Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII

Подождите немного. Документ загружается.

Микола Крикун

ех sensu - з міркувань (в інтересах); destinowanych - призначених; do refflexiey - до

усвідомлення; non recalcitrabunt - не допустять; in euentum belli - на випадок війни; prae-

sidiariorum - людей у залогах; securitatis - безпеки; instytuowany - поставлений; ad libitum

et sensum - на бажання й розсуд; praetextem - приводом; confluere... plebs - напливати...

чернь; praeuio sensu - за попередньою згодою; ad delationem - за донесенням; sub specie -

під приводом; libere - вільно; perpetuo praesidio - постійною залогою; utile - користь;prae

sidiorum - залог; sfolgować- заощадити; disceptatum - мірковано; exemplo - за прикладом;

confluit - стікає; recurssus - притулок; resistentia - опір; solicitudinis - турботи; securita

tis - безпеки; actiuitatis - справи; frequentiq - наявність; accumulet... ordinatia -

зосередила (зібрала)... ординація (розпорядження); rescindunt - руйнують; тіїі-

tią - загін; obstinata expugnari - затята переборюватися (долатися); aequo excipiat ani

mo - прихильною (ласкавою) висловив душею; errorem - помилку; securitatem - безпеку;

imputet - зарахував; et pro libitu suo - і на свій розсуд; corrigat - виправив; juris cadu

ci - виморочного права; ad male narrata - неналежно подана; lege praecidatur - законом було

покладено край; appetit- прагнення; invalidentur - були ліквідовані; nullitati - скасуванню.

Дописка Павла Тетері

afflixit - засмутила; omnium subselliorum - всіх судів; rudis - недосвідчений; in ae

quilibris iustitiae - у площині правосуддя; excessus vindicare - відхилення карати; exemit

a quaestu ("не quaesta!) solitae juris viae - звільнила від шукання звичайного шляху права;

oppressie - відчаї; imperia - за повелінням; hostiliter - вороже; obductia - судовий огляд

наслідків злочину; sonat - свідчить (буквально: звучить); non reffocillauit satisfactia - не

наступило відшкодування; сит comprincipalibus suae carnificinae - із прислужниками

своєї катівської посади; afflixit-засмутила; excludit... appetit-відкидає... прагнення; ехап-

que - на додаток; saeuiit cadauer - знущався над мертвим тілом; testimonio - засвідченням;

resumebat - знову чинив; vendicare per jura Regni - покарати правом королівства; ag

gredienda - що додає; relaxowac - полегшити; in competenti subsellio - у належному

суді; releuare... contempt - утішити (заспокоїти) зневагу; homicidium - вбивство; deci

dat - вирішила; impono - покладаю; impune - безкарно; complices eiusdem facti - тісно

пов’язаних із цим фактом; elucescunt merita - сяють заслуги; sudores satiet distributiua...

iustitia - труди задовольнила щедра... справедливість; impendit - витрачає; substan-

tiey - маєтку; successorach - наступниках; donet - дарувала; approbet - затвердила; eo

dem haereditario jure - таким самим дідичним правом; vindicet -• повернула; supplica

bunt - попросять; ut supra - як вище; comitamur - супроводжуємо; innouetur... dona

tia - щоб було відновлено... пожалування.

Супліка

conniuentiey - поблажливости; in herba - у корені; molem - справу; certauit conferen-

tią - прагнув обговорення; suspectas... legationes - підозрілі... посольства; соттипіса-

tią - зв’язок; subadministrauerat - подавала; in cassum - у порожнечу; in herba obueni-

ret - у корені трапилося; ех condicto - за домовленістю; ad motus... contrarium (sic!) op

ponebat sensum - до рухів... протилежний підштовхував намір; ausus caeco ambiebat ар-

140

З. Інструкція послам Війська Запорозького

petitu - спонукуваний сліпим прагненням обходив; contra mentem - проти наміру; do ref-

flexiey - до зрозуміння; rationes - пояснення; demandata... prouincia - доручена... справа;

vnius sensus - однозначна; suspectus - підозрілий; post deliberationem - після наради;

conniuentiey - поблажливосте; promotiey - підтримки; executiq - розправу; inualeret in

plebe - посилилася в черні; factia - діяльність; conferentie - комбінації (плани); redime-

ret... conseruatią - полагодив... збереження; requirebat - просив; satiauit - задовольнив;

appetit—прагнення; non inuertat-wt перекрутив; obstitimus-спротивилися; ausus-задум;

eo exemplo - за цим прикладом; motus - рухи; desereret - залишив; satiaret - задовольнив;

contrauenire - противитися; cointelligenty - дій (розумувань); eludi -уникнути; nega

re - заперечити; rankor - неприязнь; requisiti - допитані; in momento - швидко (рап

том); supplicatoriam relationem - покірну (буквально: прохальну) розповідь (звіт); super

sederet - відступив; promouebat - чинив; non parcendo sanguini - не шкодуючи крові;/ог-

tuna - маєтність; dispositiey - розпорядженню; competebat - відповідала; conniuebatfactio

ni - потурав змові; promouebat-штовхав; beneficio quaesitum (не quaesitaml) - володінням

бажане; gratificował - відступив; narratią ad cognitionem - розповідь до відома.

