Харченко С.Я., Кратінов М.С., Ваховський Л.Ц., Кратінова В.О., Песоцька О.П., Караман О.Л. Історія, теорія і практика соціальної роботи в Україні
Подождите немного. Документ загружается.
профілактика бездоглядності, бродяжництва, дезадаптації;
психолого-медична допомога дітям, що потрапили з вини батьків
або у зв'язку з екстреною ситуацією (у тому числі у зв'язку з психічним і
фізичним насильством або з небезпечними для життя і здоров'я умовами
проживання) у безвихідний стан;
формування в дітей і підлітків позитивного досвіду соціальної
поведінки, навичок спілкування і взаємодії з людьми, які оточують;
виконання піклувальних функцій стосовно тих, хто залишився без
батьківської уваги й турботи, засобів до існування;
психологічна й педагогічна підтримка, що сприяє ліквідації
кризових станів особистості;
сприяння поверненню в сім’ю;
забезпечення можливості отримати освіту;
турбота про подальший благоустрій, місце проживання.
Таким чином, основна мета таких закладів – соціальний захист і
підтримка дітей, які цього потребують, їхня реабілітація й допомога в
життєвому визначенні.
Спеціалісти вказаних закладів виділяють три основні етапи в роботі з
дітьми: діагностична робота; реабілітація, програма якої заснована на даних,
отриманих після всебічної діагностики; постреабілітаційний захист дитини.
У системі соціально-реабілітаційних служб для неповнолітніх
створюються:
соціальні притулки, що відрізняються від дитячих будинків і шкіл-
інтернатів за своїм контингентом (діти, залучені до систематичного паління,
алкоголю, токсикоманії; діти, що перебувають у кризовому або
прикордонному з ним стані внаслідок соціально-психологічної депривації в
сім'ї, фізичного або сексуального насильства, шкільної дезадаптації; діти з
виявленими різними хронічними захворюваннями; діти, більшість з яких ніде
й ніколи не навчались, у яких не сформовані (або втрачені) елементарні
соціальні й побутові навички, не сформований (утрачений) досвід життя в
сім'ї; діти із ЗПР);
сімейні (виховні) групи, у яких група розглядається як структурний
підрозділ притулку, а один з батьків оформлюється в притулок як вихователь,
коли в ідеальному варіанті кожен вихованець притулку проходить через
домашню групу, оскільки це один з реальних і ефективних шляхів його
реабілітації, коли в дитини відновлюються втрачені нею соціальні, моральні й
духовні зв'язки з навколишнім світом;
соціально-реабілітаційні центри, які розраховані на 5 – 10 тис. дітей і
включають ряд основних відділень (приймальне, діагностики й соціальної
дезадаптації, реалізації програм соціальної реабілітації, соціально-правової
допомоги, сімейна виховна група); тут здійснюються: профілактика
бездоглядності неповнолітніх, допомога в ліквідації важкої ситуації в сім'ї
дитини; забезпечення неповнолітнім тимчасового проживання на повному
державному забезпеченні до визначення й здійснення разом з органами опіки
й піклування оптимальних форм життєдіяльності й життєустрою;
221
забезпечення доступної і своєчасної кваліфікованої соціальної, правової,
психолого-медико-педагогічної допомоги дітям, що мають різні форми
дезадаптації, на основі індивідуальних програм соціальної реабілітації, що
включають професійно-трудовий, навчально-пізнавальний, соціокультурний,
фізкультурно-оздоровчий та інші компоненти;
програми «Діти вулиці», що здійснюють роботу з дезадаптованими
підлітками безпосередньо в їхньому звичному середовищі проживання – на
вулиці, що допомагають на ранньому етапі запобігти руйнації зв'язків
підлітка із сім'єю, здійснити профілактику правопорушень;
програми «Дитяча інвалідність», що відбивають суспільний процес
гуманізації суспільних відносин на основі приділення особливої уваги
інвалідам-дітям (інвалідність ускладнює можливості повноцінних соціальних
контактів дитини, а відсутність достатнього кола спілкування призводить до
дезадаптації, яка, у свою чергу, веде до ще більшої ізоляції і, відповідно, до
хиб розвитку). Тут вирішення проблеми дитячої інвалідності ведеться в трьох
основних площинах: 1) профілактика дитячої інвалідності (комплекс заходів,
спрямованих на її зниження за рахунок підвищення якості надання медичної
допомоги вагітним жінкам, породіллям і новонародженим, розширення
мережі медико-генетичних закладів тощо); 2) соціальна реабілітація дітей-
інвалідів (розвиток мережі центрів реабілітації дітей і підлітків СОВ,
корекційних дитячих дошкільних закладів, приведення існуючої системи
навчально-виховних закладів для дітей з порушеннями в розвитку відповідно
до об'єктивної необхідності й міжнародних нормативів); 3) робота по зміні в
суспільній свідомості негативних установок стосовно інвалідів і боротьби з
їхньою дискримінацією в суспільстві та ін.
