Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII

Подождите немного. Документ загружается.

Микола Крикун

54-54

Із названих поселень у середині XVII ст. Насташка, Ковшовата (нині - Ківшувата),

Лесевичі (нині - Лісовичі) були містечками, Мазепинці, Кердани (нині - Кирдани) та Скар-

жівка (у XVII ст. також Шкаравка (Шкарівка) (див., наприклад, пункт 39 інструкції), ця

назва збереглася донині) - селами. Засновані вони переважно в першій половині XVII ст.

За королівськими привілеями, цими поселеннями на ленному праві володіли шляхтичі Мло-

децькі, Лесевичі, Мазепи, Кердановські, Скаржевські (або Шкаравські) тощо (Słownik geo

graficzny... 1883. Т. IV. S. 486-487 (Ківшувата); 1884. Т. V. S. 167 (Лісовичі); 1885. Т. VI.

S. 183 (Мазепинці), 928 (Насташка); Archiwum Państwowe w Krakowie (далі - АРК), zesp. Ar

chiwum Sanguszków, № 92, s. 167-168 (люстрація Київського воєводства 1629 р.); Памятники

истории Восточной Европы... Т. V. С. 385-389 (королівський привілей від 22 травня 1665 р.

стосовно Скаржівки); ПохилевичЛ. Сказания о населенных местностях Киевской губернии.

Киев, 1864. С. 420 (згадка про королівський привілей від 1663 р. стосовно Ковшоватої)).

В люстрації Київського воєводства 1629 р. про них сказано: «ця шляхта за користування

землею несе службу при білоцерківському старості» (АРК, zesp. Archiwum Sanguszków,

№ 92, s. 167). В акті обстеження Білоцерківського й Паволоцького полків від 28 серпня 1664 р.

зазначено: шляхта, яка несе військову службу («servilium militare»), на заклик («za obwieszc

zeniem») білоцерківського старости повинна «сідати на коня» (ЦЦГА Беларусі, ф. 694, оп. 4,

спр. 744, арк. 4зв.). Цей самий акт зафіксував у містечку Насташка «зі всією сотнею» дворів коза

ків -168, міщан із підсусідками - 25, у містечку Лесевичі «з приналежностями» (селами. - М. К.)

та з усією сотнею дворів козаків - 306, міщан із підсусідками й тяглими людьми (напевно, селя

ни. -M. К.) - 380 (Там само. Арк. 3). Нині це села Київської области: Кирдани, Лісовичі й Ківшу

вата входять до складу Таращанського району, Мазепинці й Шкарівка - до Білоцерківського,

а Насташка - до Рокитнянського району. Слід мати на увазі, що в першій половині й середи

ні XVII ст. Скаржівка називалася також Монастирищами (АРК, zesp. Archiwum Sangusz

ków, № 92, s. 167 (1629 р.); Памятники истории Восточной Европы... Т. V. С. 385 (1665 р.)).

55-55

Князь Димітр Єжи Корибут Вишневецький - белзький воевода з 1660 р. (до 1678 р.);

білоцерківським старостою був за королівським привілеєм, виданим 6 жовтня 1663 p. (AGAD

w Warszawie, zesp. Metryka Koronna, Sigillata, ks. 7, k. 95 v.) (до 1682 р.).

56-56

Інструкція «просить» різко скоротити кількість козацьких городових полків, а отже, й

козаків, причому йдеться і про правобережні, і про лівобережні полки (слід нагадати, що Павло

Тетеря, будучи правобережним гетьманом, мав наміри поширити свою владу і на Лівобережжя).

На час складання інструкції правобережними полками були: у Київському воєводст

ві - Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський і Паволоцький,

у Брацлавському воєводстві - Брацлавський, Уманський, Кальницький (Вінницький) і,

напевно, Торговицький, у Подільському воєводстві - Подільський; лівобережними полками

були: у Київському воєводстві - Київський (частково розташований і на Правобережжі),

Переяславський, Миргородський, Лубенський, Прилуцький і Полтавський, у Чернігівському

воєводстві - Чернігівський і Ніжинський. Павло Тетеря прагнув перебрати контроль

і над Стародубським полком, який 1663 р. відокремився від Ніжинського полку й існував

на території Смоленського воєводства, але тяжів до полків Чернігівського воєводства.

Усі лівобережні полки, зокрема й Стародубський, подаємо за воєводствами - адміні-

стративно-територіяльними одиницями Речі Посполитої, хоч землі цих полків на момент

появи інструкції (і після 1664 р.) перебували під московським пануванням. Справа в тому,

що формально вони належали Речі Посполитій, доки тривали дипломатичні переговори про

замирення між Річчю Посполитою і Московською державою (до речі, переговори тривали

150

З. Інструкція послам Війська Запорозького

і після 1664 р.); Москва вимагала відступити їй Лівобережжя (і Київ з прилеглою до нього

територією на Правобережжі) та Смоленщину. Отже, згідно з інструкцією, городова полкова

система мала зберегтися тільки в частині Київського воєводства. Важливо, що полки, названі

в цьому документі, існували ще перед Хмельниччиною (Gajecky G. The Cossack Administration

of the Hetmanate. Cambridge, Mass., 1978. P. 287, 570, 586, 592, 606, 612).