Додаток до супліки

in priuatos... usus - у приватне... користування; non patiatur - не терпів; lege pu

blica... praecidatur - публічним законом... було покладено край; excludatur - було

вилучено; in genere - взагалі.

До додатку № 2

confessata - зізнання; instrumentum - свідчення (документ); libere - вільно; consense

runt - погодилися; interea - тим часом; veneratus osculo - ушанований.

ПРИМІТКИ

1-1

Ідеться (як і в другому пункті інструкції) про похід польського війська на чолі з

королем Яном Казимиром проти Московської держави з метою повернути Речі Посполитій

Лівобережну Україну та Київ із прилеглою до нього на Правобережжі територією. Похід

почався від Львова в середині серпня 1663 р., а в середині листопада поляки переправилися

через Дніпро. Дії на Лівобережжі і частково на теренах Московської держави тривали до

березня 1664 р., зрештою, король зазнав невдачі і змушений був відступити. Лівобережна

Україна залишилася за Москвою (Historya panowania Jana Kazimierza z Klimakterów Wespazy-

ana Kochowskiego przez współczesnego tłómacza w skróceniu na polski język przełożona, wydana

z rąkopismu w roku 1840 przez Edwarda Raczyńskiego, teraz podług oryginału poprawiona i pow

tórnie wydrukowana. Poznań, 1859. Т. II. S. 231-267; Костомаров И. И. Руина... С. 9-22).

Під «рештою непокірливих» («residuum obstinatorum») треба розуміти ту частину

населення Лівобережної України, здебільшого козаків, хто, залишаючись вірним московському

цареві, і далі чинив опір польському війську під час походу 1663-1664 років. «Zimny mon-

arch» - московський цар; так само цар названий у пункті 53 інструкції.

3-3

Доки королівське військо билося на Лівобережжі, на правому березі спалахнуло

повстання козаків і некозаків проти панування Речі Посполитої і пропольськи налаштованого

141

Микола Крикун

гетьмана Війська Запорозького Павла Тетері. У причетності до організації повстання і в

зраді королю та Речі Посполитій було звинувачено колишнього козацького гетьмана Івана

Виговського, котрий від 1659 р. був київським воєводою. Військовий польовий суд на чолі

з королівським полковником Себастіяном Маховським виніс вирок, і 16 березня 1664 р.

Виговського стратили під містечком Вільховець у Київському воєводстві (нині - село у

Звенигородському районі Черкаської области) (

Герасимчук В. Смерть Івана Виговського.

С. 205-216; Костомаров Н. И. Руина... С. 26—30; Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski...

S. 304; Historya panowania Jana Kazimierza... Т. II. S. 265-266; Latopisiec albo kroniczka Joachi

ma Jerlicza / Z rękopismu wydał K. W. Wójcicki. Warszawa, 1853. Т. II. S. 87-88; Памятники...

Т. IV. Отд. III. C. 409-411; Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402,

s. 533-544; ЛНБ HAH України, від. рукописів, ф. 5, спр. 189, с. 1544 (запис краківського

хроніста Марціна Ґолінського)). Те, що Виговський вирушив із Бара (місто в Подільському

воєводстві, нині - районний центр Вінницької области), засвідчив і сучасник-хроніст Иоахим

Єрлич (Latopisiec albo kroniczka... Т. II. S. 87). Проте ні він, ні републікована тут інструкція

не інформують, що Виговський робив перед тим. Наведені в цьому пункті інструкції відомості

про змову в Шавулисі (містечко в Київському воєводстві, нині - село Шаулиха в Тальнівському

районі Черкаської области) ґрунтуються, наскільки відомо, на зізнанні учасника повстання

Павла Рябухи (Rabucha), які він дав 15 березня 1664 р. в містечку Лисянка перед Себастіяном

Маховським і трьома польськими офіцерами. За словами Рябухи, у Шавулисі Виговський та

кілька козаків (серед них був і Дмитро Сулимка, про якого згадано далі в цьому самому пункті

інструкції; про Сулимку див. наступну примітку) присягли на Євангелії, що будуть виступати

спільно (Памятники... Т. IV. Отд. ПІ. С. 409). Див. також примітку 184 до супліки, доданої до

інструкції.

4-4

Дмитро Сулимка - один із ватажків повстання на Правобережжі 1664 р. З (13) серпня у

таборі під містечком Ставищі він у присутності генеральної старшини і полковників Війська

Запорозького свідчив (дав конфесату), що призвідцем («motorem») «бунтів» в Україні був

Іван Виговський (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 533-534.

Див. републікацію документа зі свідченнями Сулимки в додатку 2).

«była» стосується православної віри.

6-6

Сеймові постанови (конституції), прийняті в першій половині і середині XVII ст. у

відповідь на вимоги православних Речі Посполитої повернути їхній церкві відібрані уніятами

права, єпископства, храми, монастирі, освітні заклади й маєтки та припинити інші утиски

православних, див.: Volumina legum. Petersburg, 1859-1860. Т. 2-4; Архив ЮЗР. 1861. Ч. И.

