Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура

Подождите немного. Документ загружается.

Лекція 4. Культура Стародавньої Греції

досконалість, помірність, красу і спокій. Зображався він прекрасним

юнаком з кіфарою* і луком.

Аполлона, як правило, супроводжували богині, покровительки

поезії, мистецтв і наук – музи. Звідси і його друга назва – Мусагет.

Ці красномовні дочки Зевса і богині пам’яті Мнемозіни були джере

лом поетичного натхнення, творчості людей. В давньогрецькій міфо

логії муз було дев’ять, кожна з яких опікувалась якимось одним ви

дом творчості та інтелектуальної діяльності. Кліо була музою історії,

Евтерпа – поезії та музики, Талія – комедії, Мельпомена – трагедії,

Терпсіхора – танків, Ерато – любовної лірики, Полігімнія – свя

щенних гімнів, Уранія – астрономії, Калліопа – епосу.

Найстаршою з дев’яти муз, покровителькою епічної поезії, була

Калліопа. Вона вважається матір’ю уславленого, натхненного дав

ньогрецького співця, віртуозного музики – Орфея. Його часто згаду

ють найславетніші поети і музиканти. В останньому розділі «Євге

нія Онєгіна» О.С.Пушкін порівняв з ним славнозвісного італійського

композитора Россіні. Микола Вороний у вірші «Іван Франко» по

рівняв з Орфеєм великого українського поета, а Леся Українка роз

повіла про міфічного співця в поезії «Орфеєве чудо».

За легендою, коли Орфей співав, перебираючи золоті струни своєї

кіфари**, його слухала вся природа. Дикі звірі виходили з лісових

нетрів і печер, щоб послухати Орфея. Звідусіль до нього зліталися

птахи – вони хотіли навчитися краще співати. Навіть дерева схо

дили зі своїх місць і оточували Орфея уважною юрбою.

Одним з улюблених місць перебування Аполлона та муз був

гірський масив у центральній частині Греції, який називався Парнас.

Між його вершинами било Кастальське джерело, з якого пили музи

і яке давало натхнення поетам. Тому інше значення слова Парнас –

світ поезії та поетів.

За грецькою міфологією, це джерело вибив копитом казковий

птахокінь (крилатий кінь) – Пегас. Він жив на горі серед муз. Ко

лись Пегас приносив Зевсові на Олімп грім і блискавку, а потім став

* Давньогрецький струнний щипковий музичний інструмент типу ліри,

який мав чотири і більше струн.

** Ті, що грали на кіфарі та співали, називалися кіфаредами, а ті, що тільки

грали, – кіфаристами.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

конем поетів, символом поезії. «Осідлати Пегаса» означає стати по

етом, писати вірші.

Загальногрецьким релігійним центром з храмом і оракулом (свя

щенним місцем) Аполлона було місто Дельфи. На храмі Аполлона

був напис: «Нічого понад міру». Цей афоризм приписують Солону

(близько 640–558 рр. до н.е.) – напівлегендарному законодавцю, якого

вважають одним із семи мудреців стародавнього світу.

Аполлоновим сином, богом лікування в стародавніх греків був

Асклепій. Греки зображали його з палицею, навколо якої обвилася

змія. У Римі Асклепія називали Ескулапом. Це слово – жартівлива,

іронічна назва лікаря.

Богинею кохання та вроди була Зевсова дочка Афродіта. За од

нією з версій, вона народилася, виникла з морської піни біля ост

рова Кіпр, тому і звалася часто Кіпрідою. Афродіта стала матір’ю

Ероса – бога кохання, вродливого крилатого хлопчика, що вражає

серця людей і богів своїми стрілами, викликаючи кохання.

Богом вогню та ковальської справи в грецькій міфології вважав

ся Гефест – син Зевса і Гери, опікун ремісників. Він єдиний із богів

не цурався фізичної праці: кував блискавки для Зевса, зробив для

нього золотий трон, будував палаци на Олімпі. Незважаючи на куль

гавість на обидві ноги, потворний зовнішній вигляд, Гефест взяв в

жінки прекрасну богиню Афродіту, яка любила Ареса, приносячи

Гефесту страждання.

Однією з найголовніших богинь грецької міфології, улюбленою

дочкою Зевса була Афіна Паллада. Вона народилася в повному озб

роєнні (шоломі та панцирі) з голови батька, яку за наказом останнь

ого розколов сокирою Гефест. Афіна – богиня війни і перемоги, а

також мудрості, знання, наук і мирної праці, покровителька Афін.