Причини, чому в інструкції з’явилося таке прохання про шість полків (і 12 тис. козаків

у них), криються, очевидно, в гострій тогочасній суспільно-політичній ситуації. 1664 року

населення Правобережної і Лівобережної України вороже ставилося до явно пропольської

діяльности Павла Тетері та його прихильників серед козацької старшини. Скасування кількох

полків мало на меті ліквідувати на їхніх теренах козацтво як організовану силу. Схоже,

Тетеря погодив це прохання з владниками Речі Посполитої ще до скликання ради, і тоді постає

питання, чи не вони ж і підштовхнули Тетерю до такого кроку? В інструкції пропоновано

скоротити чисельність Війська Запорозького до 12 тисяч; нагадаємо, що ще 1646 року

король Владислав IV обіцяв козакам установити якраз таку кількість для Війська, а 1648 року

в ході повстання Богдан Хмельницький наполягав на дотриманні цієї обіцянки в козацьких

вимогах, адресованих високопоставленим особам Речі Посполитої. Про королівську обіцянку

див.: Грушевсъкий М. Історія України-Руси. К.; Відень, 1922. Т. VIII. Ч. II: Початки Хме

льниччини (1638-1648) / Видання друге. С. 143, 144; див. також: Памятники... Т. І. Отд. ПІ.

С. 126 (інструкція посланцям Війська Запорозького до Владислава IV, вручена на сеймі 17

липня 1648 р.; король на той час уже не жив - він помер у ніч з 19 на 20 травня); Документи

Богдана Хмельницького. С. 125 (лист Богдана Хмельницького до короля Яна Казимира з-

під міста Зборів від 6 (16) серпня 1649 р.). Про вимоги Хмельницького див.: Памятники...

Т. І. Отд. III. С. 126 (згадана вище інструкція, вручена 17 липня 1648 р.); Документи Богдана

Хмельницького. С. 83 (умови замирення з боку Війська Запорозького, писані близько 5(15)

листопада 1648 р. під містом Замостя і адресовані королевичу Янові Казимиру). Див. також:

Грушевсъкий М. Історія України-Руси. Київ; Відень, 1922. Т. VIII. Ч. III: Хмельниччина в

розцвіті (1648-1650) / Видання друге, повторене. С.114. Напевно, Тетеря, намагаючись

обмежити чисельність Війська Запорозького 12 тисячами, крім сказаного вище, орієнтувався

ще й на його кількість перед Хмельниччиною та на її початку.

За Гадяцькою угодою від 6(16) вересня 1658 р., яку затвердив Варшавський сейм 1659 р.,

Війську Запорозькому було дозволено мати 30 тис. козаків або ж стільки, скільки гетьман

подасть «на реєстрі» («па regestrze»). Водночас угода дозволяла гетьманові утримувати

10-тисячне наймане («zaciążne») військо за рахунок податків, стягуваних у Київському,

Брацлавському й Чернігівському воєводствах і ухвалених сеймом (Volumina legum. Т. 4.

S. 299). Існує ще один оригінал Гадяцької угоди, датований так само 6 (16) вересня, у

якому відрізнялися окремі статті, а тому сейм не взяв його до уваги. За цим документом

Військо Запорозьке могло мати 60 тис. козаків, а гетьман - ще й наймане («pieniężne»)

військо, кількість якого тут не обумовлена (Стадник М. Гадяцька унія 11 Записки Наукового

товариства в Києві. Київ, 1911. Кн. VIII. С. 35; Грушевсъкий М. Історія України-Руси. Ч. X.

Т. І. С. 359). До цього оригіналу угоди Іван Виговський долучив секретну декларацію, в

якій пояснюється, що прохання Війська Запорозького про 60 тис. спричинене тиском черні

(рядового козацтва і, можливо, некозаків. - М. К.) на козацьку старшину. По закінченні ж

війни (Речі Посполитої. - М. К.) з Москвою, читаємо далі, Військо Запорозьке стане 30-ти-

сячним, а гетьман матиме 10 тисяч найманців (Грушевсъкий М. Історія України-Руси. Т. X.

Ч. І. С. 365). Цей пункт декларації лаконічно переказано в анонімній реляції про Гадяцьку

151

Микола Крикун

угоду, писаній під Гадячем після 8 (18) вересня 1658 р.: «Число Війська Запорозького

60 тис., однак спаде («reducetur») до 30 тис.» (Герасимчук В. Матеріали до історії козаччини...

С. 122). На сейм 1659 р., який мав затвердити Гадяцьку угоду, Військо Запорозьке подало

лист із проханням дозволити 60 тисяч (Памятники... Т. III. Отд. ПІ. С. 323), на цій кількості

наполягали і після сейму - 1659 року (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów,

rkps 402, s. 357, 360 (декларація посланців від гетьмана Юрія Хмельницького на сейм 1660 р.))

та 1661 року (РНБ, отд. рукописей, ф. Документы и материалы по истории Украины, оп. 2,

д. 181/8, л. 38об., пункт 6 (інструкція посланцям Війська Запорозького на Варшавський сейм

від 5(15) травня 1661 р.)).

57-57

Мається на увазі відсутність перед Хмельниччиною козацької військової організації

(козацьких полків) у Брацлавському й Чернігівському воєводствах.

Назви цих полків див. у пункті 31 інструкції.

Ніжинське староство входило до складу Чернігівського воєводства. Ніжинським

старостою на час появи інструкції був великий коронний маршалок і польний коронний геть

ман Єжи Себастіян Любомірський - за королівським привілеєм, виданим 25 лютого 1652 р.