Т. 1: Постановления дворянских провинциальных сеймов в Югозападной России (1569-1654).

С. 208-214). Див. також королівські привілеї на користь православних, видані на сеймах 1633

і 1650 років (Архив ЮЗР. Ч. II. Т. 1. С. 223-227, 370-377; Ч. Ul. Т. 4. С. 382-386; Акты

ЮЗР. 1878. Т. X (Дополнение к III тому). С. 455-458). Головніші праці про ставлення сеймів

і державців Речі Посполитої до православних у першій половині XVII ст. див.: Бедное В.

Православная церковь в Польше и Литве (по Volumina legum). Екатеринослав, 19О8;Жук0-

выч /7. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией.

Санкт-Петербург, 1901-1912. Ч. I (до 1609 г.) - II (1609-1632 гг.); Chodynicki К. Kościół

prawosławny a Rzeczpospolita. Zarys historyczny. 1370-1632. Warszawa, 1934; Dzięgielem-

ki J. O tolerancję dla zdominowanych. Polityka wyznaniowa Rzeczypospolitej w latach panowania

Władysława IV. Warszawa, 1986.

beneficia - тут: володіння, маєтки.

142

3. Інструкція послам Війська Запорозького

Йдеться про організаційно-політичний розкол у Війську Запорозькому 1663 р.,

відколи окремо існували два Війська Запорозькі - на Правобережжі і на Лівобережжі, кожне

зі своїм гетьманом. Правобережний гетьман Павло Тетеря орієнтувався на Річ Посполиту,

лівобережний - Іван Брюховецький - на Москву. Вислів «w buntach będące» стосується

лівобережного козацтва.

9-9

Досить докладний перелік відібраних уніятами православних єпископій, архимандрій,

монастирів, церков і різних фундацій станом на кінець 50-х - початок 60-х років XVII ст.

див. у таких документах: лист («pismo»), представлений посланцями Війська Запорозького

на розгляд сейму, який відбувався 22 березня - 5 травня 1659 р. у Варшаві, для затвердження

на цьому сеймові Гадяцького договору, укладеного 16 вересня 1658 р. (Памятники...

Т. III. Отд. ПІ. С. 315-322); недатований список, напевно, кінця 1650-х років (Герасимчук В.

Матеріали до історії козаччини XVII віку. Львів, 1994. С. 130-132); інструкція гетьмана Юрія

Хмельницького і всього Війська Запорозького від 13 (23) березня 1662 р., адресована королю

і сейму, який відбувався у Варшаві 20 лютого - 1 травня (адресатам інструкцію мали віддати

козацькі посланці) (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 413-418).

За часів короля Яна Казимира козацькій інструкції від 30 листопада (ст. ст.) 1664 р.

про православну («грецьку») віру передували, наскільки відомо, конституції, прийняті на

Варшавському елекційному сеймі 1648 p. (Volumina legum. Т. 4. S. 94), на коронаційному

сеймі 1649 р. (Ibid. S. 119) та Варшавському сеймі 1659 р. (Ibid. S. 301). На Варшавському

сеймі 1649-1650 років, а саме 12 січня 1650 р., король видав привілей «руському народові», у

якому йшлося, зокрема, і про православну віру (Архив ЮЗР. Ч. II. Т. 1. С. 370-377; Ч. III. Т. 4.

С. 382-386; Акты ЮЗР. Т. X. С. 455-458).

,МІ

Після Берестейської унії між православними й уніятами з перемінним успіхом

точилася боротьба за Перемиське єпископство. До середини 60-х років XVII ст. єпископи

обох вір діяли паралельно. Згаданий в інструкції уніятський владика - це Прокіп Хме-

льовський, але на момент складання інструкції 1664 р. він уже не жив - помер 22 лютого

цього року (Harasiewicz М. Annales ecclesiae ruthenae. Leopoli, 1862. Р. 333-334). Усупереч

відомостям з інструкції, протягом усього його владицтва (від 1652 р.) не він, а якраз

православний Антоній Винницький був (від 1650 р. і до 1679 р.) справжнім перемиським

єпископом. Після смерти Хмельовського уніятську катедру упродовж 1664-1669 років

обіймав Антоній Терлецький (Bendza М. Prawosławna diecezja przemyska w latach 1596—

1681: Studium historyczno-kanoniczne. Warszawa, 1982). «Pacta conventa» - договірні стат

ті - містили політичні зобов’язання новообраного короля, затверджені на елекційному

сеймі. У «релігійній» частині «pacta conventa» Владислава IV (Volumina legum. T. 3.

S. 363), обраного королем 14 листопада 1632 р., питання про Перемиське єпископство не

зачіпалося. Коронація Владислава IV відбулася 6 лютого 1633 р.

