Харченко С.Я., Кратінов М.С., Ваховський Л.Ц., Кратінова В.О., Песоцька О.П., Караман О.Л. Історія, теорія і практика соціальної роботи в Україні
Подождите немного. Документ загружается.
РОЗДІЛ VІІІ. МЕНЕДЖМЕНТ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ
8.1. Основи менеджменту соціальної роботи
Понятійний аппарат
Термін «менеджмент» – це синонім терміна «соціальне управління».
Соціальне керування (соціальний менеджмент) – різновид
менеджменту (поряд із техніко-технологічним і біологічним), що передбачає
розробку цілей, формулювання проблем, упорядкування планів і досягнення
обраних цілей, використовуючи визначені види діяльності, методи в межах
визначеного процесу (технології) у соціальній сфері [9, 13].
Головна особливість соціального управління полягає в тому, що його
суб'єктом і об'єктом є людина. Соціальне управління поділяється на види:
державне, військове, економічне, виробниче й суспільне.
Керування соціальною роботою (менеджмент соціальної роботи) – це
різновид соціального керування, система гнучкого практичного керування в
суспільстві, спрямована на ефективне регулювання соціального становища
всіх учасників суспільного життя й на забезпечення їхнього розвитку як
суб'єктів усіх видів суспільних відносин, на забезпечення гідного,
цивілізованого існування.
Дане поняття має цілий ряд значень, що відбивають різні сторони, грані
й аспекти керування [5, 334 - 336].
Перше значення – організаційно-структурне. Ключові проблеми тут
такі: «Хто повинен виконувати (виконує) соціальну роботу?»; «Які органи,
підрозділи повинні цим займатися (займаються)?»; «Яка ефективність
(результативність) їхньої діяльності, функціонування?». Управління
соціальною роботою організується на державному, регіональному
(територіальному) і локальному рівнях і має відповідні організаційні
структури.
Друге значення – функціональне. Управління соціальною роботою
виконує як загальні, так і конкретні функції. Загальними, незалежно від рівня
суб'єкта, його компетенції, є такі функції: прогнозування, планування
(цілепокладання), організація, координація, стимулювання (мотивація),
маркетинг, урахування і контроль. На конкретному рівні керування, у
конкретній посаді укладається визначене співвідношення між загальними
функціями. Конкретні функції – це види роботи стосовно посади (обов'язки і
права), підрозділу (функції підрозділу) і підприємству, організації, закладу
(напрямки діяльності).
Третє значення – це діяльність керівників різних рівнів у системі
соцзахисту, допомоги. Керівники виступають як головна сила, «локомотив» у
процесі керування. Від професіоналізму керівників багато в чому залежать
якість організації керування і його результативність. Різноманітні функції
керівника знаходять висвітлення в розмаїтості виконуваних ролей, як-от:
організатора, адміністратора, психолога, соціального психолога,
інформаційного працівника, юриста, економіста, політика, підприємця,
291
педагога. Важливою проблемою є процес формування, становлення
керівників, перехід спеціаліста в ранг керівника і придбання у зв'язку з цим
необхідних професійних якостей.
Четверте значення керування соціальною роботою – це процес, що
включає ряд елементів. Основа будь-якого виду керування – інформація, що
в «людських системах» тим або іншим способом організується. На основі
інформації відбувається визначення, формулювання й закріплення (в
організаційно-адміністративних документах) цілей, завдань. Цільова
орієнтація – важливий елемент соціального управління, за яким випливає
система дій, заходів або управлінських рішень. Управління певним чином
організується через розподіл функцій і формування оргструктур, добір і
розстановку кадрів (персоналу). У процесі управління важливо також знати
цілі, завдання й рішення з ресурсами – інформаційними, матеріальними,
трудовими, фінансовими, тимчасовими. Ресурсозабезпечення – важлива
умова виконання намічених цілей. У процесі використовуються різноманітні
форми й методи керування або засоби, що забезпечують досягнення тих або
інших результатів. Нарешті, у процесі керування використовується зворотний
зв'язок – урахування, контроль, перевірка виконання. Таким чином,
керування соціальною роботою – це процес постановки цілей, завдань і
організація практичної діяльності людини для їхнього досягнення,
виконання.