Греки зображали Афіну Палладу величавою жінкою у військовому

вбранні, із щитом, списом і в шоломі. Грізним богом війни, симво

лом войовничості був Арей (Арес) – син Зевса і Гери.

Кожна галузь господарської діяльності мала свого богапокрови

теля. Деметра, рідна сестра Зевса, Посейдона і Аїда, дружина Зевса,

була богинею родючості, хліборобства та шлюбу («Мати хлібів»). Во

на подарувала людям зерно і навчила їх вирощувати хліб. Богом ро

дючості, живих сил природи, розкутості і свободи, помірності,

інстинктів, неспокою та надмірності, виноградарства, вина, радісного

сп’яніння був Діоніс (Вакх). Він навчив людей вирощувати вино

Лекція 4. Культура Стародавньої Греції

град і робити вино. В античних народів на честь богів вина і весе

лощів відбувалися святкування та обряди – оргії. Інше значення цього

слова – бучний, розгульний бенкет. Звідси відповідник Діоніса в

римській міфології Бахус інколи вживається як синонім пияцтва.

Вісником богів, богом торгівлі та ремісництва, опікуном подорожніх,

гімнастів, провідником душ померлих до підземного царства Аїда став

Гермес – син Зевса і німфи* Майї. Він вважався неперевершеним у

спритності та красномовстві. За легендою, Гермес винайшов азбуку,

математику, астрономію та бокс. У Гермеса і Афродіти був син не

звичайної краси – Гермафродит. Він злився в одне ціле з німфою

Солмакідою і став двостатевою істотою – напівчоловікомнапівжінкою,

особою з ознаками чоловічої та жіночої статі.

За грецькою міфологією, всі олімпійські боги зберігали вічну мо

лодість та безсмертя. Підтримували вони це за допомогою нектару –

напою богів і амброзії (амвросії) – їжі богів.

Крім загальногрецьких богів, свого богапокровителя мав кожний

поліс. Як вважалось, такий бог захищає певну місцевість. Наприклад,

Афіна, як вже згадувалось, була богинеюпокровителькою Афін. Храм

богапокровителя споруджувався, як правило, в міській фортеці.

Значне місце у грецькій міфології посідали легенди про героїв,

титанів – дітей богів і смертних**. Найбільшою пошаною користу

вався син Зевса і смертної жінки Алкмени – Геракл (гр. Негакіез, лат.

Негсиіез). Наділений незвичайною силою, мужністю, відвагою, всіма

найкращими рисами грецького народу, він уславився своїми

неймовірними подвигами, зокрема звільнив землю від чудовиськ.

Геракл переміг, умертвив Гідру – потвору, дракона з дев’ятьма голо

вами. Це був один з перших його подвигів. Інший подвиг Геракла

полягав в тому, що він за один день вичистив занедбані, брудні стайні,

що належали царю Авгію, який мав дуже багато худоби. Його бать

ком був бог Сонця Геліос, так зване «усевидюще божество». У су

часній мові зберігся вислів «авгієві стайні», тобто вкрай занедбана

справа, що потребує великих зусиль. Геракл здолав велетня Антея –

* В грецькій міфології німфи – юні та прекрасні, безжурні та веселі істоти,

напівбогині, що втілювали різні сили та явища природи. Античним німфам у

слов’янській міфології відповідають русалки, мавки.

** Титан – у давньогрецькій міфології – велетень, що вступає у боротьбу з

богами, люди виняткового розуму, таланту, духовної сили.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

найвродливішого і наймогутнішого серед гігантів. Антей був сином

бога морів Посейдона і богині землі Геї, яка давала йому невичерпну

силу. Антей був непереможним, доки торкався матеріземлі, беручи

від неї нові сили. Геракл відірвав Антея від землі і задушив у повітрі.

Образ Антея став символом людини, яка черпає силу в своєму на

роді. Одним з Гераклових подвигів є приборкання триголового пса

Кербера, який стеріг підземне царство мертвих. Всього Геракл

здійснив дванадцять подвигів, чим здобув вічну славу й безсмертя.

Багато грецьких героїв були учасниками Троянської війни. Про

це описує в «Іліаді» та «Одіссеї» Гомер.