У Гадяцькій угоді 1658 р., затвердженій сеймом 1659 р., сказано: всі церкви, засновані

як православні, мають належати православним; а впродовж півроку після присяги Війська

Запорозького на вірність королю і Речі Посполитій полковники й інша старшина Війська

мають подати всі такі церкви (очевидно, у вигляді списків, реєстрів. - М. К.) комісарам,

призначеним обома (Річчю Посполитою і козаками. - М. К.) сторонами (Volumina legum. Т. 4.

S. 297. Див. також: Груїиевський М. Історія України-Руси. Київ, 1936. Т. X. Ч. І (роки 1657—

1658). С. 355). Судячи з контексту угоди, тут ідеться про церкви, відібрані у православних

уніятами, і про те, що, отримавши відповідні відомості, комісари зобов’язані були повернути

їх православним.

143

Микола Крикун

На сеймі 1659 р. представники Війська Запорозького присягли на вірність королю і

Речі Посполитій (Volumina legum. Т. 4. S. 301). Тоді ж таки для виконання згаданих пунктів

Гадяцької угоди було призначено комісарів із сенаторів та послів ізби, яких зобов’язали

побувати в церквах (а також їхніх маєтках, єпископських катедрах, монастирях) і

справедливо розсудити, кому вони (від їх заснування. - М. К.) належать - православним

чи уніятам, закріпити їх за першими або другими. Згідно з Гадяцькою угодою (sic!), все

це треба було зробити за півроку (Ibid.). Імовірно, на час цього сейму Військо Запорозьке

виділило своїх комісарів для тих самих завдань. За відведених для них півроку комісари

не просто не виконали доручення, а радше й не бралися до нього. В інструкції Війська

Запорозького посланцям на Варшавський сейм від 5(15) травня 1661 р. читаємо: сейм має

призначити трьох або чотирьох комісарів від католиків («ritus romani»), а Військо Запорозь

ке - стільки само комісарів зі свого боку. Уповноважені королем і сеймом комісари повинні,

попри будь-які перешкоди, повернути православним їхні церкви (а також церковні маєтки,

права й різні документи) (РНБ, отд. рукописей, ф. Документы и материалы по истории

Украины, оп. 2, д. 181/8, л. 39об., пункт 15).

Але й після цього справа з поверненням церков не зрушила з місця. У листі гетьмана

Юрія Хмельницького до короля від 14 (24) березня 1662 р. з Чигирина (лист було вручено

адресатові на Варшавському сеймі у квітні того самого року) йдеться про те, що гетьман

отримав королівського листа і, згідно з Гадяцькою угодою та сеймовими постановами

(слід пам’ятати, що така сеймова постанова була тільки одна - від 1659 року. - М. /С.),

відряджає чотирьох представників старшини Війська Запорозького з метою відібрати в

уніятів єпископські катедри, архимандрії та духовні маєтки (очевидно, й церкви. - М. К.).

Далі Хмельницький просив, щоб до його козацьких комісарів для виконання їхньої місії

приєдналися щонайбільше чотири комісари, призначені на сеймі (Памятники... Т. IV. Отд. III.

С. 177-178). У листі до маршалка великого коронного і гетьмана польного коронного Єжи

Себастіяна Любомірського, відправленому з Чигирина в березні 1662 р., Юрій Хмельницький

просив сприяти польським і козацьким комісарам повернути православні церкви (Там само.

С. 180-181). У републікованій інструкції сказано, що призначені сеймовою конституцією (кон

ституція сейму 1659 р. - М. К.)> комісари не можуть повернути церкви. З цього випливає, що

ні ці комісари, ні комісари від Речі Посполитої, про яких ішлося в інструкції Війська Запоро

зького від 5(15) травня 1661 р. та в листах Юрія Хмельницького (якщо ці комісари взагалі

були призначені), поверненням церков не займалися, отже, до грудня 1664 р. цього ще не

сталося.

|V|3

Колатура, або колація - поставлення єпископа. У православній, а так само в

уніятській і католицькій церквах Речі Посполитої обрану на вакантну єпископську катедру

особу призначав король, видаючи відповідний королівський номінаційний привілей - диплом,

тому колатуру називали також номінацією. Опісля номіната висвячував архиєпископ або

митрополит, а в православній церкві від 1620 р. - київський митрополит. Тут, до речі, існу

вало правило обирати кількох претендентів на єпископську посаду (див., напр.: Архив ЮЗР.

1904. Ч. І. Т. 10: Акты, относящиеся к истории Галицко-русской православной церкви.

С. 638 (універсал київського митрополита Антонія Винницького до духовних і світських

осіб Львівської єпархії; 1666 р.)). Слід також пам’ятати, що у православних колатура - це

представлення кандидатів королю для номінації одного з них на єпископство. У такому

значенні цей термін ужитий, зокрема, в інструкції гетьмана Павла Тетері від 22 січня (ст. ст.)

1663 р., зі змістом якої короля мав ознайомити Тетерин посланець Григорій Гуляницький

(Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 471-472).

144

З. Інструкція послам Війська Запорозького

14-14

На час складання інструкції львівським римо-католицьким архиепископом був (від

1654 р. і до 1669 р.) Ян Тарновський (Hierarchia Catholica. Monasterii, 1935. V. IV / Ed. P. Gauchat.

