Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини
Подождите немного. Документ загружается.
Захар, колишній наказний полковник Панас Захар’ященко, предс
тавник полковничої родини Кульбачок Григорій, заарештований
1663 р. на ніжинській раді, але відпущений колишній наказний
полковник Богдан Словин, Ярема Захарчук, Панас Носик, Степан
Білик. Цей перелік засвідчує, що повстання очолилили представ
ники козацьких старшинських родин, які репрезентували щонай
менше дві місцеві полковничі родини Лобод і Кульбачок, близько
го оточення наказного гетьмана Сомка, котрі були відсторонені
від влади у полку після приходу до влади Брюховецького.
19 липня зібрали раду, на якій обрали нову старшину. Пол
ковником став М.Хоменко, осавулами — I.Момот, I.Пригара. На
придушення повстання в Переяславі Брюховецький кинув значні
сили козаків на чолі з гадяцьким полковником Семеном Острен
ком (Ніжинський, Лубенський, Прилуцький, Полтавський пол
ки). Царський уряд надіслав на допомогу Брюховецькому понад
2 тисячі кінноти і піхоти під командуванням Костянтина Щерба
това. Спільними зусиллями прибічників Брюховецького і царсь
ких воєвод переяславське повстання було придушене [713, 283].
Більшість переяславського козацтва брала участь у повстанні
1666 р. і частина з них втекла на Правобережжя до гетьмана До
рошенка. Задля зміцнення і укріплення свого становища Брюхо
вецький поставив полковником у Переяславі Родіона (Райча) Ду
митрашку (? — 1635–1705) [1142, 402]. Він був представником
відомої в Придунайських князівствах родини, в якій серед його по
передників були митрополит Феодосій, ієромонахи Дамаскін, Ме
лентій, Іоаникій, Євфимій, Георгій.
Роком раніше він вийшов з Валахії на Брацлавщину з загоном
у 500 чоловік, а потім перейшов на Лівобережжя. На цю силу
і розраховував гетьман. З Переяслава 16 липня 1667 р. стольник
і воєвода Олексій Чириков сповіщав, що «Думитрашка боярину
и воеводе Петру Васильевичу Шереметеву не будет бить челом ни
о чем, потому де, что боярин и гетман Іван Мартинович Брюховец
кой к боярину і воеводе к Петру Васильевичу Шереметеву ни о ка
ких делах писать и бить челом ни о чем не велел» [618, 164].
Після переяславського повстання Брюховецький восени 1666 р.
замінив київського полковника Василя Дворецького на Михайла
Щербину. Документи свідчать: «Как учинилась в Переяславе изме
на сперва, и убили Переяславского полковника Данила Ярмоленка,
и он де видя то, что те изменники учали быть изменою великому
Государю и королю Полскому, поехал в Гадяч, и в то ж время
191
Козацька еліта Гетьманщини
к Ивашку Брюховецкому, полковництво здал и булаву перед стар
шиною положилъ. И Івашко Брюховецкой на ево место учинил
Киевским полковником Переяславского ясаула Михайла Івано
ва» [1274, 84].
Уряд полкового обозного посідали спочатку Яків Підтереб,
потім Гнат Кальницький і знову Підтереб. Полковим суддею був
Феодосій Дмитрович Шатський, писарями Лаврiн Михайлович
і Пилипча, осавулом Гнат Кальницький, хорунжим син полков
ника Дворецького Iван.
Козелецьким сотником був Іван Клижка, в Острі — Iван Батiг,
Ничипiр Плоский, Iван Дворецький, Iван Янко. Носівську сотню
очолив Іван Мозиря, син кошового, колишній козак корсунський
і колишній полковник піхотний ніжинський.
Після перемоги запорожців на раді у 1663 р. січове угруповання
змогло контролювати територією лівобережних полків. Політика
Січі щодо правобережного гетьманату вимагає спеціального дослі
дження. Попередньо можна стверджувати, що аналіз кадрового
складу козацьких повстань 1663 і 1664 рр. засвідчує керівну роль
у них запорозького елементу. Очевидно, встановивши контроль
над Лівобержжям, січовики вирішили об’єднати під своїм верхо
венством і правобережну Україну.