(AGAD w Warszawie, zesp. Metryka Koronna, MK, ks. 192, k. 222 v. 223v.). Любомірського

звинуватили в державній зраді, і 29 грудня 1664 р. сеймовий суд позбавив його всіх урядів, які

він посідав, та всіх маєтків, якими він володів (.Kłaczewski W. W przededniu wojny domowej w

Polsce. Walka sejmowa lat 1664-1665. Lublin, 1984. S. 87-88; Ejusd. Jerzy Sebastian Lubomir

ski. Wrocław; Warszawa; Kraków, 2000). 26 січня 1665 p. привілей на Ніжинське староство

був виданий Павлові Тетері (AGAD w Warszawie, zesp. Metryka Koronna, Sigillata, ks. 9,

k. 15v.), але на той час воно фактично не існувало, адже в лівобережній Гетьманщині,

підвладній Москві, не діяла суспільно-політична система Речі Посполитої.

60-60

Гродовим у Речі Посполитій називали місто, де був замок-грод, у якому зазвичай

діяв гродський (старостинський) суд. Староста (подекуди воєвода), котрий очолював цей суд,

керував його діяльністю і мав судово-виконавчу та частково цивільно-адміністративну владу в

межах адміністративної одиниці (такою звичайною одиницею був повіт), на яку поширювалася

компетенція гродського суду. Київський грод, як сказано вище (див. примітку 31-31 до

пункту 17), був один на все Київське воєводство, на чолі його стояв воєвода (Київського

староства як маєткового комплексу, центром якого виступає грод, не існувало, тому функції

старости виконував воєвода) (Крикун М. Земські уряди на українських землях у XV - XVIU

століттях // Записки НТШ. 1994. Т. CCXXVIII. С. 112). Повноваження чернігівського гроду

поширювалися на Чернігівський повіт однойменного воєводства, яке охоплювало також

Новгород-Сіверський повіт із його гродом. Чернігівський грод очолював чернігівський

воєвода, який одночасно був і старостою (як старосту його називали генералом; див. пункт

67 інструкції) (Там само. С. 117;

Кулаковський П. Земські урядники Чернігово-Сіверщини у

1621-1648 роках // Центральна і Східна Європа в XV - XVIII століттях... C. 115, 120; Volu

mina legum. Т. 3. S. 384-382, 410-411). З часів Хмельниччини київський грод через політичні

обставини діяв на Правобережжі поза Києвом, а чернігівський грод не функціонував (див.

примітку 31-31 до пункту 17).

61-61 Публічні з’їзди - це шляхетські сеймики, один із органів шляхетського самоврядування

у воєводствах Речі Посполитої (про сеймики в українських землях див.: Крикун М. Інструкція

сеймику Волинського воєводства 1595 року // ЗНТШ. 1996. Т. ССХХХІ. С. 415-426;

Вінниченко О. Шляхетські сеймики Руського і Белзького воєводств Речі Посполитої в

останній чверті XVI - першій половині XVII століття. Автореф. дис. ... канд. істор. наук.

152

J. Інструкція послам Війська Запорозького

Львів, 2001). До 1648 р. публічні з’їзди відбувалися у Києві й Чернігові як адміністративних

центрах воєводств. Згодом, зважаючи на політичні обставини, сеймики Київського воєводства

проходили поза Києвом - спершу здебільшого в Житомирі, а від 1652 чи 1653 рр., зокрема

у 1660-х роках, - переважно у Володимирі, місті у Волинському воєводстві (Архив ЮЗР.

Ч. И. Т. 1. С. 349, 415, 426, 457, 473, 477; 1888. Т. 2: Акты для истории провинциальных

сеймиков Югозападного края во второй половине XVII века. С. 1,4, 7, 15, 17, 39, 46, 85, 107,

117,177; Ч. III. Т. 4. С. 74, 336,411, 504,796). Після 1648 р. сеймики Чернігівського воеводства

скликалися на Правобережжі - спочатку в Житомирі, а потім у Володимирі (Архив ЮЗР.

Ч. II. Т. 1. С. 426,473; Т. 2. С. 4, 39,46, 85,117; Ч. ПІ. Т. 4. С. 336,796). Слід мати на увазі, що з

1648 р. шляхта Чернігівського воєводства і Лівобережжя та частини правобережжя Київського

воєводства, яка не приєдналася до повстання Богдана Хмельницького, емігрувала на захід;

мабуть, найбільше її осіло у Волинському воєводстві (про долю шляхтичів-еміґрантів див.:

Kulecki М. Wygnańcy ze Wschodu. Egzulanci w Rzeczypospolitey w ostatnich latach panowania

Jana Kazimierza i za panowania Michała Korybuta Wiśniowieckiego. Warszawa, 1997. Рецензія

на цю книжку див.: Крикун М. II Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів,

1999. Вип. 34. С. 527-531). Ось чому сеймики шляхти Київського і Чернігівського воєводств

скликалися у Володимирі.

62-62

Це унікальний фрагмент, який засвідчує, що частина реєстрових козаків своєчасно

не з’являлася на збірні пункти сотень і полків перед тим, як Військо Запорозьке вирушало в

похід, а іноді навіть уникала участи в походах, виставляючи замість себе найманців («naymi-

ta»). У зв’язку з цим цікавий такий уступ в акті обстеження Білоцерківського і Паволоцького

козацьких полків від 28 серпня 1664 р.: «Оскільки є чимало таких, які називаються козаками,

а повинність свою ніколи (самі не виконують. -

М. К.)

а виконують за посередництвом най

митів і (тому. - М. К.) на війні не бувають, то відтепер такий, хто не буде на війні при й(ого)

м(илості) пану гетьмані Війська И[ого] Королівської] М[илости] Запорозького зі (своїм. -

М. К.) п[аном] полковником і сотником, не повинен пишатися своїми козацькими вольностями,

але, відповідно до справедливости, має притягатися до всіх (повинностей. - М. К.) нарівні з

селянами». Далі сказано, що козацький гетьман повинен широко повідомити про це своїм

універсалом (ЦДГА Беларусі, ф. 694, оп. 4, спр. 744, арк. 4). Двічі згадана в цьому фрагменті

хоругва - це корогва (прапор, знамено), при якій козаки сходилися на збірні пункти і з якою

вирушали в похід.

