кінця 1664 — початку 1665 рр. був усунутий з посади полко
вого судді. На його місце став Іван Корнелевич.
У червні 1663 р. писарем став Стефан Михайлович, пізніше
був Стефан Мокрієвич. Полковими осавулами були Федір Забузь
кий і Михайло Щербина.
У купецькому середовищі Брюховецький знайшов опору в Пав
ла Рустановича. Вже у 1663 р., як козак Переяславського полку, він
отримав оборонний універсал від Брюховецького на володіння
в Борисполі [778, 70]. Був одружений з Тетяною Опанасівною
Щуровською, донькою полковника переяславського. Рустанович
у 1666 р. фіксується переписом як один з найбагатших грецьких
купців у Переяславі [814, 205]. В придане за дружиною мав значні
володіння у Воронкові. Крім того, йому належали маєтності в Кане
ві і Терехтимирівській сотні, що до 1676 р. входила до Канівсько
го полку. У Березані сотникували Пилип Лаврінович і Кислий.
Андрій Романенко у 1665 р. як наказний полковник очолю
вав переяславську делегацію до Москви під час поїздки гетьмана
Брюховецького. Це засвідчує, що гетьман і запорожці оперлися
після знищення угруповання Сомка в полку на козацькостар
шинську групу, яку очолював Романенко. Відсутність його пос
лабила позиції гетьмана в Переяславському полку, що і сприяло
вибуху повстання 1666 р.
Ще з весни 1666 р. в полку було неспокійно, «сказывал пере
яславський полковник Данко Ермолаенко, что в Переяславле оть
какихь ся своевольных людей, которые до бунту и до шерханины
охочи … выростает злой замысел не смуту и на нелюбы про него
боярина и гетьмана, по замысломь от запорожцов» [713, 101]. 15
липня 1666 р. в полку спалахнуло повстання. Його почали козацькі
частини, які нараховували 500 козаків — 400 переяславських
і 100 бориспільських. Під час сутичок був заколотий наказний
гетьман Ярмолаєнко, убитий генеральний суддя.
Керівниками повстання були сотник М.Хоменко із села Хар
ківці, полковий обозний Іван Пригара, колишній полковий суддя
Іван Момот, представник гетьманськополковничої родини Лобод
190
В.В. Кривошея