П'яте значення – це вид професійної діяльності, управлінська праця, що
включає тріаду: предмет праці (інформація), засоби праці (організаційні і
технічні) і людину, що володіє певними знаннями, уміннями й навичками.
Поєднання цих трьох складових певним чином називається організацією
праці в системі соціального керування. «Трудове» розуміння управління
пов'язано з вирішенням таких проблем, як підготовка й добір кадрів,
підвищення їхньої кваліфікації: складання кваліфікаційних характеристик
(КХ); організація праці керівників, спеціалістів і «польових» соціальних
працівників, побудова й використання інформаційних систем і технологій;
мотивація праці; оцінка й оплата праці управлінських працівників.
Шосте значення – керування соціальною роботою як наука й навчальна
дисципліна. Основа будь-якої науки – методологія, тобто система методів, які
використовуються в наукових дослідженнях. У науці управління
застосовується як загальнометодологічний інструментарій (аналіз, синтез,
індукція, дедукція, абстрактне й конкретне, системний підхід тощо), так і
специфічний, обумовлений необхідністю дослідження систем і процесів
соціального управління, функцій і організаційної структури, діяльності
керівників і очолюваних ними колективів. Інша складова частина науки
керування – теорія, або система узагальненого знання, що існує на рівні
окремої людини (керівника, спеціаліста) й називається емпіричною теорією, а
також на рівні значно більших узагальнень (макротеорія). Необхідною
частиною управління як науки є методики, які становлять собою інструменти
отримання наукових знань, наукової інформації (дослідницькі методики); що
допомагають вирішувати конкретні практичні проблеми (ділові методики);
292
які використовуються в консультативній діяльності (діагностичні методики).
Застосовуються також комплексні методики для вирішення окреслених
проблем [5, 10 – 13].
Еволюція теорії менеджменту
Спроби систематизації управлінського досвіду були зроблені в першій
половині XIX ст. в Англії.
Перший своєрідний підручник з управління – книга англійського
професора математики, інженера й підприємця Ч. Беббіджса «Економіка
машин і виробництва» (1832).
Основоположником науки соціального управління вважається
американський інженер і дослідник Ф. Тейлор (1856 – 1915). Його погляди на
управління відбиті в книзі «Основи наукового менеджменту» (1911).
Запропонована ним система організації праці й управлінських відносин,
названа організаційною школою, викликала організаційну революцію у сфері
виробництва й управління ним. Іншим яскравим представником
«організаційної школи» є Г.Форд (1863 – 1947), названий свого часу
«автомобільним королем». Він створив систему, де перше місце займали
техніка й технологія, до яких «вписували» людину. До класиків
«організаційної школи» менеджменту також відносять: Г.Емерсона (1853 –
1931), що розробив людські принципи виробничої праці (постановка ідеалів
або цілей, здоровий глузд, компетентна консультація, справедливе ставлення
до персоналу, винагорода тощо); француза А.Файоля (1841 – 1925), що
розробив теорію оперативного циклу управління (передбачення, організація,
розпорядництво, координування й контроль).
Після «організаційної школи», яку називають також «традиційною»,
з'явилася теорія «людських стосунків», основоположником якої був Е.Мейо
(1880 – 1949), який вважав, що соціальне управління повинно ґрунтуватися
на досягненнях наукової психології. Представники цієї школи (її ще
називають «школою людини») розробили свій інструментарій управління, що
сьогодні широко використовується на практиці: людські стосунки; умови
роботи; стосунки «керівник – підлеглі»; стиль керівництва (лідерства);
мотивація праці; психологічний клімат у групі (колективі) і його поліпшення.
Один з найважливіших висновків у межах «школи людини» полягає в тому,
що керівнику необхідно мати спеціальну управлінську підготовку, що
включає поряд з іншими й «людинознавчі дисципліни», як-от: психологію
керування, соціальну психологію, соціологію менеджменту, діловий етикет
та інші.
Наступна школа – кібернетична – зробила революційний вплив на
розвиток науки й практики управління у всіх системах, у тому числі
соціальних. Основоположник цієї школи – американський професор Н.Вінер
(1894 – 1964), який свої ідеї виклав у книзі «Кібернетика, або управління і
зв'язок у тварині й машині» (1948). Суть кібернетичної школи викладена в
таких висновках: основою будь-якого виду управління є інформація й
пов'язані з нею процеси зібрання, опрацювання, передачі, видачі, збереження,
зміни та ін.; управлінська праця – це праця, в основі якої лежить інформація;
293
без інформації немає керування; хто володіє інформацією, той і управляє;
управління – це не море, а океан інформації.