63-63

Тут, напевно, йдеться про те, що полковники й сотники приховували штатну

некомплектність, незайнятість окремих урядів (посад) у підпорядкованих їм військових

з’єднаннях. У разі виявлення таких урядів, сказано в інструкції, полковники й сотники

позбавляються права керувати ними, а за утаювання мають нести карну відповідальність.

64-64

Перенесення козаків із Брацлавського воєводства могло відбутися, якби сейм і король

задовольнили прохання Війська Запорозького мати тільки шість городових полків (див.

пункт 31 і до нього примітку 56-56). Оскільки названі в документі полки розташовувалися

на території Київського воєводства, то саме сюди мали б перейти козаки з Брацлавського

воєводства (очевидно, ті з козаків, хто не хотів утратити свій козацький статус).

65-65

Дідич - спадковий землевласник, державця - пожиттєвий (доживотний) власник

державного (королівського) маєтку.

У цьому пункті інструкції візія і люстрація - синоніми, означають огляд, перепис

полків. Рицарські люди - козаки.

Кварцяна хоругва - одиниця в постійному найманому (затяжному) кварцяному

війську, яке існувало з середини 1560-х років у Короні, а після укладення Люблінської унії

153

Микола Крикун

1569 р. і у Великому князівстві Литовському; один із видів війська Речі Посполитої націо

нального типу «autoramentu». Складалося переважно з кінноти. Назва «кварцяний» походить

від кварти, яка йшла на утримання цього війська, - четвертої частини чистого зиску з коро

лівських маєтків, якими за королівськими привілеями шляхтичі володіли пожиттєво. Кварцяну

хоругву очолював ротмістр, його заступником і фактичним її командиром був поручник.

В інструкції сказано, що кварцяні хоругви були при козацьких полках перед повстанням в

Україні 1648 р. («przed woyną»), у зв’язку з чим слід нагадати таке. Узимку 1648/1649 років у

Варшаві й Кракові перебував московський гонець дяк Ґріґорій Кунаков, котрий доповів про

результати своєї місії у донесенні урядові в березні 1649 р. Йому стало відомо, що до вибуху

повстання під проводом Богдана Хмельницького у Війську Запорозькому служили поляки: в

одному полку їх було 200 душ, а козаків - 800, в інших чотирьох полках - відповідно по 100

і 500 осіб (Акты ЮЗР. 1862. Т. III: 1638-1657. С. 280). Михайло Грушевський навів це місце

з донесення Кунакова у своїй «Історії України-Руси» і зазначив: «звістка виглядає занадто

докладно, щоб уважати її простим непорозумінням» (.Грушевський М. Історія України-Руси.

Т. VIII. Ч. II. С. 132). Взявши до уваги інструкцію, свідчення Кунакова про суттєву кількість

поляків у Війську Запорозькому перед повстанням 1648 р. слід уважати правдивими. Можна

також твердити, що кварцяні хоругви складалися саме з цих поляків.

б»-*» j|p

цю шляхту див. у пункті 28 інструкції і примітку 54-54 до нього. У пункті 39

хоругва з цієї шляхти згадана, напевно, як така, що має бути створена.

Нобілітовані козаки - це особи з козацької старшини, котрі за королівським привілеєм

отримали польську (коронну) шляхетську гідність. Від 1601 р. право на таку нобілітацію взагалі

(а не лише стосовно козаків!) належало тільки сейму. Після відповідної його постанови одна

з двох коронних канцелярій (мала або велика) видавала нобілітованому привілей, скріплений

королівським підписом і печаткою канцелярії. До 1669 р. шляхетство надавалося спадково.

Munitia - зброя, обзроєння.

Армата - тут: артилерія.

Див. пункт 24 і примітку 51 до нього.

73-73

Десь після 1655 р. містечко Лисянка стало центром староства, яке виділилося з

території Корсунського староства. 12 липня 1658 р. під містом Торунь король видав привілей,

призначивши доходи з Лисянського староства на утримання армати (артилерії) Війська

Запорозького (AGAD w Warszawie, zesp. Metryka Koronna, Sigillata, ks. 1, k. 109; див. також:

Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 474 (інструкція Павла Тетері

козацьким посланцям до короля 22 січня (ст. ст.) 1663 р.)).Від 1659р. цей маєток, за тогорічним

дозволом сейму (Volumina legum. Т. 4. S. 302-303) і королівським привілеєм від 20 травня 1659

р. (Памятники Восточной Европы... Т. V. С. 165-168), перебував у приватному (дідичному)

володінні козацького полковника Костянтина Виговського, брата Івана Виговського (в одній

із наших публікацій помилково сказано, ніби цей привілей був виданий 29 травня гетьманові

Іванові Виговському (Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького... 1666 року... С.

342)). Тому-то гетьман Павло Тетеря в інструкції своїм послам до короля від 22 січня (ст. ст.)

1663 р. просив надати на козацьку армату доходи з якогось іншого маєтку (Biblioteka Czarto

ryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 474). Попри те, в републікованій інструкції

висловлено прохання, щоб сейм затвердив (підтвердив?) згаданий вище привілей від 12 липня

1658 р.

Шипоші - пищальники.