Одним з найхоробріших, найвизначніших грецьких героїв, учас

ником Троянської війни був Ахіллес (Ахілл) – син царя Пелея і

морської богині Фетіди. В єдиноборстві з ним загинув один з голо

вних троянських героїв – Гектор. Ахіллес мстився Гектору за вбив

ство свого друга. Мати Ахіллеса, бажаючи зробити сина безсмерт

ним, скупала його в священних водах підземної річки Стікс. Вода ця

робила людину невразливою. Але п’ята, за яку в дитинстві богиня

його тримала, не торкнулась води і залишилась єдиним вразливим

місцем. Ахіллес загинув від стріли, яка вразила його п’яту. Звідси

вислів «ахіллесова п’ята» (вразливе місце).

Багатьох смертних дітей мала богиня вроди і кохання Афродіта.

Одним з них був троянський герой, міфічний предок, прабатько рим

лян Еней. Сином бога Гермеса є й інший троянський герой – Одіссей.

Створена греками надзвичайно багата і захоплююча міфологія

стала найважливішим елементом грецької культури. На її основі

пізніше розвивались література, філософія, наука. Міфи стали неви

черпною скарбницею сюжетів для античного мистецтва і літератури.

Грецька міфологія зробила великий вплив на інші народи і є вже

протягом багатьох століть джерелом натхнення поетів і художників.

Міфологічні оповідання стародавніх греків систематизував пер

ший відомий нам по імені давньогрецький поет Гесіод, який жив у

VIII–VII ст. до н.е. і став відомим рапсодом*. Зробив він це на межі

VIII–VII ст. до н.е. в поемі «Теогонія», тобто родовід богів. Крім ро

доводу богів, в ній розповідається про походження світу з хаосу.

* Рапсоди – давньогрецькі декламатори, мандрівні співці, які заробляли собі

на життя виконанням без музичного супроводу на релігійних святкуваннях,

бенкетах, поетичних змаганнях епічних поем (переважно Гомера).

Лекція 4. Культура Стародавньої Греції

Гесіод є автором повчальної поеми «Труди і дні», в якій розвиваєть

ся думка про необхідність чесно трудитись та жити по справедли

вості, даються поради приватного і суспільного характеру, настанови

по господарству (коли краще всього сіяти, косити, жати, як готувати

начиння, якого наймати працівника) і правила житейської мудрості.

Серед найкращих чеснот виділяються обачливість, уникнення ризи

ку, прагнення відвернути від себе небезпеку на все життя, береж

ливість. Гесіод протиставляє свою поезію героїчному епосу як твере

зу «правду» гарній «неправді». В VII ст. до н.е. творила Сапфо –

лірична поетеса з острова Лесбосу, яка вважається першою жінкою

в історії літератури. Головним мотивом поезії Сапфо, як можна су

дити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, сильні,

поривчасті, палкі почуття. Особливої слави набули її епіталами: скар

ги дівчат на нареченого, який забирає їх подругу, вихваляння краси

нареченої.

Приблизно в VI ст. до н.е. жив грецький байкар Езоп. До нас

дійшло 426 його байок, не враховуючи різних варіантів.

Рубежем в історії Стародавньої Греції стали грекоперські війни

(500–449 рр. до н.е.). Ними закінчується період формування антично

го поліса – архаїчний і починається період розквіту – класичний.

Перемога греків у грекоперських війнах, остаточне оформлення кла

сичного рабовласництва, розвиток полісної демократії сприяли підне

сенню економічного і політичного життя Греції в V ст. до н.е. і роз

квіту грецької культури. Її центром стали Афіни, особливо під час

правління Перикла. Талановитий, добре освічений Перикл (близько

490–429 рр. до н.е.) був політичним і військовим діячем Афін, видат

ним оратором. У 444–429 рр. до н.е. (15 років) він – перший стратег

і керівник Афінської держави, глава демократичної партії. Правлін

ня Перикла – «золотий вік» афінської демократії – позначилося демо

кратизацією Афінської держави, зміцненням її економіки і військо

вополітичної могутності, бурхливим розвитком мистецтва, філософії,

літератури, театру, риторики, права. При ньому Афіни стали цент

ром освіти Еллади. Перикл був у дружніх стосунках з Геродотом,

Софоклом і Фідієм. Цілком заслужено Вольтер назвав цей період

«Добою Перикла».

