Гром В.М., Цибульський В.І. Історія України

Подождите немного. Документ загружается.

сільськогосподарського виробництва: зростала матеріальна

зацікавленість і самостійність господарств, поліпшився якісний

склад керівництва, селяни отримали паспорти.

Однак, після 1958Vр. темпи зростання сільськогосподарського

виробництва різко зменшилися. Якщо з 1950 по 1958Vрр. обсяг валової

продукції сільського господарства УРСР збільшився на 65%, то у

період з 1958 по 1964Vр. – лише на 3%. Обмежувалися присадибні

господарства колгоспників. З 1963Vр. СРСР змушений був вдатися до

імпорту зерна з-за кордону.

Серед причин такого становища було здійснення грандіозних

“надпрограм”: освоєння цілини (з 1954Vр.); надмірне розширення

посівних площ під кукурудзу; намагання наздогнати й перегнати США

по виробництву м'яса, масла й молока. Ці проекти поглинали

колосальні матеріальні та людські резерви, консервували

екстенсивний характер розвитку сільського господарства, а головне –

зберігалася безперспективна у нових умовах командно-

адміністративна система управління, планування й розподілу.

Програма комуністичного будівництва (1961 р.). Із

утвердженням соціалізму “повністю і остаточно” (1959 р.) Хрущов

вважав за можливе здійснити в СРСР форсований комуністичний

ривок. Третя програма КПРС, прийнята у 1961Vр., для будівництва

“світлого майбутнього” визначала 20-річний період. Передбачалося

добитися щонайменше подвійного зростання виробництва й

продуктивності праці, створення потужної матеріально-технічної бази,

формування нових суспільних відносин і моралі тощо. Це була

наукоподібна утопія, чергова “надпрограма” державної партії, яка

спекулювала на народному ентузіазмі.

У 1963Vр. у газеті “Правда” було видруковано новаторську статтю

харківського професора О.Лібермана про необхідність розширення в

СРСР ринкових відносин. Розпочалися цікаві дискусії й підготовка

економічної реформи, але після усунення Хрущова (1964Vр.)

командно-адміністративні системі уже ніщо не загрожувало.

Зміни у соціальній сфері. У період “великого десятиріччя”

(1953–1963Vрр.) поліпшилися умови праці радянських людей,

зросли їх доходи, скорочено робочий день, запроваджено 5-ти-

денний робочий тиждень, значних розмірів набуло житлове

будівництво, у побуті з’явилися телевізори, магнітофони, пральні

машини тощо.

119

Але вже з початку 1960-х років періодично почали виникати

дефіцити найнеобхідніших товарів, у т.ч. навіть хліба, зросли

роздрібні ціни на м'ясо й масло, траплялися випадки замороження

заробітної плати. У 1963Vр. у Кривому Розі та Одесі відбулися

робітничі страйки та заворушення.

Прорив у Космос. Досягнення науки. Грандіозні задуми

Хрущова вимагали істотних зрушень у галузі освіти, науки,

фундаментальних розробок, винаходів і відкриттів. Протягом 1956–

1965Vрр. кількість осіб з вищою й середньою спеціальною освітою, а

також учених зросли в Україні приблизно у 2,5 разів.

Українські вчені багато зробили для розвитку ракетної техніки,

космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних

цілях;, вони брали найактивнішу участь у підготовці до запуску

першого штучного супутника Землі (1957Vр.), польоту у Космос

першої у світі людини – Ю.Гагаріна (1961Vр.) та ін. З 1956Vр.

Генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став

виходець із Житомирщини С.П.Корольов. У 1964Vр. у Харкові було

споруджено найбільший у світі прискорювач електронів.

В.М.Глушков став фундатором першого у Союзі Інституту

кібернетики. Важливі винаходи було здійснено Інститутом

електрозварювання ім. Є.О.Патона. У медицині вславився хірург

М.Амосов. Значного розвитку набули теоретичні й практичні

напрямки математичних, хіміко-біологічних, фізичних, геологічних,

сільськогосподарських та інших наук.

Важливі науково-освітні й культурні центри створювалися у

західних областях. Так, з 1959Vр. у Рівному розпочав роботу

Український інститут інженерів водного господарства (УІІВГ), тепер –

НУВГП.

Культурне життя. “Шістдесятники”. Лібералізація була

схвально сприйнята інтелігенцією. В Україні розпочалися кампанії

за реабілітацію й поверненні читачам творчої спадщини відомих

письменників та митців (В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, Л.Курбас,

О.Досвітний, Г.Косинка, М.Ірчан, М.Куліш, Г.Хоткевич,

Б.Антоненко-Давидович та багато інших), а також партійних,

державних та військових діячів.