Самара й Оріль - ліві притоки Дніпра. Самара тече на території Донецької, Харківської

та Дніпропетровської областей, Оріль - у Харківській і Дніпропетровській областях. Ґійом

154

3. Інструкція послам Бійська Запорозького

Левасер де Боплан писав, що Оріль дуже багата на рибу, а Самара «зі своїми притоками має

велике значення не лише через багатство риби, але і через віск, мед, дичину, будівельний

ліс, чого так багато, як ніде інде ... Козаки називають її святою річкою, можливо, із-за її

нечуваного багатства» (Боплан Г. JI. де. Опис України... К., 1990. С. 37, 39).

Уходи - тут: місця промислів (рибальства, полювання, бортництва, ловів птахів, бобрів

тощо). Уходи - це і самі промисли в таких місцях.

77-77

Ідеться про Трахтемирівський Успенський монастир. Трахтемирів (Трехтемирів,

Терехтемирів) - поселення над правим берегом Дніпра, у XVI ст. - село, а з кінця XVI ст. до

кінця XVIII ст. - містечко в Київському повіті Київського воєводства (нині - село в Канівському

районі Черкаської области). Король Стефан Баторій своїм привілеєм надав Трахтемирів як

державний маєток у довічне (вічисте) володіння козакам з умовою, щоб прибутки з нього (і,

як здогадуємося, з сусіднього села Зарубинці) ішли на шпиталь для покалічених, зубожілих

та старих і немічних козаків. Шпиталь мали створити при монастирі, який уже існував у

Зарубинцях (Słownik geograficzny... 1893. Т. XII. S. 453. Тут подано стислий зміст привілею

і датовано його 1575 р.; Дневник Эриха Ляссоты из Стеблева // Мемуары, относящиеся к

истории Южной Руси / Перевод К. Мельник. Под редакцией В. Антоновича. Киев, 1890.

Вып. 1. (XVI ст.). С. 161). Уперше згадку про цей шпиталь як такий, що вже діє, подибуємо

в постанові сейму 1601 p. (Volumina legum. Т. 2. S. 401). Тут він названий трахтемирівським

(«szpital grodzki Techtymirów»), із чого випливає, що на той час монастир, при якому діяв

шпиталь, був у Трахтемирові. У такому разі монастир швидше за все був переведений сюди з

Зарубинців. Жодних відомостей про монастир у Зарубинцях у XVII ст. немає, це дає підстави

стверджувати, що тоді його тут уже й не було. У всіх наступних після 1601 р. джерельних

згадках монастир названий тільки трахтемирівським {Крикун М. Інструкція посланцям

Війська Запорозького... 1666 року... С. 344), це переконливо доводить, що розташований він

був у Трахтемирові.

На прохання Війська Запорозького король Ян Казимир привілеєм від 12 січня 1650 р.

підтвердив права козаків на трахтемирівський шпиталь (а значить, і монастир. - М. К.) і сам

Трахтемирів, засвідчені у привілеях, виданих попередніми королями (Акты ЮЗР. Т. X. С. 459).

Привілеєм же від 15 березня 1652 р. король так само підтвердив, що монастир зі шпиталем

уфундували його попередники (AGAD w Warszawie, zesp. Metryka Koronna, MK, ks. 192,

k. 224 v. 225; див. також: Starożytna Polska pod względem historycznym, geograficznym i statysty

cznym opisana przez M. Balińskiego i T. Lipińskiego / Wydanie drugie, poprawione i uzupełnione

przez F. K. Martynowskłego. Warszawa, 1885. Т. II. S. 580). Сейм 1659 p. підтвердив «на вічні

часи» королівські привілеї, за якими Трахтемирів із монастирем належать козакам (Volumina

legum. Т. 4. S. 302). Попри це, в інструкції висловлено прохання, аби сеймова конституція «на

потомні часи» забезпечила, Гарантувала («warowane») права трахтемирівського монастиря,

причому зазначено, що монастир «від давніх часів» є шпиталем. Таке ототожнення зумовлено,

очевидно, тим, що функції монастиря зводилися переважно (якщо не повністю) до опіки над

шпиталем.

78-78

Хутір Суботів на землях Корсунського староства біля Чигирина заснував Михайло

Хмельницький, якому цю землю 1616 р. надав корсунський староста і руський воєвода Ян

Данилович (Słownik geograficzny... 1891. Т. XI. S. 533). Михайло Хмельницький осадив не

тільки цей хутір, а й сусідню слободу Новоселицю (Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький.

2-ге вид., випр. і доп. Львів, 1990. С. 42). У 30-х і 40-х роках XVII ст. синові Михайла, Бог

данові, довелося боронити своє право на батьківську спадщину (Там само. С. 50, 51, 57-58).

155

Микола Крикун

Ці володіння повністю закріпилися за ним після вибуху повстання 1648 р. У ході повстання

Суботів став містечком (Там само С. 186). Після смерти Богдана Хмельницького Суботів

на якийсь час перестав бути осідком Хмельницьких: ним (і Новоселицею) як чигиринські

старости володіли гетьмани Іван Виговський (Słownik geograficzny... Т. XI. S. 524) та Юрій

Хмельницький (AGAD w Warszawie, zesp. Metryka koronna, Sigillata, ks. 6, k. 30v (королівська

апробація - як Юрій Хмельницький володітиме поселеннями в Чигиринському старостві)).

Напевно, будучи гетьманом і чигиринським старостою, цими поселеннями володів також

Павло Тетеря. Проте, як видно з інструкції, вони залишалися дідичними маєтками. Нині

Суботів і Новоселиця - села в Чигиринському районі Черкаської области.

79-79

Стефан Чарнецький (1599-1665) - визначний польський військовий діяч. У 1664 р.