Організуючи технологію соціальної роботи з дезадаптованими дітьми й
підлітками, соціальному працівникові надзвичайно важливо розуміти, знати і
вміти таке:
1. Результат дезадаптації – порушення рівноваги у стосунках із
соціумом, перекручування змісту цілей, мотивів, ціннісних орієнтацій,
дифузія соціальних ролей аж до прийняття тих з них, які не дозволять
безконфліктно вирішувати проблеми, задовольняти потреби («злодій»,
«хуліган», «бродяга» та ін.); прийняття на себе тієї або іншої соціальної ролі
є показником адаптації або дезадаптації особистості.
2. Схематично категорії дезадаптованих дітей і підлітків, які
пройшли ці етапи й мають спільні витоки відхилень у поведінці й розвитку,
можна визначити таким чином:
діти, яких важко виховувати і які мають близький до норми рівень
дезадаптації, що обумовлений особливостями темпераменту, наявністю
легких дисфункцій мозку, порушенням уваги, недостатністю вікового
розвитку, особливостями соціально-психологічної й педагогічної ситуації
виховання й розвитку;
нервові діти, які не спроможні в силу вікової незрілості емоційної
сфери самостійно справлятися з важкими переживаннями, обумовленими
їхніми стосунками з батьками та іншими вагомими для них дорослими;
222
«важкі» підлітки, які не вміють вирішувати свої проблеми
соціально прийнятним способом і характеризуються внутрішніми
конфліктами, акцентуаціями характеру, нестійким емоційно-вольовим
середовищем, змінами особистості, які під впливом сімейної обстановки,
виховання, найближчого оточення стають явно вираженими і згодом
неминучими;
фрустровані підлітки, яким властиві стійкі форми саморуйнівної
поведінки, небезпечної для їхнього здоров'я (використання наркотиків,
алкоголізм), духовного й морального розвитку (сексуальні відхилення,
домашні крадіжки), майбутнього соціального стану (припинення навчання,
бродяжництво), самого факту їхнього існування (схильність до суїциду, яка
викликана бажанням позбутися відчуття власної непотрібності, відсутності
смислу життя);
підлітки-делінквенти, які постійно балансують на грані ризику
дозволеної й протиправної поведінки, що не співвідноситься із соціально
прийнятними уявленнями про добро і зло.
3. Соціальний працівник, що прагне перебороти девіантність дітей і
підлітків, повинен обрати основним об'єктом своєї уваги причини
виникнення правопорушення й дезадаптації. У цьому розумінні він повинен
починати з визначення психологічних, педагогічних, соціальних причин як
чинників деформації особистості, що обумовлюють її подальшу
дезадаптацію, а не зосереджувати свою увагу тільки на боротьбі (марній) з її
численними наслідками.
4. Включення будь-якої дезадаптованої дитини або підлітка до
традиційної освітньо-виховної системи в повному обсязі неможливо без
спеціальної допомоги в галузі корекції та відновлення психічних ресурсів і
потенційних можливостей дитини. Ефективність такої роботи багато в чому
залежить від наявності комплексної інфраструктури: кваліфіковані кадри,
організаційна підтримка, фінансування з боку держави, зв'язок з науковими
підрозділами, спеціально утворюваний для цих цілей соціальний простір, у
якому формуються свої традиції й методи роботи з дезадаптованими дітьми й
підлітками.