Політика Брюховецького, спрямована на підкорення лівобе
режжя Гетьманщини Московській державі, неконструктивні
внутрішні кроки відкривали безперспективність такого шляху.
Кошовий Ждан Рог заявив, що Україна «потребує не боярина,
а гетьмана» [713, 103]. Полковник Мигалевський написав донос ца
рю на гетьмана Брюховецького, звинувачуючи того, що «без прес
танно живет в дому свом на покое, а промислов над неприятилем
не чинит» [618, 9].
Відчувши настрої січовиків і городових старшин, Брюховець
кий зробив спробу крутого повороту у зовнішній політиці. Він
виступає проти москалів, а до кримського хана «присылает бесп
ристанно просить на помощь людей и люди де к нему не посла
ны», — сповіщав з Криму Шереметьєв.
Антимосковський виступ відбувся після старшинської ради
у січні 1668 р. На ній були присутні: полковник ніжинський Артем
Мартинович, чернігівський Самойлович, полтавський Кублиць
кий, переяславський Думитрашко, миргородський Постоленко,
прилуцький Горленко, київський Дворецький, генеральні судді
Забіла і Животовський, писар Федір Криницький [714, 90].
192
В.В. Кривошея
Козаки запорозького полку Олександра Урбановича [1379,
Т. ХІІ, 364] осадили 4 лютого гарнізон НовгородСіверського, 5 лю
того запорозькі полки Сохи і Борони [1379, Т. ХІІ, 364] — Староду
ба, потім Гадяча, Чернігова, Остра, Переяслава, Ніжина. Полков
ник чернігівський Іван Самойлович і полковник Дем’ян Ігнатович
вісім місяців тримали в облозі у Чернігові гарнізон Андрія Толстого.
Штурмуючі взяли укріплені замки у Стародубі, Глухові, Ні
жині, НовгородіСіверському, Сосниці. «В той же час гетьман Брю
ховецький, все більше і більше озлоблюючись у кривавих розпра
вах проти москвичів і своїх особистих ворогів, дійшов до того, що
навіть наказав спалити живцем за якусь провину гадяцьку пол
ковницю Гостру (Остряницю — В.К.). Ця жорстокість щодо
жінки обурила навіть запорожців» [1477, 258]. Запоріжжя відвер
нулося від Брюховецького, з ним залишився лише один запорозь
кий полк Чугуя. Виступила проти нього і лівобережна старшина.
У квітні 1668 р. Брюховецький направив посольство до турець
кого султана (Гамалію, Лаврінка, Безпалого і 17 козаків). 9 квітня
1668 р. підтвердив усі попередні надання Лавріну Бороздні, на
магаючись утримати за собою Стародубщину.
На козацькій раді (8.06.1668) у присутності кошового отамана
Івана Білецького гетьманом обрано Петра Дорошенка. Івана Брю
ховецького, його бунчужного, полковника ніжинського Соха (із
запорозьких полковників) було вбито. Дружину колишнього геть
мана забрали до Чигирина.
Убивство Брюховецького на деякий час консолідувало у спіль
ній боротьбі як Лівобережжя, так і Правобережжя, як шляхетсь
кокозацьке, так і козацькошляхетське угруповання на основі
старовинного козацтва, проводирем політики якого був Петро
Дорошенко. Після знищення Брюховецького Дорошенко посадив
на рік до Уманського монастиря єпископа Мефодія, щоб послаби
ти церковний важіль розбрату в Україні.
За Брюховецького зафіксовано 199 старшин з 186 родин. З 12 ро
дин, які мали по кілька представників на старшинських урядах
(3 Мокрієвичі, 2 Дворецькі, Донці, Ігнатовичі, Пилипенки, Острен
ки, Щербини, Рославці, Постоленки, Бурі, Обіди), у попередній
період на керівних посадах фіксуються три — Дворецькі, Донці,
Бурі. З 141 родини, що зафіксовані з прізвищами, повернули уряди
13 родинам (9,2%), зберегли 56 (39,7%), нові 72 (51%), не фіксу
ються 137 по Лівобережжю.