Р. 220). Як католицький ієрарх він усіляко намагався «підкорити» собі Львівську православну

єпархію, яка після Берестейської унії завжди була православною, а львівські єпископи не

допускали уніятів діяти на підвладній їм території, куди входили Львівська й Галицька землі

Руського воєводства, Подільське і західна частина Брацлавського воєводства. Архиєпископ

уважав, що саме він має призначати львівського єпископа, тобто що йому належить право

колації (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 471-472 (інструкція

Павла Тетері від 22 січня (ст. ст.) 1663 р., адресована королю)). Зрештою, в цьому питанні Ян

Тарновський був не першим: він дотримувався позиції свого попередника на архиєпископстві

(Документи Богдана Хмельницького. С. 200-201 (прохання Війська Запорозького до короля

й сенату Речі Посполитої, складене в листопаді 1650 р.)).

По смерти єпископа Арсенія Желіборського (1641-1658) Львівську православну єпархію

очолив Адам Желіборський: до 1663 р. тільки як виборний єпископ унаслідок позиції Яна

Тарновського. У згаданій вище інструкції Павла Тетері від 22 січня (ст. ст.) 1663 р. гетьман

просив короля видати привілей (очевидно, номінаційний. - М. К.) на львівське єпископство

за представленням київського митрополита і відхилити аналогічне представлення львівського

архиепископа (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 472).

Як претендента на номінацію Тетеря, напевно, мав на увазі Адама Желіборського. Наразі

залишається тільки гадати, кого ж назвав у своєму представленні Ян Тарновський, може,

того ж таки Адама Желіборського? Не пізніше першої декади травня 1663 р. останній

фігурує як номінат (Архив ЮЗР. Ч. І. Т. 10. С. 626), а не пізніше кінця березня 1664 р. - як

львівський єпископ, адміністратор Київської митрополії на ім’я Афанасій (Там само. С. 632).

Ім’я Желіборський змінив після того, як його висвятив київський митрополит. Львівським

єпископом він був аж до своєї смерти 7 вересня 1666 р.

15-15

Ідеться, напевно, про документи, видані під час елекційного сейму 1632 р. Щоправда, в

них спеціяльно про Львівську православну єпархію нічого не сказано, але вони її стосувалися,

як і загалом православної церкви в Речі Посполитій. Один із таких документів, у якому сказано

про православну релігію, - «pacta conventa» (Volumina legum. Т. 3. S. 363). Особливе значення

мали «Puncta assecurationis obywateli Korony i Wielkiego Xięstwa Litewskiego ruskiego narodu,

wyznaczających grecką religię» - статті, підписані королем і скріплені королівською печаткою,

а 1 листопада 1632 р. вписані до варшавських гродських книг, які мали на меті заспокоїти

православних. Це була суттєва поступка владників Речі Посполитої: вони обіцяли повернути

православним відібрані права, обіцяли й інші кроки на їхню користь (Архив ЮЗР. Ч. II. Т. 1.

С. 208-214), які частково були реалізовані на коронаційному сеймі 1633 p. (Volumina legum.

Т. 3. S. 373; Архив ЮЗР. Ч. II. Т. 1. С. 223-227 (королівський диплом, виданий 14 березня)) та

Варшавському сеймі 1635 р. (Volumina legum. Т. 3. S. 407). Див. також: BendzaM. Prawosławna

diecezja przemyska...; Dzięgielewski J. O tolerancję dla zdominowanych...

Презента - тут: представлення королю для номінації кандидатури (кандидатур) на

вакантну (формально чи справді) єпископську катедру.

Село Перегінське входило до складу Галицького князівства, потім адміністративно

належало до Галицької землі Руського воєводства. Нині - селище міського типу в

Рожнятівському районі Івано-Франківської области. Тривалий час Перегінське було маєтком

Галицького єпископства, згодом державним (королівським) володінням, яке король надавав

шляхті в пожиттєве (доживотне) користування. На 1664 р. ним володів коронний обозний

10-6-1279 145

Микола Крикун

Станіслав Ян Яблоновський. Львівські православні єпископи, вважаючи себе спадкоємцями

колишнього Галицького єпископства, з 1539 р. (відколи Львівське єпископство формально

існує) безуспішно намагалися повернути Перегінському статус церковного маєтку (Słownik

geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Warszawa, 1886. Т. VII. S.

952). Сказане ж у републікованій інструкції, ніби королі неодноразово («toties») обіцяли

Львівському єпископству відновити («restitutio» - sic!) його права на Перегінське, інші

джерела не підтверджують. Варшавський сейм 1661 р. вказав, що село законно належить

Яблоновському як «доживотний» маєток (Volumina legum. Т. 4. S. 332). В інструкції Павла

Тетері від 22 січня (ст. ст.) 1663 р. висловлене прохання до короля передати Перегінське

Львівському єпископству, а Яблоновському дати взамін інший маєток. До речі, в цьому

документі помилково стверджується, ніби руські князі віддали Перегінське Львівському

єпископству (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 472-473). Ha

прохання козаків 2 березня того ж таки року король відповів, що питання, кому належить се

ло - Львівському єпископству чи державі, має бути вирішене правовим шляхом (Памятники...