З’явилися нові періодичні видання (“Знання та праця”,

“Український історичний журнал” та ін.), відновився вихід

часопису “Всесвіт”, була створена “Українська Радянська

120

Енциклопедія”, розпочалося видання багатотомного “Словника

української мови”. У 1962Vр. встановлено щорічну Шевченківську

премію в галузі літератури, журналістики, мистецтва та

архітектури. У Москві споруджено пам’ятник Великому Кобзареві,

у Львові – І.Франку.

На початку 1963Vр. у Києві відбулася надзвичайно представницька

конференція (понад 800 учасників) із питань культури української

мови. Ставилося завдання поширити українську мову у всіх сферах

державно-політичного й громадського життя, насамперед у галузях

освіти та виховання. Це було актуально, бо за освітньою реформою

1958Vр. батькам дозволялося вибирати мову навчання для своїх дітей,

відповідно українська мова не була обов’язковою для вивчення.

На хвилі національно-культурного відродження з’явилося нове

покоління талановитих письменників, поетів, літературних критиків

та митців, що увійшли в історію як “шістдесятники” –

Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Симоненко, І.Драч,

М.Вінграновський, В.Стус, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк,

С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Т.Яблонська, В.Зарецький,

А.Горська та багато інших. У Києві, Львові та деяких інших містах

виникли клуби творчої молоді (КТМ). “Шістдесятники” прагнули

зламати існуючі догми й стереотипи у літературі та мистецтві,

знайти нові форми й методи відображення дійсності. Але після

того, як Хрущов у 1962Vр. різко розкритикував виставку

модерністського мистецтва у Москві, на “шістдесятників”

розпочалися гоніння й переслідування, їх звинуватили у

“формалізмі”, “космополітизмі”, відході від марксизму-ленінізму

тощо. “Шістдесятники” стали основною силою дисидентського

руху в СРСР.

Початок політичного дисидентства. Десталінізація і

лібералізація радянської системи не була послідовною і

завершеною. У критичних ситуаціях уряд вдавався до військової

сили (придушення революції в Угорщині у 1956Vр., робітничого

виступу у Новочеркаську у 1962Vр. та ін.). Тривали переслідування

за “антирадянську агітацію й пропаганду”, не були реабілітовані

усі жертви сталінського режиму, а тим, хто повертався із заслання,

не довіряли й чинили усілякі перешкоди.

Протягом 1954–1959Vрр. в УРСР за антирадянську діяльність

було притягнуто до відповідальності близько 3,5 тис. чоловік. У

121

1956Vр. вдруге був заарештований і засуджений до 10 років

позбавлення волі Юрій Литвин, звинувачений у створенні

підпільної націоналістичної організації. У 1957Vр. за протест проти

введення радянських військ в Угорщину був засуджений на 7 років

тюрми і 5 років позбавлення громадських прав Олекса Тихий –

один із перших українських правозахисників.

З 1958 року розпочалася антицерковна кампанія, у ході якої в

УРСР були закриті тисячі церков і молитовних будинків, а з 32

монастирів залишилося діючими тільки 9.

У республіці особлива увага приділялася боротьбі з

націоналізмом. У 1958Vр. в Івано-Франківську викрито групу

“Об’єднана партія визволення України”; у 1961Vр. у Львові

засуджено організацію “Український національний комітет”.

Підпільні групи, продовжуючи традиції ОУН–УПА, існували у

Тернополі, Ходорові, Коломиї, Стрию та ін.

Найвідомішою опозиційною групою стала “Українська

робітничо-селянська спілка” (1959–1961Vрр.) на чолі з Левком

Лук’яненком. Її учасники (І.Кандиба, С.Вірун та ін.) уперше у

післявоєнній історії орієнтувалися на мирні методи боротьби,

зокрема, мали намір пропагувати ідею конституційного виходу

України зі складу СРСР.

3. Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у

1970-х – 1980-х]рр. Наростання застійних явищ

У жовтні 1964Vр. партійно-державна номенклатура усунула

М.Хрущова від влади. Новим лідером СРСР майже на 20-річний

період (1964–1982Vрр.) став Леонід Брежнєв, партійний функціонер із

Дніпропетровщини, відомий своїми консервативними поглядами. За

його правління у суспільно-політичному житті країни відбувся тихий

поворот до неосталінізму.