193
Козацька еліта Гетьманщини
Внаслідок приходу до влади Брюховецького з реєстру старшин
зникли прізвища Аврамовичів, Бистрицьких, Велигорських, Вой
тенків, Войцеховичів, Вороб’їв, Ворон, Гаркуш, Золотаренків,
Зражевських, Калющенків, Канівців, Ковтуновичів, Коханенків,
Красовських, Кулаг, Мурав’їв, Панкевичів, Пирських, Подобайл,
Рубанів, Себастьяновичів, Слободецьких, Сомків, Третяків, Шаць
ких, Щуровських та інших, які були головною опорою керівників
двох найвпливовіших груп — корінного козацького Переяславсь
кого полку Сомка і полків Чернігівщини Золотаренка. Серед тих,
хто очолив козацькі полки і сотні, були представники старовинних
січових родів: Скидани, Острянини, Омельницькі, Обіди, Надтоки,
Гнилозубенки, Витязенки, Безбожні, Барабаші, Шваченки, Че
піги, Щербаки, Щербини. Цей запорізький кадровий кістяк був
доповнений висуванцями з місцевих антисомківських і антизоло
таренківських груп, а саме: Полуботками, Постоленками, Свічка
ми, Ситинськими, Сичами, Корнелевичами, Туранськими.
Як і за гетьманування Богдана Хмельницького, на старшинсь
ких урядах вдалося виявити 19 козаків (9,5%), а саме: Федора
Бульбу, Гаврила Васильовича, Івана Поповича, Івана Косинського,
Михайла Радченка, Григорія Кобиляцького, Андрія Романенка,
Івана Донця, Петра Рославця, Василя Дворецького, Івана Янка,
Івана Кулябку, Федора Холода, Федора Завадського, Пилипа Уман
ця, Павла Тищенка, Михайла Гончара, Івана Ручку, Михайла
Рубця. Порівняно з початком Національновизвольної війни, стар
шинами стали представники наступного покоління родин Жура
ковських, Жуковських, Коробок, Гуляницьких, Корсунців, Га
рячок, Небаб, Молявок, Мозирів, Лободи.
4.3. Петро Дорошенко і доля козацької старшини
Правобережжя (1665 р. — кінець ХVII ст.)
Щаслива доля об’єднати Гетьманщину випала нащадку геть
манського роду Дорошенків. До нього тягнулися ниточки з Запо
рожжя, де ніколи не вгасала слава Михайла Дорошенка, на нього
покладала свої надії покозачена шляхта, розчарувавшись у Тетері,
на нього звертала свої погляди старшина порівняно нових козацько
шляхетських полків північносхідного регіону, як через розчару
вання у Брюховецькому, так і через міцні і сталі зв’язки тестя його
брата Павла Яненка з його рідною любецькою шляхтою. І, врешті
194
В.В. Кривошея
решті, Чигирин — його батьківщина. Здавалося, Гетьманщина
зможе перебороти розбрат і покінчити з громадянською війною.
Петро Дорошенко (1627–1698), син полковника Дорофія, від
якого «чув... про ШагінГіреєву війну, на яку наші запорозькі ко
заки покликані були» [717, 301–302]. У Межигірському монастирі
поминався рід гетьмана Петра Дорошенка. До нього записаний
наступний ряд імен: Іова, Тихін, Ганна, Дорофій, Аврам, Лаврін,
Стефан, Федір, Яків, Тиміш, Параска, Параска, Лаврін, Мирон,
Федір, Яків, Стефан, Василь, Настасія, Марія, Ганна, Марія, Олена,
Феодора, Самійло, Іван, Зиновій.
