Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура

Подождите немного. Документ загружается.

Київ

"Центр учбової літератури"

2010

М. В. Кордон

УКРАЇНСЬКА

ТА ЗАРУБІЖНА

КУЛЬТУРА

3тє видання

Затверджено

Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів

вищих навчальних закладів

Зміст

ISBN 9786110100151

УДК 008(477+187)(075.8)

ББК 71(4УКР)+71(О)я73

К 66

Гриф надано

Міністерством освіти і науки України

(Лист № 14/18.2 – 255 від 07.02.2005 р.)

Рецензенти:

М. І. Лавринович – доктор історичних наук, професор;

О. М. Швидак – доктор історичних наук, професор.

Кордон М. В.

К 66 Українська та зарубіжна культура: Підручник. 3тє видання. –

Київ: Центр учбової літератури, 2010. — 584 с.

ISBN 9786110100151

Розглядається історія української та зарубіжної культури — від

первісного суспільства до кінця XX ст. Висвітлені, насамперед, пи

тання розвитку освіти, наукових знань, літератури і мистецтва на

різних етапах людської історії.

Для студентів вищих навчальних закладів.

УДК 008(477+187)(075.8)

ББК 71(4УКР)+71(О)я73

Зміст

ПЕРЕДМОВА

У більшості країн світу питання культури посідають чільне місце

в системі гуманітарних дисциплін, які вивчаються у вищій школі.

Загальновідомо, що від гуманітарної освіти значною мірою залежить

творчий потенціал особистості. Знайомство з українською та заруб

іжною культурами — невід’ємна частина інтелекту випускника вузу.

Ще давні римляни називали історію учителькою життя.

Значення теми обумовлює актуальність даного курсу лекцій, ро

бить його матеріали такими, що мають практичне значення для удос

коналення культурологічної підготовки студентів.

Курс лекцій знайомить студентів з вузловими питаннями історії

культури різних країн. Виклад матеріалу подається за основними ета

пами розвитку культури — від первісного суспільства до сьо

годнішнього дня. Це дає уявлення про поступальний рух людської

цивілізації та підвищення рівня матеріальної і духовної культури

людства.

Курс лекцій відповідає програмі вузів з української та зарубіж

ної культури.

Всі пропозиції, зауваження та побажання будуть з вдячністю роз

глянуті та враховані автором у процесі подальшої роботи. на шляху

створення фундаментальної праці з історії української та зарубіжної

культури.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Лекція 1

ПРЕДМЕТ КУРСУ

• Предмет і завдання історії української та зарубіжної культури.

• Поняття культури.

• Структура культури.

• Культура і суспільство.

• Українська культура в контексті світової культури.

Історія людства є, передусім, історією розвитку культури. В усі

часи її проблеми мали першочергове, по суті, провідне значення. Будь

яка нація цікава насамперед культурою, яка завжди відбивала якісну

характеристику суспільного життя. Нації, етноси сильніші тоді, коли

розвинута їх культура. Якщо через якісь історичні колізії культура

зживає себе, деградує, то суспільство, як носій цієї культури, опи

няється поза історією.

Історія культури – це скарбниця мудрості й досвіду, надбаних

людством. Сучасники повинні їх зберегти, узагальнити, осмислити,

освоїти. Без цього неможливі ні соціальний прогрес, ні самовдоско

налення особистості.

Предмет історії культури має свій зміст і специфіку в ряді істо

ричних дисциплін. Історія культури передбачає, насамперед, ком

плексне вивчення різних її сфер – історії науки і техніки, побуту,

освіти і суспільної думки, фольклористики і літературознавства,

історії мистецтва. По відношенню до них історія культури виступає

як узагальнююча дисципліна, яка розглядає культуру як цілісну сис

тему в єдності та взаємодії всіх її галузей.

Що ж таке культура? Термін «культура» латинського походжен

ня й етимологічно зв’язаний зі словом «культ» (від лат. cultus –

вшанування богів, предків), тобто те, що кличе до вершини, підно

сить людину. Первісно цей термін означав обробіток землі відповідно

до людських потреб. З часом він став означати виховання, освіту,

розвиток. Вперше до наукового обігу поняття «культура» було

введене римським політичним діячем, філософом, письменником і

Лекція 1. Предмет курсу

оратором Марком Туллієм Ціцероном (106–43 рр. до н.е.) і пов’язу

валося з культурою розуму. Починаючи з XVII ст., під культурою

стали розуміти рівень розвитку розумових здібностей окремих на

родів. У своєму сучасному значенні поняття «культура» укорінилось

в європейській свідомості, стало надбанням європейської соціальної

думки лише з другої половини XVIII ст. Цим поняттям позначались

у той час досягнення духовної культури людей, передусім наукові

знання, мистецтво, моральна досконалість та взагалі все те, що нази

вали тоді освіченістю.