Т. IV. Отд. Ш. С. 278).

18-18

Від 1632 р. київського православного митрополита обирали спільно представники

духовенства і мирян. Пропозиція в пункті 6 інструкції мала на меті істотно обмежити коло

виборців і надати виборам митрополита олігархічний характер.

На 1664 р. у Києві були такі православні монастирі (саме про них ідеться в інструкції):

чоловічі - Печерський, Михайлівський, Кирилівський, Микільський, Видубицький,

Братський, жіночі - Йорданський, Богословський, Флорівський (Закревский Н. Описание

Киева. М., 1868. Т. I-II; Берлинский М. Краткое описание Киева. К., 1991).

За Гадяцькою угодою, в Києві мала бути заснована академія на взірець Краківської

(Volumina legum. T. 4. S. 298). У тих умовах це можна було зробити на основі Могилянської

колегії, яка діяла від 1632 р. Королівський диплом (привілей), який дозволив би перетворити

колегію на академію, ні до 1664 року, ні пізніше виданий не був (Крикун М. Інструкція послам

Війська Запорозького... 1669 року. С. 204, 207, 210). Отож, усупереч пункту 8 інструкції,

не можна вважати, що, згідно з Гадяцькою угодою, в Києві на той час існувала академія.

Варто зазначити, що реформування в академію якоюсь мірою було навіть неможливим, адже

в кінці 1650-х і в 1660-х роках Могилянська колегія переживала глибокий занепад (Jabłonow

ski A. Akademia Kijowsko-Mohilańska. Zarys historyczny na tle rozwoju ogólnego cywilizacji za

chodniej na Rusi. Kraków, 1899-1900. S. 137-140). Тому, очевидно, в пункті 8 і двох наступних

пунктах інструкції про академію йдеться як про таку, що мала бути створена відповідно до

Гадяцької угоди. Статус і права академії Могилянська колегія отримала 1701 р. за указом

Петра І.

Відомостей про київські школи на 1664 р. і взагалі в третій чверті XVII ст. немає.

Промоції - тут: присвоєння, надання вченого ступеня магістра, можливо, й доктора.

У середині XVII ст. жодного єзуїтського, як узагалі римо-католицького чи уні-

ятського, навчального закладу в Києві не було. Під час Хмельниччини римо-католицька й

уніятська освітня і духовна діяльність тут припинилися, а пізніше російська адміністрація, під

контроль якої перейшов Київ, не дозволила її відновити. Тут, як і в пункті 10, колегія - середній

єзуїтський навчальний заклад, який діяв за програмою семи визволених наук (про них див.

наступну примітку).

Визволені (вільні) науки, або мистецтва - сім предметів, які складали навчальну про

граму, по суті, середньої школи. Предмети ділилися на два цикли в такій послідовності:

146

З. Інструкція послам Війська Запорозького

тривіюм - граматика, діялектика, риторика, квадривіюм - аритметика, геометрія, музика,

астрономія (Паславський І. Наукові знання у контексті української культури другої половини

XVI - першої половини XVII століть // ЗНТШ. Львів, 1996. Т. ССХХХІ. С. 17-42).

Імовірно, прохання про заснування православної академії в білоруському місті Могильові

було пов’язане з тим пунктом Гадяцької угоди, в якому йдеться про дозвіл створити ще одну

академію поза Києвом, яка користувалася б такими самими правами, що й Київська (Volu

mina legum. Т. 3. S. 298).

26-26

Ідеться про муровану Спасо-Преображенську церкву, споруджену в Любліні у

1607-1633 роках замість згорілої дерев’яної. 5 (15) березня 1633 р. її посвятив київський

митрополит Петро Могила, спираючись на виданий того самого року королівський привілей

про вилучення цієї церкви з-під юрисдикції холмського уніятського єпископа. Потім церква

ставала уніятською, знову православною, знову уніятською і так далі {Купріяновин Г., Рощен-

ко М. Православна церква Преображення Господнього в Люблині. Видано з нагоди 360 річниці

посвячення православної церкви Преображення Господнього в Люблині. Люблин, 1993. С. 11,

14, 19, 21, 22. Див. також: Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького... 1666 року

... С. 334). Варшавський сейм 1659 р. мав затвердити Гадяцьку угоду 1658 р., у зв’язку з чим

Військо Запорозьке просило призначити комісію для повернення православним їхніх храмів,

зокрема й цієї церкви (Памятники... Т. III. Отд. III. С. 317). Із републікованої інструкції

випливає, що така комісія діяла і що прохання Війська Запорозького вона врахувала.

Ідеться про Сильвестра Косова, який був київським митрополитом упродовж 1647—

1657 рр.

Ідеться про Діонисія Балабана, який був митрополитом упродовж 1657-1663 рр.