Тихін і Ганна — дід і баба Петра по материнській лінії, Доро
фій — батько Петра. На початок Визвольної війни у Канівському
полку було п’ять представників цієї родини: Іван — козак сотні
Стародуба, Мирон — козак сотні Волинцова, Федір — козак сотні
Юхима Ращенка, Ярош — козак сотні Кулаги, Семен — козак
сотні Клима Малашенка [823, 102, 103, 106, 114, 115]. Ці факти
підтверджують думку, що «тяжіння М.Дорошенка до Канева, де
він тривалий час резидував (а тоді гетьмани воліли перебувати
в тих місцях, звідки походили), прагнення полегшити становище
даного дає певні підстави припустити, що саме Канів був його рід
ним містом» [1207, 156].
Дорошенко невідомого імені був сотником полку Небаби (1651
[792, 145]), який діяв у районі Самгородка. Мабуть, це сотник
івангородський Чернігівського полку Онисько Дорошенко [823,
486]. Ймовірно, що Іван Дорошенко, який від полковника Василя
Золотаренка у 1655 р. очолював залогу Нового Бихова [452, 231],
належав цо цієї гілки роду.
Мати невідомого імені (в чернецтві Митродора, у схимі Марія)
походила з роду Тарасенків, будучи донькою Тихона і Ганни. Їй при
святив спеціальну розвідку Ю.Виноградський «Марія Дорошиха:
З Сосницької старовини», в якій доводить, що після переселення
на Лівобережжя у 1676 р. вона стала ігуменею дівочого Мако
шинського Покровського монастиря поблизу Сосниці і прийняла
схиму. У Канівському полку реєстр 1649 р. зафіксував Юхима
Тарасенка — козака сотні Волинцова, Остапа — сотні Андрієвої,
Семена — сотні Терехтемирівської. Тарасенків у Чигиринському
полку, Васька — у Голтв’янській і Миська — у Максимівській
сотні слід вважати представниками інших родин, позаяк геогра
фічно це Лівобережжя, що далеко від Чигирина, а тим паче — від
Канева. Не варто забувати, що організатором козацької розвідки
195
Козацька еліта Гетьманщини
за Богдана Хмельницького був полковник Тарасенко [1026, 58].
Невідомо, скільки синів і доньок було у Дорофія Дорошенка, дже
рела зберегли інформацію про п’ятьох братів і одну сестру Петра.
Старшим братом Петра був Григорій (народився раніше 1627 р.).
У Чигиринському полку Григорій Дорошенко зафіксований лише
у Вереміївській (Чигриндубравській) сотні [823, 41]. Його першою
дружиною була (? — 1660–1663 — ?) N КононовичПосудевська
[1037, 77–82], яка походила з любецької шляхти. Її рідний брат
Нестор Кононович відзначився як активний прибічник Юрія
Хмельницького. Він у 1660 р. був посланий разом з Михайлом
Суличичем і Григорієм Дорошенком до Москви, мабуть, залишався
там під арештом до 1667 р. Повернувшись, восени 1668 р. став пи
сарем військовим у Петра Дорошенка [709, 145]. У листопаді 1668 р.
гетьман послав його до Києва з важливою місією [714, 166].
Цікава інформація про те, що тесть Григорія Дорошенка
у 1668 р. їздив з Києва за дорученням воєводи Шереметьєва до
Остра намовляти на підданство цареві. З осені 1660 р. до жовтня
1667 р. Дорошенко знаходився у московському полоні. Став полков
ником брацлавським (1668–1674). Вдруге одружився зі сестрою
Павла Яненка Оленою (? — ран. 1671) і завдяки цьому шлюбу
став свояком Хмельницьких. Київський воєвода у 1668 р. відпус
тив її із ув’язнення з Києва до Чигирина. Померла вона десь між
1668 і 1670 рр. Після її смерті Григорій у 1671 р. сватався до па
сербиці полковника переяславського Р.Думитрашки Ганни Васи
лівни Золотаренко, проте шлюб не стався. У 1676 р. він був одру
жений з донькою сердюцького полковника Мовчана.