Нині, за оцінками ряду дослідників, існує близько тисячі визна

чень культури. Всесвітня конференція з культурної політики, прове

дена під егідою ЮНЕСКО у 1982 р., прийняла декларацію, в якій

культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духов

них, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе

не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського

буття, системи цінностей, традицій та вірувань. Культура являє собою

якісну оцінку суспільства, кожної людини та її діянь. Під культу

рою, на противагу «натурі» (природі, природному), розуміють те, що

безпосередньо створене людиною, і в цьому значенні – штучне. До

культури належить те, що не від природи, чого не було до людини і

що детерміноване, освоєне, перетворене людиною. Культура не існує

поза людиною. Культура, таким чином, є перетвореною людиною

природою.

Під природою розуміють все те натуральне, що існує за

незалежними від людини законами, що виникло саме по собі, саме

народилось і саме росте. Природне, отже, не є культурою, котра з’яв

ляється внаслідок свідомої цілеспрямованої діяльності людини, її

творчості – матеріальної або духовної. Діяльність людини тому мож

на розглядати як перетворення природного, натурального в куль

турне, штучне.

Природа (жива і нежива) є корінням, фундаментом культури. За

всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з при

родою. Тому, дбаючи про природу (ґрунти, води, повітря, флору, фау

ну), людина дбає про культуру. За масштабами свого впливу на

природу 6 млрд. наших сучасників рівні приблизно 60 млрд. людей

кам’яного віку. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві

шанси. Біосфера (оболонка Землі) може існувати без людини. Людина

ж існувати без біосфери не здатна. Людство зможе існувати в май

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

бутньому, лише коли візьме на себе відповідальність за розвиток

біосфери.

Отже, культура не може розвиватися всупереч своїй основі –

природі. Але є і зворотна залежність. Олюднена природа дедалі

більше потребує культурного ставлення. Як відомо, «культура, коли

вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо .., залишає

після себе пустелю»

Одним із перших, хто наголосив на нерозривному зв’язку приро

ди й культури, був видатний учений, перший президент Української

Академії наук Володимир Іванович Вернадський. Він підкреслював

необхідність навчитися гармонійному спілкуванню з природою, збе

рігати рівновагу між нею та культурою. З цього приводу академік

С.Шварц писав: «Жити серед природи і не впливати на неї людина

не може... Завдання полягає в тому, щоб інтереси людини і природи

збігались, щоб наші відносини були не боротьбою, а спілкою, від якої

обидва партнери були б у виграші».

Відповідно двом основним сферам людської діяльності існують

поняття матеріальної та духовної культури. Матеріальна культура –

це засоби виробництва, житло, предмети домашнього побуту, одяг,

засоби транспорту і зв’язку – все те, що є результатом виробничої,

матеріальної діяльності людини. Духовна культура – це пізнання,

моральність, виховання та просвіта, включаючи право, філософію,

етику, естетику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію,

тобто сферу свідомості, сферу духовного виробництва.

Але поділ культури на матеріальну і духовну якоюсь мірою умов

ний, ці сфери культури тісно зв’язані між собою, творіння матеріаль

ної культури не можуть виникнути без участі людської свідомості.

Вони є предметним втіленням творчої діяльності людини, її знань,

інтелекту, тобто містять духовний компонент. Продукти духовної

культури, як правило, мають матеріальне втілення (книги, картини,

кінофотомагнітні плівки).

Культура є продуктом людської творчості. Якраз через культуру

людина відкриває та змінює світ і саму себе. Людину творить і куль

тура. Якраз культура відрізняє людину від усіх інших створінь. Лю

Маркс К. Лист Ф.Енгельсу в Манчестер. 25 березня 1868 р. //Маркс К.,

Енгельс Ф. Твори. Т. 32. – С. 43.

Лекція 1. Предмет курсу

дина – дитя не тільки природи, а й культури, не стільки створіння

біологічне, скільки соціальне, а її природа не стільки матеріальна,

скільки духовна.

Культура – складне і багатогранне явище. В залежності від умов

розвитку відбувається її конкретизація. Вона має історичні аспекти

(наприклад, культура стародавнього світу, середньовічна культура.