5. Будь-який заклад соціального обслуговування повинен бути
частиною найближчого оточення дезадаптованої дитини, що у своїй
сукупності становить єдиний соціальний організм, де комплексно
використовуються всі відповідні технології, методи й методики, спрямовані
на основний зміст діяльності соціального працівника з девіантними дітьми й
підлітками для створення атмосфери реального співробітництва й
партнерства у стосунках з неповнолітніми.
Проблеми дезадаптованих дітей і підлітків замінюються й тісно
«зав’язані» на наступних проблемах молоді. Їх достатньо багато, може бути й
настільки багато, що вони здатні зробити міцний соціально-демографічний
вибух уже в найближчому майбутньому.
За результатами даних учених РФ [9; 12; 25], сучасна демографічна
ситуація характеризується такими обставинами: 1) негативним природним
223
приростом; 2) украй високим рівнем смертності серед молоді; 3) низькою
кількістю шлюбів і високим рівнем розлучень; 4) погіршенням стану здоров'я
молоді; 5) появою феномена «підліткове материнство»; 6)Fнеухильним
зростанням молодіжної інвалідності; 7) поширенням паління, алкоголізму,
наркоманії й токсикоманії; 8)Fнезайнятістю молоді; 9)Fкриміналізацією й
комерціоналізацією дозвілля тощо.
У створених умовах технологія соціальної роботи з молоддю
здійснюється в межах двох її моделей – інтегративної та дефіцитної.
Інтегративна модель – це соціальна робота в широкому розумінні, що
сприяє соціалізації молоді; тут СР практично співвідноситься з таким видом
професійної діяльності, як соціальна педагогіка. Реалізація даної моделі
можлива лише за допомогою державно-суспільного витратного механізму,
що припускає виділення значних фінансових, людських матеріальних
ресурсів.
Дефіцитна модель зорієнтована насамперед на соціально уразливі
верстви молоді. Тут під соціальною роботою з молоддю розуміється
професійна діяльність з надання допомоги як окремій молодій людині, так і
групам молодих людей з метою поліпшення або відновлення їхньої
спроможності до соціального функціонування; створення умов, що сприяють
досягненню цих цілей у суспільстві, а також робота з молодими людьми на
комунальному рівні, за місцем проживання або в трудових колективах. При
цьому основним завданням СР є вироблення в молоді спроможності
самостійно вирішувати свої проблеми, адаптуватися до нових соціально-
економічних умов ринкової економіки, набувати навичок самостійного життя
і брати участь у самоврядуванні. Суб'єкт цього виду діяльності – соціальні
служби для молоді, що становлять собою сукупність державних і
недержавних структур, спеціалізованих закладів з надання соціальної
допомоги й захисту молодих людей, підтримки їх ініціативи: центр
соціально-психологічної допомоги молоді, центр інформації для молоді,
центр ресоціалізації неповнолітніх і молоді, що повернулися з місць
ув’язнення, консультаційний центр для підлітків і молоді, притулок для
підлітків.
Технологія соціальної роботи з літніми людьми
Основна мета соціальної роботи з літніми людьми може бути
визначена як сприяння здійсненню принципів Організації Об'єднаних Націй
стосовно літніх людей, покликаних «привнести життя в роки, додані до
життя».
Ці принципи орієнтовані на те, щоб за їхнього здійснення допомогти
людям старшого віку вести повноцінне й плідне життя та забезпечити їм
умови, необхідні для підтримки або досягнення якості життя, яка б їх
задовольняла. Вони втілюють у життя фундаментальні положення Загальної
декларації прав людини (1948 р.) про визнання гідності, властивої всім
членам людської сім'ї, про право кожного на соціальне забезпечення, на
забезпечення у зв’язку зі старістю.