Другий брат Петра Андрій Дорошенко був молодший за Петра
(народився пізніше 1627 р.). У 1660 р. потрапив у московський
полон, мабуть, разом зі старшим братом Григорієм. Звільнений
раніше 15 жовтня 1666 р., вступив у шлюб з сестрою полковника
паволоцького Якова Гамалії [1240, 238]. У 1668 р. став полков
ником чигиринським, а у 1673 р. заступив на паволоцькому пол
ковництві свого швагра. Після ж смерті першої дружини одружив
ся з донькою полковника брацлавського Івана Лисиці.
Два інші брати — Степан і Федір Дорошенки відомі ще за жит
тя Богдана Хмельницького [620, 161].
Петрова сестра у 1666 р. вийшла заміж за колишнього генераль
ного писаря Семена Голуховського [1020, 70], а у 1667 р. прожи
вала у Чигирині [713, 186], як пише Д.Дорошенко, «мабуть, як
удова» [996, 29].
196
В.В. Кривошея
У 1675 р. у російському полоні перебував небіж гетьмана Яць
ко Холошенин, тобто син його сестри. Яцько Холошенин — це
і є, очевидно, Яків Колоша — отаман городовий чигиринський, що
потрапив у полон під Лисянкою разом з Григорієм Дорошенком
і Степаном Новицьким (у полковому товаристві Чигиринському
фіксуються (1649) Іван Колоша і Федір Новицький [823, 35], чи
не батьки Яцька і Степана).
З роду батька знаний двоюрідний брат Петра Тарас Дорошен
ко [717, 730]. Можливо, це він у 1649 р. козак Трипільської сотні
Київського полку [823, 300]. Це тим більш вірогідно, що сотником
цієї сотні був Андрій Ворона, а крім нього у сотні були Михайло
Ворона, Ясько Воронченко [299, 301]. З роду матері відомий його
двоюрідний брат Кіндрат Тарасенко, який пізніше був на Лівобе
режжі значним військовим товаришем і полковим суддею прилуць
ким, де Вороничі відігравали керівну роль. Не ясно, чи до цього
роду належали писар військовий Андрій Тарасенко (прибічник
М.Ханенка). Андрій Тарасенко з Ольшанської сотні Корсунського
полку став полковником білоцерківським (1664–1666, з перервою).
Самого Петра Дорошенка у 1655 р. бачимо наказним полков
ником (очевидно, чигиринським). До того часу він посідав після
уряду писаря ГВА уряд місцевого писаря полкового. Тоді вже був
зятем відомого білоцерківського старшини Семена Половця. Пізні
ше, після смерті першої дружини, Петро Дорошенко одружився
з Єфросинією Павлівною Яненко (? — ран. 1685) [1240, 237], донь
кою колишнього київського полковника і племінницею свого брата
Григорія (по дружині).
Полковникування у Прилуках ввело Дорошенка до вищого
ешалону козацької еліти. За гетьманства Тетері він став спочатку
другим, а потім першим генеральним осавулом. Проте у листопаді
1664 р., очевидно, не стало Федора Джулая — полковника чер
каського і пірнач цього полку ненадовго перейняв Дорошенко.
Вже 11 червня 1665 р. на козацькій раді в Умані він став генераль
ним обозним, а його місце у полку зайняв його свояк Андрій Во
ронченко.
18 серпня 1665 р. на раді під Богуславом Дорошенка привели до
влади полки на чолі з його родичами і свояками: Чигиринський
(Прокіп Бережецький), Черкаський (Андрій Вороненко), Білоцер
ківський (Харко ТарасенкоТараненко), Київський (Павло Янен
коХмельницький [1217, 388]), а також Корсунський (Гнат Ула
новський), Паволоцький (Ярош Грицина), Уманський (Григорій
197
Козацька еліта Гетьманщини
Білогруд), Торговицький (Степан Щербина), Кальницький (Ва
силь Лобойко).
П.Дорошенку вдалося об’єднати як колишніх виговців (Чека
ловських, Петрановських), так і хмельниченків (Зеленських, Го
голів), хоча на раді, яка його обрала, останні були відсутні. Новий
гетьман мав під своїм регіментом три запорозькі полки: Семена
Корсунця, Пилипа Івановича, Івана Чорнобиля, три сердюцькі:
Федора Мовчана, Матвія Канівця, Василя Волошина, піхотний
Андрія Мельника.