Давньогрецький історик Фукідід вкладає в уста Перикла такі зна

мениті слова: «Я тримаюсь тієї думки, що благополуччя держави, як

що вона іде по вірному шляху, більш вигідне для приватних осіб,

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

ніж благополуччя окремих громадян при занепаді всієї держави в її

сукупності. Бо якщо громадянин сам по собі благоденствує між тим

як вітчизна руйнується, він все одно гине разом з державою...».

На підготовку вільних громадян, здатних в повній мірі брати

участь в управлінні державою, була орієнтована освіта в Греції.

Фізичне здоров’я вважалось такою ж важливою справою, як і успіхи

в оволодінні шкільними дисциплінами. Навчання хлопчиків почина

лося, як правило, з семи років і могло тривати до початку військової

підготовки у вісімнадцять років. Освіта була платною. Дівчатка до

школи не ходили, їх учили вдома матері. В багатьох сім’ях часто най

мали спеціальних рабів, яких називали педагогами. Такий раб супро

воджував хлопчика до школи, залишався з ним під час уроків і слідку

вав за його поведінкою та успіхами в класі.

У школі хлопчик вивчав три групи предметів. Першу вів учи

тель, який називався граматик. Він учив читанню, письму і арифме

тиці. Музику і поезію викладав кіфаред. Хлопчиків учили грі на

трубах і лірі*. Діти заучували напам’ять уривки з поем, оскільки

освічена людина повинна була цитувати в бесідах великих поетів.

Педотриб учив танцям і атлетиці. На практичні заняття дітей води

ли в палестру (школа боротьби) або в гімнасій**. Учні брали участь

в змаганнях. Вищої освіти не існувало

В Стародавній Греції зародилась більшість сучасних наук, зокре

ма філософія. Це слово грецьке і означає любов до мудрості. В це

загальне поняття об’єднувалися різні галузі знання, які у давніх греків

не були спочатку розчленованими на окремі науки. Першими філосо

фами були вчені, які вивчали всі сторони життя навколо них. Але

пізніше філософія стала спеціальною наукою про найбільш загальні

закони розвитку природи, людського суспільства і мислення.

Для грека перше, головне питання, яке займало, хвилювало його

розум, було з’ясування першооснови, першопричини світу, розуміння

* Ліра – давньогрецький струнний щипковий музичний інструмент, який

вважається символом поетичної творчості. Спочатку ліри робили з черепахового

панцира і рогів бика, а пізніше – з дерева. За міфом, ліру з панцира черепахи

виготовив Гермес і подарував її Аполлону.

** Спортивна споруда, яка призначалась для фізичного розвитку, майдан

чик для тренувань. Пізніше гімнасії стали центром інтелектуального життя, по

чали будуватись з приміщеннями для занять та бібліотекою.

Миллард Эни, Пич Сьюзан. Греки. – М., 1999. – С. 53.

Лекція 4. Культура Стародавньої Греції

закономірностей його розвитку. Першою на ці питання спробувала дати

відповідь іонійська* філософія – стародавній матеріалістичний напря

мок в грецькій філософії, який виник в іонійському місті Мілеті – най

більшому та економічно найрозвинутішому грецькому полісі в Малій

Азії (звідси і «Мілетська школа»). Для його представників – Фалеса,

Анаксімандра, Анаксімена – об’єктом роздумів була, насамперед, при

рода (лат. naturа; звідси друга назва – натурфілософія).

Родоначальником іонійської та взагалі європейської філософії й

науки вважається Фалес (625–547 рр. до н.е.). Він є першим відо

мим нам по імені грецьким філософом. Фалес стверджував, що

першоосновою світу є вода. З неї все виникає і на неї все перетво

рюється. Він умів уже передбачати затемнення Сонця (585 р.), відки

дав міфологічне розуміння явищ природи, дошукувався в них постійних

законів. Фалес зумів вирахувати висоту однієї з єгипетських пірамід

за її тінню.

Учень Фалеса, його послідовник Анаксімандр (610 – близько

546 рр. до н.е.) першоосновою світобудови вважав «алейрон» – не

визначену, вічну і нескінченну матерію, яка перебуває у вічному русі.

Він зробив висновок, що більша частина Землі раніше була покрита

водою. Анаксімандру належить ідея про походження людини «від тва

рин іншого виду» (риб). Анаксімандр є автором першого філо

софського твору грецькою мовою «Про природу». Він створив пер

шу географічну карту. На жаль, вона не збереглася.