Поряд з революційними «управлінськими школами» існує ще школа,
що «йшла від практики», – емпірична школа. Саме ця школа привнесла нові
форми й методи навчання і насамперед менеджменту – розробку, аналіз
конкретних ситуацій і прийняття рішень.
І, нарешті, ще один напрямок, що зробив значний внесок у науку й
практику соціального управління – школа соціальних систем. Ця школа
виробила власний інструмент – системний підхід – це аналіз, моделювання й
рішення різних сторін (організаційна, психологічна, соціально-психологічна,
економічна, політична, демографічна, інформаційна, технологічна, технічна,
екологічна, етнічна, історична, комунікаційна й інші), що певним чином
взаємопов’язані.
Таким чином, соціальне управління, яке розглядається з погляду науки
і практики, «напрацювало» велику кількість теорій, методів дослідження
(діагностики), методик найрізноманітнішої спрямованості й змісту, підходів,
аналогів, типових рішень, навчальних засобів і технологій [5, 4 – 10].
8.2. Система управління соціальною роботою
Суб'єкт і об'єкт управління
Систему соціального управління, зокрема систему управління з надання
соціальної допомоги населенню, становлять об'єкт управління, суб'єкт
управління й різноманітні зв'язки, які між ними існують.
Об'єктами управління є соціальні працівники, співпрацівники служб і
закладів соціального захисту, а також уся система стосунків між людьми при
наданні соціальної допомоги населенню.
Суб'єктами управління виступають керівний склад служб і закладів
соціального захисту і органи керування, які ними формуються й наділені
управлінськими функціями.
Суб'єкт і об'єкт управління взаємодіють між собою по каналах прямого
і зворотного зв'язку. По прямому каналу зв'язку передається управлінська
інформація (управлінські впливи) від суб'єкта управління до об'єкта. По
каналу зворотного зв'язку від об'єкта управління до суб'єкта передається
інформація про результати діяльності і стан об'єкта управління.
Управління соціальною роботою здійснюється завжди в комплексі
економічних і соціокультурних завдань, що є одним з основних вимог
системного підходу до управління.
Так, наприклад, соціальний комплекс передбачає [8, 301]:
конкретний соціальний захист певних категорій населення;
розвиток системи медичного обслуговування (у тому числі страхової
медицини);
боротьбу зі злочинністю й зміцнення правопорядку;
розробку й реалізацію програм з працевлаштування й зайнятості
населення;
294
розробку й реалізацію окремих програм по роботі з молоддю;
реалізацію програм загальної і спеціальної освіти й виховання дітей;
торгове й побутове обслуговування пільгових категорій населення;
розвиток об'єктів і інфраструктури соціального захисту населення.
Функції управління
Функції управління – це види діяльності органів керування й посадових
осіб, за допомогою яких вони впливають на об'єкт, яким керують.
Необхідною умовою вивчення функцій керування є їхня класифікація.
В основі класичної класифікації, яку вперше розробив А.Файоль, лежить
чинник часу, і функції тут подано у вигляді системи послідовних етапів, або
системи функцій триланкового керування. Її складають:
попереднє управління (цілепокладання, прогнозування, планування);
оперативне управління (організація, координація, керівництво,
мотивація);
заключне управління (контроль, урахування, аналіз).
У наш часфункції поділяють на два види – загальні (основні) й
конкретні (спеціалізовані, спеціальні).
До загальних функцій відносять: прогнозування (науково-технічне й
соціально-економічне), планування (науково-технічне, соціально-економічне
й організаційне), організацію (має декілька значень), актуалізацію
(стимулювання, мотивація), координацію, урахування й контроль.
Практичний зміст загальних функцій полягає в тому, що вони
охоплюють весь цикл управління (від постановки цілей, завдань у плануванні
до наступного урахування, контролю фактичних результатів) і
різноманітність конкретних функцій пов'язана з виконанням загальних.
Конкретні функції, різноманітність яких обумовлена виконанням
загальних функцій, з різним ступенем роздрібненості (що знаходить
висвітлення в їхніх формулюваннях) відбивають потреби (поточні і
перспективні) процесу управління даним об'єктом, його частиною або
елементом.