Митрополит Діонисій Балабан помер 1663 р., а в листопаді того року в Корсуні

відбулися вибори його наступника, на яких частина присутніх проголосувала за перемиського

(і самбірського) єпископа Антонія Винницького, а інші - за білоруського (мстиславського)

єпископа Йосифа Нелюбовича-Тукальського (про обрання Тукальського див.: Памятники...

Т. IV Отд. ПІ. С. 385-386 (лист Павла Тетері до короля від 14 (24) листопада 1663 р.), с. 387-388

(лист Павла Тетері до коронного канцлера Міколая Яна Пражмовського від 14 (24) листопада),

с. 390-391 (універсал Павла Тетері від 15 (25) листопада)). Король обох затвердив на цій посаді

(про Антонія Винницького див.: Памятники истории Восточной Европы. Источники XV-

XVII вв. Острог; Варшава; Москва, 1999. Т. V: Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652-

1673 рр. /Підготував до друку Петро Кулаковський. С. 321-323 (королівський привілей, виданий

24 листопада 1663 р. під містечком Баришполем на Лівобережжі); Bendza М. Prawosławna di

ecezja przemyska... S. 172 (автор помилково стверджує, що оригінал цього привілею датований

22 листопада (sic!)); про Йосифа Нелюбовича-Тукальського див.: Mironowicz A. Metropolita

Józef Nielubowicz Tukalski. Białystok, 1998. S. 65 (зазначено, що королівський привілей був

виданий 22 листопада в таборі під Воронковом); Historya panowania Jana Kazimierza... Т. II.

S. 289 (згадка про королівський привілей Йосифу Тукальському)). Відтоді було два київських

митрополити. Військо Запорозьке на чолі з Павлом Тетерею (а згодом і Петром Дорошенком)

визнавало митрополитом Тукальського. Саме він фігурує в інструкції як наступник («succes

sori») Балабана на митрополитстві.

30-30

Очевидно, тут мається на увазі лівобережне козацтво.

3,-31

Грод - це гродський суд, який розглядав переважно кримінальні справи. Ця шля

хетська за соціяльним характером інституція діяла в кожному воєводстві Речі Посполи

тої - у головному місті та в центрах його адміністративно-територіяльних одиниць - зе-

Микола Крикун

мель і повітів. На чолі суду стояв староста (подекуди - воєвода), тому його іноді називали

старостинським. Староста призначав суддю й писаря (останній керував роботою судової

канцелярії). У Київському воєводстві гродський суд (на чолі з воєводою) з моменту йо

го виникнення 1565 р. і до 1764 р. був тільки один. До 1648 р. він працював у Києві, пізні

ше, з огляду на несприятливі політичні обставини, - на Правобережжі, здебільшого

в Житомирі (Крикун М. Повітовий поділ Київського воєводства в останній третині

XVI - XVIII ст. // Історико-географічні дослідження на Україні. Київ, 1992. С. 75-78). Декрет су

ду - це його рішення, обов’язково документально оформлене.

32-32 Рочки - сесії гродського суду, яких відбувалося кілька протягом року. Каденція -

часова тривалість рочків, цей термін уживали і в значенні рочків.

Екзекуція - тут: виконання судового вироку.

34-34

Інфамія (від латинського infamia - безчестя, неслава, ганьба) - позбавлення чести,

знеславлення судом, причому не тільки гродським або трибунальським (про трибунальський суд

див. наступну примітку). Публікація інфамії означала поширення інформації про відповідний

декрет.

Ідеться про коронний (щодо Польського королівства в складі Речі Посполитої) трибунал

як вищу судову інстанцію, куди шляхта вносила апеляції на рішення судів нижчої інстан

ції - гродських, земських і підкоморських. Трибунал створено 1578 р. Свої сесії («kadencye»)

він проводив щороку почергово в Любліні (для розгляду справ, які надходили з Малопольщі

й українських земель) та Пйотркуві (місто в Сєрадзькому воєводстві; тут розглядали справи,

які надходили з етнічно польських земель поза Малопольщею). У републікованій інструкції

трибунал означає тільки люблінські сесії, які, до речі, на українських землях, у Малопольщі

і навіть не тільки тут нерідко називали Люблінським трибуналом (Крикун М. Примітки //

Грушевський М. Барське староство. Історичні нариси (XV-XVIII ст.). Львів, 1996. С. 555;

556).

Маються на увазі судові декрети з цивільних справ.

Баніція - вигнання з країни за вироком суду.

Баніт (латинське banitus, польське banita) - вигнаний із країни за судовим вироком.

39-39 у ц

Ь0М

у пункті інструкції сказано: якби гродський суд належно не виконував покладені

на нього функції, то, за королівським мандатом (декретом, розпорядженням), справи, які він

розглянув «несправедливо», слід передати в компетентний гродський суд. Такий суд у Речі

Посполитій називався форумом; цей термін уживали також і щодо компетентних судів інших

видів, переважно земських.

Давні звичаї, порядки, права і королівські привілеї стосовно козацьких удів невідомі.