як реґіментар (призначений великим коронним гетьманом командир великого з’єднання)

за наказом короля придушував на Правобережжі антипольські виступи, спрямовані проти

панування Речі Посполитої та проти пропольськи налаштованого гетьмана Павла Тетері

(про це якраз ідеться в цьому й наступному пунктах інструкції). За королівським привілеєм,

виданим у Варшаві 22 липня 1664 р., Чарнецький став київським воєводою (перед тим він був

руським воєводою) й автоматично - генералом (тобто головним старостою) Київського во

єводства («ziem kiiowskich» - як сказано в цьому документі) (Памятники истории Восточной

Европы... Т. V. С. 369-372). Від 2 січня 1665 р. Стефан Чарнецький - гетьман польний

коронний (Urzędnicy centralni i nadworni Polski XIV-XVIII wieku: Spisy / Opracowali K.

Chłapowski, S. Ciara, L. Kądziela etc. Pod redakcją A. Gąsiorowskiego. Kórnik, 1992. S. 46).

80-8° ідеться про похід польського війська на чолі з Яном Казимиром на Лівобережну

Україну, який тривав із листопада 1663 р. до березня 1664 р., та про відступ цього війська

навесні 1664 р. на правий берег Дніпра (див. примітку 1-1 до пункту 1).

81-81

Мається на увазі, що населення Правобережжя (чи, швидше за все, якась його

частина), яке повстало 1664 р. (властиво, ще 1663 р.), схильне було перейти під московську

протекцію: давалася взнаки присутність на Лівобережжі і частково на Правобережжі

московського війська, яке спільно з лівобережним козацтвом діяло проти коронного війська

й загонів Павла Тетері.

82-82 Станіслав Казимєж Бєньовський (рік народження невідомий - 1676) - польський

політичний діяч третьої чверти XVII ст. Неодноразово брав участь у польсько-козацьких

переговорах, зокрема, взимку 1648/1649 років та восени 1658 р.; один із авторів тексту Га

дяцької угоди, укладеної 6(16) вересня 1658 р. Упродовж 1658-1660 років був волинським

каштеляном. За королівським привілеєм, виданим у місті Самборі 4 вересня 1660 р. (Па

мятники истории Восточной Европы... Т. V. С. 210-212), став чернігівським воеводою і був

ним до самої смерти. Про нього див.: Polski Słownik Biograficzny. Kraków, 1936. Т. II. S. 70-71.

Згадана в інструкції реляція Бєньовського стосовно Павла Тетері, виголошена ним на сеймі,

невідома.

83-83 ц

частина речення незрозуміла. Схоже, суть її зводиться до того, що Павло Тетеря

ввійшов у довір’я до Станіслава Казимєжа Бєньовського, чим викликав незадоволення

козаків.

84-84

Твердження, ніби Павло Тетеря був перший з України, тобто з козацької старшини,

хто прихилився «душею» до Корони, - очевидна неправда.

85-85 Козацька рада обрала Павла Тетерю гетьманом Війська Запорозького на початку

другої декади січня 1663 р., після того як у тому ж таки місяці Юрій Хмельницький зрікся

гетьманського уряду {Петровський М. Нариси історії України XVII - початку XVIII століть

156

3. Інструкція послам Війська Запорозького

(Досліди над літописом Самовидця). X., 1930. С. 398-399 (лист князя ҐріґоріяРомодановського

цареві від 11 (21) січня 1663 р.); Акты ЮЗР. 1872. Т. VII: 1657-1663. 1668-1669. С. 243,

244, 348, 349, 352; Gajecky G. The Cossack Administration... Р. 654). 18 березня 1663 р. у

Львові був виданий королівський привілей, яким затверджено це обрання (Российский

государственный архив древних актов (Москва; далі - РГАДА), ф. 389 (Литовская метрика),

оп. 1, д. 220, л. 155об.—156; AGAD w Warszawie, zesp. Metryka Koronna, Protokoły, ks. 364,

k. 146v.-148). Див. також гетьманську присягу Павла Тетері на вірність королю і Речі

Посполитій, яку він дав у місті Остер 22 грудня 1663 р. (AGAD w Warszawie, zesp. Metryka

Koronna, MK, ks. 203, k. 270v.-271; Wójcik Z. Nieznane dokumenty do biografii Pawła Tetery,

Jerzego Chmielnickiego i Józefa Tukalskiego // Przegląd Historyczny. Warzawa, 1961. T. LII.

S. 524-525) на основі відповідного формуляра, схваленого 24 листопада 1663 р. в королівському

військовому таборі під містечком Баришполем (РГАДА, ф. 389, оп. 1, д. 220, л. 183об.)). У

пункті 53 інструкції сказано про передгетьманський період діяльности Тетері, тому доцільно

нагадати, що упродовж 1653-1659 років він був переяславським полковником, а з листопада

1660 р. до січня 1663 р. - генеральним писарем Війська Запорозького (Gajecky G. The Cossack

Administration... Р. 290-291, 665). В інструкції особливо наголошені 1658-1662 роки з цього

періоду.

Напевно, тут мається на увазі кварцяна хоругва (див. пункт 39 і примітку 67-67 до

нього).

87-87

У цьому документі йдеться про перебування на Правобережжі кримських татар.