сучасна культура). Культура охоплює різні галузі людського життя

(матеріальна культура, духовна культура, політична культура, куль

тура праці, культура дозвілля, культура споживання, культура побу

ту, художня культура, культура мови, культура поведінки). Є куль

тура колективу, культура особи, індивіда, культура класу (селянська,

буржуазна), культура суспільства, молодіжна, військова, артистична,

релігійна культура. Культура розрізняється за етнонаціональними і

географічнорегіональними ознаками (культура Заходу, антична, аме

риканська, словенська, українська, німецька культура). Є культурні

епохи (Відродження, Просвітництво).

З поняттям «культура» зблизився термін «цивілізація» (від ла

тинського кореня «civitias» – громадянство, міське населення, гро

мадяни, община). З середини XVIII ст. поняття «цивілізація» вжи

вається для характеристики якісного стану суспільства, маючи на

увазі його зрілість. Воно означає загальний рівень культурного роз

витку, має значення всього найкращого, що створене людиною. На

відміну від культури, поняття «цивілізація» вказує на рівень ма

теріального, науковотехнічного розвитку суспільства, який може

сприяти духовній творчості, в результаті чого досягнення цивілізації

трансформуються в культуру, але може і суттєво деформувати духов

ний розвиток людини.

Природа культури має якісний, а не кількісний характер, тому

не може бути «більше» чи «менше» культури: вона або є, або її

немає. У цьому «або» – корінь протистояння культури й цивілі

зації. Цивілізація рухається тільки вперед і останнє слово є для

неї авторитетом. З цієї причини німецький філософ та історик Ос

вальд Шленглер (1880–1936) оголосив цивілізацію долею будь

якої культури. Культура як осередок світових досконалостей не

поспішає покінчити з минулим. У лабіринтах змін культура може

загубитися. Культура – це завжди спадщина, яка залишається на

майбутнє. Культура попередніх поколінь – це фундамент, на яко

му будується сьогоднішня культура і на якому виростає культура

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

майбутня. Звідси і турбота про збереження та розвиток культур

ної спадщини.

Культура містить пам’ять народу. Через культуру кожне нове

покоління, вступаючи в життя, відчуває себе частиною цього народу.

Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду

від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до

іншої. Адже крім культури, суспільство не володіє ніяким іншим ме

ханізмом трансляції всього багатого досвіду, надбаного людством.

Тому не випадково культуру вважають соціальною пам’яттю людст

ва. Розрив же культурної спадщини прирікає нові покоління на втра

ту соціальної пам’яті (феномен манкуртизму) зі всіма наслідками, що

випливають звідси.

Культура не має степенів. Опозицією їй може бути тільки без

культур’я. Немає культури другого сорту. Якщо в питаннях території

та населення є «великі» та «малі» народи, то в галузі культури «ма

лих» народів нема. Територія та населення давніх Афін, які створи

ли одну з найвеличніших світових цивілізацій, в період розквіту

«уклались» би в нинішній середній обласний центр. Культури ве

ликі великими людьми, творами та ідеями. У цьому розумінні будь

яка справжня культура є культурою великою.

Культура не буває абсолютно замкненою. Це така сфера, яка не

терпить кордонів. Новації в ній поширюються, незважаючи на дер

жавні кордони та етнічні відмінності. Будьяка культура досягає ви

сокого ступеня розвитку лише за умов відкритості і толерантного

ставлення до інших, коли вона взаємодіє з максимальною кількістю

інших мов і культур, але при цьому зберігає структурні засади влас

ної побудови. Жодна національна культура не розвивалася в ізоляції,

відрубності. Чим вищий розвиток цивілізації, тим інтенсивніший

культурний обмін. Але в одній своїй функції культура виступає як

національна, в іншій – як міжнаціональна або інтернаціональна, кос

мополітична, вселюдська. Це вселюдське яскравіше виступає там, де

культура творить своє, національно специфічне. Відмінність для

культури важливіша, ніж подібність.

У кожній культурі, за всієї її унікальності, є все ж дещо схоже з

культурами інших народів. Своєрідність кожної культури є віднос

ною, її специфічність, унікальність виступає як прояв загального у

розвиткові людського суспільства. Як слушно зазначив російський

філософ Володимир Біблер наприкінці XX ст., «культура здатна жи

Лекція 1. Предмет курсу

ти і розвиватись (як культура) тільки на межі культур, одночасно у

діалозі з іншими цілісними культурами». Уся історія культури – це

історія руху від національних культур до світової.