Замкова юрисдикція - це юрисдикція гродського суду. Суд діяв у замку (гроді) -

офіційній резиденції старости, тому такий староста називався гродським.

42^2 Речення не зрозуміле, тут здається випадковим.

43-43

Це речення видається чисто декларативним, навіть зайвим - як формальна дописка до

першого речення пункту. Принагідно зазначимо, що питання про козацьких вдів, хай і дуже

загально, було зачеплене ще в інструкції Богдана Хмельницького козацьким посланцям на

Варшавський сейм, врученій 17 липня 1648 р. (Памятники... Т. І / Издание второе. Отд. III.

С. 127), а пізніше в листі, представленому на розгляд сейму, що відбувався у Варшаві в берез

ні - травні 1659 р. (Памятники... Т. III. Отд. III. С. 334). Цікавий фрагмент про козацьких

удів містить акт обстеження поселень Білоцерківського і Паволоцького полків від 28 серпня

1664 р., складений у Білій Церкві королівським комісаром Войцехом Урбанським. «Давні

148

З. Інструкція послам Війська Запорозького

вдови, - читаємо в акті, - які синів, придатних до послуги Й[ого] Королівської] М[илості] не

мають, повинні користуватися («zaszczycać się») козацькими вольностями». Водночас вони

мають спільно «з громадами» (тобто некозаками. - М. К.) виконувати повинності (очевидно,

на феодалів. - М. К.)

а козачки, які овдовіли недавно («których mężowie teraz świeżo occur

rerunt»), мають бути звільнені від військової служби, зокрема ті, хто наймав когось замість

себе (Цэнтральны дзяржауны гістарьічньї архіу Беларусі (далі - ЦДГА Беларусі), ф. 694

(Радзівілльї), оп. 4, спр. 744, арк. 4). Зрозуміло, якщо «недавні» вдови не повинні були нести

військову службу, то «давні» й поготів. Із акта робимо висновок, що вони її і не несли.

Про козацькі суди й козацьке судочинство в городових полках у XVII ст., по суті, нічого

невідомо.

Тобто юрисдикція гродського суду.

46-46

Мається на увазі суд, куди входять представники від старости (тобто від гродського

суду) і від козаків.

47-47

Слід нагадати, що, за Гадяцькою угодою, козацька рада обирала чотирьох кандидатів

(електів) на гетьманство, а король призначав одного з них гетьманом (Volumina legum. Т. 4.

S. 300). У листі Павла Тетері до короля від 10 (20) грудня 1662 р. з Чигирина сказано, що

гетьмана Війська Запорозького обирають не голосуванням («non per vota»), а вигуками

присутніх на раді, і кого в такий спосіб оберуть, пише Тетеря, той мусить із цим змиритися

(Памятники... Т. IV. Отд. III. С. 240).

Про те, чому за гетьманства Богдана Хмельницького козацькою столицею був Чигирин,

див.: Крип’якевич /. Студії над державою Богдана Хмельницького // Записки НТШ. 1931.

Т. CLI. С. 138-139.

На 1664 р. Б іл а Церква була порівняно великим поселенням. Згаданий вище (див. примітку

43-43 до пункту 21) акт обстеження поселень Білоцерківського й Паволоцького полків від

28 серпня 1664 р. зафіксував тут разом із передмістями дворів: козаків - 848, міщан і підсусід-

ків - 1000 (ЦДГА Беларусі, ф. 694, оп. 4, спр. 744, арк. 2зв.), причому не враховано двори

шляхти й розташованої в Білій Церкві польської залоги.

Чигиринське староство виділилося з Корсунського староства після того, як на сеймі

12 січня 1650 р., відповідно до Зборівської угоди 1649 р., король видав привілей про надання

Богданові Хмельницькому як гетьманові на булаву Чигирина з прилеглими до нього землями

(Акты ЮЗР. Т. X. С. 461-462). Гадяцька угода підтвердила належність Чигиринського

староства до булави гетьмана Війська Запорозького (Volumina legum. Т. 3. S. 301), i так

було впродовж багатьох наступних років. Павло Тетеря як гетьман володів Чигиринським

староством за королівським привілеєм, виданим йому у Львові 18 березня 1663 р. (Памятники

истории Восточной Европы... Т. V. С. 304-307).

Ідеться про польську залогу («praesidium»), розташовану в Чигирині в спорудженій

Річчю Посполитою фортеці (ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко... С. 66).

У Речі Посполитій у XVII ст. драгунія - вогнепальна піхота, яка пересувалася на конях,

один із видів найманого (затяжного) війська іноземного (німецького) типу («autoramen

tu»). Драгунія формувалася з населення Речі Посполитої, у Польському королівстві (Коро

ні) - переважно з поляків, ділилася на хоругви на чолі з ротмістрами і їхніми помічника

ми - поручниками (Górski К. Historya piechoty polskiej. Kraków, 1893. S. 59; WimmerJ. Wojsko

polskie w drugiej połowie XVII wieku. Warszawa, 1965. S. 283, 301).

Богдан Хмельницький.

149

Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII - на початку XVIII століття

Подождите немного. Документ загружается.