Учень Анаксімандра Анаксімен (585–525 рр. до н.е.) першоос

новою світу вважав повітря. Воно, на його думку, шляхом згущення

та розрідження породжує багатоманітність речей. Анаксімен висунув

ідею про залежність стану погоди від активності Сонця, яка знайде

своє підтвердження набагато пізніше.

Ідеї мілетської школи продовжував розвивати Геракліт (близько

544 – близько 470 рр. до н.е.; за іншими даними 520–460 рр. до н.е.)

з Ефесу – грецького містадержави в Малій Азії, яке знаходилось по

сусідству з Мілетом. Геракліта можна вважати основоположником

діалектики. Він першим сформулював основні її закони, які в май

бутньому стануть центральними в теоріях Г.Гегеля і К.Маркса.

Близько 500 р. до н.е. Геракліт виступив з ідеями постійної зміню

ваності, загального руху і боротьби протилежностей. Якраз вони є

* Іонія – область в Малій Азії.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

причиною оновлення як в природі, так і в суспільстві, основою роз

витку. Геракліту належать відомі вислови: «Не можна двічі увійти в

одну й ту ж воду», раnta rei – «все тече» і «Війна – батько всього і

цар всього». В останньому вислові Гераклітом розуміється боротьба

протилежностей.

За Гераклітом, світ не створив ніхто – ні боги, ні люди. Він був

є і вічно буде живим вогнем, який закономірно спалахує і закономірно

згасає. Процес саморозвитку вогню ніхто не створив, він є вічним і

нескінченним, першоречовиною, з якої все виникло і в яку все відхо

дить. Геракліт вважав вогонь стихією, яка найбільше змінюється.

Грецького вченого і філософа з острова Самос Піфагора (близь

ко 580 – кінець VI ст. до н.е.) цікавило, що відбувається з людиною

після смерті. Він вважав, що після смерті душа переселяється в іншу

істоту і народжується знову. Вчений заснував свою школу – релігій

нофілософське братство в Кротоні, на півдні Італії.

Як математик, Піфагор створив теореми, якими і нині користу

ються в геометрії. Він, наприклад, навів докази теореми про прямо

кутний трикутник (квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів ка

тетів), про використання числа

при обчисленні кола і площі круга.

Ідеї Піфагора відомі зі слів його учнів і сучасників.

Актуально і для нашого часу звучать слова Піфагора: «З людьми

слід поводитись так, щоб не друзів робити ворогами, а ворогів –

друзями».

Спробу пояснити закони світобудови зробив філософ Анаксагор

(близько 500–428 рр. до н.е.) – приятель Перикла, автор книги «Про

природу». Ця книга мала вплив на багатьох пізніших філософів.

Анаксагор протиставив матерію духові. Афіняни оскаржили його за

безбожність, і він змушений був покинути Афіни, де провів більшу

частину свого життя.

Анаксагор підкреслював важливість астрономії як науки. На

питання, для чого людині краще народитися, ніж не народитися,

вчений відповідав: «Щоб спостерігати небо і улаштування всього

світопорядку». Анаксагор зробив висновок, що Сонце являє со

бою розпечену масу, що Місяць не світить сам, а лише відбиває

сонячне світло. Він був першим, хто дав пояснення сонячним за

темненням, дійшовши висновку, що затемнення відбувається тоді,

коли Місяць опиняється між Землею та Сонцем і загороджує со

нячне світло.

Лекція 4. Культура Стародавньої Греції

Пізніше для вчених стало зрозуміло, що важко знайти якусь одну

відповідь щодо з’ясування таємниці життя. Тоді філософія звернулася

до дослідів над людиною, зокрема над етикою, тобто засадами мо

рального життя. Першими філософами, що цим займалися, були

софісти (гр. – учителі мудрості). Найстарший за віком серед них –

Протагор (близько 487–411 рр. до н.е.), якого в Афінах поважали «як

бога» за його мудрість. Але коли він висловив свій погляд на богів,

суд звинуватив його в безбожності, і він мусив тікати з міста. Прота

гор говорив так: «Про богів я не знаю, існують вони чи ні. Питання

темне, а людське життя надто коротке»

. Говорять, що Протагор був

першим, хто вчив, що з будьякого питання завжди може бути дове

дено як «за», так і «проти».