Важливим елементом культури, однією з її підсистем, складовою

частиною є наука. Уже набув хрестоматійності історичний приклад

того, як правителі оберігали науку і вчених. Олександр Македонсь

кий брав у свої походи найцінніше, що було в його імперії, – вчених.

Під час особливої небезпеки він ховав їх поміж бойових порядків

війська, до речі, разом із віслюками – теж стратегічною цінністю. Тоді,

власне, і народився крилатий вислів: «Вчених і віслюків – докупи, у

середину війська». Вважалося, що втратити військо – лихо, загубити

правителя – подвійне лихо, але втратити інтелект держави –

катастрофа.

Інтелект нації є підвалиною, на якій тримаються і економіка, і

господарство, і культура, і суспільство загалом. На значущість інте

лекту вказував ще на початку XX ст. В.І.Вернадський. «Той народ, –

писав він, – який зуміє якомога повно, якомога швидко, якомога до

сконало оволодіти знанням, що відкривається в людському житті,

досконало розвинути й застосувати його до свого життя, здобуде ту

могутність, досягнення якої й спрямування якої на загальне благо є

основним завданням усякої розумної державної політики»

В.І.Вернадський вбачав порятунок людства в розумі. На увазі

мався, насамперед, розум науковий – той згусток людського інте

лекту, що здатний виконувати дві найважливіші соціальні функції:

творити науковотехнічний прогрес – основу для становлення тех

нологічно розвинутої держави, і формувати духовний прогрес – го

ловну умову для становлення цивілізованої країни.

Світовий досвід підтверджує практичність цього філософського

узагальнення, бо ж ті країни, котрі скористалися винайденою форму

лою, дбали про національний інтелект, плекали науку і вчених,

справді вийшли у розряд цивілізованих і технологічно розвинутих

країн. Той, хто має великий науковий потенціал, відродить суспіль

ство з попелу.

Не можна не погодитись з думкою американського соціолога

Д.Белла щодо провідних націй світу. Цього доможуться лише ті, які

створять найбільш ефективну систему шкіл, коледжів, університетів.

Вернадский В. Начало и вечность жизни. – М., 1989. – С. 190.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Не випадково Отто Бісмарк, рейхсканцлер німецької імперії в 1871–

1890 рр., говорив: «Дайте мені двітри тисячі гарних вчителів і я

побудую нову державу».

Приклади XX століття показують, що економічне процвітання в

основному зв’язане з культурою. Між сферою економіки і сферою

культури існує тісний взаємозв’язок. Історія доводить: життєвий

рівень будьякої країни є прямим наслідком рівня освіченості суспіль

ства. Інтелектуально розвинена нація здатна забезпечити себе всім

необхідним попри те, яка територія на Землі їй припала. Багата

Північ і бідний Південь різняться не земельними просторами і над

рами, а культурними запасами. З іншого боку, приклад Японії, Ізраї

лю, Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню та деяких інших країн

свідчить, що бідність землі, майже повна відсутність природних ре

сурсів і малість капіталу – не перешкода до економічного процвітан

ня, але лише за тієї умови, що народи цих країн мають більшу куль

туру і вміють нею розпорядитись, використати знання.

Отже, доки не підніметься духовна культура на національному

ґрунті, про ефективну економіку годі вести мову. Дефіцит культури

творить матеріальні дефіцити. Для успішного розв’язання еко

номічних і соціальних проблем потрібна, насамперед, духовна рево

люція. У статті «Кінець історії?» американський вчений японського

походження Френсіс Фукуяма акцентує увагу ось на чому: «Той, хто

хоче збагнути джерело успіхів Японії і західних суспільств, мусить

шукати вирішальний чинник цього в духовній сфері, у культурі».

Японці, наприклад, на основі соціологічних досліджень дійшли

висновку, що у працівників з низькою загальною культурою низька

відповідальність за доручену справу. Тому власники багатьох

підприємств для своїх працівників запровадили обов’язкові заняття

з історії світової літератури, музики, живопису. Вони витрачають на

це великі кошти, наймаючи для викладання високооплачуваних мис

тецтвознавців, співаків, музикантів. Вони роблять один висновок: без

знання мистецтва не може бути повноцінної людини, а отже, і спе

ціаліста. Коли японець, власник фірми, дізнається, що його працівник

у вільний від роботи час відвідує аматорський театр, танцювальний

колектив тощо, він одразу перераховує туди досить солідну суму

грошей, бо розуміє: людина, котра доторкнулася до таїнства створення

прекрасного, не допустить браку на виробництві, у неї буде все га

разд у сім’ї, взагалі в житті.