Польський вектор зовнішньої політики тримали в своїх руках
ротмістр надвірної корогви Ярема Петрановський, полковник
брацлавський Михайло Зеленський, писар генеральний Іван Че
каловський, чигиринський полковник Прокіп Бережецький,
корсунський полковник Гнат Улановський, Іван Демиденко, Сава
Ковельський, Ярош Грицюта і Василь Василевський. На Острозь
ку комісію Дорошенко направив делегацію на чолі з генеральним
писарем Михайлом Вуяхевичем і колишнім генеральним суддею
Германом Гапоновичем, і по два делегати від дев’яти полків (Па
нас Канчинський і Григорій Петровський [1092, 133], Михайло
Корицький і Олександр Лішковський [996, 302] та ін).
Кримський напрям контролювали отаман чигиринський Семен
Білоцерковець, «пан» Дубяга, козак Київського полку Іван Мель
ник, підписок Василь Хилькевич, брацлавський полковник Ми
хайло Зеленський, син розстріляного поляками миргородського
полковника Данило Лісницький, черкаський полковий осавул
Ярош. Так, Михайло Зеленський разом з Данилом Лісницьким ще
на початку березня 1666 р. їздив до Криму, звідки привів, хоч і не
велике, але поповнення Батиршимурзи на чолі з Мустафоюагою.
Зв’язки з Кримом зміцнювалися і надалі. У 1668 р. до Чигирина
«для обрання гетьмана» прибули підрозділи Маметшамурзи Ши
рінського, Маратчімурзи Мансурова, Батиршімурзи Шужугут.
Турецьку політику активно розвивали генеральний суддя Ми
хайло РадкевичПортянка, генеральний суддя Григорій Білогруд,
Вирва, ченець Атанас Чекаловський, московську — Григорій До
рошенко і Бускевич. Дорошенків тесть Семен Половець з корсунсь
кої ради їздив до Царгороду, став генеральним обозним, а одру
жений з іншою донькою Половця шляхтич Іван Мазепа став
ротмістром надвірної корогви гетьмана. У 1669 р. Дорошенко ви
силав до Царгороду послів колишнього кальницького полковни
ка Василя Лобойка, а також Половця з Білогрудом [996, 263].
198
В.В. Кривошея
До дипломатичної роботи залучався також Іван Момот, ко
лишній суддя і осавул полковий переяславський, який у 1666 р. піс
ля переяславського повстання втік до Дорошенка. 1667 р. гетьман
направив його послом до кримського хана. У грудні 1674 р. як
військовий товариш і посланець Петра Дорошенка знаходився
у Брацлаві з проханням прислати польських комісарів.
Чергова ротація генеральної старшини сталася на Русавській
раді у червні 1667 р. Були обрані: обозним Іван Демиденко, суд
дями — Герман Гапонович і Семен Богаченко, писарем Лука Бус
кевич, осавулами — Жадан Якименко (з чигиринського козацтва)
і Дем’ян Пиляй. Пізніше генеральними обозними були Федір Ко
робка [716, 36], колишній полковник канівський Іван Демиден
ко, Яків Корицький. Останній походив з православної шляхти,
про що засвідчують метричні книги опішнянської церкви. Щоб
стати генеральним обозним, необхідно було попередньо бути пол
ковим обозним. Враховуючи, що Андрій Корицький був сотником
синявським Білоцерківського полку, то можливо, що Яків Ко
рицький був вихідцем з Білоцерківщини. Наявність у значному
товаристві Війська Запорозького 1649 р. в Чигирині Гаврила Ко
рицького [823, 28] не виключає і чигиринського походження Яко
ва Корицького. У 1674 р. він очолював Чигиринський полк [711,
421], а 20 серпня 1677 р. — чигиринську залогу проти турок
(Київський полк КоровкиВольського, сердюцький полк Д.Же
ребила) [708, 304].