У господарській сфері після короткотривалого піднесення у

період 8-ї п’ятирічки (1966–1970Vрр.), що була найкращою за всю

історію СРСР, наступив етап сповільненого, затухаючого

економічного розвитку.

В УРСР такі найважливіші показники, як середньорічний

приріст валового суспільного продукту, темпи зростання

продуктивності праці і приросту реальних доходів на душу

122

населення, знизилися більше, ніж вдвічі. В цілому за темпами

зростання промислової і аграрної продукції та національного

доходу, як і за темпами зростання основних виробничих фондів,

Україна займала останні місця в СРСР.

Серед обставин об’єктивного характеру, що визначали

масштабність застійних і кризових явищ у 1970–1880-х рр., треба,

по-перше, відзначити однобокість і непропорційність радянської

економіки, у якій на долю важкої промисловості припадало майже

90% виробничих фондів країни. Гонка озброєнь штовхала країну в

економічну безодню. Добившись військового паритету із США,

СРСР безнадійно відстав у соціально-економічній сфері. При цьому

витрачалися величезні кошти на підтримку закордонних

прорадянських сил і т. зв. “соціалістичних революцій”.

По-друге, командно-адміністративна система безнадійно відставала

від вимог науково-технічної революції: незадовільно й неякісно

вирішувались питання автоматизації, електрифікації, механізації,

газифікації, хімізації, меліорації тощо. Відбулося падіння

продуктивності праці більше, ніж вдвоє.

По-третє, загострилася демографічна ситуація: природній

приріст населення перестав забезпечувати просте відтворення

поколінь, а освіта, медицина і культура переводилися на

залишковий принцип фінансування.

Свою економічну безгосподарність і безпорадність збанкрутіла

система прикривала надмірною експлуатацією видобувних галузей,

експортом сировини і “нафтодоларами”. СРСР щорічно закупляв за

кордоном зернових на суму 40–50 млрд. крб.

Завдяки брежнєвському “стабілізаційному” курсу, в СРСР

законсервувалися екстенсивні, затратні методи господарювання,

застарілі і екологічно небезпечні технології, неефективне

використання природних і людських ресурсів, висока частка важкої

ручної і жіночої праці, диктат партійних і відомчих інстанцій, низький

рівень культурно-побутового обслуговування й відпочинку, постійний

дефіцит якісних товарів, загострення житлової, продовольчої

проблеми тощо. У 1977 р. СРСР за рівнем споживання продовольства

посідав 77-е місце у світі, а за дитячою смертністю – 50-е.

За рівнем і якістю життя розрив між СРСР та західними

державами постійно збільшувався. Однак це не завадило

радянському керівництву у 1967Vр. зробити висновок про побудову

123

в СРСР “розвинутого соціалізму”. У 1977Vр. була прийнята чергова

(четверта за рахунком) Конституція СРСР, у якій юридично

закріплювалася державно-партійна монополія КПРС як керівної й

спрямовуючої сили радянського суспільства.

Надзвичайно зміцнився бюрократично-управлінський апарат

(18Vмлн. чол.), який щороку видавав величезну кількість наказів,

інструкцій та розпоряджень. Натомість скорочувалась гласність,

ігнорувалися права людини, повсюдно панував культ “сірості”,

лицемірства, кар’єризму й пристосуванства.

Партійно-державна номенклатура, підтримувана органами

держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну

й зручну для себе систему корупції, пільг і привілеїв. Руйнувалися

основи народовладдя й демократії, а ради, профспілки, виборчі

комітети, громадські організації та об’єднання відігравали лише

декларативну й декоративну роль.

Сталінська модель адміністративно-командної системи себе

повністю вичерпала, а нової радянське керівництво не спромоглося

створити.

Після смерті Л.Брежнєва, рясно увінчаного усіма можливими

нагородами, загальне кризове становище спробував врятувати Юрій

Андропов (1982–1984Vрр.), у минулому Голова КДБ. Він рішуче

вдався до комісарських методів боротьби із злочинністю, корупцією та

недисциплінованістю. Але вже його наступник, висуванець

брежнєвської команди Костянтин Черненко (1984–1985Vрр.) усе

повернув на свої місця.

За своїм потенціалом Україна становила один з

найрозвинутіших регіонів Радянського Союзу, однак структура

розміщення продуктивних сил і природокористування були

деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т. зв. “базові

галузі”: вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика.