Зазначені принципи об’єднані в п'ять груп:
224
незалежність передбачає, що літні люди повинні мати доступ до
основних благ і обслуговування, можливість працювати або займатися
іншими видами діяльності, яка приносить прибуток, жити в безпечних
умовах, отримувати сприяння в проживанні в домашніх умовах та ін.;
участь відображає питання залучення літніх людей до життя
суспільства й активної участі в розробці і здійсненні політики, яка стосується
їхнього добробуту;
догляд торкається проблеми забезпеченості в догляді й захисті з боку
сім'ї та суспільства, доступу до різних видів соціального обслуговування, а
також права приймати рішення стосовно догляду та якості життя;
гідність торкається питань недопущення експлуатації, будь-якого виду
насильства стосовно літніх людей, забезпечення їм права справедливого
поводження незалежно від віку, статі, расової або етнічної приналежності,
інвалідності або іншого статусу, а також від попереднього економічного
внеску;
реалізація внутрішнього потенціалу сприяє тому, щоб літні люди мали
можливості для всебічної реалізації свого потенціалу, щоб їм завжди був
відкритий доступ до суспільних цінностей в галузі освіти, культурного й
духовного життя й відпочинку.
Технологія соціальної роботи з літніми людьми передбачає
використання сучасних теорій старіння. Послідовно застосовуючи ту або
іншу теорію або синтезуючи декілька теоретичних установок, співробітник
соціальної служби цілеспрямовано виконує покладену на нього місію.
Соціальна робота з літніми людьми передбачає використання таких теорій.
1. Теорія звільнення. У процесі старіння люди відмежовуються від
тих, хто молодше, відбувається процес звільнення літніх людей від
соціальних ролей, пов'язаних з трудовою діяльністю, а також з керівними й
відповідальними ролями; цей процес відчуженості і звільнення обумовлений
соціальною ситуацією, у якій опиняються люди, що старіють; його можна
вважати також одним із засобів пристосування літніх людей до обмеження
своїх можливостей і примирення з думкою про смерть, що наближається;
цей процес неминучий, оскільки на зміну старшим повинні приходити люди
більш молоді, здатні трудитися більш продуктивно.
2. Теорія активності. Люди, що старіють, розстаючись із своїми
звичними ролями, відчувають почуття втрати і своєї непотрібності в
суспільстві, при цьому уражається почуття власної гідності; для підтримки
свого морального духу й позитивної самосвідомості літнім людям не варто
відмовлятися від активного життя, а, навпаки, зайнятися новою діяльністю,
що дозволяє їм зберігати психологічне здоров'я; ступінь пристосування
людей до старості значною мірою залежить від характеру їх діяльності на
попередніх етапах життя: якщо з наближенням старості людина оволодіває
багатьма різноманітними ролями, їй легше пережити втрату тих ролей, які
вона виконувала в минулому.
3. Теорія меншості. Старці складають меншість населення, що
визначає їх низький соціально-економічний статус, дискримінацію,
225
упередження проти них і багато інших явищ.
4. Теорія субкультури відносить літніх людей до деякої
субкультури, яка визначається як сукупність норм і цінностей, відмінних від
норм і цінностей, що панують у суспільстві; передбачається, що
дискримінація стосовно осіб старшого віку і їхнє почуття спільності дають
підставу для появи субкультури старості; якщо літнім людям удасться
завести нових друзів і зберегти вже сформовані зв'язки, вони здатні створити
таку субкультуру, що допомагає їм зберегти почуття психологічної
стабільності.
5. Теорія вікової стратифікації. Кожне покоління людей унікальне
й володіє тільки йому властивим досвідом; цей досвід повинен бути
збережений у практиці соціальної роботи й переданий іншим поколінням;
пристаркувата людина повинна мати можливість спілкування з іншими
людьми, залучення їх до діяльності спільноти, а кожна спільнота, у свою
чергу, збагачує інші спільноти, таким чином будуючи світ, у якому ми
живемо.
Зазначені вище теорії різною мірою в технологічних моделях
соціальної роботи з літніми людьми повинні відповідати й використовувати
три принципи: 1) вивчення індивіда в його соціальній сфері; 2) розуміння
психосоціального становлення й розвитку особистості як довічного процесу;
3) урахування соціокультурних чинників формування й розвитку індивіда.