При визначенні конкретних функцій необхідно:
1) визначити склад функцій, які треба виконувати при управлінні
(керівництві) даним об'єктом. Для цього використовуються аналоговий
підхід, рекомендовані набори (переліки), модульний принцип (кількісно-
якісні характеристики об'єктів і суб'єктів управління);
2) простежити відповідність функцій організаційній структурі або
визначити організаційні форми, за допомогою яких будуть реалізуватися
функції;
3) закріпити функції за допомогою регламентів – положень і посадових
інструкцій.
Розподіл і закріплення функцій відбувається за допомогою
організаційно-виконавчої системи (ОВС), призначення якої – створити
певність у роботі, тобто встановити, хто, що й протягом якого терміна
повинен робити. Елементами ОВС є:
295
цілі, завдання (що необхідно виконати);
учасники (хто виконує роботу);
функції, обов'язки (що потрібно робити);
права (що можна робити);
відповідальність (оцінка дій і бездіяльності, гарантія виконання
роботи);
час (у який термін виконується робота).
ОВС використовується як при формуванні, уточненні організаційної
структури, так і в повсякденній діяльності при організації виконання тих або
інших завдань.
ОВС створюється за допомогою регламентуючих засобів – положень і
посадових інструкцій.
Положення – це організаційно-юридичний документ, що регламентує
діяльність різноманітних підрозділів і, як правило, складається з таких
розділів: загальна частина; основні завдання; функції (обов'язки); права;
організація управління; взаємозв'язки з іншими підрозділами;
відповідальність.
Іншим поширеним регламентом, за допомогою якого визначаються
місце й діяльність працівників, є посадові інструкції.
Розрізняють типові й індивідуальні посадові інструкції.
Типові посадові інструкції розробляються щодо посад працівників,
мають єдину структуру й забезпечують можливість індивідуалізації змісту. Їх
наявність дозволяє скоротити час, який необхідний для упорядкування
інструкцій, які враховують своєрідність даної системи і наявних посад.
Індивідуальні посадові інструкції розробляються щодо конкретної
посади (і навіть конкретної особі, що посідає ту чи іншу посаду) з
урахуванням особливостей даного органу, підрозділу і працівника.
Посадові інструкції як юридичні документи набувають чинності
рішенням або керівника (затвердження інструкцій підписом; наказ про
введення інструкцій), або органа управління.
Найбільш характерними розділами інструкцій є вступ; загальна
частина; посадові обов'язки; основні умови взаємозв'язку з іншими
працівниками, підрозділами, організаціями; права; відповідальність; критерії
оцінки діяльності [11, 337 – 340].
Автоматизація функцій у соціальній роботі
У наш час в організації управління намітився перехід від командно-
контрольної організації до організації, що базується інформаційно,
організації спеціалістів.
Система управління соціальною роботою, що базується інформаційно,
припускає впровадження в управлінську діяльність автоматизованої
інформаційної системи соціального захисту (АІС СЗ). Вона призначена для
створення і введення на об'єктах інформаційно спільних баз даних (БД), що
містять інформацію по всіх аспектах соціального захисту населення, і
становить собою сукупність автоматизованих робочих місць (АРМ),
296
орієнтованих на користувачів-непрограмістів, що працюють на своїх робочих
місцях на персональній ЕОМ у діалоговому режимі.
АІС СЗ повинна забезпечувати автоматизацію процесу збирання,
накопичення, розрахунку, збереження, відновлення, передачі й відображення
інформації; високий рівень інформаційної взаємодії всіх структур органів
соціального захисту як по вертикалі, так і по горизонталі, що дозволить
звільнити користувачів від виконання вручну великих обсягів робіт щодо
запровадження й опрацювання інформації, збільшити оперативність
формування текстових, виплатних, звітно-аналітичних документів і довідок.
Найвищий ефект від автоматизації інформаційних технологій
досягається при створенні єдиної міської інформаційної системи, що
підтримує всі аспекти соціальної роботи. При цьому можливі два підходи:
1) упровадження єдиного програмного забезпечення для вирішення
функціональних задач соціальної роботи на всіх рівнях;
2) створення єдиного інформаційного простору з уніфікованими
вхідними й вихідними реквізитами, достатніми для інформаційного обміну
між міськими підрозділами.