Україна становила 2,7% території та 18% населення СРСР, але тут

було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу,

бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося і вироблялося понад

40% залізної руди, чавуну, сталі, прокату, труб, майже 30% вугілля,

машин і устаткування, понад 50% – цукру й олії. Усіма цими

багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно,

розпоряджалися загальносоюзні відомства.

124

У республіці різко погіршилася екологічна ситуація: у багатьох

місцях виникли зони екологічної небезпеки, особливо потерпало

населення крупних міських центрів. 53% працюючих було зайнято

у галузях із шкідливими для здоров’я умовами праці.

Надзвичайно високою була частка старих підприємств та

основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості зріс до 43%,

середній вік устаткування становив 28 років, модернізація

проводилась дуже повільно.

Негативні процеси відбувалися в аграрному секторі. Україна

забезпечувала 60% союзного виробництва цукру, 44% – соняшника,

36% – плодів та ягід, 30% – овочів, понад 20% – масла, м’яса, сиру

тощо. Але динаміка росту була невтішною. Капіталовкладення в

агрокомплекс зросли втричі, а середньорічний приріст аграрної

продукції зменшився до 1,5–0,5%. Присадибні ділянки селян,

займаючи всього лише 5–6% сільськогосподарських угідь, давали

приблизно 30% м’яса, 25% молока, майже 40% картоплі.

16 млрд. крб. вклали у меліорацію земель та разом із

позитивними, отримали і негативні результати: ґрунти

засолонювались, знижувався рівень вод, поширювалися ерозійні

процеси і втрачалися родючі ґрунти. Загинули придніпровські

чорноземи, посівні площі скоротилися на 1,1Vмлн. га.

До 1985Vр. природний газ отримали тільки 5% сільських

населених пунктів. Понад 4,5Vмлн. селян виїхали до міста, із карти

України зникло більше 1,5 тис. т.зв. “неперспективних” сіл.

В Україні інтенсивно збільшувалося міське населення (до 2/3

від усієї кількості); відповідно у містах постійно зростала черга на

житло, рівень забезпечення товарами й послугами та споживання

промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким.

Протягом 1960–1970-хVрр. у результаті дії багатьох факторів у 4

рази знизилась народжуваність (з 13,6 чол. у 1960 до 3,4 у 1980Vр.

на 1000 чол. населення) і майже у 2 рази зросла смертність

(відповідно 6,9 і 11,4 чол.). У двох областях – Чернігівській й

Сумській – кількість померлих почала перевищувати кількість

народжених. Населення республіки старіло, зменшувалась середня

тривалість життя (з 70 до 68 років). Особливою складністю

відзначалася демографічна ситуація в селах, де практично кожний

третій житель був непрацездатного віку.

125

Стан освіти та науки. Протягом 1966–1976Vрр. було здійснено

перехід до загальнообов’язкової десятирічної освіти; до 1980-хVрр.

більше, ніж у 5 разів зросла кількість спеціалістів із вищою освітою

та науковців. У республіці проводилися фундаментальні досліджен-

ня з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі

досягнення були у галузі кібернетики, ядерної фізики, астрономії,

атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства,

механіки, біохімії, сільськогосподарських наук тощо. Світової слави

набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона,

кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних,

міжгалузевих і вузівських наукових центрів. Однак наукові

розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у

виробництво, кількісні показники переважали над якісними.

Знижувалася престижність інтелектуальної праці.

У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у

1959Vр. до 73,6% у 1979Vр. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9

до 21,1%. Протягом 1959–1979Vрр. в УРСР поселилися, в основному у

містах, від 1,5 до 2Vмлн. етнічних росіян. Несприятлива для українства

ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася.

Наприклад, з 1970 по 1979Vр. українців у Донецькій області

збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол.

За правління Володимира Щербицького (1972–1989]рр.), який

був прихильником повного підпорядкування України московському

центру, інтенсивно відбувалася новітня русифікація, активно

пропагувалася брежнєвсько-сусловська теорія “злиття націй” і

формування єдиного “радянського народу”. В Україні термін

“український народ” майже не вживався, натомість говорили й писали

“народ України”, “трудящі УРСР” тощо.

Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного,

наукового, культурного і навіть побутового життя. Так, якщо у 1970Vр.

у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та

брошур, то у 1988Vр. – лише 21,4%. На кіностудії ім. О.Довженка із 60

відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів

майже на 100% був російськомовним. У 1987Vр. тільки половина дітей

навчалася в українських школах. Зрештою, радянська політика

“інтернаціоналізму” призвела до того, що кількість українців, які

вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від

93,5% у 1970Vр. до 87,7% у 1989Vр.