Всупереч сказаному в інструкції, не Павло Тетеря, а Юрій Хмельницький як гетьман запросив

їх сюди на допомогу Війську Запорозькому. Це видно з листів Юрія Хмельницького до ко

роля, писаних із Чигирина в серпні й вересні 1662 р. (Памятники... Т. IV. Отд. III. С. 183,

190,206; див. також лист Юрія Хмельницького до великого коронного канцлера Міколая Яна

Пражмовського від 13 (23) вересня 1662 р., писаний на річці Росаві (Там само. С. 213)). У

жовтні того самого року татари розташувалися на Правобережжі (Там само. С. 216 (реляція

генерального судді Війська Запорозького Грицька від 17 (27) жовтня 1662 р.)). В інструкції

посланцям до короля від 22 січня (ст. ст.) 1663 р. Павло Тетеря просив зрозуміти його дії:

вони присягнули з кримським солтаном Селім-Ґіреєм (високопоставлена особа з оточення

кримського хана - солтани належали до династії Ґіреїв, яка правила в Кримському ханст

ві. - М. К.), що виконуватимуть узяті на себе зобов’язання - протистоятимуть «задніпровській

стороні» (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 474-475) -

московському війську й лівобережному козацтву, яке виступає на його боці. Як повідомляє

їхній добре поінформований сучасник Веспазіян Каховський, під час просування коронного

війська в напрямку до Дніпра восени 1663 р. частина його під проводом коронного хорунжого

Яна Собєського з’єдналася з татарами, яких очолювали Сефер-Ґірей і Менґлі-Ґірей (His-

torya panowania Jana Kazimierza... Т. II. S. 235). Наступні відомості про перебування татар

на Правобережжі датовані травнем-серпнем 1664 р.: з весни цього року тут діяли татарські

загони на чолі з двома солтанами і ширинбеєм (кримським князем. - М. К.) (Памятники...

Т. IV. Отд. III. С. 427 (лист Павла Тетері до короля від 2 (12) травня), 436 (лист Павла Тетері до

короля від 29 травня (ст. ст.) з Білої Церкви); Акты ЮЗР. 1867.Т. V: 1659-1665. С. 200 (лист

стольника і воєводи Петра Скуратова від 18 (28) травня), 201 (зізнання в Малоросійському

приказі у Москві полоненого перекопського татарина в липні; тут, до речі, названо солтанів:

Селім-Ґірей (в оригіналі - Салам-Ґірей. - М. К.) і Салет-Ґірей - напевно, це с£ме ті, яких

згадано в републікованій інструкції), 211 (лист Фьодора Протасьєва цареві, писаний приблизно

157

Микола Крикун

у вересні); Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 525 (інструкція

Павла Тетері посланцям до короля від 8(18) серпня)).

««-«в у травні 1663 р. калмицький загін за наказом царя вирушив із Чортомлицької Січі,

куди незадовго перед тим прибув, і розбив в урочищі Цибульник частину кримських татар,

які виступали на боці Павла Тетері (див. попередню примітку). Удар калмиків був настільки

раптовим і нищівним, що справив неабияке враження на керівництво Війська Запорозького

(Акты ЮЗР. Т. V. С. 171 (лист кошового отамана Сацка Турівця до царя від 14 (24) червня

1663 р. з Чортомлика), також с. 172; Памятники... Т. IV. Отд. III. С. 308 (лист Павла Тетері

до короля від 12 (22) травня з Чигирина), також с. 315, 326,327). Щоправда, незабаром Тетеря

переконався, що шкода від цього розгрому для його війська і політичних інтересів невелика

(Памятники... Т. IV. Отд. ПІ. С. 327 (інформація Павла Тетері Яцковському - своєму послові

до кримського хана, писана в червні 1663 р.)). У липні 1663 р. Тетеря отримав повідомлення,

ніби калмики наміряються рушити з Січі на Правобережжя та з’єднатися тут із московським

військом на чолі з князем Ґріґорієм Ромодановським, який прямує на допомогу лівобережним

козакам (Там само. С. 367-368 (лист Павла Тетері до канцлера Міколая Пражмовського від

25 липня (ст. ст.)). Чи відбувся цей похід калмиків - невідомо. Натомість калмики зафіксовані

на Правобережжі у червні 1664 р., коли вони разом із козаками лівобережного гетьмана Івана

Брюховецького та кошового отамана Івана Сірка били кримських татар, які допомагали Тетері

(Акты ЮЗР. Т. V. С. 157 (відписка стряпчого Ґріґорія Косаґова від 27 липня (ст. ст.)). Слід

підкреслити, що сказане в інструкції, ніби Павло Тетеря чинив опір калмикам, у джерелах не

засвідчено. Слова «ordzie» і «ordy» в коментованому фрагменті стосуються кримських татар.

Урочище Цибульник було розташоване біля однойменної річки - правої притоки Дніпра, у

двох милях на південь від Чигирина (ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко... С. 95, 98).

89-89

«Rospopa» означає «розстрига». Так в інструкції названо Івана Поповича. Із джерел

відомо, що він був паволоцьким полковником, активно збройно боровся з пропольськими

орієнтаціями у Війську Запорозькому, тому за наказом Павла Тетері його схопили й

засудили до страти, але не стратили: Іван Попович заявив, що прийме сан священика, якщо

йому збережуть життя. Священиком він був недовго, а зрікшись сану, зумів повернути со

бі паволоцьке полковництво і почав діяти, як і раніше. Коли Павло Тетеря обложив його

в Паволочі, Іван Попович змушений був здатися. Згодом за вироком козацького суду його

прилюдно стратили в Корсуні (Грабянка Г. Д'Ьйствія през'&пной и от начала Поляков

крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана запорожского, с Поляки ... з

розних л'Ьтописцов и из діаріуша, на той войнЪ писанного, в град^ Гадячу... 1710 / Издана

Временною коммиссиею для разбора древних актов. К., 1854. С. 183; Літопис Самовидця.