В основу технології соціальної роботи з літніми людьми повинні бути
покладені такі вимоги: запобігання причин, що породжують проблеми літніх
людей; сприяння практичній реалізації прав і законних інтересів,
забезпеченню можливості самовиражения літніх громадян і попередження
відхилення їх від активного життя; дотримання рівності й можливості літніх
громадян при отриманні соціальної допомоги й послуг; диференціація
підходів до дозволу проблем різноманітних груп літніх людей на основі
чинників соціального ризику, що впливають на їхній стан; вияв
індивідуальних потреб літніх громадян у соціальній допомозі й
обслуговуванні; адресність при наданні соціальних послуг з пріоритетом
сприяння літнім громадянам у ситуаціях, що загрожують їхньому здоров'ю й
життю; орієнтація на розвиток самодопомоги і взаємопідтримки літніх
людей; забезпечення інформованості літніх громадян, як і всього населення,
про можливості соціальної допомоги й послуг.
Сучасні технології соціальної роботи з літніми і похилого віку людьми,
форми й методи роботи з ними базуються на трьох видах допомоги:
допомога держави (офіційна або формальна допомога), зміст якої
позначається в законах; допомога сім'ї і друзів (неофіційна або приватна
допомога); добровільна допомога (групи самодопомоги).
Розглянемо основні з них.
Стаціонарні й нестаціонарні заклади соціального обслуговування.
Вони сприяють поліпшенню якості життя літніх людей, створюють
умови для оптимізації їхнього життєвого укладу й вирішення різноманітних
проблем, пов'язаних із психологічною допомогою й підтримкою здоров'я.
226
До найпоширеніших закладів такого типу відносять територіальні
центри соціального обслуговування. Обов’язковим мінімумом у роботі таких
центрів є наявність трьох відділень: 1) соціальна допомога вдома;
2)Fтимчасового денного перебування; 3) термінова соціальна допомога.
Основними завданнями й функціями центрів є: виявлення старих людей, що
потребують соціальної підтримки; визначення конкретних видів і форм
допомоги; залучення державних і суспільних організацій для спільної роботи;
надання різноманітних соціально-побутових послуг разового або постійного
характеру; надання безкоштовного культурно-побутового, юридичного й
медичного обслуговування, організація харчування особи, що знаходиться на
обслуговуванні центру; надання безкоштовної допомоги вдома, організація
забезпечення продуктами і предметами санітарно-побутового призначення,
медикаментами та ін.; організація натуральної, гуманітарної й термінової
допомоги соціального характеру; надання додаткових послуг, що не входять
у коло посадових обов'язків центру.
Групи самодопомоги, які функціонують на основі цільових програм, що
включають:
надання літнім людям можливості принести користь іншим, у тому
числі й старцям, які цього потребують, заслужити повагу, відчути
задоволення від усвідомлення своєї користі й можливості зробити когось
щасливим;
організацію додаткових служб з числа літніх людей, що
добровільно надають допомогу своїм ровесникам;
допомогу літнім людям з низькими прибутками, що не мають сил
повноцінно обслуговувати себе, з метою продовжити їхнє проживання у
власному будинку, віддалити переїзд до будинку-інтернату;
формування в суспільстві поважного ставлення до людей, що
старіють, як до рівноправних членів суспільства;
використання досвіду й знань літніх людей для надання допомоги
соціальним органам, школам, адміністративним структурам шляхом
консультації;
сприяння поліпшенню зв'язків між поколіннями, зближенню літніх
людей і молоді, передачу життєвого досвіду, знань, навичок молодим,
зберігання зв'язків літніх людей зі своїми колегами, що ще працюють,
організаціями, у яких вони працювали.
Одним з методів, що набули широкого поширення, є клубна робота.
Клуб для літніх людей налагоджує зв'язок з місцевою громадськістю, обирає
різні форми співробітництва. Одночасно він може стати центром, у якому
вирішуються різні питання, що стосуються літніх людей: просвітницькі
лекції, зустрічі з цікавими людьми, колективне читання книг і часописів,
робота різноманітних гуртків, туризм, екскурсії, соціальна допомога членам
клубу тощо.