У подальшому необхідні:
єдність підходів і стандартизація опису основного об'єкта
соціальної роботи – людини;
обов'язковий перелік параметрів оціночно-діагностичної карти
сім'ї й людини як її члена (розробити єдині класифікатори соціальних
категорій людини, сім'ї, видів соціальної допомоги, соціальних закладів
тощо. Їх застосування забезпечить однозначність і однаковість понятійного
апарату, усуне суперечливість понять. Ці уніфіковані параметри повинні бути
достатніми для інформаційної реалізації усіх функцій соціальної роботи);
ведення бібліотеки вихідних звітних форм на базі розроблених
уніфікованих реквізитів і показників, що дозволять зняти проблеми ручного
вводу й доопрацювання вихідної звітної інформації на всіх рівнях.
Інформаційне забезпечення включає великий обсяг статистичної
інформації, яку отримують у результаті узагальненого аналізу персональних
даних. Статистична інформація є важливим стратегічним ресурсом
управління, тому вона повинна бути захищена [5, 25 – 29].
Організаційна структура управління
Ефективність діяльності соціальних служб суттєво залежить від типу
використовуваної організаційної структури керування. Під організаційною
структурою управління (ОСУ) соціальною роботою розуміється сукупність
елементів органу управління і стійких зв'язків між ними, що забезпечує її
цілісність, зберігання основних властивостей при різноманітних внутрішніх і
зовнішніх змінах. Основні вимоги до ОСУ: мінімальна кількість ланок і
рівнів управління, чіткий розподіл функцій, усталеність, безперервність,
оперативність і гнучкість управління.
Основними типами ОСУ, які можуть бути використані при управлінні
соціальною роботою, є такі: лінійні, функціональні, дивізіонні, проектні й
297
матричні. Лінійні структури, найпростіші й економічніші, можуть бути
використані на нижніх рівнях однотипної діяльності. Для керування
різнотипними видами соціальної роботи на нижніх рівнях застосовуються
функціональні організаційні структури управління, на верхніх – дивізіонні.
Проектні структури доцільно застосовувати при керуванні новими або
короткочасними видами соціальної роботи. Найбільш прогресивними є
матричні ОСУ, які можуть бути ефективно використані при проектуванні й
удосконаленні організації органів соціального захисту, науково-дослідних і
проектних закладів.
Для створення ефективної системи соціального захисту населення
найважливішою умовою є структурне вдосконалення на різноманітних рівнях
управління соціальною роботою. Усього можна виділити три рівні керування:
верхній, інституціональний, рівень – це Україна і Кримська
автономія;
середній, управлінський, рівень – це регіон, тобто органи
соціального захисту областей, міст, районів;
низовий рівень – це соціальні організації, різноманітні
недержавні (благодійні) громадські організації.
На кожному з цих рівнів управління соціальною роботою здійснюється
в межах трьох гілок влади:
законодавчої, в особі органів системи представницької влади;
виконавчої, в особі Президента України і його владних структур,
органів регіонального управління й органів місцевого самоврядування;
судової [8, 304 – 305].
Організаційні методи управління
Методи управління – це засоби, прийоми практичних дій, спрямовані
на досягнення цілей, завдань, засновані на аналізі інформації, обрані з
можливих варіантів.
Будь-який елемент, підсистема й система управління неможливі без
організації, яка виступає атрибутом системи управління. У цьому значенні
організаційні методи управління є систематизуючими (атрибутивними)
методами в цілісній системі управління.
Таким чином, організаційні методи управління становлять собою
засоби, прийоми, за допомогою яких створюються різноманітні соціальні
системи (організації, заклади), здійснюється вплив на систему, її частини й
елементи і забезпечується визначений рівень (якість) їхньої організованості.
Класифікація організаційних методів по основних елементах процесу
управління може бути показана нижченаведеною таблицею [5, 45 – 46].