С. 92; Latopisiec albo kroniczka... Т. II. S. 74-75, 80—81; Памятники... Т. IV. Отд. ПІ. С. 326-

327, 329 (лист Павла Тетері до короля від 26 червня (ст. ст) 1663 р. з Чигирина), 327-328 (лист

Павла Тетері до короля від 15 (25) липня з Чигирина), 335 (лист королівського резидента

при Війську Запорозькому Самуеля Вєнславського до короля від 17 липня); Historya pan

owania Jana Kazimierza... Т. II. S. 238; Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów,

rkps 402, s. 499, 500. Див. також: Ляскоронский В. Паволоцкий полковник Иван Попович //

Киевская старина. 1889. Т. XXV. С. 570-577 (автор лише переказує те, що про Івана Поповича

вже написали Иоахим Єрлич, Григорій Грабянка та Веспазіян Коховський); Петровсь

кий М. Три Поповичі (3 української просопографії XVU в.) // Записки Ніжинського інституту

народної освіти. Ніжин, 1927. Кн. VII. С. 11-14 (зауваження щодо праці В. Ляскоронського

стосується і цієї студії); Максимович М. А. Об историческом романе Кулиша «Черная рада»,

158

3. Інструкція послам Війська Запорозького

1857 г. (Письмо к Г. М. Галагану) 11 Его же. Собр. соч. К., 1876. Т. I: Отдел исторический.

С. 520-521).

Так у загальних рисах виглядає цей період у житті Івана Поповича. Слід наголосити, що

обидва рази він був наказним полковником (у жодному з відомих джерел про це не сказано):

під час його полковництва звичайним паволоцьким полковником (упродовж 1658-1664 років)

був Іван Богун (Gajecky G. The Cossack Administration... Р. 654). За Йоахимом Єрличем,

перше полковництво Івана Поповича припало на гетьманування Юрія Хмельницького та

початок гетьманування Павла Тетері. Він подає також, що вдруге Попович став полковником

після смерти київського митрополита. Це був Діонисій Балабан, а помер він 10 (20) травня

1663 р. (История Русской церкви Макария, Митрополита Московского и Коломенского.

Санкт-Петербург, 1883. Т. XII: Патриаршество в России. С. 574; Polski Słownik Biograficzny.

Kraków, 1935. Т. I. S. 249. Див. також: Дополненія к сводной Галицко-русской летописи съ

1600 по 1700 годъ, изданой въ Львові 1874 года / Составилъ А. С. Петрушевичъ. Львовъ,

1891. С. 877). Єрлич стверджує, що Попович як полковник зносився в Києві з московським

воеводою, а Григорій Грабянка і Самовидець пишуть, що з наказним лівобережним гетьманом

Якимом Сомком. Про зносини Івана Поповича з Якимом Сомком («Samczenko») згадує й

Павло Тетеря в згаданому листі до короля від 15 (25) червня. У літописі Грабянки сказано,

що Тетеря обложив Паволоч і примусив здатися йому Івана Поповича вже після загибелі

Якима Сомка, а в літописі Самовидця написано, що це сталося після того, як Сомка було

«взято». Сомка «узяв» і наказав стратити лівобережний гетьман Іван Брюховецький,

обраний на відомій «чорній раді», яка відбувалася 17-18 (27-28) червня 1663 р. в околицях

Ніжина, стратили ж Сомка 18 (28) вересня (

ЯворницькийД. І. Історія запорозьких козаків: У

3-х т. К., 1990. Т. 2. С. 252). Іван Попович здався ж Тетері десь перед 26 червня (ст. ст.):

із датованого цим днем листа Тетері до короля випливає, що Поповича на той момент уже

схоплено (тут, до речі, сказано, що при захопленні («dostaniu») відзначився генеральний

осавул Війська Запорозького Петро Дорошенко). Про зречення Поповичем священицького

сану йдеться тільки в листі Тетері до короля від 15 (25) червня, тому-то його тут і названо

«rospopa». Страчено Поповича перед 15 (25) липня: у листі до короля, датованому цим днем,

Павло Тетеря згадує його як «покійного розстригу» («zeszłego rospopy»). Приблизно так само

датує страту Йоахим Єрлич.

Необхідно наголосити, що тільки в листах Павла Тетері до короля від 15 (25) червня та

15 (25) липня 1663 р. та в аналізованій інструкції Іван Попович названий «rospopa». Єрлич

називає його «Ходорковським», на основі чого В. Ляскоронський припускає, що родом він

був із Ходоркова. Принагідно зазначимо, що це містечко входило до складу Паволоцького полку

(див., наприклад: ЦДГА Беларусі, ф. 694, спр. 744, арк. 4 (акт обстеження Білоцерківського й

Паволоцького полків від 28 серпня 1664 р.)). Насамкінець нагадаємо, що Іван Попович послужив

прообразом героя роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада» паволоцького полковника

Шрама (Чепурного), хоча як писав Михайло Максимович, між ними зовсім мало спільного.

Слід зазначити, що на згадану вище статтю В. Ляскоронського відгукнувся Іван Новицький.

Він доводив, що Іван Попович - це Іван Аврамов Попович, який посідав різні козацькі

уряди на Лівобережжі аж до чернігівського полковництва, а згодом начебто перебрався

на Правобережжя (Н[овицкий] И, Еще раз об Иване Поповиче // Киевская старина. 1889.

Т. XXVII. С. 428-439). Проаналізувавши аргументи І. Новицького, Микола Петровський

спростував його припущення (Петровський М. Три Поповичі. С. 3-11).

90-90

Десь між 24 і 27 жовтня 1663 р. або буквально напередодні Павло Тетеря зі своїм вій

ськом зустрівся біля Білої Церкви з коронним військом, яке на чолі з королем ішло походом

159

Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII - на початку XVIII століття

Подождите немного. Документ загружается.