Таким чином, технологія соціальної роботи з літніми людьми і
старцями, організація їх соціального обслуговування повинна бути націлена
на забезпечення безпечної старості через зниження впливу чинників
227
соціального ризику й максимально можливий ступінь реалізації соціальних
гарантій у сполученні з наданням широкого спектра послуг у галузі
профілактики й розвитку, щоб літні люди могли якомога довше зберігати
соціальний тонус і звичний спосіб життя, залишаючись активними й
корисними членами суспільства. Завдання соціальних працівників і близьких
людей зводиться при цьому до усвідомлення й розуміння геронтопсихології,
до надання матеріальної й моральної підтримки й поваги пристаркуватій
людині в міру можливості.
Технологія й методи СР з мігрантами, біженця й особами без
визначеного місця проживання (бездомними)
Міграція (від лат. – «переходжу, переселяюся») – переміщення частини
населення, пов'язана зі зміною місця проживання.
Розрізняють зовнішні (міждержавні й міжконтинентальні) і внутрішні
(внутрішньодержавні) міграції. Міграція може різнитися причинами
(добровільна або примусова), типом (зовнішня або внутрішня), видом
(поворотна або безповоротна).
Примусова міграція може бути зовнішньою (особи, що мають
притулки, у т.ч. біженці) і внутрішньою (переміщені особи, примусові
переселенці), поворотною й безповоротною.
Зовнішня міграція може бути добровільною (у т.ч. економічною) і
примусовою, поворотною і безповоротною.
Внутрішня міграція може бути добровільною (у т.ч. економічною) і
примусовою (примусові переселенці, переселенці із зон економічних
бідувань), поворотною і безповоротною.
Незаконна міграція може бути зовнішньою і внутрішньою (у т.ч.
змушеною і добровільною).
Зовнішня трудова міграція відноситься до добровільної поворотної.
Може бути незаконною.
Переселення розглядаються як безповоротний вид міграції.
Бездомність – відсутність постійного місця проживання в індивідів або
сімей, що робить неможливим як ведення осілого способу життя, так і
повноцінне соціальне функціонування. Значну частку бездомних складають
так звані особи БВМП, тобто особи без визначеного місця проживання.
Головна мета соціальної роботи з мігрантами, біженцями й
бездомними – допомагати вирішувати особисті проблеми кожної людини, що
звернулись до служби соціального захисту, встановлювати й відновлювати
його зв'язки з суспільством, покращувати якість життя. Соціальні працівники
здійснюють взаємодію з мігрантами на двох основних рівнях: безпосередня
робота з кожною конкретною людиною й організація діяльності самої
соціальної служби; розробка програм; координація зв'язків між
різноманітними структурами, що займаються мігрантами.
У соціальній роботі із зазначеними об'єктами виділяються два основних
види: 1) практична соціальна робота (робота з конкретною людиною або
групою людей, що потребують соціальної допомоги); 2) організаційна робота
(організація роботи соціальної служби, розробка конкретних програм
228
діяльності тощо).
Практична соціальна робота проводиться за такими основними
напрямками: соціальному, соціально-психологічному, соціально-
педагогічному, соціально-правовому, медико-соціальному, фінансовому,
соціально-економічному, матеріальному, соціально-інформаційному й
соціально-трудовому.
У межахх організації вирішуються завдання: зв'язку з міжнародними,
державними, регіональними (місцевими) організаціями й органами, що
займаються проблемами міграції; організації взаємодії зазначених органів і
організацій; розробка й реалізація оптимальної технології допомоги;
підготовка й підвищення кваліфікації фахівців з роботи з мігрантами та ін.
Незважаючи на гостроту проблеми, ця галузь соціальної роботи
знаходиться поки в стадії формування, а нестача матеріальних засобів явно
заважає ефективній роботі міграційної служби.