У софістів вже в V ст. до н.е. досить виразно усвідомлюється ан

тиномія природного і культурного. Згідно з Протагором основа сусп

ільного життя зовсім інша, ніж у тварин. Бо людина здатна ство

рювати навколо себе другу природу, зв’язану з умінням, мистецтвом.

Софісти вперше продемонстрували віру у всесильність освіти, вихо

вання. В духовній, культурноісторичній діяльності вони побачили

специфічне призначення людини. Софісти займалися не теоретични

ми дослідами, а практичним навчанням молоді. На перше місце вони

ставили такі науки, що могли стати у пригоді юнакам у громадянсь

кому житті. Мандруючи по містах, софісти навчали молодих людей

мистецтву публічних виступів і суперечок.

Питання про статус особи, її етичні та соціальні основи, пробле

ми морального виховання стали центральними в філософії афіняни

на Сократа (470–399 рр. до н.е.), одного з родоначальників діалекти

ки як методу пізнання істини шляхом постановки навідних питань.

Він був сином бідного скульптора і сам спочатку займався батькі

вським ремеслом, служив у війську, був членом народного суду.

Пізніше став, як зараз можна сказати, професійним філософом.

Сократ не залишив після себе жодного рядка. Він не писав кни

жок, вважав, що в них думка мертвіє, стає правилом, а це вже не є

знання. Думки свої він висловлював у бесідах зі своїми учнями, ніби

разом з ними шукаючи істину, підводячи їх до неї за допомогою пи

тань та відповідей. Зі своїми учнями і шанувальниками Сократ зустрі

чався в гімнасіях і палестрах. Навчав він безплатно. Розповідають, що

Марру А.И. История воспитания в античности (Греция). – С. 80–81.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

він приглядався до юнаків, відбирав талановитих і готував з них учнів.

Ідеї Сократа були записані його учнями.

Ім’я Сократа стало синонімом філософії, втіленням ідеалу мудре

ця. Він вірив у силу розуму, вроджену шляхетність людини, закли

кав до морального самовдосконалення. Сьогодні Сократ оцінюється

як ключове явище в межах не тільки античної культури, а й всієї

історії західноєвропейського світогляду. За визначенням Цицерона,

Сократ «спустив філософію з неба на землю». Головна його заслуга

полягала в тому, що він довів самоцінність людської особи та її само

достатність. Бесідуючи з людьми на ринках і вулицях, Сократ вчив

їх самостійно мислити, ставитись скептично до себе і усталених

штампів свідомості. За Сократом, багатство, знатність, як правило,

тільки шкодять людині. Він охоче повторював, що сам він їсть, щоб

жити, а дехто живе, щоб їсти.

Філософ вважав, що є тільки одне благо – це знання, і одне зло –

незнання. На його думку, кожна людина здатна стати доброчинною,

якщо вона володіє істинним знанням, яке він ставив найвище всіх

авторитетів і думок. Першим кроком на цьому шляху є усвідомлен

ня власного незнання. Сократ говорив: «Я знаю лише те, що я нічого

не знаю, і на цю малість я мудріший за інших, які і цього не знають».

Шлях до пізнання істини вчений вбачав у самопізнанні – «Пізнай

самого себе!» Цей крилатий вислів був перетворений філософом в

широку систему поглядів. Думка про те, що людина є метою і одно

часно цінністю сама по собі, перевернула уявлення греків про люди

ну, суспільство, державу. Для полісного мислення тодішньої Греції

це означало світоглядну революцію.

Сократ вважав, що люди вели б себе добре, якби знали, в чому

сенс гарної поведінки. Він закликав людей бути кращими, розмірко

вувати про правду, добро і зло, нападав на тих, хто відступав від де

мократії. Він називав себе оводом, що безперервно жалить могутньо

го, але ледачого коня – афінський народ. Сократ був постійно

добродушним і радісним, чим дратував, викликав нападки, його били.

Учні обурювались і запитували, чому учитель не відповідає тим же.

Сократ відповідав: «Хіба я потягну до суду осла, якщо він мене хвиц

нув?».

За критику недоліків афінського устрою та людських поглядів

противники його ідей звинуватили Сократа в непошані загальнови

знаних богів, у недотриманні релігійних законів, у розтлінні молоді,