126

Політична й духовна опозиція. Близько 1000 людей (80% із них

представляли інтелігенцію) брали участь у різних формах

дисидентського руху. За своїм спрямуванням дисидентство

поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне.

Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску

КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму,

негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної

і релігійної політики.

У 1965–1966]рр. пройшла перша хвиля арештів (І.Світличний,

Микола і Богдан Горині, В.Мороз, М.Косів та ін.). Восени 1965Vр. на

прем’єрі знаменитого кінофільму С.Параджанова “Тіні забутих

предків” із протестом виступили І.Дзюба та В.Стус. Незабаром

І.Дзюба написав працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у

“самвидаві” з’явилися актуальні публіцистичні дослідження

В.Чорновола (“Лихо з розуму”), Є.Сверстюка (“Собор у

риштованні”) та ін.

Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки,

літератури й мистецтва. У 1968]р. колективного листа до

радянського керівництва підписали М.Вінграновський, І.Дзюба,

І.Драч, Ліна Костенко, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус, В.Шевчук

та інші, всього 139 чол. На знак протесту проти придушення

радянськими танками “Празької весни” 1968 р., а також

підневільного становища України у складі СРСР колишній воїн

УПА і в’язень таборів Василь Макух здійснив у Києві акт

самоспалення.

Тоді ж голосного звучання набув заборонений і розкритикований

властями як “ідейно-шкідливий пасквільний твір” роман О.Гончара

“Собор”. На його захист виступила творча молодь м.

Дніпропетровська; організаторів протесту засудили до 2–5 років

ув’язнення у таборах суворого режиму.

З 1970]р. у “самвидаві” почав виходити підпільний

“Український вісник” (гол. ред. В.Чорновіл). За написання

“самвидавчих” статей і книг їх авторів жорстоко карали.

Наприклад, історик В.Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і

заслання. У 1970Vр. трагічно загинула при нез’ясованих обставинах

талановита художниця А.Горська. Її похорон у Києві переріс у

політичну демонстрацію протесту проти репресій. У 1971]р. В.Стус,

В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту

127

Ніни Строкатої. Ще раніше інженер–майор Г.Алтунян та кібернетик

Л.Плющ увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав

людини.

У 1972–1973]рр. пройшла друга велика хвиля арештів – близько

100 чоловік, у т. ч. подружжя Світличних і Калинців, В.Стус,

Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба, С.Параджанов та ін. У

республіці розпочалася так звана “ера маланчукізму” – доба

тотального наступу на українську мову, культуру, історію (з 1972Vр.

В.Маланчук-Мілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології).

Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали

історики О.Апанович, М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира,

О.Компан, Ф.Шевченко, літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга,

С.Пінчук, С.Шурат, письменники О.Бердник, Ю.Мушкетик,

В.Некрасов, Г.Снєгірьов, Б.Харчук та ін. Поетичні збірки Ліни

Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману

“Маруся Чурай” відтягнулося на 6, а книжки В.Симоненка “Лебеді

материнства” – на 10 років.

Імена багатьох українських діячів та чимало найвагоміших подій і

явищ української історії заборонено було навіть згадувати, безсоромно

фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно-патріотичні

мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П.Шелеста

“Україна наша Радянська”, брошури М.Киценка “Хортиця у героїці й

легендах”, роману І.Білика “Меч Арея”, закриття унікальної збірки

українського мистецтва Івана Гончара та ін.

У 1976]р. виникла Українська гельсінгська група (УГГ) на чолі з

письменником М.Руденком. До групи ввійшли О.Бердник, І.Кандиба,

Л.Лук’яненко, Н.Строката, О.Тихий та ін.; згодом чисельність групи

зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал

Павло Григоренко. В основі діяльності правозахисників знаходилися

такі основоположні міжнародні документи, як Декларація прав людини

(1948Vр.) та матеріали Наради з питань безпеки й співробітництва в

Європі (Гельсінкі, 1975Vр.). Учасники групи добивалися, щоб права

людини стали щоденною нормою суспільного життя в СРСР, а УРСР

отримала повноцінний державний статус.

Незважаючи на арешти, переслідування та еміграцію за кордон

декількох учасників, УГГ продовжувала свою діяльність аж до

періоду горбачовської перебудови. Вона залишилася єдиною в

СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій

128