Пізніше, перейшовши на Лівобережжя, у гетьмана Самойлови
ча став охочекомонним полковником (1679), а потім осів у Опіш
ні Гадяцького полку, очоливши місцеву сотню. Надалі сотника
ми тут були його син і онук. Враховуючи, що його син Роман був
братом гадяцького полкового судді Мартина Даниловича Шти
шевського [1242, 445], не виключений шлюб Якова Корицького
з Штишевською.
З сибірського заслання повернувся Яків Петрович Улезько, але
генеральним суддею за Дорошенка став набагато пізніше (1674).
У 1674 р. він разом з іншою старшиною склав присягу на вірність
царю [711, 400–402]. Переселився до Стародубського полку, де
отримав с. Яцковичі.
За гетьманування Дорошенка Прокіп Бережецький знову став
полковником чигиринським (? — 1666.02. — ?). Був обраний
послом на варшавський сейм, на який і прибув 28 квітня 1666 р.
На полковництві у 1667 р., замість нього, вже згадуються Федір
199
Козацька еліта Гетьманщини
Коробка та Яцько Городничий. Бережецький же разом з Семеном
Половцем [717, 665, 810] був обраний генеральним суддею [920,
41]. У 1674 р. від Дорошенка їздив на Січ. Обозний генеральний
(1676.02.). Після капітуляції Дорошенка залишився жити у Чи
гирині [822, 21, 34; 709, 558–559].
Генеральний осавул Михайло Харлан 2 жовтня 1670 р. був
посланий на сейм до Варшави [716, 300]. Мисько і Васько Харлани
почали козакувати у Пекарській сотні Канівського полку (1649).
Михайло став генеральним осавулом у П.Дорошенка, а це означає,
що він мав попередньо пройти щаблі сотника, можливо, пекарсь
кого і полкового осавула канівського [823, 103, 108; 996, 334].
Прізвище бунчужного у Дорошенка нам невідоме, проте заз
началося, що в одному з боїв влітку 1669 р. з суховієвцями куля
з янчарки «вийшла ротом» [1276, 257].
Враховуючи, що компанійські і сердюцькі полки за Дорошенка
набули значної ваги, перерахуємо їх полковників: сердюцькі Мат
вій Канівець (? — 1666 — ?), Кіндрат Жеребило (? — 1671.02. —
1672.04. — ?), Іван Гладкий, Іван Канівець, Кость Данилович,
Семен Корсунець (1671.02), Пригара (1673), Харитон Шуренко
(1673), Іван Берната (? — 1672.08), який потрапив в польський
полон під Комарним, а в 1673 р. випущений з полону, комонний
Суличич (? — 1672.04). Коли в 1666 р. з Правобережжя прибув
полк К.Мигалевського, захопивши Бубнів, він вирізав усіх його
жителів і знищив 700 козаків дорошенківських полків (серед них
полковників Чорнобильця і Голюнку). До охотницьких полков
ників слід додати полковників запорозьких, які були на боці До
рошенка. Так, у 1669 р. гетьман вислав на Лівобережжя підрозді
ли Івана Канівця, Носа, Перебийноса, Івана Сірка. У бою Канівець
потрапив у полон до Кияшки, але вже через три місяці знову вів
бойові дії на боці дорошенківців [716, 32].
Чигиринський полковник Федір Коробка здав пірнач Проко
пу Бережецькому, але вже наступного 1667 р. повернув собі цей
уряд. Того ж року, мабуть, помер, бо полковником став Яків Го
родничий. У 1668 р. останнього змінив брат гетьмана Андрій До
рошенко, а потім полковниками були Яків Корицький, Ярема Пет
рановський і знову Яків Корицький.
Ярема Петрановський (? — 1630–1672 — ?) — шляхтич, спад
ково володів с. Петрани Барського староства [1159, 102.]. Спо
чатку був на королівській службі, потім покозачився. У 1659 р.
прийшов на службу до гетьмана Виговського до Чигирина і був
200
В.В. Кривошея