Технологія й методи соціальної роботи з національними
меншинами
Національні меншини – це ті національні групи, які мешкають за
межами своєї титульної території. Поняття «меншість» у сполученні з
прикметником «національне» вказує не «на чисельність, тому що за
абсолютною чисельністю» воно може в багато разів перевищувати
чисельність тих народів, які мають свою національну територію і яких не
відносять до категорії меншин. Наприклад, українці, чисельністю близько 4,5
млн. чоловік, складають національну меншину в Росії, тоді як, приміром,
карели (чисельність 124 тис.) входять до корінного населення (корінні
народи) Росії. Тому росіяни, білоруси, поляки, євреї й багато інших етносів
України именуються національними меншинами, тому що мешкають за
межами своїх державних територій. Визначення за територіальною ознакою
прийняте всіма державами без винятку.
Виникнення національних меншин (діаспори) невідривне від етнічної
історії людства й відбувається в результаті етнічної (у т.ч. примусової)
міграції.
У світі практично немає жодної держави, позбавленої необхідності
вирішувати проблеми некорінного, діаспорного населення. У цьому
відношенні дуже важливо дотримуватися міжнародних документів, що
стосуються національних меншин. У першій статті Загальної декларації прав
людини зазначено: «Усі люди народжуються вільними й рівними у своїй
гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю й повинні діяти стосовно
один одного в дусі братерства».
Соціальна робота з національними меншинами полягає в тому, щоб
адаптувати представників етносу або етнічної спільноти до місцевих умов,
улаштувати їх у новій обстановці, надати їм можливість для роботи й
навчання. Інший напрямок цієї роботи – надання їм допомоги в збереженні
національної ідентичності, у превенції втрати своїх звичаїв, традиції,
психології й культури.
Соціальна робота з військовослужбовцями
229
Сама специфіка професійної діяльності, пов'язана з військовою
службою, містить у собі визначені об'єктивні, а в пострадянських державах і
суб'єктивні, чинники, які негативно впливають на військовослужбовців і
виконання ними визначених функцій. Проблеми військових (і їхніх сімей)
обумовлені покладеними на них обов'язками щодо збройного захисту
держави, що передбачає виконання поставлених завдань у будь-яких умовах,
у тому числі з можливим ризиком для життя. Особливу групу становлять
проблеми учасників війни і збройних конфліктів та їх реадаптація до мирного
життя. Сім'ї військовослужбовців зазнають усіх проблем, характерних для
будь-яких сімей, проте в них є і власні труднощі (малозабезпеченість,
постійна загроза здоров'ю, працездатності, працевлаштуванню, освіті дітей,
житлова проблема й багато інших).
Цілі соціальної роботи з даною категорією клієнтів у найзагальнішому
вигляді полягають у тому, щоб відновити фізичні й психічні сили військових,
скорегувати їхні особистісні установки, навчивши терпляче ставитися до
примусового спілкування з іншими; внести елементи соціальної
справедливості в субординаційні стосунки, характерні для військової служби.
Завдання соціальної роботи з військовими, які несуть службу за контрактом,
– соціальне та юридичне консультування з усіх питань, пов'язаних з їхніми
правами й можливостями до і після звільнення, правами членів їхніх сімей,
захист їхніх інтересів перед командуванням частини, вищими інстанціями,
органами місцевої влади; соціально-педагогічна допомога дітям
військовослужбовців, проведення педагогічної корекції з метою ліквідації
труднощів у навчанні, усунення виховних дефектів, соціальної реадаптації
дітей і підлітків, що мають проблеми; забезпечення сприятливих соціально-
побутових і соціально-економічних умов для військових; розвиток соціальних
комунікацій, ліквідація міжособистісної спрямованості конфліктів,
об’єднання військових колективів; соціально-економічна робота, організація
самодопомоги і взаємодопомоги сімей військовослужбовців, розвиток
елементів малого виробництва й бізнесу, кооперативних форм праці;
розвиток спеціальної системи сімейного консультування й сімейної терапії;
навчання й перенавчання звільнених у запас військових і їхніх дружин
цивільним професіям, що користуються попитом на ринку праці, правильна
психологічна орієнтація й корекція очікувань, підготовка до неминучої зміни
способу життя; організація регулярної культурно-дозвільної діяльності,
рівний до неї доступ.
230