Основні
елементи
процесу
управління
Організаційні методи
Інформація Методи збирання, обробки, систематизації, аналізу,
298
зберігання, видачі й передачі інформації різноманітного
змісту
Цілі, завдання Методи визначення цільових завданнь (аналітичний,
евристичний, інтуїтивний); методи оцінки цілей, завдань
(ранжування за значимістю, підведення підсумків); методи
фіксації цілей, завдань (офіційні документи й документи
особистого користування); методи відображення цілей,
завдань (графічні методи – «дерево цілей», мережні
графіки) та інші
Рішення Індивідуальні й колективні методи підготовки й прийняття
рішень (індивідуальний і колективний «блокноти», мозкова
атака (мозковий штурм), метод Дельта, групова дискусія,
аналоги, розрахунки – усього понад двадцять методів
Організаційно
-виконавча
система
Методи створення ОІС (регламентування, інструкції,
засоби орієнтації); методи управління ОІС (оргпланування,
інструктування, розпорядчі (адміністративні) методи);
методи перетворення ОІС (реорганізація); методи
розформування, руйнації ОІС (метод дезорганізації)
Кадри,
персонал
Методи підбору й розстановки кадрів (описові й кількісні
методи, випробування посадою, виконання задач від
простих до складних, стажування); форми й методи
взаємодії
Ресурси Методи визначення кількості ресурсів – нормативний і
аналоговий методи, метод збільшених розрахунків, «дерево
ресурсів»
Час Методи визначення необхідного часу (дослідно-
нормативний, експертний і аналоговий методи); методи
економії часу (послідовний і паралельний методи
виконання робіт, делегування повноважень)
Контроль,
перевірка
виконання
Методи контролю: періодичне отримання інформації від
підлеглих, нижчих керівників; особисті спостереження;
графічні методи; дані, отримані за допомогою ЕОМ;
контрольні записи в щоденнику, щотижневику, часописі,
настільному календарі; інформація, отримана на нарадах,
засіданнях; запит інформації з визначеного питання;
виявлення відхилень; особиста перевірка стану справ;
доповіді виконавців про хід роботи; вивчення окремих
даних; інспекції; «екран виконання роботи»; спецкартотеки
8.3. Управління соціальною роботою в Україні
299
Формування соціальної політики
Більшість провідних вітчизняних учених під управлінням соціальною
роботою розуміють усвідомлений, систематичний і спеціально
організований вплив суб'єкта соціальної політики, тобто держави, на об'єкт
соціальної роботи – це, у першу чергу, слабко захищені верстви населення, до
яких сьогодні в Україні належить більше 80 % населення – з метою його
упорядкування й удосконалення структури в процесі розробки й досягнення
поставлених цілей соціального розвитку.
Соціальна політика при цьому розглядається як сукупність прикладів,
рішень і дій державних і інших органів, спрямованих на забезпечення
оптимального функціонування й розвитку соціальних товариств і окремих
індивідів, їхню соціальну захищеність у кризові періоди життєдіяльності
суспільства.
В Україні формування соціальної політики здійснюється на рівні
законодавчої і виконавчої влади. Конституцією нашої держави визначено, хто
має право законодавчої ініціативи. Це, насамперед, Президент України,
Кабінет Міністрів, народні депутати України. Законодавчі аспекти
затверджуються Верховної Радою України, де існує декілька комітетів в
галузі соціальної політики, зокрема Комітет соціальної політики і праці.
Деякі рішення затверджуються Указами Президента України. Виконавцями є
відповідні виконавчі органи – Кабінет міністрів, держадміністрації.
У формуванні соціальної політики виділяють п'ять стадій:
формування проблеми (визначення критеріїв прийняття або
неприйняття певної соціальної програми);
фаза намірів (усвідомлення різноманітних ідей щодо цієї соціальної
програми);
фаза рішення (схвалення запропонованих рішень повновладним
органом);
фаза планування (визначення механізму виконання);
фаза попередніх оцінок (контроль за фактом виконання соціальної
програми, експертиза й оцінка).
У межах реалізації зазначених етапів соціальної політики важливо
оцінювати практичний стан справ у галузі управління соціальним розвитком
країни, його проблемне поле.
Проблемне поле управління соціальною роботою в Україні
Головна проблема тут полягає в тому, що до початку ХХI століття
управління соціальною роботою в Україні здійснюється лише фрагментарно.
У чому основна суть цієї фрагментарності?
По-перше, спостерігається значний «провал» у морфологічному
розвитку системи соціальної роботи, який викликаний тим, що за останні
десять років різко зросла кількість людей, що потребують повсякденної
соціальної уваги з боку держави як головного суб'єкта в управлінській
структурі соціальної роботи.
300